Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Яків Мамай, отаман Білого Яру

“Старенький пароплав “Дідусь Крилов” чалапав палицями великих надщерблених коліс по темній весняній воді… “Дідусь Крилов” плив із Черкас до Кременчука…
– А ви знаєте, де ми зараз пливемо? – прошепотів хлопець. – Через Білий Яр…
– Які тут можуть бути яри? – здивувався Віхола1.
– Так на побережжі звемо тутешні плавні та острівці. Вони тягнуться вздовж правого берега (Дніпра) кілометрів на двадцять. А на острівцях сидять банди і що хочуть, те й роблять. Дороги до них ніхто не знає. Позаторік червоні послали у плавні бронекатери. Ви чуєте?.. Так вони там сіли на мілину й ледь вирвалися.
Віхола зирнув праворуч. Високий берег зник у пітьмі. За чорним плесом вгадувалася сіра плащаниця очеретів.
– То й що? – запитав він байдуже.
– А те, що за Білим Яром, за горами, лежить Холодний Яр, а там, кажуть, ховаються тисячі бандитів з гарматами та кулеметами.
– Так уже й тисячі? – усміхнувся Віхола…
– Ви, я бачу, нетутешній, – сказав серйозно хлопчина, – тож хочу порадити: на випадок чого викиньте у воду свої документи, і в першу чергу грамоти та подячні листи за службу в Червоній Армії. Тоді, може, викрутитесь”2.
Так починалася повість письменника-запроданця Петра Коломійця про боротьбу “славних” чекістів з повстанцями Чигиринщини. А отаманом куреня Білого Яру, сформованого з козаків чигиринських побережних сіл, був Яків Мамай. Справжнє його прізвище – Щириця. Народився він 8 жовтня 1887 року в с. Боровиця, що розкинулося на правому високому березі Дніпра між Черкасами і Чигирином.
Боровиця увійшла в українську історію тим, що у грудні 1637 року тут відбулася страшна подія: реєстрові козаки, писарем яких був Богдан Хмельницький, щоб зберегти своє життя, видали на смерть гетьмана Павла Бута (Павлюка) польному гетьману Миколі Потоцькому, який після перемоги під Кумейками наздогнав і оточив оточив козацтво саме тут. За якісь десять років під Боровицею було схоплено вже самого Богдана Хмельницького і доправлено у Чигирин “запеклому недругові Чаплинському”3.
Боровиця віддавна було неспокійним селом, жителів якого побоювалися навіть запеклі вереміяки, що жили по той бік Дніпра. Ще за часів держави Богдана Хмельницького Боровицька сотня Чигиринського полку утримувала переправу через Дніпро до “підпорядкованої їй Вереміївки”4.
Батьками майбутнього отамана були Опанас (по-вуличному Бирка) та Явдоха (у дівоцтві Мамай). У багатодітній родині Щириць “глибоко шанували Тараса Шевченка та героїв його безсмертної поеми “Гайдамаки”5. Тож не дивно, що Яків знав багато поезій Кобзаря.
Яків був шостою дитиною, всього ж Явдоха Мамаїха народила десять хлопців і трьох доньок. П’ятеро померли ще в дитячому віці. Макар загинув у Першу світову війну, Павла убили денікінці 1919 року6.
