МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ
Упорядник Галина Кирієнко

ОЧИЩЕНI ГРОМАМИ

ЛЕОНІД МОСЕНДЗ

(20.09.1897, м. Могилів-Подільський Вінницької обл. — 14.10.1948, м. Бльонов, Швейцарія) — український поет, прозаїк, есеїст, гуморист

Леонід Мосендз (літ. псевдонім Лясковець — дівоче прізвище матері — дочки лісника з Волині) народився в російськомовній родині управителя маєтностей польського поміщика. У роду Мосендзів був цілий інтернаціонал: українці, поляки, білоруси, греки, то ж і мирно співіснували православна та католицька віри. Рідного брата батька майбутнього письменника за український націоналізм заслали до Сибіру. У сім років хлопчик з двома братами та сестричкою залишився без батька, і діти з матір'ю переїхали до Явтушкова, а згодом до Яришева (Могилівський повіт). Там Леонід закінчив початкову школу, а затим учительську семінарію у Вінниці, після чого з 1918 р. деякий час учителював.

Цікаве свідчення самого Л. Мосендза про його світоглядні позиції на час революції 1917 р.: "... до 1919 року я був російським (не малоросійським) патріотом"; "... коли була 1918 р/оку/ перепись — всі написали, що вони малороси, лише я й один ще — що ми "русскіє". Був я російський патріот".

З учительських хлібів Л. Мосендз потрапляє до війська, революція застає його на румунському фронті. В армії УНР він прослужив старшиною майже рік, та через хворобу легенів залишив свою частину і продовжив учителювання. У розпал громадянської війни поет зізнається: "... за один місяць з мене був український націоналіст..." Разом з розбитою армією УНР Л. Мосендз відступає до Польщі. Там працює спершу в українській бібліотеці в Ченстохові, а 1922 р. перебирається у Подєбради до Чехо-Словаччини. Та здобути нову спеціальність в Українській господарській академії йому не вдається, оскільки закордонні дипломи там не мали чинності. Л. Мосендз мусив поступати на матуральні курси реальної гімназії, а по завершенні їх — 1923 р. емігрант продовжує навчання уже в академії на хіміко-технічному факультеті. Помітні наукові успіхи студента надають йому добру перспективу залишитися асистентом при кафедрі, а невдовзі Л. Мосендза запрошують до політехнічного інституту міста Брно. Там він стає уже визнаним авторитетом з питань переробки нафти, 1931 р. захищає докторську дисертацію, причому його дослідження набувають європейського розголосу.

Однак після закриття Української господарської академії Л. Мосендз у пошуках заробітку опиняється на Закарпатті, де з 1937 року змушений працювати вчителем комерційної школи у Хусті. Коли ж угорські фашисти знищили молоду карпатсько-українську державу, він рятується втечею до Братислави. Там, у дослідному інституті виноробства, науковець нарешті знаходить постійну роботу, займається удосконаленням технологій виноробства, навіть друкує свої праці у цій галузі й здобуває авторитет серед фахівців. У цю пору Л. Мосендз бере шлюб з чешкою Магдалиною Папанковою, і в подружжя народжується дочка Марійка...

Як поет Л. Мосендз почався іще в дитинстві (російськими віршами), а на еміграції його визнали одразу, більш того — мали за свого в журналі "Літературно-науковий вісник", де друкувалися Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Ольжич. Отже, він належав до "вісниківської квадриги". Неабиякий вплив справив літератор і вчений свого часу й на Олену Телігу...
Окремим виданням з початку творчого шляху Л. Мосендза виходили: есей "Штайн — ідея і характер" (Львів, 1935), повість "Засів" (Чернівці, 1936, згодом були два перевидання), оповідання "Людина покірна" (Львів, 1937), збірка новел "Відплата" (Львів, 1939), збірка поезій 1921-1936 рр. "Зодіак" (Прага, 1941), поеми "Канітферштан, на українську мову перелицьований" (Інсбрук, 1945), "Дні життя і смерті козака Мамая" та "Волинський рік" (автобіографічна поема — Мюнхен, 1948)... Особливе місце в його творчості займає полемічний роман "Останній пророк", що вийшов з передмовою Богдана Кравціва (щоправда, без останньої, концептуально важливої четвертої частини) аж через 12 років по смерті Л. Мосендза. Цей твір акумулював увесь досвід і філософські світоглядні погляди автора.

