Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу
Головний отаман
Холодного Яру
Герасим Нестеренко-Орел
Герасим Онуфрійович Нестеренко народився
3 березня 1890 року в с. Красновертка Єлисаветградського повіту
Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область)1. Здобувши
освіту, від 1908 року вчителював у сільських школах Єлисаветградського
повіту2, зокрема в с. Обознівці3.
Світова війна, яка заклекотала в Європі у літню спеку 1914
року, не минула і Герасима. Щоправда, до війська він пішов
не одразу – адже вчителі мали законну відстрочку від служби
в армії. Його мобілізували лише 1916 року. Навчався в Костянтинівській
військовій школі у Києві4, а також в Одеській школі прапорщиків,
яку скінчити не вдалося, бо почалася Лютнева революція. В
ті дні, напевно, він і став членом партії есерів.
У добу революції Герасим вже був чоловіком зрілим і авторитетним,
як-не-як вчитель! Не дивно, що 1917 року його обрали членом
Єлисаветградської повітової земської управи – установи, яка,
на думку селян, повинна була вирішити найголовніше питання…
Всі тоді неймовірно хотіли “земельки”!
Але право на землю в той час забезпечували не стільки закони,
як військо. А його, рідного, не було. Тож Герасим Нестеренко
1917 року взявся творити у Ревуцькому Вільне козацтво. Про
ті дні лишив згадку його товариш – старшина-інструктор Ревучанського
(Добровеличківського) куреня Вільного козацтва Данило Лимаренко.
Він стверджував, що “головним промотором” формування Вільного
козацтва стала місцева “Просвіта” – майже всі просвітяни-чоловіки,
недовго думаючи, зголосилися до козацтва. За прикладом освічених
людей пішли й інші. “Просвіта” не тільки дала кадри Ревучанському
куреневі Вільного козацтва, а й стала “джерелом національно-державної
свідомості”5.
Штаб куреня розмістився у колишньому маєтку Олексія Івановича
Ревуцького. У курені було лише чотири старшини-інструктори
– Данило Лимаренко, Ілько Журжа, Є. Повитчаний і Герасим Нестеренко,
який організував кінну сотню, щоправда неповну – лише 30 осіб.
Насамперед вільні козаки взялися роззброювати дезертирів російської
армії, що, тікаючи з Румунського фронту, перебиралися через
Ревуцьке. Втікачам великодушно давали перепустки з дозволом
на просування в Росію і проханням до установ УНР допомогти
їм вибратися геть з України.
Виявив себе Герасим і як громадський діяч – він був серед
організаторів повітового селянського з’їзду. Зібрання відкрилося
6 грудня 1917 року в Єлисаветграді. Секретарем зібрання делегати
обрали вчителя Нестеренка. З’їзд ухвалив резолюцію про визнання
Центральної Ради як органу влади в Україні. Проголошувалося,
що Єлисаветградський повіт входить до складу “єдиної, неділимої
України, яка є частиною Російської Федеративної Республіки”6.
А Росія саме у цей день почала війну проти України…
Коли у лютому 1918 року Центральна Рада домовилася з центральними
державами у Бресті (Бересті) і німецькі війська прийшли в
Україну, щоб вигнати червоне російське військо, вільні козаки
Ревуцького осторонь не стояли. Під вечір 14 березня 1918 року
(за новим стилем) Ревучанський курінь у складі 140 піших і
40 кінних прибув на станцію Адабаш. Там вже зібралися Глодоський
і Марківський курені та дві сотні німецької піхоти.
Рано-вранці 15 березня на станції вивантажився ще й німецький
батальйон. Почався наступ на Новоукраїнку. П’ятдесят вершників
сотника Нестеренка охороняли лівий фланг із боку станції Плетений
Ташлик, а кошова піхота зайняла праве крило фронту. Більшовики
бою не прийняли і втекли. Українсько-німецьке військо повагом
увійшло до Новоукраїнки. Вільні козаки виглядали завзято.
Стомлені німецькі піхотинці в зношеному, сірого стального
кольору одязі з цікавістю приглядалися до них…
Нестеренко увійшов в історію і як засновник Єлисаветградсько-Олександрійського
повстанкому. На початку серпня 1919 року він став одним з
організаторів збройного виступу проти комуни. Ось що писали
про ті дні червоні: “Руководящую роль в подготовке и проведении
восстания взяли петлюровцы. Штаб их находился в Компанеевке.
Во главе штаба стоял учитель Герасим Онуфриевич Нестеренко
– украинский эсер, Островский и офицер Гриценко. Они организовали
все окружающие села: Антоново, Живаново, Сасовку, Егоровку,
Раздолье, Терновую Балку, Зеленую, Марьевку и др. села. Повстанцы
выбрали свой комсостав…”7
Найближчими помічниками Нестеренка стали вчителі Гриценко
(есер) і Віктор Орловський, агроном Митрофан Крикун, колишній
фельдфебель російської армії Микола Рудченко і селянин із
Компаніївки Микола Бардоша.
Повстанська стихія швидко затопила Губівську, Нечаївську,
Калинівську та інші волості, викинувши з них червоне сміття.
“Всього повстанців зібралося до 10000”. Вони розбилися на
дві групи: одна пішла виганяти совєтську владу з Єлисаветграда,
а друга – з Бобринця8. У стані червоних запанувало сум’яття.
6 серпня Бобринецька караульна рота отримала з повітового
міста наказ: відволікти увагу селян від Єлисаветграда і виступити
в район Компаніївки (серед повстанців було багато компаніївців).
