Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Андрій Гулий-Гуленко,
командувач Південної групи військ УНР

Читаючи звернення Андрія Гулого-Гуленка до українських селян, переконуєшся, що отаман був надзвичайно емоційною і вразливою людиною. Через зранене серце пропускав він народний біль, розпач і “гнів на ворогів”. Коротенькі листівки-заклики отамана свідчать про його великий публіцистичний хист. Гулий-Гуленко вмів надзвичайно образно, яскраво і лаконічно передати суть проблеми, знайти стежку до сердець селян. Не дивно, що на його заклик селяни наїжачувалися багнетами, вилами і косами і, забуваючи про господарство, готові були йти за своїм отаманом у вогонь та воду.
Ось одне із його звернень: “Селянин! Заклопотаний працею, ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводе комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкані кров’ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає “діктатуру пролєтаріята”, гіршу (від) царського або денікінського ярма. Вспамятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад і спокій, навезем краму, машин і т. инше, – кричать горлаті кацапи-комунисти.
Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мадяр, голодних кацапів, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.
А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугілля, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Москівщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну... Коли совітське військо вступало в Україну, як ти вигнав Деникіна, комуністичний бог Лейба Троцький Бронштейн в свойому наказі обіцяв не посягати на права українського народу, встановити таку владу, якої він сам бажає.
Що ж ви бачите тепер?
Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках?
З’явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші “бєди”, в яких сидять зовсім чужі тобі люди.
Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко комуніст, якому все ідно, як би тільки добре пожити – чи то на Москівщині, чи на Вкраїні, чи в Німеччині. Цей інтернаціоналіст, не маючи своєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?
А що роблять комуністи з тими лицарями, які б’ються з ворогами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скільки їх сидить по в’язницях та порозстрілювано по черезвичайках?! Скільки кращих синів України гине під ярмом комуни?!
До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!
Годі!
Терпець увирвався. Треба раз назавжди покінчить з такими катами.
Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як вигнав Деникіна, як вигнав їх уже два рази.
Геть чужинців з України!
Хай живе Українська селянська Республіка!
Командуючий повстанцями Херсонщини та Катеринославщини
Отаман Гулий-Гуленко”1.

Як починався життєвий шлях видатного українського отамана?
Андрій Олексійович Гулий народився в жовтні 1886 року в Новоархангельську Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) у селянській родині. Навчався в Рішельєвській гімназії м. Одеси. 1907 року поступив до Новоолександрівського інституту сільського господарства та лісівництва, де брав активну участь “у суспільному житті українського народу”. “Необхідно зазначити, – говорив Андрій Гулий, – що сім’я моя була чисто українською. Вже навчаючись у гімназії, я детально вивчив всю українську літературу, а в інституті вступив до Української Громади і вів там просвітницьку роботу”2. Став членом партії есерів, але з часом залишив її.
1911 року закінчив інститут, здобувши професію лісівника.
Того ж року Андрій пішов “вольноопределяющимся” до російського війська. Служив у 11-му саперному батальйоні в Одесі. Згодом здобув чин прапорщика інженерних військ. Воював на Південно-Західному фронті. Був тричі поранений, а відтак і нагороджений за геройство старшинським Георгіївським хрестом3.
Після поранень служив у 11-му інтендантському полку командиром роти. 1917 року він уже став капітаном російської армії4.
Тоді ж визнаний непридатним до військової служби і відряджений у Бессарабію на лісову заготівлю та гідротехнічні роботи в ГІДРОРУМ. Тут Андрій бере участь в українізації тилових частин російської армії Румунського фронту.
Під час Лютневої революції Андрія Гулого обирають до дивізійного комітету, звідти делегують у РУМЧЕРОД (скорочена назва Центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи, до якої входили Херсонська, Таврійська губернії, а також частина Поділля і Волині).
РУМЧЕРОД було створено у травні – червні 1917 року як коаліційний орган лівих партій. Він підтримував Тимчасовий уряд. Співпрацював і з Центральною Радою.
Невдовзі капітана Гулого делегують на Всеукраїнський з’їзд військовиків, бо він “від самого початку революції включився в український рух, який розпочався в армії”. Влітку 1917-го Гулого обрано до виконкому ГІДРОРУМу. Він переїжджає до Одеси, де в той час організувалась Українська військова рада, яку очолював визначний організатор українського життя Іван Митрофанович Луценко. Полковник Луценко активно взявся за формування Гайдамацького коша – української військової частини. Напевно, зустрічі з ним, сповідником і активним пропагандистом гасла “Україна для українців”, зіграли важливу роль в житті Андрія Гулого-Гуленка, тоді члена Української ради від виконкому ГІДРОРУМу.
У вересні 1917 року Андрій переїхав до Києва, де отримав нове призначення – начальника господарчого відділу Управління технічних військ Центральної Ради. Відтак він опинився у вирі українського життя, епіцентрі творення української державності. Коли зі зловорожої півночі знову подули холодні вітри і на Україну посунули “тєплушкі” з голодними московськими конквістадорами під командуванням Михайла Муравйова, сотник Гулий-Гуленко став зі зброєю в обороні своєї столиці. Та Києва тоді не втримали. На початку лютого 1918 року разом із Центральною Радою Андрій евакуювався до Житомира, а тоді – на Волинь. Незабаром разом з німецьким військом Центральна Рада повернулася…
Невдовзі Гулий-Гуленко знову опинився в Одесі – вже як командир інженерного полку 3-го корпусу. Політика гетьмана не влаштовувала полковника, і він вступив до Українського національного союзу, який готував повстання проти Павла Скоропадського. Під час таємного засідання Андрія разом з іншими арештували. Через три тижні з допомогою фіктивних документів, які роздобули товариші, йому вдалося звільнитися. В Одесі залишатися було небезпечно. Тож Гулий виїхав до Катеринослава, а звідти – до Ростова. Невдовзі він уже крокував вулицями Новоросійська, “столиці Чорноморії”. Тут був центр українського руху Північного Кавказу. Андрія спрямували для організаційної роботи у станицю Кримську. Тут його як члена української організації арештували денікінці. У в’язниці пробув до кінця листопада 1918 року. Але “компромату” контррозвідка не накопала і він вийшов на волю. Знали б денікінці, скільки болючих ударів завдасть їм невдовзі цей чорнявий красень, – ніколи б не випустили зі своїх лабетів.
Андрій повернувся до Катеринослава, де зустрів давніх знайомих і приєднався до їхньої повстанської праці. Від головного українського командування, яке дислокувалося тоді у Фастові, Гулий отримав призначення командувача Революційними військами Катеринославщини (інша назва – Катеринославський республіканський кіш). Замінив він на цьому посту організатора Вільного козацтва Миколу Горобця. Гулий розгорнув активну діяльність, сформувавши кілька військових частин.
“Треба сказати, – писав український прем’єр Ісак Мазепа, – що Катеринославщина й Херсонщина була в той час невичерпаним джерелом сирого, але доброго боєвого козацького матеріалу. Традиції колишніх “Вольностей Війська Запорозького”... збереглися тут у більшій мірі, ніж в інших районах України. І коли б не основна слабість тодішнього українства – його переважно сільський характер і звідси фатальна недостача організаційних та ідеологічних сил, які могло дати лише своє українське місто (якого не було. – Ред.), – то ціла українська боротьба тої доби могла б виглядати значно інакше”5.
І ось цей “сирий, але добрий боєвий козацький матеріал” оформлював в організаційні рамки полковник Гулий. Разом із Михайлом Малашком і Юхимом Божком Гулий 2 січня 1919 року відбив у махновців Катеринослав.
У січні 1919 року Гулий тримав проти Добровольчої армії фронт від Херсона до Олександрівська (нині Запоріжжя) і проти Махна – від Олександрівська до Новомосковська. Коли прийшла Красна армія, Андрій “про всяк випадок запросив Центральний повстанський комітет, як триматися... Відповідь була така: “Зустрічати не як ворогів”. “Я, – розповідав Гулий-Гуленко, – пояснив повстанцям, що на Україні у нас є спільний ворог – Денікін”6.
Начальник штабу отамана Гринько провів переговори у Кременчуці у штабі однієї з бригад 60-ї совєтської дивізії. “В той час, – згадував Гулий, – я отримав через командира 535-го полку наказ влитися в дивізію або здати зброю”7. Але він розпорядження червоних не виконав і передислокувався в район Знам’янки – Цибулевого.
У лютому – березні 1919 року повстанці Гулого під тиском григор’євців відступили на захід. У Бірзулі8 Гулий занедужав і евакуювався до Кам’янця-Подільського. Тут його арештували знову – тепер уже контррозвідка УНР – за “самовільний відхід із фронту”. Через кілька днів непорозуміння було залагоджено і Гулого звільнили з-під варти. Але безпідставне затримання глибоко вразило отамана, і коли Петлюра запропонував очолити Запорозький корпус, Андрій відмовився. Українська армія відступила за Збруч, а Гулий залишився в Кам’янці-Подільському. Під прізвищем Гуленко жив як цивільна особа.
На початку червня 1919 року Петлюра з військом повернувся до Кам’янця-Подільського. Тим часом у місті організувався Центральний повстанський комітет, на чолі якого став есер Назар Петренко. Гулий-Гуленко стає членом цього комітету. Призначають його і старшиною для доручень при військовому міністрові УНР. Але штабна робота була не до душі запорожцю – серце отамана прагло широких степів, дніпрових берегів і моря. І він отримав дозвіл сформувати загін. Прорвався з ним у район Знам’янки та Катеринослава з метою підняти повстання проти Добровольчої армії...
