Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Невигадані історії

Козацька радість

Близько 10-ї години вечора 3 вересня 1919 року потяг “Правобережник” прибув на вузлову станцію Христинівку. Мета була – набрати води та палива, взнати останні новини й отримати розпорядження. “Панцерник” цей козаки називали “солом’яним”, адже ніякої броні він не мав. Та й команда була вдягнута по-цивільному. Тільки дві гармати на платформах справляли враження.
У начальника станції командир “бронепотяга” довідався, що Христинівка оточена більшовиками, залізниця зруйнована, а всі містки попалені. А на станції – кілька ешелонів із пораненими та хворими козаками Армії УНР і майном. На військовій нараді постановили негайно ремонтувати рейки і пробиватись у напрямку Козятина. Сподівалися, що от-от підійде Юрко Тютюнник і порятує ситуацію.
“Правобережникові” випало прикривати відхід санітарних ешелонів. Невеселий повернувся командир “солом’яного бронепотяга”. Зібрав старшин і наказав готуватися до бою. Всі одразу взялися за роботу: носили до паротяга воду та шпали, рубали дрова. Балачок не було, чулися тільки тихі команди. Козаки прислухалися до гарматних вибухів і мовчки дивились один на одного...
Командир “Правобережника” смерті не боявся. Насамперед тому, що не міг уявити себе мертвим. “Так, убити мене можуть, – думав він, – але... але це неможливо. Когось іншого – то інша справа, але тілько не мене”. Чому?! Звідки така певність? На це питання відповіді він не знаходив.
Станція непомітно спорожніла – ешелони вже відійшли. Залишився лише “Правобережник”. Але на самоті лишались недовго: “солом’яний лицар” невдовзі теж залишив станцію. Та більше трьох верст він не здолав, бо наткнувся в полі на ешелони з пораненими – далі лінія була ушкоджена. Попереду них уже кипіла робота: старшини гадали за ніч відремонтувати колію. Але до ранку встигли налагодити лише половину зруйнованої ділянки. А з першим променем сонця прилетів і перший більшовицький снаряд.
– Почалося, – хтось мовив стиха.
Козаки як по команді поздіймали шапки й почали хреститися.
Ось знову вибух. За ним третій, четвертий...
Більшовики сипали переважно шрапнеллю. Постріл, свист, вибух. Постріл, свист і знову вибух. Уже й ліворуч загуркотіли гармати. “Правобережник” не відповідав, бо не бачив ворога.
Козаки зіскочили з відкритих платформ на землю. Дехто ліг, замотавши голову шинелею – щоб не так чути було вибухи. Хтось сидів, втупившись в одну точку. А хтось почав співати...
Командир потяга лежав у траві – подалі від інших. Тривожний настрій козацтва передався і йому. Стало легше лише тоді, коли побачили лави ворога, – тепер була можливість належно відповісти йому. Кулеметники лягли біля кулеметів, гарматна обслуга прилипла до гармат. Інші стискали рушниці.
Люди забули про небезпеку, перестали звертати увагу на розриви снарядів. З’явилася можливість дати ворогові прочухана – і всі із захопленням розглядали москалів, які сунули прямо на їхні приціли.
І бій розпочався... Скільки він продовжувався, ніхто й не пригадає...
Спочатку козаки “Правобережника” навіть не помітили, що ешелони з пораненими почали рух – колія нарешті була полагоджена.
Слідом не поспішаючи рушив і “Правобережник”. Минуло не так багато часу, а ворожі стрільна вже не досягали його.
Так щасливо закінчився бій, який міг для багатьох стати останнім у житті.
___________
Анкети та списки студентів, бажаючих одержати роботу. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 516, арк. 46.
Мартинів О. 4 вересня року 1919. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1035 – 1039.
Марущенко-Богданівський А. Матеріали до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку. Розділ IV // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Варшава, 1938. – Збірник 8. – С. 181.
Особиста справа Мартиніва Олександра. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1492, арк. 66, 74, 83.