По закінченні Головківської двокласної учительської школи майбутній отаман учителював у селах Бужині та Тіньках Чигиринського повіту (1906 – 1914). Під час Світової війни (очевидно, 1916 року) був мобілізований до російської армії. 1 червня 1917 року, закінчивши Київську військову школу, здобув перший офіцерський чин. Прапорщик Яків Щириця взяв активну участь в українізації частин російської армії. У січні 1918 року його обрали до полкової ради 312-го Васильківського полку, що стояв у с. Стульніканах (Румунія). Згодом він став головою ради 78-ї дивізії 26-го армійського корпусу. Яків Щириця згадував, що в той час серед солдатів-українців “почалося бродіння проти “кацапів” і йому “як голові (Дивізійної) ради доводилося багато надавати уваги тому, щоб не допустити розправи з росіянами”. Крім того, “доводилося боротися з ненормальними взаєминами між солдатами і офіцерами” дивізії. За свідченням голови Ради 26-го Українського корпусу, Яків Щириця на своїй громадській посаді “добросовісно працював”, віддаючи багато сил – попри те, що міг як учитель звільнитися в запас. Зрозуміло, що Яків прагнув повернути українців дивізії додому, тож залишався на чолі Ради дивізії, поки вона йшла з фронту в Україну. “Вважаючи в особі Щириці енергійного працьовника”, Рада 26-го Українського корпусу підкреслила “велику його здатність до організаційної і агітаційної роботи…”7
У березні 1918 року Яків нарешті повернувся в Тіньки до дружини, а тоді й у Боровицю до матері, сестер Софійки і Гальки та братів Михайла і Степана. Зрозуміло, що зустріч була радісною…
Щириця знову взявся вчителювати. Несподівано влітку 1918 року його затримала гетьманська варта, напевно на тій підставі, що він зберігав зброю і висловлював невдоволення владою. Та чигиринський комендант виявився його шкільним товаришем, тож і звільнив Якова під чесне слово…
Наприкінці квітня 1919 року на повітовому учительському з’їзді Якова Щирицю обрали членом шкільної ради. У травні він уже завідував Чигиринським відділом освіти. Перебуваючи на цих посадах, Яків проводив лінію на “позбавлення всіх росіян права вчителювати в Україні, мотивуючи свою думку тим, що кацапи завжди вимагають більшої зарплати… в травні чи червні місяці (він) відверто виявив свою самостійність до того, що після закінчення конференції було заспівано “Заповіт” (Тараса) Шевченка, після якого Щириця запропонував проспівати “Ще не вмерла Україна”8.
1 червня 1919 року в Києві більшовики розстріляли двоюрідного брата Якова – Юхима Онуфрійовича Щирицю, товариша міністра народної освіти уряду УНР. 5 червня в газеті “Киевский коммунист” було опубліковано список осіб, яких було знищено “в порядке красного террора”. Серед інших там було прізвище і Юхима Щириці з Боровиці.
Влітку 1919 року Яків став членом української партії соціалістів-революціонерів (есерів). Тож, коли на Чигиринщину прийшли денікінці, мусив переховуватись.
Хліборобам у ті дні доводилося несолодко: на села нападали відділи денікінців, коцурівців і різноманітні кримінальні зграї. Всі хотіли горілки і харчів. Зокрема, на Тіньки в жовтні здійснив напад невеликий відділ коцурівців (12 осіб). “Селяни с. Тіньки виступили проти загону, – згадував Яків Щириця, – відібрали взятих коцурівцями коней і 2 чоловік взяли в полон, покінчили з ними самосудом. З цього моменту почалась організовуватись в с. Тіньках самоохорона, на чолі якої став я, як офіцер. Охорона ставила перед собою завдання захисту села від Денікіна і Коцура, для чого виставлялись навколо села чати. Зброя була принесена з фронту…”9
Загони самооборони створили також селяни сусідніх сіл – Адамівки, Шабельників, Сагунівки, Топилівки і Боровиці. Загальне керівництво цими загонами належало Якову Щириці, “який їздив по селах, виступав на громадських сходах із закликом (підніматися. – Ред.) на боротьбу з Коцуром і Денікіним з метою встановлення... Української самостійної республіки… Щириця був людиною дуже розумною і користувався великим авторитетом серед населення”10. Його найактивнішим помічником був боровицький отаман Павло Солонько. З ним і приїхав Яків на нараду в Мельники до Василя Чучупака напровесні 1920 року.
– Як у вас справи, пане Мамай? – звернувся до нього сотник кінної сотні Андрій Чорнота.