1945 р., сподіваючись підлікуватися у гірському кліматі, Л. Мосендз залишає родину у Братиславі й переїздить до Австрії: спочатку до Інсбрука, потім до Зеефельде, та вже в грудні 1946-го їде до Швейцарії, де в містечку Бльонов на кошти американської благодійної організації лікується у санаторії Мотекс. Проте стан здоров'я хворого чимдалі погіршується і у вересні 1948 р. Л. Мосендзу роблять важку торакальну операцію: вирізають п'ять ребер. А що туберкульозний процес не зменшується, то вже 12 жовтня лікарі зважуються на друге хірургічне втручання. Серце хворого не витримало навантаження наркозу, больового шоку та інтоксикації. Попри "добрі надії", які поет висловив у останньому своєму листі, воно спинилося на другий день.
Ховали Л. Мосендза двоє земляків та купка лікарів із санітарками на чужій чужині...

Коли знова прийшла пора для Діви,
які принесли ви Йому дари?
Фальшивий патос привітальних співів,
нещирість рук, піднятих догори,
бундючність слів, штампованих "з нагоди",
і зраду ще не змовлених присяг...
Бо вам потрібен тільки з-за вигоди
Цей пошматований, скривавлений цей стяг.
Ні, не спіймає вас в надвічнім
Чині ані хвали, ані прокльонів сіть!..
Ось присуд: непотрібній Майстру глині
буть порохом біля шляхів століть!

***

Що в останній мент, з Арку панно,
зворухнуло уста вам, Жанно?
Чи присяга-молитва, панно,
чи ім'я, нам незнане, Жанно?
І блукала душа бентежна
по шляхах ваших, з Арку панно,
і гляділа ту міць безмежну,
що кріпила вам серце, Жанно.
І шукала душа убога
мудруванням не збиту віру:
чи глядіти її у Бога,
чи долинну прикласти міру?
Та в чужинній лише гостині,
у підстрішку чужого даху
поєднались шляхи долинні
і закони Божого шляху.
Та лише на шпитальній причі,
на межі, де лягає жниво,
подивилась мені у вічі
ваша правда, о з Арку діво!
Розплилась вигнання тривога
в силі вашій і вірі, Жанно.
Певен я, молитись до Кого,
З Чиїм іменем вмерти, панно!

***

Є ніжна принадність у сільському храмі,
як сутінок березня в закутках ляже:
ясніють віконні у присмерку плями,
дрімає Микола у різьбленій рамі,
а тремітний вогник щось Спасові каже.
І піп стародавній, у сшарганих ризах
з дяком розпочали розмірну розмову.
Луна їм вторує несміло в карнизах, ось...
Голуб на крильцях зворухнувся сизих,
хтось мудрий вслухається в кожнеє слово.
Притишений, мідяний брязкіт кадила,
легенькі, тендітні хмарки фіміаму
вплітає дитячої містики сила
в архангелів меч і архангельські крила
та все сполучає в солодкую гаму...
Вже місяць віконні закреслює ґрати,
Все глибшає, глибшає визначність Чину...
Темнішають ночі веснянії шати,
ймуть зорі у вікна частіш зазирати,
а в душу сплива безкінечність хвилини...

***

Вільно-ніжні дрібні Плеяди,
фанфарно-блесклий меч Оріона,
піанно сяють сумирні ґрона
вступних акордів до серенади.
Велично-тихо гримить оркестра,
із барв і сяйва кружать акорди,
а я за пультом, творінням гордий,
єдиний, вічний, як світ, маестро!
Так! Я єдиний створив ці звуки!
В них вплів надію надій — буяння,
а лейтмотивом взяв сподівання,
як переможець одчаю й муки...
Та як справдиться моя надія, —
я дисонансом здіймуся горі:
в циклоні звуків, в хаосі хорів
воскресне Марта і вмре Марія!..

До книги МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