Віра Оберемок.
Дві половинки щастя.
Оповідання, етюди.

ЛУГ

Луг як луг. А для мене найкращий. Бо то ж я маю для нього ціле небо зозуль і лелек, повну комору молодої зеленої трави й срібного голосу криниць з прозорою водою. А ще й пісень на додачу. Їх стільки, що впадеш у траву й слухаєш, слухаєш — не переслухаєш усіх — так багато їх у лузі.
* * *
Прокинувшись уранці, найперше біжу на луг, який одразу за нашим городом. Баба Соломія, сусідка наша, сміється:
— На природу?
— На природу! — відповідаю.
Так легко мені йти стежкою. Вдихаю тепле, духмяне повітря. Вдихаю кваплячись, з якимось аж острахом — більше, більше випити б цього запаху молодої соковитої трави, присохлого чебрецю та польових ромашок, такого густого й хмільного, наче жовтий липовий мед...
На моїх плечах гойдається вранішнє сонце. Ласкаве й добре, як цей навколишній світ. Як наша хата, в якій я народилася. Як цей луг.
Дзвенять скрипки коників, їм підспівують контрабасом джмелі: "Диво-дивне, диво-дивне". Трави густі, стоять стіною. На них роса — сива, важка. Вона ще бариться скапувати. І мені шкода ступати й струшувати її.
Раптом біля криниці помічаю косу й дядька Володимира в білій сорочці. Широко розставивши ноги, він нагнувся над відром. Вода скапує йому на голову, груди.
— Погано, коли криниця неглибока, — каже дядько. — А ваша — вісімнадцять метрів. Зате вода, як сльоза.
Потім він бере косу. Пробує нігтем лезо, проводить брусом. Мантачить. Усе робить неквапом, знаючи, що так треба. А мені хочеться, щоб іще повільніше. Бо раптом невимовно стає шкода цю траву, яка невдовзі стане сіном.
— Хоч би погода не зіпсувалася, щоб звезти сухе, — уже простуючи з косою, мовив дядько Володимир.
Блищить на сонці в його руках коса, погойдується. Гостра й добре клепана. Дядько то видніє попереду, то верби його заховають, а я все стою на місці, і в моїй уяві спливає щось дороге, далеке.
...Річка широко плине вниз, мріючи про Дніпро, а там і про Чорне море. Пахнуть скошеними травами береги. Чутно, як уві сні скрикує якась уціліла травинка й никне.
Червоні мечі сонячних променів востаннє схрещуються над вербою, під якою я лежу. Левада пахне свіжою отавою і літнім вечором.
— Розкажи мені казку, мамо.
Навшпиньки до нас підходить тиша й теж сідає слухати. Солодко сплять заколисані нею сині дзвіночки. І їм сняться сині сни.
— Яку ж тобі?
— Про зачаровану принцесу.
— Та я ж розповідала вже.
— Ще хочу...
Мама гладить мою голову і вже нема ні високого неба, ні зелених верб, ні сонних дзвіночків, а тільки теплі мамині руки й голос...
Бризкає роса. А коса в дядькових руках — джиг, джиг, джиг — то твердо й глухо, то легко і звучно — дзінь, дзінь, дзінь! Дядька вже й не видко здалеку крізь вільшину, але добре чути музику його коси. А вона знову несе мене на хвилях спогадів...
— Мамо, а чого зірки мерехтять?
— Це вони так кличуть, — відповідає мама. Висока, струнка, з густим волоссям, яке зараз виблискує при місячному сяйві, вона схожа на казку й не схожа на мою матір.
— Мамо, розпусти коси, — прошу я.
— Для чого?
— Щоб було красиво.
Мати не відповідає і не розв'язує кіс. Тоді я сама відколюю її коси, і вони, довгі й товсті, падають аж до землі. Я тихенько сміюсь. А мама складає траву в мішок і ми простуємо до нашої хати. Я намагаюсь іти за нею крок у крок.
— Не йди так швидко, бо я не встигаю ступати на сліди.
— Не можна ступати на чужі сліди.
— Чому?
— Бо ноги болітимуть.
— А я от ступаю на твої і не болять.
— Бо то мої...
А дядькова коса — джуг, джуг, джуг...дзінь, дзінь, дзінь (сінокіс, сінокіс, сінокіс). Хиляться трави до землі, лягають у рівні покоси. Стоїть літо над покосами в білій сорочці, небом розшитій.
У мої груди вливається щось ніжне та святе. Хочу спинитись, припасти до лугу серцем і сказати: "Хочу бути такою гарною, щедрою, доброю, як ти. Щоб і мені, коли роки підкосять, новим корінням прорости".
* * *
Луг як луг. А для мене найрідніший.
Дивиться він сотнями пташиних очей на світ. Слухає сотнями травиних сердець вітер, який облетів весь світ.
Дякую тобі, друже зеленоокий мій, що ти свою силу та багатство віддаєш людям. Ти кожного з нас знаєш, кожного веселиш, любиш. І від того ти ще кращаєш, молодієш і ряснієш...

