Ідея довідатись у доцента Києво-Могилянської академії, кандидата філософських наук Ігоря Лосєва про погляди на широке коло питань виникла після того, як число переглядів користувачами грудневої Інтернет-конференції лише на Кримському форумі перевищило 3700 переглядів. Увагу і повагу до поглядів і думок, які ґрунтуються на ерудиції, чіткому знанні фактів та бездоганній логіці, проявили навіть деякі сайти, які важко звинуватити в державницькій позиції чи лояльності до України.
Аналітичні статті Ігоря Лосєва читають по всій Україні та за кордоном. І не лише в Мережі. «День», «Дзеркало тижня»,«Свобода», «Шлях перемоги», «Українське Слово», «Експрес» і ще з добрий десяток газет, журнали «Сучасність», «Політика і Час», «Україна», «Українська культура» та інші залюбки друкують якісні тексти Ігоря Васильовича, яких за приблизними розрахунками з 1988 року вже зібралось більше 3 000. В Севастополі Ігор Лосєв відомий як політичний оглядач газети "Флот України" та журналу "Морська держава".
Його десятирічної давності стаття «Феномен бандерофобии в русском сознании» досі жваво обговорюється на форумах і є практично невідпорною.
Як і багатьох чесних журналістів, на написання статей його штовхають гостре відчуття маніпуляції громадською думкою і нехтування історичними фактами політиками та політиканами.
В концентрованому вигляді висловлює думки і сподівання не лише севастопольських українців.
Питання інформаційного простору, української політики, проблем Криму і Севастополя, націєтворення та особисті розміщені по розділах вже після проведення інтерв’ю.
Стосовно того, чому саме 108 питань… Могло бути менше чи більше. Зупинились на щасливому числі.

«Довіряю «Кримській світлиці», у Севастополі – «Флоту України»

— Більшість населення міста Севастополя перебуває в полоні совєтських міфів і без великої просвітницько-інформаційної роботи, більше того, за відсутності альтернативної та державницької думки, приречене дивитись у минуле та обирати реакційних політиків. Які кроки треба вжити державі для впровадження демократичних стандартів в автократичному місті?
— По-перше, держава має контролювати державні ЗМІ, щоб вони не ставали рупорами антидержавної пропаганди за кошти українських платників податків. На жаль, принаймні в Севастополі, такого контролю немає ані з боку Держтелерадіо, ані з боку Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.
По-друге, треба забезпечувати альтернативну інформацію, використовуючи Інтернет-ресурси, створюючи радіостанції і газети державницького спрямування.
Тобто, необхідно мати фундаментальну інформаційну стратегію і дотримуватись її. Але наша влада ще й досі не збагнула важливість цієї сфери, не навчилася вигравати інформаційні війни. А програш інформаційного протистояння тягне за собою важкі політичні наслідки. Наївні заклики депутата від БЮТ Шевченка роздержавити ЗМІ є проявом абсолютного нерозуміння реальної інформаційної ситуації України, над усе на Південному Сході. Українські політики часто демонстрували (на біду Україні!) нездатність зіставляти модні загальні гасла з конкретним становищем України. У світі є чимало чудових речей, що, проте, для нашої країни не на часі, більше того, можуть відіграти надзвичайно негативну роль. Зрештою, треба жорстко протидіяти спробам окремих керівників державних ЗМІ Севастополя (насамперед, СРДТРК) встановлювати в ефірі ідеологічну монополію тих чи інших політичних сил. Основа демократії і свободи слова – це конкуренція думок і рівні умови ідейного змагання для всіх.

— З екрану державної телерадіокомпанії СРДТРК заслужений журналіст України Лариса Кужанова закликає на антидержавний мітинг. Є численні приклади зневаги до української мови і культури, до державних символів України з боку інших окремих журналістів. Чи мусить існувати інформаційно-аналітична система, яка б подавала пропозиції для недопущення таких антидержавних дій в суспільстві?
— Поза всяким сумнівом, повинна існувати. Відсутність такої служби якраз призвела до того, що деякі севастопольські журналісти розглядають державні ЗМІ як свою приватну крамничку, де можна демонструвати нелояльність до держави, заробляти продажною журналістикою, влаштовувати «бенефіси» своїм «благодійникам» тощо.

— Час від часу на місцевому телебаченні з’являються сюжети про «підземні піраміди» біля Севастополя чи повторюються вислови про те, що Севастополь має безперервний духовний зв'язок із древнім Херсонесом. Тішать багатьох дорослих людей і казки для них про те, що тисячоліття тому тут жили велетні-анти і тут були світові духовні центри. Яка мета, на Ваш погляд, у такої продукції?
— Мета дуже проста – побавити людей здорового глузду, стерти в свідомості межу між реальним і віртуальним, зробити людей беззахисними перед навіюванням потрібних ідеологем, ущент зруйнувавши здорову критичність мислення. Нормальне суспільство не потребує масованих атак містики на людський мозок. Але саме нормальність у Севастополі доволі активно нищать.

— Хиби позицій Ваших численних критикованих осіб залишаються практично у тому ж стані і вони уникають публічної полеміки. Здається, це є великою філософською проблемою для українського громадянського суспільства – відсутність одного Форуму, на якому володарі конкурентних думок обмінювалися б поглядами. Недруги України мають більші можливості у тиражуванні своїх антиукраїнських і далеко ненаукових поглядів. Один місцевий діяч, наприклад, вульгарно пов’язує цінність думки із тиражем газети чи екрану. Що допомогло б вирішенню цього питання?
— Треба створити такий Форум.

— Сьогодні ЗМІ нехтують етикою, дозволяють порушувати права людини. У медиків є клятва Гіппократа, а чи є в журналістів якийсь загальноприйнятий і обов’язків до виконання моральний кодекс чи щось на кшталт його?
— Реально немає, хоча постійно щось вигадують, але все залежить виключно від особистої порядності.

— Телебачення в маршрутках, бігборди, реклама на спинках сидінь в маршрутних таксі, численні проспекти та календарі, навіть щоденники для учнів стали в Севастополі інструментом маніпуляції громадською думкою. Ким і які заходи повинні бути проведені для недопущення засмічування інформаційним лахміттям свідомості громадян міста? Адже це не відноситься до сфери ринкових стосунків, а швидше, до сфери пропаганди, причому, в інтересах іншої держави.
— Севастополь має дуже специфічну міську раду, не дуже відмінну від неї міську адміністрацію… Починати треба з кадрової політики і чіткого контролю процесів, що відбуваються в регіонах. Безладдя (хоча це вельми обережно сказано) в Севастополі є наслідком безладдя в Києві. Коли прем’єром України був генерал Євген Марчук, то швидко і ефективно впоралися із «мєшковщиною», традиції якої сьогодні продовжують севастопольські «депутатуси». Наші «народні обранці» дуже тонко відчувають загальноукраїнську кон’юнктуру, що можна собі дозволити, а чого – ні… Без скасування причин нікуди не подінуться наслідки.

— Антигосударственные решения принимались несколькими десятками депутатов в горсовете. На широко разрекламированном митинге присутствовали, по разным оценкам около 1 тысячи человек.
«Севастополь поддерживает проведение съезда в Северодонецке» — под такими или примерно такими заголовками подавались эти новости, хотя в городе населения около 380 тысяч человек. Является ли такая манипуляционная ложь пророссийских СМИ в городе угрозой информационной безопасности Украины?
— Безумовно. Намагання виступити від імені всіх севастопольців (хоча є чималі групи населення міста, які в міськраді не представлені), не дуже дбаючи про легітимність таких виступів, стало поганою звичкою місцевих «депутатусів». Однак, це не їхнє «ноу-хау», як казав один французький філософ: «Народ – це та одиниця, яку кожен політик хоче приписати до свого нуля». Ці заяви дуже нагадують ідеологічні формули часів СРСР: «весь советский народ, как один человек, в едином порыве» і т.д. Але у серпні 1991 р. генерал Олександр Лебедь, як він написав у книжці «За державу обидно», на своєму гелікоптері облетів усю Москву і не побачив жодної демонстрації на захист СРСР, що тоді якраз розпадався. Ось вам «один народ, единый порыв» і таке інше.

