ІСТОРИЧНА ДИСЕРТАЦІЯ ПРО КОЗАКІВ,
яку представлено у приміщенні філософського факультету на публічний розгляд під головуванням месера Готфріда Вайса з Торуні у Прусії.
Автор – Йоган-Йоахім Мюллер з Зоммерфельда у Сілезії, бакалавр філософії.
У колегії великого князя 7 червня 1684 р.
Лейпциг. Друкарня Крюгера.

ВСТУП

Це наукове дослідження про мужів, котрі подібні до нас. Вони постають перед нами, породжені нашою уявою та науковими аргументами. Ще в ті часи, коли християнські народи проливали в Австрії свою кров через наслані на них нещастя, тобто варварські наскоки, ми багато чули про німців, поляків, угорців, тальпачів 2, гусарів, яничарів, татар, морлаків. Згадували також часто про козаків, багато чого повідомляючи із знанням справи про те, як цей рід заволодів колись скіфськими землями3. Отже, наша розвідка варта тієї праці, яка була в неї вкладена, і ми вважаємо її гідною сьогоднішнього обговорення, тим більше, що ми сумлінно і методично дослідили походження та розвиток козаків. Цілком присвятивши себе науковим дослідженням, ми не ставимо за мету ображати тут когось.
Хай помагає нам бог!

Теза І.

Ім'я козаків, походить від турецького слова ..... (kаzаk), що в перекладі з турецької мови означає «розбійник»4.

§ 1. Таке першопочаткове значення слова «козак» не визначається всіма авторами одностайно. Як вважає месір Іоан Гербіній у «Київських підземеллях» (розділ 2, с. 7), це найменування слід пов'язувати з слов'янським словом «коса», яка вживається в Польщі. Звідси походить і назва козак, тобто людина, озброєна косою. Навпаки, Павло Пясецький у «Хроніці європейських справ до 1645 р.» (арк. 53), а за ним і його послідовники, пов'язують це найменування з «козою», що саме так звучить по-польськи. Частина з цих письменників вважає, що козаки нагадують кіз своїм швидким бігом та голосною розмовою, інші — тим, що вони одягаються в козячі шкіри, захищаючися від шкідливих туманів.

§ 2. Автор схиляється до першої точки зору, а над іншою, яку підтримують майже всі польські письменники, він може тільки посміятися...

Теза II.

...§ 1. Як ми виявили, козаками називають різних людей і щоб читач, котрий не дуже добре розуміється у цьому питанні, не змішував їх, ми уточнимо, про кого саме піде мова. Ми не торкаємось тут козаків татарських, які живуть ордою, тобто союзом племен чи великим скупченням людей у Татарії, біля нагайських або ногайських та туменних татар5. Вони називаються татарськими козаками (соsаkі tartari), як про це пише. Клюверій у «Вступі до універсальної географії» (кн. V, розділ 4, § 1, у примітці). Не будемо торкатися і литовських козаків або полоцьких, прозваних так від полоцького воєводства у Білій Русі. Останні заподіяли, великих шкод московитам, згідно словам Рейнгольда Гейденштєйна у «Справах польської історії» (кн. III, с. 131 та 144)6. Не буде мови у нашому творі і про маршальських козаків, назва яких походить від імені їх вождя-маршалка. Так називають легкоозброєних польських солдатів на відміну від гусарів панцирного війська. Про це дивись у вищезгаданому творі (кн. IV, с. 148).

§ 2. Ми маємо на увазі лише тих козаків, які живуть у пониззі Борисфену... Зазначимо щоправда, що цю ріку тепер називають Ніпер або Дніпер, додаючи тут літеру «Д». Вона витікає з боліт, які лежать на сході, у Московії, і тече, вигинаючися на захід повз Смоленськ і Київ. Потім вона тече на південь і впадає нарешті до моря, до Понту Евксинського7. Більша частина Дніпра протікає по землях Литви8, але в його пониззі проходять кордони різних Народів, [зокрема] кордони турецьких та московських або російських провінцій. Саме тут зустрічаємо тих козаків, які нас цікавлять.