Смертельна пригода життєлюба Павла Гарячого

Оборонець нашої Батьківщини сотник Армії УНР Павло Гарячий (Горячий) не один раз заглядав в обличчя смерті. І не раз щасливо розминався з нею. Про один із найдраматичніших моментів його життя я і хочу розповісти. Але спершу – трохи біографічних даних.
Народився Павло 3 січня 1893 року в с. Буда-Горобіївська Канівського повіту Київської губернії в родині Павла Лазаровича і Явдохи Пилипівни Гарячих (у дівоцтві Гончаренко). 1911 року закінчив чотирикласну Канівську міську школу, потім допомагав батькові по господарству. Як вибухнула Світова війна, Павла одразу мобілізували до російської армії. Служив у 1-й мортирній запасній батареї. 1 жовтня 1916 року закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Лише наприкінці 1917-го канівського козака було вислано на фронт захищати Росію – до Проскурівського кордонного полку.
Павлові поталанило: кров за Росію він не проливав – армійські частини вже не воювали, а мітингували, російська армія розвалювалася на очах. Активно творилися українські частини. В одній із них Павло Гарячий служив уже від січня 1918 р. – був сотником 1-ї сотні 1-го Гайдамацького кінного партизанського куреня імені отамана Яна Кармелюка, сформованого Юрком Ківерчуком і поручником Миколаєнком у Кам’янці-Подільському та його околицях.
А зараз – про отой найдраматичніший момент у житті канівського козака.
Це було восени 1919 року. Наша страдницька армія під натиском численних ворогів, знесилена тифом, відступала на захід. Павло Гарячий перебував тоді в складі 8-ї Запорозької дивізії, яка відступала від станції Кодима в напрямку Могилів – Нова Ушиця – Дунаївці.
17 листопада запорожці здійснили великий перехід за дуже несприятливих обставин – морозу і пронизливого зустрічного вітру зі снігом.
Заквартирували в с. Куча, що за 10 верст від Нової Ушиці. Того ж таки дня наспів наказ від командира 8-ї дивізії, щоб піші частини відійшли в запілля на 25 верст, а кінноті наказано залишитися і затримувати ворога, щоб дати можливість відпочити виснаженій піхоті. Кінна сотня Павла Гарячого мала зайняти позицію в селі Кучі, що на правому березі річки Калюс, і тут зустріти ворога. За 6 верст праворуч сусідував Гордієнківський кінний полк, ліворуч – кінний відділ 3-го Гайдамацького полку...
Згідно з наказом піші частини вранці 18 листопада вирушили в напрямку Дунаївців. Перейнявши від піхоти позицію, сотник Гарячий пішов на край села провести рекогносцировку. З ним був бунчужний Басюк.
Хоча Гарячий ставився недовірливо до “спокійного часу” і завжди був наготові, в той день, як на біду, вийшов на рекогносцировку без коня і без рушниці. Бунчужний же виїхав конем.
Тільки вийшли на край села, як почули гучну стрілянину в місці розташування Богунівської сотні. Це дуже здивувало сотника, бо він не припускав і думки, що ворог міг пройти непоміченим.
Гарячий послав у село бунчужного – з’ясувати ситуацію. Та той не встиг проїхати й двісті метрів, як потрапив під обстріл, що вівся з села. І повернувся.
Тоді на хуторці старшина переодягнувся в драну свитину, обгризену шапку і, сховавши до кишені браунінг, пішов у село шукати свою сотню. “Той, хто йде на відверту боротьбу, – казав він, – про наслідки для власної особи не турбується”.
Бунчужний залишився на хуторі.
На щастя, з Івашківець у Кучу йшли бити олію дві селянки і хлопець. Павло приєднався до них. Для маскування взяв у людей мішок із насінням і кинув його на плече.
Шлях до олійниці стелився якраз через розташування сотні. Та її на місці не виявилося, тільки хижі переможці шниряли по хатах у пошуках здобичі.
Павло йшов опустивши голову, з-під лоба зиркаючи то ліворуч, то праворуч.
От і хата, де він ночував, а в ній – його рушниця і повна набійниця. Ось і стайня, в якій стояв його кінь. Он хата, в якій квартирував бунчужний Басюк. Нарешті й олійня.
У сінях сотник подякував супутникам і вирушив назад тією ж вулицею. Коли ступив на подвір’я хати, де лишив зброю, несподівано зіткнувся з озброєним чоловіком, який ніс овес коневі.
Розминулися, нічого один одному не сказавши...
Коли чоловік вийшов із двору, Павло заглянув до стайні та побачив тільки місце, де стояв його кінь. Забіг до хати. Господар упізнав сотника і повідомив, що карабін і коня забрали козаки. З розмови Гарячий зрозумів, що хорунжий Григоріїв, переконавшись, що командира немає, вивів відділ із села.
Раптом Павло через вікно побачив шестеро озброєних чоловіків, які поспішали до хати. Гарячий переклав браунінг із кишені в рукав і попрохав господаря – як розпитуватимуть червоні – сказати, що вони разом служили на Світовій війні і що він зайшов провідати товариша. Мовив це і не поспішаючи рушив до виходу в надії розминутися з небезпечними гостями.
– Ну, я пішов, – на очах у червоних Павло попрощався з господарем.
Але ті заштовхали його в хату.
– Ти кто такой? – голосно запитав передній.
– Івашківський хлопець.
– А чєво тут ходіш?
– Сім’я приніс до олійниці, а зараз йду додому.
Ворог, як видно, не повірив байці, бо рішуче вихопив шаблю. І, заволавши “рукі ввєрх!”, кинувся вперед. Та браунінг уже був у руці сотника. Наводячи зброю, він теж закричав:
– Руки вверх!
Це було повною несподіванкою для напасників: вони подалися до порога і аж присіли. Та після миттєвої розгубленості знову кинулися вперед.
Тоді Павло загнав кулю прямо у груди найгарячішому противнику. Той із криком повалився під стіл. Далі сталося найнеприємніше – осічка. Сотник ще встиг викинути підступний набій, як десять міцних рук вчепилися в нього. В запалі боротьби він кілька разів виривався і завдавав більшовикам болючих ударів. Усе ж сили танули. Врешті його збили з ніг і притиснули так, що підлога не витримала й провалилася... Під вагою тіл Павло почав захлинатися кров’ю. Перед очима попливли сині круги.
Не один раз доводилося йому заглядати у вічі смерті, але так близько, як тепер, ще не відчував її подиху... “Ось яка вона – смерть”, – майнула думка.
У цю ж мить він побачив рідне село та дорогих людей. Під враженням цих картин йому враз зробилося гарно і легко.
Павло втрачав свідомість...
Отямившись, не відразу збагнув, де він. Коли зрозумів, що це за люди біля нього, різко шарпнувся. Та його так вдарили, що він знову закляк на підлозі.
Хтось кинув:
– Да пирні єво шашкой...
Спасіння прийшло у вигляді господині.
Вона раптом заголосила:
– Ой Боже ж мій, не коліть його в хаті, бо я боюся, а в мене ж дитинка маленька. – Вона справді тримала в руках немовля.
– Виводь єво во двор, і там прікончім, – мовив один із більшовиків.
Павла взяли під руки й повели з хати. Сині круги застеляли очі.
Як тільки відчинилися двері й свіжий зимовий вітер ударив в обличчя, в очах проясніло і Павло відчув прилив сил.
Переступивши поріг, він різко рвонувся вперед. Звільнивши ліву руку, з усієї сили заточив в обличчя того, що вчепився в правицю. Більшовик одразу відмовився стояти і покотився на землю.
Павло клубком скотився з горбка до тину і хутко перевалився через нього. І вчасно – удар більшовицької шаблі прийняла огорожа.
Червоні кинулися слідом, але Павло так дременув вулицею, що й сам здивувався, звідкіля в нього стільки сили взялося.
Більшовики були настільки впевнені, що наздоженуть утікача, що відразу й не стріляли, а тільки бігли і кричали: “Дєржи, дєржи!..”
Нарешті вибухнуло кілька пострілів. Та кулі пішли стороною.
Тут Гарячий побачив, що йому навперейми біжать троє з рушницями. Звернувши праворуч, він на якусь хвилю заховався за хату – і так вигідно, що ні ті, ні ті не могли стріляти.
Павлові пощастило відірватися від переслідувачів на двісті кроків.
Коли він вже був у полі, знову почув постріли. На цей раз густі, не поодинокі. Оглянувшись, побачив, що за ним женеться вже чоловік сорок.
Він до того стомився і захекався, що вже не міг бігти далі. Ще й одяг стискав груди.
Скинувши на ходу сіряк, призупинився і розірвав на собі верхню та спідню сорочки... Але легше не стало.
Ускладнювало ситуацію й те, що вітер безкомпромісно бив у лице і розпанахані груди.
Тим часом погоня шаліла. Та кулі летіли повз утікача.
Почувши стрілянину, бунчужний виїхав із хутірця в поле, щоб довідатися, в чому річ. Як тільки Павло побачив, що Басюк гарцює конем на вигоні, зупинився і, зібравши всі сили, гукнув:
– Кіннота! Сюди! Вирубати всіх до ноги!
Він кричав насамперед для ворогів, бо кінноти поруч не було.
Оклик вплинув на більшовиків.
Почулась команда зупинитися, впорядкуватись, щоб зустріти кінноту вогнем. Дехто поспішив до села, адже в чистому полі зустріч із кіннотою не віщувала нічого доброго.
Маневр удався – і Гарячий вирівняв дихання. Використавши замішання ворога, він знову кинувся тікати.
Зрозумівши, що їх обдурено, побігли й більшовики. Вони не втрачали надії підстрелити “петлюрівця”. Але віддаль між ними і сотником збільшилась, а головне – бунчужний Басюк, збагнувши, що до чого, вже спішив на допомогу...
Невдовзі під градом куль кінь виніс товаришів із біди...
У лісі поїхали повільною ходою.
Ось тут сотник відчув страшенну втому і пронизливий холод – скривавлені клапті сорочки вмерзлися в рану аж до кісток. Згодом йому пожовкло в очах... Що було далі, він вже не пам’ятав.
Бунчужний знайшов десь підводу і привіз сотника до полку...
До пам’яті Павло Гарячий прийшов тільки через два тижні в польському військовому шпиталі у Шепетівці.
Після лікування в грудні 1919 року Павла Гарячого було інтерновано. Спершу він перебував у Луцьку, потім у таборах Щипйорна і Ланцута. Навесні 1920-го він став до лав 6-ї Січової стрілецької дивізії, що формувалася в Ланцуті. З нею сотник пройшов усю кампанію 1920 року. 21 листопада вдруге був інтернований поляками. В Щипйорні вступив до 5-го класу реальної школи і в квітні – травні 1924 року склав іспити за шість класів школи. У вересні 1924 р. в Каліші склав іспити за сьомий клас реальної школи. Серед оцінок переважали четвірки.
У таборах перебував до 30 червня 1924 року. Напередодні звільнення, 14 червня, отримав посвідку (ч. 970) за підписами генералів Марка Безручка та Всеволода Змієнка: “Цим свідчиться, що сотник 6-ої Стрілецької Січової Дивізії Гарячий Павло Павлович за час перебування в Дивізії заховував себе бездоганно і дисциплінарно. Караний не був”.
Ще з табору в Каліші сотник Гарячий написав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах зачислити його студентом. Прохання задовольнили. Навчався він на агрономічно-лісовому відділі. Здобув диплом інженера. По закінченні академії працював у Польщі, в Познані.
Кілька слів про дружину – Любов Семенівну Горячу (в дівоцтві Лисенко). Народилася вона 17 жовтня (7 серпня?) 1892 р. у м. Яготині Полтавської губернії. Жила в Харкові. Одружилася з Павлом ще 1918 року. Разом із чоловіком перебувала у дієвих частинах Армії УНР. Працювала сестрою-жалібницею та завідувачкою амбулаторії полку. Після поразки української армії була інтернована в таборі Ланцут. Тут разом із чоловіком стала до лав 6-ї Січової дивізії. Пройшла з чоловіком весь бойовий шлях дивізії та повторне інтернування. 1927 року переїхала до Франції, де брала активну участь в українському громадському житті, здобувши “загальне признання і пошану”.
Сотник Гарячий з грудня 1941 року мешкав у волинському місті Кременець. На той час він вже пов’язав свою долю з ОУН. Працював учителем Білокриницької лісової школи, де нелегально проводив військові заняття з молоддю.
У лютому 1943 року ОУН отримала повідомлення про підготовку масового розстрілу в’язнів кременецької тюрми. Щоб врятувати їх, загін ОУН(б) під командуванням “Крука” захопив в’язницю. У відповідь Гестапо того ж дня, 23 лютого, арештувало та розстріляло відомих і шанованих у місті громадян, серед них і Павла Гарячого.
Дружина Павла померла 24 березня 1969 року в місті Монтерей під Парижем (очевидно, була ще раз одружена, бо в некролозі про неї сказано як про Любов Горячу-Бацуцу).
А “добрий бунчужний, царство його душі, був убитий у кінній атаці під Могилевом-Подільським року 1920 червоними москалями”.
___________
Горячий П. 18 листопада. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 33 – 36 зв.
Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1969. – Квітень – червень. – Ч. 24 (43). – С. 25.
Козловський О. Кармелюківці (фрагмент спогадів) // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – Збірник 10. – С. 210 – 219.
Медведєв С. Нове про сотника Павла Гарячого. // Незборима нація (Київ). – 2006. – Квітень. – Ч. 4 (242). – С. 2.
Особиста справа Павла Горячого. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 873, арк. 1 – 98.