— С 1 до 5 часов утра некоторые украинские телеканалы показывают прекрасные документальные и исторические фильмы. После их просмотра не возникает никаких мыслей о так называемом разделе на "юго-восточных" и "бандеровцев" — фильмы исторически взвешенные и не уступают по качеству каналам «Дискавери». Кому это нужно? Кому не нужна историческая и документальная правда на телевидении в приемлемое время?
— Вопрос, конечно, риторический: кому не нужна правда на нашем телевидении? Тем кому не нужна Украина. Вспоминаю, как то ли 8, то ли 9-серийный документальный фильм о НАТО, снятый очень талантливо и интересно телегруппой, что проехала многие страны-члены Североатлантического Альянса, по каналу г-на Роднянского «1+1» показывали в час ночи. Но у Роднянского хоть оправдание есть, он владеет каналом в России и, видимо, боялся, что его перестанут туда пускать, как Верку Сердючку, если он посмеет показать честный фильм о НАТО в «прайм-тайм».
Что же касается других – многие олигархи – владельцы каналов в Украине завязаны на Москву, а некоторые наши каналы напрямую принадлежат «Газпрому», «Лукойлу» и т.д.

— Який з українських телеканалів, на вашу думку, є найбільш об’єктивним?
— Важко назвати, бо практично всі вони належать як не одному, так іншому олігархові. На жаль, канал Помаранчевої революції – 5-й, сьогодні стрімко деградує. Думаю, що тут відчувається рука власника – Петра Порошенка.

— Якій кримській газеті можна довіряти? Севастопольській? Українській?
— Кримській – довіряю «Кримській світлиці», у Севастополі – «Флоту України».

— В прошлом году одним из самых читаемых материалов, напечатанных в газете «Флот Украины», была Ваша статья «Возрадуются ли алчущие «правдивой истории»?», в которой Вы фактами и аргументами должны были бы отбить охоту у местных агитаторов выступать против изложения украинской истории в школьных учебниках. Вышел ли кто на честный бой и равноправную дискуссию с, прямо скажем, пророссийского лагеря?
— Нет. На честный бой и равноправную дискуссию эти люди почему-то не отваживаются.

«Потрібним є не тільки просвітництво, але й сила Закону»

— Які почуття у Вас викликають поточні політичні події в країні?
— Дуже різноманітні. Але поки що, на жаль, більше негативні, ніж позитивні. Москва знову бере нас за горло газом, а хіба три роки: 2005-й, 2006-й, 2007-й наші лідери не знали, що то буде обов’язково? Чому нічого суттєвого не зроблено? Всі тільки обіцяли домовитися з «Газпромом». Але монополіст не домовляється – він диктує. Потрібно було вжити надзвичайних заходів, різко збільшити власний видобуток, різко скоротити промислове споживання (наша промисловість, зіставна за розмірами з польською, споживає у 2-3 рази більше газу), припинити всі крадіжки газу, провести реконструкцію побутових опалювальних систем і таке інше.
Нічого не зробили. А тепер знову ставати на коліна перед «Газпромом»? Я втомився друкувати на цю тему статті. Наша влада їх все одно не читає. Чому так полюбляють наші достойники наступати на граблі?

— На Вашу думку, чи буде діяльність парламентської коаліції ефективною?
— Дуже хотілося б. Але боюсь, що знову «шкурні» інтереси змусять багатьох забути про Україну.

— Яка перспектива України на рік, на 5 років???
— Щодо перспектив. У 2008 році очікую кризу в політичному житті України. Але вона закінчиться перемогою конструктивних державницьких сил. Протягом 5 років має відбутися зміна політичних поколінь в Україні. Сподіваюсь, що запрацює зона вільної торгівлі з Європейським Союзом. Не виключаю спроб антидержавних путчів, але вони лише розв’яжуть руки патріотам в усіх державних структурах і будуть контр продуктивними для провокаторів. А втім, як казав мій однокурсник-філософ, людина може передбачити все, крім того, що буде. Як кажуть мусульмани – іншалла!

— Яким на Вашу думку має бути концепт діяльності Президента на сьогодні?
— Президенту треба зосередитись на питаннях зовнішньої політики. Оборони і національної безпеки.

— Чи має майбутнє уряд Тимошенко?
— Уряд Тимошенко має перспективи, якщо не буде надуживати популізмом і уникатиме привабливих, але авантюрних проектів.
Поки що пані Юлія великих помилок не припустилася.

— Якими, на Ваш погляд, повинні бути першочергові кроки Уряду України?
— Уряд має навести лад в економіці, зруйнувавши тіньові схеми, корупцію, впорядкувати податкову систему, зробити прозорою приватизацію. Покінчити з тотальним розкраданням України, розробити і втілити в життя надзвичайну енергетичну стратегію країни тощо. Але це в свою чергу вимагає революційних змін законодавчої бази, реформи судової системи і правоохоронних органів.

— На Вашу думку, хто з політиків за підсумками 100 днів нової влади має бути звільнений категорично?
— Не знаю, чи всі з них є політиками, але думаю, що має піти Генеральний прокурор, шеф Держтелерадіо, голова Антимонопольного комітету, голова Фонду державного майна.

— Яким шляхом йти Україні в сучасних геополітичних умовах? Є можливості оголосити себе нетральною чи позаблоковою державою, вступити в союз з НАТО, Євросоюзом, США чи з Росією. Чи реально повернути ядерну зброю і чи треба цього прагнути?
— Нейтральною державою ми могли бути, коли мали третій у світі ядерний арсенал. Тільки він міг бути реальною запорукою нейтралітету України. Нейтралітет може закінчитись для нас окупацією. А чи визнає наш нейтралітет та ж таки Росія? Якщо визнає, їй доведеться негайно виводити Чорноморський флот із Криму, бо нейтралітет є несумісним з перебуванням на теренах нейтральної країни будь-яких іноземних військ.
Отже, найкращий варіант для України — це НАТО як двері в Європу. Колективна оборона коштує дешевше, ніж індивідуальна. Відмовившись від європейської і євроатлантичної інтеграції, ми перекреслимо себе як суверенну державу і надовго забезпечимо собі статус аутсайдера Східної Європи.

— В продолжение предыдущего вопроса: почему одновременно с призывами против Североатлантического Альянса и проклятия Запада, те же депутаты не отказываются от просмотра фильмов стран, входящих в НАТО, от потребления продуктов, от заморских машин, от многочисленных визитов в страны НАТО за сет Альянса? Ведь это говорило бы об их действительно принципиальной патриотической позиции.
— Позиція супротивників НАТО насправді є непослідовною і нечесною. Я маю на увазі певні групи російської і української еліти. Вони настільки «бояться» НАТО, яким залякують простий люд, що тримають свої капітали в банках країн НАТО (не в Росії і не в Україні!), відправляють туди дітей на навчання, там відпочивають, купують нерухоме майно тощо. А як запахне смаженим, то й самі туди повтікають. Їх можна зрозуміти – навіщо їм НАТО? Вони й без того живуть у Європі, але, якщо Україна стане членом НАТ, то вона швидко перестане бути країною, де вся економіка, як зараз, працює на кілька сотень родин.

— В одному із відгуків на матеріали репортажу про пікетування ТРК ВМС ЗС «Бриз», розміщеного на нашому сайті користувачка Інтернету повідомила, що показала їх в школі, де вчиться її дитина. Учні довго сміялись після ознайомлення з ними, а вчителька запропонувала класу написати твір на тему "Соціокультурна деградація в окремому місті на тлі національних фобій".
Очевидно, що в першу чергу проросійські партії в місті смикнули за ниточку і послали організувати пікет проти правдивого відображення історії України та перспектив співпраці із НАТО. Зробили вони це традиційно безкультурно, тому й виглядають смішно.
Чи досить для усунення фобій і напруження в суспільстві, яке створюють антиукраїнські сили, простого просвітництва?
— Не досить. Потрібним є не тільки просвітництво, але й сила Закону. На жаль, саме такої сили ми не бачимо. Крім того, є істоти, які жодного просвітництва не потребують. Бо темрява душі – то є природний стан їхнього буття.

