Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Іван Полтавець-Остряниця,
наказний отаман Вільного козацтва

Іван Полтавець-Остряниця відіграв важливу роль у житті багатьох українців. Один із них, Каленик Лепикаш, зустрівся з ним у Петроградській школі броньових автомобілів у червні 1917 року. Полтавець, згадував Каленик, аж палав вогнем любові до козацької історії українського народу. Він захоплено розповідав про козацтво і казав, “що настав час стати нам на ноги і відділитись від Москви”. “Його розмови вплинули на мене, – писав Лисюк-Лепикаш, – і я став сам почувати себе козаком”1.
Полтавець-Остряниця залучив Каленика до Петроградського відділу Вільного козацтва. Невдовзі підбив його й інших відчайдухів взяти участь у нальоті на Історичний музей із метою відібрати стародавні козацькі прапори, а заодно і козацьку зброю. Експропріація українських скарбів відбулася успішно…
Напевно, активна діяльність петроградських вільних козаків була не до шмиги прихильникам “єдиного революційного фронту”. Тож довелося невдовзі підполковнику Полтавцю-Остряниці тікати з Петрограда до Києва і творити збройну силу українського народу тут. Зокрема, взявся він за підготовку Першого з’їзду Вільного козацтва.
Полтавець-Остряниця належав до кола тих, хто завдяки своїм здібностям і творчій любові до України був здатний впливати на хід історії. Про цих небагатьох, “натхненних огнем любові до… історії українського народу”, писав у своїх спогадах вільний козак Демид Гулай: “Ці одиниці – підполковник Іван Полтавець-Остряниця… підпоручник Міхновський… ветеринарний лікар Луценко і суддя Сергій Шелухін… та десятки інших... Не дивлячись на те, що вони в питаннях ідеологічного характеру були самітні, почали вони посилено стукатись у серця українців”2.
Демид Гулай, змальовуючи невиразне українське національне лице революційного часу, коли мало хто мріяв про Самостійну Україну, писав: “Пригадую ті часи, коли й мені довелось розмовляти зі старшинами та вояками українського походження. У старшин національна свідомість – українськість – проявлялась хіба тим, що вони любіше співали свої пісні, шанували нашого генія Тараса Шевченка, дехто з приємністю пригадував оповідання Кащенка й інших письменників, що писали в своїх творах про лицарську славу та героїчну боротьбу козацтва за волю свойого народу і власну державу. Але у них і гадки не було, щоб ми, нащадки славних прадідів, використали революційний хаос та збудували державне життя”3. А Полтавець-Остряниця додавав: “Здавалося, що меч та чужоземна адміністрація остаточно вирішили національну проблему на великій східній рівнині, змішавши всі народності докупи і витворивши загальний тип – общероса; але пригнічене національне почуття очікувало першої нагоди і – коли на зміну силі повіяло лише правом – Світ знову почув за національну пожежу на Чорноморських ланах”4.
Одним із перших, хто підніс сірник до хмизу ображених національних почуттів, горами розкиданого по Україні, і був Іван Васильович Полтавець.
Народився він 26 вересня 1890 року у Суботові, колишній резиденції Богдана Хмельницького5. Суботівці відрізнялися від мешканців навколишніх сіл – і зовнішнім виглядом, і внутрішнім світом. Це були “люди високого зросту, сильної будови, чорноокі й темноволосі, в цілому суворо гарні. В мові були скупі, у висловах категоричні; ніколи не лаялися”. Суботівці були горді – ніколи не брали невістки з чужого села “й дочки не віддавали заміж у чуже село”, бо ж вони – “старі козаки”, а в навколишніх селах – “кріпаки”6.
“Ще до 1914 року в Суботові не було поліційного урядника чи стражника, – писав полковник Вартоломій Євтимович, – бо коли такого до Суботова й призначали, то по якомусь тижню-двох він або сам звідти переносився на інше село, або ж його “переносили” так, що й сліду по ньому не лишалося… У своїх суперечках… суботівці не вдавалися по присуд до мирового чи якогось іншого державного суду, бо це був би сором для “козаків”, першою й останньою судовою інстанцією для суботівців були “діди”… Вони, чи не єдині в усій передреволюційній Україні, зберегли традицію старої гетьманщини в тому, що кожного року “на Петра” на одному з численних островів у малоприступних і від людського ока скритих плавнях на Тясмині суботівські “діди“ збиралися на раду й на тій раді… обирали гетьмана й козацьку старшину – осавула, писаря, суддю, скарбника й полковників! Обирали й доручали їм знаки їхньої гідності – козацькі клейноди… Самі “діди” свято вірили, що в Україні має знову “об’явитися” Гетьман-Богдан, що він видасть “золоту грамоту”, приверне “людям” давній “козацький присуд” і буде гетьманувати в Україні – сам він і його діти – “доки сонця-світу”7.
