Віра Оберемок.
Дві половинки щастя.
Оповідання, етюди.

НАЧЕ В КІНО

Вони зустрілися поглядом у переповненому автобусі. Зійшли й обмінялися усмішками, мовляв, оце їзда! І він пішов поруч із нею, щось говорив, намагався взяти її за руку. Вона трохи соромилася, бо була зовсім юна, а він — давно дорослий чоловік. Проте, таки домовилися зустрітись увечері й піти до кінотеатру на індійський фільм "Ти — моє кохання".
Але в кіно вони, звісно, не потрапили. Блукали вечірніми сутінками під високим небом, що пахло настурціями. Андрій обережно підтримував Олю за лікоть, був ніжним. Довго прощалися біля воріт її оселі, довго цілувалися. Обом не хотілося відриватися один від одного. Але ж не можна стояти до ранку. Попрощалися...
Наступного дня Андрій прийшов із невеликим букетиком. Знову блукали в сутінках, мало говорили, тільки довго дивилися одне одному в вічі. Так, це кохання.. Він чекав на нього майже двадцять років, а до неї воно прийшло несподівано. І було все, про що пишуть у віршах: цнота ніжності, шаленство пристрасті. Все, що буває з усіма закоханими людьми.
Невдовзі Андрій поїхав — відрядження закінчилося. Але вони продовжували зустрічатися. Цілий тиждень Оля жила передчуттям побачення, а на вихідні летіла до коханого, мов на крилах. Він зустрічав її на автобусній зупинці з неодмінним букетиком квітів. То були найщасливіші хвилини для них обох, свято, якого праглося знову й знову.
І навіть Оліна вагітність не зіпсувала цього свята. Попри те, що Андрій був одружений, двох діточок виховував і не приховував, що сиротити їх не збирається. Хоч він не наполягав, Оля вирішила позбутися дитини. Андрій ніс її з лікарні в сусідньому райцентрі до машини на руках і шептав на вушко: "Що ж ми з тобою наробили, дівчинко?"...
Заради кохання Оля здатна була на все. Навіть умерти, як у індійському кіно. Бачила: переживає за дітей Андрій, піклується про них. Хотіла розділити клопоти коханого. Якось у крамниці надибала на чудові дитячі костюмчики. Уявила, як зраділи б обновам малюки. І Андрій зрадів би! Та грошей не було. Не довго вагалась, дістала з шафи свою нову зимову спідницю, переконала себе, що без неї обійдеться, тим більше, що давно прохала продати її модниця-подруга...
Але кожна історія кохання колись закінчується. Дізналася про їхні стосунки Андрієва дружина. Приїхала до Олі. Спокійна, розумна жінка, впевнена в собі. Довго вони говорили й Оля присяглася, що ніколи не розіб'є сім'ї коханого.
Слова дотримала. Навіть більше: невдовзі виїхала з села, аби Андрій ніколи не зміг її знайти. Не зміг дізнатися, що знову чекає вона від нього дитину.
Хлопчика Оля назвала Андрійком. Радіє, що схожі вони з татком, як дві краплі води. Любить сина безмежно. Андрія теж досі любить. Іноді бачить його вві сні ійпрокидається щасливою.

