Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Холодноярський сотник Сидір Темний

Сидір Темний мав відчайдушну вдачу і неспокійний характер: був некерований, над усе любив свободу, тож і жив на свій розсуд. Та, попри складний характер, ніякої шкоди людям не завдавав. Народився він 1882 року в Грушківці, що вмостилася на самій межі Холодного Яру. Село було велике. Хатки його розтягнулися вздовж річки Косарки і по ярах та їхніх відгалуженнях. Темних у Грушківці жило багато. Розрізняли їх за вуличними кличками – Біди, Гончарці, Задепи, Оселедці, Галайди, Блохи …
Мати Сидора Ольга Біда була родом із Мельників, що по той бік Холодноярського лісу. Там її рід називали Бідами. Це ймення прижилося і в Грушківці. Привела вона своєму чоловікові Іванові Артемовичу 18 дітей – Харитона, Варивона, Сидора, Юхима, Карпа, Вустю, Явдоху, Степана (пізніше прозвали Галайдою), Гаврила, Касяна, Василя, Полікарпа (“Гончарець”, бо одружився на жінці на прізвище Гончар), Віктора, Самійла (“Оселедець”, бо носив чуб “оселедцем”), Артема, Максима, Левка, Василя (“Блоха”)… Зростали діти на кутку Орличина.
Сидір неодноразово нехтував призовами до російського війська. Місцевий урядник і жандарми із Кам’янки не раз полювали за козаком, щоб спіймати і “побрити”-таки у “москалі”. Та Сидір добре знав Холодноярський ліс, що оточував Грушківку з трьох сторін. У ньому і ховався, коли надходив час чергового призову…
1905 року у селі було неспокійно, зокрема застрайкували робітники цукрового заводу. Хтозна, може, і Сидір був причетний до протестів, – хіба з неспокійним, волелюбним характером людина могла відсиджуватися у затінку, надто коли односельчани борються за свої права?
До “германської” війни Сидір безвиїзно пробував у рідному селі. На батьківській землі розжився, збудував великий дім. Хоч і називали їхній рід Бідами, а брат Степан із біди вибрався, ще до війни ставши міцним господарем. Мав понад 20 десятин землі, худобу, коней, реманент, двох постійних батраків і чимало сезонних працівників…
Коли почалася Світова війна, Сидір пішов-таки захищати “царя і отєчєство”. Не личило відсиджуватися по лісах сміливому чоловікові, коли в герці зійшлися мільйони. На здивування односельців і урядника, повернувся додому Сидір повним Георгіївським кавалером у званні штабс-капітана. “Всі його груди були увішані хрестами і медалями”, – казали люди. Виходить, що доброго чосу дав він “германцям” на фронті.
Очевидно, Сидір був чоловіком шанолюбним, бо полюбляв пройтися селом у мундирі – при всіх своїх нагородах. Тепер сільський урядник мусив ставати “во фрунт” і віддавати йому честь, ніби якомусь генералові. Не раз урядник, виструнчившись, козиряючи, поворотом голови проводжав його. І лише тоді, як Георгіївський кавалер віддалявся, міг йти далі.
1918 року Сидір одружився з місцевою красунею Мотрею Карюкою. Про неї відомо лише те, що мала сестру Варю. На початку 1919-го у Сидора і Мотрі народилася дочка Зіна. Вона, як і мати, відзначалася вродою…

Якийсь час Сидір був у Красній армії (напевно, 1919 року під час запеклої боротьби проти денікінців). Невдовзі покинув її лави і пішов у гайдамаки до Василя Чучупака. Очолив 3-тю пішу сотню Першого куреня Холодного Яру, став членом Холодноярського повстанкому. Про сотника Темного кілька разів згадував Юрій Горліс-Горський у своєму романі “Холодний Яр”.
Існує припущення, що Сидір і у гайдамаках ходив з “Георгіями” на грудях. Навіть переховуючись, знімав їх лише в разі небезпеки бути опізнаним. Так, однієї ночі 1922 року він прийшов у вітряк. Щоб не привертати уваги людей, вирішив зняти нагороди. Несподівано один із хрестів випав із рук. Як не шукав його Сидір – у пилюці, дерті, смітті, – так і не знайшов. “Був дуже опечалений”. Аж 1931 року, коли на місці млина колгосп ім. Мануїльського розорав поле, Микола Федорович Дінець (онук Явдохи, сестри Сидора) в ріллі знайшов хрест і від матері узнав історію цього “Георгія”.
