Людомир
(до вартового).
Диви, яке! У квітні раптом сніг!
Уже весна дерева розбудила,
Уже струмки побігли по ярах
І Хорс1 великий зняв покрови білі
З усіх полів і в зелень їх одяг.
Аж раптом сніг... не гоже... не добро.
З давніх-давен такого не чували,
Щоб сніг новий у квітні. Не гаразд...
Хіба в той рік, як Володимир князь
Старих богів повикидав в Дніпро...
(Хитає головою).
Еге... еге... було це в рік печалі...
Ось і тепер... не гоже... не добро...
Лиш воронам це радість. Ворон кряче
На сніг новий. Бо - кажуть, прилетів
З-за моря крук, отож воно і значить:
Гаральд цей крук, і на голубку нашу
На білую... він кігті нагострив.
З лівого боку виходять  Давид і Ратибор, двоє похмурих новгородських мужів, солідно вдягнених в суконні шуби. Вони йдуть до брами, але вартовий їх спиняє.
Вартовий
Не можна в терем. Хто ви єсть?

Ратибор
(суворо, басом).
    Пусти.
Ми нарочиті мужі Новгородські
Давид і Ратибор.

Давид
(улесливо, тенором).
   Шукаєм мніха
По імені Микита. Сей монах
Живе у князя і малює книги.
Вартовий
Проходьте.

Людомир
Не люблю цих дзвонарів.
Давид і Ратибор проходять в браму.
З міста, але з правого боку, знизу через яр підіймається схвильована і задихана Милуша.Вгледівши батька, вона підбігає до нього.

Милуша
Ой любий тату! Що я зараз чула!
Ходім сюди!
(Одводить його далі од брами).
Не знаю, що й робить.

Людомир
Та що таке, що скоїлось?

Милуша
   На торзі
Зустріла я одного тесляра,

1 Хорс - божество у слов'ян.

Який тоді з Журейком працював.
О ладо мій! Невже він повернувся?
Невже тебе побачу знову я?

Людомир
Хто повернувсь?

Милуша
Та ладо ж любий мій!
Клянеться тесля, що його він бачив,
В печерах на Звіринці десь живе,
Ховається і лиш вночі виходить.
Туди мерщій!

Людомир
  Так ось що значив сніг!
Звалився він на голову тобі.
До нього йти!.. А ти хіба забула,
Що клявся князь Журейка покарать?

Милуша
(ламає руки).
Ой лишенько! Його ще справді схоплять...
Що ж діяти? Просить князівну. Ні!
Сама піду і в ноги кинусь князю,
Адже ж Гаральд приїхав на весілля,
І, може, князь на радощах простить...

Людомир
(хитаючи головою).
Навряд, Милуша, дуже він зрадіє,
Що люба доня вийде за поріг
І назавжди покине рідний Київ.
Коли б її затримати він міг...
Але в князів потреби, бач, не тії...
Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.
Отак-то і звалився в квітні сніг
На голову і нам... і Ярославу...
Таке, бач, доню, діло наше...

Милуша
(зі страхом).
          Князь!
(Одводить батька праворуч до яру).

Хвилина мовчання, після якої в морозному повітрі чути веселий дівочий сміх. З-за брами на лужок вибігає Анна, тягнучи за руку Єли завету. Обидві в соболевих шубках, рум'яні й свіжі від морозу.

Анна
Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?
Дивись, як гарно! Сонечко яке!
А сніг який чистенький і не м'ятий,
Яке повітря свіже і п'янке!
Як веселої їй-бо, це краще квітів.
Весняний сніг в апрілі - це, мабуть,
Привіз Гаральд з країн тих льодовитих,
Де хуртовини цілий рік метуть!
Щасливиця!
Такого мати лада!
По всій землі ім'я його гримить!
На всі моря його сягає влада,
Норвегії король! І цілий світ
Твоє ім'я з ним поряд повторяє!