Надвечір командири почали готувати роту до наступу. “Однако
в роте чувствовалось уже брожение. Кое-кто из красноармейцев
успел уже удрать. Тогда командир роты Унтилов и политический
руководитель Д. Конторович решились на крайний шаг. Они выстроили
роту и предложили: “Кто за Советскую власть, стройся в одну
сторону, кто против – в другую”. Рота разделилась на 2 части.
И та часть, которая осталась верною Советской власти, под
командой военного руководителя Мамриенко, военкома Бусуйка,
политрука Конторовича и командира роты Унтилова отправилась
к Компанеевке”9. Інші ж розійшлися – від гріха подалі.
Але й Унтілов і Канторович (так, напевно, слід писати це прізвище)
воювати не збиралися, бо їх залишилася жменька, а селяни хмарою
вкрили поле. Тоді хитрий Канторович, сподіваючись обдурити
повстанців, написав звернення. Тон листа був надзвичайно лагідний.
“Дорогие товарищи крестьяне! – писав підступний Канторович.
– Мы, красноармейцы, ваши сыновья и братья, обращаемся к вам
с настоящим письмом и призываем вас не проливать невинной
крови ваших же братьев рабочих и крестьян.
Мы, красноармейцы, сражались в рядах Красной армии, отвоевали
и передали вам землю, а вы изменяете власти рабочих и крестьян
и идете на помощь нашему общему врагу генералу Деникину, который
стремится обратно забрать землю, растоптать свободу нашу своими
ногами и превратить нас в своих прежних рабов.
Мы, красноармейцы, клянемся в преданности вам, крестьянам,
и не желаем проливать вашей братской и невинной крови – многие
из вас по своей темноте пошли за генералом Деникиным, его
агентами, которые обманывают вас и распустили ложные слухи
о том, что красноармейцы и коммунары поджигают ваши села и
хлеба в степи, дабы вас натравить на Советскую власть.
Дорогие крестьяне. Не верьте этим ложным слухам и вместе с
нами сомкнитесь для борьбы против общего врага, который желает
вернуть на трон царя и помещиков, уничтожить завоеванную свободу.
Смерть генералу Деникину! Да здравствует власть Советов! Ждем
ответа через делегата”10.
Парламентер Мамрієнко відніс цього листа. Та на селян ця містечкова
балачка не вплинула – вони затримали червоного командира,
а роту оточили. І почали гатити з рушниць та куцопалів у бік
лукавих червоних дияволів.
Бій був недовгим. Частину червоноармійців полонили, дехто
прорвався і накивав п’ятами. “Из пленных был тут же на месте
убит красноармеец Боярский, еврей по национальности и учитель
по профессии”, – з сумом писав якийсь червоний дідько11.
Того ж дня, 6 серпня, з Єлисаветграда на Компаніївку виступив
півтисячний комуністичний загін із броньовиком. У повстанське
село комунари зайшли без бою.
А тим часом селяни на єлисаветській дорозі вже будували загороди,
щоб не випустити москалів та захопити їхній броньовик. Зрозумівши,
що потрапили у пастку, червоні поспішили назад. Дорогу розчищали
собі під перехресним вогнем повстанців. І хоч врешті загін
утік, та 18 чоловік вбитими залишив у дорожній пилюці. “Свое
дело отряд сделал, – оптимістично писав невідомий свідок.
– Он задержал повстанцев и дал возможность эвакуироваться
из города Соваппарату”12.
А у неділю селяни вирішили поярмаркувати в Єлисаветграді.
Як не опиралися частини Братського полку і комуністичний батальйон,
не вийшло – повстанці бадьоро вскочили до міста. О 19.00 останній
ешелон совєтської влади залишив місто. Повстанці не змогли
його захопити, тільки обстріляли зі станції13.
Так українці проганяли ненависну комуну. Але на звільнену
від червоних москалів землю насувалася нова ворожа сила –
білогвардійці. Звісно, що у своїх звітах Антанті, яка озброїла
Добровольчу армію, Денікін писав про те, як він жене більшовиків…
Білі одразу продемонстрували, що є владою репресивною. Контррозвідка
арештовувала всіх, хто не поділяв принципу “єдіної-нєдєлімої
Росії”, – і більшовиків, і меншовиків, і “петлюрівців”. Арештантів
розстрілювали нещадно. Тож не минуло й місяця, а селяни вже
були готові повстати проти денікінців.
Штаб повстанців з серпня практично не змінився. Розташувався
знову в Компаніївці. Як і раніше, очолював його Герасим Нестеренко.
Більшовики зазначали, що членами штабу були “винятково петлюрівці”14.
15 вересня в Компаніївці відкрився повітовий селянський з’їзд.
У його роботі взяло участь понад 500 делегатів. На з’їзді
хлібороби розповідали один одному про здирства і знущання
денікінців у їхніх селах. Обурювались, що повертаються поміщики,
яким треба було тепер віддати третину вже зібраного врожаю
та ще й платити за “орендовану” у них землю. А якщо хтось
не погоджувався, поміщик закликав каральний загін і починалося
страшне насильство над людьми. Стогони летіли над Україною.
Закінчився з’їзд 22 вересня. Того дня ухвалили резолюцію проти
денікінщини, але без заклику до збройного виступу. Та сталося
непередбачене – в Компаніївку увійшов каральний загін (півтора
десятка вершників). Одразу почалася перестрілка. Спішно закриваючи
засідання, Герасим Нестеренко кинув:
– Настав час відверто виступити проти Добровольчої армії15.
І штаб вирішив почати повстання. В його розпорядженні було
кілька партизанських загонів і підтримка селянства. “Петлюрівському
штабу” підпорядкувались навіть комуністи і російські есери16.
