Віра Оберемок.
Дві половинки щастя.
Оповідання, етюди.

ПРИНЦ І ЦАРІВНА
Казка-етюд

Жили собі, були собі він і вона. Якось вони зустрілися. Просто зустрілися на вулиці.
— Здрастуйте. А я вас упізнала!
Він підвів голову. Перед ним стояла царівна. Очі в неї були великі й глибокі, як озера, в яких відбивалося небо.
— Я вас одразу впізнала. Ви — принц, — сказала вона і стала ще прекраснішою.
— Ви щось переплутали, — замимрив він. — Ми не знайомі...
— Та ні, я впізнала вас! — сказала вона рішуче. — Ви той самий принц, якого я бачила уві сні...
Йому захотілося повірити їй. Але він мав стримуватися. Хто вона? Царівна? А може, просто дівчисько?
— Ні, ви помилилися, — сказав він, і вона не посміла заперечити йому.
Минали дні. Принца вона більше не бачила. Але в сни він приходив, як і раніше. Вони бралися за руки та йшли кудись далеко-далеко. Він був добрим і уважним. Умів відгадувати її бажання. А якось... Якось він сказав їй: "Я тебе кохаю"...
Минали дні. І коли одного разу вона йшла вулицею, то знову зустріла принца. Він стояв коло клубу. Вона пройшла повз нього повільно. Озирнутися не дозволила собі. Він промовчав. Вона намагалася себе переконати, що він її не впізнав...
Та він упізнав її. Але... "Хто вона? — думав собі. — Царівна? А може просто дівчисько?"

ЗИМА

За дверима зима. Весела, рожевощока, білокоса. З синіми іскрами в очах. Із срібним інеєм на плечах. Сипле снігом. Набирає його повні пригорщі й жбурляє в обличчя, у спину, до ніг.
А тоді принишкне. Підійде до двору, примружиться й почне оглядати кожну стеблинку. Чи все прийняло її ласку, чи все одяглося в біле мереживо? Приляжуть десь у полі вітри відпочити, сонечко вигляне, й міріадами діамантів засяє світ. Гай-гай, ненадовго те. Знов налетять білі вихори. Насиплять кучугури під ворітьми та під вікнами. Повкутують у білі ковдри дерева. І стоять вони в глибокій задумі волохаті, насуплені й суворі, немов древні мудреці.
Калину коло тину зима напнула білою шаллю. Заснула калинонька. Явори через глибокий сніг до яблуньок у садок перебрели. Заступили їх молоденьких, від морозної віхоли.
Підходить зима до вікон. Всміхається-вітається. Виграє-витанцьовує, кличе в гості. Срібно-білі узори тче на шибках. З рукавів витрушує сни...
Мережить світ білий сніг. Срібний сніг.
На щастя.
На добро.
На врожай.

МАМИНІ РУКИ

На світанку, коли добрі феї і маленькі гномики розходяться по домівках, я прокидаюся від лагідних слів: "Вставай доню".
Розплющую очі — а над ліжком схиляється... сонечко. То мама в малиновій барвистій хустині, отій самій, що дарована їй на іменини. А потім я відчуваю легкий дотик її добрих рук.
Мами вже нема. А мене гладять її руки...

У ВЕСНЯНУ НІЧ

У весняну ніч ти прийдеш до мене. Будеш цілувати мої очі і розповіси мені чудову старовинну казку про любов і щастя, про мужніх богатирів, про Солов'я розбійника та Василису Прекрасну.
Ми полетимо з тобою в далекий край, побуваємо на скелі біля синьої ріки, де звив гніздо молодий орел, де вночі ламаючи гілля, блукає по лісу бородатий лісовик, а на берег виходять на водопій олені. Де зорі мені гукатимуть із висоти:
— Не відпускай! Він так від тебе їхати не хоче!
У весняну ніч... уві сні ти прийдеш до мене...

ОСІНЬ

Осінь прийшла з поля. Перебігла стернею в садки, обтрусила яблука, груші й непомітно підкралася до дерев, що попритулялися до тину. Явори пожовкли раптово, за одну ніч. І маленька берізка стояла тепер із золотими косами й була схожа на красуню з казки.
Літо, озирнувшись востаннє, розгублено кинуло:
— Я ж бо думало, то жарти...
І побрело тихо за село. А осінь, радісна, святкова, ген до лісу гайнула.
Притихли ошатні дуби. Гублять осики листя. Клени запалали червоним і жовтим вогнем. А з густих, ще зелених заростей, сховавши колючки, виглядає шипшина. Горить пурпурово!
...Ходжу, замріявшись. Осінь... Скільки в ній смутку! І скільки краси...

