Ренат ПОЛЬОВИЙ
МОЯ БОРОТЬБА.
Спогади

ПЛАСТИНЧАСТА ЕПОПЕЯ

Ще як їхав я з Костянтинівки на роботу до Київської науково-дослідної лабораторії базальтових волокон (КНДЛБВ), то мав наміри на новому місці замість плавильних фільєрних живильників-посудин у виробництві базальтового супертонкого волокна (БСТВ) застосувати ванні печі з пластинчастими фільєрними живильниками, як це мало місце в технології існуючого на той час виробництва скляного супертонкого волокна.
Але провідні фахівці з виробництва супертонких волокон КНДЛБВ (Петро Козловський, Юрій Дем’яненко, Юрій Чупріянов, Дмитро Джигирис) до мого приїзду вирішили застосувати ванну піч із складним волокноформувальним вузлом (так званою “одностадійкою”), розробленим Всесоюзним інститутом скловолокна. Отже, коли я приїхав, цю піч уже почали споруджувати. Я запропонував у процесі спорудження переробити її фідер, щоб вставити простий пластинчастий фільєрний живильник. На обговорення приніс свої креслення. Фахівці одностайно розкритикували мій проект і відхилили. Вся критика зводилась до того, що властивості розплаву базальту мають великі відмінності від властивостей застосовуваної у виробництві скляного супертонкого волокна (СТВ) скломаси. Розплав базальту має надто високу температуру кристалізації, променеву непрозорість і вкрай малий інтервал робочих температур. Звичайно, і я про це знав. Але мій досвід роботи зі склами, що за своїми властивостями дещо наближаються до розплаву базальту, дозволив мені в своєму проекті запропонувати захід, що, на мою думку, дозволив би використати пластинчастий живильник. Цей захід полягав у барботуванні розплаву над фільєрним полем стисненим повітрям, або горючою сумішшю останнього з природним газом. Це технічне рішення кілька років перед тим було захищене мною авторським свідоцтвом на винахід і застосовувалося в Костянтинівці у виробництві скловолокна з чималим економічним ефектом (і статтю про це я опублікував у одному зі спеціальних технічних журналів).
Будучи переконаним у своїй правоті, я дуже емоційно захищав свій проект, але мої опоненти стояли на своєму. Джигирис сказав, що пуск печі — це життя або смерть нашої лабораторії: як не піде піч, то не буде підвищена продуктивність установок БСТВ, отже, не буде знижена собівартість волокна до собівартості СТВ і, в такому разі, БСТВ не буде економічно вигідним для широкого застосування в народному господарстві. Тому, сказав Джигирис, прийняття мого проекту ризиковане, бо мій спосіб не випробуваний на базальті.
На моє зауваження, що так само й “одностадійка” не випробувана на базальті, Джигирис сказав, що “одностадійку” вони бачили в роботі на Сіверськодонецькому заводі склопластиків і тому сподіваються, що й на базальті піде. Крім того, в Свердловську уже замовлені платинородієві елементи “одностадійки”: струминний живильник та фільєрний живильник-посудина.
Наостанку Джигирис попросив мене, оскільки я брав участь в освоєнні “одностадійки” на Костянтинівському заводі, зосередити всі свої зусилля на спорудженні й освоєнні печі з “одностадійкою”. А коли це буде завершено, можна буде зайнятися й “пластиною”, яку тепер не можна замовити в Свердловську.
Освоєння “одностадійки” давалося дуже тяжко. Перегоряли струминні живильники, розплав у фільєрних посудинах то кристалізувався, то тік мов вода, фільєрне поле мало частозмінну температурну неоднорідність. Я днював і ночував біля установки.
Тижня за два після пуску печі було досягнуто більш-менш стабільного процесу волокноутворення. Я сподівався, що настав час зайнятися пластинчастим живильником впритул.
Проте у Джигириса були інші плани. Він вирішив на базі “одностадійки” створити потужну установку на 6 — 8 волокноформувальних вузлів. У цій установці мені він виділив найскладнішу частину: піч з двома довгими фідерами на 4 живильники кожний. Майже на рік я був запряжений у цю роботу. Про “пластину” не могло бути й мови, бо Джигирис дав обіцянку міністерству в найкоротший термін створити високопродуктивну установку БСТВ, якою можна було б оснастити кілька нових підприємств. І все ж була у мене надія десь у якомусь куточку цеху поставити експериментальну установку для пластинчастого живильника (тим більше, що цей живильник на той час був за моїм кресленням виготовлений у Свердловську і лежав у сейфі лабораторії).
Працюючи біля печі, я помітив, що процес плавлення базальтового дрібняку проходить дуже повільно порівняно з варкою скляної шихти, від чого питоме знімання розплаву з одиниці площі печі досить мале. Так, наприклад, навіть на печах західнонімецької фірми “Ґрюнцвейґ-Гартман” питоме знімання розплаву не перевищує 1300 кг/м2 · доба, тобто менше, ніж знімання скломаси, якого я досяг у Костянтинівці на виробництві скловолокна ВРП. Це суперечило усталеному в колі фахівців поняттю, згідно з яким на плавлення базальту потрібно менше тепла, ніж для варки такої ж кількості скла, оскільки при варці скла тепло додатково витрачається на хімічні реакції силікатоутворення, а також на склоутворення, гомогенізацію, освітлення. Тут же навпаки: витрачалося багато тепла, а плавлення базальту йшло повільно, що й зумовлювало низьке питоме знімання розплаву. Тому при конструюванні своїх печей для плавлення базальту я застосував опрацьований мною в Костянтинівці багатосопловий пальник, що давав короткий високотемпературний факел полум’я в зоні варки, а також інтенсивне барботування розплаву в басейні печі, що інтенсифікувало теплообмін між факелом та розплавом і посилювало теплопередачу від розплаву до шихти.
Ці заходи дозволили на новій печі під час експериментальних плавок досягти питомого знімання розплаву базальту 2300 кг/м2 х доба.
Але виявилося, що в умовах Білицького комбінату, де ця піч була споруджена, барботування розплаву ненадійне через часті відключення подачі стисненого повітря (в Костянтинівці барботування працювало надійно роками). Під час одного з тривалих відключень розплав навколо барботувальних сопел встиг закристалізуватись, унаслідок чого для відновлення барботування необхідно було студити й ламати піч. Це змусило мене відкинути ідею барботування розплаву і над пластинчастим фільєрним живильником.
На третьому році своєї роботи в КНДЛБВ я закінчив усі роботи з опрацювання печі та фідерів великої установки, побіжно створивши для неї 200-фільєрний живильник-посудину, чим врятував Дмитра Джигириcа та Петра Козловського, котрі безпосередньо цією частиною установки займалися, від провалу наукової теми та зриву виконання плану випуску волокна.
Про 200-фільєрний живильник-посудину хочу розповісти докладніше.
“Одностадійка” була спершу устаткована 100-фільєрними живильниками-посудинами, продуктивність яких мало відрізнялася від експлуатованого раніше 100-фільєрного плавильного живильника. Щоб зробити базальтове волокно за собівартістю конкурентоздатним щодо скляного супертонкого волокна, потрібно було створити продуктивніший живильник. Тож перед лабораторією постало завдання створити 200-фільєрний живильник.
Спостерігаючи за роботою 100-фільєрного і бачачи його вади (нестійкість процесу волокноутворення, висока обривність волокна, часте запливання фільєрного поля розплавом), я придумав новий принцип конструювання живильника — посудини для базальтів, який був би позбавлений цих вад. У своїй уяві цей живильник з його розмірами і пропорціями я вже мав і хотів запропонувати.
Але Джигириc не залучив мене до створення “двосотки”. З його участю конструкція обговорена створеною ним групою фахівців (Козловським, Дем’яненком, Сукачовим та Чупріяновим), що раніше брали участь у конструюванні “сотки”, накреслена і замовлена на Свердловському заводі. Вони настільки були впевнені в цій конструкції, що затвердили в міністерстві план збільшення випуску волокна. За рік, починаючи з другого кварталу, випуск волокна поступово мав бути подвоєний.
Але перша партія (3 шт.) цих живильників показала свою повну непрацездатність. Працювали вони дуже нестабільно і через нерівномірне нагрівання та місцеве перегрівання за 2 — 3 дні виходили з ладу. Я запропонував свої послуги, але Джигириc відмовчався, що я розцінив як небажання залучати мене до цієї справи.
Джигирисові конструювання живильника здавалося дуже простою справою: створили ж вони раніше “сотку” (на мою думку, аж надто поганий живильник). Думалося йому, що зробити вдвічі більшу кількість фільєр не така складна штука, а волокна буде удвічі більше. А далі можна буде перейти на 300 фільєр, потім 400… То нащо ж ділитися славою з Польовим?
Коли минуло півроку, і, незважаючи на зміни в конструкції, живильника все ще не було (а вже й з планом випуску волокна стало сутужно), Джигирис почав скаржитись мені: “Я вже ночей не сплю. Чому він не йде?” Я відмовчувався, а якось не витерпів і сказав: “І не піде, бо в неправильному напрямку йдете”. Він знову змовчав. Коли ж у ІІІ кварталі спалили ще одну партію скоригованих живильників, Джигирис попросив мене показати креслення свого живильника і дуже занепав духом, коли я сказав, що ще не креслив його.
Накреслив свій живильник за ніч, а вранці показав Джигирисові. Конструкція викликала в нього повне розчарування: “А чого він такий маленький?” Я відповів, що саме в цих малих розмірах полягає його особливість. Він став наполягати на збільшенні його розмірів, але я категорично відмовився від будь-яких змін. Тепер я йому не вірив і тому не розкривав своїх міркувань. Річ у тім, що Джигирис та його група вважали, що їхні невдачі йдуть від недостатнього обсягу фільєрної посудини в пропорції до об’єму посудини “сотки” (тобто об’єм “двосотки” повинен бути вдвічі більшим за об’єм “сотки”). Я ж, навпаки, зменшив свій у 3 рази, бо дійшов висновку, що чим довше розплав перебуває в живильнику, тим більше стає температурно неоднорідним (практика це підтвердила).
Джигирис без ентузіазму вніс два моїх живильники в заявку на виготовлення разом з новою партією своїх.
Закінчувався ІІІ квартал, план випуску волокна не виконувався. Першими прийшли Джигирисові живильники і за кілька днів (при нормі 4 місяці) перегоріли (знаменно те, що після кожної поправки конструкції живильники ставали гіршими від попередніх). Мої ж живильники відразу почали стійко працювати, випускаючи якісне волокно. Працювати на них було легше, ніж на “сотках”!
Але я помітив їхні вади, яких не помічали інші, й наполягав на внесенні деяких поправок. Джигирис був проти, а оскільки я наполягав, зібрав учену раду, щоб за допомогою голосування відхилити мої пропозиції. Отут я побачив, з якими некомпетентними нездарами довелося працювати. Я емоційно захищав свою думку і висловив усе, що думав про це товариство. Зрештою, я добився свого. Ця конструкція (патент СССР №588199) працює й досі, навіть на неперервних волокнах. Під час зустрічей робітники з Біличів досі дякують мені за “двосотку”.
До речі, цей малогабаритний живильник-посудину в лабораторії чомусь від самого початку вважали придатним лише для одержання первинних волокон (діаметром 150 — 200 мкм) у виробництві супертонкого штапельного волокна і зовсім не придатним для одержання значно тоншого неперервного волокна текстильного призначення (діаметр волокон не більше ніж 8 мкм). Цілих 10 років вони безуспішно билися над створенням спеціальної конструкції фільєрного живильника для неперервного текстильного волокна, відразу взявши неправильний напрям.
Припустивши, що для меншого діаметра волокна потрібно мати фільєри меншого діаметра, вони почали випробовувати фільєри діаметром 1,8 мм і менше, тобто вужчі від фільєр мого живильника, діаметр яких дорівнював 2,2 мм. Оскільки ж процес волокноутворення при цьому виявився дуже нестійким, кількість фільєр на своєму живильнику вони не встановлювали більше за 100 шт., тоді як на моєму їх було 200.
З цих вузьких фільєр і почалися їхні муки. Вузькі фільєри утруднювали витікання розплаву. Щоб полегшити його витікання, змушені були дужче гріти фільєрне поле (та й сам розплав дужче нагрівати), від чого підсилювалося явище змочування розплавом нижньої поверхні фільєрного поля. Поле швидко запливало розплавом, від чого процес волокноутворення переривався. Тоді вони вирішили збільшити гідростатичний напір розплаву шляхом збільшення його висоти над фільєрним полем. Для цього разів у 2,5 збільшили висоту живильника, тобто пішли на збільшення витрат платинородію (цей живильник вони навіть захистили авторським свідоцтвом). Та все це мало допомагало. Процес формування волокна був дуже нестійким, потрібного діаметра волокна досягти було важко. Тому про 200-фільєрний живильник годі було і думати.
Отак вони мучилися, доки випадково не випробували мій 200-фільєрний живильник-посудину з його широкими фільєрами діаметром 2,2 мм. І процес відразу ж пішов стабільно, з мінімальною обривністю волокон, зі сталим одержанням волокна потрібного діаметра. С тих пір виробництво текстильного волокна устатковане лише моїми живильниками. На той час я вже не працював у лабораторії, але як кажуть: мене нема, а справа моя живе!
Отже, я думав, що прийшла пора зайнятися виношеними за цей час ідеями принципово нових плавильних печей з пластинчастими фільєрними живильниками. З цим я звернувся до Джигириса. Але замість цієї роботи він запропонував мені зайнятися тематикою створення високопродуктивної установки виробництва тонкого базальтового волокна у спосіб ВРП (вертикального роздування повітрям). Для цього він призначив мене завідувачем відділу тонких волокон. Водночас усунув мене від теми фільєрних живильників із жаростійких сплавів неблагородних металів. Цю працю я почав з власної ініціативи (такої теми в лабораторії не було) і довів майже до кінця. Уже й у пресі писалося про неї.
Розуміючи, що праця дуже престижна, Джигирис “зробив хід конем”. Ніби тимчасово наказав її призупинити, щоб виконати іншу, термінову. Але поки я виконував ту термінову роботу, він нишком створив спеціальний сектор, для якого затвердив тему створення живильників із неблагородних металів, і призначив його завідувачем Миколу Коновалова, який до цього виконував у моєму відділі допоміжні роботи. Цьому відділові залишалося з підібраного мною сплаву зробити трифільєрний промисловий живильник, тоді як експериментальний однофільєрний я зробив перед цим і успішно випробував.
Всі ці махінації навколо неплатинових живильників Джигирс тримав у таємниці. Призначивши Коновалова завідувачем сектору, він фактично прибрав до своїх рук усю тему і мою працю. Лише згодом я дізнався, що вони надіслали заявку на винахід (і одержали зрештою авторське свідоцтво). Це мене обурило, і став я дуже настороженим та недовірливим у своєму ставленні до Джигириса. А тим часом у мене було готовим технічне рішення малогабаритної плавильної печі з пластинчастим фільєрним живильником. Це рішення з’явилося раптово, хоч ішов я до нього весь час, спостерігаючи щодня процеси плавлення, волокноутворення. Але коли воно в закінченому вигляді з’явилося в моїй уяві, я його накреслив удома за кілька вечорів. З того часу я почав ним жити і найбільшим моїм пристрасним бажанням було побачити його в дії. Це рішення складалося із двох незалежних одна від одної частин: плавильної частини (ванної печі) та виробіткової частини (фідера з пластинчастим живильником).
Стосовно плавлення базальтового дрібняку я дійшов висновку, що мале питоме знімання розплаву і великі питомі втрати палива зумовлені особливостями базальтового розплаву.