Вийшовши 8 листопада 1919 року зі станції Калинівка з невеликими відділами піших і кінних козаків, які мали дві гармати і десять кулеметів, Гулий-Гуленко через тили Добровольчої армії з боями пробився до Холодного Яру. З трьохсот хлопців у живих зосталася заледве половина: частина полягла у боях, чимало поранених і хворих на тиф відлежувалося на хуторах9.
Залишивши козаків загоювати рани, Гулий виїхав на Херсонщину. Там зв’язався з місцевими відділами, разом з ними вирушив у Верхньодніпровський повіт, де володарював отаман Михайло Малашко. Об’єднаними силами захопили залізницю “аж до самого Катеринослава”. Потім Андрій вирушив в Олександрійський повіт. Спільно з місцевими козаками захопив станцію П’ятихатки та прилеглу залізницю. Тоді з’єднався зі своїм відділом, що чекав у Холодному Яру.
Агітатори Гулого роз’їхалися по селах, закликаючи українців до боротьби. Селяни тисячами вступали до повстанського війська. Успіхи вражали. “Повстання проходили надзвичайно легко, – зазначав отаман. – Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був в буквальному розумінні господарем становища”10.
Він виставив ультиматум Добровольчій армії, попередивши, що коли до 30 листопада 1919 року денікінці не залишать української території, то повстанці знищать не тільки їх, а й їхні сім’ї11.
Розгромивши білих москалів у районі залізничних станцій Знам’янка та Фундукліївка, пішов штурмом на Єлисаветград, вибивши з нього добровольців. Якийсь час Гулий утримував місто. Коли денікінці підвели значні сили, відступив. До кінця 1919 року отаман діяв у районі Черкас, Чигирина, Знам’янки, Єлисаветграда, Користівки, П’ятихаток і Катеринослава.
Гулому-Гуленку підпорядковувалися 1-й і 2-й Олександрійські полки, полк гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупака, отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Малашко, Сірко, Око, Ларіон Загородній, Чорний Ворон, Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Канатенко... Сили повстанців Катеринославщини й Херсонщини нараховували до 20000 коліїв.
Збереглися документи цього періоду, зокрема лист отамана полку повстанців Палія та осавула Лютого від другої половини грудня 1919 року. “По словам представника Штабу Гулого, Коцура і Чучупаки: на Знам’янці стоїть до 20 ешелонів ворога, паротягів нема. У них багато зброї ріжної. Сила їхня опреділяється максімум 200 – 300 чоловік на ешелон. Не більше 3000 – 4000 на Знам’янку. Завдання повстанців Херсонщини захопити Знам’янку 3-ма групами: Вашою з Долинської, нашою з боку Олександрії – Користівки, Гулого і инших з боку Фундукліївки – Хирівки. Тоді ворог не зможе дать нам опіру до самої Одеси, бо розвідка Гулого донесла, що вони ніде не групируються. Експидиційних груп ворога по повіту не чуть. В Олександрії поміщики випускають відозви до населення, в яких пишеться про якесь нове 4-хлике правительство, яке дає селянам землю без викупу. Ми вважаєм це за симптом повного їхнього краху. У Петлюри залишилось 20000 війська, яке в районі Ст. Костянтинова. Останні сили не галицькі роспущені по Україні в справі повстання... Про час наступу на Знам’янку повідомимо. В кожнім разі група Гулого цей наступ веде зараз”12.
А ось лист Андрія Гулого-Гуленка до командира загону повстанців на Херсонщині Канатенка від 18 грудня 1919 року: “Таємно. Командуючому отрядом повстанців на Херсонщині Канатенко. Наказую з усім Вашим отрядом по одержанні сього, не гаючи а ні жадної хвилини, пересунутись до Світлополя, що за Новою Прагою, звідкіля надіслати зв’язок в с. Диківку (зав. 2-х кляс. школою Страшко), де одержите діспозіцію наступа на Знамьянку, який має вестись загонами, растошованими на північ від залізниці Знамьянка – Кременчук і в якому Ви повинні також прийняти участь. Зі своїми загонами Ви повинні прибути до Світлополя не пізніше 25 грудня по нов. ст. Командуючий повстанцями півдня Гулий, начальник штабу (підпис нерозбірливий), Члени Реввоенштабу (три підписи)”13.
Гулий захопив залізницю від Знам’янки до Користівки. “Вдень і вночі “приймали” вони ворожі потяги. Тільки один із них вирвався з-під кулеметного і рушничного вогню (біля ст. Пантаївки) і зупинився аж на ст. Єлисавет, привізши туди багато ранених та забитих”. Загрожуючи ворожому війську, розташованому на ст. Знам’янка, повстанські відділи пересунулись із с. Диківки у м. Дмитрівку, звідки й обложили залізничний вузол. “Повстанці на станційних водотягах поздіймали хлистовки і припинили постачання дров для потягів, а демонстрація повстанчої кінноти з боку Дмитрівки пригнобила й без того настрашені ворожі сили. Повстанці, залишивши тут великий відділ кінноти, перейшли залізницю і з боєм захопили Саблинсько-Знам’янську цукроварню. Тут поляг у бою всіми люблений старий гайдамака сотник Коломієць.
Захопивши ст. Сахарну, повстанці й тут “приймали” ворожі потяги, що йшли на Миколаїв зі ст. Знам’янки, яку ворог вже евакуював. Ні один потяг не проскочив: всі залишилися в руках повстанців... Коли по грунтових шляхах із Знам’янки пересувалася вночі ворожа (денікінська. – Ред.) дивізія, то повстанці напали на неї... Через те, що Знам’янка з усіх боків була оточена повстанцями, ворог майже нічого не встиг вивезти зі станції. Трудно було підрахувати всі трофеї, захоплені на станції. Сотні тисяч набоїв, 20 гармат, до 200 зовсім нових, розібраних кулеметів, до 5000 рушниць, десятки вагонів одягу й т. і. Але всім цим повстанцям скористуватися не довелось”14. Коли інтенданти сортували здобич, надійшла кінна розвідка більшовиків і оголосила трофеї своїми. Та все ж повстанці забрали близько 100 тисяч набоїв, майже 400 рушниць, багато одягу й іншого військового майна та відійшли до своєї бази – Саблинсько-Знам’янської цукроварні.
Під Ясеноваткою отаман захопив денікінський відділ з усім майном і спорядженням. Потім козаки Гулого здійснили рейд у запілля Добровольчої армії. Біля станції Канатової вони атакували чотири денікінських бронепотяги, зірвавши колію з усіх боків. Гулий очистив від денікінців Верхньодніпровський, Олександрійський повіти, а також частину Кременчуцького; захопив залізницю Знам’янка – Катеринослав і значні склади амуніції і зброї15.
Під час однієї з атак на Єлисаветград до Гулого приєдналися 120 кінних і 200 піших червоноармійців – це були українці, мобілізовані в Росії. Втекли до Гулого й місцеві селяни, яких москалі насильно мобілізували до Олександрійського полку. Близько тижня велися запеклі бої, але повітового міста взяти так і не вдалося. Врешті денікінці залишили його без бою. І 26 січня до Єлисаветграда “переможно” вступила... Красна армія, яка посувалася в ар’єргарді повстанців.
Слід зазначити, що Андрій Гулий-Гуленко розгортав повстанські дії на захист української державності у повному відриві від уряду: він не знав, що сталося з Директорією, нічого не відав про долю української армії. І не тому, що не хотів підлягати центру… Історична вина Директорії полягала в тому, що вона не звернула уваги на потужні повстанські сили півдня та інших частин України, які відстоювали “самостійність УНР”.
А отаман Гулий розгортав протимосковські акції ширше і ширше. В середині січня 1920 року він тримав фронт Знам’янка – Мишурине – Верблюжка – Суботинці16. Політичний референт УНР Зимового походу старшина Василь Совенко зазначав, що “операції, які перепровадив… Гулий-Гуленко, колосальні”17. “Про Командуючого повстанцями Катеринославщини та Херсонщини, – писав Василь Совенко, – можна сказати, що це людина невиданої хоробрости, відваги і твердої волі та дужого характеру”18.
Вістки про діяння Гулого-Гуленка дійшли й до Армії УНР, яка здійснювала Зимовий похід. І командарм Омелянович-Павленко вирішив йти на з’єднання з повстанськими військами.
25 січня в районі с. Володимирівки (Левшеного) Єлисаветського повіту нарешті зустрілися частини української армії з гулівцями. Відбулася “злука двох національних сил” (вислів Михайла Омеляновича-Павленка). Зустріч з отаманом Гулим була “любою і сердечною”. Сільська хата, де знайомилися, нагадувала вулик: “Все тут гуло від розмов та вигуків, бо зустрілись старі товариші по зброї… а навіть знайшлися й рідні. Враження від організованности Гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому убранні зо всіма національними відзнаками – шликами, стрічками… Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Сміливо можна сказати, що це була справжня “Національна Гвардія”… Від отамана Гулого нам пощастило дістати чимало патронів до рушниць”19.
“В особі отамана Гулого-Гуленка Командування знайшло людину, якій довірило зверхнє загальне керування всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщини й далі вгору по Дніпру до Чигирина”20. Гулий-Гуленко вже керував повстанцями цих губерній, але віднині його посада була затверджена українським командармом. Отамана призначено командуючим повстанцями Правобережної України.
