Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу
Григорій
Яковенко,
член Холодноярського повстанкому
26 січня 1892 року у с. Дайманівка Сріблянської
волості Прилуцького повіту Полтавської губернії у козацькій
родині Яковенків народився хлопчик. При хрещенні він отримав
ім’я Григорій1. Був він п’ятою дитиною Федора Макаровича (1844
р. н.) і Ганни Трохимівни (1849 р. н.). Перед ним прийшли
у світ брати і сестри – Марія (1880 р. н.), Петро (1884 р.
н.), Євдокія (1886 р. н.) та Іван (1889 р. н.). На всіх було
13 десятин землі.
Григорій успішно завершив двокласну та чотирирічну Дайманівську
земську школу. Був кращим серед учнів. Учителі радили батьку,
щоб віддав сина до середнього навчального закладу, але коштів
на подальше навчання не було. Тож пішов Грицько працювати.
Під час служби в Парафтенковому маєтку він швидко переконався,
як бракує йому знань. Тож, бажаючи чогось досягти у житті,
взявся за самоосвіту. Коли працював конторником у Качанівському
помісті (літній дачі цукрозаводчика Харитоненка), де була
велика бібліотека, прочитав силу-силенну книг2.
Служба в армії
1914 року Григорія Яковенка призвали до війська.
Спочатку служив солдатом у 35-му запасному піхотному батальйоні
у Феодосії. Козакові поталанило: його ротою командував знайомий
штабс-капітан Аянсберг. Він і порадив Грицьку поступати до
військового училища. Аянсберг звільнив свого протеже від стройових
занять і наказав студенту Іванову готувати хлопця до іспитів.
Екзамени Яковенко склав успішно, відтак був зарахований до
2-ї Одеської школи прапорщиків. 1915 року, після її закінчення,
його направили у розпорядження штабу Туркестанського військового
округу, зачисливши до складу офіцерів 3-го Туркестанського
стрілецького запасного батальйону. Потім перевели у 418-й
Олександрівський полк, де він прослужив до червня 1917 року
– спочатку півротним, потім командиром роти. Згодом очолив
батальйон, з яким “був в усіх боях, які випали на його долю”.
За бойові заслуги Григорій Яковенко отримав відзнаки (ордени
Анни 3-го і 4-го ступеня та Станіслава 3-го ступеня) і підвищення
до чину підпоручника, потім поручника, а тоді і штабс-капітана3.
Війна тривала, а Григорій Яковенко мріяв, як після її закінчення
поступить до сільськогосподарського середнього навчального
закладу і візьметься за улюблену справу, адже він “страшенно
любив сільське господарство”. За власним визнанням, ще до
революції він був ворогом царського уряду, але приховував
це. Не дивно, що “вістку про революцію зустрів із величезною
радістю і вирішив віддатися всім тілом і душею народній справі,
вважаючи Революцію щастям для народу”4.
У цей же час солдат Іван Коваль заклав у полку український
осередок під назвою “Холодний Яр”, метою якого було “поширення
серед солдат Українознавства”. Влітку 1917 року до цієї нелегальної
організації вступив і штабс-капітан Григорій Яковенко5.
Та московські нишпорки гурток виявили. За наказом командира
15-ї дивізії полковника Мєжковського всіх її членів заарештували.
Але, коли виступ генерала Лавра Корнілова провалився, Яковенка
та інших членів організації звільнили з-під варти.
Оскільки в 418-му полку, де служив Яковенко, солдати переважно
були українцями, то організація “Холодний Яр” запропонувала
замість виконкому обрати полкову раду. Так і зробили. Її очолив
штабс-капітан Яковенко.
У серпні 1917 року як голова полкової ради Григорій поїхав
на Перший з’їзд українських військових Південно-Західного
фронту. Тут його обрали ще й членом Ради Південно-Західного
фронту. Отож до полку він уже не повернувся, залишився у Бердичеві,
де перебував керівний осідок Фронтової ради.
У Бердичеві Яковенко вступив до партії соціалістів-революціонерів.
Незабаром його обрали членом президії Фронтової ради, поклавши
на нього обов’язки скарбника.
“Метою Фронтової ради було об’єднати всіх офіцерів і солдат
українців у військове об’єднання, – згадував Яковенко, – з
метою взяти під охорону залізницю і військове майно”. Залізницю
треба було захистити від руйнації, а майно – від грабунку.
“Всі були переконані, що демобілізація фронту пройде неспокійно,
залишить по собі велику руїну, особливо в Україні, де в той
час було розформовано п’ять армій”. Щоб виконати свої завдання,
Фронтова рада почала перекидати на вузлові станції українізовані
частини6.
Цьому сприяв генерал-лейтенант Микола Герасимович Володченко,
головнокомандувач Південно-Західного фронту. Після Лютневої
революції він підтримав Центральну Раду. Зокрема, за його
участю було сформовано два українізовані корпуси – 1-й Український
Павла Скоропадського і 2-й Січовий запорозький Михайла Мандрики.
У вересні 1917 року Микола Володченко звернувся до голови
Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний
і Румунський фронти Центральній Раді, але Володимир Винниченко
навіть не прийняв його і цю ініціативу відкинув. Тоді владу
над військом захопили більшовики. У листопаді 1917-го Володченко
відмовився виконати наказ нового більшовицького главковерха.
За це М. Криленко усунув його з посади7.