Перш за все завантаження печі базальтовим дрібняком здійснюється за аналогією з завантаженням скляної шихти в скловарні печі у так званий спосіб “купи”. Скломаса в басейні печі має великий углиб активний (рідкий) шар, від чого завантажена на скломасу шихта розпливається по її поверхні, утворюючи велику площу низьких куп шихти. Оскільки в традиційних скловарних печах факел полум’я рухається горизонтально паралельно поверхні скломаси, теплопередавання здійснюється в основному (на 95%) променевою тепловою енергією від полум’я і лише незначна частина тепла передається конвективною складовою факелу. Таким чином, на чим більшу площу в печі розподілена шихта, тим більше вона сприймає тепла. Велике значення в теплосприйманні шихти є те, що в купи шихти безперервно відбуваються процеси хімічних реакцій розкладу карбонатів та сульфатів. Гази, що при цьому виділяються, безперервно розривають плівку розплаву на поверхні купи й відкривають нижні шари шихти під теплові промені, від чого прискорюється процес варіння.
Оскільки скломаса в басейні печі прозора, вона легко пропускає теплові промені і нагрівається на велику глибину, від чого стає рухомою і перебуває в безперервному конвективному русі. Рухаючись у басейні, скломаса проходить під купами шихти і передає їй тепло знизу (“варіння знизу”).
На противагу процесові варіння скляної шихти, при плавленні базальту все відбувається навпаки. Розплав базальту непрозорий і майже не пропускає через себе променів тепла. Тому променеве тепло майже не проникає в нижні шари розплаву. У зв’язку з тим, що базальт має високу температуру кристалізації, шар рідкого розплаву в басейні дуже малий і практично нерухомий. Засипаний у піч базальтовий дрібняк не розпливається, подібно до скляної шихти, по поверхні розплаву базальту, а стоїть нерухомою конічною купою. Оскільки під купою нема рухомого розплаву (він під нею кристалізується і твердне), теплопередавання до базальтового дрібняку знизу відсутнє. Теплопередавання від факелу до купи базальту відбувається лише через її зовнішню поверхню. Під дією променевого тепла купа базальту вкривається щільною плівкою високотемпературного розплаву, що ізолює нижні шари базальтового дрібняку від променів тепла (інтенсивність передавань тепла між факелом та високотемпературною плівкою залежить від різниці їхніх температур: чим менше значення різниці температур, тим менше теплосприймання купи базальту). Вона плавиться повільно, в міру того, як розплавлений шар спливає і відкриває нижні шари дрібняку. З високої конічної купи розплав спливає швидше, ніж з низької пласкої, якою вона стає в процесі плавлення (тобто процес плавлення уповільнюється в міру зменшення висоти купи в процесі плавлення).
Щоб підвищити питоме знімання базальтового розплаву, я вирішив збільшити конвективну складову частину теплопередавання від факелу і відмовитися від завантаження базальтового дрібняку купою, організувати завантаження так, аби між факелом та дрібняком був максимальний температурний напір (різниця між температурою факелу та температурою дрібняку), збільшити поверхню теплопередавання від факелу до дрібняку.
Для цього я сконструював принципово нову піч. Особливостями її є вертикально спрямовані через склепіння печі на поверхню розплаву факели, утворені внаслідок спалювання гримучої суміші газу й повітря, і безперервне введення в піч базальтового дрібняку разом з факелом полум’я. Внаслідок такого спрямування факелу, крім променевої передачі від факелу до поверхні розплаву в басейні, виникає максимально можлива конвективна складова частина теплопередавання. Це спричинює високу інтенсивність нагрівання розплаву в зоні падіння на нього факелу. Саме в цю високотемпературну зону падають часточки базальтового дрібняку. Вони потрапляють під дію високої температури променевого та конвективного тепла факелу, а також входять у контакт з високотемпературним розплавом. Внаслідок високого температурного напору між частками базальту та факелу й розплаву відбувається винятково інтенсивне плавлення.
Щоб створити умови для роботи пластичастого фільєрного живильника, я сконструював фідер також принципово нової конструкції. Треба було зменшити шар розплаву над фільєрним полем. Але цьому стояло на заваді те, що товщина цього шару обумовлювалась товщиною вогнетриву, з якого викладалися дно та стіни каналу фідера. Керамічні та електролиті вогнетриви мають велику товщину (150 мм). Отже, мінімальна товщина шару розплаву над фільєрним полем буде

150 + 30 = 180 мм.

