МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ
Упорядник Галина Кирієнко

ОЧИЩЕНI ГРОМАМИ

Юрій ЛИПА

Юрій народився у християнській родині Івана та Марії Лип. Його батько був неординарною постаттю: лікар і письменник, організатор і автор програми "Братства тарасівців”, згодом комісар Одеси від Центральної Ради, член Директорії УНР та голова президії Ради Республіки на вигнанні. Родинна атмосфера відіграла неабияку роль у формуванні світогляду юнака. Адже друзями й частими гостями родини були М. Коцюбинський, О. Маковей, Г. Хоткевич, Б. Грінченко та інші діячі й письменники з усієї України.

Початкову освіту Юрій здобув у гімназії №4 м. Одеси. Згодом вступив до Новоросійського (Одеського) університету на юридичний факультет.

У 1917 р. він робить перші кроки на літературній ниві: стає редактором щоденної газети “Вісник Одеси”, пише перший вірш, покладений на ноти, — “Побідний марш” (“Дарма од нас світло ховали”), брошури “Союз Визволення України”, “Королівство Київське по проекту Бісмарка”, “Носіть свої ознаки”, “Гетьман Іван Мазепа”.

Того ж року Ю. Липа вступає до лав Гайдамацької дивізії, бере участь у боях із більшовицькими заколотниками на вулицях міста. А в наступному — стає заступником командира одеської “Січі”, яка постала з місцевого Союзу української молоді.

Наприкінці 1918 р. Юрій разом з батьком подається до Києва, а згодом через Вінницю, Кам’янець-Подільський, Станіслав, Львів — на еміграцію до Польщі. Там, у Тарнові, майже на два роки опиняється в таборі для інтернованих вояків Армій УНР та УГА. Цей період характерний для Ю. Липи початком активної літературної діяльності й дебютом в поезії. Він працює репортером у відділі преси та пропаганди уряду УНР на вигнанні, ініціює утворення літературного об’єднання та альманаху “Сонцецвіт”. На сторінках цього видання молодий автор виступив з вишуканою поемою “Князь полонений” та іншими поезіями.

1922 р. Юрій вступає до Познанського університету на медичний факультет. Водночас продовжує займатися літературною творчістю та громадсько-політичною роботою. Зі студентів, колишніх вояків Армій УНР і УГА, за почином Ю. Липи, полковника Кузьмина та сотника Васильченка утворюється таємне товариство — корпорація “Чорноморе”, де Юрій обіймає посаду ідеологічного референта. Кожен член корпорації був зобов’язаний здобувати різнобічні знання, щоб у майбутньому, коли відродиться українська держава, вона вже мала людей, здатних її очолити й повноцінно провадити зовнішню та внутрішню політику.

1924 р. виходить друком перша поетична збірка Ю. Липи “Світлість” і книга, присвячена пам’яті батька, “Світильник неугасимий”. У той час Юрій вже користується неабияким авторитетом серед українських емігрантських кіл.

Скінчивши курс навчання в Познанському університеті, він стажується в Данцигу, проходить однорічний курс навчання в Школі військових підхорунжих польської армії, потім закінчує Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті.

Переїхавши 1929 на постійне місце проживання до Варшави і зайнявшись там власною медичною практикою, Юрій Липа стає натхненником і організатором літературної групи “ТАНК”, відгалуження “празької поетичної школи”. Нова генерація, влучно названа Д. Донцовим “трагічними оптимістами”, стала в позицію безкомпромісного зречення дотихчасових солодкаво-сентиментальних хуторянських традицій, представлених письменниками старшого покоління, а також “культури примітивізму”, репрезентованої радянськими авторами. Для Ю. Липи — автор не є виконавцем забаганок натовпу. Він мусить формувати, ушляхетнювати смаки й уподобання оточення і суспільства в цілому. Такою, на його думку, є місія письменника стосовно власної нації. Просякнута цими ідеями, переповнена духом боротьби за українську ідею, з’являється 1931 р. друга збірка поезій Ю. Липи з характерною назвою —“Суворість”, а 1938 р. остання поетична збірка “Вірую” (перевидана 2000 р. у Львові) — блискучий взірець релігійної поезії з глибокою символікою авторової віри у незнищимість української душі. З середини 30-х років письменник велику увагу приділяє прозовій творчості. Він виявив себе блискучим майстром новели і довів, що йому під силу створити великі епічні полотна, яким є роман “Козаки в Московії” (1934, Варшава).