— НАТО в уяві людей, які легко піддаються маніпуляціям, виглядає страшним ворогом. Але, здається, на території України фізичних жертв натівців немає. Число мільйонних жертв українців в часи совєтської влади – під час громадянських воєн, голодоморів, знищених сталінським режимом, світової війни – просто вражає. Чи є тут якась логіка?
— Логіки тут немає і бути не може. Логіка є найстрашнішим ворогом «совка» і «совкової» цивілізації. Щоб повірити в ідеали марксизму-ленінізму, треба було плюнути на логіку і назавжди її зректися. Лукич, як його називали деякі дисиденти (В.І.Ленін), мав лише одну невідмінну оцінку за період навчання в гімназії – саме з логіки. Колись, ще будучи студентом філософського факультету, я намагався знайти логіку в «Матеріалізмі і емпіріокритицизмі» товариша Леніна. Не знайшов.

— Почему политики как правило поднимают людей на протесты против довольно мифического НАТО, а не против реального роста цен?
— Тому що з НАТО боротися дуже зручно і легко, як, наприклад, зі світовим сіонізмом. Бо то ворог абстрактний, який не прийде і в пику «борцеві» не затопить. А боротися проти цін – це значить боротися проти конкретних інтересів «конкретних пацанів», інколи проти власних рішень, проти власної некомпетентності чи корисливості.
Думаю, что ответ понятен и без перевода.
Бороться против НАТО так же удобно, как против инопланетян — сплошное удовольствие и никаких неприятностей. Глядишь, ещё и «на шару» в Брюссель свозят, в самое логово, чтобы продемонстрировать своё миролюбие. А цены затрагивают интересы сплочённых кланов наших крутых. Ведь именно через механизм цен эти ребята часто осуществляют чистку наших карманов. А с ними конфликтовать – дело опасное. Это вам не НАТО.

— З НАТО Росія співпрацює значно в більшій кількості програм, ніж Україна. Але проросійські сили в Україні в той самий час ведуть запеклу боротьбу проти НАТО. Як це пояснити?
— Так вони ж не НАТО прагнуть знищити, а Україну. А якщо Україна стане членом НАТО, то вона стане невразливою для тих, хто готує їй «братську» домовину.

— Чого більше очікувати українцям після вступу в СОТ – покращання життя чи навпаки?
— Це залежить від ефективності дій нашої влади, від того, як вона скористається можливостями, і як мінімізує загрози.

— Яка з проблем українсько-російських відносин потребує найшвидшого розв’язання — вартість російського газу, перебування Чорноморського флоту РФ на території України, фінансування урядом РФ "п’ятої колони" в Україні, чи якась інша?
— Газ і ЧФ.

— Загальновідомо, що після засідання РНБО між міністром внутрішніх справ Луценком і мером Києва Черновецьким сталась сутичка. Очевидно, що на якийсь час кияни забудуть і про земельні і про реальні проблеми. Як Ви, як мешканець столиці, відноситесь до діяльності Чернівецького на його посаді і до скандалу?
— До діяльності мера – дуже погано. До скандалу – також. Луценко не мав права втрачати контроль над собою. Він же не дівчинка, а міністр внутрішніх справ.

— Сейчас очень активно говорят о коррупции и преодолении ее. Это, мол, требование Европы. Но ведь взятка для славянина – это национальная черта. Со взятки начинается роддом, без взятки и место на кладбище не получишь! Я думаю, что коррупцию победить невозможно, но противоядие какое-то должно быть.
— Взятки есть везде. Во всём мире. Отличия – в отношении к этому явлению со стороны общества. Славянин – это не национальность. А весьма расплывчатый феномен. Сравните славянина из Саратова и славянина из Братиславы. Вам будет сложно найти что-то общее между ними. Ещё русский профессор и князь Е. Трубецкой писал, что поляк так же похож на болгарина, как швед на грека. У чехов отношение к коррупции мало отличается от отношения к ней немцев, но очень далеко отстоит от русского восприятия этого явления. А бороться с коррупцией можно. Для этого нужно лишь лидеру страны начать со своего ближайшего окружения. Тогда все поверят в серьёзность борьбы и начнут бояться. Кто мог не поверить в серьёзность намерений Тараса Бульбы бороться с изменой?

— Крымская автономия, созданная по территориальному, а не национальному признаку – уникальное явление в мире. Мудро ли поступил в свое время Леонид Кравчук, мотивируя свои действия угрозами со стороны России?
— Кравчук свою слабость, нерешительность, а иногда и трусость, всегда стремился подавать как мудрость и взвешенность. Если бы Россия в то время предприняла какие-то действия против Украины, то гражданская война захлестнулабы её собственную территорию. Да и в Крыму это привело бы к расколу воинских частей и Черноморского флота, це ж за самостійну Україну проголосовали 1 декабря 1991 г. 78% матросов и офицеров, а в Севастополе – 57% севастопольцев, а в Симферополе – 54% горожан. Для Кравука на первом месте всегда были частные интересы. Он никогда не был лидером нации, поскольку это требует жертвенности. А Леонид Макарович очень уж любит уют и комфорт. Вы можете представить себе этого человека, ползающим в камуфляже по полигону? Или. Как Сальвадора Альенде, отстреливающимся из окна президенского дворца?
Этим всё сказано. А ситуации с Крымом речь просто шла о неприятных проблемах, а вовсе не о чрезвычайных событиях. Но и проблем не хотелось.

— Йдеться про єресь. Єресь — це явище внутрікофесійне. Який модуль єресі демонструє Вадим Колесніченко, який спочатку береться за історію мови та лінгвістику, потім — за історію держави; потім, мабуть, — за національну кухню… Що це за форма єресі?
— Пану Колесніченку бракує сценічної обдарованості Жириновського, тому все у нашого нардепа виходить якось нудно і бездарно. А ще ж робота в райкомі комсомолу дається взнаки. Там хапалися за будь-які «актуальні» ініціативи, з будь-якої сфери. Комсомол був кадровим резервом комуністичної номенклатури. А номенклатурник був керівником взагалі, себто міг керувати чим завгодно: сьогодні овочевою базою, а завтра консерваторією. Куди партія «кине»… Згадаймо Катю Фурцеву: від швачки, від студентки авіаційного вузу до міністра культури, де деякі митці називали її «зворушливо неосвіченою» в питаннях мистецтва.
Не знаю, хто пише п. Колесниченку його статті, але чесної відкритої дискусії він панічно боїться. Я, до речі, пропонував йому таку з питань історії України. Пропозиція залишається в силі.

— Наскільки серйозною на сьогодні є для України проблема сепаратизму?
— Дуже серйозною. Але сепаратизм в Україні є похідною від політичної слабкості центральної влади, її нерозуміння причин цього явища. Весь сепаратизм в Україні – це наслідок безкарності. В Карному Кодексі є стаття за сепаратизм – від 3 до 8 років тюрми. За 16 років незалежності вона жодного разу не була застосована. Хіба за ці 16 років не було жодного випадку сепаратизму?

— Провозглашенная Владимиром Путиным программа переселения на историческую родину, т.е. в Россию, практически не выполняется. В результате многовековой имперской политики и демографических процессов в России фактически приближается катастрофа. Крымчане тоже не спешат поддержать программу Путина – любить Родину на расстоянии как-то безопаснее.
Извечный русский вопрос: что делать? Чем ещё заманить соотечественников в Россию?
— Росія пропонує переселенцям абсолютно жалюгідні умов. Тому охочих повернутися додому – обмаль. Незважаючи на всі казки про «утиски» росіян в Україні, охочих повернутися до Росії практично немає. Було б справді погано – повернутися б. Для прикладу: в Таджикистані росіян майже не залишилося. А в Естонії, Латвії, Литві – охочих виїхати на «історічєскую Родіну» також немає. І це незважаючи на всі неподобства балтійських націоналістів…

— “Мы в Севастополе настойчиво и последовательно защищаем интересы Черноморского флота РФ…”, «Надо перестать мордовать Крым украинским языком!» — Вам, несомненно, известно, что эти фразы принадлежат государственному чиновнику Украины Владимиру Казарину. Несмотря на Ваше обещание не комментировать г-на Казарина, всё же прошу дать оценку как его высказываниям, так и вышестоящим чиновникам, которые так и не сделали выводов о своей ошибке при назначении его на высокооплачиваемую государственную должность.
— А что тут комментировать? И так все ясно. И с вышестоящими чиновниками все ясно.