Виступ призначили на 24 вересня. У села вирушили вістові,
щоб сповістити про наказ штабу. Дізналися про плани селян
і денікінці. Генерал Слащов надіслав у Компаніївку спеціальний
наказ. “До моего слуха дошло, – писав кацапило, – что крестьяне
Компанеевки, Обозновки и других деревень собираются толпами
и грозят Елисаветграду. Приказываю разойтись по домам, в противном
случае толпы будут разогнаны оружием, а деревни сожжены”17.
“Цей наказ викликав у селян лише насмішки і обурення”18.
Повстанців було так багато, що Нестеренко вирішив створити
ще один штаб – у Грузькому. До цього села ще 22 вересня із
Володимирівки вирушило 300 озброєних селян на чолі з Іваном
Чабаненком та російським есером Грабовським. Наступного дня
у Грузьке прибуло ще й 250 козаків з Оситняжки. Северинівський
загін отаборився у Божедаївці. Тут постав місцевий штаб, до
якого увійшли Карпо Сокур, Федот Дяченко і комуніст Індиченко.
Штаб мав завдання від Нестеренка атакувати Єлисаветград із
півночі і зайняти станцію. Сигналом до наступу мав стати гарматний
постріл. Гармату обіцяв дістати комуніст Дмитро Чуприна, ватажок
повстанців села Федорівки. Компаніївська група планувала наступати
з боку бобринецького шосе.
24 вересня рано-вранці Герасим Нестеренко, який здійснював
загальне керівництво, особисто повів компаніївську групу на
Єлисаветград. Дмитро Чуприна сунув на місто з боку Никанорівки
та Черняківки. На жаль, він не виконав обіцянки привезти гармату,
відтак повстанці, що мали атакувати з півночі, сигналу не
дочекалися.
І все ж денікінців з міста вибили, навіть без допомоги загонів
Чабаненка, Грабовського, Сокура, Дяченка та Індиченка. Денікінці
втекли на Трепівку.
З в’язниці повстанці випустили арештованих. Одразу видали
і поширили листівку, в якій повідомляли, що вони діють за
наказом Симона Петлюри.
Лише о 12-й годині штаб божедаївського загону почув гарматний
постріл і наказав наступати на Єлисаветград. Божедаївці не
знали, що їхні товариші-повстанці вже давно захопили місто,
а постріл цей був із денікінського бронепотяга, який підійшов
з боку Знам’янки і почав обстрілювати місто. На приступ міста
пішли піші й кавалерійські частини Добровольчої армії.
Повстанці – не регулярна армія, утримувати великі міста не
їхнє завданням. Відтак, “поярмаркувавши” три години, селяни
залишили повітовий центр. Якраз у цей час до міста підступила
божедаївська група повстанців. Тож відступали під вогнем бронепотяга
разом. Були втрати, зокрема загинув український есер Островський.
А 25 вересня денікінці з трьох боків зайшли в Компаніївку.
Почалася дика московська розправа і в інших селах… Все ж недовго
панували золотопогонники. Вже у листопаді під ними загорілася
земля… І вдарили вони навтікача. Та врятувалися далеко не
всі. Селянські ватаги підстерігали скрізь – і в полі, і в
лісі, і в балках. Хлібороби, відчувши п’янкий смак перемоги,
хмарами вступали до повстанського війська Андрія Гулого-Гуленка
і Герасима Нестеренка…
Але знову плодами перемоги козацтва скористалися інші. На
звільнену від денікінців Єлисаветградщину прийшла червона
орда…
А де ж була в цей час українська армія? Її рештки, вирвавшись
на Волині із “трикутника смерті”, вже пройшли Поділля і під
проводом Михайла Омеляновича-Павленка наближалися до Єлисаветградщини.
25 січня 1920 року в районі с. Володимирівка Єлисаветського
повіту українська армія нарешті зустрілася з гулівцями. Зустріч
була сердечною…
12 лютого у Медведівці гулівці влилися в Армію УНР. Гулий-Гуленко
очолив Запорозьку дивізію, а Герасим Нестеренко – Низовий
курінь. Запорозька дивізія та її Низовий курінь взяли участь
у багатьох боях, зокрема відомо, що наприкінці березня 1920
року повстанські відділи Армії УНР під командою отаманів Сірка
та Нестеренка захопили містечко Орлик19, а 5 квітня курінь
Нестеренка у співпраці з колоною полковника Дубового взяв
Бобринець, де “вторгували” 40 тисяч пудів зернового фуражу,
який зібрали комуністи для голодної Московщини. Хліб поділили
між військом і населенням, що сприяло збільшенню симпатій
людей до української армії…20
Після Зимового походу запорожці відпочивали у подільському
селі Писарівка. Вони мріяли йти на Одесу, вже уявляли, як
карбують крок її бруківкою, як розкривають багаті одеські
склади, але зі штабу армії надійшов наказ відступати на захід.
Дзигівка, Буша, Озаринці, Сказинці, Серби, Могилів, Лучинець,
Серебринці… Багато сіл і містечок минули запорожці, аж поки
підійшли до Збруча. Повоювавши з десять днів на лінії цієї
річки, покотилися далі. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі...
Звідси і почався наступ “на Україну”.
“Весела наша була дорога, – згадував запорожець Слоквич. –
Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча.
Серце радувалось... Радість наша була безмірна. Ввечері сиділи
ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженемо
ворога аж до Московщини... і запануємо у рідному краю...”21
Та не так сталося, як мріялося. Лукава доля ще раз насміялася...
На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі сепаратний
договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало
змогу більшовикам впорядкуватися та отримати підкріплення
з Росії.