§ 3. Ці вояки об'єднуються в різні союзи та орди і тому їх називають по-різному. За місцем проживання поляки називають їх Nissi та Nislу, тобто козаками низовини, бо вони володіють пониззям Дніпра. Інші козаки, за нашими даними, називаються польським словом «лисуваті» (lisowaty), тобто руді, лісові (Lisovii, Lisovani)9. Вони проживають коло Червоної Русі 10 або на 13 островах, півостровах чи скелях, які розташовані на Борисфені і називаються по-русинськи «пороги», по-польськи — «прогі» (ргоді), тобто кордони, нагадуючи собою сходи, по котрих вода стікає вниз. Нижче порогів ріка тече спокійно, розгалужується на різні русла, утворює запорізькі острови, тобто такі, які містяться за порогами, по інший бік кам'яних сходів чи кордонів. Звідси й назва — запорізькі козаки, або острівні люди (Inselmanner), як перекладає на нашу мову Фрідріх Лойтхольф фон Франкенберг у «Великому огляді світу, котрим правлять» (с. 905). Від сіверського князівства походить назва сіверських козаків 11, від міcта Шаргород у брацлавському, або браславському, воєводстві — шаргородських 12, від ріки Танаїс, у просторіччі — Дон — донські.

Теза III.

Подібні до згаданих, є й інші назви (в інших країнах). Це катадупи, а також багауди, або бакауди; на кордонах Угорщини, Хорватії та Далмації є мартолоси, тобто розвідники, котрі створюють заслону для чужих [людей] У Піренейських горах є бандольєри, тобто бандити або ті, хто перебуває поза законом; в Галлії — козаки (les соsaques) і в Італії — козаки (li cosachi) 13...

Теза IV.

Найранішу згадку про козаків ми відносимо до 1206 року, коли незліченні маси татар вдерлися на Україну. Саме тоді руси покинули свої поля і обернули вигнуті рала на коси та шаблі і висунули одразу цю зброю проти різних загарбницьких племен .

§ 2 Оскільки землероби — сусіди варварського та войовничого народу — опинилися у дуже тяжкому стані, вони почали втікати з сіл та міст на береги Борисфену та місцини, чудово укріплені природою, де й збиралися. Дивись у Симона Старовольського «Польща, або Опис положення [Королівства Польського]», с. 98. А коли татарське військо поверталося назад з Поділля та інших країн, то вони його [розбили], прогнали, вбили багатьох татар й силою забрали пограбоване. Амурат, який розбестив татар, перетворив у 1584 р. увесь Херсонес Таврійський на турецьку провінцію А оскільки перешийок півострова лежав від запорізьких козаків на відстані чотириденного переходу, то вони своїми безперервними наскоками шматували Крим. Пізніше ці нападники, котрі покинули землеробство і перейшли до безперервних воєн, сподіваючися поживитися здобиччю у ворожих оселях, стали прозиватися від татар козаками, або грабіжниками...

§ 4. Козацьке військо збільшується таким чином. З сільських плебеїв, вживаючи тут визначення Катона («Про землеробство», розділ І), козаки відбирають для себе найхоробріших людей, котрі не цураються зброї І дійсно, козаки становлять собою дужих, загартованих на сонці людей, що харчуються простими стравами У разі потреби вони із завзяттям полюють [на звіра] та ловлять рибу Рибу просолюють, сушать на сонці, а потім споживають (у Пясецького, у «Хроніці європейських справ до 1654 р », арк 53). Вони завжди можуть стати напоготові, з нетерпінням вхопивши зброю, бо дуже дисципліновані, а їхня хоробрість не є таємницею для жодного народу Про це пише Симон Старовольський14 і додає, що військо польського короля мало б найсильнішу на світі піхоту, коли б до козаків приєднали молодих вибранців з усієї Речі Посполитої і навчили б останніх воєнної науки під керівництвом начальників та тисяцьких. Це козацьке військо з давніх-давен войовниче і зберігає свою могутність завдяки досвідові старшин Воно не може згаснути, бо постійно поповнюється найкращою молоддю Це стверджує Рейнгольд Гейденштейн в «Історії» (кн. III, с 119).

Теза V.

Така воєнна сила не може не подобатися польським королям, котрі ще в той час, коли володарювали київським воєводством, надали козакам чимало привілеїв.

§ 1. 3 самого початку польські королі бачили в козаках противагу туркам і, оскільки козаки підлягали королю, то останні закликали їх до зброї і затримували на своїй службі дарами, піклуванням і звільненням від повинностей Стефан [Баторій] був першим королем Польщі, який упорядкував козаків і почав виплачувати їм жолд за службу.