У ДОЩ

Третій день лив, наче йому наговорено, дощ. Розгойдані вітром дрібні сердиті цятки заліплювали вікна, котилися дрібними горошинами по зморщених, змарнілих шибках. Он одна, найбільша, знічено хитнулася раз, удруге й упала, розпластавшись, розсіюючи навколо себе крихти маленьких крапельок...
Юля лежала в ліжку. За вікном раз-по-раз спалахували блискавки. Нехідь було встати й підійти до вікна, щоб впустити отих озонових пахощів. Дівчина й незчулася, як заснула. Раптом почувся сторонній звук. Він примусив прокинутись і прислухатись. У перехрестя рами ніби хтось боязко протарабанив.
— Тарасівно, чи не здається вам, що до нас хтось завітав?
Няня, незважаючи на похилий вік, хутенько схопилася і подалася до дверей, випередивши дівчину. Юля любила Тарасівну і вважала її ледь чи не за рідну матір. Другий рік, як дівчина працює тут терапевтом при дільничній лікарні. І Тарасівна увесь час при ній. Разом і живуть в оцій невеличкій кімнатці.
Жбурнув вітер знадвору чималу жменю прохолодних крапель, а через мить Тарасівна вже когось невидимого питала:
— Це ти, Максиме?
Юля слідом за нею виглянула в сіни й завмерла біля дверей. Великий, незграбний від напнутої на плечі невідомого розміру плащ-накидки, у коридорчик босим втиснувся Максим Колос. На його широких бровах рясніли блискучі від світла росинки. Довгі вії, густі й загнуті вгору, обмальовували неозору глибочінь сірих очей. Вода короткими струмками збігала з його вбрання, падала товстими краплинами на підлогу.
Юля прикипіла поглядом до могутньої постаті. Скільки разів вона зустрічалася з цією людиною, дужою та розумною. Бачила його з дружиною, своєю подругою Яринкою, яка проти нього здавалася тоненьким деревцем. А от таким, як зараз, таким ще ніколи не бачила.
За вікном почувся різкий вибух грому. Якийсь внутрішній поклик штовхнув її на крок укперед. Зараз вона кинеться до нього, зволожить своє палаюче обличчя в його мокрих долонях!
— Ти нам, Максиме, ціле море вніс, — розірвала раптове зціпеніння санітарка, — яка біда пригнала тебе в отаку негоду?
Теплий, мелодійний голос спинив Юлю. Вона вдячно глянула на свою рятівницю, намагаючись бути спокійною. Підбадьорився і гість.
— Забувся навіть привітатися! Добрий вечір вам, господині, у вашій затишній хаті! (Він був педагогом і полюбляв красиві слова.) — Я до лікаря.
— А вже ж не до мене! — відрізала Тарасівна. — У тебе що, знову голова болить? (Вона частенько виручала Юлю, коли Максим, ніби мимохідь, заходив і скаржився, що у нього "з головою щось не те". Не викликаючи її, давала таблетку амідопіріну й випроваджувала геть).
— Що ви, ненько! — зніяковів той. — У мене... Повні губи його пересмикнулися, опустилися плечі. — Не гаразд у мене...
Юля враз згадала, що вона не просто жінка, а ще й лікар, хутенько скинула з себе халат, витягнула з шафи плащ. Швидко зібралася, повернулась у коридор:
— З Яринкою щось чи мале занедужало?
Та Максим уже встиг вискочити й не відповів. Тарасівна простягнула їй гумові чобітки:
— Вдягни. Коли спішать на виклик, всяке буває.
Дівчина, поперемінно стрибаючи то на одній, то на другій нозі, взулася і майнула теж. В обличчя вдарив шквал холодного вітру. Рвонувши за комір, він перескочив у рукава. У згоді з ним злісно хлюпнув дощ. Максим неподалік щось кричав. Але нічого не можна було розібрати. Суміття, що діялося в природі, заважало розмовляти. Незрозуміла сила підхоплювала, несла за зливою.
За кілька хвилин дісталися містка, що з'єднував два береги річки. Через нього з шипінням і ревом перекочувалася хвиля. Віддихалися аж у колосковому дворі. Уже в сінях Юля сяк-так привела себе в порядок. Подалася в хату. Яринка якраз погодувала хлопчика й розправляла постіль. Вона зойкнула від несподіванки:
— Звідки ти? Щось трапилося?
Юлі від подиву пересохло в горлі. Вона ледь не зомліла й пошепки відповіла запитанням на запитання:
— Хіба у вас усе гаразд? Ніхто не захворів?
Яринка наблизилась до неї, взяла закляклі пальці в свої гарячі руки:
— Нічого. Сергійко почуває себе добре. Я теж не скаржуся.
Від її слів Юлі стало не по собі. А Яринка, бачачи збудженість подруги, продовжувала:
— Роздягайся, рідненька! Мокра он яка! Застудитися недовго...
Одразу після чаю Юля підвелася. Затримувати її було марно.
— Максиме! — покликала Яринка чоловіка. — Проведи Юлю!
А подрузі, коли та почала відмовлятись від провожатого, додала:
— Ми, Юлієчко, любимо тебе! Боронь, Боже, коли щось станеться в таку негоду!
У дівчини не вистачило духу щось заперечити на ті слова. Вибравшись із хати, вона знову пірнула в розбурхану стихію. Та ніби тільки й чекала на її появу. Накинулася, била важким диханням у груди. Від усього того ноги застрягали в багнюці, що заважала бігти. Максим ніяк не міг перехопити її. Цей лет перервав тільки місток. Юля зненацька шугонула по коліна у воду й стала. Відчула перила. Максим, теж нічого не бачачи поперед себе, ледь не збив її. Із розгону обхопив за тендітні плечі й завмер на хвильку. Потім підхопив, як дитя, пригорнув до себе. Тримаючи її на руках, обережно ступав по хвилі, намацував уцілілі дошки, крок за кроком діставався до другого берега. Величезні поли накидки, мов крила хижого птаха, били його ношу. Відчувши це, чоловік обперся спиною об якийсь виступ, різко нагнув свою голову, закрив обличчя дівчини своїм...
Обоє довго й невміло ковтали один з одного краплі дощу й дивувалися про себе, чому вони такі солоні. Він доніс її на руках до самої лікарні. Десь заспівав півень, передвіщаючи ранок. Дівчина постукала. Тарасівна, мов стояла поруч, зашаруділа гачком.
— Проходь, проходь, люба! Змерзла либонь, — воркотіла, пропускаючи Юлію вперед. А та, переступивши поріг, знеможено притулилася до одвірка, стиснувши повіки. Не розплющуючи очей, намацала ключ, повернула. Мов постріл, клацнуло в замку...
Максим ще кілька хвилин стояв без жодного руху, а почувши цей звук не розбираючи дороги, побрів геть...