При такій глибині розплав кристалізується. Зменшення товщини вогнетриву до потрібних 30 мм шляхом розрізання алмазними інструментами зробить фідер недовговічним, оскільки вогнетрив інтенсивно руйнується від агресивної дії розплаву базальту. Але головна вада полягає в тому, що при тонкому дні посилюються тепловтрати через вогнетрив, внаслідок чого з’являється температурна неоднорідність розплаву, яка унеможливлює рівномірне витікання розплаву по всьому фільєрному полю і, отже, унеможливлює роботу живильника.
Для розв’язання цієї проблеми я підібрав один з відомих у техніці залізохромонікелевих сплавів (увійшов у ділові стосунки з Центральним науково-дослідним інститутом чорної металургії) і застосував його замість вогнетриву в контакті з розплавом у фідері. Щоб уникнути посилених тепловтрат через тонку металеву пластинку, я її зовні ізолював високотемпературною кремнеземистоволокнистою ізоляцією. Така конструкція дна фідера дозволила досягти товщини шару розплаву над фільєрами до 50 мм, що забезпечувало некристалізацію та зменшення температурної неоднорідності розплаву. Для більшої певності в температурній однорідності розплаву я передбачив у склепінні фідера на продовжній осі живильника кілька пальників для настроювання необхідного температурного режиму по довжині фільєрного поля.
Все це (піч і фідер), звичайно, було в моїй уяві, і дуже хотілось побачити в дії.
На цю розробку я написав кілька заявок на винахід і звернувся до Джигириса, щоб той вніс їх на оформлення до патентного відділу лабораторії. Патентну справу він пильно контролював, і тому жодна заявка й жодна стаття не виходили з лабораторії без його співавторства. Досі і я його брав у співавтори у всі свої винаходи та статті.
Але цього разу кілька місяців довелось мені чекати черги на оформлення заявки. Наш патентознавець Кременець працював дуже повільно (я писав заявку за 1 — 3 дні, а в нього ця робота займала місяць і більше часу), а саме в той час він позачергово оформлював кілька заявок для відділу, яким керувала Махова — дружина Джигириса. Оскільки в мене накопичилося на той час більш як десяток заявок, і, бачачи неспроможність патентного відділу з ними впоратись, я на нараді заявив Джигирису, що в разі невжиття ним заходів щодо прискорення оформлення, я надсилатиму свої заявки від себе, а не через лабораторію. Тим більше, що в разі затримки з цією справою з боку установи це дозволяється Положенням. До того ж усі мої заявки були на технічні рішення, створені не в робочий час і на теми, на які я не мав від керівництва завдання.
Джигирис пропустив мою заяву повз вуха, і я, зачекавши ще деякий час, надіслав усі заявки від себе особисто, а не від лабораторії. При цьому зазначив, що висновки про корисність технологічних рішень може дати КНДЛБВ.
Водночас я звернувся до Джигириса з пропозицією реконструювати одну з маленьких установок БСТВ на мою піч з пластинчастим живильником. Він висловився про недоцільність цієї роботи і сказав, що нами вже створено все, що було потрібно, — промислова установка для виробництва БСТВ. Її, мовляв, широко впроваджуватимуть на багатьох підприємствах країни. Цим буде розв’язане питання випуску волокна, а лабораторії треба зосередитися на переробці волокна у вироби. На моє заперечення, що вдосконалення виробництва волокна теж є важливою справою, адже потрібно збільшувати продуктивність установок, робити їх економічнішими, знижувати собівартість волокна, Джигирис відповів, що ми є єдиними фахівцями в царині базальтових волокон і нам легко насаджувати думку, що саме досі створене лабораторією є вершиною можливого. Так ми зможемо спокійно прожити років 8 — 10. За цей час зможемо написати дисертації. При цьому він сказав, що моя кандидатська дисертація становитиме частину його докторської, якщо я робитиму її під його керівництвом. Для цього тепер треба сісти за писання ґрунтовних звітів за пророблені лабораторією за останні 2 роки роботи. Я зауважив, що є звіти, які писалися на кожну тему поквартально і по закінченні цих тем. Але Джигирис відповів, що ті звіти примітивні, а потрібні звіти на високому рівні (“з вищою математикою”), аби вони могли скласти готові розділи моєї дисертації. Тепер він склав плани й графіки термінів написання цих звітів усіма секторами й відділами лабораторії; коли ж ці звіти буде виконано, вони будуть зведені в один капітальний звіт лабораторії, а старі звіти будуть ліквідовані.
Тут я зрозумів, що перед мною зовсім не та одержима базальтовою ідеєю людина, якою я собі його уявляв ще не так давно, а холодний, розсудливий кар’єрист, що хоче пригребти під себе працю всього колективу. Адже на старих звітах за керівників наукових тем стоять підписи різних працівників лабораторії, а Джигирис має наміри всі ці роботи ввести до головної всеохопної теми, керівником якої саме в той час себе затвердив у міністерстві, щоб цілком з того звіту зробити дисертацію. Ще стало мені зрозумілим, чому Джигирис так наполягав, посилаючись на надзвичайну секретність теми, щоб я здав до спецвідділу всі до одного примірники свого звіту про роботу над неплатиновими живильниками ВРП. Це йому було потрібно, щоб їх знищити і разом з тим знищити докази мого авторства цієї розробки, від роботи над якою він мене усунув (потім я довідався, що Джигирис ті звіти із спецвідділу взяв і більше туди їх не повернув).
Я сказав, що у мене багато творчих ідей і мені цікаво працювати над ними, а писання дисертації — робота нудна і забере дуже потрібний мені час. Джигирис намагався переконати мене в помилковості цих суджень. Присутній при цьому його заступник Олег Тутаков, що з великими труднощами незадовго перед тим захистив кандитатську дисертацію в Інституті проблем матеріалознавства, підтримав Джигириса. Говорив, що я недооцінюю значення ученого ступеня: “Одержавши вчений ступінь, Ви самі себе відчуєте незрівняно вище, набудете впевненості в своїй значущості; кандидати більше грошей одержують, кандидатів жінки люблять…” Ну що можна відповісти такій людині?
Все ж таки я добився у Джигириса згоди на реконструкцію малої установки, але з умовою, що я на ній спочатку перероблю лише піч на застосування системи опалення та засипки через склепіння, але залишу без зміни фідер із струминним та фільєрним живильником-посудиною. А коли доведу піч, тоді наступного холодного ремонту можна буде зайнятися й фідером для пластинчастого живильника.
Якось до мого відділу зайшов учений секретар Олег Гудзинський і попросив перелік заявок на винаходи, що я їх підготував до оформлення. Я йому дав список на 12 чи 14 штук. З моїх слів він позначив 8 чи 10 тих заявок, що я останнім часом відправив від себе. На другий день мене викликав до себе Джигирис. У його кабінеті ще був начальник спецвідділу Іван Степанович Нілов — відставний військовий. Обоє були похмурі і чимось стурбовані.
Джигирис простяг мені кілька листів друкованих паперів і спитав: “Що це означає?” Це були мої заявки на спосіб плавлення і конструкції печі, що надійшли з Комітету у справах винаходів до КНДЛБВ, аби вона дала висновки про їхню корисність. Я пояснив це Джигирису. Але він сказав, що й сам уже розібрався, що до чого, тільки ж я не мав права подавати їх від себе, а не через лабораторію, адже тематика базальтового волокна секретна (“закрита”). Я нагадав йому, що попереджав про відправку заявок від себе через неспроможність патентного відділу впоратися з ними. Сказав також, що зміст цих заявок не входить до жодного із завдань з тематики лабораторії, виконував їх в неробочий час і вдома. Тоді підхопився Нілов і сказав, що я не маю права працювати вдома, що він доповість про це в КДБ, прийде з обшуком до мене додому і забере всі креслення і розрахунки. На це я відповів, що ідеї мені спадають без санкції на те якихось органів і я вільний робити з ними що схочу. А щоб я не міг думати після роботи, то, мабуть, доцільно було б по закінченні робочого дня замикати мою голову до сейфа спецвідділу (в той час я уже розумів, що особливої секретності наші роботи не становили, хоч Джигирис наполегливо домагався засекречення лабораторії; це йому було потрібно для повного контролю над усіма публікаціями співробітників та зменшення зовнішнього контролю над справами лабораторії).
Тут у Джигириса прорвалося саме те, що його в цьому випадку турбувало. Він сказав, що до нього звернулися працівники лабораторії зі скаргою, мовляв, усі працюють, а хтось один подає заявки. Мені аж дихання перехопило від несподіванки. Це вперше в житті мене звинуватили в такому негідному вчинку. Я став наполягати, щоб він назвав цих людей, аби їх поставили навіч зі мною і хай вони повторять свої звинувачення. Але Джигирис опустив очі і промимрив: “Пам’ятається, і я щось казав Вам про засипку базальтового дрібняку через склепіння печі”. Я йому відповів, що коли я йому як керівникові викладав свою ідею з метою зацікавити в її розробці, то це не означає, що всі, кого я ознайомив з ідеєю, автоматично стають моїми співавторами.
Ця наша розмова ні до чого не привела, але стала ще однією з крапель, що підточила моє ставлення до Джигириса.
В ті часи до мене зверталися працівники комбінату “Прогрес” із пропозицією директора перейти працювати до них. Зобов’язувалися створити всі умови для творчої праці. Я не погоджувався, але якось після однієї з відмов Джигириса стосовно пластинчастих живильників запропонував начальникові цеху комбінату “Прогрес” Шехтерові випробувати у нього піч з пластинчастим живильником (я працював би у них у свій неробочий час). Шехтер з цим радо погодився і обіцяв надати одну установку під таку піч. Але виникала на кілька місяців затримка, пов’язана із замовленням та виготовленням у Свердловську фільєрного живильника. Я згадав, що у Джигириса вже два роки лежить мій 100-фільєрний живильник, і запропонував (за згодою “Прогресу”) укласти з комбінатом договір на передачу розробки печі з пластинчастим живильником з умовою, що комбінат спорудить піч, а наша лабораторія поставить на час випробування свій фільєрний живильник. Джигирис довго вагався, та врешті погодився. Мені лишилося тільки гадати, чому він погодився. Певно, сподіваючись, що випробування будуть невдалими і я знеохочусь до неї.
За тиждень я спорудив на “Прогресі” піч, обладнав її і запустив. Випробування були вдалими. Підтвердились мої припущення стосовно придатності фідера для роботи пластинчастого живильника. Були виявлені і дрібні недоробки, які я збирався усунути при спорудженні промислового зразка печі.
Про наслідки випробувань я доповів Джигирисові. Він був страшенно ошелешений (мабуть, не сподівався-таки на позитивні наслідки). Отямившись і розпитавши мене, наказав терміново оформити акт про закінчення роботи, забрати живильник, а піч розламати, щоб не було видно, як вона зроблена. Я запитав, навіщо це робити. Джигирис пояснив: “Будемо спершу в себе споруджувати таку піч, бо в міністерстві докорятимуть, що в нас такої печі нема, а на “Прогресі” є (комбінат “Прогрес” — підприємство іншого відомства). Мені залишилося лише виконати наказ Джигириса.
Тепер я сподівався, що справи з пластинчастими живильниками в лабораторії підуть без затримки. Але Джигирис сказав, що включатимемо їх в тему наступного року. Це було ще одною краплею, адже рік ще тільки розпочався…
А тим часом “Прогрес” запропонував будувати мені промислову піч для пластинчастого живильника. Я зволікав, щоб не ускладнювати стосунки з Джигирисом, але креслення на 200-фільєрний живильник їм розробив і пообіцяв, що при одержанні ними живильника зроблю піч.
В той же час Джигирис дозволив мені переробити піч однієї з малих установок дослідного виробництва на мій новий спосіб опалення та завантаження, але без переробки фідерів на пластинчасті живильники.