Коли на місце головнокомандувача Миколи Володченка прийшов
генерал Стогов, Фронтова рада доручила Яковенку і ще чотирьом
офіцерам офіційно стежити за його роботою. Невдовзі змістили
і Стогова. На його місце призначили, за висловом Яковенка,
“свою людину” – представника Українського генерального військового
комітету Володимира Кудрю, який наказав зберегти кінний склад
і майно трьох армій, що входили до складу Південно-Західного
фронту8. Але як? На Україну вже почався наступ червоних москалів.
Центральна Рада не втримала столиці й втекла до Житомира,
а тоді – до Сарн. Разом з урядом помандрував і Яковенко. В
Сарнах утікачі зустрілися з передовими частинами німецької
армії, яка прийшла в Україну згідно з Берестейською мирною
угодою.
У мандрах Україною
Яковенко з урядовими інституціями повернувся
до Житомира. Тут військовий міністр Олександр Жуковський призначив
його особливим уповноваженим із демобілізації 7-го району,
до якого входило шість повітів Київської губернії. У зв’язку
з цим призначенням у другій половині лютого (чи на початку
березня) 1918 року Яковенко прибув до Черкас і розпочав роботу.
Але в останні дні квітня з Києва прийшло повідомлення, що
Центральної Ради вже немає, зате є Гетьман України Павло Скоропадський.
Яковенко до гетьманського перевороту поставився негативно,
хотів піти на знак протесту у відставку, та все ж обов’язки
продовжував виконувати. Під час антиросійського повстання
на Звенигородщині і Таращанщині влітку 1918 року він передав
Миколі Шинкарю9 двадцять два вагони зі зброєю та набоями,
які стояли на станції Шпола10.
Коли повстання було придушене, гетьманська адміністрація почала
слідство. Побоюючись арешту, Яковенко втік на Полтавщину.
Дістався до рідного села. Після довгої розлуки зустрівся з
рідними, товаришами. На його глибоке розчарування, чи не всі
друзі дитинства стали комуністами. Та все ж мусив із ними
співпрацювати.
Коли у листопаді 1918 року Директорія проголосила повстання
проти гетьмана Скоропадського, Яковенко з’явився на мобілізаційний
пункт у Прилуках, та в цей день місто зайняв збільшовичений
загін Ковтуна. Тож Григорій подався до Києва.
Тут від Кудрі отримав призначення в Таврійську губернію уповноваженим
із демобілізації. Виїхав із Києва на початку січня 1919 р.,
але в районі ст. Синельникове потяг зупинили махновці… З труднощами
Яковенко дістався Катеринослава, дав телеграму Кудрі, що виконувати
обов’язки в Таврійській губернії неможливо, оскільки там немає
влади Директорії. Отримав відповідь – теж телеграмою: обійняти
посаду уповноваженого в Єлисаветграді. В це місто Яковенко
і прибув 2 лютого 1919 року11.
Але влада Директорії впала і в Єлисаветграді. Яковенку довелося
тікати. Пішки дійшов до Умані, але й тут уже порядкували червоні.
За звинуваченням “у Петлюрівщині” його затримала ЧК. Але документи
у Григорія підозри не викликали. За три дні він уже був на
свободі. Щоб добути засоби для існування, влаштувався в кооператив
воїнів-інвалідів.
Коли в Умань увійшли повстанці отамана Клименка, Яковенко
відразу зголосився до них. Працював при штабі. Невдовзі отаман
призначив його командиром Христинівської групи повстанців,
з якою взяв участь в Уманському повстанні...12
Невдовзі москалі захопили повстанський бронепотяг разом з
отаманом. Повстанці деморалізувалися і почали розходитися
по домівках. А дехто – дурніший – пішов у Красну армію. Христинівська
група розсмокталася на очах. Довелось Яковенку вертатися до
Єлисаветграда.
У місті він застав денікінців. Хотів тікати у Шполу, до якої,
за чутками, підходила Армія УНР. Але обставини змінилися і
Григорій знову повернув на Полтавщину. Вдома друзі дитинства,
довідавшись про антиденікінські погляди, намагалися залучити
його до підпільної більшовицької організації, щоб підняти
повстання проти Добровольчої армії. Не бажаючи пов’язувати
свою боротьбу з комуністами, Яковенко відмовився і виїхав
до Малої Виски, де теж були денікінці. Влаштувався на заводі.
Щоб не потрапити під арешт, змушений був стати як офіцер на
облік. Та зі Шполи дуже скоро довелося тікати. Змінивши документи
на ім’я Павла ФедоровичаГрицюка, Григорій повернувся до Єлисаветграда.
Розгром Єлисаветградського повстанкому
До осені 1920 року Яковенко в Єлисаветграді
не знав жодної свідомої української родини. Та ось заприязнився
з Бардашевими – на диво патріотичною українською сім’єю. Андрій
Іванович Бардашів був підпільником, довіреною особою отамана
Андрія Гулого-Гуленка, а два його сини Андрій та Іван воювали
у Степовій дивізії Костя Блакитного (старший, Андрій “Наливайко”,
від 1920 року був членом Холодноярського повстанкому). Дочка
Надійка виконувала роль зв’язкової. Брат Андрія Івановича
– Петро – та племінник Павло Бесараб теж воювали у Степовій
дивізії13.
У листопаді 1920 року Андрій Іванович познайомив Яковенка
зі своїм братом Петром і Павлом Бесарабом, які після демобілізації
Степової дивізії повернулися в Єлисаветград.
У квартирі Бардашевих отаман Гулий-Гуленко планував навесні
1921 року розмістити штаб повстання на Катеринославщині, Херсонщині
і Таврії.
В один з квітневих днів 1921 року в Єлисаветграді з’явився
колишній підпільник і повстанець Степової дивізії Кравченко.