КОЛИ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ ДВОЄ

Каті здавалося, що нарешті зустріла своє кохання. Ніжне. Світле. Їй подобалося бути поруч з ним — таким вродливим, уважним. Жодного побачення без квітів, і майже завжди це були червоні троянди.
Вони зустрічалися вже більше півроку. Здавалося, почали розуміти одне одного з півслова. Якось теплого вечора, коли голова солодко паморочилася від розквітлої акації, Сергій стверджувально запитав:
— Певне, нам час уже побратися?
— Побратися! — радісно й співзвучно видихнула Катя.
Подали заяву. Катя була певна, що Сергій її кохає так само палко, як вона його. Одружилися. Вже з перших днів між невісткою й свекрухою ніби чорна кішка пробігла. Матері Сергія не подобалося все. За що б не взялася молода господиня. Якось, допомагаючи розставляти щойно куплені меблі, свекруха мимохідь кинула: "При розлучені доведеться все розпилювати навпіл". І засміялася.
Недоречний жарт Катя списала на гострий свекрушин язик. Яке розлучення? У неї чудовий чоловік! А якщо буде дитина, то вони взагалі стануть ідеальною сім'єю. Сергій, проте, не поділяв тих мрій. Ми ще молоді, казав, давай поживемо для себе.
Зі звісткою про те, що Катя вагітна, все ж змирився відразу, але обов'язково хотів дочку. Свекруха підтримувала: "З хлопчиком додому не повертайся", — жартувала.
Народився хлопчик. Пологи були тяжкими. Акушерка підбадьорювала: "Богатиря народила, молодець".
Батьки Каті днювали й ночували під вікнами лікарні. Сергій прийшов двічі: наступного ранку після пологів і в день виписки. Пояснив це тим, що готувався до їхнього повернення. Адже ж нічогісінько не купували наперед — погана прикмета. Свекруха не прийшла жодного разу. Тож Катя з лікарні попросилася до батьківського дому, мовляв, їй буде зручніше доглядати за Романчиком (так вирішили назвати хлопчика), мама допоможе в усьому.
Нагадала про себе свекруха на третій тиждень. Запитала по телефону: "Як там поживає наш Максимко?". Катя розплакалася. А свекруха сміялася в слухавку: "Ну ти, матусю, й нервова стала. Я ж пожартувала".
Того вечора вони з Сергієм уперше серйозно посварилися. Дружина виказала все: і що вона не може слухати недоречних жартів його матері, і що їй прикро, бо він нічого не допомагає. А якщо допросишся щось зробити, то все в нього виходить з примусу.
Катіна мама, аби в молодій сім'ї був лад, вирішила всі клопоти про маля взяти на себе. Навіть ліжечко дитини переставила в свою з дідом кімнату. Та це не дуже допомогло. Сварилися Катя з Сергієм дедалі частіше й затятіше. Мама лише скрушно хитала головою, а свекруха на кожному кроці розповідала, яка лайлива в неї невістка. Останньою краплею для Каті стали випадково почуті слова. Сергій скаржився другові:
— Думав, що знайшов собі любов на все життя. А вона така, як усі. Щось хоче від мене, а сама не знає що.
У суді їх намагалися помирити. Але вона не відступалася: жити разом неможливо. Немає між ними любові...

ДОВГЕ ЧЕКАННЯ
Новела

Вона вийшла біля вокзалу. Там було море людей. Одні входили, другі виходили, треті штовхалися й без будь-якої мети ходили туди-сюди. Все це було їй знайоме. Із зав'язаними очима вона могла все це описати. Бо так уже було. Дуже давно, але було. Вона стояла тут і чекала. Стояла, мов серед глибокої й бурхливої річки, та змагалася з течією. "Тільки б не знесло мене, а то не дочекаюся, і то буде моя вина. А я не маю права щось зіпсувати!"
В залі чекання під ногами блищала волога. Жіночі каблуки весело вистукували. Ноги ж товстого чоловіка нетерпляче й поважно направлялися до виходу: “Я чекати не буду, не буду, не буду", — повторювали чоловічі черевики на кожному кроці. "А я буду, я чекаю, я буду, я буду!" — Вона притисла кінчик язика зубами, бо ці слова вертілися на тому кінчику.
— А раптом не впізнаю?
Їй стало страшно.
В залі підіймалася голуба хмарка від людського подиху. В хвилюванні думала, чому я прийшла так буденно, чому так буденно стою біля дошки з розкладом? Треба було купити великий букет троянд, треба було купити його в найкращому квітковому магазині міста. І одягнути оте своє найкраще голубе плаття, яке тільки вчора забрала від кравчині. Тоді він одразу побачив би мене.
Очам стало боляче від напруження, залоскотали сльози. Вона втомлено їх приплющила. Нерозбірливі вигуки то тут, то там виривалися, як далекі вибухи грому й падали їй на голову та під ноги. Вона бачила себе, як стоїть тут: волосся біле, як хмари на небі, нові чобітки. Бачила себе, як втомлено спирається на стіну, сумочка через плече, тонкі пальці в кишенях пальто.
Засвічені люстри переморгувалися жовтими вогниками. Від цього і вона сама, і все навколо здавалося якимось нереальним. Її серце щомиті падало в прірву смутку, вона лякалася й у неї перехоплювало дихання від хвилювання. За цей довгий час чекання могла пройти ціла колона їх. Але жодний з них не був Ним. То де ж, де ж Він?
Вокзальне радіо прохрипіло: "Поїзд запізнюється на сорок хвилин. Повторюю, поїзд запізнюється на сорок хвилин!"
Несподівано зал чекання поплив. Вона вихопила руки з кишень і судорожно вчепилася ними за стіну. Вона не переносила каруселі й в фунікулері їй ставало погано. Постоявши так декілька хвилин, відірвала голову від холодної дошки, знову обережно повернулася обличчям до залу й з усієї сили стисла пальці в кулак. Все розтануло в яскравих тонах, не було ні землі, ні неба, стіна нахилилася й вона схилила голову на плече, декілька разів кліпнула довгими віями й раптом подумала, що повинна повірити в свою щасливу зірку. Якщо повірю — впізнаю його і так. Впізнаю тому, що він єдиний на світі...
...Світ перестав пливти, вона прислухалася до свого дихання, потім відкрила очі.
— Нарешті, — прошепотіла ледве чутно.
Обличчя в нього було до болю знайоме.
— Здрастуй! — сказав він низьким голосом.
Вона дивилась так, ніби бачила його не вперше. Він подивився на неї так — впало небо. Вона здивувалася, що небо раптом обернулося на веселку і в ній відчинилися двері до зелених дерев.
— Ходімо до них, — сказав він.
Він взяв у руки її кулачки й стис їх. Не боляче, але твердо. Вони були удвох. На цій землі самі...