ЛИСТ

Похмурий ранок тулився до вікон сільської пошти. Хтось потупував у коридорі ногами, старанно витираючи заляпане болотом взуття. І двері несміливо відчинилися. У приміщення пошти увійшла жінка з малою дівчинкою.
— Доброго дня тіточко Насте! — привітала її Даринка. — Що вас привело до нас?
Раптом жовтоволосе дівчатко радісно загукало:
— Мама! Це моя мама! Дивись бабуню, я її знайшла!
Жінка потягла онуку за руку й сумно поглянула.
— Не звертай, дочко, на неї уваги, — звернулася до здивованої Даринки, — відколи її мати, моя Марія, подалася в Магадан, постійно її шукає. Не мала права Марія залишати маленьку Наталочку, — додала й відвернулася, щоб Даринка не побачила її сліз.
— Напевне Марія вже теж жалкує з цього. І скоро приїде. — заспокоює стареньку Даринка. Вона добре знає, чого прийшла на пошту тітка Настя. Вона чекає листа від дочки. Але листа нема і хто знає, чи й дочекається. Бо повіялася Марія за черговим чоловіком та довгим карбованцем. І хто його знає, коли схаменеться.
— Сідайте, тітко, ось тут на стільчик, відпочиньте, — запрошує її Даринка. Старенька сідає і витирає піт із чола. У приміщенні западає тиша.
— Лист не прийшов, — повідомляє Даринка й тим розтинає неприємну мовчанку, — Але завтра, напевно, прийде...
Мала Наталочка підходить до Даринки і починає тулитися до неї. Тітка Настя мовчить. Потім важко підводиться зі стільця, сумно хитає головою.
— Вибач, дочко, — каже тихо, — заговорила я тут тебе, а в мене ж робота. Підемо ми!...
* * *
— Не знаєте випадково, що трапилося з тіткою Настею? — запитала Даринка її сусідку, що прийшла на пошту відправити посилку.
— Захворіла вона сердешна, — відповіла сусідка. — Сьогодні в неї лікар був.
— Увечері піду її відвідати, — вирішила Даринка.
...Тітка Настя ще побілішала від хвороби та білої подушки, на якій вона лежала. Даринка привіталася й підійшла до постелі. Поправила ковдру, глянула на змучену жінку. У старих очах затріпотіла іскра радості.
— Спасибі, дочко, що прийшла. Я рада, — тихо сказала вона. Даринка зашарілася. Вона поспішно вийняла з сумочки конверт із авіамаркою.
— Вам лист, тітко Насте! — сказала з трепетом в голосі.
Мозолисті руки з видутими зеленими жилами жадібно простяглися до конверта. Потім тряслися пальці, коли відкривала його.
— Написала... — і вже очима вп'ялася у рядки. ЇЇ обличчя поступово прояснювалося. Але раптом скривилося і вона тихо розплакалась.
— Не плачте... Бачте, лист все-таки прийшов, — заспокоювала її Даринка.
— Написала...Все-таки написала. Це сльози радості, — шепотіла мати.
І Даринці було добре на серці, бо принесла радість... "Як добре, що тітка Настя нічого не помітила", — подумала вона, бо лист був надрукований на друкарській машинці...

РІЧКА, З ЯКОЮ Я ДРУЖУ

Вона починається одразу за нашим городом. Тоненькі стріли осоки, зелені долоньки кульбабок із сонечками жовтого квіту обступають її. Небо над нею так низько, що аж боязко: а що, як вдаришся головою об темно-синю стелю — і посипляться зорі?
Весняними вечорами річка голосно розмовляє сама з собою, а влітку — з трав'яними кониками. Її береги з густою травою аж кишать ними. Коники співають і поодинці, і хором. А потім до них приєднуються і пташки — одна, друга. Вони допомагають коникам співати. І видається тоді, що ти на концерті у великому зеленому залі.
Восени свою річку я найбільше люблю вночі. Бо стає вона тоді якоюсь особливо втаємниченою і замріяною. Сидиш, буває, біля неї на березі, а місяць, раптом, кивнувши зіркам срібним рогом, опускається поруч. Потім, посидівши трошки, плигає в річку, плаває собі горілиць. Зірки, побачивши те, збігаються докупи й починають допитуватися у місяця, чи холодна вода? "Котра з вас найсміливіша, хай попробує сама!" Усі сміливі! І ось річка вже повна зірок. У срібному сяйві вона перетворюється в казкову шхуну із золотими вітрилами.
Щодо мене, то нема в світі місця кращого, ніж наша річка. З нею можна говорити про все, як із другом. Як зітхає вона, слухаючи! Як вбирає у себе кожне слово, затамувавши подих! А де ще таке ласкаве сонце та прохолодний вітерець, як біля моєї річки? А берізка на березі біля самої води? Де ще росте така?