Гетьманською ідеєю був перейнятий і Полтавець. Він з гордістю говорив, що походив із давнього козацького роду запорозького гетьмана Якова Остряниці, провідника протипольського повстання 1638 року. Дехто ставив під сумнів це твердження Полтавця, але не Павло Скоропадський. “Я знаю его семью… – писав він, – предположение, что он носит фальшивую фамилию, совершенно неверно... Его мать порядочная женщина... действительно предполагающая, что он гений... Окончил он Елизаветградское училище, поступил в какой-то пехотный полк, затем перевелся на Кубань, будучи сам кубанским казаком, увлекался историей Украины, писал по этому поводу кое-что. Во время войны, по словам генерала Рогозы8, был выдающимся офицером, имел все ордена, включая георгиевское оружие. Был командирован в Петроград в школу броневых автомобилей. Тут началась его политическая украинская деятельность, которая кончилась тем, что при Керенском ему пришлось удирать из Петрограда на юг…”9
Як діяча Вільного козацтва Полтавця кооптували до складу Генерального військового комітету Центральної Ради. Вже як представник української влади він скликав представників Вільного козацтва з різних міст і сіл. Нарада відбулася в його помешканні, “у неділю, між 20 – 25 вересня 1917 року”. Делегати від вільнокозацьких організацій Звенигородщини, Білоцерківщини, Чигиринщини та Гайдамацьких частин з Одеси постановили скликати 1 жовтня у Чигирині з’їзд вільних козаків.
Павло Скоропадський у “Спогадах” стверджував, що Полтавець-Остряниця не лише організував з’їзд у Чигирині, а й до останнього моменту приховував від соціалістичних керівників Центральної Ради день відкриття, аби вони не встигли “розпропагандувати учасників, а може, і навіть зірвати проведення з’їзду”10.
Полковник Яків Водяний, делегат з’їзду від Черкаського полку Вільного козацтва, згадував, що між іншими “звертав на себе увагу молодий старшина у однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом “Остряниця”, син учительки-удовиці з с. Балаклея біля Смілої”11.
З’їзд відбувся в Чигирині 3 – 7 жовтня. Згідно з Ярославом Пеленським, 200 делегатів представляли 60 тисяч організованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані12. Полтавець-Остряниця подавав інші цифри: “1000 послів, що заступали тоді вже 40000 Українського Козацтва, – писав він, – виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та стремління до послуху та офір”13.
І знову слово Демиду Гулаю: “В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись нарада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними маяв отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор.
Перед початком наради відбувся молебінь, по закінченні його задзвонили дзвони, і коли їхній передзвін затих, довбуші вдарили у литаври. Це був знак, що Рада почалася. Литаври замовкли. На поміст зійшли старі запорожці – д-р Луценко14, Модест Левицький15 і кооператор, громадський діяч Б. Левицький. Вони тримали отаманський бунчук, прапор і пірнач.
Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. Пролунало гучне “Слава!”. Полковника Остряницю вкрили прапорами.
Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.
Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.
Знову подякувавши за шану, Полтавець категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, а на почесного Отамана – проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно”16.
Обрання Павла Скоропадського військовим отаманом Вільного козацтва було кроком до відновлення гетьманату. А от його пропозиція обрати Михайла Грушевського почесним отаманом вільних козаків була тактичним ходом: Полтавець, працюючи в Генеральному військовому комітеті, знав про негативну позицію професора Грушевського до ідеї створення сталого війська, а Вільне козацтво відновлювалося саме як збройна формація українського народу.
Бачу тут геніальний жарт Полтавця-Остряниці, який використав популярність Михайла Грушевського проти нього ж, всупереч його поглядам, та ще й при цьому “освятив” ім’ям професора свій задум. І зняв із себе перед політичним керівництвом України відповідальність за результати з’їзду: Полтавець-Остряниця прекрасно знав про недоброзичливе ставлення до Павла Скоропадського соціалістичних керівників Центральної Ради, які небезпідставно боялися, що генерал силою зброї розжене їх.
Зрозуміло, Остряниця не питав у Михайла Грушевського згоди стати “на чолі” козацтва. Як, й у генерала Скоропадського, з яким навіть не був знайомий.
З’їзд у Чигирині закінчився – Полтавця-Остряницю обрали наказним військовим отаманом, а до складу Генеральної козацької ради увійшли д-р Іван Луценко, Семен Гризло17, хорунжий Кіщанський, Антін Шкільний18 та інші, всього 12 чоловік.