БІЛИЙ ЕТЮД

Ще вчора за вікном густо бився дрібний, холодний, надокучливий дощ. Розмоклі коричневі калюжі просили у неба снігу. А небо, низьке й важке, тільки обіцяло. Раптом сьогодні вранці такий гарний і щедрий сніг!
Першою цю радісну звістку повідомила сорока. Вона всілася на високому яворі проти нашого вікна й весело застрекотіла: "На землю сніг упав! Сніг упав!". Вона розбудила мене раптово, саме в ту мить, коли мені мав приснитися той незвичайний сон про тебе...
Я не зумію стримати зітхання, на лікті підведусь і побачу голубий-голубий сніг...
— А бачиш, бачиш, — вправно перескакуючи з гілки на гілку, дивилася на мене чорними очима сорока. — Я не збрехала.
— Але так невчасно розбудила...
Мені боляче за мій нездійснений сон. Але я намагаюся говорити спокійно. Бо не маю наміру зчиняти скандалу з цим гомінливим птахом. Та це нічого не дало б. (Твої притишені кроки вже за порогом).
Відчиняться двері й увійде мама (а твої кроки вже на вигоні, за ворітьми, й не наздогнати тебе ні серцем, ні очима).
— Мабуть, лютий кріпким буде, — скаже мама, складаючи біля грубки засніжені дрова. — Скільки снігу намело!
У маминому голосі втіха. Бо ще вчора вони з бабою Мотрею, родичкою нашою, непокоїлись: що то буде з озиминою без снігу. Цьогорічна зима скупа на біле простирадло. Грудень був сухим і теплим, з відлигами й дощами. Минув січень, хоч і морозний, але похмурий, безсніжний. А всім хотілося снігу — скрипучого, синього, м'якого, як отава, й блискучого, як цукор. І ось нарешті він прийшов — кришталевий і квапний. Сипле й сипле його небо, ніби з рукава. Очима криниць поглинає сніг земля. Вальсують сніжинки за вікном, переливаються їх новенькі сарафани. (Не по росі, а по білій пороші ти від мене пішов, не встигши навіть сказати, коли повернешся знову в сни).
...Палахкотітиме полум'я, шурхотітиме в комині. Сніжинки розтаватимуть на яворових сучках і повнитимуть хату свіжим морозним запахом. І в нашій хаті запахне теж снігом. Зайде сусідка.
— Добрий день у вашій хаті! — скаже вона. — З снігом вас!
— І вас, — всміхнеться й собі мама.
Снігові раді всі. Горобці в білій піні купаються. Туркочуть на хліві голуби. Дерева й кущі вкрилися білими шапками й стали урочистими, наче одяглися на якесь свято. Хати стали ніби зовсім інші — вищі.
Моя самота, занудьгована за тобою, раптом без голосу, без жесту, шепне мені: "Що тобі в тім холоді вікна? Ходімо шукати його слідів". І я почну вдягатися.
— Куди ти? — здивується мама. — У тебе ж сьогодні вихідний.
Вибігаю на вулицю. Вирипує сніг під ногами. Вулиці й стежки здаються незвичайно прозорими й святковими. ( А для мене вони всі в одну єдину стежку зійшлися — де ти йдеш розмашисто та гінко). Січень з посрібленою памороззю бородою сонячно всміхається мені. Йдемо удвох. Тішиться вголос старий, що подарував людям і землі сніг.
Довгі сині тіні, мов вірні друзі, біжать за нами. (А твій шлях спокійно обійшовся без мене. А може ще не все? Може ти вернешся з далекого обрію?).
Вертайся. Хоч би для того, щоб побачити цей сніг. Бо такого в місті немає. У твоєму місті гуркочуть машини, пронизливо деренчать трамваї, а в нас так тихо й затишно. І тут снігові немає заборони. Крила в нього на всеньке село широкі. У нього селянська совість — щедра й безкомпромісна. Тому йому тут, в селі, найкраще.
Вертайся...