Невідомо з яких причин, але він зрадив товаришів і подався
до ЧК допомагати “будувати Україну”. Приїхав він не сам, а
з групою чекістів. Вдавав із себе зв’язкового Гулого-Гуленка.
Мета приїзду – розконспірувати місцеву підпільну організацію,
членів якої знав особисто, зокрема Андрія та Надійку. Ті ж
у свою чергу знали Кравченка як товариша Степового-Блакитного.
Звичайно ж, вони довіряли йому.
Коли зрадник прийшов на помешкання до Бардашевих, там якраз
був Яковенко…
Їх було двоє. Один високий, у військовій бекеші, дуже вже
чепурний – Кравченко. Другий – низенький, міцної будови, в
пальті залізничника (представився як Цибро).
Кравченко, зайшовши до кімнати, назвав пароль Гулого-Гуленка:
“Я із млина”.
Яковенко, відчувши небезпеку, зробив вигляд, що не розуміє,
про що йдеться.
– Що ви, молода людино, сказали? – перепитав він.
Кравченко повторив пароль. Яковенко знизав плечима, подивився
на нього очима, повними здивування, і запитав:
– Чим можу служити? Говоріть прямо. Я вас не розумію.
Кравченко розгубився, повернувся до Надії Бардашевої, яка
й привела його на зустріч з Яковенком:
– Це та людина, про яку ви говорили?
Надійка зрозуміла, що Яковенко з якоїсь причини не хоче відкриватися,
і твердо сказала:
– Ні.
Тоді провокатор запитав:
– Чи можна йому говорити?
Надійка знову викрутилася:
– Дещо можна, а дещо ні.
Тоді Кравченко повідомив, що приїхав із товаришем із Катеринослава
у справах української організації і хотів би бачити Івана
Бардашева чи Яковенка.
Кравченко назвався ад’ютантом доктора Н. Гелєва і розповів
про його смерть.
“А ось звідки ти знаєш пароль!” – блиснула здогадка у Яковенка.
– Незважаючи на смерть доктора Гелєва, – виголосив провокатор,
– його справа не помре. Я її продовжу.
Кравченко намагався присоромити Григорія:
– Соромно, що ви, молода людино, не працюєте в організації.
Яковенко спокійно відповів, що він “працює в Соввласті” і
йому обіцяють незабаром підвищення, так що у нього немає причин
бути нею незадоволеним.
Розмова була вичерпана. Яковенко очима показав Надійці, щоб
залишилася.
Коли вона провела гостей, Григорій поділився з нею підозрами.
Але Надійка переконувала, що він помиляється:
– Кравченко – товариш Степового. Можете спитати у мого батька,
у дядька Петра, в Андрія, в Івана. У Павла Бесараба, врешті.
Вони ж воювали разом...
Яковенко, хоч контраргументи були серйозні, все-таки довірився
своїй інтуїції. А Надійка... Надійка звинуватила Яковенка,
який щиро симпатизував їй як жінці, у боягузтві. Тому що не
захотів розкритися перед провокатором.
– Важко провести межу, де починається боягузтво і де закінчується
обережність, – резонно відповів Григорій і пішов на квартиру
до Андрія Івановича Бардашева, щоб попередити його про небезпеку,
яка нависла над ним і його родиною. Але й Андрій Іванович
не послухав досвідченого підпільника14..
Віра Андрія Івановича і Надійки у Кравченка похитнула впевненість
Яковенка. І він зробив ризикований хід: несподівано зайшов
на квартиру, де зупинилися чекісти. Вони якраз спали, і Григорій
їх “взяв голими руками”. Він сказав, хто є насправді, але,
оскільки підозрює, що вони провокатори, не хотів розкриватися
перед ними. І поки він не переконається в протилежному, з
ними на контакт більше не вийде. Яковенко пішов так само несподівано,
як і прийшов.
Розгублені чекісти – а їх було троє (третій вдавав із себе
представника донських козаків) – не знали, як вчинити. І Яковенко
вислизнув з їхніх рук. Григорій на квартиру, де жив, уже не
повернувся. Переночував в іншому місці. Ніч минула у тривозі.
Він весь час вертався думками до Кравченка – і все більше
переконувався, що інтуїція не зрадила його. Яковенка охопив
жах за долю Надійки, Андрія Івановича, інших товаришів.
Переживання були небезпідставними: побачивши, що їх розшифровано,
чекісти в ту ж ніч провели арешти єлисаветградського підпілля,
а на квартирі Бардашевих зробили засідку, чекаючи на приїзд
Гулого-Гуленка.
Ледь засіріло, Яковенко вже був на ногах. Хоч надворі було
холодно, він залишив на квартирі улюблену шубу, бо вона дуже
вже кидалася у вічі. Пішов до Башлика – українського підпільника,
у якого переховувався всю зиму 1921 року. Ще здаля він побачив,
що біля хати стоїть група жінок і обговорює якусь надзвичайну
подію. Яковенко все зрозумів. Не змінюючи напрямку, він пішов
у поле. Григорій звернув увагу, що сусідський хлопчик, який
стояв на кутку свого будинку, впізнав його і теж почимчикував
у поле.
Тримаючись один від одного на віддалі, вони довго йшли паралельним
курсом. Зійшлися лише у Злодійській балці. Хлопчик схвильовано
розповів про арешти, що були проведені цієї ночі в Єлисаветграді,
сказав, що на квартирі у Башлика на Яковенка чекають агенти.
Григорій подякував за інформацію, стримано похвалив хлопця
за правильні дії і... наказав йти з ним.