А ось що писав про цей з’їзд черкаський полковник Яків Водяний: “…Я не міг вийти з дива, що на з’їзді не було представника уряду Центральної Ради. Ігнорація урядом так важної і популярної тоді військової організації… мені була тоді цілком незрозуміла. (Генеральний) Секретаріат Центральної Ради, на чолі котрого стояв В. Винниченко, своїм знехтованням першого з’їзду Українського Вільного Козацтва спричинився до того, що Головним Отаманом Вільного Козацтва вибрано для уряду небажаного генерала бувшої російської армії Павла Скоропадського. А я пригадую, що з’їзд так патріотично і прихильно був настроєний до Центральної Ради, що коли б на з’їзді був представник Уряду, то, певно, провадив би зборами так, як це було би потрібно Урядові, і на Генерального Отамана був би вибрав бажаного для Генерального Секретаріату кандидата”19.
Яків Водяний помилився. Представник Центральної Ради на з’їзді був – Іван Полтавець-Остряниця. Саме його відрядив до Чигирина Генеральний військовий комітет. Інша справа, що він там руїнницької політики Центральної Ради не вів.
Згадав черкаський полковник і таку істотну деталь. “Певна група, – писав він, – на чолі з Полтавцем підтримувала думку вибрати гетьмана, але ця група була скоро збита поміркованими елементами…”20
Справді, Іван Полтавець, розуміючи небезпеку подальшого керівництва соціалістичних провідників Центральної Ради, вже у жовтні 1917 року планував відсторонити їх і поставити на чолі України гетьмана.
Але доля воліла продовжити випробування України…
Перебуваючи у Генеральному секретаріаті у справах свого корпусу, Павло Скоропадський через поручника П. Скрипчинського отримав телеграму з Чигирина про своє обрання “отаманом всіх Вільних Козаків”. Це для нього стало повною несподіванкою – адже з ним попередньо нічого не узгоджували. Генерал помітив, що подія “викликала надзвичайно неприємне враження” у Генеральному секретаріаті. На питання Скоропадського, що означає обрання його отаманом, Скрипчинський відповів, що це “почесна посада, не пов’язана з якоюсь діяльністю” і що подробиці будуть відомі лише тоді, коли Полтавець-Остряниця повернеться з Чигирина21.
Павло Скоропадський вирішив дочекатися Полтавця, і коли той наступного дня прибув до Києва, генерал сам поїхав на зустріч з ним, щоб розібратися, в чому справа. Полтавець-Остряниця на Скоропадського “справив добре враження”. Полтавець розповів “весь підспідок” діячів Генерального секретаріату і проінформував про козацький рух. Під час розмови Скоропадський збагнув, що Вільне козацтво “може стати тією здоровою течією, яка врятує Україну від того розвалу, що сильно виявилося і серед військових, і в колі мирних громадян”. Генерал сказав, що зайнятий формуванням корпусу, а козацтвом нехай поки заправляє Полтавець”22.
10 листопада 1917 року наказний отаман Вільного козацтва Полтавець-Остряниця з генеральною старшиною переїхав до встановленого з’їздом постою – містечка Білої Церкви на Київщині. На одному із засідань Генеральна козацька рада дійшла висновку, що Центральна Рада не спроможна створити Української держави. Вирішено було поставити на чолі України гетьмана. Вибір упав на Павла Скоропадського.
Гетьманський лад, на переконання генеральної старшини, закладе фундамент Української держави, стане її передумовою. Від того часу основними політичними засадами Вільного козацтва були такі принципи:
“1. Самостійна Українська козацька держава.
2. Тверда національна державна влада – диктатура.
3. Організація козацького війська як головної підвалини самостійності і державності України.
4. Розв’язання земельного питання на користь малоземельного і безземельного козацтва та громадянства.
5. Союз з козацькими і кавказькими державами.
6. Забезпечення законом соціальних прав та інтересів українських робітників.
7. Негайне проголошення автокефалії Української Православної Церкви”23.

Голова Генерального секретаріату Винниченко був вкрай занепокоєний з’їздом, що відбувся в Чигирині, а особливо його наслідками – обранням “царського генерала Скоропадського” військовим отаманом. Щоб опанувати козацтво, при секретаріаті було створено департамент Вільного козацтва.
“В цілях внесення розколу та гальмування розвитку Вільного Козацтва, – стверджував Демид Гулай, – Секретар Внутрішніх Справ п. В. Винниченко призначає директором департаменту Вільного Козацтва свого партійного однодумця, соціал-демократа П. Певного. Пан Певний, призначаючи повітових інструкторів по організації Вільного Козацтва, дав такий наказ: “Їдьте, працюйте та глядіть, щоб у вас не наросло Вільного Козацтва, як після дощу грибів…”
Призначений на Переяславський повіт пан А., котрий оповідав мені про це, заявив п. Певному, що було б нечесно з його боку одержувати платню й шкодити розвоєві козацького руху. Та й з яких причин він мусить це робити? Пан Певний пояснив: “Чи Ви маленький і не розумієте, що Вільні Козаки багнетами викинуть нас і поставлять гетьмана?..”24
Так виникло два центри: Генеральна козацька рада з наказним військовим отаманом полковником Полтавцем-Остряницею в Білій Церкві та департамент при Генеральному секретаріаті внутрішніх справ у Києві, “роботу котрого свідомо спрямовано на гальмування розвитку Вільного Козацтва”25.