У Жашківській земській лікарні

Козак кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова Олекса Молодожоненко в Зимовий похід вирушив хворим на тиф. У нього була можливість уникнути тяжкого походу в небезпечне невідоме, роззброїтись і віддатись на ласку поляків у надії на лікування в стаціонарних умовах. Але то була б капітуляція... А хіба могло козацьке серце примиритися з нею?
І 6 грудня 1919 року козак Молодожоненко вирушив разом з іншими відчайдухами в запілля денікінської армії. З усіх сил намагався він втриматись у сідлі. Але після одного відпочинку вже піднятися не зміг і товариші поклали його та ще двох козаків на воза і рушили в напрямку Жашкова...
А в Жашкові пролунав суворий вердикт полковника Алмазова: залишити хворих у місцевій земській лікарні. Як не благав Олексій свого друга Петра не кидати його, той мусив виконати наказ. І два десятки тифозних лягли на холодну муровану долівку Жашківської земської лікарні...
Очуняв Олекса вже в ліжку. Зі здивуванням побачив, що одягнений він у чисту білизну. Спантеличений, дивився на лагідне обличчя жінки, яка схилилась над ним. Та була явно задоволена, що хворий нарешті відкрив очі. За нею стояла ще одна жіночка у білому халаті.
– Пора, пора вже, козаче! – бадьоро сказала вона. – Спить та й спить, треба ж і міру знати.
Нарешті Молодожоненко збагнув, де він...
Сили прибували з кожним днем. Він лежав на ліжку і згадував минуле, а “до будуччини не хотілось заглядати”...
Якось сестра-жалібниця сказала:
– Скоро Різдво, а ті продукти, які залишив ваш командир, кінчаються. Що робити?
Лише тепер довідався Олексій, що командир потурбувався про своїх вояків, залишивши їм кілька мішків цурку і борошна. Медсестри вимінювали цукор у людей на інші продукти, розширюючи таким чином раціон хворих. Населення, до слова сказати, з повагою ставилось до хворих “петлюрівців” – бо ті “билися з Денікіним”.
У Жашкові тоді не було ніякої влади: білогвардійці й “петлюрівці” вже пройшли, перші на південь, другі – на схід. А більшовики тільки наближалися. Вони увійшли до містечка у перший день Різдва. В лікарні запанувала тривога.
Ось і представник нової влади...
До лікарні зайшов червоноармієць у кожусі. Струсивши сніг і залишивши рушницю в сінях, переступив поріг і весело запитав:
– А хто тут лежить? Товариші чи добродії?
Більшовик говорив українською.
– Оцей, напевно, добродій, – показав він на Молодожоненка, – по очах бачу, ич, як ними виблискує!
Мусив відвернутися Олекса до стіни.
– Ну, так із ким тепер б’єтесь? – запитав солдат у іншого козака.
– Зараз не б’юсь ні з ким, бо тут ось лежу, а раніше з Денікіним.
– Так і Петлюра проти Денікіна?! – здивувався червоний. – А нам казали, що ви разом із Денікіним йдете проти народу.
– Ніколи ми не йшли проти народу, – обізвався й Олекса.
Зав’язалася жвава і приязна розмова... Коли це до палати увійшов ще один. Був він у чорній шкірянці. Почав із крику та московської лайки.
Усі притихли, разом із ними і червоноармієць-українець...
Нарешті кацап вигавкався... На прощання він добряче струсонув дверима – щоб знали, хто в Жашкові тепер хазяїн.
Вичекавши паузу, червоноармієць повідомив, що то був чекіст.
– Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.
Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь – наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.
Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше “ходили” керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.
Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка...
А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер уже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.

За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. – Варшава, 1937. – Збірник 7. – С. 32 Б.
Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. – Львів, 1995. – С. 105.
Молодожоненко О. Спогад. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1010 – 1014.
Особиста справа студента Молодожоненка Олексія. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1576, арк. 1 – 71.

Мовчазний подвиг сотника Пругла

Змучені коні, ніби відчуваючи катастрофу, не везли, а несли батарею 1-ї Запорозької артилерійської бригади. Українська армія поспішно відступала під ударами червоних. Серед запорожців був і Андрій Глувківський зі Смілої, ще недавно старшина Добровольчої армії. Лише в липні 1920 року йому вдалося повернутися до своїх. Ще й чотирьох місяців не прослужив Андрій у рідній армії, а шлях його вже стелився на еміграцію. Була друга половина листопада 1920 року.
За декілька годин козаки побачили тьмяну і невеселу посмішку Збруча.
За річкою також була Україна, але “не та”. Ту Україну поляки вже нахабно нарекли Польщею.
Ось і переправа.
Тільки тут з’ясувалося, що немає сотника Пругла. Він весь час відбивався в ар’єргарді від більшовиків, даючи можливість товаришам уникнути полону. Розшукувати його не було коли – пролунала команда переправлятися на правий берег.
Вже пізніше Глувківський довідався від сестри-жалібниці, яка випадково опинилася з Пруглом на тачанці, про останні хвилини його життя. Коли більшовики були на відстані тридцяти метрів, вичерпались набої у кулеметній стрічці. Тоді сотник без вагань вийняв пістоля й застрелився.
Ця смерть вразила Андрія, хоч і познайомилися вони недавно. Він часто згадував сотника Пругла, особливо тоді, коли колишні вояки української армії сварилися між собою, не бажаючи один одному поступитися навіть у дрібних питаннях, – замість того, щоб хоч на еміграції “злитися в єдину волю, в єдине бажання”.
Андрій з болем думав про сотника Пругла, “який разом із переконаннями віддав своє життя та перейшов до рядів Наливайка й Тараса Трясила”.
“Може, тепер, – казав Глувківський, – вони “з могили кличуть нас”, кличуть з’єднатись на загальне “святеє діло”, але ми не чуємо, не хочемо чути...”
На жаль, Андрій Глувківський у своєму спогаді “Останній день на рідному терені” не зазначив імені сотника Пругла. Та й ім’я самого Андрія випадково збереглося для нащадків.
Глувківський А. Останній день на рідному терені. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 929.
Особиста справа студента Глувківського Андрія. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 893, арк. 1 – 85.

