Віра Оберемок.
Дві половинки щастя.
Оповідання, етюди.

Епістолярія

Віра Оберемок про листи Степана Онисимовича Павленка

До листів Степана Онисимовича Павленка в мене особливе ставлення. Був початок 2001 року. Місяць січень. Я, напевне, переживала тоді одну з найглибших творчих депресій. Нічого не хотілося писати: “Кому воно потрібне?”. І до того, що вже написала, скептично ставилася: “ Чого воно варте?”. Така безнадійна зневіра в собі породжена обманом, хамством, лукавством “доброзичливців”, які багато обіцяли, використовували мою наївність, але так нічого й не зробили для того, щоб, нарешті, вийшла хоч одна моя книжка, була такою безпросвітньою і ось... Одного січневого дня одержую я листа (я й раніше час від часу одержувала листи від моїх читачів – шанувальників). А тут дивлюся на адресу: село Бабанка Уманського району, Павленко С.О. Мене так і торкнуло. Бо Степана Онисимовича Павленка я теж давно знала по публікаціях в обласній і республіканській пресі й літературно слово якого дуже цінувала.
Для мене то був не просто лист. А як світлий промінь сонця, що пробив сірі хмари. До самої глибини душі доторкалися слова Степана Онисимовича: “...В останні дні грудня в 5-х класах писав за Вашим образком диктант про зиму, щоб викликати ним сніг. І подумалося мені: а що, коли б я звернувся до Вас із листом та попросив, аби свою книжечку Ви надіслали? Ну, не може ж такого бути, щоб Ваша книжечка досі не вийшла...”
Я ніби трохи ожила. Потім невдовзі прийшов другий лист, за ним – третій, четвертий. Саме листи Степана Онисимовича повернули мені віру в себе, у добро... Я безмежно вдячна йому за цю віру.
На превеликий жаль, уже два роки нема Степана Онисимовича з нами. Це велика втрата і для його рідних, і для учнів, і для мене, і для всіх, хто його знав, хто з ним спілкувався. Дуже зарання пішов він у інші світи, але тепло його слів, його доброзичливу підтримку я відчуваю і зараз і відчуватиму до кінця життя. Для мене він — Людина з великої літери, живий. У листах спілкуюся з його дружиною – теж талановитою поетесою і педагогом Ольгою Петрівною Павленко, з його донькою, Мариною Павленко – членом НСПУ, лауреатом більше десяти літературних конкурсів, у тому числі й премії ім. Олеся Гончара, кандидатом педагогічних наук, доцентом. Працює викладачем в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини.

Добрий день, п. Віро!
Ви, можливо, здивуєтеся моєму листові, якщо, звісно, він знайде Вас. Але річ у тім, що впродовж багатьох літ я намагався стежити за Вашими образками, які Ви друкували в найрізноманітніших виданнях. Вони мені завжди подобались. Інколи я робив вирізки, але здебільшого, на жаль, Ваші образки втрачалися. Думалось, що колись придбаю Вашу книжечку, і тоді вони повсякчас будуть при мені. Проте й книжечки Вашої, на жаль, не маю.
В останні дні грудня в 5-6 класах писав за Вашим образком диктант про зиму, щоб викликати ним сніг. І подумалось мені: а що, коли я звернусь до Вас із листом та попрошу, аби свою книжечку Ви надіслали? Ну, не може ж такого бути, щоб Ваша книжечка досі та не вийшла бодай у Маньківці!
Якщо книжечка у Вас є, надішліть мені, будь-ласка і як учителеві-словесникові, і як давньому прихильникові Вашого слова.
Даруйте, коли моє прохання для Вас неможливе. Щастя, здоров’я, добра, творчої наснаги Вам на ціле третє десятиліття!
З повагою Павленко Степан Онисимович.