Єлизавета
Оце мене і мучить і гнітить...
Подумай лиш! Од краю і до краю
Лилася кров в походах тих гучних,
І скільки жертв невинних проклинали
Моє ім'я... а це великий гріх,
Його не змить ні каяттям, ні жалем.

Анна
При чому ж ти! Мужчини всі такі.
Їм лиш давай добичу та походи.
А що десь там чекають їх жінки,-
Байдуже їм, хоча за нашу вроду
Вони і б'ються ніби по світах.
Та не сумуй. Тепер він споважніє,
Як став король, а не мандрівний птах,
І будеш з ним в Норвегії сидіти,
Полотна прясти й колисати діти!

Єлизавета
О боже мій... покинуть рідний Київ
І рідний край... Я не знесу розлуки.

Анна
(зітхає).
Це справді зле. Але дівочу руку
Завжди жених, де схоче, поведе.
Ох, і мене такая ж доля жде!
Адже мене король французький свата.
І як на це погодиться наш тато,
То доведеться їхати в Париж!
А це мені неначе гострий ніж!
Там ні кравців, ні крамарів путящих,
Доми холодні, вулиці брудні.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Ні хліба гарного, ні меду, ні блинів,
Не кажучи уже про кавуни.

Єлизавета
(зітхнувши).
Ласунка люба!.. Що ж мені казати!
Де я знайду чудових стільки книг,
Такі пісні, як в Києві у тата,
Що королів мудріший всіх земних.
А Київ наш - зелений і прозорий!
Дніпро широкий... кучеряві гори,
Палати білі, бані золоті...
Де ще красу подібную знайти?
І це все кинуть... Тата, отній дім?

Анна
Та ну-бо, годі! Годі сумувати.
Ще, може, щось придумаєм, зажди...
Пора, здається, убиратись в шати.
Твого Гаральда зустрічать Ходім!
Ідуть повільно до брами. Милуша кидається за ними навздогін.

Анна
(озирнувшись на Микиту).
Чого він ходить мніхом, цей Микита,
Замість шукати долі на коні.
Як інші мужі славні і міцні?
Чи не тебе він покохав несито,
Що з горя заховав свою судьбу
І серця жар під чорний цей клобук?1
Дивись мені! Чогось на тебе він
Скидає оком прикрим, мов полин.
Виходять.

Ратибор
(озираючись на князівен).
Хто ці дівиці? Дщері Ровоама?
Коліно нечестивого царя?

Давид
(озираючись).
Ушей тут много зайвих і чужих,
То потечемо лучше на Подольє
В подвір'я наше, поговорим там.

Микита
Ні, зараз я невільний, бо наряд
Мені дав князь і нехтувать не можу.

Давид
То сядьмо тут.
Струшує сніг на лавці біля статуї лева й сідає.
Ратибор
(сідає поряд).
  Нам дивно чути, брате,
Що сам себе невільним ти зовеш,
Що служиш ти, виходить, супостату
І нечестивих уряди блюдеш.
Не те я мислив: коли нам сказали,
Що в Києві тут бачили тебе
В одежі мніха, в князя під началом,
То радості ісповнились серця.
Гадали ми, що тайно в стан ворожий
Проникнув ти, щоб мстити за отця.
За Новгород великий, город божий.
Чиї вольності зламав цей Ровоам!

Микита
          (стримано).
Мені казать не треба - знаю сам.
Але чи варто мстити Ярославу,
Коли тепер будує він державу
І Новгород міцніє разом з ним?

Ратибор
(обурений).
Як Новгород міцніє? Наче грім,
На город наш нове звалилось горе:
В похід нещасний Ульф, Рагнвальдів син,
Водив полки в якісь Зирянські гори,
І кілька тисяч наших край землі,
Біля Воріт Залізних, полягли.

1Клобук - висока циліндрична шапка з покривалом.       Носять православні монахи.

Давид
(зітхнувши).
Мої сини погибли там обоє
І тисячі іних хоробрих воїв.