Підпільник не хотів відпускати хлопця, бо агенти могли зауважити
тривалу відсутність хлопця і взяти під перехресний допит:
де був? з якою метою ходив? хто був із тобою? Хлопчина міг
заплутатися і виказати, в якому напрямку пішов “дядя”.
Разом прийшли до Ставидел, де переховувалися члени Холодноярського
повстанкому Іван Дігтяр, Наливайко (Андрій Бардашів) і Сергій
Отаманенко, але нікого не знайшли. Тоді пішли у Кримки, де
знайшли Наливайка. Йому першому Яковенко і сповістив про арешт
Єлисаветградського підпілля, зокрема його батька і сестри15.
Андрій, який і раніше не довіряв Яковенку як “врангелівському
офіцеру”, запідозрив, що, оскільки врятувався лише Григорій
Яковенко, саме він і винний у арештах. І накинувся з обвинуваченнями
та погрозами. Яковенко опинився у непростій ситуації: за ним
полювала ЧК, а свої не приймали.
У лісі
Що робити? Де дітися? У таких випадках завжди
виручав ліс. І Яковенко з хлопцем пішли до Кримського лісу.
Місцеві пастухи сказали їм, що десь неподалік таборують партизани.
І справді, незабаром, близько озера, Яковенко здибався з двома
лісовиками, які прийшли по воду. Ці хлопці й привели їх до
загону Сергія Захарова, що дислокувався в районі Ставидел
і Кримок. Всього з отаманом було 25 козаків16. Незабаром у
таборі з’явився отаман Герасим Нестеренко-Орел. Він теж не
повірив Григорію і наказав Захарову слідкувати за “неблагонадійним”.
Яковенко тяжко переживав недовіру. Постійний нагляд, смерть
матері, про яку довідався напередодні втечі з Єлисаветграда,
посилювали психічну напругу. Він впав у депресію. Приходили
думки про самогубство…
З того часу Яковенко затаїв глибоку образу на Нестеренка-Орла.
Розрадив Григорія член Холодноярського повстанкому Олександр
Федорович Таран, який був при загоні отамана Захарова17. Таран,
уже літній чоловік, нелегко переносив лісове життя. Він недолюблював
Нестеренка і, очевидно, з цієї причини не сприймав його підозр
щодо Яковенка.
З минулорічного (1920 р.) Холодноярського повстанкому залишилося
лише чотири члени: Іван Дігтяр-Хоменко, Сергій Отаманенко,
Андрій Наливайко і Олександр Таран. Холодноярський повстанком,
стверджував Яковенко, не мав жодного зв’язку із Всеукраїнським
повстанським комітетом, хоч і не раз голова Холодноярського
повстанкому Дігтяр намагався встановити зв’язок. 1921 року
до повстанкому ввели нових членів: Нестеренка-Орла, Бойяенка
(Бойченка?), Залізняка, Захарова18.
З метою скликати Окружний повстанський з’їзд колишній член
Центральної Ради Логвин Панченко створив у Холодному Яру ініціативну
групу. Та він не відбувся, бо далеко не всі приїхали. Тоді
його оголосили районним з’їздом. На цьому з’їзді “Водяний
дав ляпаса Бондаруку”, який у травні 1921 року вбив Максима
Терещенка19.
Давнього помічника отамана Андрія Гулого-Гуленка Герасима
Нестеренка на з’їзді визнано керівником Першої холодноярської
округи. Але був ще один претендент на цю посаду – Микола Іванович
Бондарчук (Бондарук). Обоє твердили, що є представниками УНР.
Знаючи, що Бондарчук здатний на екстремні дії, Нестеренко
на зустріч із ним прийшов з охороною. Стріча відбулася в Цвітнянському
лісі і “була ззовні дружньою”. Після розмови віч-на-віч вони
оголосили нараду, на яку запросили старшин та інтелігенцію20.
“Довго на нараді представники доводили один одному про своє
законне представництво, але тяжко було нараді розібратися,
оскільки ні у Нестеренка, ні у Бондарука мандатів про їхнє
представництво не було – вони обоє твердили, що мандати ними
заховані”. Тож нарада постановила, що на Окружний з’їзд Нестеренко-Орел
і Бондарчук (Бондарук) повинні прибути з мандатами21.
Після наради Нестеренко і Яковенко поїхали до Холодного Яру.
У таборі відпочивали два загони – кінний Пилипа Хмари (40
шабель) і піший загін (150 чоловік) отамана Івана Петренка.
На пропозицію Орла провели спільну нараду, на котрій ухвалили
не пізніше як за два тижні провести Окружний з’їзд, на якому
перевірити повноваження представників УНР, вибрати відповідальний
повстанський комітет.
На нараді був присутній інженер Шептун, який прийшов до Холодного
Яру з Катеринославщини. Він працював разом із доктором Н.
Гелєвим (Гелієвим). Інженер Шептун з’ясував на нараді, що
причиною арештів єлисаветградських підпільників став провал
катеринославської організації, – відтак з Яковенка підозри
офіційно було знято.
Нестеренко і Яковенко вирушили в Кам’янський ліс до голови
Холодноярського повстанкому Івана Дігтяра, котрий поділився
радісною звісткою: нарешті встановлено контакт із Всеукраїнським
повстанським комітетом, що працює з урядом УНР22.
Останній з’їзд повстанців Холодного Яру
На початку липня 1921 року на Єлисаветградщину
прибув зв’язковий із Холодного Яру, який запросив на з’їзд
членів повстанкому і старшин. Поїхали (без Залізняка та Наливайка)
із загоном охорони.
