Віра Оберемок.
Дві половинки щастя.
Оповідання, етюди.

ЧЕКАЮ

На моїй вишні, що гіллям звисає на вулицю, уже червоніють ягоди. Цікаво, чи вишня думає про щось? Мабуть. Може то від думок коливаються на ній гілки?
Моє вікно відчинене в садок. Бачу, як ніч зірок спати укладає, оксамитовою ковдрою укриває, а вони вириваються, розлітаються по небу, просять: "Ще хвилину, ще одну хвилиночку, матінко!" Капризують. Їм не хочеться спати, бо онде місяць гуляти вийшов.
Мені теж не спиться. Бо цього вечора до мене хтось не прийшов.
До вечора був гарний день. Гарний тому, що був сповнений чекання. Високо в небі шугали ластівки. Я дивилася на них і думала про те, що прилетіли вони до нас здалеку, із півдня. Може, з тих країв, де жила колись Лаура, де й досі живе любов Петрарки. "Я сліпну в чистім сяйві мадонни, і не сховатись в сутінок вечірній, ні в пітьму ночі не втекти мені..."
Сім віків тому жив Петрарка. І сім віків живе його любов до Лаури. Живе Лаура...
Скрипнула хвіртка... Хто там?!
Нікого.
Берізки в білих сорочечках завмерли біля самих воріт, ніби теж виглядають когось.
Може, ластівки бачили навіть ту високу гору Мон-Велету, порослу вигорілою травою, сивим полином та кипарисами, на яку колись піднявся Петрарка? Того дня поет прийшов до церкви Святої Клари, щоб поклонитися богові, але зустрів іншого бога — прекрасну Лауру й усе життя потім поклонявся тільки їй — її красі, її душі. "Немає глушини такої, у якій би не знайшла мене любов, щоб знов вести розмови нескінчені..."
До місяця позбігалися-таки зірки. Ланцюжками водять хороводи. Ніч махнула, певно, на них рукою. Нехай бавляться! Примружила сині очі. Потемніли вони...
Може, подібну ніч багато віків тому переживала й Лаура. І теж не спала, коли Петрарка писав присвячені їй сонети, — відчувала його любов на відстані.
Але чому не сплю я? Невже й про мене хтось думає цієї ночі?
Не знаю. Але все одно — я чекаю. Щодня чекаю — прийди.

ДОРОГА МАМО
Роздум

Скільки листів починалося, починається і буде починатися цими словами. Змінюються покоління, а ці слова завжди лишаються нев'янучими, мов квіти безсмертника, бо звернені вони до найдорожчої у світі людини — до матері.
Діти знаходять в матерях моральну опору в житті та в боротьбі. Матері постійно живуть у серцях дітей і звертаються до них у часи найважчих випробувань, у хвилини душевної скрути.
Хіба не про це говорять солдатські синівські листи з фронтів Великої Вітчизняної війни. "Дорога мамо..." Часом то були останні рядки й останні слова на полі бою.
Нині мирний час. Але хіба то менша радість для матері — одержати листа від сина чи дочки з тих країв, де їм випало жити й працювати. Своєчасно напишіть, своєчасно подзвоніть і не лише в день народження чи свята. Мабуть, найдорожчі для матерів ті листи, які надходять до них у будні. Матері завжди раді теплому слову своєї дитини, завжди з нею в радості й горі.
Чи завжди ми пам'ятаємо про це? Іноді свою неувагу виправдовуємо тим, що ми й так любимо своїх матерів, що часто думаємо про них. У думці посилаємося на службову завантаженість, сімейно-побутові клопоти тощо.
Часом навіть не помічаємо, яким способом завдаємо прикрощів своїм матерям. Скажімо, приїдемо у відпустку й поспішаємо відразу до друзів. Живемо в одному селі чи місті, а до батьків довідуємося рідко. Буває і так, що матері живуть у наших сім'ях, що листи писати немає потреби, а ось теплоти, душевного ставлення до них не вистачає, вони поглинаються домашніми клопотами. І стають наші матері своєрідними няньками в сім'ї, а то й гірше того — хатніми робітницями. І вже зовсім прикро, просто осудно, коли виїхавши з рідних місць, ми забуваємо про батьківські могили, до яких давно позаростали стежки-доріжки.
Раніше мені доводилося надовго розлучатися з своєю ненькою, не бачитися з нею місяцями. І то були найважчі періоди мого життя. І як найдорожчу реліквію, я зберігаю неньчині листи, які вона мені надсилала. І знаю, нема нічого кращого та приємнішого в житті, як писати листи матері й одержувати їх від рідної неньки.

ПОКЛИЧ МЕНЕ
Етюд

Що сниться засніженому каштану край твого вікна? Моїй берізці — весняні хороводи й ти.
І мені теж хочеться весни в котиках лози й зустрічі з тобою. Ще ні разу я не відчувала так гостро туги за тобою, як сьогодні.
Поклич мене! Я почую. Або хоч шепіт пошли. Він до мене долетить. Хоч у листах, хоч у снах...