“Мамай – невисокого зросту, середнього віку чоловік із дбайливо зачесаною борідкою – комічно розвів на столі руками:
– У мене, панове, самі знаєте, зимовий сезон. Дніпро замерз, пароплави не ходять, обдирати нема кого, стріляти нема в кого. Плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять. Кількість людей, які підуть на повстання, і кількість зброї окреслити трудно. На острові маємо заховану гармату. Замок і набої забрали до села, бо під час повені те місце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю, їздять до Келеберди на полтавський бік купувати рушниці. На Різдво в Шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет “Кольт” без станка. Навесні виведу у плавні чоловік двісті-триста. Будемо червоні пароплави перепиняти, а в межичассі можна і своїм ділом займатися – рибу ловити. В разі потреби курінь Білого Яру в складі від двохсот до п’ятисот чоловік при трьох кулеметах приведу до Холодного Яру. Кінноти нема. Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її пристосували виключно для стрільби з плавнів по пароплавах, і для походу вона зовсім не придатна”11.
Всю весну і літо 1920 року отаман Мамай наводив лад на Побережжі, знищуючи живу силу ворога, зокрема було відправлено у пекло чекістів Ямпольського, Фельдмана, Брандота та місцевих комуністів Магду і Захарченка. Не пощастило й багатьом іншим особам, ідентифікувати, щоправда, їх не вдалося.
Самоохоронні сотні формувала насамперед молодь Тіньок, Бужина та інших сіл. Завдання – оберегти домівки від коцурівців. “Охорона зробила собі дерев’яну печать з написом “Білоярський полк”, – розповідав Яків Щириця, – і я, таким чином, був командиром цього полку, який чисельністю доходив один раз до 150 чоловік12. Полк у свою чергу ділився на декілька сотень, від 15 до 20 осіб кожна. Було вже і жовто-блакитне знамено з написом: “Хай живе Україна”, здається. Був штаб полку, вірніше, збиралися його організувати. Політичною нашою метою було наступне: організувати широкий повстанський рух... для самозахисту, оскільки одночасно на Чигиринщині відсутня була певна влада, а домінуюче становище займав Коцур. Вступати до нашого полку ми нікого не примушували”13.
Штаб розмістився в приміщенні школи. Його начальником став Андрій Мартинович Гринько, колишній студент Харківського сільськогосподарського інституту, який називав себе “начальником чи помічником начальника штабу петлюрівського отамана (Андрія) Гулого-Гуленка”14.
Полк Білого Яру діяв спочатку на дніпровському побережжі – від Рацева до Черкас. Навівши разом з отаманом Солоньком порядок на Побережжі, Яків взявся регулювати судноплавство на Дніпрі: топив або завертав більшовицькі пароплави. Приблизно в ті дні один із відділів Мамая захопив на Дніпрі баржу з мобілізованими до Красної армії, яку з Черкас до Кременчука тягнув буксирний пароплав. Про той епізод розповів один із мобілізованих: “Коли доїхали по Дніпру в межі бувшого Чигиринського повіту, то під вечір навпроти села Тіньки пароплав сів на мілину і ніяк не міг знятися з мілини, так і зупинилися на нічліг. На світанку з берега Дніпра почулися якісь вигуки… вияснилося, що це банда... Банда з’явилася понад берегом Дніпра і почала кричати до команди пароплава, щоб остання причалювала… до берега, інакше вони будуть стріляти. Пароплав став рухатися з місця, але довго не міг цього зробити, але потім вирулив з місця і направився до берега. Причаливши до берега, банда віддала команду всім виходити з баржі на берег. Всі мобілізовані вийшли на берег і були вистроєні в шеренгу бандою і нею оточені. Банда обшукала пароплав, забрала весь провіант, а всі мобілізаційні документи тут же спалила… Після цього банда повела нас в село Тіньки... Сюди через деякий час з’явився в присутності попа сам