Ратибор
А Ульф живий! І знову Ярослав
Його до нас посадить.

Микита
          Вже відняв
Великий князь посадництво у нього,
На Ульфа він страшну обрушив лють.

Ратибор
Це все одно! Бо кривд минулих много,
І всі вони до бога вопіють!
Возстань і мсти! Згадай, що ти Микита!
Син Коснятина славного того,
Що, вірності зразок був знаменитий,
Коли човни князівські порубав -
Щоб на Русі був князем Ярослав!
А він його за вірність заточив!
Возстань і мсти! Тобі належить гнів
І месті меч, як сину Коснятина,
Добриничу, насліднику князів!

Микита
(випростується схвильований).
Так, я Добринич. Скоро вже три роки,
Як я живу в цім стані ворогів.
Куди мене привів священний гнів
І жажда помсти. Пильно крок за кроком
Ходжу за князем і ховаю ніж -
О боже мій! - під цим убранням миру...
Але чи можу зважитись я щиро
Його вразити зараз! І коли ж!
Коли пізнав так близько розум дивний
Мудрішого з усіх земних царів,
Пізнав того, хто не лише в добрі,
А навіть в злі, і в хибах все ж нехибний,
Немов насправді вишнього рука
Його веде до правди в помилках!
Що б не робив і як би не блукав,-
Завжди мети доходить Ярослав!
Давид і Ратибор підводяться.

Ратибор
Прощай, Микито! Тільки пам'ятай,
Що Новгород чужий тобі навіки!

Виходять, піднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку і примушує повернутись.

Микита
Мені чужий! А хто ж бо дав вам право
Від Новгорода всього промовлять?
Хто ви такі? Самотні і лукаві,
Ви плетете гнилу, нікчемну сіть,
Якою вам життя не зупинить,
А Новгород стоїть за Ярослава
І за єдину руськую державу.

Ратибор
Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам
Розпечений кривавою жагою...

Микита
Нехай це я! Я скривджений судьбою
І маю право мстити за отця.
Хоч знаю сам, що в час рішучий бою
Не доведу я помсти до кінця...
Ідіть собі! І не мені, а вам
Зачинять двері новгородських брам!

Іде повільно в браму. Давид і Ратибор виходять. З замка виходять пишно одягнена Інгігерда з Ульфом, продовжуючи розмову.

Інгігерда
Своїм не вірю вухам! Ярослав
Відняв у тебе Новгород! Відняв
Уділ наслідний родичів моїх!

Ульф
(хмуро).
Не тільки це. Неначе справді сніг,
Знов накотивсь на мене вчора князь,
Щоб з Ладоги також я забиравсь.

Інгігерда
(обурено).
Як з Ладоги! Нечувана новина!
З Альдейгюборга, міста мого віна1,
Де сам Рагнвальд намісником сидів!
Та це ж образа пам'яті батьків
Й мені самій! Він збожеволів, певно!
Образа це тяжка, смертельна, кревна!
Та ще в той час, коли Гаральд вертає,
Овіяний вітрами всіх морів,

1 В і н о - посаг.

Де слави він всесвітньої зажив!
Ні, з князем я сама поговорю,
Зарано він людей тих ображає,
Які колись знайшли його зорю!
Стривай! Йому хоч трохи я віддячу.
Звели дружині, щоб сурмили збір.

Ульф
Але ж нема Гаральда, і дозір
Не сповістив про нього ще неначе...

Інгігерда
Іди й сурми!
Ульф, здвигнувши плечима, іде в браму. Зараз же по тому в замку чути урочисті звуки сурми.

Інгігерда
Нехай тепер побачить.

Інгігерда
(про себе).
Нехай тепер Гаральда почекає,
То, може, це зіб'є йому пихи...
Боюся я, що справа йде до краю
І не минути свар мені лихих...
Пауза. Напружене чекання.

