Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

 

Павло МОВЧАН

ВОРОТА ЛЮБОВІ І СМЕРТІ
(Гортаючи альбом Джакомо Манцу)

1.

Так, ніби слово вимовилось щойно
і в звуки «світ» утіливсь раптом зміст,
а сонячне узгодилось із чорним,
мов шлях натрапив, — розступився ліс...
Бо не згадалась, викликалась болем
вся лінія життєво-родова,
і вибухав ізнов погаслий голос,
і кров  переливалась кругова
аж до синів від Єви та Адама —
суцільні то народження, то смерть...
Чого ж сумуєш, я безрідний камінь,
що виповнився досвідом ущерть?
Чи, може, щось забув ти у Едемі,
чи що — назавше вийшов Гільгамеш
із твого тіла? А століття темня
не висвітили полум'я пожеж?
Але ж ти прагнеш новизни постійно
і бути одночасно усіма,
уподобав весняні дні й осінні,
і тобі люба холодом зима?
І поділив безсмертя на хвилини,
на метри — простір, а себе — на всіх,
але ж забув потреби та причини,
бо й радість обернулася на сміх.
І словом «світ» відгородив від себе
прижилене, прикровлене, своє ж.
Ти для якої це чинив потреби?
Забув давно... Забув? Згадав?..
Авжеж...

2.

Дивлюся широко — вікно,
а рами, як повіки...
Давно знімається кіно:
день, півень кукуріка...
Що можна вигадать, додати
до цього світу голосного?
Хіба що камінь розпечатать...
О, якби був я замість Бога!
Печалі б навіть не відняв,
ані жури, ні скніння.
Лише б усі копальні дня
вщерть виповнив ясінням.
Ще б висвітив речовину
важку, глушку, підвладну ночі,
що усяка у глибину
єства і закриває очі...
Що того часу? Дрібка? Вік?
А скільки ж сутіні нічної?
Та не зібрать в душі засік
всієї світлості ламкої...
І щось зосталося на дні,
намулом від імли осіло.
Тінь нахолола на вікні,
та зроговіло тіло.
Ніч щось суттєве додала.
Я звівсь розгледіти відбиток —
та каменем у дзеркала
влетів... і скло розбите,
чув, дзеленькоче слідкома,
а я лечу крізь рами...
Земля глуха, блакить німа,
а в грудях моїх — камінь.

3.

Ой, який ти щедрий, світе!
Заживу і трав, і квітів, супокою заживу,
долю виправлю криву...
Всі надії покладаю
на широку браму «раю»,
хто дорогу перетне
і не пустить в сон мене?
Грішний я — то й світ гріховний,
волю ж бо сповняв верховну:
пухнув з голоду, конав,
яму сам собі копав,
де що бачив, те і брав.
Виживав чи відмирав?
Попаски ходив по полю
і згинав хребет та долю.
Був язик мій, як гольник,
з вуст йшло ойкання — не крик...
Не злічити всіх «гріхів», —
синім полум'ям горів,
призвичаювавсь до «пекла»...
Ой, минувшино далека!
Чим спокутувать мені це життя по
      кривизні?
Що не крок був — шлях з обриву,
що не лінія, то криво,
що не слово, то верзня!
Доля гнулася щодня...
Перекошене обличчя, криво вигнуті
       вуста...
Тіло ручий карбівничий
вигинав і не питав.
Ось стою. А «рай» навпроти.
Квіти. Сонечко. Трава.
Не протовплюсь крізь ворота:
гнута плоть, душа крива.

4.

В святковій зримості квітневій
прозоряться людо-дерева,
ще не обтяжені нічим —
легкий зеленкуватий дим...
Так, ніби й диб з них не робили,
ані колод, ані хрестів...
Снується погляд любо, мило,
й не видно страчених голів...
Прозора кров суцільним струмом
переганяє міць земну,
а в лійку крони небо з шумом
перетікає — вглибину...
Туди й назад... Але й угору
струмує джерело прозоре,
мов хоче небу показать,
яка життєва благодать...
Блакить безмежна все руйнує,
бо витримать спроможен хто
прозору кров, безсмертний струмінь? —
то й з бруньки ріжеться листок,
а з тебе — зойк... Бо від колиски
аж до хреста чи до труни
стоять дерева близько-близько,
неначе сам із глибини
ти сік хмільний женеш для себе...
О швидше ж віття відчахни,
що гостро виростає з ребер.

5.

У поторках хвиль, у цоркані круглої ріні
вчувалась надмірна ласкавість творця.
В легені вхлинало повітря вечірнє,
щоб вибухнуть вигуком з горла співця:
— Хвала за любов! За прихилля травневе!
За зриму теперішність долі і море життя!
Яка несумірність прожитого дневі:
упала вода, але піднялись почуття...
В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,
і променем зору проймалось минуще єство,
в якому гніздилося світло, мов птиця,
співало від крил мого тіла литво...
Від доторків темряви страх, наче звук,
       розростався,
і звужував горло, і звуки гасив,
провалювавсь слух у глухе позачасся,
де глину творець смолянисту місив.
Яку цеї ночі він зліпить потвору?
І йменням яким він її нарече?
Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,
і чорна гора налягла на плече...
Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,
тим дужчає тиск формотворчих долонь...
Стискаються губи: — Тихіше, тихіше...—
Та струменем пирскає з горла вогонь:
то світло, ущільнене в слово спасенне,
зламавши всі стрими, зривалось на крик.
Бо йшов неухильно і прямо на мене
відлитий з смоли мій відбиток — двійник...
На ньому ще знати сліди білих пучок,
з рознятого рота точилась хула;
він руки простер, зажадавши сполучень, —
від п'ят аж до тім'я пристала смола.
І рот залило, і занурився зір у незрячість,
і подих забило... і рухи звело...
Я потиски чув двох долоней гарячих,
відчув повноту, якої в мені не було.

До Павло МОВЧАН (вибране)

 


До розділу "Бібліотека"