отаман банди (як там говорили) якийсь “Мамай-Щириця”, який виступив до мобілізованих з такими словами: “Куди ви, добродії, ідете? На Сибір? Кацапщину захищати? Кого ви слухаєте? Треба захищати свій рідний край, а не кацапщину” і т. д. і т. п. Після своєї агітації цей отаман звернувся до призовників з наступними словами: “От що, шановні добродії. Мені зараз нема часу довго балакати, що ви й самі бачите, коли між вами є чесні й предані своєму краю, то, будь ласка, скажіть мені, хто тут між вами ті, як вони себе називають, “добродєтєлі”-комуністи”. Після цього серед мобілізованих помітний був (...) шум, а також чути були слова невідомих мені призивників: “ану виходь, чого ти тут сидиш”, а також було чути такі слова невідомих мені осіб: “ану, жиде, чого сидиш, виходь”. І таким чином тут же бандою було забрано чоловік 5 – 6, точно не пам’ятаю, людей, в тому числі євреїв, і відведені від нас... Протримавши нас решту, банда до вечора і сама почала розходитись, а нас розводити по селу на нічліг по дворах. Я скористався цим випадком, вирушив з місця і прийшов назад в Черкаси наступного дня”. Яків Щириця віддав наказ відправити командний склад мобілізованих до Холодного Яру, а “решту вивести за село і відпустити”. Однак того ж дня комсклад був “перевезений на якийсь Дніпровський острів і там розстріляний”15.
У серпні 1920 року, коли на Правобережній Україні заклекотіло повстання, Мамай знову перекрив Дніпро – стратегічно важливу комунікацію. Пароплави, які не хотіли приставати до берега, Мамай підбивав. Наприкінці серпня Білоярський полк передислокувався до Холодного Яру. Брав участь у боях за звільнення Чигирина та Черкас. Співдіяв зі Степовою дивізією. Ось декілька більшовицьких документів, які свідчать про це.
“...Чигиринский уезд... В Гущевке Рацевской волости оперирует банда Щирицы численностью до 60 человек, посылают вооруженную разведку в Чигирин”16.
“...Чигиринский район. По донесению комбата 322 сегодня с 7 до 16 часов батальон вел бой с бандитами Мамая в районе Тарасовки – Тыньки... Численность банды до 500 штыков при одном пулемете Максима и одном Льюиса”17.
“...Чигиринский уезд... Банда Мамая отошла от Черкасс и заняла село Мордву, что в 12 – 15 верстах северо-западнее Чигирина. Банда эта спешит на соединение с бандой Степового. Численность банды Мамая до 500 чел.”18.
Поки Білоярський полк воював, москалі зайняли Тіньки і почали палити хати повстанців. Згорів і двір Якова Щириці19.
1921 року отаман Мамай об’єднався із загонами отаманів Мефодія Голика-Залізняка та Герасима Нестеренка-Орла. Діяв у районі Холодного Яру. В одному з більшовицьких документів говорилося, що 17 серпня 1921 року, використовуючи право на “амністію”, командир 1-ї Гайдамацької кінної сотні отаман Мамай здався більшовикам20. Не зволікаючи, одразу виїхав у м. Верхньодніпровськ, де у нього були друзі. Тут під власним прізвищем став працювати учителем у Куцоволівській семирічці. Невдовзі одружився з Ніною Юхимівною (в дівоцтві Паторжинською, двоюрідною сестрою відомого співака).
Восени 1921 року Яків став студентом історичного факультету Катеринославського інституту народної освіти. Тут його запримітив викладач Дмитро Яворницький. Влітку він залучав колишнього отамана до експедицій. Запрошував і додому, давав читати книги, порадив написати наукову працю про історію запорозьких козаків.
16 червня 1922 року у Якова народився син Роман, а 22 травня 1925 року – донька Ніна. До великої радості додалося ще й чимало нових клопотів… Навчаючись, він одночасно вчителював у 4-й залізничній школі м. Катеринослава. 1925 року, закінчивши ІНО, Яків отримав призначення на посаду заступника директора педагогічного технікуму у Запоріжжі, де він викладав історію України, але там пробув недовго21.