Під час перемир’я, 24 жовтня 1920 року, командир Запорозької
дивізії Андрій Гулий-Гуленко отримав наказ Головного отамана
прорвати фронт, вийти в запілля червоних та підняти там широке
селянське повстання. Гулий сформував групу з трьох частин
– Першого полку Чорної січі полковника Сірка, 2-го Надбужанського
кінного полку Якова Шепеля та відділу Ілька Струка, який мав
окреме завдання. Заступником командувача групи був Герасим
Нестеренко.
Фронт прорвали в околицях Ярмолинців 8 листопада. Група Гулого
мала прямувати у визначений район, не вступаючи у бої з ворогом.
“Колона рухалась бічними польовими дорогами, оминаючи села,
– згадував учасник рейду сотник О. Вдовиченко. – У першу ніч
нашого маршу ми зустріли тільки один раз ворожу колону силою
не більше одного батальйону, яка йшла нам назустріч тією самою
дорогою. Підполковник Нестеренко і сотник Гришний вийшли наперед
і сміливо запитали: “Какая часть, товаріщі?” Командир ворожої
частини, видно, збентежений появою вночі такої численної колони
кінноти, назвав свою частину. Підполковник Нестеренко, ніби
сердито, крикнув: “Прахаді!” Ворожа колона поступилася вліво,
і ми мовчки розминулися”22.
За два місяці рейду багато перемог здобула група Гулого-Гуленка,
але на початку січня 1921 року отамана було поранено. Продовжувати
похід він вже не міг. По його від’їзді старшини стали радитися.
Заступник Гулого Герасим Нестеренко наполягав на продовженні
рейду, але проти цього рішуче виступив полковник Сірко. Він
заявив, що пробиватиметься за кордон, бо повстанці і коні
виснажені. Більшість старшин погоджувались з Сірком. З Нестеренком
залишилося близько 40 козаків і один молодий старшина – хорунжий
Кохаренко23.
Поки Гулий-Гуленко лікувався за кордоном, Нестеренко-Орел,
як його заступник, виконував обов’язки командувача повстанцями
півдня України. Водночас він представляв командувача Південної
(Першої) групи Гулого-Гуленка у Єлисаветградському повіті.
А на Чигиринському районному з’їзді у Цвітнянському лісі (за
участю отаманів, старшин та інтелігенції) наприкінці травня
(чи на початку червня) 1921 року його обрали ще й керівником
Першої холодноярської округи.
У липні 1921 року в районі Гайдамацького шпиля, що неподалік
Суботова, на з’їзд зібралися партизанські загони. Головою
зборів обрали Сергія Отаманенка. Під час одного із засідань
між Нестеренком і єлисаветградським підпільником Григорієм
Яковенком спалахнула гостра суперечка. Яковенко, новий чоловік
у Холодному Яру, не визнавав законних претензій Нестеренка
на керівництво. Підважуючи його авторитет, Яковенко запропонував
створити колегіальний керівний орган – Реввоєнраду. Це була
деструктивна пропозиція. Яковенко, знайшовши прихильників,
ледь не розколов з’їзд. Дехто навіть хотів позбавити Нестеренка
права брати участь у засіданнях. Дійшло до того, що наступного
дня під час чергової сварки Нестеренко, вважаючи Яковенка
за підісланого агента ЧК, хотів застрелити його24. Все ж,
попри опозицію, Нестеренка обрали командуючим військами Холодноярської
округи.
Орел мав особистий відділ у 150 осіб, із них до 15 старшин.
З ним він і відвідував інших отаманів, налагоджуючи співпрацю.
У цей час окупаційна влада активізувала пропагандистську кампанію.
Маючи певний успіх від проголошеної у березні так званої амністії,
москалі вирішили продовжити її дію до 1 серпня. Наклепавши
тисячі листівок, вони змушували селян нести їх до лісу.
Надрукували і звернення до повстанців, що діяли на території
Кременчуцької губернії, в межі якої входив і Холодний Яр.
Ось уривок із листівки Кременчуцького губернського комітету
КП(б)У “Про продовження амнистіі для повстанських загонів
Кремінчугщини”: “Більше трьох років вже на Украіні тягнеться
невпинна жорстока боротьба між пролетаріятом та буржуазією
села – куркулями, котрі не визнавали радянськоі влади, не
хотіли добром повернуть трудовому народові своє неправдою
нажите добро. Прикриваючись прапором самостійности, визволення
од національного пригноблення, а справді бажаючи задушити
пролетарську революцію і “самостійно” без поміхи вижимати
соки з незаможнього малоземельного та безземельного селянства,
куркулі шляхом цілого моря брехні та наклепів на радянську
владу зуміли затемнити революційну свідомість сільських бідаків
і повести багатьох з них на боротьбу з радянською владою.
Куркулі руками центральноі Ради предали Украіну в руки німецьких
імперіялістів; ті самі куркулі при допомозі обманутих селянських
бідаків довели Украіну до деникинщини, до панування здичавілих
од шаленоі ненависти поміщіків та офіцерів. Гетьманщина та
деникинщина показали трудовому людові Украіни, що єдиною защитницею
трудящихся завжди була, є і буде радянська влада…”25
Москалі розводилися про свою гуманність і милосердя до “заблудших”,
тобто тих, хто від їхнього насилля захищав свою землю. Окупанти
обіцяли забути всі провини “бандітам”, якщо ті перейдуть на
бік совєтської влади і боротьбою проти своїх товаришів доведуть,
що “чистосердечно розкаялися”.