Теза VI.

З плином часу коли чисельність козаків збільшилася, у їхньому війську виник лад, за яким вони публічно обирали воєнного вождя, чотирьох воєнних радників, легата тисяцьких, сотників та писаря. І до цього часу вони обирають керівників на загальній раді і там же судять, карають та страчують тих з них, хто чимось провинився. Таких вони скидають а на їх місця обирають нових.

§ 1 Чисельність козаків не постійна і може значно збільшитися на протязі одного дня. 3 шести тисяч душ вони можуть мати наступного дня вісімнадцять тисяч, а трохи перегодя — вже тридцять тисяч. Коли вся Русь була охоплена повстанням, то під владою Хмельницького перебувало понад 200 тисяч душ. Сьогодні до бою може стати 18 тисяч низових та 40 тисяч запорізьких козаків15, бо на таку їхню кількість погодився польський король. Ми можемо ствердити, що до тих пір, поки козаки будуть приймати до себе злочинців та нетяг, а вони це роблять, бо дуже сильні і не звертають уваги на власті, то до них звідусіль будуть збігатися безчесні люди, сподіваючися уникнути кари закону. (Дивись Шурцфлейша в диспутації про Степана Разіна, донського козака, року 1683, Віттенберг, § 11 ) 16

§ 2 Військо без вождя — тіло без душі, а у міцного вождя — міцне тіло. Турки вважають міцне тіло ознакою шляхетного походження, а козаки — ознакою сміливості та суворості. Виходячи з військової необхідності, вони обирають вождя серед сильних людей. Таким могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови Ось чому за ним закріпилося прізвисько Підкова, тобто залізна підкова (Дивись [Пасторій] де Хіртенберга «Флорус польський», кн IV, §19 ). Отакою ж людиною був і Степан Разін, муж незначного походження, але такого грізного вигляду, що козаки, які жили коло Танаїсу чи Дону, визнали його гідним володарювання над ними і під його проводом розпочали війну (у Шурцфлейша, вказ твір). Отже, козаки помічають грізних та войовничих людей. Автори не згадують козацьких вождів, котрі б правили удвох, ворогуючи між собою, за винятком Лободи, котрий керував колись низовцями, та Симона Наливайка, котрий стояв на чолі втікачів та голоти.

Коли є така потреба, то козаки обирають собі вождя у такий спосіб. Вони збираються у відомому їм місці і не визначають кандидатів [більшістю голосів], як це звичайно робиться на елекції, але обирають одного з-поміж себе криком та підкиданням догори численних шапок. Потім вони подають обраному булаву або жезл з очерету, що їх він приймає як ознаку влади. При цьому козаки присягають бути слухняними вождю і виявляють йому всіляку повагу. Так, коли вождь говорить, вони слухають його мовчки, після чого висловлюють свою думку криком і підкоряються рішенням вождя, які стосуються життя й смерті кожного козака.

§ 3 Мужній вождь судить і козаків і плебеїв котрих козаки надійно охороняють, подаючи їм по-дружньому притулок. Як свідчить недавнє достовірне повідомлення, любачевський каштелян дав козацькому вождю. Могилі клейноди, подарунки і багаті шати. Тоді військо, побачивши такий пишний одяг вождя, звернулося до нього з такими словами «О вождю! Скинь цю пишноту і вдягнися, як твої попередники, якщо ти не хочеш, щоб від тебе відвернулася доля!». Крім того, поштивість серед козаків не є рідкістю і перший-лшший плебей, котрого несприятливі обставини змусили стати там на службу засвідчує свою пошану і покірливість до вождя. Козацький вождь добре знає своє місце і стоїть з непокритою головою біля чотирьох радників, а вони просять його зайняти переднє місце, і тоді він промовляє перед усіма народними зборами Таким же чином вислуховують козаків і тоді, коли ті підлягають суду, і тоді, коли вони виступають перед товариством відносно своїх справ.