А МЕНІ ВВАЖАЄТЬСЯ ТВОЄЮ ХОДОЮ...

Усю ніч у вікно до мене стукали клени, про щось тужно шепотіли. А вранці прокинулася, виглянула у вікно й усе зрозуміла. Прийшла осінь! Застигла біля дерев високою жінкою, ясною і трохи задумливою. У неї добрі, сумні очі. У неї руки з чистими довгими пальцями. У неї коса, жовта й важка, округ голови віночком. А ще в неї усмішка, як у тебе — приязна й трохи винувата. Вона усміхається так, ніби весь час за щось вибачається.
Вітер по-літньому веселий і жартівливий, але вже по-осінньому прохолодний і дратівливий. Носиться по небу, зачерпує пригорщами дощ і кидає на землю. А той стрибає, крутиться прозорими золотавими краплинами, б'є холодними пальцями у вікна, довгим обличчям припадає до шибок, заглядає до хати. І мокрий вітер уже босим хлопчиськом лопотить по калюжах ...
А мені шульпотіння вітру вважається твоєю ходою по зарошеній літній траві...
Рання осінь жовтими листками ті сліди тихенько накриває...

КАЗКА ПРО ДОЩ

Хмари зійшлися на раду під нашу хату. За березами скупчились, про щось розмовляють. І раптом — дощ. Рясний, дзвінкоголосий. Берізки в зелених сорочках миють біля воріт босі ноги.
Я стою біля вікна, дивлюсь як на його шибках збираються краплини й поволі повзуть донизу. А за тими краплинами, за дощем — дорога. Од куща калини біля тину — до тебе...
Вдивляюсь у вікно пильніше й із сірої пелени дощу раптом виринає твоє обличчя. Ти усміхаєшся мені. Простягаю до тебе руки.
— Милий, розкажи мені казку про дощ...
Твоє обличчя зовсім близько. Я заглядаю тобі в очі.
— Що ти ото, як маленька, мазюкаєш шибки, — сердяться мама.
І ти зникаєш. Мої пальці натикаються на холодне скло шибки. За вікном нема нікого. Тільки дощ. Десь на городі радісно танцюють під дощову музику молоді огірки. А мені жаль, що цей дивний дощ із моєї казки матиме сумний кінець. Бо ти тільки привидівся мені, бо тебе немає зараз у нашому селі...

ЯКБИ Я ЗНАЛА

Якби я знала, де ти живеш, я пішла б шукати тебе. То нічого, що серед зими затіяла б подорож ту. Усім сказала б. Так малося, так склалося, так вийшло.
Зібрала б докупи всю ніжність свою, що несе терпеливо в собі моє щемливе "Милий!" й побрела б снігами, побрела... Стежка, кинувши поріг, простелиться поруч, розшукуватиме під снігом твої загублені сліди й усе шептатиме: "Що сніг нам оцей? Переживемо! Не сьогодні-завтра він розтане! Бо вже ж бо весна скоро двері в зелений двір березня відкриє!". Стежка за мене переживає. (Не бійся, стежечко, не розкаюся, що неблизько, не вернусь. Бо не забувся погляд його й голос, не втратили руки відчуття потиску його руки). Мій гай, забачивши мене, погукає. Він якось сам забрів сюди, причаївся серед полів. Розкладе неспішно гостинці на білій, вишитій морозом, хустині та скаже: "За давнім звичаєм нашим перед довгою дорогою...".
Гай готується до спочинку. Зима вбирає його в сонливу тишу. Завмерли на узліссі дуби. А он сонливо схилила набік голівку берізка. І в ліщини посміх інеєм аж додолу звис. Лише роздягнена осичка ще схлипує крізь сон: "Холодно". Розхристаний вітер вистрибом мчить до неї, набирає в долоні снігу й розтрушує його на осичку.
— А тепер кохана? — тихо, щоб окрім неї ніхто не почув, запитує.
— Тепло милий, — уже не плачем, а щастям озивається осичка мала.
Милий... Слово це для мене, неначе мрія нездійснена. Бо нема поруч тебе. Якби-то я знала де ти живеш!..