З’їзд мав відбутися в районі Гайдамацького шпиля. Тут уже
зібралися загони з інших районів. Провели реєстрацію. Право
голосувати отримали 28 чоловік, у тому числі і Яковенко, що
представляв розгромлену Єлисаветградську організацію. “Головою
з’їзду, – згадував він, – був вибраний Отаманенко, а секретарями
я і Петієнко23. Перше засідання було перерване, оскільки червоні
частини (очевидно, маючи інформацію про місце зустрічі) підійшли
майже до місця з’їзду і ми пішли в бойову лінію”24.
Наступного дня з’їзд відновив роботу. Делегати заслухали звіт
старого повстанкому про його роботу та повідомлення з місць,
після чого перейшли до виборів повстанського комітету та організації
військового відділу при повстанкомі.
Тут між Яковенком і Нестеренком спалахнула суперечка. Нестеренко
сказав, що “коли з’їзд не затвердить його Командуючим військами
Холодноярської округи, то він залишає з’їзд і їде за кордон,
де заявить про неможливість виконання завдань, котрі йому
доручив Уряд УНР”. Яковенко ж переконував не зважати на заяву
Нестеренка, “оскільки з’їзд повинен відбуватися без тиску
з будь-якої сторони”... Далі Яковенко запропонував організувати
при повстанському комітеті військовий відділ – Реввоєнраду,
яка зуміла би “з анархічно налаштованого елементу організувати
сильну армію: завдяки системі і однозгідності членів, які
потраплять туди. Там не буде особистого авторитету, там буде
авторитет інституції…”25
Тоді підвівся Нестеренко. Він заявив, що “Яковенко – комуніст,
тому що стоїть за Реввоєнраду, вносить розбрат, веде до розколу
з’їзду. Якщо так далі буде продовжуватися, він залишає з’їзд”26.
Засідання було перерване “через збудженість делегатів”. Після
цього повстанські гурти нараджувалися окремо. Дехто пропонував
позбавити Нестеренка права участі у з’їзді. “Але вранці, (ще)
до відкриття з’їзду, прихильниками Нестеренка була проведена
агітація, що Нестеренка необхідно затвердити командуючим округою,
оскільки він... виїде за кордон... Ця агітація мала успіх”27.
Коли відкрилося засідання, Яковенко вже більше не наполягав
на своїх пропозиціях. З’їзд постановив підтримати ідеї “персонального
командування”, але командувачем було обрано Сергія Отаманенка.
А Нестеренка-Орла призначено начальником штабу. “Але Нестеренко-Орел
заявив, що коли він не буде Командувачем, то відмовляється
від роботи взагалі. Отаманенко, щоб зупинити суперечку, відмовився
на користь Нестеренка і прийняв на себе обов’язки начальника
штабу”. Після цього було обрано Окружний повстанський комітет,
куди увійшли Яковенко, Панченко, Петієнко, Нестеренко і Отаманенко28.
На з’їзді Яковенко оголосив проект інструкції, де “визначалися
права й обов’язки старшин та полонених, (визначалося) як повинен
ставитися командний склад до Повстанкому... Інструкція була
з’їздом повністю затверджена...” Тоді взялися до справи Миколи
Бондарука, який убив Максима Терещенка. З’їзд оголосив Бондарука
“поза законом”29.
Перше засідання останнього Холодноярського повстанкому
Наступного дня новообраний повстанком визначив
президію, головою якої став колишній член Центральної Ради
від Чигиринського повіту Логвин Панченко. Було з’ясовано,
що в Чигиринському та Єлисаветградському повітах діє близько
600 партизанів (400 піхоти і 200 вершників), об’єднаних у
десять загонів, на озброєнні яких було шість кулеметів.
Повстанські відділи називалися терористичними і “на випадок
загального повстання повинні були першими його розпочати й
в разі успіху повинні були розгорнутися в полк військового
складу”30.
Після формування президії почали визначати обов’язки між членами
повстанкому. Тут між Нестеренком-Орлом та Яковенком знову
виник інцидент, який ледь не став для Григорія фатальним.
“На питання Голови Повстанкому Панченка, який я хочу взяти
відділ, – розповідав Яковенко, – я відповів: господарчий.
І додав, що з учорашнього дня, коли найвідповідальніший відділ
очолив авантюрист Нестеренко, котрий думає лише про свою особу,
про те, як потрапити в історію… провал справи очевидний...
Тому я беру найневинніший відділ, щоб після провалу Нестеренко
не зміг мене звинуватити, що я, очолюючи більш важливий відділ,
навмисно намагався підірвати його, Нестеренка, авторитет...
Коли я завершив, він (Нестеренко) вихопив револьвер і з криком,
що я зрадник, хотів вистрілити в мене, але Панченко ухопив
його за руку... (Панченко) сказав, що більше мені слова не
дає і не дозволить ображати Нестеренка”31.
Після засідання Панченко запропонував Нестеренку і Отаманенку
виїхати в партизанські загони, ознайомити козаків із постановою
з’їзду. Було вирішено, що Панченко, Яковенко та Петієнко лишаються
в Холодному Яру під охороною загону Івана Петренка...
Після з’їзду
“Залишившись після від’їзду Нестеренка та
Отаманенка втрьох, – продовжував далі Григорій Яковенко, –
ми вирішили серйозно зайнятися висвітленням політичної ситуації...
Які політичні партії входять до складу УНР, що планує УНР
проводити в соціальній сфері, чи правда, що в Уряді УНР розкол
із-за бажання однієї групи замість УНР посадити гетьманом
Василя Вишиваного? Треба сказати, що із закордоном ми не мали
жодного зв’язку… не було його в останній час і з Всеукраїнським
Повстанкомом, оскільки пароль був у Дігтяра, а він після з’їзду
пішов у район Ставидел і його важко було знайти”32.