ГИДКЕ КАЧЕНЯ

Вона була некрасива й нагадувала гидке каченя з андерсенівської казки. Лише мама з прихованим смутком, дивлячись на некрасиве личко своєї доньки, тихо зітхала: "Що ж поробиш? Хай буде тільки щасливою!"
А дівчинка, пещеноуласкавлена мамою, росла вільною й самотньою серед високих трав (у дитинстві вони завжди високі), вдихала пахощі казкових квітів, вбирала нескінчено-мінливі кольори метеликів і неба, наслуховувала мелодії птахів і дощу, росла чемною, привітною й слухняною.
Подорослішавши, вона не стала красунею, але була мила, як майже всі дівчата в її віці. Співала в шкільному хорі, грала на баяні. Якось, на Новий рік, старшокласники, які втомилися від танців, затіяли гру. Один з них, Максим, красень на всю школу, заявив себе ворожбитом і став ворожити дівчатам їхнє майбутнє. Як дійшла черга до Ліди, так звали гидке каченя, він раптом посерйознішав і тихо сказав: "А ти будеш моєю дружиною".
Усі вибухнули сміхом, сприйняли це за жарт. Щоб такий красень та одружився з гидким каченям?!
Зачувши його слова й сміх оточуючих, Ліда почервоніла, якось силувано усміхнулась крізь сльози, що раптом набігли на очі, й упала непритомною. Зчинився переполох. Подруги відвели Ліду додому, де вона майже два тижні пролежала в ліжку. Після того вона всіляко уникала зустрічі з Максимом, він теж не прагнув бачити її. Відшумів випускний бал. Ліда вступила до бібліотечного інституту, закінчила його, стала працювати в бібліотеці. У неї завжди був гарний настрій, вона ніколи нікому ні на що не скаржилася, навпаки, майже завжди знаходився хтось, кого вона втішала.. Зовні все було начебто гаразд. Тобто, все й справді було гаразд, — так запевняла себе Ліда. І ніхто не здогадувався, як боліло, краялося її серце від самоти. Її однолітки вже давно переженилися й повиходили заміж, а вона так і залишилася самотньою (старенька матір померла). Ніхто до неї не залицявся, ніхто не пропонував їй руку і серце.
Дні йшли як череда. І не вертали назад. А як хотілося їй, як і кожній жінці, щоб хтось говорив їй про любов, обіймав, цілував. Особливо самотньо було їй у довгі зимові вечори. Вона боялася в такі години вертатися додому й вигадувала різні причини, щоб затриматися в бібліотеці. Або навмисне вешталася подовше вечірніми вулицями невеличкого районного центру в надії зустріти когось із знайомих. Дорогою додому їй було ще не так сумно, бо мала багато мрій: може, хтось увімкнув у її квартирі світло ( і я побачу це ще з вулиці), нехай навіть злодій — все одно жива людина. Може, якщо світло буде вимкнутим (а так буває завжди), хтось написав і залишив для неї записку. Можливо, хтось написав листа...
Поверталася. Не знаходила ніякої записки ні листа (як завжди), але ще дивилася під ковдру: раптом їх там заховали? Поглядала на речі: може, хтось переставляв їх чи витер порохи? (Завжди все на місці).
Довго причісувалася перед дзеркалом. "Ану ж хто прийде?" Ніхто не приходив. Тяглися одноманітні, сірі, як селянські хати, будні. І ось одного разу сталося так, що до неї хтось постукав у двері. Ліда відчинила їх і зустрілася очима з... Максимом. Він дивився на неї тими самими сірими очима, які так її приваблювали в школі. І в чому вона навіть сама собі не хотіла признатися. В руках у нього були квіти — білі ромашки (звідки він узнав, що це її улюблені квіти?).
Вона стояла перед ним ні жива, ні мертва. Вона не могла сховати від нього свого переляку й здивування.
— Прошу до хати, — нарешті ледве промовила тремтячим голосом. — Я трохи себе настрашила, бо не впізнала відразу.
Вони зайшли в хату. Максим взяв її за руки і сказав:
— Я приїхав не в гості, я приїхав, щоб бути назавжди з тобою. Ти не знаєш, як я дуже хочу цього! Я завжди хотів цього! Скільки я передумав за ці роки про тебе, — признався, — заплющував очі й бачив тебе — маленьку, тендітну, милу...
Він сказав, що любить її дуже. Вона глянула в його очі. З них світилася правда. Він не брехав. І вона несподівано для самої себе заспокоїлася. Її сумніви й недовір'я розвіювалися.
— Завтра одружимося, — сказав Максим і поцілував її — міцно і довго. І вона потяглася жадібно до його губ...
Кажуть люди, що доля іде відвічно своїми таємними, незнаними шляхами, яких нам ніколи ні збагнути, ні дослідити не вдається. Може, й так. І все ж я вірю в жіночу долю. І, зокрема, в цю, про яку я розповіла, бо ці двоє, Ліда й Максим, дуже близькі мені люди...