30 січня 1920 року в “Докладі на ім’я Головного Отамана Петлюри і Уряду УНР” командарм Омелянович-Павленко повідомляв: “Від отамана Гулого отримано слідуючі інформації: в Чигиринському, Єлисаветському, Черкаському, Олександрійському, Верхнє-Дніпровському і Катеринославському повітах розвинена широка повстанчеська діяльність; повстанці мають вже організованість. Партизанських частин нараховується коло 5, а повстанчеських багато більше. Партизани мають один бронепотяг. Настрій повстанців та партизанів бадьорий, живий і надійний”21.
Коли Армія УНР під командуванням Омеляновича-Павленка дійшла до Чигиринського повіту, то денікінців тут уже не було: вони, розбиті селянами, втекли на Миколаїв.
Офіційне приєднання відділу Гулого (400 піших і 150 кінних козаків) до Армії УНР сталося під час наради в Медведівці 12 лютого 1920 року. До війська гулівці влилися під назвою Низової бригади. Очолив її Герасим Нестеренко. А Гулого Омелянович-Павленко призначив командиром 1-ї Запорозької дивізії.
Частини Запорозької дивізії, вже під командою Андрія Гулого, 17 лютого увійшли у Лубенці, 18-го завітали до Грушківки, 19-го були в Баландиному і Тимошівці. Вночі 19 лютого відділ запорожців обеззброїв кінну сотню Коцура в Кам’янці… Потім був рейд на Лівобережжя… 5 березня, повернувшись із лівого берега Дніпра, зайняли Голованівськ, а наступного дня – Хощовату і – “після невеликої бійки” – м. Гайворон. 11 березня – Ташлик. На великому просторі не побачили жодних слідів влади – ні денікінської, ні совєтської, ні української.
Близько місяця значних боїв не було. Це трохи розхолодило гулівців. І в ніч на 25 березня 45-та піхотна дивізія Красної армії несподівано напала на с. Ємилівку, де стали на постій штаб Запорозької дивізії та Запорозький кінний полк. “Темна ніч і не досить пильна охорона дала можливість ворогові ввійти в село і відкрити вогонь по вулицях”. Ворог почав господарювати в селі. Були захоплені обози, декілька старшин і козаків взято в полон. О 5-й годині ранку Запорозька дивізія перейшла у наступ, щоб визволити товаришів і відбити майно. В атаці взяли участь Запорозький піший полк, батарея і одна сотня чорних запорожців.
Після бою в наказі №14 по Збірній запорозькій дивізії отаман Гулий зазначав: “Бій 25-го березня біжучого року вписав нову сторінку в славетню історію Запорізького війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв, козацька смерть 2 курінних і поранення одного; батарея Чорних Запоріжців працювала під рушничним і кулеметним вогнем в 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака кінного Запоріжського полку в случний мент якраз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дивізії загрожував катастрофічний відступ в паніці; кулеметчик пішого полку, котрий, бачачи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200 – 300 кроків, піддержавши цим атаку кінного полку. Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрий знає, за що він бореться, знає, що діло його праве і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю і має таких славетних синів.
У Ваших очах, Запоріжці, в порядку, в котрому Ви спокійно відходили, я бачив віру в перемогу. Нехай же ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження боротьби за волю нещасної Батьківщини. Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру в свої сили; знайте, що нарід наш дійсно з Нами, що ми бачили в цьому ж бою, і скоро буде перемога, скоро “усміхнеться заплакана мати”. Вічна пам’ять павшим козацькою смертю! Слава Героям Емилівського бою!”22
Також Гулий наголошував, що “кавалерійські начальники повинні мати ініціативу більшу, чим інші начальники, і не боятися іноді провадити цілі операції на свій страх (і ризик)”. Як приклад отаман згадав наліт чорних запорожців на містечко Богопіль.
Цього дня, 25 березня, Запорозька дивізія несподівано контратакувала ворога. Більшовиків (250 – 300 піших і 60 кінних, озброєних гарматою та десятьма кулеметами) було відкинуто.
27 березня командарм Омелянович-Павленко у наказі від імені народу сердечно подякував козакам і старшинам Запорозької дивізії Гулого-Гуленка “за хоробрі успішні бої і лицарське поводження” в боях під Голованівськом і Ольвіополем.
1 квітня Запорозька дивізія захопила станцію Плетений Ташлик. Під час переходу залізниці особливу відвагу виявив полк Чорних запорожців, який повів в атаку на бронепотяг сам комдив Гулий. Панцерник, що обстрілював частини Київської дивізії Юрка Тютюнника, відігнали аж до станції Шестаківка, а там його зустріли вогнем козаки полку імені Залізняка і сотні 4-го полку Волинської дивізії, прогнавши аж до Єлисаветграда, що викликало паніку серед червоних.
17 квітня став важливим днем для Гулого-Гуленка, його дивізії та всієї Армії УНР. Вирішувалась доля української армії. Армія, що п’ятий місяць воювала у відриві від уряду УНР, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі, за якою була або катастрофа, або слава. Не маючи набоїв і снарядів, вона підійшла під м. Вознесенськ, в котрому, за даними розвідки, були колосальні запаси зброї та спорядження.
І це місто, залога якого складала близько тисячі осіб, Армія УНР повинна була взяти багнетами та шаблями. У Вознесенську якраз відбувався комуністичний з’їзд, і можна було передбачити, що червоні частини збільшаться за рахунок делегатів. “Але, – зазначав Гулий-Гуленко, – український вояк може зробити все. Він знає, за що бореться, він вірить в правоту свойого діла, (він) знав, що м. Вознесенськ взяти треба, ворога знищити і покрити неувядаємою славою Українське військо”23.
Перший напад кінноти Гулого на Вознесенськ о 2-й годині ночі не вдався. Нова атака не забарилася – вже за годину Запорозька дивізія рушила на ворожу твердиню. Червоні, знаючи про розпачливий стан українського війська, вирішили піти у протинаступ. Два бронепотяги, маневруючи, густим вогнем обстрілювали українців. Добре озброєний відділ червоних (400 чоловік) засипав запорожців кулеметним і рушничним вогнем. Наші практично не стріляли, бо не було чим. Довелося відступати. Ворог кинувся в поле “добівать пєтлюровцев”. Та його зупинила шрапнель кінно-гарматного дивізіону Олекси Алмазова. Тим часом Гулий-Гуленко повів в атаку свій повстанський відділ, “який за ним ішов в огонь і в воду”24. Полк Чорних запорожців підтримав атаку, а Запорозький піший полк під командою полковника Івана Дубового, “не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, піддержуючи атаку повстанського відділу. Ворог почав відступати. Тут Кінний полк під командою полковника (Івана) Литвиненка з’явився на обрію великою лавою і, попередивши піхоту, почав рубати ворога... Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю... Запоріжці на плечах у ворога вдерлись до самого міста”25.
Отак “без куль, одними шаблюками та багнетами захопили місто, як дійсні сини України”26. На полі бою залишилося 280 трупів ворога, 400 більшовиків отримали поранення... Було захоплено два мільйони рушничних набоїв і 32 тисячі гарматних, дві важких гармати і 18 легких, 8 гірських і 12 мітральєз, 5000 рушниць, 48 кулеметів, чотири ешелони військового майна, 4000 фір ворожого обозу, 10 млн. совєтських грошей і цінне господарче і технічне майно. З нашого боку, як твердить Совенко, було забито двох козаків, а п’ятьох поранено.
У наказі №18 “по військам армії УНР” Михайло Омелянович-Павленко зазначав: “17 квітня упертим боєм цілої армії взято м. Вознесенськ. В самім бою, не дивлячись на майже повну відсутність набоїв, Армія виявила повну велич... Всі частини виконали покладені на них завдання... Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за сю славну побіду. Здобуті військові трофеї дають можливість значно збільшити ряди нашої армії озброєним козацтвом. Хай цей день буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід”27.
За один день бойова міць української армії різко зросла: було відновлено артилерію, кулеметні частини, піхота отримала нові рушниці з багнетами, пластуни змінили свої куцопали на нові кавалерійські рушниці, кіннотники здобули списи, сідла, остроги, легкі кулемети. “Навіть панотці, урядовці, немуштровані погоничі – все тримало рушниці в руках, підперезувалося кулеметними стрічками, закладало ручні гранати за пояс…”28 Багато зброї роздали селянам.
Спочивати на лаврах було ніколи. Вже 22 квітня Запорозька дивізія Гулого-Гуленка здійснила рейд у район Ананьїва, охопленого повстанням проти росіян. Уже насувався червоний відділ, який підтримували броньовики. Ворог запалив село Селіванівку, яке повстало проти кривавої комуни. Гулий вчасно прийшов на допомогу. Його Запорозький кінний полк спільно з 3-м кінним полком Івана Литвиненка та кінно-гірським дивізіоном Олекси Алмазова в короткому бою розбив ворога.
23 квітня запорожці разом із частинами Волинської дивізії розгромили ще один сильний відділ червоних, на озброєнні якого було три гармати. А 24-го гулівці знищили совєтську частину, що йшла на Ананьїв із боку м. Святотроїцька. У цей час Київська дивізія Тютюнника зайняла Балту. 25 квітня тютюнниківці контрнаступом знищили ще одну частину, яка атакувала була Балту. Командарм зазначав, що у боях коло Вознесенська, Ананьїва та Балти гулівці, тютюнниківці, частини Волинської дивізії та місцеві повстанці виявили “надзвичайно велику хоробрість і відвагу”.