Герасим Нестеренко був категоричним противником “амністії”
і всіляко відраджував козаків вірити в московські обіцянки
“прощення”. Один з козаків його відділу (Василь Ткаченко з
Єлисаветградки) пізніше розповідав, що влітку 1921 року багато
козаків хотіли здатися “по амністії”, але Нестеренко-Орел
залякував, казав, що тих, хто здається, розстрілюють, це йому
добре відомо, оскільки у нього є “свої люди” в Красній армії
і ЧК.
Таку ж політику вели й інші отамани…
Надзвичайно цікаву інформацію про Холодноярську організацію
під керівництвом Герасима Нестеренка-Орла залишив її учасник
звенигородський отаман Іван Ґонта (Лютий-Лютенко). Емігрувавши
орієнтовно у лютому 1922 року, Іван Лютий-Лютенко зголосився
до еміграційних установ УНР і 21 квітня склав звіт “Про організацію
в “Холоднім Яру”. Подаю його з невеликими скороченнями: “…У
двадцять першому (21) році став на чолі організації Холодноярської
дружини полковник Нестеренко, котрий і до цього часу провадить...
– писав Іван Лютий-Лютенко. – Холодноярський полковник Нестеренко
являє голову Холодноярської дружини: йому підлягають всі отамани,
позаяк він був залишений Гулим для проводження організації
в районі Херсонщини і часть Кіевщини. Полковник Нестеренко
мав під своїм керуванням кількістю чоловік сто п’ятдесят (150),
ця кількість була завжди при ньому. Старшин було чоловік до
15, а решта козаків... Полковник Нестеренко був залишений
отаманом Гулим і от нього отримував накази, які передавав
остальним партизанам, котрі йому підлягали. Провадилось це
так: посилав від себе їдного козака чи старшину, і той пробирався
по зв’язку до того отряда, куди був посланий, і інформував.
Часто сам їздив до отрядів і інформував про стан і майбутнє.
Зв’язки з закордону приходили до нього…
Як треба було зібрати нараду усіх отаманів, то це також провадилось
через зв’язки. Тоді всі з’їзжались до назначеного зараніше
місця і проводили нараду. До Холодноярської дружини належали
такі отамани: Нестеренко, Завгородній, Хмара І, Хмара ІІ,
Чорний Ворон, Гонта, Иванов. Це останній час зв’язки тримали
з отаманами Гулим, Заболотнім, Дерещуком, Голим, організацією
білих.
Склад отаманів був всякий, були такі, котрі цілком виконували
свої обов’язки як слід, а були такі, що робили це не вміючи.
Правда, що це провадилось в той момент, коли не було голови,
а після всі ці отамани підлягали полковникові Нестеренкові
і виконували по наказу. Робилось все дуже гарно організованим
і виконувалось. У каждого отамана були люди видающі, котрі
улаштовували справу як інформаційну, так і військову. Сюда
уходять і отамани; дуже плачевне, що ціх людей була дуже мала
кількість. Каждий отаман мав старшин і козаків, це самі найпевніші
люди, котрі залишались завжди якоби кадрою, їх кількість:
старшин от п’яти (5) і до двадцяти (20), а козаків от тридцяти
(30) і більше.
Це все зависить від фронту партизанського руху. Всі як оден
були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські
інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась
рідна каждим. Мета всіх їдна – здобути державу рідну, а потім
раху… з її соціальним вихова...
Отряди були расположені серед населення Херсонщини і Київщини,
тут були серед населення свої люди, котрі провадили нашу справу
і розповсюджували серед нас, що їм передавалось отаанами.
Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення
не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно
ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали
і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова
у них була. Трапляються в отрядах ще і поляки і кацапи, но
це рідко… що торкається до населення польського і кацапського,
то к таким відношення, як до своїх; зовсім не торкатися до
їхнего существованія, якщо такови не приймають участія в большевіцьк...
Жидівського населення в загонах не зустрічається зовсім, до
їх відношення лояльне, декотрі жиди ідуть назустріч повстанцям.
Раніше були випадки, що повстанці робили погроми і убійства,
но тепер цього не зустрічається, хіба що тільки дійсні бандіти,
то за це партізани не відповідають. Борьбу ведуть повстанці
з кожним ідущім проти його з рушницею. Як отамани, так і їхні
прихильники дуже гарно відносяться до того народу, котрий
співчуває… і ... іде назустріч. Всі повстанці настроєні вороже
до росіян, лічать (їх) першими ворогами – бачивши їхнє нахабство
і шкуродерство...
На весь час у зв’язку з 19 по 21 рік був полковник Бойко-Галайда,
а після нього був Нестеренко і Бондарчук, останній, котрий
десь поховався, а може, де затих чи то, може, поїхав до уряду
У. Н. Р.
21 квітня 1922 року. Повстанець Ґонта-Лютий”26.
За два дні, 23 квітня, сотник Лютий-Лютенко до свого звіту
доточив доповнення. Назвав його “До докладу про організацію
“Холодного Яру”. Ось воно: “В 1921 році в червні місяці організація
“Холодного Яру” – ядро на чолі з Нестеренком – доходила до
кількості 120 козаків і старшин, – зазначав Іван Лютий-Лютенко.
