МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ
Упорядник Галина Кирієнко

ОЧИЩЕНI ГРОМАМИ

ЄВГЕН МАЛАНЮК

(1.02.1897, с. Архангород на Херсонщині (нині с. Новоархангельськ Кіровоградської обл.) — 16.02.1968, Нью-Йорк, США) — український поет, культуролог, літературний критик

Євген Маланюк народився в маленькому, провінційному Новоархангельську, загубленому в степу... Містечко виникло як форпост у боротьбі проти панської Польщі. Споруджували його посланці козацьких полків і заселяли переважно козаки-зимівчани. Одним із них був предок письменника... Степовий край диктував поселенцям свій уклад життя. Дід Є. Маланюка замолоду водив до Криму чумацькі валки, прожив без двох років століття і залишився у пам’яті Євгена “останнім чумаком архангородським”, чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин... Батько був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи за плечима ані університету, ані навіть гімназії, він, завдяки природному розумові та самоосвіті, вибився у перший шерег архангородської інтелігенції. Був ініціатором фундації театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, кохався в історії... Дружину Филимон Васильович узяв із збіднілої дворянської родини колишніх сербських Осадчих. Гликерія Яківна, мати Євгена, принесла в сім’ю традиції вмираючих “дворянських гнізд” — музику, поезію, замилування романтичною і класичною літературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі він вигідно вирізнявся серед однокласників.

Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають сина до повітового Єлисаветградського земського реального училища... Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Безперечним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живопис і театр були предметом особливої уваги педагогів. 14 червня 1914 р. серед вісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училища знаходимо й ім’я Є. Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала перша світова війна.

Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 р. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами — криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для Є. Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був “кривавий листопад” 1919 р., коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5-10 бійців, а полки нараховували 50-60 багнетів. А ще був 1920 р., коли тридцятип’ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон.

Переживати, осмислювати, “прокручувати” у пам’яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих, розкиданих по всій Польщі. І тут доля “не поскупилася”, відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилет на стилос, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк-поет. Його вірші, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже щочисла з’являються в таборових журналах “Всім”, “Наша зоря”, “Український сурмач”, “Веселка” та інших виданнях.

Восени 1923 р. Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подєбрадах... Тут 1924 поет дебютує збіркою віршів “Стилет і стилос”. Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій — “Гербарій”. Згодом вийшли “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939).

У 1929 р. Є. Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті і працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі. Робота. Сім’я. Література... Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи об’єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою “Танк”. До неї входили Л. Чикаленко, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лукасевич. Часто приїздили Б.-І. Антонич та С. Гординський. Згодом “варшавська група” заходилася видавати журнал “Ми”. У його підготовці брав активну участь і Маланюк. Уже в першому числі видання з’явилися друком поезії та стаття письменника...

1945 Є. Маланюк був змушений залишити домівку, сім’ю і податися в другу еміграцію — до Німеччини. І знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі м. Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції — Л. Лиман, О. Зуєвський, Л. Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецький український рух), що протягом 1945-1949 рр. працювала в Німеччині і стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні...

1949 р. Є. Маланюк виїздить до США. Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 р. В США були видані поетичні збірки “Влада” (1951), “П’ята симфонія” (1953), “Поезії в одному томі” (1954; до цієї книги була включена збірка поезій “Проща”), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964). Поет підготував і свою останню збірку віршів “Перстень і посох”, що вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті... У 1962 та 1966 рр. Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві “Гомін України” в Торонто (Канада). Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву — “Книги спостережень”. І тут Є. Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком.

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

До першого тому “Книги спостережень” Є. Маланюк узяв епіграфом слова відомого українського мислителя В. Липинського: “Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна — це не рай земний — бо раю на землі не може бути, — а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом...

...Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну”.

Саме так прагнув писати і діяти Євген Маланюк.

 

ІСТОТНЕ

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадяться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічний вир енергій,
Триває й визначається буття.
Співа блакить крізь готику риштовань,
Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.
І все ж таки: в началі було — Слово!
І все ж таки: начальний дух — Любов!
І в серці, і в колекторах моторів
Пульсує і іскрить одне і те ж –
Від хаосу до космосу просторів,
Від атому до голубих безмеж.
15.10.1928 р.

