МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ
Упорядник Галина Кирієнко

ОЧИЩЕНI ГРОМАМИ

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ

(8.07.1907, м. Житомир — 10.06.1944, концтабір Заксенгаузен) — український поет, археолог і політичний діяч

Олег Ольжич — син одного з найвідоміших українських поетів — Олександра Олеся (Кандиби). Батько був його порадником і керманичем у виборі книжок, адже Олег з дитинства читав дуже багато. Не дивно, що вже у 8 років хлопчик став писати вірші й невеличкі оповідання.

До 1919 р. родина мешкала в Пущі-Водиці. Тікаючи від жахів громадянської війни, Олександр Олесь опиняється за кордоном. 1919 р. він стає культурним аташе в Будапешті, тоді як дванадцятирічний син з матір’ю Вірою Антонівною терпляче очікує на вирішення їхньої долі. В цей час Олег навчається в київській Українській трудовій школі. Завдяки безнастанним домаганням батька у січні 1923 р. Олег з мамою прибуває до Берліна, а згодом їде до Чехо-Словаччини.

Олег Кандиба навчається на матуральних курсах Українського Громадського Комітету в Празі до 1924 р., а в зимовому і літньому семестрах 1924-1925 рр. стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Після складення екстерном додаткового іспиту з латини Олег Кандиба відвідує лекції переважно з передісторичної археології та історії мистецтва, пише значної наукової цінності дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства: “Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку”, “Розкопки в Галичині 1928 року”, “Галицька мальована кераміка” та “Погляди М. Грушевського на початки людської громади”. Блискучі праці археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега запрошують до США, де він читає лекції, а згодом до Італії, де у Вічному Місті відбувається зустріч науковця з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем — цей факт стає значною мірою вирішальним у долі Олега Ольжича.

Студії на філософському факультеті він завершив 1929 р., водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Того ж року у журналах “Літературно-науковий вісник”, “Студентський вісник” та ін. публікуються перші вірші поета. За свідченням сучасників, публікації у журналі Д. Донцова після 1930 р. уже забезпечили Олегу Ольжичу “одне з перших місць емігрантського Олімпу” (Улас Самчук)...

За життя Олег Ольжич видав, одначе, всього дві книжки поезій: “Рінь” (Львів, 1935) та “Вежі” (Прага, 1940). Третя збірка “Підзамчя”, упорядкована самим автором, побачила світ уже по смерті поета.

1929 р. Ольжич став членом Організації українських націоналістів, заснованої цього ж року полковником Є. Коновальцем... Після вбивства Є. Коновальця він, готовий до чергових акцій з ліквідації українських патріотів, виконує і розвиває ідеї голови Проводу: утворює Культурну Референтуру ОУН, до якої належали 15 комісій державного планування. Йшлося й про підтримку видань обдарованих літераторів, працевлаштування журналістів, митців. Філософські та ідеологічні засади політики Культурної Референтури Ольжич обґрунтовує у статті “В авангарді героїчної доби”.

“Україна перестала бути ідейною провінцією, — твердить автор. — Її духовність відтоді самобутня і самовистачальна, післанництво цієї духовності — в майбутньому. Зрісши у висоти і з них узрівши по століттях чітко шпилі національної традиції, вона знову нав’язала до цієї традиції. Вона ідейно рівна з її найкращими виявами”. Моральний максималізм поета, інвективи, датовані 1938 р., ніби перегукуються через півсторіччя з максимами іншого одержимого чистотою сумління українця Василя Стуса...

Під час другої світової війни саме Культурна Референтура ОУН зініціювала функціонування Спілки письменників в окупованому німцями Києві 1941 р., видання газети “Українське слово” та журналу “Літаври”... “Для порядкування життя українського народу” як намісник голови ПУН у Києві Ольжич скликає 5 жовтня 1941 р. в Києві Перші Збори Української Національної Ради, покликаної до створення “національно— державної формації, яка б репрезентувала і обороняла весь український народ”. Серед 130-ти членів УНРади були оунівці, гетьманці, безпартійні, представлені були усі верстви й професії, а також національні меншини (зокрема й росіяни). Але вже 27 листопада того самого року наказом з Берліна діяльність УНРади було заборонено, почалися арешти й страти українських патріотів. Загинули найкращі побратими Ольжича (Олена та Михайло Теліги, Іван Ірлявський, інші). Черга була за ним. У березні тридцятичотирирічний поет-патріот назавжди залишив Київ. На нього полюють і гестапівці, і енкаведисти...

25 травня 1944 р. Ольжич вийшов з внутрішньої кімнати приватного помешкання літературознавця Романа Маланчука на львівській Личаківській вулиці (будинок 32) і простягнув гестапівцям фальшиве посвідчення. Тортури почалися просто на місці. З гестапо ув’язненого перевозять до Берліна, а звідти до міста Оранієнбурга, поблизу якого чекав на Ольжича табір смерті Заксенгаузен — відбував ув’язнення у Заксенгаузені чи не весь провід ОУН. 9 червня до камери смертників востаннє занесли тіло непритомного після катувань поета.