ПРО ТЕБЕ, ПРО ДОЩ, ПРО МОЄ ЧЕКАННЯ

З самого ранку небо почало супитись. Сірі пелехаті хмари захмурено тяглися понад дахами будинків, натикаючись на гострі верхівки дерев та антен. А по обіді почався дощ. Спочатку несміливий, дрібний, а тоді...
— Такий довго не вгомониться, — каже сусідка Соломія, котра зайшла до нас.
Від її слів мені не легше. Бо мені ще ніколи так не хотілося, щоб дощу не було, як сьогодні. Я боюсь що дощ може стати тобі на заваді, і ти не приїдеш. Як же я? Як чекання моє? Ми з ним живемо надією на зустріч.
Дощ великими краплинами вдаряється у скло шибок, повзе вниз, з'єднується в мокрі доріжки. І йому нема ніякого діла до мене, до мого чекання.
Я зітхаю, відходжу від вікна. Моє нове голубе, з яскравими квітами плаття, ретельно випрасуване, красується на спинці стільця. Я обминаю його. З кухні виходить мама, стає на порозі. На ній голуба кофтина, моя улюблена.
— А ходи-но, дочко, — каже вона мені, — застрочи тітці Соломії наволочку.
Мама завжди турбується чужими справами. Я нічого не кажу у відповідь. Та й що тут скажеш? Мовчки сідаю за машинку та починаю строчити. Полотно приємно холодить пальці, а думки мої знову повертаються до тебе — я для тебе сто доріг у серці маю.
Стукотить дощ, виблискують калюжі. Лишень крислатий явір уперто не підпускає під свої шати води. Ритмічно тікає годинник. Квапливо й голосно. "Тік-так, тік-так..." А мені вчувається: "Прийде-не прийде, прийде-не прийде". Наволочки готові. Я встаю з-за машинки, взуваю чобітки, беру парасольку й виходжу на ганок.
— Ти куди? — дивується мама.
— Піду прогуляюсь, — відповідаю.
— У таку погоду?
Та я вже вибігаю на вулицю. Дощ стікає по обличчю. Холодний, байдужий. Хіба йому зрозуміти мене і моє чекання? Я ж бо не просто прогулююсь, я назустріч тобі йду.

БЕРЕЗИ

Закружляли у весняному хороводі дерева.. Берізки-красуні, вкриті вже прозорою зеленою вуаллю, тягнуться до синього неба, пливуть, розгойдуються над головою. Стовбури, вмиті вранішньою росою, блищать, сяють, зливаються у яскраву золоту райдугу ранку...
А одна з беріз біля Обеліска Слави тягне свої тоненькі гілки-руки до землі, ніби хоче обняти всіх, хто спить вічним сном під гранітною плитою, передати їм оцю ранкову тишу, запах молодої трави, що розрослася ковдрою, усмішки сонця, пташиний щебет і непроханий біль, пам'ять по тобі, тату...

КРОКИ В САДУ

Повний місяць у небі. Біла стежка простяглася від місяця до землі. Сторожка тиша зависла в саду. Сплять дерева. І раптом... Чую кроки в саду. Під яблунями хтось іде. Ти?
Так, це ти. Я вірю, я знаю, що це ти. Зараз я побачу твої очі, твою усмішку... Серце ось-ось вистрибне з грудей. Хочеться стрімголов побігти до тебе. Але я стійко чекаю біля дверей. Стримую, стискую руки, що до тебе просяться...
Не треба квапитись. Я хочу запам'ятати твій прихід. Надто довго ти йшов до мого порога. Прочиняю двері. Синій вечір заходить у сіни. І я помічаю, що в нього такі ж, як у тебе, темні, глибокі очі.
Де ж ти?
Тривожно і голосно стукає серце. Нікого. То тільки здалося. Наша зустріч буде завтра. Завтра я почую твої кроки в саду.

КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ

Місяць котився, котився небом та й став перед нашим вікном.
— Затули вікно фіранкою, — радить мама, — бо від місяця уві сні болітиме голова.
— Хай, — кажу, — посвітить. Я ще не спатиму. Я навмисне не затуляю фіранкою шибок. Лежу в ліжку й вслухаюся в тишу за вікном. Бо незабаром ітимеш ти...
Твої кроки, собі на щастя й муку, я впізнаю, хоч би ти із сотнею людей пройшов. І серце моє, зачувши їх, вибухне суцвіттям райдуги. І під ноги тобі — мостами. Мостами з любові моєї.
Сонні шибки, розтривожені моїми очима, шепотітимуть твоє ім'я. Але ти не почуєш. Неспішно пройдеш повз нашу хату. Я побачу твоє обличчя в місячному сяйві, торкнуся в думках його долонями.
Мама не витримає.
— І що ти там цікавого вгледіла за тим вікном? — спитає сонно і трохи невдоволено. — Лягала б краще спати. Тобі ж завтра рано вставати.
Бачу стежку біля воріт, чую, як вона шепоче мені:
— Та поклич же його...
— А навіщо?
Я ж бо все одно повік не признаюся тобі про те, що в серці своєму маю. До того ж, ми до пуття й не знайомі. Ну, зустрічаємось зрідка. На вулиці, в бібліотеці. Але ж то все випадково. Зустрівшись, ти не грієш мене словами: "Я до тебе прийшов". Минаючи, я не прошу тебе: "Постривай".
Нарізно ми ходимо. І тільки іноді, в снах, я бачу ті стежки й дороги, по яких ми йдемо разом.
— Ну, хочеш, наздожену його, верну до тебе? (То стежці за мене болить).
— Не треба...
Очима доведу тебе до того порога, за яким нема ні мого імені, ні мого тепла...
— Чи ти сьогодні спатимеш? — дивується мати.
Сон утік від мене, сховався в закутках. Зараз він тихо вислизне через квартирку на вулицю. І ніхто, крім подушки, не знатиме, як я довго ще не спатиму.
І знову буде ранок. З нього розпочнеться новий день, який наближатиме і новий вечір. І серце знову чекатиме, коли озвуться до мене твої кроки. Я їх упізнаю, хоч би ти із сотнею людей пройшов...

ТАТІВ ЯВІР

З усіх дерев, які батько мій садив, залишилося чотири явори, високих, розлогих. Мені не раз мама оповідала про наймолодшого з них, якого тато посадив у день мого народження. Він тепер найвищий з усіх дерев на нашій вулиці. Він першим визирає з-за пагорба, коли я вертаю додому. Забачивши мене, явір щасливо хитає вітами.
Коли я була маленькою, я часто приводила до мого явора своїх друзів. Ми вилазили на його стовбур, вмощувалися на його розложистому гіллі і там гралися. Уявляли себе то мандрівниками, то перелітними птахами, що, нарешті, дісталися із вирію до рідних країв. Явір ніколи не сердився на нас. В усій його постаті прозирали терпеливість і доброзичливість.
Розкішною кроною явір тулиться до мого вікна. І завжди, коли я прокидаюся і розплющую очі, то найперше бачу явора. Ми весело вітаємося, обмінюємося усмішками, звідуємо одне одному маленькі таємниці. Я люблю розмовляти з явором так, як з другом своїм, звіряюся йому в найпотаємнішому.
Часто під моїм явором відпочиває мама. Сидить подовгу тиха і зажурена. І в його шерхоті їй, мабуть, вчуваються веселі голоси тієї щасливої довоєнної пори, коли портрет тата красувався на колгоспній Дошці пошани, а не печалив нашу хату чорною рамкою.
Тоді вона й сама, молода, повна сил, працювала в полі, тішилась материнським щастям. Мама ніколи не говорить мені про це, але я вгадую все по її обличчю, по кожній рисочці на ньому.
І коли я бачу маму в зажурі, у мене в грудях стає тісно. І явору теж не по собі в такі хвилини. Він раптом замовкає, хмуриться і стає схожим на солдата. Кожна мамина сльоза довго тенькає в моїх і його грудях.
А сьогодні дід Андрій, сусіда наш, прийшов і каже мамі:
— Фросино, давай зрубаємо цього явора: користі від нього ніякої. Тільки й того, що заступає світло у вікнах. А то й дрова будуть, і грядка під цибулю...
Зачувши ті слова, злякано дзенькнули шибки у вікнах. І хата завмерла. Стіни, рушники, піч — все насторожилося. Я дивилася на маму: що скаже вона?
А мама глянула на явора ясно-ясно, і відказала дідові:
— Ну що ви, Андрію... Мені світла й землі вистачає. А явір... Я ж люблю його.
Нема тебе, тату, он вже скільки літ. А твій явір росте. Шуми, стрічай ранки, яворе. Ти наш, ми не зобидимо тебе.
Живи яворе!