До останнього дня Зимового походу Гулий виказував “чудеса хоробрості і відваги”. Недаремно командарм призначив його одним із своїх заступників.
3 травня Запорозька дивізія, до складу якої входили повстанські відділи отаманів Герасима Нестеренка-Орла й Ананія Волинця, несподівано зайняла Тульчин, захопивши чимало майна і три ворожі штаби частин 14-ї совєтської армії. 6 травня роз’їзди героїчного полку Чорних запорожців, головної ударної сили Запорозької дивізії Гулого-Гуленка, зустрілися з роз’їздами дивізії Армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка. “Радості не було кінця. Дух армії піднявся, настрій неописуємий, – згадував політичний референт УНР при Запорозькому війську Василь Совенко. – Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку. Повернулась фронтом на південь і пішла в наступ, преслідуючи розбитого ворога…”29
Запорозька дивізія Гулого-Гуленка зайняла правий фланг спільного українсько-польського фронту проти більшовиків. У той час вона нараховувала 248 старшин, 692 багнети, 536 шабель, 30 кулеметів і 8 гармат. Стояли у подільських селах Писарівка і Качківка. Чекали поповнення, адже в деяких куренях залишилося не більше 20 козаків. Ходили чутки, що невдовзі буде наказ йти на Одесу. Та сталося інакше – довелося відступати, хоч москалі і не дуже напирали.
Через Дзибівку, Бушу, Озаринці і Сказинці рушили на Серби, де колись поляки жорстоко закатували Івана Ґонту. Виявилося, що Перша кінна армія Будьонного 5 червня прорвала фронт на відтинку 13-ї польської дивізії на південь від Білої Церкви і поляки побігли до Польщі, оголивши лівий фланг українського війська. Тож мусили запорожці вирівнювати лінію фронту.
Минули вже і Могилів. Бій прийняли у містечку Лучинець. Незважаючи на перемогу, запорожці отримали наказ відступати далі – бо сусідні українські частини вже помандрували на захід. Удень проходили по 40 верст…
Від 14-го до 25 липня українські частини тримали оборону на лінії Збруча. Потім – знову відступ. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі... Звідси і почався наступ “на Україну”... Дністер перейшли через напівзруйнований місток коло Нижнева 14 вересня. “Як скоро ми не йшли, – згадував запорожець Слоквич, – а дігнати не могли ворога… Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось... Радість наша була безмірна. Вечером сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженем ворога аж до Московщини... і запануєм у рідному краю”. Та не так сталося, як мріялося. “Лукава для нас доля ще раз над нами насміялась”30. На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі таємний мирний договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення з Росії…
У жовтні Андрій отримав наказ здати командування Запорозькою дивізією і прибути до штабу армії за новим призначенням. 24 жовтня 1920 року він з’явився на виклик. “Симон Петлюра, – розповідав Гулий-Гуленко, – поклав на мене обов’язки об’єднати повстанців, які на той час у досить значній кількості оперували в запіллі Красної армії”31.
Михайло Омелянович-Павленко наказав Гулому сформувати кавалерійську частину і прорватися в запілля червоних на з’єднання з повстанцями. Добирали охочих ретельно: штаб Гулого рекомендував для рейду старшин, ті ручалися за своїх козаків, козаки брали відповідальність за своїх товаришів. Переважно відбирали запорожців, учасників Першого зимового походу.
Сотник О. Вдовиченко у своєму спогаді “Рейд генерала Гулого-Гуленка” стверджував, що новостворений Перший полк Чорної січі мав 30 старшин, 350 кінних козаків, 12 кулеметних тачанок і 60 фур обозу. Командиром полку Гулий призначив полковника Сірка, колишнього командира Волинської бригади. Заступником Сірка став сотник Чорнота. До групи приєднався отаман Шепель зі своїм відділом (150 вершників і чотири тачанки). Його відділ нарекли 2-м Надбужанським кінним полком. До групи Гулого приєднався і відділ отамана Ілька Струка, який мав окреме завдання і йшов із Гулим тільки на прорив фронту32.
Своїм заступником Гулий призначив Герасима Нестеренка, колишнього командира Низового куреня Запорозької дивізії, ад’ютантом – поручника Чеховича. Штаб контррозвідки очолив сотник Гришний (Грішний?).
8 листопада, маючи на озброєнні 50 кулеметів, Андрій Гулий в околицях Ярмолинців прорвав більшовицький фронт. На другий день отаман Струк відділився від групи, попрямувавши у бік Коростеня. Пізніше, вже на Вінниччині, попрощався із запорожцями і Яків Шепель.
Група Гулого мала завдання прямувати у визначений район, не вступаючи у бої з ворогом. По дорозі знищили лише декілька політруків, воєнруків і червоного комдива, фаетон якого зустрівся їм на дорозі. Вже на Гайсинщині, під містечком Дашовом, ліквідували “заградотряд” (120 вершників при двох тачанках), який, прийнявши запорожців за своїх, необачно під’їхав “просто під цівки наших кулеметів”33. На цукроварні в м. Шпиченці на Липовеччині гулівці знищили залогу китайців (30 – 40 осіб). У Животові, знявши непомітно заставу, полонили велику кількість червоних москалів, які відпочивали по хатах…
Наприкінці листопада для козаків Гулого настали “великі жнива” – Красна армія, перемігши військо Петлюри, відійшла від кордону і ставала по селах на зимові квартири. “Уся Правобережна Україна перетворилася в суцільний військовий табір. У повітових і волосних містечках стояли центри більших військових з’єднань, а по всіх околичних селах спочивали відділи по 30 – 50 осіб, що займалися реквізицією фуражу, хліба і худоби для своїх частин… І ці довколишні села часто ставали могилою для цих дрібних відділів як від рук (козаків) групи, так і місцевих повстанців”34.
За рахунок червоних група Гулого доозброїлася, її вогнева сила зросла до 22 тачанок, а ще шість лежали в резерві, розібрані на возах. Взялися козаки “колекціонувати” і ордени “Красного знамени”: 20 штук познімали з полонених або забитих більшовиків, 11 нагород відіслали за кордон і здали до архіву.
Дуже вдалий бій стався на Звенигородщині. Тут на шляху трапилася колона силою близько тисячі москалів. Ішли вони організовано по чотири в ряд з інтервалами між відділами. За ними тяглося до двохсот возів обозу. Зблизившись на віддаль 70 – 100 метрів, гулівці раптово розвернули тачанки і накрили окупантів вогнем 22 станкових кулеметів. “Тих пару десятків, що вспіли вискочити з-під вогню наших кулеметів, – згадував сотник О. Вдовиченко, – дігнала і знищила наша кіннота. Ніхто не втік, ціла ворожа колона так і залишилась на шляху. Це була 147-ма бригада 14-ї совітської дивізії. Увесь штаб, прапор і обоз дістався нам у руки”35.
На Уманщині гулівці зустрілися з відділом терських і донських козаків (200 осіб). “Групу провадив полковник Цвітковський – колишній командир 8-го ім. Костя Гордієнка полку, – згадував сотник О. Вдовиченко. – Це була частина Кінної дивізії генерала Яковлєва, що стояла поруч із Запорізькою дивізією ще на фронті в районі Бару. І полковник Цвітковський, видно, пішов у рейд тою самою дорогою, що і ми. Обидві групи довший час оперували разом”36.
На початку грудня 1920 року в околицях Холодного Яру до Гулого приєдналися козаки отаманів Ґонти (Івана Лютого-Лютенка), Семена Гризла і Петра Дерещука, колишнього державного інспектора 3-ї Запорозької дивізії та Запорозького корпусу. “Отаман Гризло – кремезний чоловік з рудоватою бородою і великим золотим, наче церковна хоругва, шликом, мав навіть свою артилерію”37.
Гулий-Гуленко прийняв загальне командування повстанцями Уманщини, Звенигородщини й Таращанщини. Особовий склад групи зріс до 3000 багнетів і 600 шабель. Бої вели з 45-ю і 47-ю піхотними совєтськими дивізіями, частинами Першої кінної армії, бригадою Григорія Котовського. Воювали на великому просторі Уманщини, Гайсинщини, Таращанщини і Звенигородщини. “Ознайомившись ближче з повстанчими організаціями, – зазначав Гулий-Гуленко, – я побачив, що вони перебувають у стадії свого максимуму, що всю цю бурхливу масу треба і можна скерувати на будь-яку ризиковану операцію, але за умови, щоб після цієї операції було осягнення мети – з’єднання з фронтом регулярної армії, спокійний від боїв час. Якраз цього вже тоді бракувало”38.
У середині грудня 1920 року до Гулого дістався кур’єр командування Армії УНР і повідомив, що надій на відкриття фронту немає, що Армія УНР інтернована, перспективи невеселі. “З огляду на такий стан речей мені наказувалось поступити, як умови даного часу вимагають, – розповідав Андрій Гулий-Гуленко. – Я наказав повстанцям припинити формування в більші одиниці і розпилитись на дрібні відділи (а по можливості й зовсім) і чекати вказівок з Центру… Мій наказ про роздріблення загонів був викликаний недоцільністю подальших ширших операцій в Україні, коли вся українська армія була обеззброєна та інтернована в таборах”39.