ПРОЩАННЯ

Хмари, випереджаючи одна одну, цікаво зазирають у прозору річку, ніби дівчата в люстерко.
— Глянь, які ми гарні! — хвалькувато витанцьовують перед вітром. — Ми такі одні на світі!
А тому байдуже. Він стомився вже від літніх залицянь, безцеремонно підхоплює хмари і жене далі, розчісуючи об гострі гребінці лісу довгі білі коси...
— Шалений, — знесилено падають хмари на землю сивими туманами, — жорстокий.
Земля теж у тривожному сні. Готується до зими. Осінь сумовито бреде по ній, зриває останнє листя з прибережної верби.
— Зачекай, — благає та. — Хай доспіваю пісню, що почала ще навесні.
— Пора, — кидає в змарніле личенько холодними дощами з лапатим снігом . — Мені в дорогу час.
Непорушно стоїть ліс. Над ним медузою виблискує місяць. Він то захлинається в густій ковдрі хмар, то продирає її цупким промінням і знову з'являється на небі блідий і виснажений. А дерева, немов виконуючи останній клич землі, стають навшпиньки, щоб ще раз подивитись далеко за обрій, куди попливла золота красуня.
— Вернись, — журливо кличуть. Трепетні голі гілки тягнуться вслід. Але не можуть дотягтися. Осінь уже далеко...

ЩАСТЯ

Залишившись сама, я думаю про тебе... Мов краплини збираю думки. Біла думка спаде — розмовляю з тобою, голуба думка спаде — зустрічаюсь з тобою, зелена думка спаде — іду за тобою. Варто мені заплющити очі, і я бачу тебе. Волосся у тебе, мов дика трава. Приємно заблукати руками в тій гущавині. А очі в тебе бездонно-глибокі. Вабить заглянути в них, як у криницю дитинства.
Ти...
Скрізь ти!
У холодних осінніх дощах і жовто-багряному листі. У сумних вербах над ставком і місячних зимових ночах. І в теплому подихові весни...
Хай тебе нині немає, але все одно ти поруч. Є робота, дім, знайомі, книги, а поруч — ти. Кожного вечора, лягаючи спати, я ставлю на стіл букетик лісових конвалій, і ніхто не знає, що він для тебе.
— Охота ото тобі, — дивуються мені, — мало не щодня ходити так далеко по конвалії.
А я у відповідь тільки щасливо всміхаюсь. Бо ж ніхто не може розгадати, що ти для мене, і ніхто не може забрати в мене тебе...

ВЕСНЯНИЙ ЕТЮД

Зима дощем розплакалася. Бо прийшла пора прощатися із землею. Весняні вітри, кваплячи її, гасають як навіжені по полях і садках, пробуджуючи їх від зимового сну.
— Уставайте, весна прийшла! Весна прийшла!
— Весна! Весна! — радо підтверджують жваві струмочки й вітаються до неба, ще блідого від морозів, але вже молодо вмитого, стоокого та сонячного.
Іду до гаю. До нього теж уже прийшла весна. Пробудила. Прокинувся він і мило всміхається до світу пролісками й вербовими котиками.
Дерева після сну порозкутувалися. Бруньки порозтуляли зелені кулачки — готуються викинути перші світло-зелені листки. Берізки повиходили аж на шлях, боязко світячи своїми стрункими білими ногами. А трави вперто пробиваються з-під торішнього листя, шукають (як я до тебе) шляхів до сонця. А те, щедро поливаючи навкруги теплом, каже, що за зиму добре відпочило і тепер світитиме довго-довго.
Квітень у зеленій шапці набакир, у шовковому поясі, стоїть осторонь — усміхається. Побачив мене, зірвав квітку й подарував. Чому не ти, милий?

ПЕРША КРАПЛЯ ВЕСНИ

Не знаю хто як, а я люблю горобців. Восени, коли птаство відлітає туди, де тепло та є їжа, ці сірі непоказні пташини лишаються. Їх чекає холод і голод. Але вони терпляче чекають весни. І неправда, що першими про весну сповіщають шпаки. Раніше, ще до першого весняного вітру, кричать про весну горобці, кричать зовсім не так, як восени, взимку чи навіть влітку.
Прислухайтесь, як цвірінчать вони рано-вранці наприкінці лютого, і ви погодитесь, що весна настає набагато раніше свого календарного строку.
Так було цього року. Перейшло лише на другу половину лютого. Дні стояли холодні й снігу по коліна, а горобчики вже щось помітили. Вранці гуртом усілися на верхівці крислатої яблуні, що нависла над самим моїм вікном, і дзвінкими голосами навперебій галасували про якусь надзвичайну й важливу подію.
Я туди очима — нічого не помічаю. А горобці зняли такий радісний галас, що я, заінтригована, визирнула у квартирку і, придивившись, вгледіла на краю даху прозору крапельку. Вона, здавалось, злякано тремтіла, не знаючи, що робити: залишитися на краю даху, замерзнути й стати бурулькою чи впасти в сніг і прокласти у твердому лютневому заметі перший весняний слід. Вагання було недовгим і вона впала...
Я довго дивилась на цю першу краплю і розуміла, що нова весна вже настала, почалась! І що саме про неї сповіщали сірі непоказні горобчики...

ПАДАЄ СНІГ
Зимовий пейзаж

Німо стоять дерева. Тільки дві акаційки відокремились від гурту. Підтримуючи руками білі спіднички, подались кудись через кучугури.
— Куди ви, схаменіться! — гукають навздогін злякані осики, — замерзнете!
Та ті вже не чують. Бо он там, під парканом, стоять стрункі осокори. Білими шапками вимахують та все підморгують акаційкам, щоб швидше бігли. І стежка білою стрічкою петляє між деревами, зупиняється біля ніг закоханих, прислухається.
— У тебе такі теплі руки.
— Твої теж.
Сивим, зажуреним вербам стає трохи заздрісно від тих слів. Бо нікому нагріти нахололих від морозу тонких пальців. Небо вкутується в сірі хмари, боїться простудитись. А на землі схвильований голос:
— Хочеш, я понесу тебе на руках?
І другий, зляканий від ніяковості:
— Ні-ні. Хіба я маленька?
Ідуть поруч. Внизу річка сховалася під тверду кригу, спить. Вважаються їй у снах весняні дні, повні щедрого сонця, зеленої трави, дзвінкого сміху й закоханого шепоту.
А поки-що падає сніг — біле диво землі...