МАМИН ХЛІБ

Лежу в тихій прохолодній кімнатці з встеленою річковою травою долівкою і з-під опущених повік спостерігаю за мамою.
Мама печуть хліб. З нового врожаю. На честь мого приїзду додому.
— Нагодую тебе, дочко, домашнім хлібом. Заскучала, либонь, за ним в дорозі?
— Заскучала, мамо!
Розпашілі руки і щоки в муці, мама виловлюють з дерев'яної діжі білі пшеничні хмари, кладуть на лопату і садять в піч.
Я навіть чую, як він дихає,
Зеленим зводиться лицем,
Щоб серце радувать не крихтою,
Не перецвілим сухарем.
Набігають на пам'ять слова поета. А хліб росте, випинається вверх. На лавці ждуть свого часу глечик води для зволоження й вишитий рушник, що має прикрити хліб...
— А це що за диво? — дивлюся на великого, як сонце, пирога.
— Твій улюблений, з маком! Такий тобі і не снився в отому казковому Криму! — мама щасливо сміються.
Як впорано з хлібом, підметено біля печі, мама кажуть:
— Відпочила? Тоді переодягнися, допомагатимеш ліпити вареники.
...Мирно шурхотить під маминими долонями по клейонці мука. Закладає мама у вареники картоплю, капусту, сир...
На довгому столі виструнчуються рівні ряди вареників із білого пшеничного тіста.
...Приємний, гарячий дух повнить нашу хату до краю. І від того запаху в груди хлюпає чимось далеким, рідним, давно-давно знаним...
...Вже виймати хліб пора. Піч дихає, пашить жаром. І від того мамине лице займається рум'янцем. Мама ніби молодіють на очах, за якусь мить зморшки розгладжуються. Швидкі й спритні її руки виймають із печі пшеничні паляниці з рум'яною хрусткою скоринкою, кладуть їх на лаву, на чистий вишиваний рушник, збризкують водою, щоб підсмажена скоринка не втратила ламкість, не відстала від гарячого м'якуша.
— Тепер і гостей кликати можна! — кажуть ненька.
Зійдуться родичі й сусіди, сядуть за стіл. Їстимуть хліб, запиваючи свіжим молоком і хвалитимуть маму. І всім буде радісно на душі.

ЛАСТІВКИ

Тільки розвесніється, як мене охопить дивний настрій. Я починаю з нетерпінням чекати ластівок.
Але першими їх побачать мама. Рипнуть двері, й вони радісно та загадково скажуть:
— Вийди-но, подивись, які в нас гості!
— Прилетіли вже?
Вибіжу на поріг. Підніму догори голову й побачу на дротах біля хліва крихітні, живі грудочки. Висять на лапах і незворушно розчісують дзьобиками крильця, наче й не було осені й довгої-довгої зими, наче вони нікуди й не відлітали.
Я підбіжу ближче, а вони хоч би крильми ворухнули. Отже, знають, що не чужа! Отже, довіряють! Солодко щемить в грудях від гострого відчуття радості...
Сядемо з мамою на призьбі біля хати. А ластівки, причепурившись, закружляють над нами, викреслюючи коло за колом, заговорять між собою, наповнивши подвір'я пристрасним щебетанням.
— Мабуть, обговорюють, де будуть гніздитись, — скажуть мама.
Бо в нас два гнізда. Одне на фронтоні, під самим дахом хліва, а друге — у сінях хати під стелею.
Ластівки говоритимуть між собою так голосно, аж відлунюватимуть дзвоном шибки у вікнах. Переможе Вона — вишукано вбрана і дивно граціозна. Ластівка шугне в розчинені двері сіней і знайомо покличе Його в гніздо.
— От і маємо квартирантів на ціле літо! — весело, без досади і клопоту, скажуть мама.
Особлива ніжність живе в наших серцях до ластівок. І, мабуть, спадкова, від дідів-прадідів, трохи забобонна осторога: цих пташок зобиджати не можна й відмовляти їм не можна. Поселяться ластівки — на щастя, на радість, на добро.