3.03.2001 р.
Віро Климівно!
Оскільки свого листа писав, по суті, навмання, то не дуже велику мав надію на Вашу відповідь. Тим більша моя вдячність! Знаючи Вас досі лише за ліричними образками, я й подумати не міг, що Ваш творчий діапазон незрівнянно ширший. Тепер анітрохи не сумніваюсь: на літературній мапі Черкащини Ви – одна з найпримітніших постатей. А в жанрі ліричної прози, вважаю, у Вас небагато конкурентів не тільки на Черкащині, але й у всій Україні! То як же до болю прикро, що Вашу творчість докупи не зібрано, в снопи не пов’язано, а розкидано тільки по газетах і журналах, де розшукувати їх довелось би по стеблиночці, по колосочкові!
Днями в “Новій добі” добірка матеріалів про Маньківський район друкувалась. Ану ж, подумав, чи не згадують і Віру Оберемок? Але де там!
Здається мені, років ще з надцять тому в “Радянській Україні” читав, нібито Ваш рукопис готувався до друку в якомусь київському видавництві. Та, бачу, шкода тепер і мови про це. Наших вітчизняних Нитченків чомусь навіть на обрії не видно.
У мені, либонь, ще й досі жевріє-дотліває професія, в якій я не збувся, — професія журналіста. Я ще й тепер кудись би летів, комусь би писав, обурювався б, щоб про Вас, Віро Климівно, люди почули. Та ба, ось уже кілька років і в Умані буваю вряди-годи: нас, учителів, загнано в найглухіший кут. Тільки й радості, що не відстрілюють: може, й так повимираємо? Не те що комусь – уже й собі пособити незугарні.
А кортіло б, бодай, погортати Ваші друковані й недруковані праці. Та поки-що чекаю не дочекаюсь Вашого “Зайчикового сну”. Розумію, в нашому нестабільному світі вихід вихід книжки може відкладатися, проте Ваше ім’я зобов’язує: песимізму – не треба. Бажаю щоб усе склалось якнайкраще...
Бувайте!
Павленко Степан Онисимович.

2.11.2001 р.
Добрий день Віро Климівно!
Не знаю, як це було раніше, але сьогодні в листуванні, мабуть, неможливо час від часу великих пауз уникати. От і я цього разу не відгукувався на Вашого листа цілий місяць. Вересень та жовтень хоч і є в році найулюбленішою моєю порою, проте саме тоді я й зайнятий найбільше! Це тільки сказати – провести 200 уроків та підготуватися до них. До того ж, скільки городньої роботи в сільського вчителя! Та хіба тільки городньої? Іноді навіть не віриться, що з усім цим взагалі можна було справитись. Якось, одначе, справились. Інша річ, а чи мали час осінньою красою милуватися?
Звичайно ж, дуже прикро було мені дізнатися з Вашого листа про чергові обмануті надії. Що-що, а обманювати в нас уміють! Та я поки не піддаюся зневірі повністю. Залишаю хоч якийсь шанс. Раніше чи трохи пізніше, а книжка Ваша неодмінно буде! Хіба що, може, щоб не зурочити й не сполохати птаха надії передчасно, вголос говорити справді не варто...
Вертаючись до Вашого листа, хотів би окремо зупинитись на світлих його рядках. Радію з Вами разом, що Ваш етюд у “Сільських вістях” подарував Вам знайомство з новими людьми... Те, що в нашій Україні в такий непростий для українства час, хтось українською щось ще й пише та читає, обнадіює: не лише ж бур’янами наша земля проростає!.. Тому-то й чекаєш із таким нетерпінням книжечки Ваших суто ліричних етюдів. Зрештою, віри додає і Ваше ім’я, Віро Климівно!
Теплої і щедрої на слово зими Вам!
Павленко Степан Онисимович.