– В цей час організація ядро акцій не проводить, а налагоджує
свої зв’язки з своїми ячейками і організацією на містах. Ця
організація охоплювала такі повіти: Олександрійський, Єлісаветградський,
Звенигородський, частина Уманського, в Чигиринському існувало
ядро цієї організації, в Звенигородському – філія цієї організації
під командуванням Чорного Ворона і Ґонти. В Чигиринському,
Олександрійському і Єлісаветградському – організації з філіями
під керуванням Завгороднього, Хмари 1, Хмари 2, Іванова (котрі
відомі мені), Уманщина – Дерещук. Силою були ці відділи в
залежності від умов, при якіх приходилось оперувати, то збільшувались,
то зменшувались, але ж в подібному складі було не менше 5
старшин + 20 і козаків 30. Всі ці організації мали зв’язок
між собою через людей-селян, а також мали зв’язок через своїх
довірених з отаманом Нестеренко, останній мав зв’язок з отаманом
Гулим, звідки одержував накази.
Головною задачею (яку ставив полковник Нестеренко) було підготовити
людність до загального повстання – заснованням маленькіх повстанчих
відділів на селах, якіх задача була агітація за повстанців
і поширювати від себе повстанчу організацію, вербуванням...
до своїх відділів. В цьому районі було засновано відділів
на волость 2 – 3... Ці відділи було заснувати не тяжко, тому
що селяни йшли назустріч... селянська інтелігенція. Організаційна
праця продовжувалась до виїзду мого… Відділи (...) робили
наскоки на установи, а также (на) частини Червоної Армії.
Організація продовжувалась конспіративно.
На Херсонщині та Катеринославщині восени появилась організація
“білих”, білогвардійська, з нею тримали зв’язки Чорний Ворон.
Організація білих була забезпечена великими грішми. Мала свої
організації в Харкові, Москві.
Нестеренко – отаман-людина чесна, ідейна, не погромщик. Організація
“Холодного Яру” у населення користується повною допомогою.
В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був
фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання. Весь район
організацій під гасло У. Н. Р.
23. IV. 22. Відомості подані повстанцем Лютим…”27
І навесні 1922 року підпільна робота йшла досить жваво. Нестеренко
відвідав Хорольський повстанський комітет, де зустрівся з
отаманом Іваном Савченком-Нагірним і зобов’язав його створити
Окружний повстанський комітет28.
Надію давало оголошене на квітень повстання. Та надії не здійснилися
– чекісти працювали на випередження і удари завдавали чи не
щодня.
Уже у квітні (а може, і раніше) 1922 року більшовики отримали
цінні дані про Хмільовську підпільну організацію на чолі з
отаманом Карпом Федоровичем Синицьким. Вирішальну роль у її
провалі зіграв Іван Коваленко, рідний брат отамана Юхима Івановича
Залізняка із с. Хмільове (не плутати з Мефодієм Голиком-Залізняком).
Рятуючи своє життя, Іван (він проходив у справі як обвинувачений)
видав тих підпільників, яких знав. Збереглися його характеристики
деяких учасників підпілля.
“НЕСТЕРЕНКО – 35 лет, высокого роста, шатен, лицо продолговатое,
худое, бритое, плечи средние, телосложение – худой, является
командующим округом, в который входит Елисеватградский уезд.
БЕРЕЗНЯК Тихон Абрамович – 25 лет, среднего роста, брюнет,
волос большой, зачесан вверх, лицо круглое, полное, бритое,
смуглое. Голос при разговоре мягкий (тенор). Одет в черное
пальто (кожух) с черным каракулевым воротником, поношенное.
Фуражка австрийского фасона. Адъютант командующего округом.
ГУРЖОС Анна Васильевна – 25 лет, среднего роста, брюнетка,
лицо смуглое, худощавое, круглое. Взгляд веселый. Голос при
разговоре мягкий. Одета в украинскую одежду. Связок при командующем
округа”29.
Іван Коваленко дав свідчення на підпільників Пилипа Бабича,
Леонтія Колесниченка, Василя Пильненького, наречену Тихона
Березняка Меланію Прядко та інших. Почалися арешти...
Читаючи протоколи допитів, я виявив низку учасників підпілля
у Єлисаветградському повіті, а саме: зв’язковий Абрашка, Бабич
Василь, Бабич Іван, Бабич Марія (арештована влітку 1922 року),
Бабич Пилип Володимирович із с. Хмільове Єлисаветградського
повіту, 35 років; Бабич Платон Володимирович із с. Новоолександрівка
Хмільовської волості Єлисаветградського повіту (арештований
влітку 1922 року); Березняк Андрій, молодший брат Тихона Березняка;
Березняк Тихін Абрамович із с. Обознівка, директор гімназії
в Глодосах (1918), начальник Єлисаветградського повстанського
району (1922); Бобенко (завідувач Ставидлянського технікуму);
Бурлака Іван, криміналізувався; Гетьманець Іван, Гетьманець
Микита, Гетьманець Роман із с. Хмільове, 40 років; Гетьманець
Степан, зв’язкова Ґандзя, Гончар Степан Степанович із с. Новоолександрівка
Хмільовської волості, коваль; Гуржос Анна (Марія) Василівна,
вчителька з с. Хмільове, зв’язкова Герасима Нестеренка-Орла