— У Сєвєродонецьку Колесниченко і інші регіонали збираються захищати права російськомовних громадян України. Чи існує така спільнота, чи якимось актом регіоналам делеговані завдання захищати права патріотів держави, які – так сталося – в основному говорять російською?
— В умовах України, де практично всі володіють російською, виділяти якусь особливу групу "російськомовних" є абсурдом. Я значно російськомовніший від пана Колісниченка, бо краще за нього володію російською (принаймні, стилістично). Звісно, тут ми бачимо пересічну провокацію. Вони судомно шукають, на чому поділити українців на питаннях мови, історії, релігії тощо.

— Каковы Ваши прогнозы последствий съезда сторонников ПИССУАРа-2 в Северодонецке?
— Самые неприятные в том случае, если власть снова будет демонстрировать слабость.

— 9 февраля в Донецке прошел съезд маргинальных представителей Юго-Востока Украины, участники которого приняли обращение к Верховной Раде с требованием изменить устройство страны на федеративное. Кроме всего прочего, один из лидеров заявил, что если ВР не примет закон, то у них появляется право на самоопределение.
Не противоречит ли предложенное сепаратистами федеративное устройство конституционному унитарному? Могут ли быть какие-то преимущества от федерации для нашей страны?
— "Федералізація" — це шлях до знищення України. Державна повинна протидіяти сепаратистам у тому числі каральними заходами.

— Досі чимало політиків навіть в Україні – зрозуміло, серед комуністів, — пов’язують існування Незалежної України як загрозу максимального послаблення Росії. Прошу прокоментувати це твердження.
— Комуністи вже давно стали в Україні російськими шовіністами. Але існування незалежної Україні є добрим для демократичної Росії, для Росії антидемократичної незалежна Україна справді є поганим прикладом.

«ЧФ РФ является главным фактором нестабильности на юге Украины»

— Чи насправді в Україні, а особливо в Севастополі, порушуються права російськомовного населення?
— Не бачу, де і як.

— Чи є щирими розмови про економічну недоцільність видання українських книжок і газет, перекладу іноземних фільмів, відкриття шкіл навіть, здавалося б, в російськомовному Криму? Адже попит, вживаючи риночні терміни, на все українське є незадовільненим. В місті ніде придбати українську книгу, у тому числі подарункову, газети, журнали – і цей факт не можна пояснювати – як це роблять лицеміри – відсутністю попиту.
— Колись нам розповідали, що не варто будувати українські школи в Криму, бо не буде охочих там учитися. Подивіться на єдину українську гімназію в Сімферополі, де конкурс – 5 дітей на одне місце. Це значить, що одну дитину можна взяти, а чотирьом треба відмовити. В якій ще країні треба, щоб здобути середню освіту державною мовою власної країни, витримувати конкурс, як під час вступу до престижного університету? «Я другой такой страны не знаю», крім України.
Оце відповідь на весь цей блок запитань.

— Чи знаєте Ви, чому ідея відкриття філії Києво-Могилянської академії в Севастополі поки що далека від втілення? Адже філіями російських університетів продовжується посилений відтік інтелектуально розвинених дітей з українських міст. Чому держава зневажає потреби української меншини в місті і не проводить вертикаллю влади практично ніяких реальних культурно-інформаційних кроків? Натомість адміністрація міста робить все навпаки.
— Не держава, а люди, які нині нею керують, себто влада. Вона зневажає потреби українців Севастополя тому, що зневажає правдиві національні інтереси цілої України, часто-густо оцінюючи власні дрібні прагнення, егоїстичні настрої вище за потреби українського народу. Це, що стосується центральної влади, але вона, принаймні, не безнадійна. Що ж стосується місцевої влади – то з нею все зрозуміло. Зневажали, зневажають і зневажатимуть аж допоки в Києві не відбудуться фундаментальні зміни – «не словом, а ділом».

— Объявление Севастополя «территорией без НАТО», требования начать процедуру импичмента Президента Виктора Ющенко, призывы депутатами жителей Севастополя к массовым акциям протеста — разве внешняя политика является компетенцией горсовета? Имеют ли юридическую ценность — не говоря о юридической силе такие политические решения?
— Все решения «депутатусов» Севгорсовета в сфере внешней политики Украины являются юридически ничтожными с момента их постановки на голосование. Севгорсовет с таким же успехом может принимать решение о выходе Украины из ООН и о вступлении нашей страны в международный клуб сексуальных реформ. Ни для кого не секрет, что у севастопольских заседателей – «манечка», которой они страдают с 1991 г. Они не хотят заниматься городским хозяйством и повседневными нуждами горожан, но жаждут политических игрищ. Думаю, когда-нибудь Президент получит право распускать не только Верховную Раду…

— Недавно с экрана крымского телевидения пророссийский депутат Родивилов заявил о том, что «Крым – бюджетообразующий регион». Так ли это, учитывая ежегодную многомиллионную помощь государства по многим направлениям?
— Ну, если слушать г-на Родивилова, то он ещё и не такое поведает изумлённой публике. Хотя, да, могу согласиться, Крым действительно является бюджетообразующим регионом Автономной Республики Крым и исправно наполняет бюджет АРК.

— Мощные инвестиции в Крым и Севастополь, земли и предприятия, принадлежащие гражданам соседней страны, Рада автономии, отстаивающая совсем не интересы крымчан, антиукраинские решения севастопольского горсовета – это всё должно было бы насторожить политиков, которые принимают стратегические решения. Процесс кажется необратимым…
— «Мешковщина» тоже казалась необратимой. Но где теперь Мешков? Крымом надо заниматься настоящим образом, постоянно, а не от случая к случаю, и не дилетантски, в стиле незабвенного комсомольского вождя А. Матвиенко. Наша элита просто не хочет вести политической борьбы в интересах государства, предпочитая подковёрные сговоры и дворцовые интриги. Это гнилая почва дл страны. Есть антигосударственные силы в Украине и с ними следует вести борьбу, а не делать вид, что «всё хорошо, прекрасная маркиза…». Активность подрывных элементов не следует путать с плюрализмом мнений.

— На «войнушку» с НАТО депутаты горсовета посылают пенсионеров, получающих украинские пенсии. В то же время головы, стающие на время трезвыми, подписывают меморандум – протокол о намерениях между госгорадминистрацией, горсоветом и американским проектом «Экономическое развитие городов», финансируемым через Агентство США по международному развитию. Похоже, что в данном случае тот же горсовет в который раз демонстрирует двойную мораль.
— Сомневаюсь, что наш горсовет вообще имеет какую-то мораль, хоть двойную, хоть тройную.

— Севастополь як регіон може стати автономією? Він до сьогодні — інородне тіло в організмі держави. Політики щодо міста нема…, а тим часом, йдуть тяжкі деструктивні процеси, розвал, антидержавні заходи проводять «державні» чиновники. Де вихід?
— Щойно Київ перестане відволікатись на всілякі дурниці й серйозно заходиться наводити лад у Севастополі, все нормалізується. Київські чиновники бояться Криму, бо не знають його та й не хочуть знати, адже «ленивы и нелюбознательны».

— Чи можна притягти до кримінальної відповідальності депутатів Севастопольської міської ради за винесення рішень, що протирічать політиці України? Чи вони мають «імунітет»?
— Ніякого імунітету депутати місцевих рад (у тому числі Севастопольської) не мають. Ті, хто можуть притягати – нехай притягають на здоров’я.