Спогади чекіста Пташинського

Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець (“Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими”).
Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав – у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, “русский карательный отряд”.
Попри те, що в родині культивувалася “повага до пам’яті предків”, Петро вважав себе росіянином (“Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими”).
Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві “я озлобился, стал верховодом и организатором проказ”.
У 14 років Петро втік на фронт захищати “родіну, царя і отєчєство”. За власним визнанням, мав “романтичну уяву про війну”. Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку №71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався “правду о большевиках и Ленине”.
У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію – для боротьби “проти гайдамаків і юнкерів”. Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.
У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.
28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів “Декан” і “Ньюпор”, морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана “Монокок”. Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.
Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети “Известия”, Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін направив юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК “Свеаборг”.
У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду “товаріща Сємьона” (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.
Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше – денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації – на Лівобережній і Правобережній Україні...
Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади під назвою “Шляхи-дороги”. Дванадцятий розділ цих спогадів називається “Останній бій”. Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.
“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею... Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад... Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах1 із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували...”2
В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. У її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.
Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...
Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом “товаріщ” Бєлєнькій.
– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..
Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товаріща” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...
Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...
Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.
Просидівши половину ночі над першим томом “Капіталу” Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.
Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима... Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і... прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут...
Пташинський знову взявся за “Капітал”...
Та все ж сон виявився сильнішим за Марксову науку. Підклавши велемудрий “Капітал” під свою не таку вже й світлу голову, чекіст знову дав хропака.
На цей раз йому приснився величезний гайдамака – отой, що колись в Одесі, в січні 1918-го, поранив його. Недовго думаючи, гайдамака жбурнув у чекіста “лимонку”. Від удару Петро прокинувся... А це знову був пацюк.
Чекіст підхопився. Запаливши лампочки, почав пошуки. Лише тепер побачив, що плінтуси погризені, а скрізь – щурячі нори...
Та все ж обійми Морфея перемогли острах і огиду. Не вимикаючи світла, Пташинський знову почав сповзати у сон. Та ще повністю не встиг відключитися, як відчув наближення пацюка. Не відкриваючи очей, грюкнув кулаком по підлозі, намагаючись злякати голодну тварину...
За хвилю Пташинський відчув, як щось ворушиться у його ногах. Почувся й писк. Брикнувши ногами, Петро знову підскочив. І майже одразу заснув.
Та мир в душі чекіста не запанував. Ба більше, вже не один, а кілька пацюків, досліджуючи кімнату в пошуках їжі, перебігали через нього, змушуючи щораз підхоплюватися... Тут він і згадав про зброю. Діставши з кобури наган, націлився на одну з дір...
До світанку його трофеями були чотири великі пацюки...
Вранці, збуджений нічними пригодами, ледь не бігцем подався до свого земляка Гудзя. Треба ж із кимсь поділитися...
– Нє надо стрєлять, пабєрєґі патрони, – порадив Соломон Мойсейович...
У кабінеті секретаря Кременчуцького губернського комітету компартії “товаріща” Свистуна починалася нарада. Тут зійшлися командир 25-ї стрілецької дивізії Зомберг, комісар 74-ї кавалерійської бригади цієї дивізії Михайлов, голова Кременчуцької губернської ЧК Курятников, губернський воєнком Чекаленко3, заворг Бєлєнькій, працівник Одеської губчека Кошелєв, Петро Пташинський і низка відповідальних працівників “губпарткома”.
– Ми сабралі вас, – почав “товаріщ” Свистун, – так как наступіло врємя навєсті порядок в ґубєрніі, создать условія для нармальной работи совєтскова партійнова апарата і общєствєнних орґанізаций в ґородах і сьолах. Во мноґіх сьолах Золотоношсково і Чіґірінсково уєздов сєльсовєти, волісполкоми, рєвкоми, комбєди отсутствуют ілі засорєни кулацкімі елємєнтамі. В рядє мєст партійниє ячєйкі сущєствуют полулєґально. Важнєйшиє рєшенія партіі і правітєльства в етіх сьолах і волостях нє виполняются, особєнно нєудовлєтворітєльно поступаєт хлєб на ссипниє пункти. Заготовка хлєба в рядє волостєй вообщє нє вєдьотся. Прічіной етово являєтся бандітізм. Дошло до того, что в уєздний центр Чіґірін можно попасть только в сопровождєніі воінской часті. Знамєнскіє лєса с Холодним Яром осєдлалі атамани Заболотний4, Чучупака, Полтавєц-Остряніца, в Золотоношском уєздє тєрорізіруют сьола Вєрємєєвку і Жовніно, сєло Кєлєбєрду – атаман Калібєрда... Настало врємя рєшитєльно, всємі доступнимі срєдствамі унічтожить осіниє ґньозда атаманщіни, і в пєрвую очєрєдь на Правобєрєж’є...
Свистун зачитав директиву “центра” про необхідність у найкоротший термін покінчити з “бандітізмом” у Кременчуцькій губернії, нормалізувати роботу партійного і совєтського апаратів, “ліквідіровать бандітскоє ґнєздо в Холодном Яру”.
– Ми пріґласілі сюда всєх, кто будєт праводіть халадноярскую апєрацию і абєспєчівать виполнєніє дірєктіви в кратчайшиє срокі. Ви далжни асущєствіть ето рєшеніє партіі і правітєльства, прівлєкая бєдноту, саздавать всє условія для нармалізациі палаженія в районах Знамєнка – Чіґірін – Чєркаси, васстановіть там орґани савєтской власті, аказать самоє енерґічноє садєйствіє камуністам етого района, арґанізовать партійниє ячєйкі, рєвкоми там, ґдє унічтожени бандітамі і длітєльноє врємя нє дєйствуют волостниє і сєльскіє савєти, васстановіть работу комнєзамов. Актів, каторий ви арґанізуєтє, направьтє на виполнєніє продналоґа.
“Центром бандитизму”, як довідався Пташинський, був Холодний Яр, а його “штабом” – Мотронинський жіночий монастир. “У разі потреби” секретар Кременчуцького губернського комітету компартії дозволяв “знищити це осине гніздо”, тобто сам монастир...
Далі “товаріщ” Свистун порадив “широко і вміло” використовувати у роботі постанову Надзвичайного з’їзду совєтів України про амністію тим, хто складає зброю, припиняє боротьбу проти совєтської влади і здається.
– Вам прєдоставляєтся право аб’являть амністію от імєні с’єзда совєтов... Атпєчатанний тєкст пастановлєнія об амністіі вам видадут.
Для керівництва операцією було створено губернську надзвичайну трійку. Їй безпосередньо і підпорядкували трійку надзвичайних уповноважених з боротьби проти “бандитизму” в районі Холодного Яру (Чекаленка і двох одеситів – Кошелєва і Пташинського). Вони автоматично стали заступниками військових комісарів бригад 25-ї стрілецької дивізії. До кожного з них було прикріплено кавалерійський ескадрон.
– У каждово із вас в падчінєніі будєт дастаточно байцов і аружия, в том чіслє станкових і ручних пулємьотов... – казав Свистун.
Кожному надзвичайному уповноваженому надавалося право розпускати сільради, волосні виконкоми і ревкоми, а також створювати їх, арештовувати всіх, хто підозрювався у зв’язках із “бандитами” й “бандитизмі”, розпускати партійні осередки і створювати нові, погоджуючи, щоправда, свої дії з Чигиринським повітовим комітетом більшовицької партії.
– Лічності уполномочєнних об’являются нєпрікосновєннимі, – завершив промову Свистун. – Вас моґут арєстовать только с санкциі ґубєрнской тройкі.
Завдання Пташинський зрозумів: він разом із Чекаленком і Кошелєвим за допомогою підрозділів 25-ї стрілецької дивізії мав ліквідувати “бандитизм” у Холодному Яру...
Наприкінці наради заворг Бєлєнькій вручив чекістам мандати, в яких засвідчувалося право пред’явника оголошувати амністію...
Далі уповноважених запросив до свого кабінету комдив Зомберг. З його допомогою чекісти докладно вивчили карту району операції і ділянок, призначених кожному уповноваженому. Вислухали назви і характеристики сіл, що входять у зону дій кожного.
– Паддєрживайтє мєжду сабой пастаянную связь, саґласовивайтє друґ с друґом сваі дєйствія, – порадив командир дивізії.
Наприкінці наради військовий комісар 74-ї кавалерійської бригади вручив уповноваженим мандати такого змісту:
“Военный комиссар 74-й бригады 25 стр. дивизии
июня 20 дня 1921 г. № 200.
Мандат
Дан сей тов. Пташинскому П.Н. в том, что он назначается на время Холодноярской операции заместителем Военкома 74 бригады в 5 кав. эскадрон 25 с. д. Всем советским властям и учреждениям, а также военной власти оказывать всемерное содействие по предоставлению перевозочных средств и т. д. во время исполнения своих обязанностей. Ему же разрешается ношение холодного и огнестрельного оружия, что подписью и приложением печатью удостоверяется.
Комбриг 74 бригады
Военный комиссар 74 бригады (підписи)”.
Повноваження скріпила кругла гербова печатка.
Зустріч з ескадроном відбулася на залізничній станції Бобринська.
Представившись, командир ескадрону Штеренберг5 познайомив Пташинського з особовим складом. “Це були славні хлопці, неодноразово обстріляні в жорстоких сутичках з ворогами революції, – згадував Пташинський. – Деякі з них боролися під керівництвом легендарного комдива Василя Івановича Чапаєва, вступили в партію за комісара Фурманова. В ескадроні був міцний партійний осередок. Із такими хлопцями, думалося мені, не страшні будь-які Чучупаки і Заболотні”.
Не затримуючись на станції Бобринській, у кінному ладі рушили до Кам’янки.
Секретар Чигиринського повітового партійного комітету, голова Чигиринського повітового виконкому і повітовий військком, що вимушено перебували в Кам’янці, вже знали про приїзд ескадрону, тож підготували харчування і нічліг. Секретар парткому докладно розповів Пташинському про ситуацію в районі Холодного Яру і виділив “досвідченого бойового провідника”, що добре знав місцевість...
“Нашу появу в районі Холодного Яру (бандити) зустріли калатанням монастирських дзвонів, – згадував Пташинський. – Пізніше я довідався, що завжди, коли неподалік монастиря з’являється військова частина, лунає дзвін. Це був сигнал тривоги й оповіщення бандитів. За звуками дзвону вони дізнавалися, з якої сторони насувається небезпека, хто наближається – чи піхота, чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність...
Сумна картина постала перед нами, коли прибули на місце. Був розпал селянських жнив, але людей на полях видно не було. На вулицях зрідка з’являлися перехожі, не було на вулицях веселої, гучної дітвори. З настанням сутінок наставала якась дивна, тривожна тиша... Навколо розгромлених чи забитих дошками сільрад, волосних виконкомів, комітетів бідноти (комнезамів) вітер ганяв їхні канцелярські папери і документи. У селах Полуднівці й Медведівці серед цих паперів ми знайшли списки тих, хто здав продовольчий податок.
Члени сільрад, волосних виконкомів і комнезамів ховалися від бандитів, не з’явилися вони і після нашого приїзду. Причину цього пояснив секретар партійного осередку с. Мельники. Це пояснюється просто, сказав він. Ви поїдете, а вони залишаться і загинуть від рук бандитів...”
Почати боротьбу Пташинський вирішив на ідеологічному фронті. І підготував звернення, текст якого червоні вершники одразу розклеїли у всіх селах його ділянки.
“Граждане холодноярской округи Чигиринского уезда! Заканчивается гражданская война! Все враги, иностранные и местные, три года терзавшие советскую землю, разгромлены и вышвырнуты за ее кордоны. Разгромлены банды Петлюры и Махно, а сами главари сбежали от народной кары в панскую Польшу. Остатки бандитов все еще мешают мирной жизни – грабят, насилуют и убивают, не дают нормально жить, восстанавливать разрушенное войной народное хозяйство. Страна перешла к новой экономической политике, отменена продразверстка, и вместо нее взимается продовольственный налог, и теперь крестьянин сам будет распоряжаться своими излишками, сколько бы их у него ни было!
Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил амнистию всем, кто прекратит борьбу против власти рабочих и крестьян и сдаст свое оружие.
В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Заболотного, Чучупака, Гребенюка и других чего-то выжидают, на что-то надеются, нарушают мирный труд. Впереди их ждет только гибель!
На окончательную ликвидацию бандитизма в ваши села, в Холодный Яр направлены войска, они твердой рукой восстановят порядок.
Советской власти гражданская война навязана врагами рабочих и крестьян. Руководители этой власти, коммунисты-большевики, – противники насилия, они несут трудовому народу мир и свободу. Заблудшим и обманутым людям дается возможность возвратиться к мирному труду, спокойной жизни!
Доводится до сведения населения всех сел в районе Холодного Яра, что в с. Мельники создан постоянный военный гарнизон, начальником которого назначен товарищ Штеренберг.
С 26 июня сроком до 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст свое оружие и заявит о прекращении борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут.
Все посторонние лица, не принадлежащие к Мотрониевскому монастырю, должны покинуть его территорию не позднее 2 июля сего года.
Не выполнившие этого требования будут считаться активными врагами рабочих и крестьян и в случае вооруженного сопротивления будут уничтожены.
Председателям, секретарям и другим членам сельских советов и волостных исполкомов, а также комнезамов следует немедленно возобновить нормальную работу, и в том числе работу по выполнению продналога. В сельсоветах и волисполкомах восстановить круглосуточное дежурство десятихатников и подвод.
Прием бандитов, сдавших оружие, производится в помещении гарнизона в с. Мельники в течение всего светлого дня суток.
Заместитель военкома 74-й бригады 25-й дивизии, уполномоченный Кременчугской Губчрезвычтройки Пташинский, начальник военного гарнизона с. Мельники Штеренберг”.
Газетно-пафосний текст звернення свідчив про повне незнання Пташинським ситуації в Холодному Яру. Він так і не зрозумів, що начальство послало його у “фортецю петлюрівщини”, послало практично на неминучу смерть. “Населення Холодноярщини абсолютно відірване від Радянської влади... а будь-який представник влади негайно робився жертвою бандитів, як тільки з’являвся тут...” – так зазначено в доповіді таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УРСР №154 від 23 серпня 1921 року.
Більшовицькі фахівці терору називали Холодний Яр і “чем-то вроде петлюровской “Запорожской Сечи”. Ось на цю Холодноярську Січ і послали гарячого юнака.