На початку літа я зробив цю реконструкцію. Сама піч вийшла на славу. Плавила базальт з великим запасом на продуктивність. Хоч була в багато разів меншою від попередньої, але не тільки забезпечувала розплавом два 200-фільєрні живильники — посудини, а й здатна була забезпечити ще кілька таких живильників. Я був цілком задоволений нею. Але сконструйований мною механічний завантажувач базальтового дрібняку завдавав чимало клопоту. Від того, що деталі робочих органів завантажувача були виготовлені з простої сталі (кресленнями була передбачена марганцевиста та термооброблена сталь), вони досить швидко стиралися і починали сипати дрібняк надміру. Від цього різко підвищувався рівень розплаву у фідерах, що порушувало роботу живильників. Я наполягав на виготовленні деталей з потрібної сталі і, крім того, на зобов’язанні чергових слюсарів вчасно замінювати спрацьовані деталі на запасні. Але ні того, ні другого не робили, а висловлювали невдоволення піччю. Фахівці науки та дослідного виробництва одностайно твердили, що мала піч у нашій технології не годиться, бо надто чутлива до коливань у дозуванні завантажуваного дрібняку. “Інша річ, — казали вони, — велика піч. В неї насиплеш лопатою дрібняку на півзміни, і це ніяк не позначається на рівні розплаву в печі. А ця піч “малоінерційна”. Оце кинуте кимось поняття “малоінерційна” було в усіх на устах. І ніхто не говорив, що треба вдосконалювати завантажувач або хоча б виконати те, що закладено в кресленнях.
Тим часом надійшла пора моєї відпустки (першої за три роки роботи в КНДЛБВ). Коли ж я повернувся з неї, то побачив, що до моєї малої печі прибудовано величезну піч (більшу ніж до реконструкції), так що моя піч стала мовби фідером. В цій печі я впізнав свою ж таки піч, що була раніше споруджена для неперервного волокна. Виявилося, що тільки-но я пішов у відпустку, як керівництвом було вирішено збільшити піч.
З того часу науковці КНДЛБВ були переконані в тому, що для плавлення базальту потрібні печі з великою площею, бо вони забезпечують постійний тепловий та рівневий режим, а також гомогенізацію (хімічну однорідність) розплаву.
Це була остання крапля, що переповнила моє терпіння. Я погодився перейти на “Прогрес”. Для Джигириса це було великою несподіванкою. Він не підписав мені заяву на звільнення за переведенням. Сподівався затримати мене, адже без переведення переривався стаж роботи, що негативно відбивалося б на розмірі пенсії (я й справді згодом при виході на пенсію втратив 10% виплат). Але прагнення довести до завершення свою ідею перевершило. Відпрацювавши передбачений законом двотижневий термін, я оформив звільнення.
На комбінаті “Прогрес” я швидко спорудив дві малогабаритні печі з опаленням та завантаженням через склепіння та з 200-фільєрними пластинчастими живильниками, запустив їх у роботу. Працюючи на виробництві БСТВ комбінату на посаді старшого скловара, я зосередився на вдосконаленні елементів своєї печі, фідера, живильника.
На жаль, з моїм приходом на комбінат зняли з посади начальника цеху БСТВ Шехтера, який був великим прихильником пічної технології виробництва БСТВ (тоді на “Прогресі” було найбільше в країні виробництво БСТВ, але всі установки устатковувалися 100-фільєрними плавильними живильниками-посудинами, що були малопродуктивними і характеризувались високими втратами платинородієвого сплаву). Новий начальник цеху Юрій Тарасюк, сам колишній оператор БСТВ, не вірив пічній технології і ввійшов до коаліції, що боролася проти печей. Натхненником цієї коаліції був Віктор Даренський, що перейшов на комбінат з КНДЛБВ (ще до мого приходу до неї), де спершу був приятелем Джигириса, а потім з ним розсварився.
Даренський переконав головного інженера Жаленка, що продуктивність установок можна збільшити за рахунок поліпшення виробіткових властивостей базальту, шляхом підшихтовування дрібняку силікатним клеєм та ін. З цим у нього нічого не вийшло, але він переключився на конструювання плавильних живильників-посудин зі збільшеною кількістю фільєр. На це його надихало те, що один раз таке в нього вийшло (перехід із 71 фільєри на 100 фільєр). Тож тій коаліції уже бачились легкі досягнення, а печі — недоцільними, бо надто з ними багато турбот. Та швидко спалили кілька плавильних 150-фільєрних живильників-посудин і так і не розібралися, чому ті живильники не забезпечували достатньою кількістю розплаву свої 150 фільєр і чому служили менше ніж 1 місяць за норми 3 місяці (а там просто виникла невідповідність гріючих поверхонь об’ємові базальтового дрібняку, що закономірно, бо об’єм зростає на порядок більше, ніж площа).
Після цієї невдачі Даренський розрахувався, а решта коаліції прихильниками печей не стали. І Тарасюк дивився на печі, як на якусь халепу на його голову.
Він на пічні установки просто не звертав уваги, зосередивши її лише на плавильних живильниках-посудинах, що давали йому план і високоякісну продукцію. Для цього він старався останні забезпечити всіма запчастинами, біля них тільки крутився весь ремонтний персонал. Мої ж дві пічки стояли мов сироти. Часто простоювали без запчастин, а то й операторів. Бачачи таке ставлення до них начальства, і оператори зневажливо до них ставилися. В колективі вважалося, що це ненадовго і скоро їх викинуть (адже Тарасюк, ставши начальником цеху, відразу ж з благословення Жаленка викинув три пічні установки зі струминними живильниками, що за договором з КНДЛБВ були перед тим впроваджені). З легкої руки головного інженера Жаленка їх назвали “самоварами”.
Я намагався переконати Тарасюка, що освоєння пластинчастих живильників залежить від його ставлення до них, від того, як він організує операторів і ремонтників, як роз’яснить їм важливість цих живильників у збільшенні випуску продукції та зниженні її собівартості. Він усе відмовчувався, а якось із серцем сказав: “Та не будуть вони працювати! Ви ж бачите, що на них якості немає? Навіщо ж нам таке волокно? Це у дослідному виробництві КНДЛБВ таке згодилось би, а не у нас!” (справді комбінат “Прогрес випускав волокно незрівнянно кращої якості і дорожив цим). Я йому на це відповів, що з ним можна було б погодитися, коли б пластинчасті живильники ніколи не давали якісного волокна. Але коли записи в змінних журналах свідчать, що кожна четверта-п’ята зміна дає високоякісне волокно, то випуск його можливий. В такому разі обов’язком адміністрації є розібратися, з яких причин в інших змінах нема якості, і вжити заходів, щоб і в них вона була.
Але саме освоєнням пластин і не хотілося займатися Тарасюкові та його помічникам.
А тим часом лабораторія КНДЛБВ організувала галузеву наукову конференцію. Я на неї не був запрошений, але дізнався, що всі розробки з моїх звітів та креслень були роздані окремим працівникам лабораторії для підготування доповідей. З цього я зрозумів, що Джигирис привласнить увесь мій труд і забере собі в дисертацію. А креслення скопіюють на кальки і в автори розробки впишуть інші прізвища (так воно згодом і сталося).
Щоб не датися на грабунок Джигирисові, я вирішив усі свої розробки опублікувати і засів писати статті. Штук 20 їх розіслав у різні журнали та збірники. Коли вони почали виходити в публікаціях, Джигирис запанікував і розіслав до редакцій журналів листи, в яких застерігав від публікування матеріалів про базальтове волокно. Мотивуючи тим, що готується продаж ліцензії на технологію виробництва БСТВ за кордон, просив усі статті надсилати йому для перевірки на наявність промислових секретів. Про це мені повідомив головний редактор журналу “Стекло и керамика”. Я пояснив справжню причину зацікавленості Джигириса в перешкоді публікації цих матеріалів. Редакції всіх журналів не звернули уваги на цей захід Джигириса, бо в них на цей випадок є свої інструкції. Але збірник ВНДІЕБМ надіслав у КНДЛБВ чотири мої статті. Джигирис кілька місяців їх тримав без відповіді, аж поки редакція збірника, що уже знала справжню мету листа Джигириса, не надіслала йому вимоги повернути статті. Тоді на завдання Джигириса його співробітники написали на ці статті безглузді й технічно неграмотні негативні рецензії, чого в них редакція не просила. Всі ці статті невдовзі були опубліковані. А головний конструктор КНДЛБВ Матвієнко, що написав негативну рецензію на мою статтю про систему опалення фідера, не забарився внести розкритиковане ним технічне рішення в проект фідера установки в дослідному виробництві і впровадити його.
Мої стосунки з адміністрацією комбінату “Прогрес” загострилися, і я вирішив піти з нього. Перейшов на Бучанський склотарний завод машиністом установки витягування скляних труб і змусив себе забути про свої “пластини”.
Але через два тижні я одержав запрошення знову повернутися на комбінат. Це начальник технічного відділу Куцин і Шехтер (він завідував відділом БСТВ в заводській лабораторії) переконали директора в тому, що я потрібний на комбінаті. Я відмовився, бо вирішив заробити необхідний мені стаж шкідливої роботи для пенсії. Тоді мені запропонували працювати там на півставки. Це було фізично важко, але давало змогу повернутися до своїх пластин. І я погодився працювати на півставки.
Під моїм наглядом мої дві печі з пластинами працювали більш-менш стабільно, хоч, як і раніше, часто випускали низькоякісне волокно з тих же причин, адже начальником цеху був той самий Тарасюк. Щоправда, і неякісне волокно було кращим від того волокна, що вироблялося установками БСТВ в дослідному виробництві КНДЛБВ.
Тим часом і КНДЛБВ почала займатися пластинчастими живильниками. На 1976 рік була взята така тема. Почали вони зразу з 300-фільєрної пластини, бо розроблені мною її креслення залишилися в лабораторії. Живильник їм у Свердловську виготовили, а от до якого фідера його монтувати й у який спосіб, Джигирис із Козловським та їхні співробітники не могли додуматися. А час минав, треба було виконувати роботу згідно з темою.
Спочатку Джигирис приступив до мого брата Петра, що працював у нього, з наказом придумати вузол кріплення живильника. Але Петро відмовився, мотивуючи це складністю питання. Тоді Джигирис прямо звелів дістати креслення в мене. І Петро прийшов з проханням дати їх. Але я відмовив, хоч він і казав, що за це Джигирис його утискуватиме.
Потім Козловський звертався за кресленнями до начальника технічного відділу Куцина, до головного конструктора Фельдмана. Але ті відповіли, що я креслення до конструкторського відділу не давав.
Бачачи, що пластини не на жарт цікавлять Джигириса і він може рано чи пізно у якийсь спосіб викрасти конструкцію необхідних елементів, я написав до Міністерства будматеріалів УРСР листа з пропозицією передати їм свої розробки, в тім числі й піч з пластинчастими живильниками.
Минуло чимало часу. Я вже й забув про свій лист до міністерства, бо коли мені надійшло запрошення на Технічну раду Укрголовполімерматеріалів, зовсім не подумав, що це з приводу мого листа.
В Укрголовполімерматеріалах я застав чоловік 10 співробітників КНДЛБВ. Це й була технічна рада, якою головував головний інженер главку Кисельов. Лише тоді я зрозумів, що це з приводу мого листа зібралася рада (в запрошенні про це не йшлося). А я ж не готувався і креслення не приніс.
Та виявилося, від мене нічого й не потребували. Лише присутність моя була потрібна, причому пасивна присутність.
Кисельов зачитав мій лист до міністра і попросив присутніх висловлюватись. Один за одним підводилися вони й говорили. З їхніх виступів я зрозумів, що все підготовлено і відрепетирувано. З цікавістю я спостерігав за цим дійством.
Виступив Козловський, який сказав, що його сектор займається пластинчастою “трисоткою”, яка в них у плані на 1976 — 77 рр. Роботи виконуються за графіком.
Що говорив Тутаков, не запам’яталося, бо він умів говорити багато і разом з тим нічого.
Начальник дослідного виробництва Вакуленко виступив проти моєї малогабаритної печі, бо вона “неінерційна”.
Особливо запам’ятався виступ к. т. н. Горобинської, яку я бачив уперше. Вона сказала таке: “Я Польового не знаю, ніколи його не бачила. Але я давно слідкую за ним, як за автором публікацій у журналах. І в мене склалося про нього враження, як про людину, що дуже схильна до перебільшень. Ось вам приклад. У цьому журналі (вона підняла догори розкритий журнал) є його стаття про піч з багатосопловим пальником та барботуванням розплаву. Він тут пише, що питоме знімання розплаву базальту на ній може бути 2300 кг/м2 х доба. Це ж фантазія! Коли б це було можливим, то Польовому треба було б золотий пам’ятник за його життя поставити” (а в мене на той час на “Прогресі” малогабаритні печі працювали в режимі ~ 3000 кг/м2 х доба).
Ще більше мене вразили слова Гудзінського, які він виголосив із запалом: “Ви, Польовий, працювали в нас, і ми вас знаємо. Ви нічого корисного не створили і пішли від нас, залишивши по собі пусте місце! Вдумайтесь у це слово: порожнеча!” (І це говорилося під схвальні погляди всіх присутніх; а що являло б собою виробництво БСТВ, коли б не моя праця, що там залишилася? Фактично ці люди споживали мою працю і на мене ж кидали багном. Я поклав собі за мету довести, що внесок мій вагомий, і довів це згодом через суд за фільєрний живильник-посудину).
Кисельов зробив висновок, що, написавши лист міністрові, я зробив неетичний вчинок проти своїх колишніх співробітників по КНДЛБВ; мої розробки (яких ніхто не розглядав) нічого нового собою не являють, а пластинчастий живильник є в плані робіт КНДЛБВ.
Я нічого не сказав і пішов.
Перед новим 1977 роком начальником цеху БСТВ на “Прогресі” став Віктор Леущенко — чоловік дуже енергійний і завзятий. Він враз помітив переваги печей з пластинчастими живильниками і вирішив реконструювати з метою їх впровадження ще три здвоєні установки. Таким чином у цеху стало 8 печей з “пластинами”, але Леущенко був недовго, бо пішов головним інженером на якийсь інший завод.
Начальником став Козинець — людина некомпетентна й байдужа до виробництва. Він усе переклав на свого заступника Тарасюка. Знову печам стало приділятись мало уваги.
Якось підійшов до мене Тарасюк і зніяковіло сказав: “Петро Козловський запропонував мені гроші, коли я дістану їм креслення фідера для пластинчастого живильника. Мені хочеться одержати гроші, але я не знаю, чи не буде тут непорядного вчинку. Тому повідомляю про це Вам. Та й креслень у мене нема. То, може, Ви дасте мені креслення, а гроші ми з вами поділимо?”
Я йому пояснив, що це питання принципове і гроші тут ні до чого. Подякував йому за відвертість і порадив більше не втручатися в цю справу.
Брат Петро, що працював у Джигириса, розповів мені, що КНДЛБВ спалила кілька 300-фільєрних живильників, намагаючись застосувати їх на фідерах традиційної конструкції. Отже, ця тема у них зовсім не просувалася вперед. Через те Козловський і спробував купити креслення у Тарасюка.
Тим часом з проханням пластинчастого живильника звернувся до мене директор Донецького заводу мінвати. За трудовим договором я йому зробив робочі креслення на печі з фідером для пластинчастого живильника. Обіцяв провести навчання обслуговуючого персоналу та інженерно-технічних працівників. Передав їм креслення з умовою, що пускати піч буду особисто.
Але про це дізнався Джигирис, поскаржився начальнику главку Денисенку (своєму приятелеві), і той суворо попередив всіх керівників підвідомчих йому підприємств, щоб пластинчастих живильників не впроваджували і взагалі не входили зі мною в жодні ділові стосунки.
А в той самий час у Джигириса не йшли справи з теми пластинчастих живильників. І він вирішив використати залежність у деяких справах нашого комбінату від КНДЛБВ і домовитись з адміністрацією комбінату провести випробування свого (точніше, теж мого) 300-фільєрного пластинчастого живильника на одній з моїх установок. Він звернувся до головного інженера Жаленка листовно і одержав на те згоду. Я розумів, що, випробувавши живильник на моїй установці (в позитивних наслідках я не сумнівався), він складе потрібний йому акт і відзвітує про вдало завершену тему. Таким чином, Джигирис намагався продовжувати смоктати з мене соки й тут.