Багато часу в Ю. Липи відбирала лікарська практика. В медицині він залишив помітний слід, виявивши себе неабияким науковим фахівцем з фітотерапії. Від 1933 до 1937 р. з-під його пера вийшла низка праць з цієї галузі медичних знань, проте ці труди досі належно не поціновані.

На другу половину 30-х років припадає відкриття нової для Ю. Липи наукової сфери, в якій він виявив себе небуденним дослідником — політологом і філософом історії. Саме праці з цієї галузі — “Українська доба”, “Українська раса”, “Українська жінка”, “Призначення України”, “Чорноморська доктрина”, “Розподіл Росії” — принесли письменнику найбільшу славу одного з найвизначніших теоретиків української державності. У вкрай несприятливий час воєнного лихоліття Ю. Липа разом з професорами І. Шовгенівим, В. Садовським, Л. Биковським та В. Щербаківським 1940 р. створюють у Варшаві Український Чорноморський інститут — науково-дослідну установу вивчення та прогнозування політичних та економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності.

Постать Ю. Липи була настільки значущою, що 1943 р. його творчість і діяльність були помічені вищим проводом фашистської Німеччини. Його було перепроваджено до Берліна і запропоновано йому очолити маріонетковий уряд України. Однак Ю. Липа з гідністю відкинув цю ганебну пропозицію. І, на диво, залишився живим.

У травні 1943 р. Ю. Липа одержує категоричний ультиматум від польської Армії Крайової з вимогою негайно залишити межі Польщі. Причиною цього була активна українська патріотична позиція і діяльність вченого. Він вирішує від’їхати до України, щоб бути зі своїм народом до останнього в час, коли він взявся збройно боронити власну національну ідею. На початку літа Ю. Липа з родиною приїздить на Батьківщину. В серпні оселяється в м. Яворові, в будинку № 40 по вулиці Святоюрській. Тут він відкриває приватну медичну практику, бере активну участь у літературному житті Львова. Його книги з’являються на полицях яворівської книгарні і не залежуються.

Напередодні вступу червоних військ Ю. Липі вкотре запропонували емігрувати. Але він категорично відмовився. Пишуть, що письменник свідомо йшов назустріч неминучій смерті. Л. Мокрієвська-Венгринович згадує, що Ю. Липа спостерігаючи за колонами совєтських військ, які переміщалися через Яворів на захід, говорив, що йому судилося, мабуть, померти незвичайною смертю. Він, як Христос, ішов на свою Голгофу.

19 серпня 1944 р. до будинку, де мешкав Ю. Липа, під’їхала бричка з чотирма офіцерами НКВД. Липа був у саду зі своїми двома донечками. Лікарю було сказано: “Собирайтесь, вы нам нужны”, а також наказано взяти свій медичний інструмент. Дружина Липи Галина запитала, куди його забирають. Жінку було запевнено, що чоловік невдовзі повернеться. Офіцер сказав: “Даю вам честное слово советского офицера, что через час-два ваш муж будет дома”. Однак він більше не повернувся...

Два дні шукала дружина Юрія, розпитувала в Яворові, Краківцях... Лише на третій день тіло Юлія Липи, запорпане у сміття, було знайдене селянами за чотири кілометри від містечка. Їх очам відкрилася жахлива картина — тіло Ю. Липи було поколоте багнетами, руки й голова потрощені кольбами рушниць, його було кастровано власними хірургічними інструментами.

Вночі з пересторогами за християнським звичаєм, лише без церковних дзвонів, люди поховали видатного українського письменника, лікаря, теоретика державності Юрія Липу на цвинтарі с. Бунова. Також вночі на могилі поставили березового хреста, якого виготовив майбутній дослідник життя Ю. Липи П. Кіндратович із друзями. Невдовзі хрест зник. Та його знову поставили. І так було багато разів. Аж після проголошення незалежності буновці відновили могилу, а донька письменника Марта встановила хреста.