Прах патріота України розвіявся димом з крематорію у свинцевому небі Третього Райху. Дізнавшись про смерть сина, 22 липня 1944 р. помер у Празі поет Олександр Олесь. А через кілька днів у Катерини Білецької, з якою за десять місяців до смерті Ольжич повінчався в православній церкві, в с. Яблінка Вижня, народився його внук — Олег Олегович Кандиба.

Поезія, публіцистика та епістолярна спадщина Олега Ольжича без перебільшення — одні з найяскравіших, найбільших перлин національного буття України, її героїки визвольного руху. Його твори неодноразово перевидавалися в незалежній Україні. Одне з найостанніших видань “Олег Ольжич. Вибрані твори” здійснене видавництвом “Смолоскип” у 2009 р.

Як згадує Улас Самчук, “на відміну від свого батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним... ” Не можна не сказати про вражаючий інтелектуальний рівень Ольжичевої творчості. Він, знаючи дев’ять європейських мов і почуваючись в лабіринтах сюжетів української та всесвітньої історії як вдома, піднімав українську поезію на нову духовну височінь так блискуче, як до нього це вдавалось, можливо, лише Лесі Українці та Іванові Франку.

 

ГОСПОДЬ БАГАТИЙ НАС БЛАГОСЛОВИВ

Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не відняти:
Любов і творчість, туга і порив,
Відвага і вогонь самопосвяти!
Солодких ґрон і променистих вин
Доволі на столах Його веселих.
Іди ж сміливо і бери один,
Твоєму серцю найхмельніший келих.

 

МОЛИТВА

Ігумен встав. Брати-домінікани
Двома рядами вийшли з-за столів,
І серце храму — пройняли органи.
І морок сам зайнявсь і задзвенів.
Ось брат один. Страховище іконам:
Руде волосся і ведмежий стан.
Якби він був розбійницьким бароном,
На смерть своїх би катував селян.
Велика міць Твоя, Ісусе Христе,
Коли й його до Тебе привела!
Він молиться. І ніжно-променисте
Щось світиться з-під дикого чола.

1931 р.

 

ВОНО ДОЩЕМ СПАДАЄ ЗОЛОТИМ...

Воно дощем спадає золотим
Тобі на серце, — і життя щоденне
Здається святом, палацом — твій дім.
І кожне діло є благословенне.
І враз не стане. Курява дорог
Встає до сонця, і чорніє лик твій..
Земля широка. Мудрий в небі Бог.
І серце людське — мужнє і велике.

 

***

І жили у розкошах, слабі і блудливі,
І не вірили в велич Кінця.
Та колись уночі, в блискавицях і зливі,
Він злетів у порожні серця.
Вранці вийшли з домів виногради зрівняти
І зрубати оливні гаї.
І безумна пустиня надхненним, як мати,
Смаглі груди одкрила свої.
Грізний Боже суворих і гордо-убогих,
Купино невблаганних пустель.
Ми Тобі покладем суходоли під ноги
І запалимо жертви осель.

 

ПРОРОК

Голубіє земля, оповита прозорим серпанком,
Хвилі кидає в берег море важке і зелене.
На обличчя і груди людини лягає небо,
Небо в білих хмаринах, що тихо чекає слова.
Поверта по шляху селянин легкою гарбою,
Гомонять рибалки, пробігаючи бруками міста.
І велика земля, і глибокі її криниці,
І слова на устах товпляться, мов злотні бджоли.
Безконечні шляхи, що збігають на гори за обрій,
Наче білі стрічки, щоб у мряці згубитися синій.
Сонце важко спадає. Іди повз густий виноградник.
Над криницями дзвонить вода і сміх, розілляті.
Тут спинити ходу на землі, що пухка і привітна,
Окопатися білою хатою проти долини.
Рівний стан у обраниці, гордий, мов вежа наріжна,
Наче смоква багатий, позначений ласкою Бога.
Ні! Не білені стіни оці і затишне подвір’я.
Уночі висихають уста від розкритого неба.
Тіло рівно горить. І страшна ще не збагнена правда
Розриває на ложі важкі і задихані груди.
Увижається шлях під гарячим пополуднім сонцем,
Тупіт зморених ніг в клубовинні червоного пилу.
Велелюдні торжища, палаци, халупи і храми,
Отяжілі жреці, вояки, і юрба, і каміння.
І простелиться шлях. І прийдуть і халупи, і храми,
І у ямі між левів, і там, для потіхи бенкету,
Нестерпимо сліпучою буде остання хвилина
Обгорілому серцю, що прагне солодкого чуда.

До книги МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