Крім того, члени повстанського комітету хотіли перевірити
інформацію про те, нібито совєтська влада намагається вирішити
національне питання, що вона є нібито “ініціатором створення
української культури”, фінансує “народосвіти”, сприяє їхній
самодіяльності, допомагає “провести автокефалію (Української
православної. – Ред.) церкви”, а в соціальній сфері планує
провести закон на право дрібної власності”33.
Усе це перевірити не вдалося, оскільки червоні несподівано
повели на Холодний Яр наступ великими силами. Бій переходив
у бій, сутичка у сутичку. В одному з боїв потрапив у полон
поранений секретар попереднього повстанкому, а Логвин Панченко
та Григорій Яковенко уникнули полону, коли здавалося, їх вже
нічого не врятує. “Після цього бою отаман Петренко, при загоні
якого ми знаходилися, – писав Григорій, – заявив, щоб Повстанком
з Холодного Яру перейшов в інше місце, оскільки про його перебування
в Холодному Яру знає совєтське командування, внаслідок чого
його загін буде остаточно розбитий. Вже тепер загін сильно
голодує внаслідок щільної облоги Холодного Яру.
Ми вирішили перекинутися з Холодного Яру. Але куди?.. Совєтська
влада віддала наказ про повне винищення партизанів, а тому
в усіх лісах проводилися облави, партизани були тероризовані,
зв’язок перерваний... Я запропонував залишити ліс і перебратися
в село за 25 км від лісу і там законспіруватися. Пропозиція
була прийнята, і Повстанком вночі перебрався на побережжя
Дніпра в с. Сагунівку і, порвавши зв’язок з усіма загонами,
влаштувався у знайомого – Шапошника (очевидно, це той Шапошник,
що був свого часу членом Холодноярського повстанкому. – Ред.)”34.
Перебуваючи у глухому селі, вони абсолютно не знали, що робиться
навкруги. Дійшла, щоправда, чутка, що Нестеренко веде агітацію
проти повстанського комітету, який, на його думку, “занадто
лівий, а тому (він) бере все управління у свої руки”35.
У цей складний для повстанців час окупанти видали декрет про
амністію. Панченко, Петієнко і Яковенко вирішили обговорити
це питання. Як поставитися до нього? “Петієнко весь час наголошував,
що декрет є способом боротьби з повстанством (з метою) обеззброїти
його і потім кожного окремо передати до суду, – зазначав Яковенко.
– Такої ж думки притримувалися і ми з Панченком”36.
Тим часом у Черкасах почалися переговори повстанців, яких
представляли колишній член Центральної Ради Омелян Дзигар
та есер Шапошник, з совєтською владою, яку репрезентував уповноважений
по боротьбі з “бандитизмом” Ткаченко. Добалакались до того,
що повстанці здаватимуться.
“Здачу” призначили в хаті Шапошника, але Ткаченко у визначений
час не приїхав, зате наскочив загін червоних, який реквізував
майно у господаря. Це ще більше переконало повстанців у підступності
совєтської влади. Але за кілька днів Ткаченко прислав посвідчення
на “свободноє житєльство” Шапошнику й колишнім членам Центральної
Ради – Логвину Панченку і Омеляну Дзигарю (свого часу він
був заступником голови Холодноярського окружного повстанського
комітету).
“Побачивши посвідчення, мої товарищі забули про все, – згадував
Яковенко. – Бажання вільно пожити хоча б один день оволоділо
їхніми душами. Страждання, які вони перенесли в останні роки,
при рішенні (піддатися на амністію) мали першочергове значення.
Коли Панченко прощався зі мною і Петієнком, сказав: “Не дуже
вірю, щоби совєтська влада не покарала мене… але нема сил
далі жити, забув вже, як люди живуть...”37
Панченко і Шапошник капітулювали 23 серпня 1921 року38.
Тут до Яковенка та Петієнка дійшла вістка, що здався й загін
Петренка разом з Іваном Деркачем та одним із братів Чучупаків.
Це сталося трохи раніше – 10 серпня. Разом із ними капітулювали
отамани Пономаренко, Литвиненко та кілька десятків повстанців
(усього 80 чоловік)39.
“Петієнко... кинув будь-яку роботу в Холодноярській окрузі
(і) збирався пробиратися в Полтавську губернію, де вирішив
законспіруватися і очікувати, як совєтська влада вчинить з
амністованими... – продовжував Яковенко. – Я ж вирішив лісами
пробиратися до Єлисаветграда... В районі Кам’янського лісу
зустрівся з трьома кавалеристами загону Нестеренка-Орла, які
стояли на чатах при дорозі... Я попрохав провести мене до
Отаманенка... Той мені почав відразу скаржитися на Нестеренка,
що лише тепер взнав, що він за людина... Розповів, що в загоні
всі старшини його (Нестеренка) не люблять...”40
З’ясувалося, що і Нестеренко-Орел, рішучий противник амністії,
все ж вів переговори з совєтською владою. Але здаватися він
не збирався – просто хотів дати можливість козакам відпочити
від безперервних боїв, тож і заговорював зуби совєтській владі.
Його загін розквартирувався у Бондуровій.
Нестеренко-Орел погодився на пропозицію Отаманенка вислати
на переговори з головою виконкому Чигиринського повіту Яковенка.