НАВІЩО Я ЗУСТРІЛА ТЕБЕ?

Любов ніколи не вимагає, вона завжди дає, любов завжди страждає,
ніколи не висловлює протесту, ніколи не мстить за себе.
М. Ганді

Хтось скаже, що все оте через збіг обставин: як ріки сходяться, як береги єднаються, як голуби паруються...
А хтось інший почне наводити приклади, порівняння, цитувати письменників, поетів, кине на шальку терезів вдаху-невдаху. Невдахи, як на чию думку, це ті, які з якоїсь причини не зійшлися, не поєдналися, не спарувалися.
Хай вже й так.
Але ж я зустріла тебе!
А може для того, щоб зустріти і тільки. Інакше, як можна пояснити комусь і собі навіщо люди зустрічаються. Це, мабуть, вище нашого розуміння. Так повеліло небо, природа, якісь непізнані досі сили, що керують нами й ведуть навстріч одне одному. Просто надходить такий час, коли людина потребує іншої людини: для спілкування, для взаємозбагачення душі.
Навіщо я зустріла тебе?
А щоб сказати, який ти милий, хороший, добрий. Щоб подивитися на твої очі, на твою усмішку. Надивитися й увічнити назавжди.
Навіщо зустріла?
Все було, як уві сні, як у щасливому маренні. Я стаю ще багатшою від тієї стрічі, збагатилася почуттями й ніжністю.
Ось для цього я стріла тебе!

 

У день перемоги

Поночіло. Неквапом я поверталася додому, ще здалеку побачила, що в усіх вікнах нашої хати горить світло. А коли підійшла ближче до дверей, то почула знайомі жіночі голоси:
— Зачем отняли у меня
Кого ждала, кого любила...
А потім все стихло. І було чути тільки, як мої мама знову намагаються всіх збадьорити:
— Кумо Маріє, не плачте!
— А ви, Павлино, не будьте сумні!
— Сестро Мотре, не мовчіть! Сьогодні таке свято, а ми все сумних і сумних співаємо. Давайте якоїсь веселішої!
І підперши щоку рукою, починають:
— Заграй мені, музиченько, я буду співати,
Щоб було моєму любці легко танцювати!
З протилежної стіни з фотографії в рамці задивилось ласкаво й співчутливо на гостей таке знайоме до найдрібнішої рисочки молоде обличчя тата. Коли б не війна, то носив би зараз тато густу бороду й вуса. А так назавжди бути йому молодим і безвусим...
Я постояла ще трохи, послухала пісню й про парубка, який відправив хлопців спати після того, як розпрягли коней, а сам пішов копати криниченьку й, звісно, про хмеля... Повернулася й пішла назад. Вирішила не заважати їм. У вухах моїх ще довго звучали голоси цих жінок. Адже всі вони з самої війни залишилися вдовами й тільки зрідка, раз у рік, збиралися в кого-небудь разом, щоб ось так поспівати, згадати молодість, хоч на хвилю забути про гірку свою жіночу самотину...
Коли б не війна...

МОЄ СВЯТО

Воно почалося одразу, тільки-но я прокинулась і розплющила очі. Я побачила раптом, що все навколо змінилося. Ніби те ж саме сонце, що й учора, та не те, той самий вітер, але не той. Свято моєї душі поширилося на все довкола. Земля, дерева, повітря наповнилися безліччю таємниць. Я вийшла надвір, а люди йшли й всміхалися мені. Мабуть тому, що я їм усміхалася. Небо сміялося, дерева шепотіли ніжні слова.
— Що з тобою? — дивувалися знайомі. — Ти сьогодні якась не така, як завжди...
— Бо вже весна! — відповідала я.
Не могла ж я їм признатися в тім, що сама лише згадка про тебе наповнювала мене радістю, щастям і безкінечною вдячністю до світу. До неба, де пливли білі хмаринки, що нагадували мені казкові фрески. До яворів, котрі теж із здивуванням придивлялися до мене. До синичок, які весело поралися в годівниці. Й просто до прегарного цього дня. Хай і холодного, але такого сонячного.
Та що пояснювати? Адже ніхто не знав, що вчора ти сказав мені: "люблю"...