І все ж “козацький рух ширився, змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника, – писав Полтавець-Остряниця, – але обставини для козацтва склались несприятливо – соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, а все-ж-таки в кождій з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотки, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать, як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького З’їзду в місті Чигирині”26.

12 грудня 1917 року командир 1-го гвардійського корпусу Павло Скоропадський виїхав із Василькова до Білої Церкви, де вже місяць перебувала Генеральна старшина Вільного козацтва. Генерал був вражений зустріччю. На вокзалі Полтавець-Остряниця вишикував почесну варту. Скоропадського приємно здивувало, що караул чудово одягнений і вправно виконував команди. Сформував наказний отаман і отаманську сотню. “Полтавец завел… полный внешний порядок, – згадував Скоропадський. – Полтавец организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо... Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала гр. Браницкая, но думаю, что тут не обходилось без контрибуций, налагающихся на евреев, хотя определенных данных на это не имею”27.
18 грудня 1917 року Павло Скоропадський із Полтавцем-Остряницею та ад’ютантом Гнатом Зеленевським виїхали на лінію Шепетівка – Козятин – Вапнярка...
Павло Скоропадський стверджував, що Полтавець-Остряниця і його помічники, звітуючи Генеральному секретаріату, навмисно перебільшували чисельність вільних козаків. На запит звичайно відповідали, що озброєних козаків 450 тисяч, тим часом як у генеральної старшини було лише 40 тисяч рушниць28. Хоча якщо враховувати особисте озброєння багатьох козаків (у тому числі формально не записаних до організації), то, може, і не надто перебільшував Полтавець-Остряниця.
Коли у грудні 1917 року на Київ посунули більшовики, командувач військами Центральної Ради Юрій Капкан звернувся у Білу Церкву до генеральної старшини по допомогу. І Полтавець негайно відгукнувся, виславши кілька тисяч козаків захищати українську столицю. Це різко підняло престиж Генеральної козацької ради в очах Центральної Ради29. Слід сказати, що козаки, коли з’являлися у Києві, до свого уряду ставилися не надто поштиво, погорджуючи, напевно, ними за дурну політику роззброєння України…

Як оцінював Павло Скоропадський особисті якості Івана Полтавця-Остряниці? “Неглупый человек, большой украинский энтузиаст, гетманец, чрезвычайно честолюбивый, авантюрист в полном смысле этого слова, – писав Скоропадський, – его можно было подбить на патриотическое предприятие. Очень высокого мнения о себе, действительно прекрасно говорил и владел пером и очень недурно рисовал. Часто хотел играть роль ему не по плечу, очень был подвержен лести...”30
Іван Полтавець взяв найактивнішу участь у підготовці державного перевороту 29 квітня 1918 року. Він увесь час перебував поруч із майбутнім гетьманом, навіть жив із ним в одній квартирі, яка перетворилася на штаб повстання проти Центральної Ради.
28 квітня Павло Скоропадський гостював у родині Безаків. Господиня, Олена Миколаївна, була запеклою російською монархісткою, України зовсім не визнавала – ні самостійної, ні несамостійної. Попри гостинність, вона, очевидно, була не надто рада бачити за своїм столом Полтавця-Остряницю з голеною головою. Все-таки вона і до нього намагалася виявити люб’язність. Тож лише скривилася, коли Полтавець раптом заявив, що “Володимир Святий був також українцем і що історично доведено, що він ніколи бороди не мав, а бороду йому домалювали на іконах пізніше через великоросійський вплив”31.
Саме з Полтавцем-Остряницею та ад’ютантом Гнатом Зеленевським Павло Скоропадський прибув автомобілем у цирк Крутикова, де відбулася історична подія – обрання Гетьмана України. В цей день Павло Скоропадський призначив Полтавця-Остряницю Генеральним писарем…
До слова, у Суботові 1918 року “діди” гетьмана не обирали, “отже, признали того, що “об’явивсь”32.
Полтавець був великим знавцем придворної етики і звичаїв історичної Гетьманщини. Старанно дотримуючись козацьких традицій, він фактично став головним церемоніймейстером Гетьманського двору. Сприяла цьому і його імпозантна зовнішність33.