А тут ще в одному бою неподалік Шполи повстанці потрапили “під шалений вогонь ворожої артилерії” та шаблі великого з’єднання кінноти… Отже, відділи розійшлися у різні боки. Більшість повстанців залишилася в рідній місцевості, але два загони – Сірка і Чеховича – вирішили пробиватися за кордон. “Частинам, які побажали перейти організованими військовими одиницями за кордон, – стверджував отаман, – я дав відповідні вказівки та маршрути, спочатку розбивши їх на невеличкі відділи (максимум 350 чоловік)”40.
Андрій Гулий-Гуленко вирішив пробиватись із відділом Сірка кількістю близько 350 чоловік до Румунії. Отаман визначив маршрут: повз Христинівку, через Південну Гайсинщину в напрямку до м. Кам’янки, що над Дністром. Метою було прорватися в район Рибниці, де й перейти румунський кордон.
У групі Гулого ще був “короткий час повних успіху операцій”, але врешті червоні їх вистежили і велика кавалерійська частина почала переслідувати. Вночі не можна було поспати більше як три-чотири години, бо по хатах вже била ворожа артилерія і сікли кулемети. В село, щоправда, червоні не входили. Щоб не наражати рідних людей на ще більші збитки, гулівці мусили йти далі. “Але варто нам лише вискочити за село в бойовому порядку і розвернути наші тачанки, – згадував сотник О. Вдовиченко, – як червоні розсипаються і ближче як на рушничний постріл до нас не наближаються. Але зате цілий день аж до вечора цокотять за нами кулемети і червоні не спускають нас із очей. Так було і того останнього фатального дня”41.
Сталося це, “здається, 4 січня 1921 року”, під Христинівкою, 5 верст на південь від неї. Ще вночі червоні “засипали гарматним вогнем” село, в якому відпочивали гулівці, а потім цілий день велике з’єднання кінноти переслідувало повстанців, час од часу намагаючись атакувати колону то з лівого, то з правого боку. Відбивши атаки, гулівці несподівано перейшли в наступ і вогнем тачанок розпорошили по полю червоних вершників. Після бою дві години їхали спокійно. Ворога ніде не було видно. Здавалося, що червоні нарешті відчепилися. Але не відступала інша біда – страшенний мороз. “Під тиском вітру коні заточувалися немов п’яні. Сухий, зірваний із поля, сніг проникав крізь одіж і колов тіло наче голками”. Коні далі везти не могли. Тож пролунала команда:
– Коні на повід!
Далі козаки йшли спішеним строєм.
Пополудні нагадала про себе ворожа артилерія. Стрільна хоч і падали неподалік, та шкоди не завдавали. Далі дорога спускалася в широку балку. Група спинилася. Отаман Гулий витягнув мапу. В цей момент до нього підскочила передова розвідка, а за нею і лівобічна стежа. Начальники роз’їздів доповіли, що за півтори-дві версти зауважено велику колону піхоти, яка вже розсипається в лаву і займає бойові становища. Гулий не встиг дослухати, як затарахкотіли усі чотири ар’єргардні тачанки повстанців. Їм грізно відповіло близько десяти ворожих кулеметів.
На допомогу ар’єргардові отаман вислав шість резервних тачанок і третю кінну сотню. В короткому бою атаку ворожої кінноти було відбито.
Не тільки старшини, а й козаки збагнули: попереду і ліворуч наступала ворожа піхота, праворуч била артилерія силою не менш двох батарей, яку, напевно, охороняв сильний піший відділ, “а на карку у нас сиділо велике з’єднання кінноти. Ми попали у вовчу яму, і ця балка могла стати для нас котловиною смерті”42.
Отаман наказав залишити більшу частину обозу. На дорозі зосталося близько вісімдесяти возів. Із собою козаки взяли лише 30 – 40 фур із найнеобхіднішим. До цих фур впрягли по шестеро коней. “Погоничі, підстеливши кожухи і рядна, посідали верхи на пристяжних і рушили ристю ледве помітною дорогою вздовж балки. Почало темніти. У полі розпочався страшний степовий буревій. Під прикриттям ночі і такої сприятливої для нас погоди ми вдарили на ворожі гармати, що стояли під прикриттям 5 – 6 сотень піхоти, віддалених на 200 – 300 метрів від батерій. Батерії не вспіли дати ні одної сальви. Уся обслуга разом із кіньми була дослівно зметена вогнем наших тачанок. Але піхота ставила шалений опір, зав’язався упертий бій, що тривав яких 10 – 15 хвилин. Вогнем наших тачанок і одчайдушною атакою кінноти ми змели ворога з нашого шляху і пробили собі дорогу”43. Оточення було прорване, але в цьому бою було тяжко поранено Андрія Гулого. Це було вже шосте поранення отамана.
Зупинилися лише після чотирьох годин швидкого маршу. “Грілися” і підгодовували коней у великому густому лісі. Допомогли командирові зняти генеральську бекешу, переодягтися у цивільне вбрання і вмоститися на звичайних селянських санях, а тоді накрили горою кожухів. Переодягнувся у старий заяложений кожух, підперезаний мотузком, і начальник контррозвідки Гришний. Він мав супроводжувати отамана. Планували дістатися до найближчої цукроварні, де є лікар й амбулаторія, і отримати першу медичну допомогу. Гулий мав фальшиві документи, що він – лісничий, поранений “бандитами”.
Небезпечна мандрівка закінчилася щасливо. Гришний довіз отамана аж до с. Слободзеї, що неподалік Тирасполя. Оскільки Дністер ще не замерз, довелося лягати в лікарню на цьому, совєтському, боці. І тут обійшлося.
У середині січня 1921 року, коли Дністер нарешті вкрився льодяним панциром, Гришний і Гулий перейшли на другий його бік – у Румунію. Прикордонна сторожа затримала старшин, але, зв’язавшись із румунським командуванням та місією УНР у Бухаресті, звільнила. Наприкінці січня Гулий-Гуленко через Бендери доїхав до Бухареста, де відразу був прийнятий у Генеральному штабі румунської армії…
А старшини повстанського відділу по від’їзді отамана і начальника контррозвідки стали нараджуватися. Заступник отамана Герасим Нестеренко наполягав продовжувати рейд. Полковник Сірко рішуче виступив проти. Він заявив, що пробиватиметься за кордон. Більшість старшин поділяла його позицію. З Нестеренком залишилося близько 40 козаків і один молодий старшина – хорунжий Кохаренко. Окремий відділ сформував командир кулеметної сотні сотник Островський (15 козаків при шести кулеметах). Всі інші – близько 250 козаків і майже всі старшини – стали під команду полковника Сірка. У цьому відділі було вісім тачанок і практично весь обоз. “Сірко виявився неабияким стратегом і провідником”. Він вправно провадив свій відділ, вдало оминав великі відділи ворога, а на малі нападав. Якийсь час відділ Сірка обертався на Гайсинщині, Брацлавщині та біля Ямполя. Шукали контакту з отаманом Заболотним. Нарешті здибалися з ним. Але зустріч та була нещасливою: козаки Заболотного не пізнали своїх і обстріляли відділ Сірка з кулеметів і рушниць44.
Прийняли відділ Сірка за більшовицький і червоні прикордонники. Це була остання помилка в їхньому житті… Знищивши червону заставу, повстанці по льоду перейшли Дністер неподалік с. Рашкова. За цей рейд військове керівництво підвищило у ранзі низку старшин…
У Бухаресті Гулий-Гуленко довідався про існування оборонного договору між Польщею і Румунією та координацію зусиль двох держав у справі допомоги УНР.
Андрій Гулий-Гуленко написав звіт про свій рейд в Україну і передав його голові Надзвичайної військової місії УНР у Румунії генералу Сергію Дельвігу. Той зустрівся з військовим аташе французької місії в Румунії маршалом Анрі Петеном, який дуже цікавився подіями в Україні. Дельвіг детально проінформував Петена про рейд групи генерала-хорунжого Гулого-Гуленка.
Андрій Гулий провів також переговори з генералами Амзою та Горським щодо організації інформаційного бюро, за лаштунками якого мали приховати повстансько-партизанський штаб.
Тим часом надійшов виклик із Тарнова від Симона Петлюри. Гулий-Гуленко поїхав через Варшаву. В польській столиці (у квітні 1921 року) він зустрівся з генералами Юрком Тютюнником, Михайлом Омеляновичем-Павленком та Віктором Зелінським. Юрко Тютюнник ознайомив Гулого-Гуленка з планами повстання в Україні, яку розподілили на п’ять груп: дві на Правобережжі, три – на Лівобережжі. Межа між 1-ю та 2-ю групами пролягла по лінії Рибниця – Вапнярка – Христинівка – Бобринська – Черкаси.
Групи розділили на райони, а райони – на сотенні дільниці.
Південна (Перша) група поділялася на п’ять районів. 1-й (Одеський) очолював Пшонник, 2-й (Балтський) – Семен Заболотний; на чолі 3-го (Єлисаветградського) стояв Герасим Нестеренко-Орел; 4-м (Олександрійським) керував Деркач, а 5-м (Катеринославським) – Гнибіда.
Південну групу очолив Андрій Гулий. Її тереном визначили такі повіти: Одеський, Тираспольський, Ананьївський, Вознесенський, Миколаївський, Херсонський, Верхньодніпровський, Криворізький, Катеринославський, Єлисаветградський, Олександрійський, Балтський, Ольгопільський і Брацлавський. Іншими словами – від Рибниці й Вапнярки до Дніпра, по лінії ст. Бобринська – Черкаси до Херсона, тоді узбережжям Чорного моря до Акермана і по Дністру до Рибниці.