СИЛА МОЛИТВИ

Одна дівчинка була сліпа від народження. І ніколи не бачила неба. І запитувала, що воно таке? Мама дівчинці відповідала, що це величезний дах другого світу, більшого й кращого від цього, в якому вони живуть. А ще, що там знаходиться Царство Боже. І Всемогутній Бог своєю ласкою пригортає й зігріває всіх. І для кожного там приготовлена гарна хата, прикрашена дивовижними квітами.
Якось по вечері, коли надворі була вже ніч, і всі поснули, дівчинка тихо прокралася з хати в садок. Дерева радо зустріли дівчинку. Нічні цвіркуни заграли на своїх скрипочках. Дівчинка ще ніколи не чула такої гри. Музика та викликала у дівчинки сльози й бажання помолитися. Вона впала на коліна й потонула в кількагодинній молитві...
Незчулася, як заснула там же в саду. А прокинувшись вранці, перше, що відкрилося їй — синє-синє небо, що всміхалося до неї.
Дівчинка прозріла. То була моя бабуся...

КОНОПЛІ

Щовесни дивуються сусідки наші:”І навіщо ви, Фросино, коноплі ті сієте? Користь вам із них яка? Ні полотна, ні зерна. Хіба, що горобцям забава!”
— Та я їх і не сію, — відказують мама. — Вони самі насіваються. А от вирубувати шкода — бо живе ж...
Мама не кажуть сусідкам про те, що з коноплями якось затишніше, тепліше на нашому городі. Сиві й жилаві, як життя прадідів маминих і моїх, коноплі стоять довкола нашої хати високим тісним колом.
— Які добрі, — кажу, — і щедрі.
— То від матері твоєї і від баби набралися щедрості й доброти, — немов промовляють вони. Волого зблискують стебла. Високо вони зросли й так по-святковому зеленіли. Наче вмиті.
А й справді, либонь, із маминих рук здобули вони вологу. На прожиток і на буяння з бабусиних рук вони її взяли. З рук невтомних, нелукавих. То в мене поняття про коноплі вчорашнє — з маминих і бабусиних оповідей, із прадавніх речей у скрині — полотняних рушників, які йшли обом на посаг, із полотняної сорочки з вишитими гладдю коміром і рукавами, з сукенки конопляної, фарбованої бузиною, яку мати береже на спогад про дівування. А мама з бабунею призвичаювалися до конопель ще з дитинства...
Замело, занесло сліди тієї давньої пори. Відійшли в минуле речі конопляні. А коноплі все так само буйно ростуть на нашому городі. До перших заморозків. І прийде день, коли коноплі залишаться на городі самі. Тепер і їм можна лягти вздовж городу, покласти голови на холодну землю і міцно заснути під білим місячним сяйвом. І крізь сон чутимуть вони, як по них котиться листя яворів і десь заспокоюється у ровах, теж починаючи засинати. Вони може й довше лежали б і дрімали б, коли б не горобці. Налітають із глибини саду, злодійкувато скрадаються до конопель. Тоді мама кажуть їм:
— Так нечесно! Ви ж свою частку ще влітку одержали!
І піднімуть коноплі, горобці полетять геть. А мама відшукають найвищі, найкращі стебла й заберуть насіння на майбутню весну. А навесні знову зеленітимуть коноплі на нашому городі. І знову сусідки нам дивуватимуться й умовлятимуть маму:
— І навіщо вам, Фросино, ті коноплі? Користь із них яка є? Краще посадили б ще три-чотири рядки картоплі!
А мама ніяково усміхатимуться й відказуватимуть:
— Бог із нею, із користю тією! Хай ростуть собі просто так, на втіху нам із дочкою...
І схиляться у поклоні перед коноплями. І я (не дивуйтеся, адже в мене мамина натура) теж низько вдарю їм чолом. І в тисячний раз шепну: "Спасибі вам за рід наш працьовитий! За ті скарби неоціненні, якими обдарували мене з раннього дитинства — навчили любити рідну землю і все, що росте на ній!".
...Закрию очі й казка про коноплі почнеться знову.
— Мамо! — подумки попрошу, — устеліть мені, як у дитинстві, ліжко конопляним рядном.
Разом із коноплями зійдуться сни до мого ліжка. Один за другого духмяніший, один за другого барвистіший...

ПРОПАВ БЕЗВІСТИ...