Ярослав
(до Сильвестра).
З усіх сторін встають примари давні,
Мої полки побито у Зирян,
І знов Мстислав готує меч і брань
На города й права мої державні...
Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,
Не в перший раз мені водити рать.
Страшне доріг таємне перехрестя,
Коли не знаєш, путь яку обрать.
І знов біда. Неначе сніг весняний,
Зваливсь Гаральд на голову мені...
Що тут робить?.. Віддать дочку кохану
В далекий край? О, ні, це гірше смерті...
Лишити тут з Гаральдом? Знову ні!
Це значить дати зброю Інгігерді,
Та ще в таку знаменную добу,
Коли на бій я викликав судьбу...

Сильвестр
Судьба царів земних в руці господній,
І не страшний в апрілі божий сніг,
Бо не к різдву іде, а к великодню,
І скоро вже прийде він на поріг.
Розтане сніг, а з ним твої турботи,
Та і дочку відпустиш не навік.

Ярослав
(нетерпляче).
А там весна... а там... яка нудота
Оці слова нікчемні і пусті.
Що їх за мудрість продають в житті!
Мовчи, монаше! Не дратуй словами.
Де ж той Гаральд? Невже перед дверима
Його повинен ждати руський князь!
Гей, хто там є?
Слав'ята підходить.
Хто дав тобі наказ
Сурмити збір, коли нема Гаральда?

Слав'ята
(здивований).
Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.

Ярослав
(гнівно).
Це змова, щоб мою понизить честь!
Де Інгігерда?

Інгігерда підходить.
   Знову злая лесть!
Як цар Давид глаголет. Знов мене
Ядий мій хліб вражає. Хто почне
Гірке вино, то хай не кривить рота.

Інгігерда
(гордо).
Не Ульф почав. Тобі прийшла охота
З Альдейгюборга вигнати його.
Із міста віна шлюбного мого!
Як міг Гольмгард у нього ти відняти?

Ярослав
(гнівно).
Гольмгарда я не відаю, жона!
Є Новгород - і час би пам'ятати
Княгині руській славні імена!
І не відняв, бо не його то місто,
Правителем моїм лише він був.
Та й правив зле і не приніс користі,
Згубив полки і слави не здобув.
То дякуйте ж терпінню моєму,
Що голови я не зітнув йому
І в монастир тебе ще не замкнув!

Інгігерда
(бліднучи від гніву).
Не смієш ти! Він ярл1 і старший в роді,
А я дочка Олафа!

Ярослав
         Досить! Годі!
Доволі вже цих ярлів без землі!
Пройшли часи Еймунда і варягів,
Які на Русь по золото плили.

Інгігерда
Тоді і ти не мав землі і стягів,
Еймунд тобі здобув і Русь і стол.
Сурми і музика.

Ярослав
Яка брехня! Наємником за гроші
Був твій Еймунд, а потім перейшов
До ворога, що дав за меч дорожче.
Такі варяги!

Інгігерда
(спалахнувши).
Але і ти варяг!

Ярослав
Ні, не варяг! Є в мене кров іная.

Інгігерда
Рабинина...

Ярослав
  З усіх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вірний мій зв'язок.
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем.
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва до Ладоги живе.
І не заброд Ісландії суворих,-
Мене своїм він предком назове!

Повертається, щоб іти до помосту, але в цю мить підходить видимо стурбований Мирослав.

Мирослав
Пробач мені, великий господине!

Ярослав
Що там таке? Нема часу для справ.

Мирослав
Чекать не можна. Знов про Коснятина
Я новину важливую пізнав.
Дивись цей лист, його перехопили
В кружалі1 ми в таємного гінця.
На тебе змова...

Ярослав
(переглядає нашвидку пергамент).
      Ще не до кінця
Звершили ви своє ганебне діло!
Не досить їм державу розхитать.
То вже мене вразити яко тать,
О Коснятине, мислиш, раб лукавий!
На родича, на князя ніж кривавий
Наважився убивцям передать
Чи не тебе прощав я стільки раз,
Шануючи усі твої чесноти
І допомогу в оний бурний час...
І ось тепер знов заколот і проти
Мого життя крамола піднялась!
Так, це його і підпис, і печать...
Але кому ж надіслано листа?