“БО ТИ СОЛДАТ...”

Я справді втомилася й тому відмовилася від танцю, а він образився. “Ви не хочете танцювати зі мною лише тому, що я солдат?” — у його очах був смуток і образа. Мені стало дуже незручно. Щоб якось загладити неприємність, запропонувала:
— Я втомилася, але якщо бажаєте, охоче прогуляюся з вами зеленими вулицями міста, ознайомлю з своїм селищем...
І ми пішли бродити тихим надвечір'ям. Тоді я вперше почула Володину історію про неї...
...Вони познайомилися в бібліотеці. Тендітна, із задеркуватим носиком та очима-просинцями, вона відразу йому дуже сподобалася. Зустрічі стали радістю для обох. Дівчина часто говорила:
— Мені здається, що ти якийсь особливий, не схожий на інших....
А Володя лише вдячно посміхався.
...Та одного разу юнак даремно довго чекав її. Вона не прийшла на побачення. І разом з ним сумували ніжні пелюстки гладіолусів — її улюблених квітів.
А на другий день зустрілися випадково. Стояла розгублена й почервоніла. Він дивився на осяйні розчерки брів, на тремтливі губи, посміхався й теж не знаходив слів. Мовчали хвилину, другу. Нарешті вона не промовила, а схлипнула:
— Ти більше не приходь. І не шукай мене...
— Чому? — тихо та якось збайдужіло запитав Володимир. Він навіть сам злякався того здерев'янілого голосу, бо одразу додав:
— Чому?
— Ми не можемо більше зустрічатися...
— Я тебе образив чимось?
Мовчала.
— Чому ж ти мовчиш? — взяв у свої руки її маленькі долоньки.
— З мене сміються подруги... І мама теж сказала, щоб я не ходила з тобою. Вона говорить, що з солдатами не можна дружити, бо солдати не вміють бути вірними...
— Але ж ти мусиш вірити мені... Вірити... — твердив Володимир. У цю мить всі інші слова здавалися йому безбарвними, пустими.
А на просинцях швидко збільшувалися дві прозорі краплини...
Більше вони не зустрічалися. Щось обірвалось і завмерло в серці.
...Невже всі дівчата так думають про солдатів?
Десь далеко перегукувалися байдужі гудки, у високості мирно дрімав блідолиций місяць. А мені хотілося на весь світ гукнути:
— Ви ж умієте бути вірними, дівчата? Вмієте чекати солдатів?

ОСІННІЙ ЛИСТ

Ліс будь-якої пори чарівний. І все ж найдужче я люблю його восени. У цей час хочеться притишити на лісовій стежечці ходу — аби насолодитися всіма барвами, якими щедро обдаровує природу художниця-осінь. Убралися вже в золото клени, берези, осики. Але й з них уже потихеньку падає листячко додолу.
— Ну, навіщо ти, осене, роздягаєш дерева? Залишила б їм літнє вбрання — воно ж таке гарне! — звертаюся.
Та не слухається осінь. Знай, своє робить. Останнє літнє тепло звисає на невагомих ниточках павутиння. Прощається з ним ліс. А при прощанні, як відомо, всі бувають особливо ніжними. Біля кожного дерева понаставлено м'яких низьких кріселок з опалого листя, ніби невідь-хто, таємничий і гостинний, припрошує посидіти в них. І справді, немає більшого задоволення, ніж присісти на розкішні "меблі". Пошепки, майже по-людському, лопотить віття, розповідаючи щось сумне. Мелодійною музикою шелестить листя, здається чутно, як воно одривається від гілок.
Думки ясні й несподівані, в такт осінній мелодії. Вологе свіже повітря наповнює груди. І, здається, що ти всесильний, що ти легкий і красивий, як усе те, на чому зупиняється твій погляд.
Світлі сонячні зайчики грають на опалому листі.. Я зберу з нього букет і принесу пізно ввечері до твого будинку. Покладу на поріг ганку. Це буде мій перший лист, скупаний в цьогорічній осені...