ВЕСНЯНА ІСТОРІЯ

Того дня вперше прошумів весняний теплий дощик. Порозкидав-загубив на вулицях срібні дзеркальця й помчав собі. А в них стало заглядати сонце й усміхатися. Перехожі на вулицях теж усміхалися. Лише одна дівчина, що самотньо сиділа на лавці в парку, не усміхалася. Бо їй було сумно й незатишно...
— Не треба, — почула раптом вона тихий голос над собою. — Не сумуй!
Дівчина підняла голову. Перед нею стояв юнак. І в кожній рисі його обличчя було сховано по добрій посмішці.
— Хочеш, — запропонував лагідно, — я розповім тобі казку?
— Хочу.
Хлопець сів поруч на лавку і став розповідати.
...В одній теплій країні жила красуня. Якось вона почула казку про холодну країну, в якій ростуть чарівні квіти-проліски. Вередливій красуні захотілося мати таку квітку. Ніхто не погоджувався йти так далеко, а один юнак пішов і квітку приніс. Подав її коханій.
— Пхе, — розчаровано протягнула та, — вона зовсім не така чарівна, як говорили!
І красуня впустила байдуже квітку на землю. А юнак відмовився від її кохання. Він не міг зрозуміти, як краса й черствість можуть жити так близько..
Хлопець замовк.
— А що було далі? — запитала дівчина.
— А про це я розповім завтра, коли ти знову прийдеш на свою лавку в парку.
... Він приходив щодня й розповідав їй все нові казки. Про зорі, не тільки про ті, що в небі, а й про ті, які в наших очах, під нашими ногами, в травах, в кожній стеблинці... А одного разу він прийшов із своїм другом. Друг його був зовсім іншим. Він не розповідав дівчині казок. Він сміявся до неї, підморгував, говорив компліменти, грав на гітарі модних пісень. І вона майже не слухала того, що говорив юнак, в кожній рисі обличчя якого було сховано по добрій усмішці...
Другого дня дівчина не прийшла на їхню лавку в парку. І його друг більше не приходив. А юнак, в кожній рисі обличчя якого було сховано по сонцю, приходив ще і ще. Але дівчини не було.
...Лише згодом вона прийшла. Але вже запізно. Бо вже ніхто до неї не підходив і не розповідав прекрасних казок про зірки.
Не тільки про ті, що у небі, але й про ті, що в наших очах, у наших душах.

ГОРДА

У школі їх посадили за одну парту. Вона була відмінниця, але він ніколи не намагався списати в неї контрольну чи підгледіти розв'язок задачки, як робили це інші. Це трохи дратувало її самолюбство, бо була вона дівчина горда...
Якось вона довго хворіла. Він заходив до неї, приносив домашні завдання, книги. Так зав'язалася їхня дружба. Тепер уже нікого не дивувало, якщо хтось із них чекав, щоб разом іти до школи чи додому. Всі знали про їхню дружбу.
Потім вони вчилися в інститутах. Він у медичному, вона в педагогічному. В її домі він став майже своїм, бо часто бував у них, і всі звикли до нього. Щороку, в день її народження, він приносив їй квіти. І був завжди в центрі уваги серед гостей, бо мав веселий характер. Усі були впевнені, що вони одружаться. Вона — теж...
І ось він уже лікар, вона педагог. Цього року в неї збіглися два свята: одержання диплома й день народження. І сьогодні, як завжди, мали зійтися друзі й родичі. Мав прийти й він. Як довго вона з ним не бачилася! З часу їхньої переддипломної практики.
...В автобусі вона раптом побачила його. Він ніжно обіймав за плечі юну дівчину. Та довірливо тулилася до нього. Її він не помітив, і вона поспішила вийти з автобуса. Зрозуміла: його сьогодні не буде!
А вдома вже зібралися гості. Швидко переодягнувшись, вона вийшла до них. Тепер чекали тільки його. Усі були впевнені, що він прийде. Раптом пролунав дзвінок у двері й на порозі став службовець з бюро добрих послуг з великим букетом і запискою. Вона поставила квіти у вазу на столі, а записку прочитала вголос: "Кохана! Вітаю з днем народження! Вибач, приїхати не зможу, затримали справи!"
Вечір пройшов весело. Гості вітали іменинницю, вручали подарунки. Всі були задоволені й ніхто не здогадувався, що цей букет квітів із запискою послала собі вона сама. Бо була вона дівчина горда...