§ 4 Але ця їхня повага до вождя і навіть страх перед ним, недоторканістю його особи часто зникають. Коли вождю не сприяє фортуна або він підозрюється у якомусь злочині, то непостійна чернь скидає обраного нею ж раніше старшого або позбавляє його життя. Так було з вождем низової старшини Лободою після того, як останнього у чомусь запідозрили. Тоді Лободу було забито, а на його місці поставили Кремпського (у Рейнгольда Гейденштейна, кн XI, с 328) Так само вони звинуватили Грицька (Ніriczkonem), котрий був на королівській службі, і стратили його на заїжджому дворі у Києві. Почуваючи себе винними у його загибелі і охоплені духом непокори, вони вчинили бунт проти королівських військ (у Пясецького в хроніці, арк. 500). У 1637 р. вони підняли повстання і стратили у фортеці Боровиця вождя Саву Кононовича та його радника Федора Онушкевича (там же, арк. 548). Як сповістили нас поінформовані люди, така ж доля судилася Куницькому, коли жителі міста Могилева17 поставили перед ним питання відносно теперішньої війни. Оскільки тоді зайшлі люди дотримувалися іншої думки, ніж Куницький, вони билися з ним, поки не переконалися, що він віддав богу душу.

§ 5. Коли ж вождь їх задовольняє у всьому, то вони його оберігають і захищають. Чотирьох воєнних радників вони називають осавулами, а легата — замісником начальника . Далі йдуть обозний, який керує табором та гарматами, тисяцькі19 й сотники. Нарешті згадаємо писаря, котрий займає почесне місце, бо він фіксує прибутки й витрати, пише листи королю та близьким до короля особам (дивись: Гарткнох, вказ. твір, § 16).

Теза VII.

Своїм верховним правителем козаки визнавали польського короля, турецького султана і московського царя. Останні в свою чергу визнавали того козацького вождя, котрий їм присягав. Сьогодні низові й запорізькі козаки підлягають Польщі, а донські й сіверські — Великому князівству Московському 20...

Теза VIII.

Були щасливі роки, коли козаки завжди захищали Річ Посполиту, але остання даремно тішила себе надією, що так буде завжди. Козаки оберігали свою волю і вимагали її все більше.

§ 1. На радість Русі, котра перебувала під владою Речі Посполитої, козаки були грецької віри, через що вони схилялися до турків чи будь-якого [іншого] протектора. Ось чому поляки пробували обернути козаків у свою віру. Почалося з того, що у 1595 р. два руських єпископи, володимирський Іпатій Потій та луцький Кирило Терлецький, відправилися до Рима. Там вони поклонилися римському папі Клементію VIII і віддали йому свою душу. Пізніше у палаці Костянтина у Ватікані вони були представлені всім кардиналам і перейшли разом з своєю паствою у римську віру. На пам'ять про цю подію було випущено в обіг монети, які скидалися і на папські і на руські зразки і які символізували знов завойовану Римом покору21. Коли ж єпископи повернулися додому, то побачили, що чимало з тих людей, у підтримці яких вони не сумнівалися, навіть серед значних, стали їхніми ворогами. Першим серед таких був київський воєвода князь Костянтин Острозький, муж великого багатства і влади, вільний у своїх рішеннях. Саме він став ворогом і руйнівником [задумів згаданих єпископів]. Останніх переслідували також багато хто з священиків, або як їх там називають, попів, а також козаків, які разом з іншими русинами сильно атакували унію, як її звичайно називали. Тільки зачувши саме слово «унія», вони підіймалися на повстання.

Безперервні свари між прихильниками і ворогами унії роздирали Польське королівство, і з цього джерела витекли війни, які немилосердно потрясали не лише одну Русь, а і всю Польщу. (Дивись: Пясецький у «Хроніці» під 1595 роком, арк. 164, 165; Пасторій де Хіртенберг у «Флорусі польському», кн. 7, с. 626, 627...).

Теза IX.

...У 1586 році козаки виявили свавілля і без згоди короля сплюндрували кордони Валахії, котра перебувала під турецькою владою. Вони розбили також турецький гарнізон Козлова 22, знищили Дерев'яну фортецю Ягорлик, у міцності якої турки були впевнені. Після цього вони посунули на старовинну, багатолюдну і багатющу фортецю Тягиню і, не злякавшись її, оволоділи величезною здобиччю. У 1625 р. вони сміливо вдарили на білгородські землі і на Таврію (Гейденштейн, кн. V, с. 213). Ось так вчинивши, низові козаки залишили Річ Посполиту беззахисною, а султан докоряв тоді Польщі за порушення мирної угоди, погрожував їй війною, дуже бажаючи її пошматувати.