За встановленням дати початку випробувань начальник цеху звернувся до мене, і я призначив їх через півроку. Джигириса це не влаштовувало, і він слав лист за листом з проханням прискорити початок випробувань і водночас дати креслення вузла кріплення живильника.
Тоді я негайно подбав про замовлення “трисотки” й для себе. Її досить швидко пощастило одержати зі Свердловська. Порівняно з “трисоткою”, що мав Джигирис, вона містила деякі удосконалення (замість паладієвих хвостовиків на ній були платинородієві, що підвищувало надійність роботи).
Поки йшло листування з Джигирисом, наша “трисотка” була змонтована і введена в дію. Працювала вона досить добре і цілком мене задовольняла. Щоправда, слабенько справлявся пальник роздування, але це вже був інший клопіт.
Після двох тижнів роботи мого живильника я організував до КНДЛБВ листа, в якому повідомляв, що на комбінаті “Прогрес” успішно працює 300-фільєрний пластинчастий живильник, який відрізняється від живильника, що хоче випробувати КНДЛБВ, лише матеріалом хвостовиків; тому вбачається недоцільним його випробування, а досить скласти акт про конструктивну подібність цих двох живильників, і тоді й показники їх роботи можна вважати однаковими.
Це зовсім не влаштовувало Джигириса, і він наполягав на проведенні випробувань. Тоді привезли той живильник, змонтували на сусідній печі і в присутності співробітників Джигириса почали його випробовування. Він, як і слід було чекати, працював задовільно, але через кілька годин на ньому розплавився паладієвий хвостовик. На цьому випробовування закінчилися. Але Джигирис оформив акти успішного завершення роботи.
Тоді я написав листа директорові КНДЛБВ Волинському, в якому виклав, що на комбінаті “Прогрес” уже два роки освоєні пластинчасті фільєрні живильники. В КНДЛБВ ця тема ще не вийшла з початкової стадії. Тому недоцільно витрачати час та кошти на цю тему. Простіше було б звернутися до мене, як до автора, офіційно і попросити технічну документацію на живильник і пов’язані з ним вузли, з тим щоб впроваджувати їх у системі Міністерства будівельних матеріалів.
Невдовзі я одержав від Волинського відповідь, в якій він твердив, що з огляду на виявлену раніше нестабільність роботи малогабаритних печей (робився натяк на мою першу малогабаритну піч з вертикальним факелом і завантаженням дрібняку, що була споруджена в дослідному виробництві КНДЛБВ) лабораторія не може рекомендувати їх для впровадження в системі МПБМ.
У своєму наступному листі я звернув увагу Волинського на те, що пропонував не піч, а пластинчастий живильник з фідером для нього, який можна поставити на будь-якій печі, незалежно від величини її площі. Вказав на несумлінність працівника, що готував листа, оскільки він головне питання — пластинчастий живильник з фідером — підмінив другорядним питанням — розмірами печі. Нагадав про те, що працівники КНДЛБВ постійно здійснюють промислове шпигунство за технічною документацією, пов’язаною з фідером для пластинчастого живильника. Заявив, що такі дії можуть переслідувати тільки одну мету — крадькома використати мої розробки в своїй роботі і видати її як самостійну.
Після цього листа Волинський запросив у мене технічну документацію на піч з фідерами для обговорення на своїй науково-технічній раді. Але я пригадав одну таку технічну раду в главку з участю працівників КНДЛБВ, де, замість обговорення технічних рішень, мене всі дружно обливали багном, і вирішив більше ніколи не входити в стосунки з цією організацією.
Одночасно з подіями, пов’язаними з намаганням Джигириса використати мою піч з фідером для випробовування “трисотки”, відбулася ще одна подія: КНДЛБВ організувала семінар на тему “Шляхи розвитку виробництва базальтових волокон і використання їх у будівництві та інших галузях народного господарства” і розіслала на підприємства галузі листи-запрошення взяти участь у семінарі і надіслати тези доповідей. Керівництво комбінату доручило мені цю справу. Я підготувався і вислав до КНДЛБВ тези своєї доповіді “Нова технологія одержання розплаву основних гірських порід і підготовки його до формування волокна”. Згодом я довідався, що мою доповідь не було включено Джигирисом до програми семінару. Тези просто “загубилися”.
Я ще двічі офіційно від комбінату надсилав тези, але їх так і не включили. Джигирис боявся, аби не виявилося, що за останні роки лабораторія не спромоглася на жодне технічне рішення, а якийсь комбінат не тільки запропонував нову технологію, а й успішно її освоїв.
З цього часу Джигирис припинив працю над пластинами, перестав цікавитися ними і більше не намагався шпигувати. Але став на позицію заперечення прогресивності їх порівняно зі струминним живильником у комбінації з живильником-посудиною.
На початку 1978 року я оформив пенсію і міг повністю переключатись на базальтові справи. Про це дізнався Волинський (директор КНДЛБВ) і почав зі мною переговори, щоб я пішов до нього працювати. У мене не було ніякого бажання йти до того нужника, але з цікавості я зустрівся з Волинським. Він обіцяв мені широкі можливості в лабораторії, а також дати можливість продовжити роботи на комбінаті “Прогрес”. При цьому він пояснив, що я йому потрібний для боротьби з Джигирисом. Така роль мені не сподобалася, але я відповіді не дав, пообіцявши дати її через 2 — 3 дні. Через два дні я дав йому негативну відповідь. Але виявилося, що і начальник главку Денисенко заборонив йому брати мене на роботу, бо про це його просила ціла делегація працівників КНДЛБВ, в тім числі Джигирис, Махова, Тутаков, Козловський, Горобинська (вони спочатку прийшли з цим до Волинського, але той їх вигнав з кабінету, і вони кинулися до главку). На завершення розмови Волинський розчаровано сказав: “Так ти ж, виявляється, протиставив себе колективові!” Видно, в оцьому протиставленні була вся суть.
В той же час Шехтер, що працював начальником відділу НОП на “Прогресі” і весь час опікувався виробництвом БСТВ, запропонував мені знову переходити на постійну роботу на комбінат. Я погодився, але минуло понад тиждень часу, а це питання більше не порушувалося. А я вже був зовсім налаштувався. Тоді я не витримав і запитав про причину затримки. Шехтер пом’явся і пояснив, що головний інженер висловив щодо мене свої зауваження. Мовляв, Польовий вважає себе великим фахівцем і зневажливо ставиться до керівництва. Я обурився і сказав, що справді є єдиним на комбінаті спеціалістом зазначеного профілю. А хоч би у мене й справді проявлялась зневага до адміністрації, то яке це має значення для виконання моїх обов’язків? Після цієї розмови мене було прийнято на комбінат.
Війна КНДЛБВ проти пластин набирала все більшої упертості. Бувало, захоче якесь підприємство впровадити у себе виробництво БСТВ. Приїдуть його фахівці в лабораторію, познайомляться з установками БСТВ на Білицькому заводі (колишнє дослідне виробництво КНДЛБВ), потім приїдуть на комбінат “Прогрес” і подивляться на мої установки. Більше їм подобається моя установка, тому приймають рішення впроваджувати мою піч з пластинчастим живильником. А Джигирис наговорить їм всяких небилиць про пластини, а коли не може переконати, то погрожує, що не укладе договір на передачу технічної документації (в неї входить не лише піч, а й вузли роздування, волокноосадження тощо), договори на передачу технології переробки волокна у вироби… Покрутяться, покрутяться представники того підприємства, та й беруть піч КНДЛБВ. А як це не допомагає, то Джигирис підключає Міністерство промбудматеріалів УРСР, яке забороняє впроваджувати пластини.
Влітку 1978 р. на “Прогрес” повернувся начальником цеху Леущенко. Розібравшись, що цех не спроможний виконувати збільшений на той час план випуску продукції на наявних потужностях, він вирішив повністю переходити на пластини. З цією пропозицією вийшов на директора комбінату, і той підтримав цю ініціативу. До кінця року цех мав 35 печей з пластинами. Таким чином було завершено повний перехід з плавильних живильників-посудин на пластини. Різко зріс випуск продукції і знизилась його собівартість, зменшились витрати платинородію (до речі, через кілька років головний інженер комбінату Жаленко кинув репліку, що я ніякої користі комбінатові не приніс, і я, аби довести свою корисність, судився з комбінатом і через суд довів, що за 5 років (від 1978 року) мій винахід на фідер для пластинчастого живильника дав понад 3 мільйони карбованців економії; судові витрати були за окремою ухвалою стягнені з Жаленка.
Коли почав організовувати виробництво БСТВ Ірпінський комбінат “Перемога”, то його директор Дігтяр (колишній директор комбінату “Прогрес”) твердо хотів упровадити пластини. На його прохання я три місяці консультував конструкторське бюро з прив’язки устаткування БСТВ на комбінаті “Перемога”. Але і йому Джигирис поставив умову: якщо візьме мою піч з фідером, то не буде укладено договір на передачу решти технічної документації. І директор капітулював. З цього приводу завідувач відділу впровадження КНДЛБВ Штейман відверто сказав: “Ми воюємо проти пластин, бо хочемо їсти. Якщо скрізь почнуть впроваджувати твої печі, то чим тоді займатиметься мій відділ?”
Щоб дискредитувати пластини, які були значно легші від струминного живильника та живильника-посудини разом узятих, Джигирис затверджував для комбінату “Прогрес” норму витрати платинородію, як і для своїх вузлів волокноутворення. Таким чином штучно приховувалась основна перевага пластин — можливість значно менших витрат дорогоцінних металів (Адміністрація комбінату не заперечувала проти надмірно великих норм, бо це давало їй змогу легкого життя і впевненості в наявності резервів надалі). Одного лиш не міг приховати Джигирис — низьких безповоротних витрат платинородію на пластинах. Але на це звертала уваги лише інспекція Пробірнагляду. Представникам же підприємств, що цікавилися пластинами і хотіли їх впроваджувати з огляду на їхню малу вагу, Джигирис показував норми витрат на одиницю продукції, з яких випливало, що пластини не створюють економії дорогоцінних металів.
Один лише Мосасботермокомбінат не піддався Джигирисові й ідею пластини у мене на комбінаті “Прогрес” просто викрав (до речі, я за це до них не маю претензій). Приїхали три чоловіки (начальник цеху, конструктор та старший майстер), кілька днів їздили то на Білицький завод, то на наш комбінат. А потім прийшов до мене начальник цеху сам і попросив, щоб я приділив йому увагу для бесіди. Проговорили ми з ним години дві. А тим часом його супутники були присутніми при муруванні печі, виміряли й замалювали її. Крім того випросили в наших робітників найважливіші вузли й винесли їх з комбінату в портфелях. Місяців через кілька я дізнався, що у них на підприємстві повним ходом працюють пластини. Освоїли вони їх швидко і налагодили випуск високоякісного мікротонкого волокна для паперової промисловості.
Варто зазначити, що і наш комбінат випускає волокно високоякісне. За діаметром ультратонке. А на заводах, де застосовується волокноформувальний орган конструкції КНДЛБВ, волокно значно гіршої якості: супертонке, а то й будівельне. Причому, коли Джигирисові для експериментальних робіт буває потрібне ультратонке чи мікротонке волокно з малим вмістом неволокнистих включень, то він ніколи не звертається на своє колишнє дослідне виробництво — Білицький завод “Теплозвукоізоляція”, хоч той завод і КНДЛБВ належать до одного главку. Знаючи, що жодна установка з волокноутворювальними органами конструкції КНДЛБВ такого волокна не зробить, він офіційно за цим звертається до нашого комбінату.
Отак і почалася ця війна. Я в ній займав пасивну позицію. Коли доводилося розмовляти з фахівцями, висловлював свою думку і переконував у своїй правоті. Але не більше.
Найсмішніше в цій війні було те, що всі вбачали в ній боротьбу Джигирисової установки з установкою Польового. Насправді ж це була боротьба старої установки Польового з новою установкою все того ж Польового. А Джигирис взагалі не мав у своєму авторському доробку жодної установки. Основні ж вузли обох установок були захищенні моїми авторськими свідоцтвами.