Вони жили на одній вулиці. Батьки їхні жили дружно, не сварилися. На свята одні одних запрошували в гості. І ті й другі, мабуть, не були проти, щоб поріднитися в майбутньому. Бо Михайлів батько якось за чаркою малинівки голосно сказав Марійчиній матері: — Пилипівно! У нас син росте, а у вас донька є. Віддаси доньку за мого Михайлика?
Мама весело засміялася, пригладила доньці волосся і легенько підштовхнула її до Михайлика. Але вони обоє чомусь лише спідлоба глянули одне на одного, засопіли, відвернулися й утекли. У дитинстві їх ніколи не бачили разом. Марійка гралася сама. Виносила на вулицю своїх ляльок і, розставивши їх на призьбі, готувала їм із глини різні страви. А Михайлик цілими днями пропадав із хлопчиками на річці чи в лісі...
Почуття кохання прийшло пізніше, вже в школі. Вірніше, на випускному вечорі. Михайло запросив Марію до танцю раз, удруге. Так вони й танцювали весь вечір удвох.
Навкруги було повно пахощів, та то й не дивно, адже кожна дівчина так напухалася, що всі квіти були посоромлені. Марійка з Михайлом кружляли й кружляли в танці й обом хотілося, щоб довго-довго тягнувся цей вечір і цей танець.
Потім вони пішли у свій клас, сіли одне супроти одного верхи на парти. Михайло запитав, що вона думає робити після школи. Марійка відповіла, що, мовляв, як усі, вступати буде.
А він раптом:
— Підеш за мене заміж?
Марійка розгубилася.
— Хіба ж так можна? Ми ж із тобою ще й не зустрічалися по-справжньому. Один цей вечір, танці та й усе.
— Що нам ходити, зустрічатися! — заперечив Михайло. — Ми ж сусіди й добре знаємося. Підеш?
Вони сиділи в напівтемряві, світло вливалося лишень через відчинені двері з коридору, а ще потайки у вікна від вуличного ліхтаря. Від його слів, від близькості (тримав її руки у своїх руках) паморочилася голова, щоки палали так, ніби пекло їх сонце й вона сказала таке дивне для неї, тихе й щасливе:
— Піду!
Одружитися вони не встигли бо через два місяці Михайла призвали до армії.
— Ти будеш чекати мене? — запитав хлопець дівчину в той останній їхній вечір, хоч міг тепер і не запитувати.
— Буду, — відповіла тихо, стримуючись, аби не заплакати. — Тільки листи часто пиши. А я чекатиму.
Перший лист від Михайла прийшов ще з дороги. А другий... аж із Афганістану. І з того дня в Марійчиній душі посіявся страх за коханого, від листа, до листа. Так довгих два роки. А коли до демобілізації залишилося всього два місяці, від Михайла прийшов коротенький лист, який закінчувався словами: "Чекай. Я скоро-скоро повернусь до тебе...". І все. Михайло замовк. Не одержавши відповіді на декілька своїх листів, Марія поїхала в сусіднє село, до Михайлової матері, яка переїхала туди до родичів. Та зустріла її, посивіла від горя й сліз, на порозі. І як грім серед ясного неба, пролунали її слова: "Пропав безвісті".
Через місяць Михайлова мама померла, серце не витримало горя. А Марійка... П'ять років ще чекала, тішачи себе надією, що Михайло живий, що він у полоні, але повернеться. І всі ці п'ять років — пошук. Та марно. Нарешті, вибившись із сил, зрозуміла: або треба жити як усі, або не жити зовсім. Хотіла вибрати друге, але пожаліла батьків, за що їм це?
...З Анатолієм її познайомила подруга. Одружилися. За його шляхетність, ніжність та турботу протягом восьми років їхнього спільного життя, Марія віддячила двома синами. Здавалося, розсіялися, нарешті, хмари й на душі потепліло.
І раптом... через п'ятнадцять років Марійка випадково дізнається, що Михайло живий! Живий! Після ампутації обох ніг живе зовсім близько, в обласному центрі. Він усе вирішив один — за себе і за Марію. Не хотів, щоб вона бачила його скаліченим, щоб бачила його муки й сама не мучилася б разом із ним. Одного лише не знав він. Що Марія чекала його будь-якого: здорового, хворого. І що їй не треба було часу, щоб звикнути до нього такого, скаліченого війною, змиритися з гіркою реальністю. Бо вона кохала його. І зараз, через такий довгий проміжок часу, кохає і нема для неї дорожчої й ближчої людини, як він.

НЕ ПРИХОДЬ, БАТЬКУ!