Старшина для доручень штабу Запорозького корпусу Вартоломій Євтимович, якому пощастило побувати на прийомі при дворі гетьмана Павла Скоропадського, подав такий образ Полтавця-Остряниці: “Вище середнього зросту, сильно збудований, стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою “під гичку” чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста”. Ревно дотримуючись стародавніх традицій, Полтавець-Остряниця одягався розкішно – “у дорогі кармазини, з безцінною “дамаскою” при боці, підперезаний дорогим золототканим шалем, у жовтих сап’янцях, на яких мелодійно подзвонюють у підібраних тонах срібно-позолочені, дорогої сніцерської роботи, остроги, стилізовано скопійовані з музейних взірців”. Євтимович писав, що Полтавець-Остряниця “ніби зіскочив із старого портрета” і був “класичним взірцем українського мужеського типу”. Говорив доброю українською мовою, “кокетуючи запозиченими із старого словництва архаїзмами”34.
Іванові Полтавцю належить значна роль у підготовці гетьманського універсалу від 16 жовтня 1918 року про відновлення козацького стану і повернення йому прав і привілеїв, скасованих Катерининою II… Мова про оту “золоту грамоту”, які з покоління в покоління чекали його земляки-суботівчани.
Ось уривок із гетьманського універсалу: “Вас, козаки, – нащадки славних лицарів запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані нами козацькі жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх і клейнодів козачих і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишались… Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською”35.
Коли гетьман Павло Скоропадський заради миру в українському таборі зрікся влади, він разом із найближчими співпрацівниками виїхав до Німеччини. Так Полтавець-Остряниця опинився у Німеччині.
На еміграції між гетьманом, який вирішив відійти від активної політичної діяльності, та непосидючим Іваном Полтавцем-Остряницею виникла незгода. Енергійна натура Полтавця-Остряниці шукала нових методів боротьби – тим більше коли в Україні йшла війна. Тому, як наказний військовий отаман Вільного козацтва, почав перебирати ініціативу на себе.
4 вересня 1920 року у Берліні частина старшини постановила відновити організацію українського козацтва. Його очолив Іван Полтавець-Остряниця. У березні 1921 року місцем штабу військового отамана став Мюнхен, де розвивався молодий націонал-соціалістичний рух. Попри свої антисоціалістичні погляди, Полтавець пішов на співпрацю з націонал-соціалістичною партією. Не один раз контактував з Альфредом Розенбергом, який виношував плани розчленування Росії на національні держави...
Але неспокійна душа Полтавця-Остряниці не могла обмежитися переговорами, участю у нарадах і написанням статей. Він прагнув бою. Як виглядає, Полтавець вирушає в Україну, пробирається на Чигиринщину, до Холодного Яру. Принаймні цьому є підтвердження у спогадах уповноваженого ЧК Петра Пташинського. Чекіст стверджував таке: “Знаменские леса с Холодным Яром оседлали атаманы Заболотный, Чучупака, Полтавец-Остряница... В июне 1921 года Чекаленку, Кошелеву и мне при помощи подразделений 25-й стрелковой дивизии предстояло осуществить операцию по ликвидации бандитизма в Холодном Яру и атаманов Чучупаки, Заболотного, Полтавца-Остряницы, Ивана Гребенюка”36.
Далі Пташинський детально описав зустріч з отаманами Чучупакою та Полтавцем-Остряницею в Холодному Яру. Полтавець справив на чекіста найгірше враження, бо вкрай вороже поставився до ідеї переговорів із чекістами та й безпосередньо до самого Пташинського, якого весь час прагнув підпоїти, а тоді ліквідувати. Чекіст вважав Полтавця “лютим ворогом бідноти, потомственним куркулем” (див. розділ “Спогади чекіста Пташинського”. – Ред.)37.
Свою зустріч з отаманами в Холодному Яру Пташинський датує липнем 1921 року… Тим часом у Відні, влітку 1921 року, було створено Українське національне вільнокозацьке товариство, тимчасову Генеральну управу якої очолив Василь Вишиваний (ерцгерцог Вільгельм Габсбург), який мав те, що бракувало Петлюрі і Скоропадському, – “кров імператорів”38. Повернувшись у Німеччину, Полтавець-Остряниця приєднався до політичної акції Вільгельма Габсбурга. Паралельно налагоджував контакти з російськими монархічними колами, що знайшло схвалення самого генерала Людендорфа. Досягнув Полтавець і підтримки німецьких правих кіл.
Співпраця отамана з Василем Вишиваним продовжувалася лише десять місяців, відтак Українське національне вільнокозацьке товариство на початку 1922 року через внутрішній антагонізм розкололося. Конфлікт вилився на сторінки преси…
У січні 1923 року Полтавець-Остряниця у Мюнхені заснував Українське національне козацьке товариство. Від самого початку воно взяло на озброєння “ідеологію націонал-соціалізму, маючи в перспективі застосовувати її в Україні. УНАКОТО вбачало своє призначення у створенні козацької сильної бойової армії, на зразок “ордену”39.
“Ми гадаєм, – писав Іван Полтавець-Остряниця, – що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом – диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена і зможе виявити без каліченої революцією демократії та жидівської меншості свою дійсну волю”40.