3.01.2002 р.
Добрий день, Віро Климівно!
Щиро дякую Вам за Вашого листа. Коли він мав прийти , якраз писав – уже вдруге — за Вашим зимовим етюдом білий диктант. Чи було це передчуттям? Такий збіг став приємним. Як приємно ставало щоразу, коли в “Сільських вістях” знову почав зустрічатись із Вашими етюдами в “Вербиченьці”. Тепер от і в листі Ви надіслали два. Не маю перед собою Ваших етюдів багато, а тому не можу скласти з них цілісну картину, проте якийсь невимовлений чар відчуваю у кожному з них. Сподіваюсь, і “Поклич мене”, і “Якби я знала” згодом теж у “Вербиченьці” з’являться.
Оптимізму Ви додали мені й тим, що знову одважились почати боротьбу за вихід у світ своїх книжок. Добре усвідомлюю, що звернення до депутата може й не принести удачі, але головне те, що Ви одважились. А якби ще й “Сільські вісті” за Вас поклопотались? Якби й вони, куди треба, звернулись? Звісно, це в їхні обов’язки не входить, але, відчуваю, Л.Я. Шахова й дотепер зберегла в собі велику душу. Тільки якби таким, як вона, ще й державна влада належала!..
Щодо мене, то, безперечно, в чомусь і я при потребі зміг би стати в пригоді. Зокрема — як коректор ( я стільки учнівських зошитів начитався, що й не всякий професійний коректор мені складе конкуренцію!) і – як редактор (тут я теж не пас би задніх). Причому, будь-які тексти я зміг би вичитати в найстисліші строки і без будь-якої винагороди: робота зі словом для мене й є найбільшою винагородою...
Нехай же для Вас, Віро Климівно, кує зозуля, піє ластівка і щебече соловейко!
А соколонько...
А якщо він соколонько справді, то нехай допоможе з книжками!
Віка й здоров’я Вам!
Павленко Степан Онисимович.

26.02.2002 р.
Добрий день, Віро Климівно!
...З надісланих Вами двох новелок особливо до душі припала мені перша: відразу, по свіжих слідах, я написав її, як диктант, в усіх своїх п’яти класах. Не скоро сходить у дитячих душах учительське слово (якщо взагалі сходить), а проте завжди хочеться вірити, що таки проросте бодай у комусь. Інакше б який сенс в учительській праці? Я не бозна-якої високої думки про себе як учителя, але, якщо судити за найвищим рахунком, то спілкування з дітьми, часто дуже важке, якраз, може, і є тим єдиним, що хоч якось мене в цьому світі ще виправдовує. От тільки скільки ж вини перед кожною дитиною! І хіба тільки перед дітьми?...
Щасливої, світлої і творчо наснаженої весни Вам, Віро Климівно! Тримайтесь!
Павленко Степан Онисимович.

Добрий день Віро Климівно!
...Дякувати долі, досі нам ще не доводилося вдаватися до будь-чийого, нехай би й найдоброзичливішого, заступництва. Люди, які нам у чомусь сприяли, робили так, мабуть, із чиєїсь мудрої волі. Бо хіба Лариса Шахова мала з нас хоч якийсь зиск? Хіба Іван Складанний (теж із Києва, на прежаль, уже пенсійного віку) зобов’язаний був нам так багато допомагати, йдучи нерідко навіть на ризик? А Володимир Поліщук без нас хіба ніяких клопотів не мав? А скільки людей навіть імен своїх не розкрили! Вірю і віритиму в силу добра, навіть якби зло найзухваліше лізло перед очі...
Кілька років тому пішов з життя Василь Думанський із Вінниччини, страдник од самісінького народження. Добрі люди видали дві його книжки ще за життя, а третю – “Вибір” – уже після смерті. Є в нього вірш про рослину, що гине від спраги, проте й не пробує щось змінити. І пише від її імені цей мужній чоловік:
Якщо комусь на щось годжуся,
Якщо смачні мої плоди,
То й без нагадувань діждуся
На рятівне відро води.
...Передвеликодніх настроїв Вам – у душі й творчості!..
Павленко Степан Онисимович.

Далі