Якось приїхала на комбінат інспектор Пробірнагляду і засіла за багатоденну перевірку документації на дорогоцінні метали. Потім захотіла зустрітися для розмови зі мною. Мені вона повідала, що приїхала перевірити, чому це на нашому комбінаті найменші в усій галузі безповоротні втрати платинородію. Причому жодне підприємство і трохи не наближається до нас із цього показника (різниця в 3 — 6 разів). Вона відкрила, що коли всі заводи здають у брухт на переплавку струминні живильники та фільєрні живильники-посудини після 5 — 6 місяців експлуатації (і вони вже зовсім не придатні для подальшої роботи), то наш комбінат здає пластинчасті живильники через 3 місяці в цілковитій експлуатаційній придатності. Саме про це ми з нею й говорили.
Річ у тім, що заводи отримують платинородій у виробах, де він має дрібнозернисту структуру. Під дією високої температури платинородій випаровується в навколишнє середовище і в ньому відбувається зростання кристалів. Випаровування (сублімація) спричинює безповоротні втрати, а зростання кристалів викликає крупнозернисту структуру, від чого втрачається міцність матеріалу, з’являються мікротріщини в ньому, живильник виходить з ладу. При цьому чим вища температура нагрівання, тим ці явища проходять інтенсивніше. Велике значення має й площа поверхні виробу, бо з більшої площі відбувається більше випаровування. Пластина має порівняно дуже малу поверхню, що в основному й зумовлює низькі втрати.
В цій розмові ми дійшли висновку, що комбінат має невиправдано високі норми втрат платинородію, бо здає цілком працездатні живильники, котрі могли б ще місяців з три служити. Такі надмірні наявності платинородію не заохочують до господарського ставлення до нього. Інспектор сказала, що вона доповість про це своєму начальнику і привезе його на комбінат. Попросила мене викласти свої думки й розрахунки на папері. На другий день я їй віддав таку записку.
Через кілька днів інспектор привезла на комбінат начальника інспекції Пробірнагляду Койсарова. Він мені сказав, що познайомився з моєю запискою і порушуватиме питання зменшення норм платинородію нашому комбінатові і впровадження пластинчастих живильників на всіх підприємствах, що виробляють БСТВ. Я його водив по виробництву, показував, пояснював. Але він несподівано спитав: “А що у вас на комбінаті виробляють корисного?” Я почав уважніше придивлятися до нього, пояснюючи роботу живильників, і побачив, що він дивиться відсутнім поглядом і не слухає нічого. І не повірилося мені, що він взагалі порушуватиме якісь питання. Я й забув про нього відразу, як він поїхав.
А згодом я зустрів у електричці ту жінку — інспектора Пробірнагляду. Вона розповіла, що тоді начальник їхньої інспекції Койсаров приїздив до нашого комбінату не так з приводу економії дорогоцінних металів, як дістати цегли на будівництво власної дачі. Для цього він мою записку показав директорові комбінату й натякнув, що може дати хід цій записці. Розповіла ще також, що тепер Койсаров сидить під слідством у дуже гучній справі, пов’язаній з діамантами, в якій замішано багато людей з Москви та Ленінграда.
Як задумаєшся інколи, то дивуєшся: на чому все в нас тримається? Ніколи я не бачив серйозної зацікавленості в нових технічних рішеннях. На словах, звичайно, всі за технічний прогрес, але так, щоб ним хтось інший займався, в іншому місці. Окремого конкретного керівника цікавить лише виконання плану з усіх показників. Виконаєш план — і одержиш на додаток до завжди гарантованого окладу ще й преміальні гроші. І житимеш спокійно, твоя посада тобі забезпечена. Але й перевиконувати план розсудливий начальник не буде. Адже згори зразу це зафіксують і підвищать наступний план, а його вже буде важче виконувати. Мудрий керівник уміє довести, що його підприємство (чи цех) працює на межі можливого і виконує план ціною героїчних зусиль. Він ощадно ставиться до своїх резервів, тримає їх у таємниці від вищого начальства. Тут я мушу визнати, що трапляються інколи так звані “дурні”, як от Леущенко, що з якихось своїх властивостей характеру (у Леущенка це хвалькуватість, марнославність, прагнення відзначитися для кар’єри) попервах пнувся перевиконувати план (його довго з осудом згадував наступний начальник заводу “Базальт” Паращій — тодішній заступник Леущенка: “Скільки дурень резервів, створених впровадженням пластин, даремно змарнував!”).
У такій ситуації ніхто не зацікавлений у новій техніці, бо, крім турбот, вона нічого не дає. З її впровадженням план відповідно збільшать і в підсумку в кращому разі залишиться та сама платня. А в гіршому разі освоєння нової техніки буде йти важко, можливі невиконання плану, а за це битимуть. На передбачені ж законом премії за впровадження нової техніки серйозно не розраховують. Це справа непевна: коли діло зроблене, то премію можуть і урізати (та й розподіл премії між учасниками впровадження не буває справедливим).
Незацікавленість у новій техніці зумовлює відповідне ставлення до винахідників: якщо винахідник не виявляє наполегливості у здійсненні своїх ідей, хоч і продовжує постійно винаходити, то ставлення презирливе, мовляв, “у нього не всі вдома”; коли ж винахідник наполегливо вимагає уваги до своїх ідей, до здійснення їх і впровадження, то ставлення до нього доходить до відкрито ворожого. Такі умови не сприяють винахідництву, і ним займаються лише одержимі.
Колись у Костянтинівці казав мені Петро Рохлін (дуже інженерно тямуща людина; завдяки йому я став раціоналізатором, бо він, бувало, мов дитину, підводив мене до машин, агрегатів і спонукав знаходити вади в їхніх конструкціях та роботі, розвивав критичний погляд на те, що вже існує): “Вгамуйся ти зі своїми ідеями. Краще пий горілку. Система не потребує творчих людей. Ти думаєш, що лише в тобі Божий дар? За нормальних умов ураз би з’явилися сотні кращих, здібніших від тебе”.
Взірцем винахідника був для мене на Костянтинівському заводі скловиробів Іван Семенович Коробка. Це був визначний фахівець (без середньої навіть освіти) склоформувальної техніки, яка за складністю механіки поступається хіба лише перед текстильною. Все, що він впроваджував із своїх ідей, спочатку витримувало шалений опір головного інженера та його апарату. Зате після впровадження (а Коробка мав на це змогу, бувши заступником з механічного устаткування начальника великого цеху) Коробка виливав душу кожному зустрічному і не дуже добирав епітетів для своїх супротивників. А головному інженерові виказував: “Я тебе, дипломованого дурня годую, а ти ще й утискуєш мене!” І надовго запивав, а потім лікувався від запою. А через рік-два все знову повторювалося. Скільки пам’ятаю, всі його запої були після конфліктів з приводу впровадження ідеї, як реакція організму. До речі, коли і мені згодом довелося конфліктувати з головним інженером з приводу впровадження своїх винаходів, останній якось сказав: “Я все ніяк не міг розібратися, кого ти мені нагадуєш, а тепер зрозумів: Коробку”. А проте я ж не обзивав його ніколи і не запивав.
А ще пам’ятаю, що ніколи Коробку не відзначали за його великий внесок у розвиток заводу. Скільки було нагородних кампаній, жодного разу не минали нагородою головного інженера, але й жодного разу не нагородили Коробку бодай якоюсь медаллю, хоч в той же час нагороджувалась велика кількість працівників заводу, що нічим серед інших у колективі не вирізнялися. А Коробка в очах робітників був славою заводу!
Взагалі мені не відомо, щоб когось нагородили орденом чисто за винахідницьку діяльність. Принаймні в заводських масштабах це явище зовсім не типове.
Є ще звання заслуженого винахідника та заслуженого раціоналізатора республіки. Але я читав Положення про це звання і не знайшов там конкретних критеріїв для надання цих звань саме у творчій характеристиці кандидатури на присвоєння. Якийсь набір газетних штампів, якому передувало щось із висловів когось з “вождів” (здається, Брежнєва). З тих штампів мені лише й запам’яталася обов’язкова участь у громадському житті. Коли ж я поцікавився, кому ж саме з винахідників може бути надано таке звання, співробітниця ради Товариства винахідників та раціоналізаторів м. Києва, що дала мені для ознайомлення Положення, пояснила: “Як таких конкретних критеріїв нема. За клопотанням організації, що висуває кандидатуру, ми (в тім числі і я) збираємося і обговорюємо кандидатуру. І тут не має значення кількість винаходів та сума економічного ефекту від їх використання. Звання може бути надано людині з порівняно нижчими цими показниками і, навпаки, не надано людині з високими показниками. Залежить від того, що за людина цей винахідник. Наприклад, може мати вирішальне значення (тут вона подивилася на мою сиву голову) участь у Великій вітчизняній війні. Все залежить від того, як ми вирішимо”.
Я запитав її, чи можуть вони надати почесне звання людині, що судилася з підприємством за визнання фактичної ефективності її винаходу. На це вона категорично відповіла: “Ніколи. Сам факт звернення до суду вже негативно характеризує людину”.
Я нагадав їй, що звернення до суду передбачене Положенням з винахідництва як звернення за захистом своїх прав. Але вона знову енергійно заперечливо захитала головою: “В жодному разі ця людина не буде мати високого звання!”
Коли я про цю розмову розповів знайомому — колишньому референтові міністра, той несподівано для мене став на бік працівниці міської ради винахідників, сказавши: “Саме такий підхід у доборі кандидатур і потрібен. Інакше ці звання можуть надавати всяким недостойним людям. Оскільки звання надається радянською владою, то й кандидатура повинна бути перш за все їй відданою. А вже крім цього, вона може бути ще й винахідником”.