У Тарнові Гулий-Гуленко склав звіт Симону Петлюрі та уряду Прокоповича.
Повернувшись до Румунії, Андрій Гулий відвідує табори для інтернованих вояків Армії УНР, де вербує охочих знову йти в Україну. З них формує Бессарабську групу Української повстанської армії.
Ось згадка про відвідини ним табору у Прашеві. “Приїхав у повному військовому однострої з генеральськими галузками і зіркою на комірі, – писав сотник О. Вдовиченко. – Із властивою йому кипучою і невтомною енергією почав він тут негайно організовувати свою групу для нового виступу на Україну, який в анналах нашої історії записаний як “Виступ Бессарабської групи генерала Гулого-Гуленка і удар на Тирасполь…”45
Навесні 1921 року Андрій Гулий-Гуленко – за даними ЧК – повинен був прибути в Єлисаветград “для особистого керівництва запланованої першотравневої демонстрації”. Мова йде про повстання, яке планувалося розпочати під час першотравневої маніфестації в Єлисаветграді. “Из показаний становится очевидным, – зазначали чекісти, – грандиозность и широта размаха задуманного, но не выполненного плана восстания”46.
У червні 1921 року, повернувшись до Бухареста, Гулий-Гуленко зустрівся з Сергієм Дельвігом і начальником румунського Генерального штабу Горським. Внаслідок переговорів Андрію Гулому дозволили заснувати у Кишиневі т. зв. інформаційне бюро. Воно творилося за прикладом штабу Юрка Тютюнника у Тарнові. Тоді ж до Бухареста прибув генерал Микола Капустянський – для переговорів у “більш широкому масштабі”. Цей візит мав визначити стосунки між УНР і Румунією. Потім Гулий якийсь час працював у повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника в Польщі. Зустрічався з військовим представником Франції при польському уряді генералом Нісселем. Гулий зауважив, що дії Франції, Польщі та Румунії в українській політиці солідарні.
Румунське командування зобов’язалося організувати в Кишиневі роботу інформаційного бюро (повстанського штабу), дати можливість використати інтернованих у таборах старшин і козаків, допомогти в оформленні документів і повернути зброю, відібрану у Запорозької дивізії під час переходу через Румунію навесні 1919 року. Штаб у Кишиневі очолив полковник Стефанів, начальником Цивільного управління став Поплавський. Працював у штабі й полковник Черненко (Чорний).
На березі Дністра в районі Рибниці (в селах Кривуляни і Нападове) Гулий-Гуленко організував пропускні пункти для передачі в Україну зброї, літератури, переходу зв’язкових... Повстання планувалося приурочити до завершення жнив, відтак початку збору продподатку.
Андрію не давали спокою численні поранення, особливо останнє, під Христинівкою, і у липні він змушений був лягти на операцію до бухарестського шпиталю. Інформбюро продовжувало активно працювати. Так, станом на 10 серпня 1921 року до Кишинева прибуло й повернулося в Україну 80 підпільників, зокрема й “повстанці загону під керівництвом Іващенка”. “Треба зазначити, – стверджував Гулий-Гуленко, – що до серпня місяця конспірація і організація на місцях була повна”47.
У серпні Гулий-Гуленко взяв участь у військовій нараді в Каліші (Польща), яку скликав Симон Петлюра. Крім них, на раді були присутні командир 1-ї Запорозької дивізії Андрій Вовк, 2-ї Волинської Олександр Загродський, 3-ї Залізної Олександр Удовиченко, 4-ї Київської в. о. командира Василь Нельговський, 5-ї Херсонської Наум Никонів, 6-ї Січової Марко Безручко, який водночас виконував обов’язки військового міністра. Були також Юрко Тютюнник і Юрко Отмарштейн, який очолював Окрему кінну дивізію. Каліська нарада постановила перенести повстання на пізніший термін.
Наприкінці серпня Гулий повернувся до Кишинева, де на чолі інформбюро активізував підготовку повстання на ввіреній йому території. У середині жовтня 1921 року він отримує наказ від Юрка Тютюнника виїхати зі штабом групи в Уманський і Звенигородський повіти. В ніч на 17 жовтня в районі Кривулян (румунська сторона) та с. Карантин (українська сторона) Гулий разом із 17 працівниками штабу переходить Дністер. Рушили маршрутом Бірзула – Голованівськ – Тальне. В районі ст. Борщі Гулий-Гуленко відрядив хорунжого Вінницького та сотника Сологуба до холодноярського отамана Івана Деркача (в район Цибулева), а сотника Ковальчука та підхорунжого Дейнецького – до Гнибіди, що діяв у районі П’ятихаток і села Зеленого. До Семена Заболотного відправився поручник Онопрієнко, а до Нестеренка-Орла, що творив підпілля на Єлисаветградщині, – поручник Скрипка. Вирушив зв’язковий (поручник Дейнега) і до отамана Лиха.
По дорозі до них приєднувались місцеві підпільники. Загін зріс до 40 чоловік. У районі Новомиргорода Гулий-Гуленко зв’язався з отаманом Івановим – “командиром одного з куренів Деркача”. В цьому рейді, як і раніше, їм допомогли червоноармійська форма та фальшиві документи.
На початку листопада прибули на місце. Але частини зі “старих” запорожців, яка мала прийти з Польщі у визначене місце, Гулий-Гуленко так і не дочекався. Відомості про виступ отаманів Тютюнника, Палія, Чорного та Нельговського дійшли до Гулого вже по завершенні Листопадового рейду.
28 грудня 1921 року довелося повертатися до Румунії. Тут отримав вістку від Отмарштейна про ліквідацію попереднього плану повстання та всіх явок.
Після невдачі Листопадового рейду румунський уряд під дипломатичним тиском совєтської Росії ухвалив розпустити кишинівський повстанський комітет. Гулому-Гуленку, щоправда, дозволили проживати у Румунії – під прізвищем Алексієвича.
Наприкінці грудня 1921 року Гулий пише звіт Головному отаманові про свій рейд у глиб України. Головною причиною невдачі Листопадового рейду Андрій вважав (принаймні поставив першою серед п’яти) недовіру між Симоном Петлюрою та Юрком Тютюнником. Гулий зазначав: “У зв’язку зі своїм службовим положенням мені доводилось стикатися з Петлюрою та Тютюнником і спостерігати їх взаємини. Я зробив такий висновок, що Петлюра боїться Тютюнника і не довіряє йому. Деякі українські кола, незадоволені Петлюрою, вели акцію на те, щоби владу передати Тютюннику. Петлюра дуже довго вагався перед тим, як підписати наказ про призначення Юрка Тютюнника командуючим Повстанською армією. Як видно, він боявся, що у випадку успіху Тютюнник захопить владу в свої руки”48.
Невдача Листопадового рейду 1921 року призвела до морального занепаду української еміграції. Та Андрій Гулий-Гуленко розумів необхідність продовження боротьби. Про це писав йому і Симон Петлюра. Головний отаман наголошував, що “ми зобов’язані продовжувати боротьбу” і падати духом не маємо права.
З метою з’ясування настроїв та потреб інтернованого воїнства Андрій Гулий відвідав всі румунські табори для інтернованих...
Песимізму додавало те, що посилилися темпи насильницької румунізації. В Бессарабії та Буковині почалися репресії проти українського населення, яке чинило спротив. “Всі класи населення Бессарабії, – зазначав Гулий-Гуленко, – не виключаючи і заможніх, однозначно настроєні проти Румунії”49. Таке ставлення було реакцією на знавіснілу румунізацію українців: окупанти закривали українські школи і заводили свої навіть в селах, де жодна людина не розуміла румунської мови. Не дивно, що в Бессарабії почали виникати українські політичні організації – Поступовці, Ліга молоді України, Спілка української державності.
У лютому 1922 року в Бухаресті, в місії УНР, Андрій Гулоий-Гуленко зустрівся з Нестором Махном, проти якого колись бився за Катеринослав. Говорили про плани на майбутнє, адже кожний відчував потребу продовження боротьби. “З розмов з ним, – згадував Гулий, – я зробив висновок, що він дуже незадоволений своїм станом і не проти – під тим чи іншим приводом – повернутися до Росії. Визначеної мети у нього не було, що було видно з того, що він дуже серйозно говорив про необхідність повстання в Бессарабії проти Румун. На чолі цього б повстання, за його словами, охоче би став”50.
Оскільки інформбюро закрили, то Гулий продовжив працю при місії УНР в Бухаресті. А з України долітали найрізноманітніші чутки, часто спростовуючи одна одну. Шквал обговорення викликало введення непу та оголошення “амністії”, що дало декому надію на повернення додому. Але водночас доходили вісті про страхітливі репресії в Україні. Еміграція була дезорієнтована, старшини запитували у Гулого: що насправді відбувається на Батьківщині?
Дезорієнтацію української еміграції спричинило й те, що в УРСР почали відкриватись українські школи – і це на тлі арештів українських “мужів довір’я” на території, загарбаній Польщею (Волині, Холмщині, Галичині) та Румунією (Буковині і Бессарабії)... Гулий же здобув особливу довіру еміграції, зокрема військовиків. Саме від нього хотіли почути, що відбувається. Чи можна повернутися на Батьківщину? Що робити далі? “Центр ніяких директив не давав… – згадував Андрій Гулий. – В центрі тиша... Я вирішив на свою відповідальність здійснити подорож по Україні”51 – щоб дати відповідь на питання еміграції, а головне, для себе: чи можливо в Україні підняти повстання? Була ще одна причина: Андрій Гулий хотів забрати свого сина, який жив у Новоархангельську в родині сестри Наталки.