— Владимир Литвин, выступая в передаче Савика Шустера сказал: «Нужно признать, что Украина Крым потеряла».
Согласны ли Вы с такой резкой оценкой политической ситуации с автономией?
— Владимир Литвин явно торопится. Если тебе сказали «фас» — это не значит, что нужно немедленно бросаться выполнять.
Украина ничего не потеряла и не потеряет. Самая большая для неё потеря – это присутствие в украинской политике таких деятелей как Литвин. Бог его знает, кому там он служит, этот бывший историк КПСС, но украинским патриотизмом он явно не отягощён. Лучше бы рассказал что-нибудь интересное о том, как руководил администрацией Кучмы и что там у них произошло по делу Георгия Гонгадзе. А то ведь всякие разговоры ходят, в том числе на темы «коварства и любви». А что касается предвыборного слогана: «Украине нужен Литвин», заявляю: Украине Литвин не нужен. Точка. А то много развелось каркающих и пророчащих нашей стране скорую гибель. Не дождутся.

— Как Вы относитесь к идее Анатолия Матвиенко объединить в одну две разные административные единицы — Крым и Севастополь?
— К идее Анатолия Матвиенко о присоединении Севастополя к Крыму отношусь отрицательно. Вечно пан Анатолий кого-то присоединяет, кого-то отделяет (и называет это территориальной реформой). Севастополь слишком своеобразный регион, чтобы растворять его в составе АРК. Тем более, что при всех претензиях, социально-экономическая ситуация в Севастополе несколько здоровей той, которая ныне имеет место в Крыму.

— Народ України має знати, хто розпалює багаття конфліктів в Криму. Чи можна сподіватися, що, завдяки СБУ, ми скоро про це дізнаємося? А завдяки прокуратурі ці люди понесуть відповідальність відповідно Закону.
— Дуже хочу вірити, що так і буде, але, на жаль, у нас надто часто замість методів політичної боротьби намагаються все розв’язувати шляхом політичного інтриганства. А хто розпалює – ми й без СБУ знаємо. Ці люди навіть не ховаються. Навпаки, лізуть у всі телевізори.

— По оценкам специалистов Гидрофизического института на дне севастопольських бухт находится более 20 тысяч тонн нефти. В то же время украинские власти сняли вопрос о компенсации российской стороной за экологический ущерб природе Севастополя. Как объяснить этот удивительный парадокс?
— А что тут объяснять? Кишка тонка у наших так называемых властей. Если бы речь шла об их шкурных интересах – стояли бы насмерть. А тут какие-то интересы какой-то Украины…

— Президент Украины наградил Валерия Андреевича Милодана орденом "За заслуги" III степени. Ясно, что это произошло с подачи г-на Казарина, известного антиукраинского деятеля на государственном посту в Севастополе. Известно, что 3-4 года назад г-н Милодан приложил все усилия к тому, чтобы изгнать из Ассоциации национально-культурных обществ (АНКОС) все украинские культурные организации и собственно украинский государственный язык. Должно ли награждение государственным орденом кореллировать с антиукраинской деятельностью банальных шовинистов, как это порой происходит?
— Да продался Валерий Андреевич «оранжевой чуме», которую ещё недавно призывал конкретно душить. Что ж, уважаемый В.А. Милодан, становитесь в наши оранжевые ряды, «оранжист» Вы наш, свежеиспечённый.

— Нам відомо про Указ Президента №1122 щодо розвитку гуманітарної сфери у Криму та Севастополі. Зрозуміло, що гроші знову відмиють, але хотілося б уточнити, що включає у себе поняття гуманітарна сфера у сучасному житті пересічного українця?
— Це культура, освіта, мистецтво, інформація. Бажано, щоб в Україні все це нагадувало про Україну, а не провокувало те відчуття, про яке писав Шевченко: «на нашій, не своїй землі…».

— Якось мене і мого співбесідника в сімферопольському тролейбусі якась дивна бабуся запитала: «А чего это вы не на русском разговариваете?»
Наскільки я знаю, російська мова туристів в Карпатах нікого не тривожить, а в Криму українська часто вважається викликом.
Чого в цьому випадку більше – безкультур’я чи панування генів великодержавності?
— Невиліковного ідіотизму, дрімучої провінційності.

— Совковый менталитет большинства крымчан стал уже «притчею во языцех». По правде говоря, во всех сферах очень остро ощущается дух коммунистического заповедника. Дух этот передаётся по наследству, несмотря на новый уклад жизни и рыночные отношения.
Неужели это навечно?
— У цьому світі немає нічого вічного. Зміни обов’язково будуть. Але в Криму справді надзвичайно задушлива інформаційна атмосфера, це якесь інформаційне гетто. У такій задушливості важко навчитися вільно думати.

— Господин-товарищ Леонид Грач – известный в Крыму, в Украине и в России производитель, а скорее, транслятор извне всяческих фобий. Одна из них – фашизм в Украине. Несомненно, вся эта истерия хорошо финансируется Россией.
Известны ли Вам какие-то примеры, которые помогли бы г-ну Грачу поддержать этот искусственный и явно экспортированный миф?
— Не знаю таких примеров. Хотя, действительно. Тов. Грач, как все коммунисты, тонкий специалист по фашизму. Им все карты в руки. Фашизм и коммунизм – близнецы и братья, єто две стороны одной тоталитарной модели общественного устройства. У нацистов – Бухенвальд, у коммунистов ГУЛАг, у нацистов СС – у коммунистов –НКВД, у нацистов – НСДДП, у коммунистов – ВКП(б). У коммунистов – вождь, у нацистов – фюрер.
Можно приводить примеры до бесконечности. В 1934 г. академик Иван Павлов (отчаянной смелости дедушка!) написал письмо в Совнарком СССР, где были такие слова: «Вы с огромным успехом сеете по культурному миру не революцию, а фашизм. До вашей революции фашизма в мире не было».

— В конце января Л.И. Грача в связи с его 60-летием поздравил Председатель Отдела внешних церковных сношений Московского Патриархата митрополит Смоленский и Калининградский Кирилл. В письме, в частности, сказано: «На протяжении многих лет Вы самоотверженно совершаете служение во имя укрепления дружбы и взаимопонимания между братскими народами двух стран – России и Украины».
На Ваш взгляд, соответствуют ли истине эти слова?
— Увы. Увы. Увы. Вот к чему привело массовое уничтожение коммунистам православных священников. Когда Сталин в 1943 г. Решил восстановить РПЦ, то на свободе было всего три митрополита, остальные в лагерях или расстреляны.
Что там Грач с Кириллом. Пётр Симоненко получил церковную награду «за защиту канонического православия», что не помешало ему публично подтвердить, что партия по-прежнему считает «опиумом для народа». Но награду принял.
А что касается дружбы от Грача, то это очень сомнительно. Вряд ли поджигателя следует производить в почётные пожарные. Достаточно прочитать выступления Грача прессе. Там и призывы к отделению Крыма от Украины и многое другое.

— Как мы знаем, Севастопольский горсовет своими антигосударственными и антиукраинскими решениями систематически и грубо нарушает регламент своей деятельности в котором записано: “Деятельность Севастопольского городского Совета базируется на принципах народовластия, верховенства права, законности, гласности, выборности, коллегиальности, сочетания городских и государственных интересов”, чем резко достигает своего уровня некомпетенции. Г-н Саратов неоднократными подтверждениями намерений установить памятник императрице Екатерине II, да и последними действиями в сквере напротив Дома офицеров ЧФ явно вступает в конфронтацию не только с украинским и крымско-татарским население города, но и с государством Украина. Рациональные доводы не действуют. Президент молчит.
Что и кому надо сделать, чтобы не допустить надвигающегося позора на Севастополь в образе гранитной аморальной мужеубийцы и сатрапа в политике Екатерины ІІ?
— Думаю, что многое зависит от позиции местных украинских организаций и общественности.

— Помогает ли поддержанию стабильности в регионе и в межгосударственных отношениях наличие баз российского ЧФ в Крыму, о чём не устают повторять флотские идеологи?
— Нет, Думаю, что именно ЧФ РФ является главным фактором нестабильности на юге Украины.

— У якій сфері — культурній, релігійній, інформаційній чи побутовій — найбільше порушуються права українців в Криму?
— У перших трьох.