Особливо трагікомічно у зверненні Пташинського звучала теза, що “коммунисты-большевики – противники насилия... несут трудовому народу мир и свободу”. Плювалися, мабуть, селяни, читаючи такі нісенітниці. Як видно, Пташинський і творів Леніна як слід не читав, бо саме Ленін висунув гасло перетворення війни імперіалістичної на громадянську. Все ж, може, і недаремно Пташинський стверджував, що “совєтській владі громадянська війна була нав’язана ворогами робітників і селян”. Справді, вороги робітників і селян – російські більшовики – оголосили їм війну...
У Головківці й Буді звернення уповноваженого швидко зірвали. З’ясовуючи, хто це зробив, Пташинський довідався, що в Головківці живе дружина повстанця Івана Гребенюка. Батьки ж отамана Чучупака жили в Мельниках.
Родини гайдамаків чекіст вирішив поки не зачіпати. Звісно, не з гуманних мотивацій. Просто він розумів: краще встановити пильний нагляд за обійстями повстанців у надії, що хтось із них прийде провідати рідних, помитися чи ще за якою потребою.
За порадою членів партійного осередку с. Мельники, котрий відновив роботу, Пташинський з ескадроном зробив рейд до Холодного Яру. Червоноармійці розклеїли на узліссі чимало екземплярів звернення. Але, побоюючись гайдамаків, у ліс вирішили далеко не заходити...
Зрозуміло, що письмових звернень виявилося недостатньо. Тоді Пташинський взявся організовувати у селах мітинги – “для безпосередньої розмови з населенням”. Разом зі Штеренбергом і комуністами Мельників розробив план проведення мітингів у кожному селі, намітив доповідачів. Подбав Пташинський і про безпеку під час зібрань...
Збори відбулися в Мельниках, Головківці, Медведівці та Полуднівці. Теми доповідей були такі: “Нова продовольча політика і бандитизм”, “Надзвичайний з’їзд совєтів України і його рішення про амністію”, “Міжнародне і внутрішнє становище совєтської влади”, “Комунізм і релігія: що таке відділення церкви від держави?” та інші.
До 28 червня було “обрано” сільради в Полуднівці, Медведівці, Головківці та Мельниках. У Головківці поновив роботу волосний виконком. Довідавшись, що в холодноярських селах “відновлюється совєтська влада”, окупанти надіслали з Кам’янки двох уповноважених “по продналоґу” відбирати в населення хліб...
Наслідки мітингів було неважко передбачити – адже селяни добре знали, що таке “совєтская власть”. Тож хліба ніхто не поспішав давати: ні “рабочім Пєтроґрада”, ні “ґолодающім дєтям Поволж’я”. Лише скарги посипалися на голову Пташинського у відповідь на заклики здавати хліб державі. Скаржилися на неправильне обкладання “розверсткою”, завищене нарахування продовольчого податку... Та й взагалі на багато що жалілися селяни.
Після сходу в Мельниках Пташинський зі Штеренбергом заїхав роздивитися господарство батька отамана Чучупака.
– Син-то что ваш думаєт? – почав урезонювати розбійник старого. – Пачєму прадалжаєт бєсчінствовать? Нєужелі нє панімаєт, что дашол до края ґібєлі і ґібєлі абманутих хлопцев сваєй банди?
Відповіддю було мовчання і тяжке зітхання.
– Дєржава мілостіва, но бандітствовать дальше нікаму нє пазволіт, – закінчив чекіст розмову зі старим...
27 червня Пташинського чекав перший успіх: з’явилося шість невідомих, що назвалися дезертирами, четверо з них були колишніми міліціонерами. Здавши обрізи, заявили, що нікого не вбивали. Уповноважений видав їм посвідчення про “амністування”.
У цей день перший після тривалої паузи “червоний обоз” із хлібом прийшов на зсипний пункт. Пташинський радів, йому здавалося, що “крига скресла”, що справа піде. Засмучувало хіба те, що не вдалося схопити “відомого організатора банди Е. Гребенюка”6, який зумів перехитрити червоних і зник.
Чекіст з’ясував, що дружина і батько повстанця активно допомагають йому. Це викликало обурення – мовляв, ми їх не чіпаємо, а вони “бандітам” допомагають. Тож вирішив уповноважений заарештувати “пособніков бандітов”. Дружині Гребенюка вдалося сховатися, а батька (як заручника) посадили в холодну.

28 червня Петру Пташинському виповнилося 19 років. Та йому було не до святкувань. Вечір провів, складаючи доповідь Кременчуцькій губернській трійці та секретарю губернського комітету компартії Свистуну про хід виконання поставленого завдання. А чим міг похвалитися? Хіба що своєю активністю. Все ніби йшло добре, але ж хлібозаготівля з місця практично не зрушилася...
Наступного дня Пташинський виїхав у Суботів на зустріч із Чекаленком і Кошелєвим. Виявилося, що обстановка скрізь подібна: створено актив, розбираються скарги, відновлюється робота совєтів і комнезамів, вивчається становище в Холодному Яру і Мотриному монастирі – скільки там переховується партизанів, розташування їхніх стеж і можливих засідок, наявність озброєння та боєприпасів, і, що не менш важливо, вивчається настрій отаманів і партизанів...
Коли Пташинський повернувся в Мельники, йому принесли кілька надрукованих на друкарській машинці листівок, знайдених у Будах, Полуднівці й Головківці. Листівки закликали “не вірити більшовицьким агітаторам, гнати їх із нашої землі, убивати”...
Ніч видалася неспокійною. В різних кінцях Мельників спалахнуло відразу дві пожежі. Горіли хати секретаря сільради і голови комнезаму.
Гасили пожежу довго. Коли вогонь вже опанували, Штеренберг сказав, що далі впорається сам, а Пташинському порадив іти відпочивати перед гарячим днем.
Та не закінчилася ще гаряча ніч.
Під’їжджаючи до будинку священика, де жив, Пташинський зауважив якусь постать, що промайнула і зникла.
– Стой! – закричав уповноважений.
Відповіддю був постріл.
Куля просвистіла над головою.
Відповів зі свого парабелума і Пташинський.
Примчався патруль, почалися безрезультатні пошуки...
Уповноважений збагнув, що холодноярські партизани прийняли його виклик.
Чекіст наказав посилити пости і застави, а по селу пустити кінні патрулі. На пораду Штеренберга вирішив цієї ж ночі перейти жити у штаб ескадрону.
Зібравши особисті речі, Пташинський вже направився до виходу, коли звернув увагу, що зрушено зі свого місця стіл. І килимок не на місці. Поправляючи килим, Пташинський раптом побачив під ним люк.
Відсунувши стіл, відкрили ляду. Внизу була невелика кімната, а в ній сиділа людина. “Так випадково була знайдена “друкарня” підпільної бандитської групи, – зазначав Пташинський, – її заміняла друкарська машинка колишнього церковного старости, на ній друкувала контрреволюційні листівки виявлена в підвалі дочка “гостинного” попа”.
Про долю підпільниці та її батька чекіст у спогадах не повідомив...
Ранок приготував ще одну несподіванку. Якесь хлоп’я принесло в штаб адресовану Пташинському записку. Її текст був лаконічний: “Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир – поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз”.
Пташинський викликав Кременчук. Біля апарата виявився нарком Всеволод Балицький, що якраз туди приїхав. “Ми були особисто знайомі, – згадував Пташинський, – зустрічалися в Харкові, разом голосували за Ленінські тези під час дискусії, нав’язаної партії робочою опозицією, Зінов’євим та іншими уклоністами”.
Пташинський доповів наркому про вимогу отаманів і запитав, які будуть вказівки.
Балицький відповів не одразу. Врешті сказав:
– Указаній нє будєт. Дєйствуйтє так, как ґаваріт вам ваша рєволюционная совєсть і сазнаніє.
– Іду в Яр на пєрєґовори, товаріщ нарком.
– Пташинскій, прімітє строґіє мєри, вазьмітє заложніков. Далажитє рєзультат без прамєдлєнія в случає успєха...
Перед тим як вирушити до лісу, ескадрон сконцентрувався в Мельниках, а у селі оголосили воєнний стан. Всіх родичів отамана Чучупака і Гребенюка було арештовано як заручників. Оголосили, що у випадку вбивства уповноваженого заручників розстріляють, а їхні господарства спалять.
Перед відходом до лісу Пташинський зайшов до арештантів. Старому Чучупаці та батькові Гребенюка сказав:
– Ми нє можем вєріть на слово вашим синав’ям, ані нє заслужилі у нас давєрія... Са мной ва врємя пєрєґоворов всьо может случится. Чтоби абєзопасіть сєбя от каварства і звєрства, рєшено взять вас в заложнікі. Ваша і всєх ваших блізкіх жизнь завісіт ат павєдєнія бандітов. Мая смєрть будєт і вашей смєртью...
Передавши вранці 1 липня Штеренбергу всі особисті документи, крім мандата, що давав право оголошувати амністію, Пташинський скочив на коня. З собою взяв ще плакат із текстом рішення з’їзду совєтів.
До околиці його провів начальник гарнізону...
Як тільки Пташинський під’їхав до узлісся, почув команду:
– Стій!