У разі невтішних висновків під час поїздки Україною Гулий збирався виїхати з сином на постійне мешкання до Аргентини і працювати за фахом.
Отаман мав розмову з головою дипломатичної місії УНР у Румунії Костем Мацієвичем, і той дав згоду на подорож. І у травні 1922 року отаман відвідав Батьківщину. “Всі поїздки мої на Україну, – стверджував Гулий, – проводились на власний страх і ризик”52. Під час небезпечної подорожі у нього різко піднялася температура. Побоюючись, що це тиф, Андрій терміново повертається в Румунію – у перші дні червня він уже був у Кишиневі. Але хвороба досить швидко минула.
Штаб Петлюри продовжував мовчати, стверджував Гулий-Гуленко, “ніяких вказівок не було”. У червні в Бухаресті він на власну руку вів переговори з представниками румунського Генерального штабу про підтримку повстанської акції в Україні. Врешті Андрій Гулий вирішує продовжити поїздку по Україні. Це була фатальна помилка…
Разом із приятелем Цурканом переправився через Дністер у районі Дубоссар (с. Кривуляни). Засобів для існування не було. Довелося думати, як заробити. Закупили сто кіс і, торгуючи ними, їздили селами і містами. Таким чином побували на ярмарках в Одесі, Києві, Єлисаветграді. Вдалося, як зазначав пізніше Гулий, “побувати на залізничних лініях Одеса – Жмеринка, Вапнярка – Бобринська, Бобринська – Знам’янка, Знам’янка – Бірзула”.
Перебуваючи на терені Холодного Яру та Чорного лісу, він не міг не навідатися до своїх друзів, які продовжували оперувати проти совєтської влади. В чекістських документах є згадки про те, що Гулий зустрічався з отаманами Ларіоном Загороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком та Денисом Гупалом, хоча на слідстві вони заперечували це. Був він і на ст. Цвіткове, у Христинівці, Тальному, Голті... В Одесі, на нещастя, здибав свого старого знайомого – Діка, який перебував під наглядом ҐПУ. Так Гулий потрапив у поле зору чекістів. Він відразу викликав у них особливу увагу. Хоч Гулого чекісти не ідентифікували, але відчули, що це “крупна фігура”. Було вирішено організувати цілодобове стеження. Все ж отаману вдалося зникнути. Тоді на ноги поставили все Одеське ҐПУ.
Заскочили Андрія 19 липня 1922 року в Одесі на вулиці Карангозової у будинку №13. Під час затримання він назвався Василем Олексійовичем Свистунцем (Свистунцовим), але довго на цій версії не наполягав і врешті назвав своє справжнє прізвище. Це викликало справжню сенсацію не тільки в Одеському губернському ҐПУ, але й серед вищого керівництва окупованої України.

Ще на початку 1922 року чекісти з подачі колишнього петлюрівця Трохименка розпочали операцію з метою знищення українського підпілля в Холодному Яру та на прилеглих територіях. Планували інфільтрувати в підпілля агентів – колишніх петлюрівців, які мали виступати в ролі емісарів закордонного центру, з’єднати партизанські загони під єдиним командуванням, очолити їх, інспірувати “з’їзд отаманів”, на якому за один раз обезголовити українське підпілля.
Чекісти вже налагодили агентурний зв’язок із загонами Загороднього, Голика-Залізняка, Гупала, Чорного Ворона (з-під Лебедина), Лютого та Чорного Ворона (Черненка). Зрозуміло, що, довідавшись про появу влітку 1922 року в Україні Гулого-Гуленка, чекісти скерували зусилля, щоб виловити і його. Колишній член Центральної Ради П. Трохименко, а тоді чекіст-провокатор “Гамалія”, написав йому від імені фіктивного штабу неіснуючої Чорноморської повстанської групи листа з пропозицією співпраці. “Полковник Гамалій” писав Гулому-Гуленку:
“Пане Генерале! Я полковник арміі У.Н.Р. Трохименко Петро... Був в 1919 р. я, т. в. (обов’язки) командіра Одеской дівізіі, як відступали на Румунію, а потім літом т. ч. командір 12 дівізіі групи Тютюнника. На партизанщині мій район був Одеса і терен між Богом і Дністром від моря до Балти. В 1920 р. в Одесі мною і Осмоловскім із наших полонених була зроблена брігада, котра зробила повстання під моім керуванням, а після поранення командування прийняв Пшонник і Галкін і переіменовали (її) в Черноморську Повстанчеську дівізію. Про це Ви знаєте.
Я приіздив до Омеляновича, щоб цю Групу не вливати до Загродського, а до Вас. Потім я з Варшави приіздив, як були за Дністром, в Галич до Вас як представник Волинськой дівізіі і іздив до Петлюри з Нестеренком, щоб дозволили через Руминію іхать на повстання на Украіну. Коли були в таборах, мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приіхали поранені із Руминіі і збірались назад. З Вами збірався Скляр і Пшонник”53.
Далі Трохименко писав: побачивши, що Петлюра і Тютюнник роблять не так, як треба, він на свій страх і ризик 1921 року повернувся в Україну для повстанської праці. Був заарештований ЧК (“перший час прийшлося відсидіти в ЧК”). За яких обставин звільнився, Трохименко резонно не вказує, бо саме тоді й був завербований. “Бачучі, що одними партизанськими отрядами багато зробить не можна… – писав він, – було поставлено питання, щоб всі, хто може, проникали в радянські інституціі. Через це я устроівся на службу до іх”54.
Трохименко пише, що діяв незалежно “від Тарнівського штабу” і в зв’язку з цим “ми стали незалежні від Полскоі контр-розвідки”.
На справу Трохименко “дивився так”: загальне повстання робити, лише коли “всі цівільні і військові інституціі будуть в наших руках. Закордон ми признаєм як моральну силу, котра ще жива в пам’яті наріду. Я дивлюсь, що закордон як активна сила – безсилий, що нам треба орієнтуватись на самих себе, себто: на нарід, але ж не губить його надіі на закордон”55.
Далі Трохименко писав, що від Вищої Отаманської Ради (неіснуючої! – Ред.) прийняв “Черноморську группу”, яка буцімто розбита на п’ять дівізій і об’єднала всі “партизанські отряди і повстанчеські організаціі”. Знаючи, що Гулий-Гуленко – людина грандіозних планів, Трохименко й малює їх: “Звязалися з Польскими, Грузінскими і Врангелевскими організаціями. Маюця своі люди по всіх військових школах, штабах, на телеграфі, а також по всіх інстітуціях. Залізниці і бронепотяги від Єлисавета до Одеси і Терасполя в наших руках, ріжні продовольчі пункти, а також маєця своя тіпографія. Де в яких містах і Чека. Штаб Киівського Округа і Штаб Всіх Озброєних Сил Украіни постачают нас завдяки Врангелевцям необхідними документами і інформаціями... Пане Генерале! Присьпів час, коли через декілька неділь буде рішатись судьба нашого краю. У нас справа обстоіть гарно... Буде загальна нарада, а після неі загальний рух по всім терені України...
Всі, хто хоче бачить край вільним, повинні єднатись. Я не гонюсь за славою або Владою, для мене справа визволення України – все. Через це, коли Ви бажаіте ій добра і хочете допомогти нам, то прошу побалакать з начальником Штабу, а потім порадитись зі мною, як бути далі, щоб не роспиляти сил і не губить справу. Вся сила не в тих іменах, що колись працювали, а теперь спочивають за кордоном, а тих, що создали іх зараз тут, на праці. С пошаною до Вас полковник Гамалія. 1.08.1922 р.”56.
У листі до Гулого-Гуленка провокатор переконував, що йому, Трохименку, буцімто підлягають холодноярські отамани, яким паралельно розповідали казки про робочі контакти “Чорноморської повстанчої групи” з отаманом Гулим-Гуленком. Знаючи про величезний авторитет генерала, чекісти хотіли використати його ім’я як принаду. “Повстанці”-чекісти обіцяли Ларіону Загородньому, що на “груповому з’їзді” в Звенигородці буде генерал Гулий-Гуленко. Загородньому навіть принесли – нібито від Гулого – коротку записку: “Пане Загородній, або праця, або (неясно. – Ред.) життя. Гулий-Гуленко”.
Зрозуміло, що у Звенигородці на “з’їзді” отамани зустрілися не з командувачем Південної групи, а з чекістами. Після арешту ті показали їм фотографію Гулого-Гуленка. Отамани опізнали його. Це підтверджує “Записка по проводу Голові ГПУ України тов. Баліцкому” від “Полномочного представителя” на Правобережній Україні Євдокимова: “В дополнение предыдущему доношу: партия поименованных лиц в Киев благополучно доставлена... В отношении разговоров Ломгуненко могу успокоить Вас и Шумскаго: Гулый-Гуленко, тот самый, который командовал со стороны Румынии, Атаманами опознан. 1 октября 1922 года... ПП ГПУ Правобережья Евдокимов”57.