ПЕРШИЙ СНІГ

Він увійшов в її життя несподівано. Того дня вона запізнилася до подруги на день народження й прийшла коли вже всі сиділи за столом. Їх посадили поруч, майже напроти відчиненого вікна. Нахилившись, він тихо запитав: "Слухайте, а вас не протягне?". Вона усміхнулася й заперечливо хитнула головою.
— Я не застуджуюся.
Потім він проводив її додому. Їй було цікаво з ним, як буває цікаво з новою людиною, але не тепло, як буває від близькості дорогої людини, з якою хочеться йти без кінця. Йти росяними ранками, вдень під пряжливим сонцем і вночі під зоряним небом...
Вони підійшли до будинку й деякий час стояли біля воріт. Вона все поривалася метнутися в прочинену хвіртку, наче там хтось чекав на неї, але стримувала те бажання, чогось ждала й прислухалася до свого серця. Та воно мовчало...
— Вам подобається Хемінгуей? — запитала його.
— Пам'ятаєте в його романі "По кому б'є дзвін" є епізод, коли Марія біжить до коханого босою по снігу? — А сама подумала: Я теж змогла би босою по снігу"...
Другого дня він прийшов до неї в бібліотеку. Побачивши його, вона чомусь зніяковіла (адже не домовлялися про зустріч) і, відповівши на привітання, опустила голову. Про себе відмітила, що на ньому біла сорочка, новий короткий сірий галстук з маленьким вузликом під комірцем. "Для мене вдягнувся", — вирішила й ще більше зніяковіла. А коли мовчати далі стало зовсім незручно, запитала:
— Візьмете що-небудь почитати?
Пішла до стелажів і знайшла йому потрібну книжку. А потім вже знову йшли вдвох.
Такі невизначені стосунки між ними тягнулися цілу вічність — два тижні. В кіно вони майже не ходили, все якось не виходило. А от вечірні прогулянки притихлим селом, з яскравими зірками в небі, були. Вона дізналася про нього все. Від народження й до того дня, коли він з'явився в їхньому селі. Він не був надокучливим, не був неприємним. Це інтригувало. "Може це моя доля"?" — думала. Бо так не хотілося вже бути одній!
...Того вечора було особливо гарно навкруги. Місяць грав зайчиками на опалому листі, творив химерні мережива на деревах. І їй здалося, що вони йдуть не селом, а чарівним, досі небаченим, світом. І раптом він запитав її, підкреслюючи свій подив:
— Не розумію, як ти можеш жити в такій дирі? Тут же нічого хорошого, крім нудьги й болота!
"Це все, що він побачив", — подумала вона сумно.
— Давай поїдемо звідси разом! — вмовляв він її. — Будемо жити у великому місті, де є все для культурного відпочинку й приємних розваг!
Вона й сама знала, що можна жити по-іншому. Веселіше й легше, для свого задоволення.
Та вона народилася в селі, виросла в ньому. Воно було для неї колискою, а кожен кущик, кожна деревина, стеблина — рідними й знайомими. Вона не могла зрадити їх, покинути.
— Залишайся краще ти тут! — намагалася вона переконати його. — Все, що здається зараз тобі таким непривабливим, чужим, згодом стане рідним і дорогим. Ти звикнеш і зрозумієш, що в селі можна жити не гірше, ніж у місті. Тим більше, що в місті тобі ніколи не побачити такого неба, таких зірок, такого місяця, який он павичем ходить між хмарами!
Їй так хотілося відкрити йому красу рідного села. Та він не зрозумів.
Його автобус відходив увечері. Вона не пішла проводжати. А вранці посипався сніг. Спершу несміливий, а далі почастішав, заспішив. І швидко все довкруж затягнулося чистим дивом. На землю, ще вчора всіяну багряним листом, упав перший сніг і покрив собою її тугу за нездійсненим щастям.

Далі