Нація дуже потребує відповідальної і ефективної влади

— Усі зараз активно посилаються у мовних проблемах на Європейську Хартію. Прокоментуйте, чи справді слід, згідно з Хартією, захищати російську мову від української?
— Європейську Хартію мов у нас ухвалили в парламенті в абсурдно-карикатурному вигляді в спотвореному перекладі. По-перше, що таке «меншинна мова»? Це не мова національної меншини. Наприклад, китайці в Україні – національна меншина, але хіба можна назвати меншинною мову, що має 1,5 мільярди мовців? Меншинна мова – це та, яка є загроженою, яка реально може зникнути. В Україні – це: кримсько-татарська, кримчацька, караїмська, гагаузька, ідиш і мова приазовських греків.
Звісно, російська мова не є меншинною, не є загроженою і не є вузькорегіональною, бо поширена скрізь в Україні. Вона не потребує ніякого захисту. Радше інші мови треба захищати від тотальної русифікації.

— Більшість росіян не хочуть визнавати, що українці таки існують зі своєю мовою, звичаями, традиціями, культурою, менталітетом на своїй давній етнічній землі. Чи достатньо простої аргументації і фактів, коли вони практично нас не хочуть слухати, бо не мають в тому потреби?
— Не витрачаймо час. Краще робімо щось для України. А життя само змусить визнати очевидні факти. Колись у Росії не визнавали Польщу, Фінляндію. А тепер нікому на думку не спадає не визнавати.

— Чи є сенс протистояти українській культурі та мові в Українській Державі?
— Сенсу немає. Протистояти в Українській Державі українській культурі та мові це все одно, що боротись проти мусульманства в мусульманській країні. Боротися – можна, перемогти — неможливо. Але сенс у діях противників зявиться тоді, коли самі українці під тиском важких життєвих обставин знехтують власну мову і культуру.

— Наші ідеологічні противники стверджують, що “українство” — це етнічний проект експансії європейського католицького світу в світ слов`янський. Чим можна заперечити цей міф?
— По-перше, європейський світ не лише католицький, але й протестантський, але й православний (Греція, Румунія, Болгарія, Сербія, Македонія, Чорногорія тощо). А світ слов’янський — не лише православний (католицькі Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія тощо. Навіть слов’янська мусульманська Боснія). Католицький світ в етнічному сенсі є надзвичайно строкатим. Українство — це національна реальність, а не чиясь вигадка. Це розумів ще Франсуа-Марі де Прус (Вольтер), який сказав: "Україна завжди боролася за свободу." А імперські деспотичні проекті Росії завжди базувалися на агресивному протиставленні Євразії чи "слов’янського світу" (що є фікцією, бо слов’яни дуже різні, належать до різних культурних зон, до різних політичних орієнтацій) європейській цивілізації.

— Зараз часто вживають слово "нація". Грудневий референдум 1991 року — фактичний і формальний день народження держави, але ж не нації. Чи існує українська нація? Якщо ні, то який шлях формування нації українцям слід обрати?
— Існує. Вона існувала задовго до 1991 р. Інша річ – у якому стані вона нині перебуває. Нація дуже потребує відповідальної і ефективної влади. Тоді процес її консолідації, національного згуртування знано прискориться.

— Президент Росії В. Путін, перебуваючи в жовтні 2004 року у Києві і відповідаючи на запитання телеглядача – звідки він родом, несподівано навів слова пісні В. Висоцького: „...если кто и влез ко мне, так и тот татарин”. Чи взагалі впливає національність лідера країни на політику, чи більше значення має політична система?
— Певною мірою впливає, але не вирішально. Значення політичної системи є важливішим. Але політична система розвивається у руслі національної традиції.

— Очевидно, що панування двох імперій — Російської (евразійський принцип панування) і Австрійської (європейський принцип панування) наклали свої відбитки на ментальність населення обох берегів Дніпра. Розбіжності між западенцями і східняками, існують в мовній, культурній, етно-соціальній площинах, хоча це дві грані одного й того ж народу.
Отже, Схід і Захід України разом?
— Українська нація єдина, хоча її вороги докладають величезних зусиль щоби її розколоти. А розбіжності, названі тут, існують в межах будь-якої великої нації.

— В ультиматумі російських промисловців кількарічної давності часів Вольського однією із п’яти вимог була імперативність російської мови у економічних стосунках. Чи є в такому випадку мова фактором економічним?
— Мова є фактором економічним, політичним, етичним, історичним, яким завгодно. Ще древні римляни казали: «Чия мова — того й влада». Ті, хто постійно нам розповідають що, мовляв, мова, то не так уже й важливо – «аби людина була добра», зовсім по-іншому ставляться до мови, носіями якої виступають.

— Чи потрібно, на вашу думку, частіше проводити референдуми, щоб приймати рішення, що виражають інтереси більшості громадян?
— Ні. Референдум це остання і двосічна зброя, тим більше в умовах, коли Україна не має власного інформаційного простору, а свідомістю її громадян маніпулюють з-за кордону.

— На Вашу думку, українська і російська мови споріднені чи близькоспоріднені?
Як Ви ставитесь до двомовності на державному рівні?
— В мовознавстві існує поняття «індекс спільної лексики» (ІСЛ). Між українською і російською мовами ІСЛ становить 62%. Себто з кожних 100 слів у російській і українській мовах 62 слова подібні. А 38 – різні. Для прикладу: між італійською і французькою ІСЛ становить 70%, між іспанською і італійською – 68%, між російською і болгарською – 74%, між українською і білоруською – 84%. То ж судіть самі. А тих, хто постійно намагався оголосити українську діалектом російської, хочу запитати (враховуючи, що італійська і французька є ближчими одна до одної, ніж українська і російська): італійська мова є діалектом французької чи французька є діалектом італійської?
До державної російсько-української двомовності ставлюсь абсолютно негативно. Ця двомовність нічого не додасть російській мові, а українську знищить.

— Чому у паспорті не вказується національність? Що, її вже нині нема? Чи треба, на Ваш погляд, повернути її в паспорти – хоча б для тих, хто наполягає…
— Можна повернути, але дуже важливо, щоб це було насамперед у душі, бо те, що в душі, завжди є міцнішим від того, що на папері.

— Ініціатива щодо визнання російської мови другою державною це, на Ваш погляд, стратегічна міна до президентських виборів, спроба відволікти суспільство від нагальних проблем, вершина блюзнірства політиків чи ознака того, що у політиків вирішені всі інші питання?
— Це міна під Україну як державу і націю.

— Чи треба підтримувати ідею повернення етнічних українських земель, які законно-незаконно відійшли Росії, до України?
— Тільки для заспокоєння територіальних претензій до України з боку російських діячів. Претензією на претензію відповідати можна. Бо на жаль деякі цивілізованої розмови не сприймають.

— Якщо людина з народження користується двома мовами — то в неї ДВІ рідні мови? Як на Вашу думку, чи є якісь критерії для визначення, яка мова спілкування є рідною?
— Рідна мова – це не та, якою більше спілкуються (адже людина не завжди сама вирішує, якими будуть умови спілкування), а та, з якою людина себе як особистість ототожнює, яку вона сама вважає своєю. Яка є до неї ближчою.

— Чи підтримуєте ви ініціативу Президента України встановити кримінальну відповідальність за публічне заперечення Голодомору?
— Так. У майбутньому, коли зникне політична дикість, безкультур’я, хамство, можна буде від такої санкції відмовитись.

— Здається, існує дві моделі національної ідеї (Липинського і Донцова). Яка з них на сьогодні дійсно може стати нашим дороговказом?
— Якщо можна у вигляді такої формули: на 70% модель Донцова, на 30% - модель Липинського. Але це, звісно, мій особистий суб’єктивний погляд. Українська національна ідея має бути настільки вузькою, щоб унеможливити упослідження українців як основи нації і держави, і настільки широкою, щоб охопити все населення країни.

— Згадуючи помаранчеві події 2004 року, що Ви відчуваєте – піднесення, розчарування чи змішані почуття?
— Змішані почуття. Але Майдан не пропаде. Він залишиться з нами і ще скаже своє вагоме слово у свідомості й бутті українців.

— Якого кольору українська національна ідея?
— Червоно-чорного. Червоне – кров героїв, чорне – наша українська земля.