Приховавши повстанське минуле, Яків 5 квітня 1926 року вступив у компартію кандидатом із дворічним стажем. Наприкінці жовтня того ж року перейшов на посаду учителя робітничої школи 2-го ступеня у Дніпропетровську, викладав суспільствознавство також у “Зем. технікумі”22.
26 серпня 1928 року уповноважений слідчим відділом Шевченківського відділу ҐПУ УСРР розглянув матеріали щодо “злочинної діяльності громадянина Щириці Якова Опанасовича”. 19 квітня 1929 року відбулося закрите судове засідання кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окружного суду. На лаві підсудних – Щириця Яків Опанасович, Романенко Федір Агафонович, Дешевенко Мина Порфирійович, Чубенко Карпо Якович, Великий Максим Гнатович, Великий Степан Іванович, Сіянко Гнат Петрович23.
19 квітня “суд” згідно з ч. 2 статті 94 ухвалив вирок: “Щирицю Якова Опанасовича, 42 років, за санкцією 542 арт. КК до вищого заходу самооборони – розстріляти; від конфіскату майна, як не імущого, звільнити”.
Пішов отаман на розстріл спокійно. “Попрощався з нами, – розповідав один з товаришів по нещастю. – “Доживете, – каже, – привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг”24. 27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкасах вирок було виконано, а тіло Якова поховано на міському цвинтарі.
Про суд, що відбувся 19 квітня 1929 року у Черкасах, рідні довідалися з газети “Правда України”.
“Про батька знаю тільки зі слів матері, бо мені не було й чотирьох років, як відібрали тата, – згадувала дочка отамана Ніна Яківна Щириця. – Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив книжки. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу додому. У нас була багата бібліотека. В тяжкі часи ми продавали куплені батьком книги і на ті кошти жили. Мій брат Роман на три роки старший за мене і пам’ятав батька. Батько нас любив, Романа вже готував до школи, бо йому йшов сьомий. Брат народився 16 червня 1922 року – ось і можна підрахувати, коли тато приїхав до Дніпропетровська.
Спочатку тато робив у профспілці, де працювала і мати, – там, власне, вони й познайомилися. Коли мати захворіла на висипний тиф, батько багато в чому їй допоміг. Коли мама одужала, тата послали у відрядження до Швеції. Через місяць він повернувся додому... На батька написала донос (його) перша дружина, яка зрадила, вступила в (комуністичну) партію і стала з червоною книжкою керувати колгоспом на Черкащині. Вперше батька арештували в 1928 році й вивезли для слідства до Харкова, тоді це столиця була. Мати їздила до Харкова, розмовляла з прокурором, видно, порядною людиною, який її втішив і переконав їхати додому. І дійсно через деякий час тато повернувся… Його перша дружина не заспокоїлася і знову написала донос вже в прокуратуру Черкас. На початку квітня батька знову заарештовують, вивозять до Черкас і чинять там розправу.
Батько був дуже чесною та культурною людиною, вірний козацьким законам. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній. Серед його улюблених пісень – “Думи мої, думи”, “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” й інші (зокрема, і пісня “Згоріла золота заграва”, присвячена захисникам України, які загинули під Крутами. – Ред.). Він був природженим українцем, – завершувала розповідь Ніна Яківна Щириця, – і, зрозуміло, хотів бачити Україну самостійною. За це й поклав своє життя на олтар Батьківщини. Після страти до нас приїжджав чоловік, очевидно, його побратим, привіз матері листа від тата і гроші. Це була остання вісточка... Ну, а потім пішли страждання наші – голод, репресії, війна… І так все життя. Ні, немає їм прощення”25.
“Прожити все життя дітьми “ворога народу”, – писала Ніна Яківна Щириця в неопублікованому рукописі “Без батька”, – це тяжкий шлях, на якому ми повсякчасно відчували осиротілу знедоленість, матеріальні нестатки і відчуження людей. Нас було викинуто із суспільства… Втрата батька для нас була трагедією, вона зісталась в душі раною на все життя... Світ наче затьмарився... Я думала, що тато повернеться, все питала, коли побачу його, але мати притуляла до вуст пальці і казала: “Ніколи, але він завжди з нами”26.