БЕЗДУШНІСТЬ

"Він у нас як квартирант"
(Із розмови з Ірою про батька)

Про драматичні події в цій сім'ї я дізналася ще до знайомства з їх безпосередніми учасниками. Одного дня на редакційний стіл ліг лист у звичайному синьому конверті, які щодня сотнями надходять з відділення зв'язку. Та зміст його різко відрізнявся від інших. Те послання не можна було читати без хвилювання.
"Ні, я не хочу повертати в сім'ю чоловіка. Не можу примиритися з його жорстокістю по відношенню до мене й доньок, уражених тяжкою недугою.
П'ятнадцять років тому ми побрались. У 1962 році в нас народилась Ірочка. Коли їй було два роки, ми помітили, що дівчинка хвора. Вона погано ходила. Лікарі довго не могли встановити діагноз. Потім виявилось, що це міопатія. Перший клас з великими труднощами Ірочка ще сама відвідувала. А наприкінці навчального року їй настільки погіршало, що в другому класі вона навчалась уже вдома. До неї регулярно приходила вчителька Світлана Андріївна Семенова. Зараз Ірочка у сьомому класі. Дівчинці ледь вдається з моєю допомогою пересуватись по кімнаті.
Молодша, п'ятирічна Оксанка народилася міцною і здоровою. Здавалось їй нічого не загрожує. Та от під час огляду лікарі дійшли висновку, що і в неї теж почався процес міопатії, і треба негайно пройти курс лікування. З трудом добилася можливості повезти дочок на лікування в клініку міста П'ятигорська. Чоловік, дізнавшись про це, відмовився дати гроші на дорогу. Кричав, що це даремне витрачання коштів, що це все одно нічого не допоможе. Погрожував, що коли розтринькаю гроші, то вб'є мене.
Ця розмова відбувалась на кухні, а через стінку Ірина спальня. Дочка все почула й гірко заплакала.
Коли повернулася з дітьми з П'ятигорська, чоловік, у перший же вечір, прийшов додому нетверезий, нам довелося йти до сусідів ночувати. З тих пір він постійно з'являється додому напідпитку. Гроші пропивав, навіть дітям на їжу не давав. Все ж я дістала певну суму грошей й повезла дочок у клініку нервових хвороб першого Московського медичного інституту імені Сеченова. Пробули вони в клініці місяць і я цілісінькі дні з ними. На руках переносила до маніпуляційних кабінетів.
Приїхав чоловік і повідомив, що одружується й щоб я цьому не заперечувала.. Мені нічого іншого не залишалось, як виставити його. Вдома, коли повернулась, — знову скандали. Якось не витримала уже такого збиткування, викликала міліцію. Довелось йому відсидіти 12 діб. Та з того часу й зовсім життя не стало в домі. Крім брудних лайок, погроз, нічого не чуємо від нього.
— Хата записана на мене. Хоч сьогодні вижену вас геть на вулицю. Речі повкидаю в валізу, а двері — на замок. Живіть де хочете. Каліки мені не потрібні!
Це так про рідних дочок. Не пам'ятаю, щоб за останній рік він хоч словом обізвався до Іри. Проходить повз неї, як повз пусте місце. Тим часом безсоромно спекулює хворобою дітей. Пішов у Суворовський райвиконком і попросив допомоги на них. Добре, що депутат прийшов із перевіркою й усе з'ясував".
Іду за названою в листі адресою — на вулицю Достоєвського, 30 у Херсоні. У вітальні на дивані три дівчинки. Ірочка з молодшою сестричкою Оксанкою та їхня подружка. Вони вичитували з старої книжки загадки й, намагаючись випередити одна одну, викрикували відповіді.
Так славно світило сонце у вікно, так мирно гралися кошенята на підлозі, з такою поважністю линув трохи хрипкуватий дитячий голосок, що здавалось, наче в цьому домі немає ніякої трагедії, що тут завжди так тепло й спокійно. Ірочка приязно усміхалась. Але як тільки запитала про батька, личко її спохмурніло:
— Він зовсім забув про мене, — мовила тихо.
І стільки відчаю, смутку було в її голосі, що у мене здригнулось серце й кілька хвилин я сиділа мовчки, не зважуючись на розпитування.
Іра давно не була на вулиці, але її не забувають шкільні друзі, вчителі. Та все ж крім їхньої уваги й турботи, крім материнської любові та ласки, хворій дівчинці так потрібна мужня підтримка батька, його чуйність і добре слово.
— Мені так хочеться, аби він хоч раз підійшов до мене, аби погладив по голові, — каже Іра.
Від її слів стає гірко й боляче. Гірко за Миколу Володимировича Кухаря, навіть страшно — за його черствість, бездушність до найріднішої, найдорожчої істоти на землі. Як мало треба дівчинці! І яким треба бути нелюдом, щоб не зглянутись на горе дитини, не стати їй опорою у скруті. Така поведінка М.В. Кухаря просто не вкладається в голові. Через те наче пече його совість, що горілкою залита. І от вже нависла над ним розплата. Бо для трьох найрідніших людей — дружини й дочок — він став чужим, про що свідчать Ірині слова:
— Він у нас як квартирант. Пишу цю кореспонденцію, а думкою знову в чепурному будинку на тихій околиці Херсона. Там живе дівчинка, яку батько так рано примусив зустрітися з черствістю. Колись же отямиться-таки — та пізно буде, й тоді не відвернутись, не втекти від невмолимого суду совісті. А суд громадський вже зараз повинен бути.