17 серпня 1921 року Сидір Темний разом з отаманом Яковом Мамаєм-Щирицею піддався на “амністію”. Що таке “амністія” по-московськи, Сидір відчув одразу. У Кам’янку його, жорстоко побитого аж до непритомності, везли через всю Грушківку. Дружина Мотря знала, що чекало її чоловіка… Від пережитого вона збожеволіла. Її нібито забрали до психіатричної лікарні. І слід цієї нещасної жінки загубився…
А Сидору поталанило втекти з-під арешту. Та потім знову попався… Його арештовували неодноразово, але кожного разу вдавалося рятуватися. Перебуваючи в полоні, Сидір зазнав жорстоких тортур.
Дочку Зіну, швидше за все, взяв хтось із рідних зі Знам’янки. Принаймні звідти вона у 1930-х роках приїжджала до рідні у Грушківку. А батьківський дім, побудований ще до “германської” війни, похмуро стояв із забитими навхрест вікнами. Напевно, заходила Зіна на подвір’я, де колись бавилася дитиною...
Репресії проти холодноярців не зупинялися ніколи, але найстрашнішими вони були у першій половині 1920-х років і після убивства Сергія Кірова. Під чергову хвилю у 1930-х роках потрапили насамперед ті, хто боровся проти червоних зі зброєю в руках. Дісталося і родичам учасників Визвольної боротьби, навіть дітям. Ув’язнили і юну Зіну, дочку Сидора. Чекісти допитувались, де переховується батько. А що вона могла знати, коли ледь його пам’ятала?
Із тюрми Зіна вже не вийшла: одні люди казали, що закатували на слідстві, інші стверджували, що її повісили чекісти, а може, й сама наклала на себе руки. Загинула Зіна у Знам’янці або у Білій Церкві. Очевидно одне: її закатували за батька, сотника Холодного Яру Сидора Темного. А він у цей час жив на Донщині під чужим ім’ям і прізвищем. Мав й іншу дружину. Працював у радгоспі, але в “передовики” не вибивався, не хотів потрапити на сторінки газет, боявся, що хтось упізнає. Усі роки не розлучався з “Наганом”.
1934 року хату Сидора у Грушківці розібрали і перенесли на територію дитячого притулку, що діяв до початку Другої світової війни…
Репресії не минули й інших рідних Сидора. 1933 року померли від голоду брат Гаврило та його син Василь… Зі слів Галини Петрівни Цвіркун, 1930 року народження, відомо, що її матір, Софію Степанівну Темну (племінницю Сидора та першу дружину повстанця Платона Темного), довго тягали на допити в НКВД. Чекісти хотіли вибити покази на колишнього чоловіка, хотіли, щоб вона розповіла “про його контрреволюційне минуле”. Тож ображали, погрожували. Та жінка весь час казала: “Не був, не знаю, жив зі мною дома”.
Софію відпускали, щоб знову вдосвіта приїхати за нею якоюсь “кумедною машиною” (мабуть, це був “воронок”). А вдома в цей час ревіла негодована і ненапоєна худоба, кричало птаство. Бувало, що на тиждень її викликали по 2 – 4 рази. Назад добиралася пішки, часто вночі. Не раз поверталася з Кам’янки разом із Платоном. Він уже і сам пропонував їй розповісти все, що знає, аби самій врятуватися. Але та завжди відмовлялася.
Пізніше Платон не раз дякував Софії за стійкість на допитах у НКВД, завдяки чому він і залишився живий. А от другу дружину Платона (“Дусю-гайдамаку”) на допити не тягали, хоч у селі добре знали, що вона козакувала у Холодному Яру. І не тільки знали, а й боялися її. “Боялися всі”. Тоді вона їздила на сірому красивому коні, в сірій смушевій шапці, сірому короткому жупані, чоловічих штанях, чоботах, із карабіном і шаблюкою. Казали, що “її шабля не ржавіла”.