Мирослав
Тепер цього не можна вже пізнать,
Бо посланця живим я не застав.

Ярослав
Страшні діла! Коли закон і правду
Нарешті я затвердив на Русі,
Вони війни і крові тільки жаждуть,

1 Кружало - шинок.

1 Ярл - можновладний граф.

Щоб повернуть усобиці часи.
Ні, годі вже вагань і милосердя!
Вразити треба гідру навісну...
У монастир замкну я Інгігерду
І Коснятину голову зітну.

Гаральд
Дозволь тебе вітати господине,
Великий конунг Руської землі,
Гаральдові, що клятву ствердив нині
І, подолавши перешкоди злі,
Вернувся не мандрівником бездомним,
А конунгом Норвегії законним
І власником земель і кораблів.

Ярослав
І я вітаю радо і ласкаво
Гаральда, переможця-короля,
Давно для нас твоя крилата слава
Вперед летіла швидше корабля.
Будь гостем в нас, бажаним, дорогим.

Гаральд
Дозволь мені сплатити ці борги
Моєї дяки і моєї шани,
Піднести в дар здобутки океану
Та тих його розкішних берегів,
Де я пройшов, поклавши меч на керму,
Від самого Босфору до Палермо.

Він дає знак, і кілька невільників підносять і складають біля ніг князя й княгині золоті й срібні чаші, сувої шовку, плоди і т. ін.

Ярослав
Твої дари, Гаральде, я приймаю,
Але в житті ясніше всіх скарбів
Людини честь і мужа вірність сяє, -
Чи з чистим серцем ти до нас приплив?

Гаральд
Великий конунг!

Ярослав
  Ні, не треба слів.
Тобі я вірю. Вибач це питання,
Воно в душі з'явилось мимохіть,
Коли пізнав я щойно в мить останню
Велике зло, яке хотів вчинить
Мені один колись найближчий муж...
Кому ж тоді довірити? Кому ж?
Які алмази, перли чи смарагди
Дорожчі нам від вірності і правди,
Які я прагнув ствердити в житті!

Гаральд
Прославлений за це навіки ти,
Що мудрий суд і громадянське право
Ти записав у книзі Ярослава
І "Руську правду" людям дарував,
Щоб мир і труд в народі панував.
Вигуки.
Нехай живе премудрий Ярослав!

Ярослав
Так, мир і труд. Привіт тобі, Гаральде!
Мій розум ти відчув і зрозумів,-
Щоб наш народ міцнів в труді і правді,
Не можу я прощати ворогів.
І кожен, хто порушить справу миру,
На правду хто на руську посягне,-
Того вразить безжалісна сокира,
Бо мир і труд - це благо основне.
Тебе ж, Гаральде, щиро я вітаю,
Як родича і мирного посла.
Тому, хто руську правду поважає,
Завжди у нас і шана, і хвала.

Гаральд
Великий конунг, честь тобі і слава.
Норвегія шанує Ярослава.
Музика. Похід триває.

Сильвестр
Свят, свят господь! Та це ж наш Свічкогас!
Коли ж це він в варяга обернувся?
Що за мана! Ану-бо, йди до нас!
(Підзиває пальцем).
Свічкогас підходить.

Сильвестр
Чи ти здурів? У що це ти узувся?
Де ти блукав, де свині пас?

Свічкогас
        Ба ні!
Не свині пас, а бився на війні,
Для нас, варягів, море по коліно.
У нас, варягів, вдача соколина,
Хапай де хочеш золота, вина
І чаш лічить не треба - пий до дна.

Сильвестр
(обурений).
Тьху, щоб тебе! Та звідки ж ти варяг?

Свічкогас
(співає).
Коли монах поплавав по морях,
То стане він варяг, а не монах!