* * *

У процесі створення нової техніки я виділяю чотири етапи:
1. Виникнення ідеї та її виношування. Це найкращий етап, коли переповнюєшся радістю творення.
2. Виконання робочих креслень. Це клопітна робота і не завжди приємна, бо, буває, не хочеться вимальовувати принципово не першорядні, але потрібні деталі.
3. Доведення експериментального та промислового зразків. Тут доводиться долати байдужість адміністрації, нехіть служб, втягнених у цю роботу, а головне, не зважати на песимізм оточення.
4. Впровадження. Це найтяжчий і найнеприємніший етап. Доводиться поборювати спротив не тільки керівництва, а нерідко й робітників.
Але коли впровадження завершується успішно, то всі вчорашні скептики починають дружно принижувати винахід (мовляв, не являє собою чогось складного), випинати його вади, заперечувати або принижувати ефективність.
Із своєї практики я пересвідчився, наскільки керівництво не зацікавлене у виявленні повного економічного ефекту від використання винаходу. Цей ефект воно намагається всіляко приховати і зарезервувати для своїх потреб, тобто щоб забезпечити собі надовго легке життя.
Як приклад цього є впровадження на Ірпінському комбінаті “Прогрес” мого винаходу — фідера для пластинчастого живильника. Цей винахід давав змогу враз подвоїти випуск продукції, знизити її собівартість, витрати палива та електроенергії, витрати платинородію. Наприклад, тодішній начальник заводу “Базальт” Леущенко, щоб показати результати своєї діяльності на цій посаді, вирішив збільшити випуск продукції. Але його заступник Паращій (економіст за фахом) поступово переконав першого, що вигоди з цього їм не буде, бо трест чи керівництво комбінату підвищать їм план з усіх показників і спасибі не скажуть. І почалося багаторічне поступове “проживання” резервів, створених за рахунок використання мого винаходу. Ці резерви були настільки великі, що не спонукали заводське керівництво займатися мінімумом дотримання технології, навчанням обслуговуючого персоналу, підтримуванням устаткування в робочому стані, додержанням трудової дисципліни… Турбувалися лише про приховування можливостей: коли й скільки установок зупинити на профілактику, якщо випуск продукції починає перевищувати плановий. З легкого життя почалася щоденна пиятика з будь-яких причин (“обмивалися” всі урочисті та знаменні події в житті кожного з керівного апарату заводу).
Не тільки керівництво заводу, а й керівництво комбінату використовувало ці резерви. Оскільки різко знижувалась собівартість продукції, то, щоб це не кидалося у вічі керівництву тресту, почали списувати на базальтове волокно витрати інших збиткових виробництв (особливо витрати на виробництво цегли). Особливо багато з інших виробництв списували палива, електроенергії, різних матеріалів.
А з резервами платинородію дійшло до абсурду. Ну чому було б не заявити необхідну зменшену кількість платинородію? Так, знаючи, що він дефіцитний і суворо фондований, що його згори щороку потрохи вольовим порядком зменшують у питомих нормах, заводські керівники і його “зарезервували”. Спочатку його виявилося настільки багато, що щоквартально одержувана кількість живильників перевершувала кількість печей (адже фонд платинородію був розрахований на громіздкі плавильні 100-фільєрні живильники-посудини, а ми одержували 200-фільєрні пластини, що були значно легші, а продукції випускали вдвічі більше). В новому кварталі надходила ж така сама кількість нових пластин і старі треба здавати як вторинний брухт, а велика частина з них лежить у сейфі новісінькими. Тоді їх на годину-дві монтували на фідер, нагрівали електричним струмом, вимазували розплавом базальту, деформували, щоб вони набули вигляду відпрацьованих і здавали як старі живильники. А інші підприємства в той час потерпали від нестачі платинородію.
Щороку норми платинородію зверху зрізалися, але вони все одно лишалися дуже надмірними. Проте цікаво було спостерігати, з яким запалом Паращій, який став начальником заводу, доводив, що при такому зменшенні норми платинородію установки стоятимуть без живильників і план неможливо буде виконати. Він володів хистом переконувати і якусь частку відвойовував, а потім хизувався своїм умінням замилити очі.
А з дефіцитним і дорогим вогнетривом — бакором? Його замовляли в 10 разів більше, ніж нам потрібно (захищаючи цю потребу посилалися на розрахунки для моїх найперших печей, що були порівняно великими). Нам виділяли його в 5 разів менше, а це означало, що його надходило вдвічі більше від нашої потреби. І бакор з року в рік накопичувався невикористаний. Його списували на випуск продукції, а цілі штабелі його лежали, не обліковані в документах. Паращій почав ним нелегально підторговувати (продавав за готівку представникам підприємств, що мали в ньому велику потребу, але не могли добитися фондів). А я, будучи автором малогабаритних печей, що створили економію бакору, не одержав за це нічого (на паперах економії не було, оскільки бакор списувався, ніби він весь витрачався на ремонт печей).
Незацікавленість адміністрації в новій техніці шкодила моїм творчим планам. Ще в 1977 році я займався 300- та 500-фільєрними пластинчастими живильниками. 300-фільєрний уже протягом двох років добре працював на чотирьох печах, а 500-фільєрний успішно випробуваний. Але з огляду на наявний резерв випуску продукції керівництво в них було незацікавлене. Скориставшись з незначного приводу, в 1980 р. (під час моєї відпустки) “трисотки” були зняті з печей і більше не замовлялися. З часом про них була розпущена слава, що вони не працездатні. І лише згодом я почав знову їх випробовувати наче нову розробку.
І все-таки зрідка бувають моменти, коли керівництво проявляє зацікавленість у нових розробках. У моєму випадку це спричинилося тим, що урізування норм платинородію дійшло до тієї межі, коли підприємства, які виробляли БСТВ за технологією КНДЛБВ (“одностадійка”), дійшли до краю можливостей. Відразу три заводи за межами України (Руставський, Брянський та Івотський) звернулися до комбінату з проханням укласти договір на передачу їм технічної документації на піч з фідером для пластинчастого живильника. Цьому сприяло те, що ворог пластин — КНДЛБВ — перейшла із системи промисловості будівельних матеріалів до Академії наук УРСР. У неї стали коротшими руки.
За два тижні я пустив одну піч на Руставському заводі. Решту печей вони збудували й пустили самі. Завдяки пластинам вони на тому ж фонді платинородію збільшили потужність свого виробництва на третину.
А з Брянського заводу приїхали представники, роздивилися на роботу установок на місці, випросили у робітників найважливіші вузли (креслення їм були надіслані раніше) і самостійно перевели своє виробництво на пластини.
Лише Міністерство промбудматеріалів УРСР уперто трималося за “одностадійку”.

В цей час я завершив останнє удосконалення печі з фідером для пластинчастого живильника. Це, так би мовити, “портативний” варіант. Габарити печей з фідером стали настільки малі, що уможливили застосування до них повузлового методу ремонту. Коли піч попередньої конструкції виходила з ладу через зношення вогнетривкої кладки, то її ремонтували на місці її розташування, тобто на робочому майданчику, поруч з працюючими печами, в гарячих умовах. Через це ремонт тривав 2 доби, отже, стільки ж простоювала установка. Нова ж конструкція малогабаритної печі дала змогу знімати з робочої площадки зношену піч, а на її місце встановлювати нову, що як резерв готується заздалегідь осторонь робочої площадки. При цьому простоювання установки становлять усього 3 — 4 години, тобто в 12 — 16 разів менше, ніж на старій конструкції печі.
На цій печі досягнуто небувалого у світовій практиці для ванних печей питомого знімання розплаву. Такі печі у мене працюють у режимі знімання до 4000 кг/м2 х доба (для порівняння: печі відомої західнонімецької фірми “Ґрюнцвейґ-Гартман” мають питоме знімання не більше від 1300 кг/м2 х доба).
На цю піч та на фідер, в якому можна тримати рівень розплаву над фільєрним полем 20 мм, я одержав авторські свідоцтва.
Крім печі, я розробив і впровадив пластинчастий значно простіший та менший живильник (він також захищений авторським свідоцтвом). Порівняно з попередньою конструкцією живильника він потребує на своє виготовлення на 30% менше платинородію, а для нагрівання — на 17% менше електроенергії.
З допомогою лабораторії плавильних процесів Інституту газу АН УРСР я зробив дослідження свого способу плавлення базальту (пізніше опубліковане в журналі “Стекло и керамика”). Про це дослідження була прочитана доповідь на галузевій нараді “Економія палива у виробництві скла”. Моє здивування викликала реакція вчених та фахівців, що з’їхалися з усієї країни. Якщо перед тим відбувалися гарячі дискусії з приводу незначних конструктивних змін деяких елементів печей чи пальників, що на думку доповідачів повинні були збільшити питоме знімання розплаву на 1 — 2 відсотки, то мою роботу (читав доповідь мій співавтор дослідження В. М. Олабін — відомий учений в царині конверторного плавлення) зустріли повним мовчанням. Ніхто жодного запитання не задав. Організатор наради — керівник лабораторії, що зі мною досліджувала процес плавлення, доктор технічних наук Л. С. Піоро пояснив мені, що доповідь містила в собі нові для присутніх відомості, до сприйняття яких вони не були готовими.
Восени 1984 року до Київського науково-дослідного інституту будівельних матеріалів та виробів (КНДІБМВ) з Москви (з Міністерства промбудматеріалів СРСР) надійшов запит про економічну (щодо платинородію) технологію виробництва БСТВ на пластинчастих живильниках, що використовуються на Ірпінському комбінаті “Прогрес”. Не маючи фахівців з виробництва волокон, інститут нічого конкретного не зміг відповісти. До мене приходив один працівник того інституту, і я йому розтлумачив.
Потім я мав розмову по телефону із завідувачем відділу теплоізоляційних матеріалів МПБМ СРСР Песцовим (давнім моїм знайомим ще з часів його роботи технологом на Мосасботермокомбінаті). Його також цікавили пластини. Говорив, що в зв’язку з міжнародною напругою значно зрізані фонди платинородію на виробництво волокон. Тому й цікавість така до пластин, де питомі норми витрат платинородію на виробництво БСТВ значно менші, ніж на “одностадійці”.
Довідавшись про це зацікавлення пластинами, КНДЛБВ заходилася гарячково збирати матеріали для їх дискредитації. Знову вчепилися за порівняння показників виробництва БСТВ. Виходило, що собівартість волокна на Білицькому заводі “Теплозвукоізоляція” нижча від собівартості волокна на комбінаті “Прогрес”. Ці дані були надіслані до Міністерства промбудматеріалів УРСР. При цьому, звичайно, замовчувалось, що на комбінаті “Прогрес” випускається не супертонке волокно, а ультратонке. Не бралося також до уваги й те, що на “Прогресі” на виробництво волокна списуються витрати інших виробництв…
За порадою своїх прихильників з КНДЛБВ я написав листа до міністра промбудматеріалів УРСР, в якому виклав переваги пластин. Міністр доручив розібратися у цьому питанні Удачкіну — новому начальникові технічного управління міністерства, а той “спустив” це питання своєму заступникові Морозову. І почалася в системі міністерства тяганина. Підключили провідних фахівців з теплоізоляційних матеріалів, насамперед науковців НДІБМВ: завідувача відділу Андреєва та чомусь завідувача лабораторії Лазоренка (колишнього начальника технічного управління міністерства, неприязнь якого до мене почалася ще з мого судового процесу з Білицьким заводом “Теплозвукоізоляція”). Вони ж через свою некомпетентність у технології виробництва волокон, та боячись взяти на себе відповідальність, ускладнили це питання всілякою писаниною (так наприклад, було запрошено письмовий відгук комбінату “Прогрес” про роботу живильників).
В цей же час Міністерство фінансів СРСР зробило запит до Міністерства промбудматеріалів СРСР про пластинчасті живильники у виробництві БСТВ.
Мені здалося, що настала сприятлива нагода зацікавити Міністерство промбудматеріалів (МПБМ) печами для плавлення гірських порід (чи варіння скла) з вертикальним факелом та завантаження шихти через склепіння. Мені хотілося створити потужну малогабаритну піч, яку можна було б застосувати в різних виробництвах промисловості. З цією пропозицією я вирішив звернутися до Удачкіна, якого мені характеризували, як прогресивного діяча в галузі будівельних матеріалів. Але все ніяк мені не щастило до нього потрапити: заскочу мимохідь до міністерства, а його або нема, або зайнятий.
Потрапив я до Удачкіна після закінчення робочого дня. Він сказав, що одержав мого листа і охоче поговорить зі мною про пластинчасті живильники. Але я уточнив, що прийшов з іншим питанням: “Пластина — це річ певна, і її час рано чи пізно настане. Я прийшов не з приводу свого листа, а з приводу принципово нових ванних печей”. Він уважно слухав. Але, знаючи, що робочий день закінчився, я говорив коротко.
Сказав йому, що мені якось у житті пощастило знайти кілька вдалих технічних рішень, економічно дуже ефективних; у Костянтинівці вони й досі працюють і за своїми показниками в кілька разів перевершують технічні рішення, створені інститутами; з багатьох заводів приїздили подивитися, хвалили (особливо інститут скляного волокна високо оцінював), але так вони й залишилися в одному примірнику, чомусь ніхто не запозичив і не спорудив на іншому заводі (на це Удачкін сказав: “То був такий час”); а от тепер я опрацював новий спосіб інтенсифікації плавильних процесів і ціле виробництво БСТВ на комбінаті “Прогрес” устаткував печами на основі цього способу; але виробництво волокна потребує занадто мало розплаву, а мені хочеться створити потужні печі зменшених габаритів, котрі замінили б величезні теперішні печі з горизонтальним факелом в склоробному виробництві. Наостанку сказав, що прийшов до нього лише тому, що певен у тому, що ніхто, крім мене, цієї справи не зробить.
Удачкін подякував і пообіцяв невдовзі на цю тему зібрати нараду з моєю участю. Просив, щоб я ознайомився з кресленнями ванної печі для плавлення базальту на Костопільському заводі, щойно перед тим спроектованої в СКТБ об’єднання “Укрскло” і зробив свої зауваження. На тому й скінчили розмову (до речі, так він і не зібрав тієї наради).
Їхав я додому і розмірковував над своїми розробками. Всі вони зроблені завдяки наполегливості. Вдалися вони мені тому, що я ретельно на практиці вивчав технологічні процеси. При цьому виявляв їхні вади, а з прагненням усунути ті вади в голові зароджувалися технічні рішення. Багато важило те, що я умію креслити і свої роботи креслив виключно сам (пам’ятаю, як нервував Іван Семенович Коробка, сперечаючись із конструкторами, що розробляли його технічні ідеї; все одно в них виходило не те, що він хотів). У процесі креслення добирався оптимальний варіант (колись один з моїх учителів — головний конструктор Костянтинівського заводу Сергій Іванович Зайцев — твердив: “Конструктор перш за все повинен навчатись працювати витиральною гумкою”). До того ж втілення своєї розробки в матеріал я завжди тримаю під пильним контролем; часто навідуюсь до токарів, фрезерувальників, слюсарів тощо і слідкую, щоб було без дефекту. Чи, буває, з технологічних причин треба внести якісь зміни в креслення, то це треба вчасно зробити. Та все ж таки найважливіше в процесі творення — це особисто брати участь у пускові та доводці створеного агрегата. Цього я ніколи нікому не передовіряю. Від усього цього й успіх.
Через своє винахідництво не робив я службової кар’єри. Ще коли в Костянтинівці перед завершенням будівництва комплексу цехів скляних волокон мене було призначено начальником цеху теплоізоляційного скловолокна, я через якийсь тиждень відмовився, мотивуючи свою відмову відсутністю досвіду адміністративної роботи. Замість себе рекомендував свого приятеля по конструкторській роботі Красношапку Олексія Сергійовича, що незважаючи на свою молодість, уже встиг побувати головним інженером на кількох цегельних заводах. Сам же я погодився на посаду заступника начальника того ж цеху з обов’язками технолога. Про це детальніше див. у розділі “Костянтинівський період технології ВРП”.