Григорій, звісно під іншим прізвищем, поїхав у Кам’янку. Не
дочекавшись завершення переговорів і повернення Яковенка з
Кам’янки, загін Нестеренка несподівано сховався в лісі. А
у Бондуровій залишилися очікувати на Григорія кілька козаків
і начальник штабу Отаманенко. Дочекавшись, поїхали разом у
Бовтишку.
По дорозі радились, як бути. “Отаманенко розповідав, – стверджував
Яковенко, – що він за три роки лісового життя до того виснажився
від голоду і холоду, що, коли б була впевненість, що совєтська
влада дасть вільне існування і не дивитиметься на нього як
на бандита, він більше б нічого не хотів... (Отаманенко) страшно
розчарувався в людях, які всі зробилися шкурниками... Так
що, – казав Отаманенко, – я з’явлюсь (тобто здамся. – Ред.),
хай би і загрожувала смерть, оскільки для мене тепер після
цього тяжкого жаху важко прожити в такому стані навіть два
дні... Хочу жити – ось моє кредо.
Згідний був з ним і я, але підпільна робота до того посіяла
в мені недовіру до всього, що оточувало, що я ніяк не міг
допустити, щоби совєтська влада залишила мене в спокої”41.
Прощаючись, Яковенко “пообіцяв Отаманенку більше з ним не
бачитися, щоб не викликати підозр”42. З тяжкою думою повертався
в Єлисаветград Григорій.
Приїхав до міста, поселився у Юлії Григорівни Маймескул, тітки
підпільника Воїнова. Вона передала йому листа від Петієнка.
Той сповіщав, що він зустрівся з посланцем із-за кордону,
який повідав йому про арешт Всеукраїнського повстанського
комітету у Києві і передав, щоб “Холодноярський Повстанком
тимчасово прийняв на себе обов’язки Всеукраїнського Повстанкому”43.
Арешт
Здавалося, що боротьба закінчилася, але Яковенко
не збирався здаватися. 1922 року він знову творить підпільну
мережу у Єлисаветграді. У “кримінальній справі” Яковенка є
згадка про його участь у підпільній українській організації
“Народна помста”. На жаль, деталі не відомі.
Арештували Яковенка випадково: хтось вкрав 27 хутряних шуб
у господині, в якої жив Григорій, і та вказала міліції на
нього. Це сталося 28 серпня 1922 року в Єлисаветграді.
Його били, аби визнав, що вкрав шуби. Потім його, штабс-капітана,
кинули в камеру до кримінальників, де він відсидів тиждень.
Григорій Яковенко мав можливість втекти – його разом з іншими
вивозили підмітати вулиці. Охороняв лише один неозброєний
міліціонер. Але моральні сили вичерпалися. Знову переховуватися?!
Скільки ще років?!
І “Грицюк” заявив сам на себе: з власної ініціативи, щоб не
сидіти більше в одній камері з кримінальниками, сказав слідчому,
що він – “політичний”, що його справжнє прізвище – Григорій
Яковенко. Чекісти неймовірно зраділи, адже вони стільки разів
підбиралися до невловимого підпільника, та ніяк не могли його
вхопити.
Яковенка повезли до Києва, в Лук’янівську в’язницю. Його хресна
дорога доходила до кінця.
Слідство завершилось у січні 1923 року. Ось фрагменти “Висновку
у справі Яковенка Григорія Федоровича”: “Будучи убежденным
петлюровцем… (Яковенко) начинает вести партизанско-повстанческую
работу. Вступает в петлюровскую армию и принимает активное
участие во всех боях против советских войск... Свою работу
Яковенко проводит то в Киевской губернии, то в Николаевской,
то в других губерниях Украины. К началу 1921 г., в самый разгар
петлюровщины, когда вся Украина была покрыта густой сетью
подпольных петлюровских повстанческих комитетов, организаций,
располагавших значительными повстанческо-бандитскими отрядами,
Яковенко конспиративно пробирается в Елисаветградский район
и совместно с рядом других видных петлюровских работников
– Левченко, Яршенковским и др. организовывает в Елисаветграде
подпольную повстанческую группу, которая была тесно связана
с Екатеринославским повстанческим комитетом и через последний
– с самым крупным бандитско-петлюровским гнездом – знаменитым
Холодным Яром.
Помимо этого, их организация была связана непосредственно
с закордоном, начальником Пивденной группы – ген. Гуляй-Гуленко…44
После разгрома Екатеринославского Губповстанкома и – как следствием
отсюда – Елисаветградской организации Яковенко, спасшись от
ареста, пробирается в Холодноярский район Кременчугской губернии,
связывается с членами Холодноярского повстанкома Дегтярем,
Атаманенко, Наливайко и Тараном, некоторое время работает
в бандитском отряде Нестеренко, прибывшего от петлюровского
закордонного центра, впоследствии на съезде всех повстанческих
организаций Холодного Яра и перевыборах Повстанкома Яковенко
выбирается в члены Холодноярского повстанкома, в котором принимает
деятельное участие до момента разгрома последнего...
Для того, чтобы охарактеризовать деятельность Яковенко, необходимо
несколько остановиться и охарактеризовать состояние Холодноярского
района к тому моменту.
В силу своих природных условий Холодноярский район с прилегающими
к нему лесами представлял из себя кипящий котел петлюровского
бандитизма. Вокруг Холодноярского повстанкома группировалось
громадное количество повстанческо-бандитских отрядов, которые
по директивам закордонного петлюровского штаба производили
разрушительную варварскую работу, совершая налеты, грабежи,
разрушение железнодорожных путей, остановку поездов и масовые
убийства. Работа их в общем и целом была направлена к подтачиванию
устоев Советской власти и попыток свержения ее, путем неоднократно
поднимавшихся в этом районе вооруженных восстаний. После широкого
разгрома целого ряда петлюровских повстанческих комитетов
и организаций, произведенного органами ГПУ, знаменитый Холодный
Яр (в силу тех же условий, указанных выше), Холодноярский
повстанком с его бандитскими отрядами продолжал свое существование.