Ось характерний епізод із життя родини Якова Щириці. “В українські двори почали багато поселяти чекістів, військових із Росії, яких ставили на керівні посади, – писала Ніна Щириця. – Вони вирішували долю нашого народу, у такий спосіб російські більшовики закріплювали свою владу в Україні”27. Одного разу Ніну, яка гуляла у дворі, ззаду по голові вдарив сусідський Васька, онук таких переселенців, та ще й назвав “петлюрівкою”. Плачучи, дівчинка пішла скаржитися його рідним. Брат Роман, який прибіг на крик, сказав:
– От дурна, хіба не здогадуєшся, що це рідні його навчили, а ти підеш до них плакатися?
– Так що, йому так нічого і не буде? – схлипувала Ніна.
– Нам треба мовчати, не підходь до нього. А я при нагоді поквитаюсь.
Коли прийшли додому, Роман пояснив матері, що Васька вдарив по голові, а Ніна хотіла ще скаржитися його родичам.
– Боже спаси. Це ж москалі, які вбили твого батька!28
А скільки було таких епізодів в житті дітей отамана?!
На превеликий жаль, неправда і несправедливість продовжують панувати на українській землі. Це переконливо засвідчує Постанова №44с-197 президії Черкаського обласного суду від 4 червня 1992 року, якою і в Самостійній Україні засуджених (Якова Щирицю, Федора Романенка, Мину Дешевенка, Карпа Губенка, Максима Великого, Степана Великого, Гната Сіянка) визнано винними і такими, що не підлягають реабілітації.
Ситуація не змінилася. Хоч надворі вже 2006 рік, а Якова Щирицю і його побратимів не реабілітовано, досі з них не зірвано тавра, яке навісили російські окупанти.
Чи можна з цим погодитися?!

___________
1 Насправді Завірюха (Терещенко), чекіст.
2 Коломієць П. Таємниця другого списку. – Київ: Молодь, 1986. – С. 140 – 142.
3 Негода М. Отаман Мамай // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – Червень. – Ч. 79 – 80. – С. 19.
4 Там само. – С. 17.
5 Щириця Н. Без батька // На правах рукопису. – С. 3.
6 Негода М. Отаман Мамай // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – Квітень. – Ч. 75 – 76. – С. 9.
7 Архів УСБУ в Черкаській області, спр. 1083, т. 1. – Сторінки оригіналів документів, долучені до справи, не пронумеровані. Зі справою “Щириці Я. О., Романенка Ф. А. та інших” працював Олександр Солодар.
8 Архів УСБУ в Черкаській області, спр. 1083, т. 1, арк. 72 – 72 зв.
9 Там само. – Арк. 2 зв.
10 Там само. – Арк. 87 зв.
11 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 59.
12 Згідно з більшовицькими документами, полк сягав півтисячі осіб.
13 Архів УСБУ в Черкаській області, спр. 1083, т. 1, арк. 3 зв.
14 Там само. – Арк. 97 – 99.
15 Там само. – Арк. 10 – 10 зв., 23 зв.
16 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 115.
17 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 5, арк. 38.
18 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 7, арк. 105.
19 Архів УСБУ в Черкаській області, спр. 1083, т. 1, арк. 27 зв.
20 Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 177.
21 Щириця Н. Вказана праця. – С. 2.
22 Архів УСБУ в Черкаській області, спр. 1083, т. 1, арк. 1.
23 Там само. – Арк. 214, 244 – 245.
24 Горліс-Горський Ю. Вказана праця. – С. 328.
25 З листа дочки отамана Ніни Яківни Щириці-Селюмінової до Романа Коваля від 21 квітня 1997 року з м. Дніпропетровська.
26 Щириця Н. Вказана праця. – С. 1, 3.
27 Там само.– С. 17.
28 Там само. – С. 20.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