МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ
Упорядник Галина Кирієнко

ОЧИЩЕНI ГРОМАМИ

ОЛЕНА ТЕЛІГА
(в дівоцтві Шовгеніва)

(21.07.1906, с. Іллінське, Московська губернія, Росія — 22.02.(?) 1942, м. Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури

Народилася Олена в родині талановитого інженера Івана Шовгеніва, а її мати, Уляна (Юлія) Качковська, була донькою білоруського православного священика. Дівчинку змалку навчали німецької, французької та російської мов. Української ж Оленка не знала й українкою себе в дитинстві не усвідомлювала.

У травні 1917 родина переїхала на Харківщину, а за рік — до Києва. У 1920 р. батько, виїхавши разом зі старшим сином до Вінниці, де тоді перебував уряд УНР, не зміг повернутися назад і був змушений емігрувати до Чехії. Родині вдалося приєднатися до нього лише через два роки, нелегально перетнувши кордон. Так юна Олена опинилася в Подєбрадах, де І. Шовгенів був ректором Української господарської академії.

Саме тут, на еміграції, з нею стався отой “поворот долі”, і вона відчула свою причетність до українського народу, кровний духовний зв’язок з Україною. Улас Самчук у книзі “На білому коні” наводить її слова: “Це було на великому балю... Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили пиво. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову зо всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачий язик”, “мордописання”... Всі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..” Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою, на велике
здивування усіх моїх знайомих. А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі і далі..”

Олена отримала атестат, а потім закінчила історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Талановита дівчина була душею студентських вечорів — вона читала вірші, брала участь у концертах. Саме такі концерти, вечори у студентському домі у Празі й здружили їх із Михайлом Телігою, свідомим українцем, кубанським козаком, ад’ютантом Головнокомандувача Армії УНР Симона Петлюри. Вони обвінчалися 1 серпня 1926 р. у храмі св. Миколая у Подєбрадах.

Усього довелося зазнати їй в роки еміграції: і нестатків, і відсутності постійного житла, і великої туги за Батьківщиною. 22 жовтня 1941 р. О. Теліга нарешті дісталася до Києва. Вона відразу ж долучилася до роботи новоствореної Спілки українських письменників й очолила її (Спілка радянських письменників була евакуйована в Уфу). Налагодила випуск “Літаврів” — літературно-мистецького додатка до газети “Українське слово”.

Приєдналася Олена і до створеної 5 жовтня 1941 р. з ініціативи Олега Ольжича Української Національної Ради, яка прагла перебрати на себе всю цивільну владу на захопленій німцями території України. Але німецька окупаційна влада вирішила негайно придушити діяльність українських націоналістів. Вже наприкінці листопада вийшов наказ про ліквідацію УНРади. Почалися арешти. Ольжич, усвідомлюючи, що О. Телізі загрожує небезпека, запропонував їй негайно покинути Київ. Та вона навідріз відмовилася.

Серед суворої зими заледве спромігся дістатися Києва і М. Теліга, фактично для того, щоб разом із дружиною прийняти смерть. Їх було заарештовано у Спілці письменників, де гестапо влаштувало засідку. Олену попереджали про небезпеку, але дарма — вона все одно прийшла туди, адже знала, що на неї чекають друзі й соратники, — моральний обов’язок і честь керівника Спілки не допускали й на мить, що можна залишити напризволяще тих, хто тобі довірився. Разом з подружжям Теліг були заарештовані й інші письменники та журналісти.

Затриманих розстріляли в Бабиному Яру. Достеменна дата досі невідома. Проте дослідники трагедії сходяться на тому, що це могло статися 21 чи 22 лютого.

Відомий лише сорок один вірш із написаних О. Телігою. Твори її були видані посмертно у книгах “Душа на сторожі” (1946), “Прапори духу” (1946), “На чужині” (1947), “Олена Теліга” (1977), “Олена Теліга: О краю мій...” (1999), “Олена Теліга. Вибрані твори” (2006), “Олена Теліга. Вибрані твори. Вид. 2-ге” (2008).

Дмитро Донцов, вражений непоправною втратою, писав:
“Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі “прудконогої Діяни” (“кругом пані” — казав Шевченко), горда в наставленні до життя — вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилася вона, спалахнула — і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-чорнім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи яскраве світло по собі...

...Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовними очима, за доступним тілесному оку світом з його видимими змислами контурами — укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов’язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі — вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед... грядучу пожежу, в якій згоріла сама” .

ЖИТТЯ
Василеві Куриленкові

Зловіщий брязкіт мрій, що б’ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: “Живи!”
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.

*

Так кроки — нами зв’язані навік
У Божих меж — назавжди розминулись.
Без теплих слів, без дрогнення повік,
Ми розпрощались десь на розі вулиць.
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.

 

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.
І мабуть, кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу За межі схилу.
І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!
Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.
Щоб власній вірі непохитній
Палить лямпаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні,
Крізь біль розлук — у радість стріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари,
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

До книги МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