§ 2. ...Імператор Рудольф прислав до козаків своїх послів, пропонуючи їм союз проти турків. За цю службу він передав їм гроші, амуніцію, кілька срібних сурм і бубни, про що пише Гейденштейн (кн. XI, с. 327). Ці блискучі дарунки були погордливо відхилені всією старшиною, котра не бажала накликати на себе та на Річ Посполиту злість турків і татар23. Адже й без того своїми вчинками козаки накликали небезпеку на польське військо. У 1592 р. під час правління Сигізмунда III козацьким вождем Русі був Косинський, тяжкий [для Речі Посполитої], котрого переміг Януш, каштелян краківський. У тому ж році він припинив ворожі, грабіжницькі дії козаків у Київщині та Литві24, але ті дуже хотіли позмагатися з шляхтою руських провінцій і безбоязно поставили вождем Наливайка. Успіх козаків був не тривалим і знесилив їх. Польний гетьман Станіслав Жолкевський поставив пізніше Наливайка у тяжке становище, змусив його до капітуляції і привів разом з товаришами до Варшави, Там Наливайка було страчено. У 1596 р. козаки воювали проти короля і так його стурбували, що Сигізмунд III видав декрет, в якому висловився за те, щоб цей рід було знищено, і вся шляхта отримала [тоді] королівський дозвіл на розправу з ними. (Дивись у цитованого Христофора Гарткноха [сеймову] конституцію 1596 р, під титулом: «Про козаків»...).

У 1601 році козаки надали полякам допомогу проти іноземних військ, але потім зійшли з цього шляху, бо в своїх душах тримали ненависть до поляків. У 1630 р. декілька королівських .когорт рушили на Україну, щоб приборкати свавілля, і зайняли її. У 1637 р. свавілля козаків досягло таких розмірів, що Владислав IV, бачачи, що воно може дати погані наслідки, наказав зруйнувати дуже зручну місцину на їхніх кордонах, багатолюдне укріплення Кодак, або Худак. Цим він хотів обернути в ніщо козаків, над котрими прагнув володарювати, і майже досягнув своєї мети 25. У 1638 р. поляки розбили козаків, а декількох їхніх керівників на чолі з Павлюком стратили. Вождем козаків було поставлено Дмитра Тимофійовича, забрано їхні привілегії, фортецю Трахтимирів, а козацькі мужі були змушені до покори. У 1647 та 1648 р. король згасав, а в 1649 р. вже після його смерті став панувати Ян Казимир. Козаки одразу ж захотіли волі і обрали собі вождем Богдана Хмельницького, котрий був козацьким писарем, з молодих літ був при війську, знав двірські звичаї. [Потім] вони передали Київ та інші русинські фортеці під захист московитам. Вони змушені були у той час з крайності з'єднатися з татарами, котрі весь час ворогували між собою. Війну [проти Речі Посполитої] вони вели з 1650 по 1656 рік 26...

Теза X.

Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом. Внаслідок небезпечних нападів вони опанували Понт Евксинський, а землю на кордонах Туреччини та Московії робили корисною для польського короля...

§ 1. Не завжди погане, але й добре чинили козаки, як от під час морських воєнних походів проти турків. Запоріжці поділяють війни на морські та звичайні. Вони беруть міцні і водночас м'які липові колоди, видовбують їх, нагрівають, розтягують, надають їм форму човна. Останній може вмістити 60 душ. Човни захищають зсередини шкірою, приробляють до них поплавки з очерету, щоб під час бурі, коли гніваються шалені морські хвилі, можна було безпечно переплисти море. Якщо ж їм загрожує небезпека, то вони можуть [на цих човнах] врятуватися на мілководді. Про це свідчить Пясецький у «Хроніці» (на арк. 54) та Анджей Максиміліан Фредро в «Історії Генріха І» (с. 218).

