МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ
Упорядник Галина Кирієнко

ОЧИЩЕНI ГРОМАМИ

ЮРІЙ ДАРАГАН

(16. 03.1894, м. Єлисаветград, Херсонщина — 17. 03.1926, м. Плешове, Чехія) — український поет, представник "празької школи". Перший поет, в якого виразно окреслився комплекс ідей і почувань, характерний для "пражан"

Народився Юрій Дараган у Єлиса— ветграді, але ще немовлям був відвезений у Грузію. "І так я був вивезений до столиці Картвелії Тифлісу, де мене й охрестили, — зазначає він у своїй автобіографії, написаній на прохання Микити Шаповала, відомого громадсько-політичного діяча й письменника, який очолював у Празі Український громадський комітет і опікувався долею поета. — Батько мій був українець і крупний залізничний урядовець, але за три місяці до мого народження вмер. Мати моя була грузинка, чи то пак — картвелка, але з закінченою гімназійною освітою (у тих краях це про багато казало). Батьків своїх прираховую до заможної інтелігенції — мали у Тифлісі власний чотириповерховий будинок. Мати виховувала мене, яко росіянина, але вмерла від сухот, коли мені було 9 років. По смерті матері опікуншею моєю стала одна із тіток, але опікувалися мною всі тітки й кузини, коротко кажучи — балували мене. Усе це були переважно старшинські родини. Але коли мені було 16 років, то вмерла моя опікунша, почалась доволі довга тяганина з опікуванням. Дім був проданий, а опікування перейшло до чоловіка другої тітки у Петербурзі, куди я і переїхав.

Мушу додати, що мати моя і тітки були великими аматорками опери і зачали мене водити до театру з 5 років, опікунші й опікуни стали пускати до театру і самого. Так я мав широкий доступ до опери, драми і навіть оперети, мистецтво загалом став любити і розуміти. Читав книжки "запоєм", поезію любив до божевілля. Я був віруючим підлітком і часто потай так молився: «Боже, зроби зі мною, що хочеш, якщо треба — замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим признаним поетом».

В добу російського модернізму — Брюсов, Бальмонт, Блок, Андрєєв, Сологуб, Городецький по черзі цілковито посідали мою душу, аж поки пізніше зосталися моїми кумирами Блок, норвежець Гамсун і англієць Уальд.

З 1915 р. — старшиною на фронті. Був поранений. Революція мене захопила після поранення у Петербурзі. Вихований на чорносотенцях в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я "малорос" і нащадок запорозького старшини, у травні 1917 року я вже був членом Петербурзької Української Військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу бути завжди у ґрунті тієї російської модифікації (як я тоді вважав малоросів), до якої я належу по крові. У кінці 1917 року я вже був у Києві. Думкою ніколи не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово. Найбільш помагали наша пісня і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часом так нелюдськи бичує ганьбою і соромом.

Тепер? Тепер я не в стані говорити про українство спокійно — реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув'язненим, чи розстріляним, чи помилуваним, але назавжди — українцем.."

На жаль, автобіографія Ю. Дарагана, а це досі єдине документальне свідчення про роки дитинства митця, так і не дала нам відповіді на питання про поетову освіту. Його творчість, беззаперечно, зраджує традицію гімназичної освіти. Очевидно, котроїсь із Тифліських гімназій, навчання в якій було перерване через сімейні обставини. В особовій справі студента педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі Ю. Дараган у графі освіта написав: "5 клас Тираспольського реального училища". Жодного документа на підтвердження цього подано не було. Зрештою не так і суттєво, де майбутній поет навчався, як наслідки учнівства. Ось тут гріх не скористатися вичерпною характеристикою рівня освіченості і культури Ю. Дарагана з уст Є. Маланюка: "Хочеться ще сказати про ту особливу, небуденно-одухотворену культурність поета, про яку говорили в нім кожен нерв, кожен рядок вірша, кожен дотик (серед рідного літературного Провансу — який контраст!), сувора петербурзька літературна школа, тонке ритмічне майстерство, якому навчити могла лишень чарівниця Ахматова".

З осені 1917 р. і до трагічного листопада 1920 р., коли українське військо залишило рідну землю, перетнувши кордон Польщі, старшина армії УНР Ю. Дараган із зброєю в руках прагне відстояти незалежну українську державу. А на еміграції йому довелося в статусі інтернованого мандрувати від табору до табору — Вадовіц, Ланцут, Каліш. До останнього він прибув уже хворим на сухоти.

У Каліському таборі Дараган став одним з ініціаторів і засновників таборового літературного місячника "Веселка" (1921). Але вже наприкінці липня 1922 р., нелегально перейшовши кордон, відбув до Чехії, аби навчатися на матуральних курсах. Втім, зв'язків з "Веселкою" не поривав. Це виявилося не лише у подачі власних поезій до кожного числа, а й у роботі з дописувачами до часопису, рецензуванні текстів тощо. Портрет Ю. Дарагана може доповнити і такий своєрідний спосіб його співпраці з "Веселкою":

"Пожертви на літературний фонд "Веселки" від А. Падолиста, М. Гриви, Ю. Дарагана 30 чеських крон. Редакція складає жертводавцям свою щиру подяку".Зауважимо, ця пожертва з жалюгідної стипендії слухача матуральних курсів при Подєбрадській господарській академії. Нарешті, про найголовніше. Безсумнівно, саме з "Веселкою" варто пов'язувати народження Ю. Дарагана українським поетом.