Одно время Холодноярский Повстанком принял на себя общее руководство
повстанческими организациями всей Украины, проводившими на
территории последней аналогичную, не менее варварскую работу.
Во всей этой “прелестной” работе, стоившей масы крови рабочим
и крестьянам Советской России (виділено мною. – Р.К.), самое
активнейшее участие принимал Яковенко, руководя и вдохновляя
эту работу...
После разгрома Холодноярского повстанкома и частичной ликвидации
бандитизма в этом районе часть петлюровских “рыцарей” попадает
к нам в руки, часть сдается на милость советской власти, но
Яковенко, как непримиримый враг последней… чувствуя за собой
целый ряд тягчайших преступлений, решает в руки советской
власти не сдаваться и, спасшись от ареста, вновь перебирается
в Елисаветградский район, уходит в глубокое подполье, прекрасно
законспировывается и начинает ждать нового удобного момента
с целью, быть может, с еще большей энергией, начать новую
борьбу с Сов. властью...
Лишь при окончательной ликвидации бандитизма в Елисаветграде
и Холодноярском районе, произведенной Полномочным Представительством
ГПУ в августе месяце 1922 г., в числе других видных петлюровских
атаманов и деятелей удалось арестовать и Яковенко.
Таким образом, из всего вышеизложенного видно, что Яковенко
в течение всего периода существования Сов. власти на Украине
являлся ярым ее противником, все время вел с Сов. властью
непрерывную борьбу... Все изложенные выше преступления предусмотрены
ст. ст. 58, 63 и ч. 1 76-й УК УССР...”45
Що казати, високу оцінку дали вороги козакові з Полтавщини
Григорію Яковенку!
“Способный организатор-подпольник... Прекрасный конспиратор...
Большой стаж подпольщика, великолепная конспирация давали
возможность Яковенку долгое время оставаться безнаказанным.
Искусно агитировал крестьян... Непримиримый враг советской
власти... Ярый противник... Непрерывная упорная борьба с Советской
властью…”
Справу Григорія Яковенка передали на розгляд Надзвичайної
сесії Київського губернського революційного трибуналу, яка
2 лютого 1923 року ухвалила розстріляти його.
“Завершуючи опис свого життя і праці, – підсумовував Григорій
Яковенко, – додаю, що, вважаючи себе чесним селянином, люблячи
селян, віддав їм все життя, добробут родини. Я жив їхнім життям,
знав їхні проблеми, психологію і разом з ними повстав проти
уряду, який не рахувався з ними”46.
Григорій Яковенко загинув у Лук’янівській в’язниці 6 лютого
1923 року за нез’ясованих обставин – його задушили47.
На момент смерті він був неодружений, тож нащадків по собі
не залишив. Жаль!
Шкода, що й досі держава, за яку він боровся, не згадала його
добрим словом. Навпаки, згідно із законами, які діють в Українській
державі, Генеральна Прокуратура продовжує таврувати його як
бандита і вважає, що реабілітації він не підлягає.
Ось така правда життя!
___________
1 Цей нарис написано на підставі його “кримінальної справи”,
яка зберігається в Державному архіві СБУ.
2 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 350.
3 Там само.
4 Там само.
5 Там само.
6 Там само.
7 Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських
визвольних змагань. – Львів, 1995. – С. 56.
8 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 351.
9 Шинкар Микола Ларіонович, есер, член Центральної Ради. З
18 грудня 1917 р. – начальник Київського військового округу.
У січні 1918 р. – командувач протибільшовицьким фронтом. Улітку
1918 р. очолив п’ятнадцятитисячне вільнокозацьке військо на
Звенигородщині. 1919 року підняв повстання проти Директорії.
Загинув 16 листопада 1920 р. поблизу ст. Богданівка (неподалік
Умані) в бою з Мазепинським полком Армії УНР від руки сотника
Чапайтіса.
10 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 351.
11 Там само. – Арк. 352.
12 Там само.
13 Там само. – Арк. 354.
14 Там само. – Арк. 356.
15 Там само. – Арк. 357.
16 Там само. – Арк. 356.
17 Там само.
18 Там само.
19 Там само. – Арк. 358.
20 Там само.
21 Там само.
22 Там само.
23 Далі вживається також – “Патієнко”, “Пітієнко”, але переважно
“Петієнко”. Спершу я думав, що це помилка, що слід писати
“Петренко”, але виглядає все ж, що Петренко та Петієнко –
різні особи.
24 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 359.
25 Там само.
26 Там само.
27 Там само.
28 Там само.
29 Там само.
30 Там само.
31 Там само.
32 Там само. – Арк. 359. Далі аркуш без нумерації, називатиму
його 359 зв.
33 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 359 зв.
34 Там само.
35 Там само.
36 Там само.
37 Там само.
38 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 5, спр. 616, арк. 108 – 109.
39 Там само.
40 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 359 зв.,
360.
41 Там само. – Арк. 360.
42 Там само.
43 Там само.
44 Правильно: Гулий-Гуленко.
45 СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 1, арк. 191 – 192
зв.
46 Там само. – Т. 4, арк. 362.
47 Там само. – Арк. 23, 24.
Далі
До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Просвіта