§ 2. Ось на таких човнах козаки ходять Дніпром до Понту Евксинського, завойовують приморські фортеці, погрожуючи самим турецьким гарнізонам. Так, у 1614 р., коли посли турецького султана розпитували і так і сяк про козацькі напади, запорізькі козаки перепливли сотнею човнів Понт Евксинський і оволоділи знаменитою фортецею Синоп. Там вони захопили дорогоцінні шати, повбивали жителів міста, спалили фортецю — символ турецької влади, чим перелякали навіть Константинополь. У 1615 р. вони спалили 24 турецькі галери, Фракію, Віфінію, Пафлагонію, сплюндрували Трапезунд з його пристанями, складами та галерами. У 1624 р. вони знов перепливли Понт Евксинський і досягли аж передмість Константинополя. Приставши до берега, вони спалили фортецю Єдікуле, звідки перед тим винесли здобич та зброю. Сплюндруванням фортеці вони налякали султанський двір, а турецький галерний флот відступив і не наважився битися з козаками. Султан Мурад звичайно казав, що він з своїми військами відчуває себе єдиним повелителем [землі] і лише козаки заважають йому спати спокійно. (Читай X. Гарткноха, кн. II, розділ 8, § 16.)

§ 3. ...У 1621 р. 30 тисяч козаків під загальним керуванням Сигізмунда III 27 виявили у Хотині зразки видатної мужності. Коли турецький султан Осман намагався з великим військом захопити оточений возами табір запорізьких козаків, вони захищали його з величезною мужністю. (Дивись: Якоб Собеський. «Хотинська війна», кн. II, с. 109 і Симон Старовольський. «Польща», гданське видання, с. 284.) Запоріжці хоробро стримували султана і завдали йому поразки, хоч і голодували цілими днями, в той час як татари давали кожному козакові-перекинчикові по 50 злотих. Козацький вождь Конашевич змусив до втечі [ворога] від табору, причому у переслідуванні брали участь і поляки. У 1626 р. козацьке військо подало полякам допомогу від татар, котрі зрошували землю дощем своїх стріл і швидко пересувалися. Тоді було отримано славну перемогу.

Мало хто знає, що у 1684 р. козаки завдали відчутної пам'ятної поразки туркам і татарам. Останні прикидалися, наче обдумують їхню пропозицію відносно війни та миру. Козаки так їх переслідували після блискучої перемоги, що можна написати нову «Іліаду» після Гомера, після того як спеціальна реляція була опублікована28 і зблиснула як промінь сонця. Ми молимо бога, щоб він сприяв прагненням козаків до перемоги і надихав їх на нові хоробрі вчинки.

КОМЕНТАРІ

1 Польські автори XVII ст. звичайно відносили Торунь до т. зв. Королівських Прус, які входили до складу Польщі.

2 Під тальпачами, можливо, слід розуміти калмиків.

3 Під «скіфськими землями» Мюллер, йдучи за античними авторами, розуміє насамперед Середнє та Нижнє Подніпров'я.

4 Слово «козак» — безсумнівно тюркського походження. Воно означає насамперед вільну незалежну людину (у мові кримських і казанських татар, джагатайській книжній мові). (Стрижак О. С. Козацтво в топоніміці України. //Середні віки на Україні. К.: Наукова думка, 1973, Вип. 2, с. 32.) Саме так пояснюється термін «козак» і у деяких джерелах XVI — XVII ст., наприклад, у хроніці О. Гваньїні.

5 Під «татарськими козаками» Мюллера слід розуміти казахів. Слово «казак» є, до речі, самоназвою казахів. Див.: Стрижак О. С. Вказ. твір, с. 32.

6 Під литовськими, полоцькими та маршальськими козаками слід розуміти частини легкої кінноти регулярного війська Речі Посполито", які спочатку формувалися з поселених у Литві та Білорусії татар. Пізніше їх стали називати уланами.

7 Борисфеном називали Дніпро, а Понтом Евксинський — Чорне море ще давньогрецькі автори. Ці назви вживали також письменники доби Відродження та їхні послідовники.

8 Під «Литвою» Мюллер розуміє всю територію Великого князівства Литовського, котре у XV — першій половині XVII ст. охоплювало Білорусію разом із Смоленщиною, а також значну частину України.

9 Лісовчиками називали наймані загони шляхтича Лісовського, які діяли проти Росії під час «смутного времени» початку XVII ст. Пізніше лісовчики, до складу яких увійшли деякі загони запорожців, діяли на боці Габсбургів під час Тридцятилітньої війни на території Чехії, Моравії, Словаччини, Угорщини, Австрії, Німеччини та інших країн Центральної Європи. Мюл-лер невірно переклав польське слово «Іііожаїу» як «лісові» або «руді» (в значенні червоні) і неправильно пов'язує його з Червоною Руссю.