Коли під час Другої світової війни на Дон прийшли німці, Сидір повернувся в рідне село. Родичі були вражені: вся його голова була покрита великими ґулями. Він сказав, що це сліди катувань у ЧК. Розповів про один із способів “слідства”. Поголивши, його прив’язували, а тоді з певним інтервалом капали на голову холодну воду…
Сидір жив у Єлизавети Оксентівни Донець (Дінець) та у свого племінника Федора Вустимовича Дінця. Часто провідував Платона Темного та його Дусю, Сергія Апілата, рідше – Олександру, дружину брата Гаврила, який загинув під час Голодомору 1933 року.
Зайшовши якось до Сергія Апілата, застав там ще чотирьох хлопців, котрі служили у поліції, – племінника Антона Карповича Темного, Дениса Шкурата, Клима Курноса і Григорія Дяченка. Під час спільної випивки виник конфлікт. Іван Березюк стверджує, що на ідейній основі. Сидір, мовляв, засуджував хлопців, що пішли у поліцію, а ті пообіцяли йому за це помститися. З тих пір він жив у постійній напрузі.
Якось Сидір відпочивав у хаті Єлизавети Дінець. Раптом почув тупіт. А спав він завжди дуже сторожко – “як заєць”. Миттєво прокинувшись, рвонув у сіни, щоб вискочити надвір. Та було пізно. Хлопці вибили двері і вистрелили в нього. Куля потрапила у ліве плече, роздробивши кістку… Поранення було тяжким, хірург Модестов у Косарській лікарні мусив ампутувати Сидорові руку.
У 1942 (чи 1943) році у Грушківку приїжджала друга дружина з Дону, але у них щось не склалося і вона від’їхала на Дон…
Зрозуміло, що Сидір не раз ходив до лісу. І хоча “касу” 3-ї сотні, яку закопали під дубом, не знайшов, але відшукав сховок зі своєю частиною золота. З ним пішов він до Платона. Було це, коли німці відступали, а червоні “визволителі” підходили. Платон злякався і сказав, що через Сидора його посадять. І прогнав, заборонивши ще коли-небудь приходити до його хати. Після цього Сидір і перейшов жити до Тетяни Костівни Апілат, 1903 року народження. Так закінчилася дружба бойових побратимів і родичів – Сидора і Платона. Золото ж переходило з рук до рук, доки його не проїли далекі родичі Платона і Тетяни Костівни. А “Загинайко” Ананій, батько Трохима і Григорія Апілатів, на золото, добуте його синами “у гайдамаках”, купив у лісника Гречаного двоповерховий будинок і землю у Заїчиному яру. Дім невдовзі спалив Лопата…
А було це так. Козака 3-ї пішої сотні полку гайдамаків Холодного Яру Трохима Апілата командир винищувального загону Лопата полонив у лісі. Привели Трохима до будинку, нещодавно купленого його батьком. У матері запитали, чи її то син. Вона злякалася, сказала, що ні. Трохим присовістив її, що від нього відмовилася. Далі повезли його в Кам’янку, а потім у Черкаську ЧК. А хату батьків спалили…
До 1948 року сотник жив у Грушківці під власним прізвищем. Влада до нього спочатку не чіплялася, з огляду на те що він став жертвою німецької поліції. Подальша доля Сидора (від 1948-го до середини 1960-х років) невідома. Існує неперевірена версія, що його було ув’язнено нібито через донос другої дружини.
До рідного села він повернувся 1965 чи 1966 року, коли йому вже було за вісімдесят, щоб покласти свої кістки у рідну землю…
Планида Сидора – це типова доля людини (ще з часів Першої світової), яка внаслідок поразки своєї Батьківщини у війні за незалежність стала вигнанцем, “тріскою” (згідно з висловом “лєс рубят – щєпкі лєтят”). Перемога окупантів позбавила його родини – дружини і дочки, хати, рідного села.
Хоч більшість родичів цуралися Сидора, все ж у селі пам’ять про нього залишилася добра – “за його героїзм, простоту і громадянську позицію в період війни та як батька закатованої доці і чоловіка дружини, яка збожеволіла”.