Слідчий Наркомата юстиції Торчинський 16 березня 1923 року зазначав, що Гулий-Гуленко винним себе не визнав, пояснюючи, що метою його поїздок в Україну було бажання з’ясувати можливість для інтернованих скористатися амністією, а також бажання забрати сина. На допитах Гулий твердив, що на явки не заходив, бо перед тим дав наказ про їхню ліквідацію.
28 лютого 1925 року прокурор при НКЮ Крайній виніс обвинувачення Андрію Гулому-Гуленку, інкримінуючи ст. 58, 59 і 66, ч. 1 Кримінального кодексу. Справу передано на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду “Центрального распорядительного совещания”. Тим часом Андрій Гулий “содержался под стражей в Допре №1”.
Ось протокол №2 від 2 березня 1925 р. засідання “Распорядительного Совещания” про справу №3 зі звинувачення Андрія Гулого-Гуленка. Присутні: “врид. наркомюстиции и прокурор Республики тов. Шаргей, зампредсед. ГПУ тов. Карлсон, секр. тов. Сердовинский”. Вирішили справу передати на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Ось протокол закритого судового засідання Надзвичайної сесії Харківського губернського суду від 27 травня 1925 року. Голова – Горожанин, члени – Зуб і Кривець, секретар – Вольфсон. “При наблюдении прокурора Черниша, без участия сторон”. На час суду Гулому було 39 років. Він визнав себе винним за ст. 58, ч. 1 та ст. 59, але за ст. 66, ч. 1 – ні. На суді Гулий говорив, що “НЕП вибив базу з-під ніг УНР”, що український народ вже не підтримує УНР. В останньому слові Гулий-Гуленко сказав: “Так, я дійсно боровся проти Совєтської влади... Прошу прийняти до уваги, що я не боровся проти совєтської влади в корисливих цілях, я думав принести користь українському народові”. Коли ж побачив, що більшість народу вже не підтримує УНР, “хотів піти з горизонту боротьби, щоби не шкодити українському народові”58.
У вироку сказано, що Гулий-Гуленко “систематически вел борьбу против войск рабоче-крестьянского правительства УССР”, але врешті-решт “расчаровался в возможности свергнуть советскую власть”, внаслідок чого вирішив виїхати до Аргентини.
“Надзвичайна сесія Харківського губернського трибуналу, “учитывая поражение всех врагов советской власти и незыблемость ее на Украине”, засудила Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка не на смерть, а на 10 років ув’язнення “со строгой изоляцией и конфискацией всего имущества”.
Андрій Гулий, людина “кипучої і невтомної енергії”, опинився у камері-одиночці, в суворій ізоляції від людей. Напевно, йому було неймовірно важко залишитися сам на сам із собою. І 29 травня 1925 року Андрій звертається до катів українського народу з проханням зняти сувору ізоляцію. Відповіді чекав майже два місяці. Аж 24 липня він довідався, що йому відмовили. Катування самотністю продовжилося…
Раптом 29 жовтня 1925 року “наблюдком” постановляє просити вищі інстанції умовно-достроково звільнити Андрія Гулого. На цей раз кати відповіли швидко – 13 листопада довідався Гулий, що клопотання не задовольнили. 4 грудня Гулий ще раз прохає відмінити сувору ізоляцію. 29 січня 1926 року він знову отримує негативну відповідь. Того ж дня сестра отамана Наталка Мизин просить владу звільнити її брата. Результат такий же.
Далі документація кримінальної справи обривається – в ній немає ні довідки про звільнення, ні про розстріл, ні про переведення до іншої в’язниці чи про втечу. Чекісти і досі зберігають таємницю подальшої долі Андрія Гулого-Гуленка.
За до кінця нез’ясованих обставин 1927 року Гулий з’являється у Польщі, стверджуючи, що він утік. 20 липня 1927 року полковник Армії УНР Микола Чеботарів у листі до сотника Володимира Шевченка писав: “Тільки для Вас: Гулий-Гуленко, генерал, втік з большевії. Зараз знаходиться у мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол. А.М. (Андрій Миколайович Левицький, президент УНР в екзилі. – Ред.) ще його не бачив, але знає, що він тут”59.
У листі до мене син звенигородського отамана Юрій Лютий-Лютенко писав (напевно, зі слів батька) таке: “А. Гулий-Гуленко – знаменитий наш генерал, партизан і зрадник. Це Чеботарів розкрив його як совєтського агента, а полковник (Іван) Литвиненко (це вже як Гулий-Гуленко повертав з України – другий раз переходив границю в Польщу) убив його”60. Наскільки вірогідна ця інформація, не знаю, звісно, вірити в неї не хочеться, тим більше що полковник Чеботарів – тенденційна, навіть одіозна людина, що весь час ганить інших, – це видно з його спогадів. Тож до його “свідчень”, які часто є лайкою, варто ставитися із засторогою.
На завершення розповіді процитую характеристику, яку дав Андрію Гулому-Гуленку начальник штабу Запорозької дивізії Михайло Крат: “Гулий – бойовий російський офіцер, Георгіївський кавалер. Герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо коло нього”61.
Михайло Омелянович-Павленко оцінював Андрій Гулого-Гуленка як “видатного партизана”. “Численні рани, – писав командарм Першого зимового походу, – не знижували його запалу. У бою й узагалі у ділі він забував про себе, в протилежність Ю. Тютюнникові для нього (Гулого. – Ред.) було першим діло, а потім – власна амбіція. Він не хворів на бонапартизм. Коли на початку лютого (1920 р. – Ред.) він зі своїми партизанами приєднався до армії, тобто без жадного примусу признав наше Командування, то без усякого вагання я призначив його на посаду командира запорожців, або, як прийнято між запорожцями говорити, на “Запорожжя”… Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служіння нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва. Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був виключний. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординувати свою працю з діяльністю отамана Гулого”62.
Присутність в Армії УНР Андрія Гулого і Юрка Тютюнника, “найбільш відомих і уславлених (отаманів)”, та їхніх співпрацівників, на думку командарма, “в значній мірі” сприяла успішному перебігові Зимового походу63.
1 Доценко О. Зимовий похід (6.ХII.1919 – 6.V.1920). – Варшава: Український науковий інститут, 1932. – С. 152 – 153.
2 Петлюровские атаманы 1922-25 гг. в 29 томах. ДА СБУ, арх. 66646, т. 12, спр. 2291133, арк. 1 – 41.
3 Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. – Київ: Планета людей, 2002. – С. 423.
4 У вироку є твердження, що Андрій Гулий – “колишній підполковник царської армії”.
5 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – Київ: Темпора, 2003. – С. 65 – 66.
6 ДА СБУ, арх. 66646, спр. 2291133, т. 12, арк. 1 – 41.
7 Там само.
8 Нині м. Котовськ Одеської області.
9 Доценко О. Вказана праця. – С. 12 – 13.
10 ДА СБУ, арх. 66646, спр. 2291133, т. 12, арк. 1 – 41.
11 Доценко О. Вказана праця. – С. СХХХIХ.
12 ЦДАВО України, ф. 1824, оп. 1, спр. 21. На документі стоїть кругла печатка: “Штаб к-го повстанцями півдня”.
13 Там само.
14 Доценко О. Вказана праця. – С. СХХХVII.
15 Мазепа І. Вказана праця. – С. 290.
16 Доценко О. Вказана праця. – С. LI.
17 Там само. – С. 13.
18 Там само. – С. 12.
19 Омелянович-Павленко М. Вказана праця. – С. 289 – 291.
20 Доценко О. Вказана праця. – С. СLI. // Мазепа І. Вказана праця. – С. 301.
21 Доценко О. Вказана праця. – С. 87.
22 Там само. – С. ХСVII, 154.
23 Там само. – С. 169.
24 Там само. – С. СV.
25 Там само.
26 Там само. – С. 169.
27 Там само. – С. 170.
28 Омелянович-Павленко М. Вказана праця. – С. 367.
29 Доценко О. Вказана праця. – С. 22.
30 Запоріжець (Слоквич). Останнє зусилля. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1059 – 1063.
31 ДА СБУ, арх. 66646, сл. спр. 2291133, т. 12, арк. 1 – 41.
32 Вдовиченко О. Рейд генерала Гулого-Гуленка // Бюлетень Союзу Бувших Українських вояків у Канаді. – Торонто. – 1961. – Жовтень – грудень. – Ч. 9. – С. 9.
33 Там само. – С. 10.
34 Там само.
35 Там само.
36 Там само.
37 Там само.
38 ДА СБУ, арх. 66646, сл. спр. 2291133, т. 12, арк. 1 – 41.
39 Там само.
40 Там само.
41 Вдовиченко О. Вказана праця. – С. 11.
42 Там само.
43 Там само.
44 Там само. – С. 12.
45 Там само.
46 ДА СБУ, арх. 66646, сл. спр. 2291133, т. 12, арк. 1 – 41.
47 Там само.
48 Там само.
49 Там само.
50 Там само.
51 Там само.
52 Там само.
53 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 113 – 114.
54 Там само.
55 Там само.
56 Там само.
57 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 3, арк. 123.
58 ДА СБУ, арх. 66646, спр. 2291133, т. 12, арк. 1 – 41.
59 Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – Київ: Темпора, 2003. – С. 232, 280.
60 Лист Юрія Івановича Лютого-Лютенка (США) до Романа Коваля від 2 грудня 1996 року. – С. 1 зв.
61 Омелянович-Павленко М. Вказана праця. – С. 411.
62 Там само. – С. 411 – 412, 423.
63 Там само. – С. 424.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