10 Під Червоною Руссю звичайно мали на увазі більшу частину Галичини. Включення Подніпров'я до Червоної Русі Мюллером є помилковим.

11 Тут маються на увазі козаки Лівобережної України, возз'єднаної з Росією у 1654 р.

12 Мова йде про тих козаків Правобережної України, котрі після загарбання частини цих земель Османською імперією у 1672 р. були змушені визнати зверхність Речі Посполитої.

13 Катадупи — нільські пороги у Південному Єгипті та Судані, які, за Мюллером, котрий посилається на Ціцерона, Сенеку, Плінія Старшого та X. Гарткноха, дали найменування тутешнім жителям.

14 У С. Старовольського знаходимо дещо інший вираз: «Всі вони з поспільства, зібрані з наших сел та містечок, не мають ніякої освіти, але, незважаючи на це, мають у своїх таборах дисципліну стародавніх римлян, а воєнною мужністю та досвідом не поступляться жодній нації у світі. Якби до них долучити відбірну молодь з цілого королівства й дати їм воєнну науку під керівництвом комендантів і шляхетських тисяцьких, то жодний християнський монарх у цілому світі не мав би у своєму королівстві сили, рівної польському королеві» (Starowolski S. Роlskа аlbо орisaniіе роlоzеnіа Кrolewstwaа Роlskiegо. Кrakow, 1976, s.145).

15 Під запорізькими козаками Мюллер має на увазі реєстровців, чисельність яких за умовами Зборівського миру 1649 р. збільшувалася до 40 тисяч.

16 Тут мова йде про 2-е видання праці Ю. Марція, видруковане у Віттенберзі 1683 р.
" Мається на увазі м. Могилів-Подільський. 18 Очевидно, тут мова йде про наказного гетьмана.

19 Під тисяцькими слід розуміти полковників.

20 Наприкінці XVII ст. Лівобережна Україна входила до складу Росії, а Правобережна — була ареною боротьби між Османською імперією та Річчю Посполитою, на котрих орієнтувалися деякі старшинські угруповання. Запорізька Січ визнавала тоді формально зверхність Росії та Речі Посполитої, але фактично визнавала лише Росію.

21 Автор натякає на горезвісну Флорентійську унію 1439 р., коли київський митрополит Ісидор визнав зверхність римського папи і був за це вигнаний киянами з митрополії.

22 Мається на увазі м. Гезлеве (сучасна Євпаторія).

23 Автор помиляється. Згаданий союз було укладено і запоріжці здійснили пізніше анти-турецький похід у Молдавію.

24 Під «Литвою» тут треба розуміти Білорусію.

25 Автор помиляється. Владислав IV наказав побудувати Кодак на початку 30-х рр. XVII ст. для того, щоб перервати зв'язок Запорізької Січі з Київщиною. Побудована у липні 1635 р. фортеця вже в серпні того ж року була завойована козаками під проводом І. Сулими.

26 У розповіді Мюллера про визвольну війну чимало поверхового та неточного. Так, Владислав IV помер 20.У.1648 р., а Ян Казимир був обраний на престол у листопаді 1648 р., (коронований у січні 1649 р.). Визвольна війна почалася у 1648 р., а не 1650 р.

27 Король Речі Посполитої Сигізмунд III навіть не був під Хотином.

28 Тут мова йде про вдалий похід козаків на чолі з Куницьким проти турецько-татарських військ. Про цю операцію говорилося зокрема в італомовному «летючому листку», виданому у Венеції у 1684 р.

Переклад з латинської та коментарі Юрія МИЦИКА і Миколи КУЛІНСЬКОГО

Мицик Юрій Андрійович (нар. 1949 р.) — кандидат історичних наук, доцент кафедри загальної історії Дніпропетровського держуніверситету, автор ряду наукових праць і методичних розробок; у «Всесвіті» було надруковано його статтю «Цінна історико-літературна пам'ятка XVII ст.» (1980, № 10).

Кулінський Микола Олександрович (нар. 1964 р.) — історик, працює в одному з профтехучилищ Дніпропетровська.

Юрій МИЦИК, Микола КУЛІНСЬКИЙ
ЙОГАН-ЙОАХІМ МЮЛЛЕР І ЙОГО ТВІР

«Всесвіт» 1988 р.