ПАДАЄ ЛИСТЯ

Листопад. Пізня осінь. Сира й непривітна. Густі білі тумани топчуться за вікном поміж вже майже роздягнених дерев, які покірно й безголосо струшують на землю останнє листя. Окреме з них, у великих дощових каплях, довго танцює перед шибками моїх вікон, ніби шукає шпарки у віконних рамах, щоб залетіти в кімнату.
Тужливо дзьобає у вікна холодний дощ. І сонця сьогодні нема. Цебто, судячи з білого дня, воно десь є, але за похмуро-сіро-небесними декораціями його не видно. Вмикаю світло. Вікна мокро приплющуються.
— До чого ж незатишно й сумно раптом стало? — дивуються.
А й справді. Світ навколо так змінився. Все принишкло, сумне й опечалене. І в моє серце туга ввійшла. Жаль і літа, що так скоро минуло, його тепла, і того, кого нема.
— Де ти зараз? З ким? Що робиш?
Якби-то ти про мене згадав. Або листа прислав.
Падає листя. Без слів, без сліз. Німо прощається. У прощанні тому щось таке безмежно, незміряно, несказанно опечалене й прекрасне, чого жодними словами не передати. Воно дивною музикою в душі бринить.

ЛИСТОПАД

Іду знайомою стежкою. До ніг падає листя. Жовте, червоне. Падає тихо й журливо. Нахиляюся, беру листки в руки. Вони лащаться до моїх долонь. Ніби хочуть, щоб їх зігріли. Бо листю холодно й лячно.
— Тьотя яка смішна! — глузує котрийсь із хлопчиків-школярів, що пробігають із портфелями повз мене. — Листям грається!
Я не ображаюсь. Де хлоп'яті знати, що це для мене не просто опале листя, а згадка про кохання моє, про дні мого щастя... Можливо, й тобі зараз під ноги падає це чарівне осіннє золото...
Пам'ятаєш, ми тоді прощались із літом. Десь високо в хмарах жадібно озивалися птахи. Та нам було не до їхнього плачу. Піднявши вгору руки, ми ловили листя. Воно тікало від нас, ніби хотіло з нами погратись. Один листок відірвався від гілки, тихо покружляв у повітрі й повільно опустився тобі в руки. За ним другий, третій...
— Дивись, я спіймав осінь! Для тебе...
Я ховала розпашіле обличчя серед жовтого дива й крадькома розглядала тебе, такого знайомого, рідного, ніби баченого вперше.

— Листя віщує наше щастя. Кажуть, жовтий колір — розлука. — Але в нас навпаки...
У твоїх словах цвіло тепле літо. І в моїй душі від них грали музики...
Листопад кидав і кидав нам під ноги золото. В мене не вистачало вже для нього рук.
— Я їду. Не сумуй. Повернуся. В день зустрічі подаруєш мені листя нашої осені...
Іду до гаю. Збираю листя з наших кленів. Для тебе...

МАМА

Ти дивишся на мене зажурено і говориш: “Зразу ж, як приїдеш, напиши мені.” Автобус повільно рушає. Крізь сльози усміхаєшся й махаєш рукою.
Я стою біля вікна й дивлюся на тебе, мамо. На твої світлі очі. На твої тремтячі, наче з хлібного житняка, виліплені й висушені до потрісклості руки, на твоє наймиліше обличчя, вкрите тоненькими рисочками зморщок... В цю хвилину, може, вперше в житті, я так глибоко усвідомлюю, яка ти дорога для мене. Бо всім, що в мене є хорошого, я зобов'язана насамперед тобі, мамо. Це ти мене навчила любити народні звичаї, обряди, свята, любити минуле, без якого не було б сучасного, не було б і мене. Любити рідну землю і мову, пісню і працю, крик журавлів над хатою і цвіт волошок у зеленому житі. Любити серцем і не кричати про це.
Автобус все швидше і швидше...
Я вже ледве можу розглядіти через шибку тебе, таку близьку і далеку для мене. Близьку тому, що ріднішого й дорожчого за тебе немає нікого в світі, а далеку тому, що знову довгий час я не буду бачити тебе. І зустріч, яку ми обоє так довго чекали, пройшла швидко, як сон.
Автобус все далі від тебе...
З цієї хвилини, я знаю, ти вже починаєш чекати моїх листів. І коли вони будуть приходити, перечитуватимеш до тих пір, поки не вивчиш напам'ять.
Автобус вперед і вперед...
Ти стоїш на зупинці одна під осіннім дощем. І плачеш. Мамо, не плач! Краще піди додому й засни. Тобі сьогодні неодмінно присняться квіти, які я щороку навесні тобі дарую, квіти любові і щедрості — червоні тюльпани.