і Тихона Березняка; Данильченко Тихін, Дибенко Степан, зв’язковий
Андрія Гулого-Гуленка (збирався піддатися на “амністію”; криміналізувався);
Добрицький Леонід, Докієнко Іван, Забродський Пилип (криміналізувався,
піддався на “амністію”), Залізняк Григорій (зв’язковий Нестеренка-Орла),
Калюжко (Калюжик), козак отамана Герасима Нестеренка-Орла;
Калько Митрофан із Глодос, Карнаухова Галина Микитівна із
с. Гнилякове Одеського повіту (жителька с. Обознівка, вчителька,
арештована влітку 1922 року); Ковалевич, артистка з Єлисаветграда
(Паніматка, Ковалевичка); Коваленко Іван Іванович (розстріляний),
Ковальчук (отаман, підпорядкований Герасиму Нестеренку-Орлу),
Колісниченко Леонтій із с. Льодяне Ерделівської волості (зв’язковий,
господар конспіративної квартири, міг бути організатором підпільної
мережі, 35 років), Компанієць Петро з м. Хмільове, Коркач
Микита із с. Льодяне Ерделівської волості (40 років), Коханенко
Семен (криміналізувався), п’ятнадцятилітній зв’язковий Компанієць
Петро, Королько Іван Захарович із Попівки Глодоської волості
(арештований влітку 1922 року), Кременчук (?) Тихін, Кударенко
Михайло, Малаш (Малиш, Мелаш) Павло з с. Новомиколаївка (Колоколове),
25 років (зв’язковий між отаманами Тихоном Березняком і Карпом
Синицьким); Малюшевський Казимир, Мельниченко Санько, Микита
(козак отамана Герасима Нестеренка-Орла), дідусь Миронюк Гнат
із с. Хмільове, Могила Семен із с. Рівного, Мороз Іван із
с. Голикове, Неживий Антон, Нежива Наталія Антонівна (арештована
влітку 1922 року), Неживий Павло Антонович із с. Новоолександрівка,
зв’язкова Надійка (арештована), зв’язкова Павка, п’ятнадцятилітній
зв’язковий Патютко Віктор, Патютко Терентій, зв’язковий Петрусь,
Пильненький Василь Савович (воєнком с. Хмільове, 35 років),
Прядко Меланія Микитівна з Глодос, 23 роки, вчителювала в
Обознівці (господар явки); Савченко Михайло, п’ятнадцятилітній
зв’язковий Нестеренка-Орла Слісаренко (Снісаренко) Микола
Арсенович (їздив у Польщу до Юрка Тютюнника), Сопілка Павло,
Сопілка Федір із с. Хмільове (40 років), Стеценко (вбитий
1920 року), вчителька Тихонова Олена Прокопівна, Харченко,
козак отамана Герасима Нестеренка-Орла “Ходя” (напевно, китаєць),
зв’язкова Четвертак Ірина (панна, колись була в монастирі),
Ямчук, Харченко (ад’ютант отамана Залізняка), Хівренко Захар
Тимофійович (козак комендантської сотні на Помішній у 1918
р., козак Армії УНР у 1919 р., був у загоні Козубського ніби
сотником, арештований влітку 1922 року); Хорунжий Дмитро Ісакович
(курінний Добровеличківського куреня Вільного козацтва, старшина
отамана Залізняка), Ярошенко Федір, Ярошенко Тихін Федорович
(арештований 1922 року), Ярошенко Тихін Якимович (арештований
влітку 1922 року).
Знекровлене українське підпілля завмирало, зв’язки переривалися,
люди ще глибше лягали на дно. Безперспективність боротьби
ставала очевидною, відтак і охочих підставляти свою голову
ставало все менше. Та й стосунки між отаманами, виснаженими
боротьбою і пригніченими відсутністю позитивної перспективи,
ставали все напруженіші. Так, влітку 1922 року отамани Загородній,
Голик-Залізняк і Гупало перестали визнавати зверхність Нестеренка-Орла.
Лідером цієї трійки став Ларіон Загородній…
З Нестеренком-Орлом було пов’язано багато підпільних організацій,
зокрема і Первомайська. У Первомайському повіті діяло кілька
загонів Нестеренка-Орла під командуванням отамана Калюжного.
Під час арештів у Первомайському повіті чекісти заарештували
близько семисот осіб30.
Згідно з даними ЧК, підпільну організацію Нестеренка-Орла
остаточно було розгромлено наприкінці осені 1922 року. Тоді
окупанти заарештували понад 648 осіб. “Взято оружие, часть
главарей…”31 – доповідали чекісти. У списку арештованих у
справі, яку чекісти глузливо назвали “Щирие”, фігурують Герасим
Нестеренко і його заступник Тихін Березняк32. Раніше справа
називалася “Заповіт”, але 24 жовтня 1922 року її перейменували
на “Щирие”. Цей день, напевно, і став днем масових арештів
підпільників…
Важко реставрувати біографії підпільників, особливо коли вони
діяли 85 років тому. І все ж деякі з них відновлено. Та бере
розпач, що тисячі борців за волю України лишаються незнаними
і досі. Тож наведу хоч список частини заарештованих у справі
“Щирие”. Ось ці щирі українські патріоти, які проходили у
справі холодноярських отаманів: Акулов, Іван Максимович Арсирий,
Білоус (Чорний Ворон), Василь Балло (Болов?), Павло Бабенко,
Олександр Белінський, Ф. Бутурлименко, Блиндер, Прокіп Іванович
Бондар, Бабенко, Бородай-Залізняк, Баранов, Баран, Степан
Бондаренко, Михайло Вербицький, Вороний, Верниголова, Любов
Васильєва, Валов, Здобудь-Воля, Виноградов, Гаркуша, Гонтаренко