Десь опівночі в районному відділі внутрішніх справ пролунав телефонний дзвінок. Черговий почув у трубці розпачливий дитячий голос:
— Дядечку міліціонер, приїздіть скоріше, у нас біда!
Одразу виїхали на дитячий виклик. Біля воріт будинку їх зустріли перелякана десятирічна дівчинка Люба й сусіди. Двері на веранду були зачинені на гачок. З кімнати долинала брудна лайка, змішана з погрозами, п'яного господаря дому. Коли двері все-таки відчинили й увійшли до хати, побачили на столі недопиту пляшку горілки, на підлозі — гору побитого посуду, а посеред кімнати осатанілий п'янчуга щосили бив заплакану дружину.
— Що ти робиш, Василю? — кинувся до нього сусід.
— Геть! — заревів той, — уб'ю!
Але вдарити так і не вдарив. Побачивши міліціонерів, одразу ж утратив войовничий вигляд. Пішли в хід і п'яні сльози, і "палкі" обіцянки ніколи більше й пальцем не торкатися дружини й дочки. Коли ж ці обіцянки нікого не зворушили, підійшов до Люби, погладив її.
— Я скоро повернусь!
Але дочка висковзнула з-під його рук і гірко-гірко заплакала....
***
Кожна зустріч приносила їм щастя й радість. А скоро й одружилися. Тоді Ліді здавалося, що щасливішої від неї немає на світі. Так спливали дні, тижні. Пройшло два роки. Народилася донька.
Однією рукою Василь обіймав дружину, другою колихав у люльці доньку. Щастя? Так. Але іноді воно, мов вітерець у полі, війне, приголубить та й зникне. Незабаром Ліда стала помічати, що Василь приходить додому напідпитку.
— Ти б, Василю, не звикав до горілки, — бувало просила його ласкаво.
— Не турбуйся, — запевняв дружину.
Та не так вийшло. Усе частіше й частіше повертався додому п'яний, вчиняв сварки. Марно намагалася молода жінка добитися злагоди. Спершу лише сварився, а потім і руку підняв...
З кожним днем життя в домі ставало нестерпнішим. І для дружини, і для доньки. Соромно було дивитися в очі сусідам. Виїхали з села, поселилися в райцентрі в купленому будинку. Влаштувалися на роботу. Ліда в районну лікарню, він в автопарк. Перші дні пройшли у них тихим святом. У вихідні, правда, Василь не знаходив собі місця, але все ж таки стримувався — не пив. А Ліда раділа в душі. "Може, справді, схаменеться й не питиме?" — думала. Донька теж стала не такою лякливою й замкнутою.
Одного разу, коли вони з мамою вже вкладалися спати, батько прийшов напідпитку. Його потягло на "задушевні" розмови з дружиною й донькою, але, побачивши їхню неприязнь, вдарив по столу кулаком так, що тарілка впала на підлогу. Це його ще дужче розлютило й він вирішив усе зло вилити на дружині!... І знову сварки, п'яні погрози, бійки. Так було до того фатального вечора, коли його забрала міліція. Справа була передана в суд. Я була присутня на тому засіданні суду, бачила й чула Ліду, коли вона повними сліз очима дивилася на суддю і просила благально:
— Прошу Вас, допоможіть врятувати чоловіка від остаточного падіння. Пошліть його на лікування!
А Люба, коли ми виходили із зали суду, торкнулася моєї руки й несміливо запитала:
— Скажіть, а батька сьогодні не випустять із міліції? Хай не випускають, бо ми знову не спатимемо з мамою вдома.
Від тих слів дівчинки стало гірко й боляче. Боляче за неї та її матір. А гірко за Василя. Бо цієї трагедії могло б і не бути. Все залежало від нього самого. Коли б захотів, зберіг би сім'ю, людську й батьківську гідність. Якби хотів... Не схотів. І як розплата за те, слова доньки:
— Не приходь більше до нас, батьку!

ЄДИНА

Якась незрозуміла сила приводить його до цього будинку, до цього невимовно рідного вікна, хоч за ним уже давно живуть чужі для нього люди. Тут він стоїть, перебираючи в пам'яті все, що залишилося у нього від того недавнього щасливого минулого, яке пішло назавжди, залишивши йому лише спогади й печаль. А ще незгасне кохання до тієї єдиної, якої вже нема.
...Він ніколи не знайомився з дівчатами на вулиці. Але того разу його вразили її очі — усміхнені, голубі, які випромінювали стільки світла й тепла, хоч і з якимсь зачаєним смутком. І він уперше зрадив свій принцип, бо зрозумів — це Вона! Так вони познайомилися. Так знайомляться тисячі інших молодих людей, із тією лише різницею, що вони не були схожі у своїх стосунках на інших. З першого ж дня між ними встановилися особливі стосунки, сповнені чистоти й довір'я. Вони рідко говорили про своє кохання (навіщо слова, коли про нього кажуть очі, усмішки, серця?).
Невдовзі одружилися. Їм дуже хотілося дитини, але вирішили відмовити собі в цьому щасті, поки вона не закінчить навчання. Хоч тепер він впевнений, що нічого ніколи не треба відкладати на "потім", навіть на завтра, бо щастя настільки крихка річ, навіть у надійних руках. Бо людина безсила перед долею, особливо, коли кохає і є коханою.
Доля не випробовувала їхніх почуттів, але й не відвела біди, коли та постукала в їхні двері.
...Оксанка одержала диплом, а рівно через тиждень сталося непоправне. Мабуть, вона, дуже поспішала, або надто захопилася своїми мріями. Тому останній звук, який вона ще почула — це різкий скрегіт шин автомобіля, що вискочив назустріч із бічної вулиці. А далі — усе зникло кудись, як у туман.
Три дні в реанімації не змогли повернути її до життя. "Травма не сумісна з життям" — діагноз лікарів швидкої допомоги підтвердився. Усі ці дні він був поруч. Його лікарі пускали до неї, бо, побачивши його очі, неможливо було сказати йому — ні! Він невідривно дивився на неї й шепотів: "Кохана, як же ти не вберегла себе від цієї біди?".
Вона так і не прийшла до свідомості. Смерть, хоч і з невеликою відмовою, забрала її...
У нього в руках залишився її електронний годинничок, який незворушно відраховував хвилини, години, дні...
Він не зміг жити в їхній квартирі, де все нагадувало про недавнє щастя. Вибрався. А тепер ось якась незрозуміла сила приводить його знову й знову до цього будинку, до цього вікна. Хоч там уже живуть чужі для нього люди...

Далі