ТВОЄ ВІКНО

Згасає день. Сонними хмарами пахне небо, голубими туманами пахне земля, твоїми кроками пахнуть втомлені за день вулиці. Я проходжу під твоїм вікном. Раз, удруге, вдесяте...
— Мені подобається тут гуляти, — кажу я подругам. Але ніхто з них не знає, що я приходжу сюди, щоб побачити твій силует у вікні. Ти теж цього не знаєш. Бо там, за освітленим вікном, твоє життя, твій причал. Мене там не ждуть. А я все одно приходжу. І стою доти, поки не побачу твій силует у вікні... Між нами якихось два-три кроки. Мої руки торкнуться гладенького скла, за яким твоє обличчя, мої пальці відчують прохолоду твого волосся, яке, мабуть, любить гладити... вона. Всього лише кілька кроків. Непрохідних. Я дивлюся на тебе, прихилившись спиною до каштана, що росте на тротуарі проти твого вікна.
...Ти сидиш біля столу. Щось пишеш. Твій піджак висить на спинці стільця. А на тобі біла сорочка. Та сама сорочка, в якій тоді вперше побачила тебе... Одного разу. Давно. Як давно, здається, це було. Провідуючи якось подругу, я застала в неї гостей. З усіх присутніх мене зацікавили двоє: блідий чоловік у чорному костюмі й білій сорочці та невисока жінка років тридцяти. Жінка була напрочуд гарна, з довгими білими кісьми, що вільно спадали на її плечі. Чоловік... Я не одразу навіть вловила, що в ньому незвичайного. Аж потім зрозуміла: усмішка. Якась дивна й завжди несподівана. І коли заграли вальс, мій улюблений вальс, чомусь захотілося, щоб саме оцей чоловік із дивною усмішкою запросив мене. І ти, ніби відгадавши це по моїх очах, ступив кілька кроків до мене.
— Будь ласка... Мій улюблений танець. — Голос у тебе виявився гарним, низьким. Мить... друга... Ще...
— І мій.
Я, мов скам'яніла, боячись ворухнутись, щоб не опали ніжні пелюстки мелодії, що лягли разом із твоїми руками мені на плечі. "Чи не для цього вечора я народилася на світ?'' — подумала я й сказала:
— Іншого разу я танцюватиму краще.
Але іншого разу не було. І ось тому я приходжу під твоє вікно. І всміхаюсь тобі. Хоч ти й не помічаєш мене. Зорі вже трохи сонні, дивляться на мене здивовано й зацікавлено.
— Невже й досі любиш його?
— Люблю, — кажу та йду додому. Іду й залишаю під твоїм вікном сліди, щоб завтра повернутися по них.

ЯКИМ ШЛЯХОМ ЙТИМЕШ, МИЛИЙ?

Сьогодні мені довго не спалося. Лежала й думала про тебе. Уявляла: а що, якби ти зараз до мене до хати увійшов. (Ми ж так одне одному потрібні?)
...Посадила б тебе за святково прибраний стіл, поруч з калиною й степовою криницею, що теж у гості зайшли, налила б у келихи неба й пригостила б усім, що в хаті маю. А сама, притихла й ощасливлена, сиділа б, підперши обличчя руками, й дивилася б на тебе, дивилася. (Я ж бо так за тобою зтужилася). А надивившись, взяла б за руку й повела б слухати ніч.
Бо ти в своєму великому місті ніколи не побачиш такої диво-ночі. Ще вчора ніч така не була, і позавчора не така. І берізки від світла місяця не були ще такими, як нині. Схилившись на тин, ронять листя вітру в поли. А верба, ледь-ледь зігнувши коліна, полоще у воді жовті коси. Літа вже не можна нічим врятувати. Ще цвітуть пізні квіти, але вже жовто кругом...
Край воріт ходить красуня-осінь, шелестить опалим листям, шукаючи між ним (як я між людьми тебе) когось... Стиха перешіптуються між собою липа з каштаном, та, припавши блідими лицями до шибок вікон, несміливо просяться до хати. 3 голими плечима деревам зимно. Згорнувшись клубочком, дрімає рожева хмарка біля місяця.
Може й собі приплющити очі й помандрувати! Випливти з хати й полинути до тебе. Побачити дім, в якому ти живеш, ліжко, на якому ти спиш, стіл, за яким ти працюєш, книги, які ти читаєш.
Ніч гріє рожеві долоні на щоках вуличних ліхтарів. А сон усе не йде до віч. Я виглядаю тебе. Яким шляхом йтимеш, милий?...

Далі