* * *

Справи з упровадженням пластин у системі промбудматеріалів тупцювали на місці. Морозов збирався негайно привезти на “Прогрес” головних інженерів главку, щоб на власні очі подивилися на роботу пластин, але так і не здійснив цього наміру. Лазоренко запросив з комбінату довідку про показники роботи пластин (до речі, з тої довідки я дізнався про конкретні дані стосовно зниження витрат платинородію на комбінаті: з початком застосування пластин, тобто з 1976 р., ці витрати були знижені до 90 грамів на 1 тонну волокна, тобто в 16,4 разів порівняно з базовими 100-фільєрними плавильними посудинами) і готував довідку для міністерства.
Виявилося, що про пластини стало відомо Міністерству фінансів СРСР, і воно почало тиснути на Міністерство промбудматеріалів УРСР, а те, в свою чергу, — на МПБМ УРСР. Ось на всі ці запити й готував довідку Лазоренко.
Одночасно МПБМ УРСР з великими труднощами добилося залишення без змін норми витрати платинородію для своїх підприємств на 1985 рік (у межах 140 — 160 грамів на 1 тонну волокна). Це й дало змогу заспокоїтись відповідальним працівникам МПБМ УРСР. Розповідала мені завідувач лабораторії норм та стандартизації інституту НДІБМ Одринська, котра займалася затвердженням норм у Москві, що відстояти норми на рівні 1984 р. вдалося лише тому, що був кінець року, а для реконструкції підприємств БСТВ не було технічної документації. Вона ж показала мені проект наказу по МПБМ УРСР, який зобов’язував начальників главків питання переводу на пластини виробництва БСТВ в 1985 році.
За технічною документацією на комбінат почали звертатися окремі підприємства з віддалених куточків країни (Далекого Сходу, Західного Сибіру, Естонії). Укладалися договори на передачу розробки, а вона була в мене переважно у вигляді окремих ескізів. Тому я засів за виготовлення робочих креслень. На комбінат звернулися представники риболовецького колгоспу-мільйонера з далекого Охотська, щоб їм допомогли організувати виробництво БСТВ. Але в них не було природного газу і треба було вирішити питання роздування волокна продуктами згоряння дизельного палива. Спочатку вони з цим питанням звернулися до Джигириса, але той запросив на цю тему 100 тис. крб. і два роки терміну. За три місяці я розробив їм піч з фідером для пластини та пальник для роздування, що працювали на солярці, виготовив промислові зразки і здав замовникові по акту, успішно випробувавши.
Влітку 1985 року на пластини перейшло перше підприємство системи МПБМ УРСР — Чернівецький завод.
Джигирис спочатку вдавав, що не помічає початку тріумфу пластин, але під час однієї з останніх науково-технічних рад у КНДЛБВ сказав: “Ось тепер багато говорять про пластини, як про щось нове, прогресивне. А це ж розробка нашої лабораторії. У нас і акти на це є”. На це завідувач відділу впровадження в’їдливо запитав: “То можна одержати технічну документацію та й починати впроваджувати?” Всі засміялися, а Джигирис не знайшовся з відповіддю.
Не знаю, що мав на увазі Джигирис: чи першу мою стофільєрну пластину, піч для якої на комбінаті “Прогрес” він наказав мені зруйнувати в грудні 1974 року, чи ту мою 300-фільєрну пластину, що він через непридатність фідерів у своєму дослідному цеху не зміг випробувати і випросив дозвіл в головного інженера комбінату на випробування її на моєму фідері. Одним словом, Джигирис і залишився Джигирисом.

* * *

Тим часом на комбінаті склалося тяжке становище. Треба було негайно скорочувати виробництво килимів на синтетичній підоснові, що не знаходили збуту. Але ці килими давали комбінату значну частину плану в грошах, якого Київський міськвиконком не знімав. Треба було терміново замість килимів випускати якусь іншу продукцію, щоб компенсувати нею план. Цією продукцією виявилося базальтове волокно: і потреба в ньому необмежена, і сировина дешева, і виробництво освоєне. Потрібні були лише додаткові потужності. І директор вирішив аврально виготовляти і вводити в дію додаткові установки БСТВ. Виготовлялося відразу 10 печей, а на другу чергу намічалося виготовити ще 10. Під додаткові установки забрали склад готової продукції і не стало де складати волокно. Клали його прямо коло установок, так що й пройти ніде було.
Я звернувся до директора зі службовою запискою, в якій доводив недоцільність такого шляху збільшення потужності виробництва. Це так званий екстенсивний спосіб, який вимагає збільшення виробничих площ, збільшення кількості устаткування, штату обслуговуючого персоналу тощо. Пропонував же я інтенсивний шлях розвитку, а саме — впроваджувати 300-фільєрні живильники, які дозволили б без додаткових витрат збільшити випуск волокна в 1,4 — 1,5 раза. Адже свого часу працювали у мене в цьому ж цеху “трисотки”, та Паращій добився зняття їх з устаткування, бо йому й на 200-фільєрних живильниках тоді резервів вистачало. Після того я сконструював удосконалену “трисотку”, з малим вмістом платинородію, але Паращій так і не дав змоги впровадити її (до речі, Паращія на той час директор звільнив з роботи за спротив розширенню виробництва).
Реакція директора на мою доповідну мені не відома. Припускаю, що подіяла вона на нього негативно. Це я відчув за ставленням до мене. Наприклад, на одній з нарад директор дав завдання головному конструкторові зробити світлокопію креслень реконструкції одного з цехів, і коли той сказав, що спочатку закінчать роботи світлокопії креслень печі з фідером Польового для відправки за договором на чернівецький завод, то наказав перервати ту роботу, додавши: “Що ви сприяєте Польовому одержати чергові 20 тисяч?”
Але я вже звик до недоброзичливості начальства і заходився біля “трисотки”: перервав свою відпустку, замовив два 300-фільєрні живильники, виготовив креслення на удосконалений пальник для роздування волокна.
Після успішного впровадження “трисотки” на одній установці весь цех (26 установок) було устатковано ними.

P. S. А далі в країні настала “перебудова”. Закінчився диктат технічної політики лабораторії базальтових волокон як головної організації галузі. Всі заводи країни масово перейшли на пластини, та ще й відразу на “трисотки”. Пластинчаста епопея переможно завершилася.

* * *

Коли в країні розпочався кооперативний рух, на ряді виробництв БСТВ з’явилися енергійні та підприємливі люди, які, “діставши” на своїх заводах креслення вузлів моєї установки, заходилися впроваджувати ці установки в інших регіонах. До таких людей належали працівники Ірпінського комбінату “Прогрес” Валерій Фрідріхсон та Борис Козятинський, працівник Ірпінського комбінату “Перемога” Сергій Стерликов (колишній активний противник пластин) та інші.
Фрідріхсон навіть похвалився мені вдалим впровадженням моєї установки в Сибіру. Коли ж я нагадав йому, що цей його вчинок є протиправним, бо основні вузли установки захищені моїми патентами, він зі зніяковілим смішком сказав: “Та тепер настав такий хаос, що на патенти ніхто не зважає…”
Після розпаду СРСР почалося тотальне присвоєння чужої інтелектуальної власності. Спритними керівниками та “науковцями” патентувалися технічні розробки, що були створені іншими людьми ще в “радянські” часи. Особливу спритність виявили В. Горобинська, О. Медведєв та інші. Не створивши нічого сама, Горобинська оформила на спосіб і пристрій виробництва базальтового волокна міжнародний патент.

Додаток

Службова записка директорові комбінату “Прогрес” Ячміненку А.А. старшого скловара цеху БСТВ Польового Р.П.

КОПІЯ

Директору Ирпенского
комбината “Прогресс”
тов. Ячминенко А.А.
ст. стекловара уч. БСТВ
Полевого Р.П.

Служебная записка

До настоящего времени у нас на комбинате существует практика списывания на производство БСТВ расходов других производств комбината. Особенно это касается энергетических затрат. Это подтверждается при сравнении показаний установленного в цехе БСТВ счётчика расхода природного газа с цифрами планового отдела.
По данным планового отдела за 9 месяцев 1986 г. удельный расход газа на выпуск волокна составляет 7716 нм3/т, по данным же счётчика (25000 нм3/сутки) он не превышает 4000 нм3/т.
То же самое можно сказать и об удельных расходах электроэнергии. Так, при переходе на 300-фильерные питатели почти на 40% увеличена производительность установок и общий выпуск волокна. При этом потребление электроэнергии установками осталось почти неизменным (не считая расхода электроэнергии на компрессорный воздух). Следовательно, удельный расход электроэнергии должен значительно снизиться. Однако по данным отдела он остался почти неизменным, т.е. 7829 квт-ч/т в 1985 г. против 7716 квт-ч/т за 9 месяцев 1986 г.
Я бы не обращался к Вам с этим вопросом, если бы всё ограничивалось ущемлением моих материальных интересов. Но тут страдает также моральный фактор, поскольку такая практика искусственного завышения себестоимости волокна сводит на нет все преимущества малогабаритных печей с пластинчатыми питателями и даёт основания лаборатории НИЛБВ вести агитацию против них. Ведь именно по удельным энергетическим затратам, по данным НИЛБВ, волокно нашего комбината уступает волокну других предприятий, хотя на самом деле дело обстоит как раз наоборот.
С этим я не могу мириться, поэтому прошу вынести по этому вопросу положительное решение.

Р. Полевой
8.11.1986 г.

До Ренат ПОЛЬОВИЙ МОЯ БОРОТЬБА.