З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зістрибнув на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.
Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекісту це набридло і він вигукнув:
– На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?
– Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, – почув у відповідь.
– От і прийшли, – кинув другий.
Пташинський зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.
У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.
Несподівано хтось взяв чекіста за руку і повів до столу.
Пташинського посадили на покутті – під іконами.
Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.
Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.
– Полтавець-Остряниця, – промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.
– Чучупака7, – представився сусід ліворуч.
– Вип’ємо за знайомство, – запропонували отамани.
– Вип’ємо, – відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав “зеленого змія”).
У цю мить залунала стародавня українська пісня “Закувала та сива зозуля”.
“Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, – писав у своїх спогадах Пташинський, – была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением”.
– То що? Так і не познайомимося? – запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.
– Пєсня-то какая добрая, – відповів Пташинський і перехилив склянку.
Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися...
Пташинському відразу не сподобався “цей маленький полковник”, який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:
– Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.
– Так це ж перші ліки проти неї, – з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, – їх тільки не терплять наші вороги.
І Полтавець заспівав, як здалося чекісту, “неприємним високим голосом”:

Згинуть наші воріженьки,
Як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття,
У своїй сторонці.

– Та годі тобі... Допанувались, – перебив його Чучупак.
На мить у землянці все стихло...
Тим часом Пташинський вже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.
– Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?
– Всьому свій час, – відповів Чучупак. – Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають...
– Може, не доведеться їм більше співати і веселитися в житті, – знову вступив у розмову Полтавець.
Він явно намагався загострити обстановку за столом.
– Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся...
– Вистачить політики, – втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі,
Синесеньке море,
Плачуть, тужать запорожці
В турецькій неволі.

Пісню підхопили. Її сумний настрій передався всім...
“Я сидів між двома отаманами в куті під образами, – згадував Пташинський. – Це місце в народі вважалося почесним. Що зв’язало цих двох таких різних людей? – думав я. – Чучупака з потомственних бідняків... і Полтавець – лютий ворог бідноти, потомственний куркуль. Що об’єднало їх на боротьбу з революцією і посадило поруч на почесне місце?”
Важко було збагнути денаціоналізованому українцеві Петру Пташинському, що цих та інших людей злучила національна ідея і ненависть до окупантів за насильства над рідним народом...
Спершу чекісту здалося, що його прихід залишився непоміченим, що, крім отаманів, на нього ніхто не звернув уваги. Але, освоївшись, він збагнув, що помиляється. Більшість співтрапезників були не такі вже й веселі, як дехто вдавав, а їхні пісні виказували глибокий сум безвиході. Пташинський зауважив, що його розглядає багато очей і найменший його рух не залишається непоміченим.
А під образами розгорялася суперечка отаманів. Чучупак намагався стримати запал Полтавця, який все ж хотів споїти чекіста, підливаючи у склянки каламутне зілля.
Під час співу, якому козаки віддавалися повністю, Пташинський непомітно виливав самогонку за халяву чобіт, за комір гімнастерки...
Пізно ввечері настала тиша. Її порушувало лише сонне бурмотіння і зітхання людей, які поснули.
Ліг на підлозі й Пташинський. Але сон не йшов до нього. Та і як спати між двома отаманами гайдамаків? Додавала неприємних відчуттів і білизна, просякнута самогоном. Та й у чоботях хлюпотіла горілка.
На світанку Пташинський вирішив освіжитися. Обережно почав пробиратися через людей, що покотом спали на підлозі. Раптом почув за собою чиїсь, такі ж обережні, кроки. Це йшов Чучупак. “Стежать, не спускають очей”, – подумав чекіст.
– Щось і мене потягнуло на свіже повітря, – мовив, здоровкаючись, отаман.
– Вот что, ґражданін Чучупака, – сказав Пташинський, відповівши на вітання. – Ето же курям на смєх – пріґласілі на сєрьйозноє дєло, а устроілі какой-то п’яний шабаш. Мнє нужно нє пазднєє чєм чєрєз два часа бить в Мєльніках. Єслі етово нє случітся, всє ваші блізкіє і отєц Ґрєбєнюка будут растрєляни, а хати сожґут. Ви, канєчно, знаєтє, что ваши атци і всє радниє взяти в заложнікі. Нє мєдлітє, атправляйтє мєня в ґарнізон, єслі нє хотітє дапустіть нєсчастьє.
Спокійно вислухавши, Чучупак промовив:
– Не поспішайте, громадянин уповноважений, розмова в нас із вами буде серйозна, для цього ми і запросили вас... Відкладіть своє повернення на добу, напишіть про це записку Штеренбергу... Дайте нам можливість розібратися...
Пташинський послухав і записку написав.
Повернулися до землянки...
Другий день нічим не відрізнявся від першого. Чекіст знову сидів між отаманами на покутті, але замість Полтавця був Заболотний (або той, хто представився Заболотним). Після категоричної відмови пити самогон Пташинського більше не силували.
Минув день, але серйозної розмови так і не почали...
Ніч чекіст знову провів незатишно – між двома отаманами. На ранок – чергова прогулянка в компанії Чучупака і Заболотного, яка так само закінчилася пропозицією написати Штеренбергу записку про затримку ще на добу.
Наприкінці листа Пташинський дописав, що більше затримки не буде. Мовляв, у випадку, якщо до того часу він не повернеться, – “виконуйте все намічене”.
Повернувшись до землянки, Пташинський застав її прибраною. Столи стояли чисті, самогону на них не було. Народу в землянці додалося, ніхто не курив і не розмовляв...
Говорив Пташинський впродовж шести годин... Не соромлячись у виразах, намалював перспективи подальшого життя партизанів. Мовляв, загибель їхня неминуча, мети подальшого продовження боротьби вже не існує, залишається звичайний розбій, грабежі, вбивства безневинних людей.
Юний чекіст був в ударі...