(Микола?), Григорій Гоцинбилер, Воїнов-Гонта, Горобець, Глаголєв,
Гриценко, Ган, Гулий-Гуленко, Гнилорибов, Гупало Герасим,
Годун, Гнибіда, Гайнц, Дроботковський, Олександр Денисенко,
Антоніна Де, Дорошенко, Діденко, Федір Долбенко, Дудник, Федір
Довгань, Захар Довгань, Євстаф’єв, Олександр Єфімов, Жицький,
Жицька, Жуков, Григорій Жидкевич, Жовтий, Зеленський, Зінченко,
Ларіон Загородній, Задністровський, Ільєнко, Іванов, Іванова
Олена Іванівна, Квасніков, Кравченко, Сергій Клепач, Жозефіна
Курек, Кадуйка, Крюкова, Канівський, Петро Караман, Кучеренко,
Кишенко, Андрій Кутузов, Йосип Коваль, Андрій Колот, Котляр,
Григорій Князев, Кузнєцов-Лютий, Кваша, Крауз, Петро Кучма
(отаман з Аджамки), Коваленко, Ляшенко, Луста, Валентина Лютинська,
Роберт Іванович Лисенко, Олексій Лисенко, Ласкава Галя (Ганя?),
Трохимович (Трохимов?) Михайло Васильович, В. І. Майборода-Сірко,
Можар, Маєр, Малий, Михайлик, Москалець, Мушкет, Маслак, Михельс,
Корній Манько, Наненко, Нечай, Нимченко, Николаєв, Микита
Омелянович Нереїмі-Новак, Омелянович, Орленко, Овиш, Павленко,
Наталія Костянтинівна Пупкова, Пушков, Юхим Пузенко, Гаврило
Попович, Поліщук Переймивовка, Приймак, Іван Пшеничний, Петрик,
Роберт, Рибка, Сукач, Скитко, Йосип Стуль, Сірий, Сергєєв,
Сопельнік (Сопільник?), Савченко, Студеня, Стулий (Стулій?),
Сікорська, Седлецький, Олександр Михайлович Смірнов, Савчук,
Василь Сорочай, Слюняненко, Сашко, Семен, Свищ, Сергій Стрелецький,
Сердюк, Скляр-Сірко, Микола Сильвестров, Іван Ткаченко, Тараненко,
Гресило, Устимович, Федорук, Фляк, Фатер, Хайлюк, Харченко,
Хоменко, Чернявський, Іван Черевик, Шевченко, Олена Шабанова,
Фрося Шабанова, Володимир Шулалкін, Щекотов, Іван Щербак,
Яків Якубенко, Григорій Яковенко, Яремчук, Петро Яченко, Ясинський,
Юрченко.
Список цей написано чекістами похапцем, мабуть, у день масових
арештів, тому в ньому часом одну й ту ж людину внесено двічі,
а то й тричі (наприклад, Нестеренка-Орла), інколи одне і те
ж прізвище подається у різних варіантах. У списку помилково
фігурує і Платон Петрович Черненко (отаман Чорний Ворон) –
принаймні у грудні 1922 року він ще діяв. Напевно, помилилися
чекісти і стосовно Ялисея Степановича Черевика (отамана Лютого)
– він хоч і був на чекістському гачку, але, наскільки відомо,
йому все ж вдалося уникнути арешту.
Щоб не розсекречувати своїх агентів, чекісти “арештували”
й двох провокаторів – Трохименка-Гамалія і Терещенка (Завірюху-Степного).
Вони і у в’язниці продовжували свою юдину роботу, прикидаючись
“братами по нещастю” та прислухаючись до розмов людей, яких
прирекли на смерть.
У наступних публікаціях я планую назвати
сотні інших підпільників, заарештованих у справі холодноярських
отаманів та отаманів Криворіжжя. Мусимо згадати їх поіменно,
згадати вдячно і визнати свою вину перед ними – за те, що
так мало зробили для відновлення їхнього чесного імені.
___________
1 Магалевський Ю. Нестеренко Герасим // Барладяну В. Про образки
на згадку, або Вступне слово до портретів Юрія Магалевського
// Кафедра. – Львів – Лондон. – 1990 – 1995. – Ч. 11. – С.
201.
2 Там само.
3 Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного
движения на Зиновьевщине (К десятой годовщине Октябрьской
революции). – Зиновьевск: Окружная Октябрьская комиссия, 1927.
– С. 127.
4 Лимаренко Д. Південно-західній кіш Вільного Козацтва на
Херсонщині // Вісті комбатанта. – Нью-Йорк, 1963. – Ч. 1 (9).
– С. 19.
5 Там само.
6 Годы борьбы… – С. 12.
7 Там само. – С. 100.
8 Там само.
9 Там само.
10 Там само. – С. 100 – 101.
11 Там само. – С. 101.
12 Там само.
13 Там само.
14 Там само. – С. 127.
15 Там само. – С. 128.
16 Там само.
17 Там само.
18 Там само.
19 Доценко О. Зимовий похід (6.ХII.1919 – 6.V.1920). – Варшава:
Український науковий інститут, 1932. – С. CI.
20 Там само. – С. ХCIV.
21 ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1059 – 1063.
22 Вдовиченко О. Рейд генерала Гулого-Гуленка // Бюлетень
Союзу Бувших Українських вояків у Канаді. – Торонто. – 1961.
– Жовтень – грудень. – Ч. 9. – С. 10.
23 Там само. – С. 12.
24 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 359.
25 Всеукраинское Государственное Издательство. Харьков – Кременчуг,
1921 г. – Издание Агитпропа Кременчугского Губкома К. П. (Б.)
У. – Р. В.Ц. – 1-а Совтип. №3372 – 7500. З фондів Кам’янського
історичного музею.
26 ЦДАВО України, ф. 1078, оп. 2, спр. 210, арк. 27 – 28 зв.
27 Там само, арк. 30, 30 зв.
28 Голос труда (Полтава). – 1923. – 14 октября. – №234 (981).
29 Протокол допиту Івана Івановича Коваленка від 22 квітня
1922 року у справі №169.
30 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 3, арк. 154.
31 Там само. – Арк. 159.
32 Там само. – Арк. 1 – 2.
Далі
До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Просвіта