У Подєбрадах він зустрів чимало своїх знайомих із польських таборів. Зокрема, тут навчалися Олена Теліга і поетеса Галя Мазуренко. В академії студіював хімію Леонід Мосендз. Юрій став одним з ініціаторів створення товариства українських письменників "Культ" у Подєбрадах. А в травні 1923 р. він вступає до Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. За два з половиною роки навчання Дараган склав лише сесію за перший семестр. Більшість часу мусив лікуватися. Ні, він не здавався хворобі. Він тримався інституту і хотів учитися. Він мав чимало справ літературних та громадських. Це з його ініціативи створювалося "Товариство взаємодопомоги бувших Українських Вояків". А статут товариства був написаний письменником. З благословення Микити Шаповала долучився Ю. Дараган до справ Української партії соціалістів-революціонерів, хоч література була основним заняттям і захопленням. А ще були друзі і їхні проблеми. Ось ще штрих до портрета Ю. Дарагана.

Лист хорунжого Грушецького, що звернувся до нього по допомогу в залишенні таборів. Поет не відмовив колезі-воякові, на що той відізвався словами вдячності: "Маю товаришів, котрі навіть деякою мірою зобов'язані, но вони мовчать, а турбуються ті, котрим я не заслужив на це". Так само допоміг Ю. Дараган залишити табори і Є. Маланюкові.

У 1925 р., ще за життя Ю. Дарагана, виходить його єдина збірка "Сагайдак", яка, за словами критиків, тематично та ідейно постала передвісницею художньої платформи майбутньої "празької школи" української поезії. Микита Шаповал ще встиг надіслати Юрію до санаторію верстку своєї статті про цю збірку. Письменник поспішав, він відчував, що журналу Дараган уже не має часу чекати. І вони таки розминулися: "Українська хата" з рецензією на збірку "Сагайдак" та автор збірки.

16 березня 1926 р. Ю. Дарагану виповнилося 32 роки, а наступного дня він помер у туберкульозному санаторії "На Плеше", у м. Плешове поблизу Праги. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі.

Отже, українським поетом Юрій Дараган народився у таборах інтернованих вояків армії УНР у Польщі. За чотири роки його творчості маємо сімдесят поезій та переклад із чеської поеми К. Махи. Жахливо короткий вік митця, а його творчість, як яскравий спалах далекої зірки, що дочасно згасла, пославши нам своє світло через роки й десятиліття.

Як луна загубленого раю —
На дзвіниці відгукнувся дзвін,
І зірвалась біла-біла зграя,
Зграя білих-білих голубів.
Вечір вдарив червінню по крилах,
Промінь вдарив по пелюстках крил,
У рожевім біле затремтіло,
І рожевим став вечірній пил.

КИЇВ

Над містом в темряві — вогнистий хрест,
Знявсь догори, як сяєво пожежі;
Вечірніх ліхтарів протест —
Що ніч загарбала барвисті межі,
Схилила день за виднокруг, за Брест...
Над містом в темряві вогнистий хрест.
Вогнистий хрест, накреслений над містом,
Оповідає всім, що ні, не вмер
Наш славний рід!
Людських осель намистом
Керує дотепер Великий Володимир.
І в небі символом яскравим і вогнистим
Палає хрест, накреслений над містом.

Каліш-табір, 1922 р.

БУРЯ

Крають небо блискучі гадюки
В корчах розпачу й муки.
Грім скажено і часто гримить,
Не вгаває розпачливий гуркіт
Ні на мить.
Розшаліла хвиляста стихія,
Як пекельна та мрія —
Море наступ на скелі веде,
Море піниться, казиться, виє
І гуде.
І здається, на світ — непритомний,
На безрадність і стогін
Раптом впаде копула небес,
Чаша всіх самоцвітів коштовних
І чудес.
Каліш-табір, 1922 р.

***

Не одна промова буде виголошена,
Пісні пролунають рідні...
Старі боги, поверніть же і ви колись нам
Мрії і сни наші срібні!
А за чулими піснями й промовами
Нас огорне лагідний сум,
Ми давно сповиті "важкими умовами",
Як нам рідна лірика дум.
І прегарною наляканою птицею
Серце так тремтить в грудях.
Осіни ж, Великий, Тихий, десницею
Тернистий, скривавлений шлях...

1923 р.

БІЛЬ

Знову роздерті зграбовані шати
І ганебний розпачливий час,
Як колись, на хресті розіп'ятий,
Знов Його ти благаєш за нас...
Там на небі кривавляться плями,
Вечір лине в простори без меж,
Густо курить земля тиміями
Розшалілих червоних пожеж...
О, згадайте, згадайте про сонце!
Люди з шалу розгублюють глузд...
Піднесуть Тобі воду і оцет
До тремтячих скривавлених уст.

До книги МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