Дивно, що отамани дозволили ворогові вести пропаганду у своєму таборі. Та ще й, як виглядає зі слів самого Пташинського, йому не опонували, не заперечували. А Пташинського несло – він відчув, що віддаляється від краю прірви, де перебував дві доби.
– В бальшинствє свайом ви бєднякі і сєрєднякі, абманутиє лживимі лозунґамі... Нєзавісімой Україна может бить только в саюзє с рускімі рабочімі і крєстьянамі – ето ваши союзнікі і братья. Амністія дайот вам виход к спакойному мірному труду. Вся жизнь у вас впєрєді!
Балачкам про “московське братерство”, звісно, вже ніхто не вірив, – не 1917 рік надворі. Всі вже встигли відчути на власній шкурі, що таке “московське братерство”. Але виснаженість, безперспективність боротьби змушували шукати виходу із ситуації – не сидіти ж вічно у цьому просмерділому схроні!
Хоч і не вірили повстанці московським побрехенькам, та вірити хотілося.
Пташинського засипали питаннями. Всіх цікавило, чи насправді їх не переслідуватимуть, якщо вони погодяться на “амністію”. Чи буде обчислюватися продовольчий податок їм так само, як і тим, хто не партизанив? Чи приймуть у ряди Красної армії тих, хто був “амністований”, але боровся проти неї? Чи не позбавлятимуть права голосу “амністованих”?..
Відповідати на питання Пташинський припинив, коли аудиторія остаточно виснажилася... Час був пізній. Треба було поспішати в Мельники...
Дорогою через Мотрин монастир чекіст із радістю почув, що отамани та більшість козаків і старшин вирішили прийняти амністію... Не погоджувався лише Іван Полтавець-Остряниця – як і раніше, він був налаштований агресивно і хотів знищити Пташинського.
“Явку з повинною і здачу всієї зброї призначили на 4 липня...” Вживши заходів на випадок можливих ускладнень і несподіванок, Пташинський разом із Чекаленком виїхав у Головківку.
Піднялись на головківську гору. З пагорба відкрився чудовий краєвид на Холодний Яр. Пташинський побачив, як підтягуються вози під зброю, що її мали здати повстанці.
Час тягнувся повільно... Стрілки годинника вже підійшли до цифри чотири, а партизанів ще не було. Пташинський вже зібрався дати відбій, як раптом із лісу, піднімаючи густий пил, вискочили вершники. За ними з’явилася піхота.
Не доїхавши метрів двісті до пагорба, де очікували червоні, вершники спішилися. На ходу знімаючи шаблі та портупеї, вони направилися до уповноважених. На першу підводу полетіла зброя Чучупака, Гребенюка і Заболотного.
“О боги! – згадував Пташинський. – Яких тільки дурниць не зробить молодість на втіху і бурчання моралістів усіх часів?! Я повернув їм їхні шаблі та пістолети і поставив поруч зі мною. Це було для них повною несподіванкою, що підтверджувала щирість совєтської влади...”
У цей день зброю склало три отамани і “141 бандит”.
За вказівкою Кременчуцької губернської трійки “амністовані” розпускалися по домах. Ті, що виявили бажання служити в Красній армії, направлялися в повітовий військовий комісаріат. Отаманів вислали під конвоєм у розпорядження Кременчуцької губернської надзвичайної трійки...
“Пізніше я довідався, – писав Пташинський, – що Чучупака працював заступником начальника повітової робітничо-селянської міліції... Десь на Канівщині, незабаром після відходу з Холодного Яру, знайшов свій кінець отаман Полтавець. При спробі переходу через Дніпро він і його поріділа банда була цілком знищена.
Після закінчення операції в Мельниках я побував у Мотронинському монастирі, де знову зустрівся і попрощався з товаришами по холодноярській операції Кошелєвим і Чекаленком... Порадившись, ми вирішили поставити крапку над бандитською “святинею”, знищивши “систему оповіщення” про наближення до Холодного Яру частин і підрозділів Красної армії. Всі дзвони було знято і відправлено до Кременчука...”
Це визнання показує, що Пташинський не був впевнений, що його праця матиме тривалі наслідки. Йому не вірилося, що боротьба в Холодному Яру завершилася.
І справді, вже остання ніч у Мельниках, яку він вирішив провести як переможець у будинку священика, закінчилася для нього трагічно – на світанку в його кімнаті вибухнула підкладена кимсь граната... Сильна контузія позбавила Пташинського слуху і перетворила його на заїку.
Холодний Яр він залишав інвалідом. Лише за місяць він зміг із трудом доповісти губернській трійці й наркому Всеволодові Балицькому про свою роботу, про свій останній бій із “ворогами революції”.
Так і не відійшов Пташинський від прощального удару Холодного Яру. І наприкінці грудня 1921 року змушений був демобілізуватися з рядів Красної армії...
Варто зазначити, що інформація Пташинського про смерть Полтавця-Остряниці не підтвердилася. Отаман продовжував боротьбу на чолі невеликого загону. Згодом він повернувся до Німеччини, куди виїхав разом із Павлом Скоропадським у грудні 1918 року після перемоги антигетьманського повстання. 1921 року Полтавець-Остряниця відновив роботу з формування Українського національного козачого товариства, яку започаткував ще рік тому.
Щодо співпраці отамана Чучупака з совєтською владою, то це не підтверджено жодними іншими спогадами чи якимись документами. Що стосується отамана Заболотного, то навряд чи це був відомий на всю Україну Семен Заболотний, бо безліч документів стверджує, що в червні – липні він вів активні бойові дії проти червоних на своїй рідній Балтщині.
Невідомий землякам та історикам і холодноярський отаман Гребенюк. Може, це був один із холодноярських старшин?..
Значно пізніше Пташинський довідався, що за рік до подій, в яких він брав участь, вже була спроба знищити холодноярських гайдамаків. “Якийсь час там розташовувалися військові частини, були відновлені сільради, а в Головківці навіть волвиконком, – писав він. – Після відходу військових частин усі ці установи припинили своє існування, приміщення були розгромлені й забиті дошками...”
Ситуація повторилася і після від’їзду надзвичайних уповноважених. Багато “амністованих”, отримавши довідки і провідавши рідних, знову подалися до лісу. І продовжили боротьбу...
Про розмах повстанського руху на Чигиринщині свідчать більшовицькі документи. Ось уривок із протоколу №31 засідання Кременчуцької губернської військової наради від 18 липня 1921 року: “...Бандитизм у губернії посідає значне місце, як це видно з цифр, які вказують на десятки бандитських організацій, що оперували в губернії, нараховуючи у собі до 18700 чоловік та обхоплюючи Чигиринський і Черкаський повіти...”
А у бюлетені таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УСРР №121 від 13 липня зазначено, що в село Мельники (звідки щойно виїхав Пташинський) “прибула банда нез’ясованої назви, чисельністю ніби до 800 шабель, при 8 кулеметах і кількох автоматах... Невідома банда чекає на підхід із-за Дніпра нібито 18 загонів”.
З іншого документа (оперативно-інформаційного зведення РНК “про стан боротьби з бандитизмом” в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та інших отаманів. Всього, за даними чекістів станом на 15 липня, тут “безкарно... оперувало 15 організованих банд”.
Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її.
“Жовтень (1921 р.) на Кременчужчині, особливо її Правобережній частині, – читаємо в бюлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР №215 від 25 листопада 1921 року, – пройшов під знаком швидкого зростання бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури”.
26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії “член ЦК тов. Хоречко”, що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що “в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов”.
Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру “крєстьян с голодающіх областєй Росії”. Зрозуміло, що це б “нарешті вирішило проблему”, як вони казали, “бандітского района”...
Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: “Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами – это ваши союзники и братья”.
Ось такі союзники. Ось такі брати...

Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала “рідна ЧК”. Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він “служив в армії Якіра в Громадянську”.
1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті “родіни і Сталіна” йому не зарахували – у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї.
Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де і помер у липні 1987 року. Спогади його (“Пути-дороги”) досі не видано.
Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: “Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили”. А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й взагалі оспівував “революційну романтику”.
Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.
___________
Автобиография и воспоминания Пташинского Петра Никифоровича. – На правах рукописи. – 54 с. – Белгород-Днестровский, 9.2.1968.
ДАПО, ф. р-4008, оп. 1, спр. 2, арк. 6.
Лист Бориса Івановича Устименка Олександру Андрійовичу Найді від 8 листопада 1988 року з м. Білгорода-Дністровського.
Пташинський П. Пути-дороги. – На правах рукопису. – м. Білгород-Дністровський, кін. 1960-х – поч. 1970-х рр.
ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 20, спр. 615, арк. 109, 208, 209.
Там само. – Спр. 616, арк. 174 – 176.
Там само. – Спр. 692, арк. 169.
___________
1 Мова йде про Чорний ліс, що на високому плато між Інгулом та Інгульцем.
2 Тут і далі переклад із російської.
3 В інших документах – Чикаленко.
4 Не зрозуміло, про якого Заболотного йдеться. Найвідоміший отаман з таким прізвищем – Семен Заболотний – діяв у Балтському повіті. Інші документи не підтверджують його перебування в Холодному Яру. Може, був серед холодноярців старшина Заболотний? Слід врахувати, що повстанці з метою дезінформації ворога часто називалися іменами інших отаманів.
5 Пташинський пише часом і “Штейнберг”.
6 Спершу П. Пташинський писав “Іван Гребенюк”, потім – “Е. Гребенюк”.
7 Автор спогадів не вказує імені отамана Чучупака. Але відомо, що на той час Орест, Василь і Петро Чучупаки вже загинули. Дем’ян Чучупак був хлопцем, тож отаманувати не міг. Отже, це міг бути або Семен Юхимович (член Холодноярського повстанкому, двоюрідний брат Василя і Петра Чучупаків), або Олексій Степанович Чучупак, рідний брат Головного отамана Холодного Яру (в 1919 – 1920 рр.). Слід також зазначити, що отаманове прізвище вживалося у двох варіантах – Чучупак і Чучупака. Відомо, що Петро і Василь підписувалися “Чучупак”, тож саме так і варто писати.

Подвиг юнака Ригузенка з Чорноліски1

Наш Чорний ліс, в оточенні якого розташувалося і моє рідне село Веселий Кут, що в Знам’янському районі, служив повстанцям і фортецею, і домом, і сховом.
Був я тоді хлопцем років п’ятнадцяти-шістнадцяти, і в моїй пам’яті надовго залишилася подія, свідком якої я був.
Стояла післяжнивна пора 1922 року. У селі розташувався загін червоної кінноти. Стояли постоєм по сільських хатах. Бійці відпочивали, чистили зброю. Я з цікавістю приглядався до всього. Одного дня бачу: на вулиці якась метушня. “Бандітов вєдут!” – гукнув у двір один з будьонівців. Вибіг і я. В оточенні червоноармійців з гвинтівками навпереваги ішли... Ні, бандитами я б їх не назвав. Звичайні наші люди, українці: ні звірячих облич, ні патлатих голів, ні диких поглядів. Це були повстанці, або, як їх у нас називали, лісовики, добродії. Стомлені, схудлі. Руки їм заведено назад і зв’язано. Дехто босий.
– Судити будуть, – пронеслася чутка по селі, а потім уже й оголосили: “Ідіть на суд!”
Батько мій не пішов. І мене не пускав. Та я його не послухав.
Суд тривав два дні... Підсудні вели себе мужньо. Пам’ятаю запитання одного із членів трибуналу: “Советская власть везде стала твердо на ноги. Почему же вы вели эту безнадежную борьбу?” Один з підсудних відповів:
– Ми не визнаємо цієї влади. Вона московська, а ми хочемо вільної України. Ми ніколи не примиримося з чужим пануванням.
Тоді запитали й Ониська Бойка, бійця-лісовика:
– А ты признаешь советскую власть?
– Не діждете, щоб я її визнавав, цю кровожерну чужу владу. Слава Самостійній Україні!
Серед захоплених у полон виявився хлопчина, приблизно одних літ зі мною (років чотирнадцяти), – Ригузенко із с. Чорноліски, що між Цибулевим і Веселим Кутом. Його умовляли:
– Ты еще малолетний, несознательный. Сознайся: тебя подговорили идти в отряд? Ежели это так, трибунал тебя оправдает. Ведь у тебя еще целая жизнь впереди!
Та хлопець не здався:
– Ні, мене ніхто не підмовляв. Я стою за Самостійну Україну!
– Ну, смотри, сам подписал себе приговор.
А той “приговор” був один для всіх – розстріл. І я бачив, як його виконували. Усіх повстанців-лісовиків повели за село. Вбивали на тому місці, де колись був маєток пана Костинського. Стріляли в спину. Як зараз бачу: Онисько Бойко повернувся обличчям до катів і вигукнув: “Слава Україні!”
Рідним дозволили поховати розстріляних на кладовищі. На той похорон зійшлося все село.
А потрапили повстанці до рук карателів через зраду. Видав їх свій же повстанець, колишній царський офіцер Демченко, сам цибулівський. Коли червоні пообіцяли амністію тим, хто добровільно вийде з лісу і здасться, то Демченко довго не думав.
Повстанці-лісовики мали схованку в підземеллі, виритому в Сацькому яру, – це між Цибулевим та моїм Веселим Кутом.
Підпільне житло було дуже добре замасковане, зовсім не помітне для ока: молоді деревця, старі корчі, старе опале листя. Демченко провів червоних до землянки, показав вхід. Туди гукнули:
– Выходите!
– Не вийдемо! – відповіли повстанці.
– Кинем бомбу и всех побьем!
Вийшли. А один непомітно зірвав з голови кашкета і кинув поперед себе. Твердий армійський кашкет покотився до урвища, ніби його понесло вітром. Полонений кинувся за ним.
– Стой! Стрелять буду!
– Та я тільки он картуз впіймаю. – Та скік у кручу, та в чагарник.
Тільки й бачили.
Чорноліські добродії потім покарали зрадника. Слідкували за кожним його кроком. Труп Демченка знайшли аж через місяць, коли дядьки поїхали в 20-й квартал по дрова. Впізнали його по кашкету та галіфе, бо голову геть об’їли лисиці. Так бойові товариші розстріляних відплатили за відступництво.
Усі повстанці-лісовики належали до загону отамана Кібця, про якого згадує у своєму історичному романі “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський.
Окрім вже названих мною вище, пам’ять зберегла ще імена Архипа Бондаренка, Миколи Бондаренка, Якова Запорожця, Пантелія Свириденка, Панька Дяченка, Юзельника. Слава героям!
___________
Петров М. Відлуння Холодного Яру // Народне слово (Кіровоград). – 1996. – 11 квітня. – 41 (913). – С. 4.
___________
1 Зі слів Костянтина Зіновійовича ЗАПАРЕНКА (1906 р. н.) записав Микола ПЕТРОВ