— Що реальніше об`єднує українців спільна історія, спільне майбутнє чи спільні проблеми?
— І перше, і друге, і третє.

— З яким кольором у Вас асоціюється Україна?
— З червоно-чорним, але з синьо-жовтим також.

— Алкоголь та українці: традиція чи загроза?
— Загроза. І не лише для українців. Для всіх.

— Філософи завжди допомагали у вирішенні проблем буття. Саме з іменами філософів пов’язували певну епоху. Чи є в Україні сьогодні «модна» нова філософія? Хто її автор?
— «Модної» сучасної філософії у нас немає. Дай Боже, ознайомитись з давньою. Якби багато наших людей зрозуміли ідею «сродної праці» Григорія Сковороди, наскільки б менше у нас було бездарних політиків, чиновників і журналістів.

— З наступного року у загальноосвітні плани навчальних шкіл уведуть факультатив «Толерантність». Вже зараз вчителів хвилює питання: якого загального змісту він буде. Чи доречно виховувати у підлітків почуття толерантності до сексуальних меншин, враховуючи такі форми навчання як рольові ігри? — питають севастопольські вчителі.
— Я дуже скептично ставлюся до цього курсу. Якщо, наприклад, курс "християнської етики" дуже довго обговорювали в суспільстві, то цей курс "Толерантності" запроваджують без такого обговорення. Боюсь, що шкоди від нього на практиці буде більше, ніж користі.

— На початку минулого року газета «День» опублікувала Ваші роздуми «Як створити альтернативу сучасній антиеліті України». Чи були якісь серйозні відгуки чи обговорення в пресі актуальної статті? Чи щось змінилось в середовищі т.зв. еліти?
— Ну було. В середовищі т. зв. еліти нічого не змінилося.

— Чи поділяєте Ви висновок російського академіка А. Шахматова про процес мовотворення: “Родина нашего великорускаго литературнаго языка — Болгарія. Но образовался онъ въ Кіевъ, гдъ испытал впервые благотворное вліяніе народной среды”.
— Тільки в першій частині. Російська літературна мова на церковно-слов’янській основі сформувалася у Великоросії під впливом живих російських діалектів. Але Шахматову не хотілося відриватися від древнього Києва.

— Савік Шустер влаштував досить сумнівне шоу щодо визначення найбільших українців. Хто, на вашу думку, може заслужено вважатись найвизначнішими людьми в Україні за всю її історію в першій десятці?
— Насамперед ті люди, які можуть бути символом України, які офірували своє життя на вівтар національного визволення українців – Шевченко, Франко, Леся Українка, Петро Сагайдачний, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Василь Стус, князь Святослав Хоробрий, Святий Володимир, Ярослав Мудрий та багато інших.

— Василь Стус називав сучасну йому дійсність як "кубло бандитів-кагебістів, злодіїв і гвалтівників", що "у стольному засіли місті як паpтія більшовиків", Вітчизну "боягузів і убивць".
А якою постає в Вашій уяві сучасна Україна?
— На жаль, не кращою чи ненабагато кращою, ніж та, описана Стусом.

— Ліна Костенко стала для нас символом нескореності. Чи є в неї трибуна і чи користується вона своїм правом морального авторитету?
— Нині моральні авторитети мають право висловлюватися, а влада має право їх не чути.

— Сучасна авангардна постмодерна література характеризується у великій мірі нігілізмом, брудною лайкою тощо. Чи повинно бути почуття міри у митця?
— Безумовно.

— Яку б морально етично-моральну тему твору–роздуму Ви б запропонували сьогоднішньому випускнику школи?
— "Що особисто ти можеш зробити для України?"

«Історія завжди може бути чесною»

— В недавнем интервью для ВВС известный российский ястреб Дмитрий Рогозин на вопрос о том, что Россия добивается пересмотра договоренностей о закрытии базы в Севастополе ответил буквально следующее:
«Мы в Федеральном Собрании изучали исторические документы, по которым Севастополь в 1948 году был выведен из состава Крымской области для быстрого восстановления города после войны. Решение Хрущева передать Крым из состава РСФСР в состав УССР не распространялось на Севастополь, поскольку он был городом прямого российского подчинения. И только благодаря Ельцину эта тема была закрыта, причем в том же стиле Хрущева. Поэтому украинцы считают, что это их территория, а в России сейчас чехарда со всевозможными заявлениями, в том числе официальными».
Как Вы прокомментируете исторические и юридические познания г-на Рогозина?
— Нигде, ни в одном документе о передаче Крыма из состава РСФСР в состав УССР нет подписей Хрущева, зато есть все подписи руководителей Верховных Советов РСФСР, УССР и ССР. Ни в одном документе нет упоминаний о том, что Крым предается без Севастополя. Севастополь из состава Крымской области не изымался ни в РСФСР, ни в УССР. Возьмите Большую Советскую энциклопедию времен Брежнева. Там четко сказано: "Севастополь — город республиканского подчинения УССР в Крымской области". Будучи городом республиканского подчинения в РСФСР и УССР Севастополь оставался органической частью Крымской области, севастопольские городские структуры подчинялись областным органам Крыма. Севастополь стал отдельным административным регионом, только в независимой Украине.

— Украинцы и русские — это народы, которые вышли из одной колыбели? Надо ли акцентировать внимание на различиях двух народов?
— Покажите мне ту трёхспальную колыбель, из которой выпрыгнули на историческую арену украинцы, белорусы и русские… Причём, один из младенцев ухитрился стать «старшим».
Не было такой колыбели. С таким же успехом можно петь о том, что все народы Западной Европы вышли из колыбели, которая называлась Римская Империя или империя Карла Великого. А между тем, испанцы очень отличаются от румын, хотя оба народа обязаны Риму своим происхождением (в немалой степени), а «румын» вообще переводится на русский язык как «римлянин».
Хотя у жителей нынешней столицы Италии подобное самоназвание румын может вызвать сложные чувства…
А различия между украинцами и русскими реальны и объективны, независимо от того будем мы акцентировать на этом внимание или нет. Я лично акцентирую, ибо немало есть желающих под сладкие песнопения про общее и похожее вообще отрицать право украинской нации на собственное государство, собственное национальное «я», на свой язык и культуру, на всё то, что определяет, как писал русский поэт «лица необщее выраженье». Очень не любили акцентировать противники Украины, отрицающие само существование украинцев как народа. Различия не менее заслуживают уважения, чем сходство.

— Епоха Хмельниччини є складним періодом в історії України? Як краще її розкривати учням — питають севастопольські вчителі.
— Правдиво. Це була кривава і жорстока війна українців за національну і релігійну свободу. Звичайно, ніхто з козаків, селян і міщан не воював за "возз'єднання з братньою Росією". Цю казку вигадали пізніше.

— В феврале 2006 г. на совместной пресс-конференции в Киеве министры образования России и Украины Андрей Фурсенко и Станислав Николаенко заявили о том, что российско-украинская комиссия готовит к выпуску два новых учебника истории, которые будут полностью согласованы учеными обеих стран. Что известно сейчас об этих намерениях?
— Всё благополучно заглохло, после ухода из министерства социалиста, «зачарованого на схід».

— Наприкінці минулого року президенти Україні та Росії торкнулися теми історичного минулого. Ющенко коротко кажучи має позицію, що у нас власне бачення, а Путін натякав, що непогано було би уніфікувати спільну історію. Чи є нагальна необхідність у цьому?
— Маячня. Яка може бути уніфікація двох різних історій двох різних народів і суспільств? Як Кремль збирається уніфікувати з поляками погляди на Катинь, на погроми Суворова у Варшаві, на дії карателя Муравйова, який вішав навіть польських дітей, після придушення національного повстання?
Як у Кремлі думають уніфікувати погляди на Івана Мазепу, на Симона Петлюру, на УНР і ЗУНР, на ОУН-УПА і таке інше?
Нині у російських підручниках ката Сталіна називають «успешным менеджером» — як це можна уніфікувати з Україною?