У програмних документах товариства наголошувалося, що саме “демократичні принципи стали основною причиною поразки у Національно-визвольній боротьбі”41. У статуті було закладено дискримінаційні пункти щодо представників інших націй, зокрема стверджувалося, що громадянином Української держави “може бути лише козак, а козаком – лише українець по крові, без різниці віросповідання”. Далі зазначалося, що за певних умов громадянами України можуть стати й люди інших національностей, але не євреї – “жиди не можуть бути зовсім городянами Української Держави”. Всі іноземці позбавлялися права брати участь в управлінні Українською державою, посідати посади в уряді, видавати пресу тощо42.
Використавши зречення Павла Скоропадського 14 грудня 1918 року та вбивство Симона Петлюри 25 травня 1926 року й посилаючись на рішення Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва у Чигирині, Іван Полтавець проголосив себе військовим отаманом і Гетьманом України. Не забув він і нагадати прихильникам і опонентам, що походить із роду запорозького гетьмана Якова Остряниці.
1 липня 1926 року Полтавець-Остряниця оприлюднив 1-й Універсал до Українського козацького народу. У ньому якраз його й було оголошено “Гетьманом і Національним вождем всієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорізьких”.
Напевно, згадував він у той день суботівських “дідів”. Що б вони сказали? Чи б визнали його за гетьмана?..
Після виходу у світ Маніфесту 1926 року Іван Полтавець-Остряниця проголошує себе диктатором неіснуючої Української Народної Козацької Республіки; погоджуючись, як бачимо, вже й на республіканський устрій України. Важко все це коментувати. Виявляється, що досить легко довести добру ідею до абсурду…
Все ж козацьке товариство розвивається, зміцнюється, намагається вести політичну роботу. Полтавець стверджував, що УНАКОТО мало вісім кошів, які дислокувались у Болгарії, Румунії, Німеччині, Чехословаччині і навіть Марокко.
На Великій Україні буцімто діяв 1-й повстанський кіш, який нараховував, за твердженням Остряниці, 40 тисяч членів-підпільників (“Українська громада” у Берліні назвала ці цифри фікцією). На теренах Польщі ніби стояв 2-й кіш (1500 чоловік). Кошовим визначено Івана Волошина (Кравченка). Генеральним повноважним представником на Волині вважався контр-адмірал Чорноморського флоту Володимир Савченко-Більський, що проживав у Ковелі. Стверджувалося, що на Волині діяло три полки – у Ковелі (отаман Захар Дорошенко), у Дубні (отаман Наум Тадіїв), у Луцьку (отаман полковник Павло Мінченко). Козаків приваблювали ідеї інтегрального націоналізму, і тому в 1930-ті роки в козацьких лавах були й члени ОУН43.
На заміну Українському національному козацькому товариству, яке занепало, невгамовний Полтавець-Остряниця творить нову організацію – Український національний козацький рух. “Мета УНАКОР, – зазначалося у статуті, – полягає в потребі організації нового специфічного українсько-козацького націонал-соціалістичного фашистського укладу народного життя”44. Полтавець неодноразово пропонував свої послуги Вермахту, звертався до Адольфа Гітлера з листом, в якому від імені українських козаків заявляв, що “для українського народу Брест-Литовський договір, за яким Німеччина і Україна стали союзниками, залишається в силі”. Полтавець пропонував Гітлеру взяти у своє розпорядження козаків УНАКОР, але Гестапо радило Міністерству закордонних справ Німеччини не звертати уваги на УНАКОР, бо вона “існує лише на папері і практично не має прихильників”46.
Ось як повертається доля: на фронтах Першої світової у битвах із німцями Полтавець здобув славу визначного офіцера, отримав за їхнє знищення всі можливі ордени, а тепер виявилося, що німці є єдиним союзником у боротьбі проти хижого московського звіра.
Полтавець-Остряниця не раз казав, що “непохитна віра в правоту діла та в силу відродження талановитої, рвучої до життя Української Нації – суть запорука нашої перемоги”47.
І все ж, які б не були правильні слова та наміри, будь-який ненімецький рух на території націонал-соціалістичної Німеччини був приречений. Гітлер не збирався ні з ким рахуватися, навіть із тими, хто хотів йому допомогти перемогти більшовицьку Москву. Він настільки увірував у силу свого народу та власний геній, що вважав, наче цього досить, аби перемогти увесь світ. Помилився німецький вождь…
А Полтавець-Остряниця увійшов в історію як розкольник гетьманського руху. Називали його і мегаломаном. Напевно, ці характеристики справедливі…
Багатьох обурював агресивний авантюризм Полтавця-Остряниці – в принципі, необхідна риса козацького характеру, яка не раз допомагала Полтавцю-Остряниці долати малоросійське болото – як в Україні, так і на еміграції...