Мій батько – Іван Лютий-Лютенко
Розповідь дочки отамана

Народилася я через два місяці після того, як батько покинув Україну. Так що я знаю про батька із розповіді мами Валентини Колос, рідних і односельчан. Завжди його згадували як добру, порядну, уважну і чуйну людину. У 1925 році ми отримали його останній лист з фотографією. Батько дуже просив маму, щоб вона виховала патріотів України. Отак ми росли і виховувалися біля дідуся, бабусі (Євгенії Трохимівни Цибульської. – Ред.) і мами. Дідусь – Макар Минович Лютий – нам замінив батька. Усе тепло і розум віддавав нам, своїм онукам. До мами нашої ставився як до дочки.
Так ми жили в Товмачі (Шполянського району. – Ред.) тихо і мирно – до “розкуркулення”. А потім почалися переслідування дідуся і мами. Найбільше діставалося мамі від державних властей. Її називали дружиною зрадника-бандита. Це було не життя, а мука – не тільки для наших рідних, а й для нас, дітей. Так хотілося батьківської ласки... А тут ще й батька називають бандитом. І за що, ми не знали. Вже як підросли, тоді зрозуміли. Люди стали радити мамі, щоб узяла розлучення. Порадившись з дідусем і бабусею, мама розлучилася з батьком заочно, а нас переписала на свою дівочу фамілію. Для нас з братом це був великий удар, тому що ми батька дуже любили і надіялися, що рано чи пізно ми з ним зустрінемося.
Отак, примирившись зі своїм горем, ми і жили. Дідусь і бабуся на певний час, поки трохи утихомирилося з цим розкуркуленням, поїхали до дочки – Наталії Макарівни Козленко – на Донбас. Потім вернулися і жили у доччиній хаті. До нас дідусь і бабуся ходили майже щоденно. Допомагали нам усім. Дідусь працював у колгоспі. Бабуся хазяйнувала вдома і у нас, бо мама працювала вдень у колгоспі, а ночами шила, тому що податки такі великі були. Ще і дідусь допомагав платити і нас учити. Так ми, примирившись зі своїм горем, і жили, не знаючи нічого про батька. Але ось у 1938 чи 1939 році, точно не пам'ятаю, прийшов лист з Польщі до дідуся. Батько просив дідуся, щоб він вислав йому метрику, і питав, як діти і жінка. Звичайно, ми зраділи, що батько живий. Метрику йому вислали, і мама написала листа від імені дідуся. А через декілька років – ця проклята війна. І от десь у кінці 1941 року прийшов з полону наш сільський хлопець Галушко Дмитро і говорить, що чоловік, який його виручив з полону, дуже похожий на мого брата Олександра. І цей чоловік сказав йому: "Пам'ятай, що тебе виручив з полону Іван Лютенко". І ще Дмитро казав, що у нього (Івана Лютого-Лютенка. – Ред.) повна хата полонених, і серед них водянський Барабаш, який дуже хворий. Барабаш йому сказав, що як подужає, то зразу приїде додому. "А цей Лютенко дав мені документи і харчі на дорогу, і я поїхав скоріше додому", – так розповідав Дмитро Галушко.
Дійсно, десь через неділь дві чи три приїхав Барабаш, який привіз лист від батька і фотографію батькової дружини і сина Юрка. Батько просив маму, аби вона йому простила, що він женився. Їй цього листа довго не давали, а згодом дідусь дав. Мама сказала, що інакше і не могло бути, тому що чоловік сам так довго не буде, та ще й в чужому краї. Але після цього довго плакала. Дідусь сказав: "Я тобі співчуваю, дочко, але в цьому нічим не можу допомогти".
Приїхали з полону ще калигірці, шполяни і, здається, з Матусова. І усі говорили, що виручив їх з полону Іван Лютенко. Фамілії я їх не знаю. Шполяни їздили до батька по соду, сіль, серпи. Це ж була війна. Не було у нас нічого, отож люди шукали собі кусок хліба і грошей для щоденного прожиття.
У другий набір до Німеччини попав і мій брат Олександр. Коли переїхали польський кордон, то ешелон довго стояв і брат цим скористався, вийшов надвір ніби по своїй нужді... Вийшов на дорогу, спинив машину грузову, попросився до Холма. Польську мову він трохи знав. Отак і доїхав до Холма. Адресу батька він знав. І знайшов його дім.
Батька дома не було, а були гості. Вони взнали зразу, що це син Івана Макаровича. Всі його вітали. А тут незабаром і батько прийшов. Також зразу узнав свого сина. Батько його і цілував, і щипав, і кусав, і плакав, і радів.
Батько пишався сином. Олександр був культурний, вихований, грамотний. Не вмів тільки панночкам руку цілувати.
Отак брат і залишився біля батька. Поки жили у Польщі, то листи одержували часто. А після був перерив.
У 1953 – 1954 рр. був перший лист з Америки від Олександра, де він писав, що у них усі живі, здорові, але у нас вже не було ні дідуся, ні мами. Дідусь помер 1943 року, а мама у 1946 році.
Маму замучили. Їй ще більше стали докоряти батьком (тобто чоловіком. – Ред.). Вони думали, що батько робив на німців. Мамі виповнилося лише 50 років, як вона померла. Звичайно, були і добрі люди, які нам допомагали. Десь у 1960 – 1965 рр. бабусю забрала дочка до Шполи, де жила сама, а потім переїхали у Київ, де бабуся і померла. Труну привезли до нас додому, в Товмач, попрощалися і похоронили бабусю у Товмачі, біля дідуся. Листи від батька стали ходить регулярно, а потім і почав нам батько висилати посилки. А в 1981 році запросив мене до себе. І от я одчаялася поїхати в таку даль, бо так хотілося побачити батька. І я на 59 році свого життя побачила вперше свого дорогого і такого жаданого батька.
Поїхала я з меншою дочкою Валентиною. Зустріч була і тривожна, і радісна. Батько водив нас і в український ресторан, і в церкву, і український клуб, і до своїх знайомих. Батька дуже поважали всі українці, які там жили. Познайомив нас з паном, нині покійним, Михайлом Дорошенком, з його сином і невісткою. Батько був добрий розказчик. Як зачне розмовляти, то як вода в річці біжить, так біжать його слова. Де вони тільки бралися, ті слова?! І слова такі розумні, ділові. Батько говорив, щоб діти і онуки училися і пам'ятали, хто наші вороги. Говорив: "Бережіть Україну, не давайте на поталу її москалям". Зустріч була радісна, а прощання зі слізьми. Батько плакав, казав, що до нас уже звик, як тепер буду? Я говорю, ми ще побачимося, може, Ви до нас приїдете. Я б тільки хотів померти в Україні, каже, але боюся туди їхати, бо старий. Якби молодший, то поїхав би, може. Ще й повоював би, хоч словами, з цими москалями. Дочки мої обидві їздили, як дідусь був хворий...
Батько помер 20 березня 1989 року на 92 році життя (син Юрій твердить, що 19 березня. – Ред.). Царство йому небесне і земля пухом.

Марія Іванівна ТЕМЧЕНКО
м. Черкаси

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