Сьогодні постать і творчість Юрія Липи повертається до нащадків. Вона промовляє до них численними творами, в яких так неповторно глибоко розкрита суть української душі і ментальності.

ВИНОГРАДНИК

Побачив видиво я. День сірів і в нім
З тисячолітніх соків лози виноградні
Препишні кетяги зродили в цілім полю.
Почув я голос: “То вітчизни ґрона,
То — найбагатші жнива, що зросли з любови,
У дозріванню пишнім мислі, чину й літ”.
Побачив видиво я. Всі на чорних конях
Безжалісні їздці один за одним гнали
І, наче в помсті, тратували стиглий сад.
І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жнива
Свойого краю й крови, і були свої це
З тавром скажености, і страху, і зневіри.
О, хай би не діждати ще раз того стиду,
О, хай би не діждати ще раз тої ганьби,
Як діло знищення не від чужинців бачить!
Чи ж довго нищить будуть, чи ж не стануть врешті
Ніколи в обороні свого, що найбільше й
Найбільш беззахисне — душі?
Чи ж тут не буде Господаря ніколи, тільки — пиха слуг?..
І голос відповів: “Це тільки мить і проба.
Господар є. То — Бог. І Він лозу відновить”.

 

І ПРИЙДЕ ЧАС

І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й постануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова.
Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з’єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя.
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
— Так, це була людина, — й відійдуть, обнявшись.

ІІ
О, вийти б несподівано з неволі
Тілесности — на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі.
Радіймо, серце, — ось приходить Друг,
Той Друг, що лагідний, що — в брамі, на сторожі
До світла іншого, де інші квіти, Божі.

ІІІ
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь
І тьма — густіша. Боже, вдалечінь
Відходять блага й сили помічні, —
Безпомічному поможи мені!
Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова, —
Нехай же змінні загасають дні,
Ти, що — незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лише на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл заясній,
Не проминай — зостань в душі моїй!
З’явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни,
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?
Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть, — а Ти пребудь в мені.

 

ПРОСТОВІЧ

Просто дивись в лице усьому, що довкола;
Все, що є рідне — то рідне, вороже — ворожим зостане,
Йди без вагань і без схибу і вдар там, де треба,
А ще частіш — пожалій, відвернись і не думай,
Часто людина змаліє і варта поправи,
Шкода на неї часу, ти будь тим, чим належить.
То — найважніше: ти будь і дивись простовіч.

***

Все буде відомо, — даремно ховаєш нужденність
Бажань похітливих, думок без сумління і страху,
Все станеться явним, — даремно тікаєш від себе
У видумку мрій, сорокатий каптан для безумців.
Все явним прибуде, — заглянь же у себе, людино,
Як в яму із гаддям, наляканим свистом бича.
Будь тим, чим єси, — це є заповідь вища від неба,
А потім, як зможеш, будь тим, чим ти є, —
будь ще ліпшим.
Боже, Владарю душ, не дозволь нам у пиху вбирати життя,
Не дозволь у брехливість надуту вбирати сваволю,
Дай тверде, і спокійне, й послушне словам Твоїм — “я”,
Щоб однако сприймати і малість, і велич від долі,
Щоб ніколи, засліплені рабським бажанням прикрас,
Карамзином наказів Твоїх не закрили,
Кожен знак Твій пізнали; а прийдеш востаннє до нас,
Так, як день зустрічає свій захід, — загин свій зустріли!
Людська душа, як дерево гіллясте,
Як дерево гіллясте при дорозі.
Із вихором дорожнім прилітають
І осідають біси на деревах.
В гущавині привітній і зеленій
Побачиш — зблисне з ізмарагду око
Або, обважнене надміром бісів,
І жовкне й гнеться дерево додолу.
Ідеш задуманий в алеї душ людських
І оглядаєш ці гримаси й вихиляси;
Бо ж то так рідко струнчиться і квітне
Душа, як дерево, очищена громами.

До книги МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