Що ж до недемократичних його поглядів та ксенофобії, то на це були об’єктивні причини. Ворогів України ненавидів він справді до запаморочення.
Що казати, наказний отаман Вільного козацтва був складною людиною. Як і Микола Міхновський, Леся Українка, Олена Пчілка, Тарас Шевченко. Бо загострені національні почуття цих великих українців приводили їх до вчинків і поглядів, які сучасники засуджували.

___________
1 Драган Р. Вік прожити – не поле перейти (У 90-ліття Каленика Лисюка) // Українське Козацтво. – 1978. – Ч. 1 – 2 (46 – 47). – С. 39.
2 Гулай Д. Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році // Українське Козацтво. – №6 (59). – Жовтень – грудень. – Чикаго, 1979. – С. 6 – 7.
3 Там само. – С. 7.
4 Полтавець-Остряниця І. Заповіт // Українське Козацтво. – Ч. 5 – 6. – Липень – серпень. – 1978.
5 Лазуренко В. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення). – Черкаси: Ваш Дім, 2004. – С. 178.
6 Євтимович В. Гетьманська традиція в Суботові // Пам’ятки України: історія, культура. Науковий часопис. – 2002. – Ч. 2 (135). – С. 136.
7 Там само. – С. 136 – 137.
8 РОГОЗА Олександр Францович (8.6.1858 – квітень 1919). Військовий діяч; військовий міністр Української Держави (1918); військові звання – генерал-лейтенант російської армії (1908), генерал-бунчужний Армії Української Держави. Активно творив збройні сили, в яких впроваджував українську мову, залучав чудових фахівців. У квітні 1919 р. за відмову перейти на службу до Красної армії розстріляний.
9 Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 83.
10 Там само.
11 Водяний Я. Українське вільне козацтво та його з’їзд в Чигирині 3.Х.1917 (Зі спогадів) // Українське Козацтво. – 1977. – Липень – вересень. – Ч 4 (43). – С. 33.
12 Пеленський Я. Коментарі // Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 338.
13 Полтавець-Остряниця І. Заповіт // Українське Козацтво. – Ч. 5 – 6. – Липень – серпень. – 1978.
14 ЛУЦЕНКО Іван Митрофанович (1864, Одещина – 7.4.1919, м. Красилів, нині Хмельницька обл.). Громадсько-політичний і військовий діяч, лікар; надвірний радник, лікар Одеської військової округи, голова Одеської організації Української народної партії, голова Одеської української військової ради, член Центральної Ради (квітень 1917), член Українського військового комітету обох складів (1917), Генеральний хорунжий Вільного козацтва, член Генеральної ради Вільного козацтва (жовтень 1917), лідер партії соціалістів-революціонерів (грудень 1917), голова цивільного управління Таврійської губернії (грудень 1918), командир 1-го Подільського січового куреня (квітень 1919); військове звання – полковник медичної служби російської армії. Закінчив природничий факультет Петербурзького університету та військово-медичну академію. Автор наукових праць із медицини. Перед Першою світовою війною щорічно віддавав 80% своєї заробітної платні на розвиток української справи. Член Братства самостійників. Активно працював в Одеській українській громаді, товаристві “Просвіта”, “Українській хаті”. Член Українського революційного комітету. Організатор Одеської української військової ради та Гайдамацького коша. Делегат трьох всеукраїнських військових з’їздів. Організатор Вільного козацтва, зокрема Першого з’їзду вільних козаків у Чигирині (жовтень 1917). Михайло Омелянович-Павленко оцінював Л. як “першого самостійника в Українській Центральній Раді”. Учасник протигетьманського повстання. Розстріляний червоноармійцями 2-ї кавалерійської бригади 6-ї совєтської дивізії.
15 ЛЕВИЦЬКИЙ Модест Пилипович (25.7.1866, с. Вихилівка Проскурівського пов. Подільської губ., нині Хмельницька обл. – 16.6.1932, м. Луцьк). Державний і громадсько-політичний діяч, лікар, вчитель, письменник, дипломат; земський і повітовий лікар на Поділлі, Волині і Київщині, директор і викладач української мови української гімназії (Біла Церква, 1917), головний санітарний лікар та завідувач просвітньо-шкільним відділом залізниць України (весна 1918), радник і в. о. голови дипломатичної місії УНР у Греції (1919 – 1920), товариш міністра здоров’я уряду УНР (осінь 1920 – 1.4.1921), голова Головної управи Українського Червоного Хреста (1921 – 1922), лікар і лектор української мови господарської академії (Подєбради, Чехословаччина, 1922 – 1927), директор гімназійних курсів (Подєбради, 1925). Автор науково-популярних лікарських порадників українською мовою, оповідань із народного життя, “Граматики української мови” (Київ, 1918; Щипйорно, 1921; Берлін, 1925), шкільної “Читанки” (Рівне, 1930) та інших підручників. Праці на тему Визвольної боротьби: “Gloria victis” (“Літературно-Науковий вісник”, 1925), “Людина-звір” (“Літературно-Науковий вісник”, 1927); спогади: “Шкільні товариші”, “Казенні діти” (“Воля”, Відень, 1920) та ін., а також жарти й гуморески (під псевдо М. Пилипович, Виборний-Макогоненко, Дід Модест). Залишилися в рукописах: історична повість “Перша руїна” (про те, як Андрій Боголюбський руйнував Київ), “Спогади лікаря (1898 – 1929)”, “Гігієна для середніх шкіл”, “Мітольогія (грецька і римська)”, “Громадянська етика”.