 

ЄВАНГЕЛІЯ ПІЛЬ

I wszystkie orki, siejby, zniwa —
Ta cata Ewangelja pol...
Leonard Podhorski-Jkolow І

Кінець. Тебе вже полонив
Скажений гун.
Вже ризи ділять,
Твої полив’яні лани,
Червлене муками Поділля.
Вже осінь застелила все.
І Бог за хмарами не чує,
Як ворог по степах кочує
Й отари орд своїх пасе.
Під похорон осінніх марш,
Що сурми вітру хрипко грають,
Знайти за машкарою хмар
Сліпучий промінь Твого раю.
Розплавить сталь височини
Й крізь синь небесного віконця
Все сіять, сіять сяйво сонця
В війною зорані лани.

ІІ

Співремісникові Леонардові Подгорському

Померлих піль пустельний подих,
Глухого вітру тропарі.
Простор Господньої господи
Крізь рівний обрій засірів.
І знову — сам. І знову кличу,
І відгуку — нема. Нема.
Землі прачорному обличчю
Хилюсь і слухаю: німа!
Німа, як ніби вже й забула
Під плугом непоглибний біль
Й раненим тілом не відбула
Цілу Євангелію піль.
Німа, як ніби й не шуміла
Єдвабом золотих пшениць.
О, земле! Чорна мати мила!
До Тебе — знову. Знову — ниць.

ІІІ

Все здавалось, що там, за селом,
Під горбом, біля того хреста,
Легкий вітер торкнеться крилом,
І ми раптом побачим Христа.
Теплий день кликав далеччю піль,
Мріяв обрій в гарячій імлі,
І якийсь нерозгаданий біль
Почувався в зітханнях землі.
Так, як завше, шуміли жита,
Коливались колоссям важким.
Ми самотньо дійшли до хреста,
Не зустрівшись ні з ким.
Але там, де над морем ланів
Розійшлась лазурева блакить,
Його білий хітон прояснів
І розтанув над обрієм вмить.

IV

Знову біблія літа розкрила
Сторінки заколосених піль.
Легкий вітер напружує крила
Гнати леготом золото хвиль.
Все забув: мої смутки і скрути,
Мої грішні, бездушні слова, —
Тут, на царині, Книгою Рути
Розгортаються справжні жнива.
Про святий пророкуючий голос,
Про Месію над морем пшениць
Тут дзвенить обітницею колос,
Під косою схиляючись ниць.
Можна смерть лише смертю здолати,
Тільки в цім таємниця буття.
І зерно мусить вмерти, щоб дати
В життєдавчому житі — Життя.
Сонця співом дзвенять гострі коси,
Сонця спів в стиглім золоті нив,
І шумлять під косою покоси,
І в’язальниць доноситься спів.
1923 р.

 

СЕРПЕНЬ

Herr, es ist Zeit! Fl
М. Рільке

Час, Господи, на самоту й покору.
Все про цей час нагадує: вага
Знекриленого тіла, перше срібло
На скронях та пооране чоло.
І під чолом ті, що колись горіли,
А нині глибше й глибше западають
І пригасають — ті неситі очі.
Бо й зір звертається до себе, внутр,
З переситом від людського й земного.
Час, Господи, покори й самоти.
Найперше — це покора. О, навчи
В ночах безсонних, в бичуваннях долі,
У дрібничковій помсті днів і діб,
В безсиллю немощів — навчи, навчи покори,
Найпершої чесноти початок.
Ти дарував її надміру гойно
Твоїм численним найгіднішим слугам, —
Подай її найнижчому — тепер.
Час, Господи, покори й самоти.
Смирися, духу гордий і невдячний, —
Збунтованого ангела насліддя!
О, кожен день життя жагуче пив
І все шукав — але не те, що треба,
Все пізнавав, але недовідоме,
І все стримів, але незрячим серцем,
І не зважав, що під зухвалим кроком
Розтоптані лишались пелюстки.
Час, Господи, покори й самоти.
О, самото, ти, знаю, найтрудніша,
Тебе навчитись тяжче, ніж покори,
Ти вимагаєш скупчених зусиль,
Як іскра, що рождають криця й кремінь,
Як скорч останній м’язів переможця,
Як крок кінцевий того, що дійшов Вершини.
Бо якщо покора — мудрість,
То самота — є завжди висота.
Час, Господи!

16.08.1951 р.
Summit, N. J.

До книги МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