— «Мы исходим из того, что зафиксированный культурный слой в Херсонесе дает вилку между 2300-2700-летним возрастом города. Посовещавшись с археологами, мы решили не спорить и выбрать среднюю цифру – 2600 лет, и отметить в этом юбилейном для Севастополя году сразу все круглые даты», – заявил Казарин.
На Ваш взгляд, насколько обоснованным является «назначение» 2600-летнего «юбилея» Херсонеса в 2008 году лично г-ном Казариным? Какие цели, на Ваш взгляд, преследуются этим, мягко говоря, ненаучным подходом?
— Я не коментирую Казарина, Жириновського, Витренко и Верку Сердючку.

— Французький рекламіст Фредерік Беґбеде дуже правий із своєю сентенцією: «Залякування лишилося основним пластом (і хлистом) життя російського суспільства». НАТО, Шухевич, ОУН-УПА, націоналісти, інші жахалки та міфи продукуються постійно і кидаються в суспільство не лише з метою відволікання його уваги.
Чому так важко боротись проти суцільної брехні пропагандистів?
— Чому важко? Не так уже й важко. Якби у наших державних (якої держави?) ЗМІ нам давали стільки ж часу скільки всіляким провокаторам і українофобам, то ще велике питання, кому насправді було б важко. Через те нас туди й не пускають, у ті антидержавні ЗМІ.

— Історично Москва перед ІІ світовою війною мала співробітництво з німецькими фашистами, але зараз це приховується. Натомість як претензія до України висувається співробітництво окремих проукраїнських сил з німцями. Чи це не є подвійними стандартами в популярній історії? Чи взагалі історія може бути об’єктивною?
— А російську і радянську історію взагалі не можна уявити без подвійних стандартів, це її засаднича методологія, починаючи з Карамзіна. Історія не завжди може бути об’єктивною через те, що її пишуть люди. А людина є суб’єктивною за визначенням.
Проте історія завжди може бути чесною. Людина має право на суб’єктивну оцінку, але вона не повинна спотворювати об’єктивні факти.

— Присвоение Роману Шухевичу звания Героя Украины вызвало бурную реакцию в традиционно враждебных к независимости Украины кругах. В забытьи приводят даже такие аргументы: Роман Шухевич носил немецкие погоны и получал награды. Но ведь и советские разведчики поступали так же – взять того же Николая Кузнецова. Но ведь если человек боролся за свободу родной земли, то это признание заслуг должно быть естественным?
— Наград Шухевича от Германии не удалось отыскать ни в одном немецком наградном документе. А тем, кто говорит на эту тему, надо рассказывать о стратегическом партнерстве Гитлера и Сталина в 1939-1941 гг.

«Усі хобі давно стали професією»

— Про що б Ви хотіли запитати і у кого?
— Заслужену журналістку України пані Кужанову: у чому полягають її заслуги перед Україною?

— Яке маєте хобі?
— Усі хобі давно стали професією.

— Не питають у жінки про вік – вважається неетичним. Хоча і цікаво. Багато з читачів Інтернет хотіли би знати— де Ви народились і хто Ви за національністю?
— Я народився в 1955 р. у місті Севастополі, моя мама під Ялтою, дід, прадід і прабабка також у Севастополі. Належу до 2% корінних севастопольців, себто тих, хто жив у місті до 1944 р. та їх нащадків. Маю чудовий кримський родовід саме завдяки моїм предкам: це вихідці з Катеринославщини – Зінченки, яких на початку ХІХ ст. російський поміщик привіз у свій маєток під Ялтою, та Кириченки – полтавсько-запорізького походження. Бабуся народилася в селі Велика Михайлівка неподалік Гуляй-Поля і особисто бачила Нестора Івановича Махна.
Мій севастопольський дід Петро Лихачов брав участь у обороні Севастополя і був нагороджений орденом Червоної Зірки, а ялтинський дід Костянтин Зінченко воював у ялтинському партизанському загоні, був нагороджений орденом Вітчизняної війни (ще тоді, коли його «за пісок» і до ювілеїв не давали). Мого прадіда Михайла Лихачова в 1921 році замордували більшовики в міській тюрмі Севастополя. Тому дід Петро ненавидів комуністів і називав їх «красняками», вперто відмовляючись вступати «до лав», незважаючи на численні пропозиції. Дід був фанатом київського «Динамо», дуже любив співати українських пісень, то ж, за дотепною класифікацією історика Ореста Субтельного, наша севастопольська родина належить до «україноспіваючого населення». Можливо, ця його схильність до українського мелосу пояснювалась тим, що прізвище його мами було Доценко. Дід ще хлопчиком бачив жахи червоного терору Севастополі й розповідав мені про те, що запам’ятав на все життя.
Мій батько Всиль Лосєв – уродженець Тамбовської області Росії, потрапив до нашого міста в 1944 р., коли 16-річного хлопця мобілізували до Чорноморського флоту. Хоча він щиро вважав себе росіянином і слов’янином, але внаслідок власних досліджень, я дійшов висновку, що радше за все мої предки з цього боку належали до так званої тамбовської мордви, найзахіднішої частини народу ерьзя, фіно-угорського етносу, спорідненого з фінами, естонцями, удмуртами і т.д. Звісно, вони вже були геть зросійщені, але нікуди не поділися специфічні риси антропотипу, які помічаю також у себе. Вивчивши мову своїх українських предків, сподіваюсь колись вивчити ерьзянську, адже нині, на жаль, знаю ерьзянською лише одну фразу, бойовий клич ерьзянських племен: «Ерьзянь Мастор!» — «Країна Ерьзянь!».
Що стосується моєї особистої етнічної самоідентифікації, вважаю себе українцем, сподіваюсь, що ненайгіршим українцем в Україні. Останній поштовх до саме такої ідентифікації дали мені деякі земляки в Севастополі, які збираються на антиукраїнські мітинги. Коли бачу ці спотворені люттю обличчя, ці білі від ненависті очі, чую ці брудні матюки і всю ту маячню, що вони виливають на Україну, жодних сумнівів щодо власної національної приналежності не відчуваю. Ну не можу я бути разом з такими людьми, не можу. Ось нещодавно на українському мітингу проти памятника Катерині ІІ в Севастополі підійшли кілька жінок постбальзаківського віку з російської громади. І що ж? Може, були цивілізовані вирази своєї незгоди з нами? Ні. Суцільний мат і демонстрація непристойних жестів як у хлопчиків у період ранньої сексуальності…

— Чи є у Вашій бібліотеці книги, до яких Ви повертаєтесь і перечитуєте не один раз?
— Так. Люблю великих іспанців – Мігеля де Унамую, над усе «Трагічне відчуття життя у народів і людей», Ортегу-і-Гассета, латиноамериканську прозу: Маркеса, Кортасара, Борхеса, Ріо Бастеса, Фуентеса, Варгаса Льосу, Отеро Сільву, Алехо Карпентьєра та багатьох інших. Не уявляю свого життя без іспанських поезій ХVІ-ХVІІ ст.ст. Ціную поезії Євгена Плужника і Василя Стуса, Євгена Маланюка, прозу Василя Барки… Важко все перерахувати.

— На что вы тратите больше всего денег — на еду, на бытовую технику и домашнюю утварь, на телефонные разговоры, на книги или на что-то иное?
— На еду и книги. Слава Богу, на это пока хватает.

— Чи маєте в гардеробі або предметному оточенні вишивані речі – сорочку, рушник, скатертину тощо?
— Маю українську сорочку.

— У які дні Вас відвідують найпозитивніші почуття?
— Коли в Україні відбувається щось успішне і корисне для нашого народу.

— Блюдёте ли Вы советские праздники 23 февраля и 8 Марта?
— Нет.

— Якою мовою вам більше подобається читати книжки? Чи більше значення має якість перекладу? Які мови Ви знаєте і в якому обсязі?
— Немає великого значення. Аби було цікаво. Я дуже критично ставлюся до свого володіння мовами, бо не бував у тих країнах, де вони поширені.

— Яку позицію у своїй журналістській діяльності особисто Ви обираєте частіше всього: Ви — сторонній спостерігач, маєте певні політичні симпатії, симпатизуєте певній політичній силі, чи маєте власну тверду позицію, і саме вона визначає Ваше ставлення до політики і політиків у конкретних обставинах?
— Маю власну тверду позицію.

Запитував Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