16 Гулай Д. Вказана праця. – С. 9, 10.
17 ГРИЗЛО Семен (1887?, м. Кальниболото Звенигородського пов. Київської губ., тепер м. Катеринопіль Черкаської обл. – 3.3.1921). Військовий діяч; отаман Кальниболотського куреня Вільного козацтва (березень 1917), отаман Звенигородського коша Вільного козацтва (1917 – поч. 1918, до 20000 козаків), Генеральний осавул Вільного козацтва (з 3.10.1917), повстанський отаман (1919 – 1921, до 100 кінних і 2000 піших); військове звання – сотник Армії УНР, полковник Вільного козацтва.
18 ШКІЛЬНИЙ Антін (?, с. Гусакове Звенигородського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. – 1950-ті рр., “Отдельный лагпункт”, м. Абезь, Комі АССР). Громадсько-політичний і військовий діяч; курінний отаман Вільховецького куреня Вільного козацтва (весна 1917), член Центральної Ради (8.8.1917), член Генеральної козацької ради Вільного козацтва (жовтень 1917). Учасник Першої світової війни. Служив рядовим у 25-й пішій стрілецькій дивізії 11-ї армії на Південно-Західному фронті. Перебував на еміграції у Чехословаччині. Член ОУН. Арештований 1945 року у Празі. Засуджений і висланий у Сибір.
19 Водяний Я. Українське вільне козацтво та його з’їзд в Чигирині 3.Х.1917 (Зі спогадів) // Українське Козацтво. – 1977. – Липень – вересень. – Ч. 4 (43). – С. 33 – 34.
20 Там само. – С. 34.
21 Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 84.
22 Там само.
23 Савчук О. Чи були козаки козаками, або Хто такі націоналісти-гетьманці? // Старожитності. – №2 (38). – 1993.
24 Гулай Д. Вказана праця. – С. 11.
25 Там само.
26 Полтавець-Остряниця І. Заповіт // Українське Козацтво. – Ч. 5 – 6. – Липень – серпень. – 1978.
27 Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 96.
28 Там само. – С. 131.
29 Там само. –
30 Там само. – С. 82.
31 Там само. – С. 153.
32 Євтимович В. Гетьманська традиція в Суботові… – С. 136.
33 Осташко Т. Український козацький Рух в еміграції (1919 – 1939) // Український консерватизм і гетьманський Рух. Історія. Ідеологія. Політика. – Київ: видавничий центр КДЛУ, 2000. – С. 287.
34 Євтимович В. Перше ставлення в гетьмана // За велич нації: У двадцяті роковини відновлення Української Гетьманської Держави. – Львів, 1938. – С. 119 – 120.
35 Універсал гетьмана Павла Скоропадського про відновлення козацтва // Українське Козацтво. – 1973. – Квітень – червень. – Ч. 2 (24). – С. 3.
36 Пташинский П. Пути-дороги (Петр Никифорович о себе и еще кое о чем, что было когда-то давным-давно. 1902 – 1921 гг.) – Глава 12. Последний бой. – На правах рукописи. – Белгород-Днестровский, 1988. – С. 267.
37 Там само. – С. 284.
38 Осташко Т. Вказана праця. – С. 286.
39 Савчук О. Гетьманський рух у Польщі у 1920-30 рр. // Останній Гетьман. – Київ: Академпрес, 1993. – С. 172.
40 Український козак. – Мюнхен. – 1923. – 1 березня. – Ч. 1.
41 Осташко Т. Вказана праця. – С. 290.
42 ЦДАВО України, ф. 3521, оп. 1, спр. 50, арк. 2.
43 Савчук О. Гетьманський рух у Польщі у 1920-30 рр. // Останній Гетьман. – Київ, 1993. – С. 172 – 175.
44 ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 296, арк. 1 зв.
45 ЦДАВО України, ф. 3521, оп. 1, спр. 50, арк. 2.
46 Косик В. Вказана праця. – С. 55; Осташко Т. Вказана праця. – С. 293.
47 Українське Козацтво. – 1979. – Січень – березень. – Ч. 1 – 2 (54 – 55).

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