Одна з невільниць, дуже гарна, напівроздягнена, але в золотих оздобах дівчина-італійка, що тримає золоту тацю з помаранчами, тремтить від холоду.

Єлизавета
(підводиться).
Чи бачиш, тату, дівчину прекрасну,
Що помаранчі держить золоті?
Вона півгола, сирота нещасна,
І на морозі, бідная, тремтить...
Це, певно, італійка... йди сюди!
Дівчина боязко підходить.
 
Єлизавета
Зогрійся, бідна... годі, не тремти.

Спускає з плеча своє хутряне корзно1 і укриває ним дівчину, тоді сідає.

Дівчина
О грація, о грація, реджина2!
(Цілує її сукню і руки).

Гаральд
(вражений про себе).
О дівчина, ясніша, ніж кришталь!
Невже мені судив таку дружину
Великий бог чудесного хреста!
(Голосно).
Вона твоя, ласкава королівно,
І сам твоїм я радий стать рабом,
Бо і мене теплом живим і дивним
Зогріла ти, як цю своїм крилом.
Але пробач! Ніде в цілому світі
Я не знайшов ніде таких дарів,
Які б могли як слід тобі личити,
Тобі, моїй недосяжній зорі.
Щоправда, є одна у мене шана,
Я пам'ятав священний заповіт
Зірвать тобі з могили Іоанна
Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт...
Але пізнай, моя Єлизавето,
Хай не сумує серце золоте:
Немає квітів на труні поета,
Один лиш терен дикий там росте.

Єлизавета
Така судьба усіх співців чудових -
Їх тернами увінчує життя...

Гаральд
Зате не в'яне цей вінок терновий,
Для тебе я зірвав оце гілля
І в золото оправив та рубіни.
(Бере в джури і подає з поклоном Єлизаветі
оправлений в золото вінок).
А на могилі насадив шипшину,
Щоб колючки із рожами сплелись.

Єлизавета
(підводиться зворушена).
Хай бог тебе нагородить колись
За вчинок цей, гідніший всеї слави.
Що ти зажив в ці роки по світах!
Якби ти всі завоював держави,
Пройшов весь світ, всі межі і застави,
Ти б не знайшов до мого серця шлях.
А вшанувати так співця могилу
Міг тільки той, хто сам складав пісні,
І цим тепер дорожчий ти мені.
Бо я ціню святу натхнення силу.

1  Корзно - хутряний одяг, схожий на плащ.
2 Реджина (італ.) - королева.

І зараз вірю, що насправді скальд1,
А не звитяжець тільки мій Гаральд.

Гаральд
(бере у джури арфу, проводить рукою по
струнах, співає).
Славу тобі, тобі, моя кохана,
Я проспівав у всіх краях землі.
Скрізь, де пройшли по хвилях океану
В піні сріблястій мої кораблі,
Йшли ми крізь скелі в верниводах бурних,
Тільки до тебе неслися думки,
Потім спинилися в водах лазурних,
Де, як сапфіри, горять острівки.
Тільки і там, і там не знав покою.
Скрізь я шукав чудесний образ твій.
В хвилях морських, в мереживі прибою,
В струнах шукав на арфі золотій.
І ось тепер крізь бурі і замети
Приніс тобі душі незгаслий спів:
Тебе люблю, моя Єлизавето,
Тобі весь пал невимовлених слів!

Ярослав
(підводиться).
Хвала тобі, всесвітній переможцю,
На струнах ти ще краще, ніж в бою.
Здобув собі звитягу найдорожчу,
Дівоче серце, горлицю твою.
Отож, коли вона тебе вітає,
То в згоді я також не відмовляю.
Привіт тобі! Судьбу свою прослав!
Вигуки.
Нехай живе премудрий Ярослав!
Музика.

ДІЯ ПЕРША
ДІЯ ДРУГА
ДІЯ ТРЕТЯ
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
ДІЯ П'ЯТА