До останнього дня свого життя Сидір Темний був упевнений у тому, що зробив правильний вибір, ставши у лави борців за Українську державу, що Україна здобуде незалежність і стане державою.
Зі слів дружини його брата Гаврила Олександри Темної, яку він дуже поважав, мабуть і за те, що завжди допомагала йому, відомо таке. У різні роки свого життя, в тому числі й в час брежнєвщини, він казав їй одне й те ж: “Побачиш, Олександро, наступить такий час, коли ця влада щезне і буде та, за яку ми проливали кров. Україна стане вільною, і буде своя держава. Може, не діждемося ми, то доживуть твої діти чи онуки”.
Олександра оповідала це своїй дочці Хтодорі. Цю розповідь чула Марія Романівна Апілат, тітка Івана Березюка, яка йому все це і переповіла.
Перша дружина Сидора Мотря – ота, що збожеволіла від переживань, – мала подругу – Олександру Феофанівну (пізніше Хромову). У Саші було багато фотографій дореволюційної пори і 1917 – 1920-х років. Були там світлини і Мотрі та її рідних, і Сидора. Очевидно, все це щезло, хоча надія знайти їх ще не згасла…
Останні роки життя Темний жив у Тетяни Костівни та у Степаниди Рибалки. Хоч і мав він уже 88 років, та, здається, жив би ще і жив. Але потрапив у автомобільну катастрофу, сильно травмувався і невдовзі зачах.
Помер Сидір Іванович Темний 14 січня 1968 року у рідній Грушківці. Спочив у хаті, в якій виросли холодноярські повстанці брати Апілати та їхня сестра Дуся. Поховали його у Грушківці. Могила, на жаль, не збереглася.
“Людська оцінка гайдамаків неоднозначна, – стверджує двоюрідний правнук Сидора Темного Іван Березюк. – Від “нейтрального” (більшість) до негативного (“бандити”) і рідко – позитивного”. Саме через це родина Зінкевичів відштовхнула від себе Гната (холодноярський сотник. – Ред.), навіть згадувати не хотіли про нього – “бандит”, і все! “Так само було і з Сидором Темним у пору брежнєвщини, – писав Іван Березюк. – Йому, на жаль, серед рідні місця не знайшлося і тепла дісталось дуже мало. На жаль… Я його пам’ятаю… Мені тоді було 10 – 12 років. Але шкільне, в основному, виховання змушувало мене дивитися на цю людину негативно…”

Іван Тимофійович Березюк вважає, що “негативне ставлення селян Грушківки до гайдамаків” викликано кровопролиттям, яке учинили у селі якісь “синьожупанники”, що проходили через село. Вони грабували, ґвалтували, вбивали. Хто вони такі, ніхто не знав, але оскільки бандити вирядилися в жупани, то судили по одягу. Мені особисто згадується тут чекістський загін “батька Вернигори”, переодягнений у гайдамацькі строї… А скільки таких “карбатів” вишукувало жертв по селах, щоб вдовольнити свою ординську спрагу крові та ще й дискредитувати Національно-визвольний рух?..
І все ж більшовики частіше діяли відкрито. Вони вбивали, палили і ґвалтували, як правило, не ховаючись і не переодягаючись у гайдамаків. Чому ж досі грушківчани ходять вулицями, названими на честь катів нашого народу?
___________
Авторські польові дослідження Івана Тимофійовича Березюка 2005 року. – Записано від Олександри Григорівни Темної (ор. 1895 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області року; Хтодорі Василівни Темної (1905 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району; Миколи Федоровича Дінця (1923 р н., двоюрідного онука Сидора Темного) у с. Грушківка Кам’янського району; Галини Петрівни Цвіркун (1930 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області; Марії Романівни Апілат (1936 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району.
Авторські польові дослідження Романа Миколайовича Коваля. – Записано від Івана Тимофійовича Березюка (1953 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області. – Січень 2006 р.
Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 177.
Листи Івана Тимофійовича Березюка (1953 р. н.) із с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області до Романа Коваля від 8 жовтня, 27 листопада, 4 грудня, 13 грудня, 15 грудня, 18 грудня, 19 грудня 2005 року.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