ІДУ ДО ТЕБЕ

Закохана весна білими крилами розквітлих яблунь обціловує неповторними пахощами землю. Скупана тими поцілунками, земля зворушливо добрішає, стає з чорної зеленою, із зеленої голубою, ніжить своєю прохолодою, обіймає давно забутою твоєю ласкою.
Колись усього одного кроку мені не вистачило, щоб стати поруч із тобою, глянути в обличчя, яке для мене єдине.
Хоч я і знала, що колись таки я обов'язково зроблю його. Бо світ без тебе холодний і пустий. І ретельно готувалася до нього. Була птахою на твоєму дворі, квіткою у твоєму саду, синьою від роси травою під твоїми ногами. Навіть білоголовою хмаркою над твоєю головою. І весь час берегла пам'ять про твої слова, руки, вуста, очі.
І ось нарешті... Я прийшла. Я біля твоїх дверей. Стук...стук...стук.
Серце заніміло. Тремтить.
Невже запізнилася?!

НІЖНІСТЬ

Цієї ночі мені наснився молодий місяць. Золотим човном плив він над осокорами й тополями, над яблуневим садом за нашою хатою. Я стояла на порозі й зачаровано дивилася на нього. На небі господарювали хмари, а місяць знову й знову виринав між них і плив далі по небу, наче морем. Десь була в нього своя пристань, до якої він простував.
А вранці прокинулась і кажу мамі:
— Снився місяць мені гарний-прегарний...
— Чекай нареченого, — усміхнулася матуся.
А вдень одержала твого листа. Читаю... "Люблю, дуже люблю, міцно цілую...". Щастя...
Раптом защеміло серце. Перечитую написане... Милий, навіщо ж так багато ніжних слів? Від того вони стають легкими, мов хмарина-пір'їна.
У моїй руці тремтить перо. Пишу йому, судженому моєму: "Бережи ніжність. Нехай тієї ніжності, яку ти зараз так щедро роздаєш, не зменшиться. Нехай вистачить її на сьогодні, на завтра, на довгі роки. У неї ж бо, як і в місяця, має бути одна-єдина пристань — наша сім'я".

МАТЕРИНІ БОЛІ

Тихо журяться верби над водою, оповідаючи одна одній дивні літні казки. Принишкла, замріялась білокора береза. Вітерець уже не розчісує її довгих оксамитових кіс: забіг аж ген-ген — у лісок. Умостився під густою ліщиною, притих. А в місячному мареві — двоє. Тримаються за руки.
— Я хочу тебе познайомити з мамою, — горнеться вона до його плеча.
...Мати сидить на лежанці. Натруджені руки схрещені на грудях. На голові — сніг сивини.
У кутку — скриня, на дні її — вишиваний рушник, а в ньому — щось загорнуте.
— Мамо, — звучить доньчин голос. — Це мій друг. Солдат.
...Шорсткий шматок заліза лягає їй у долоню. Пече руки.
— Що це?
Важка тривога б'ється в грудях.
Вишиваний рушник тремтить у висохлій руці.
— Твій батько теж був солдатом, — мати мовчки ковтає сльози. — Загинув у 45-ому. Цей осколок, доню, — болісна складка на устах, — вийняли з його серця.
За шибкою притихлі клени. І вечір у синьому човні. У доньки чорні коси до колін. А в матері — вкриті памороззю скроні, вицвілі від горя і сліз очі.
У її очах може втопитися весь світ: усі розстріляні дні та повішені світання, спалені порохом ночі й дикі погляди гострих мечів. А в серці тривога, а в серці невиліковний біль.
...Місяць тішить березу, ніби вдову. Цілує білі ноги, заплітає коси кострубатою рукою. А матір... Хто втішить матір? Хто втре з її обличчя невиплакані сльози, подарує усміх на вустах? Вирве з серця криваву рану, біль, якому нема кінця?

Смiшний

Таке вже говорив того вечора, таке говорив... Аж у грудях стало гаряче від його слів.
— Ти мені, — каже, — снилася сьогодні. І вчора.
Паморочиться голова. Терпнуть пальці. А в його очах іскриться теплота.
— Я щасливий, що зі мною танцюєш ти...
Треба щось сказати йому, а слів нема. Розтанули в ніжній музиці, у замріяному вальсі. Може, висмикнути свої руки й втекти до дівчат? Та назовсім вивільнити їх із його теплих долонь не хочеться.
Вщухла музика.
В очах подруг росте цікавість:
— Що він тобі говорив?
— Нічого.
— А ти така радісна.
Гаряче тьохкає в грудях — що зі мною?
— Він тобі подобається... — здогадується котрась із подруг.
Треба заперечити, відмовитись, але... усмішка ще тремтить на вустах. Я намагаюся стримати її, розсердитись, але губи не витримують — сміються.
І чого я сміюся? Ще справді подумають, що мені подобається отой смішний-смішний...

Про що шумлять верби
Образок

Берізка стоїть і мовкує. Довге скучерявлене волосся спадає їй аж до білих ніг. Раптом у тиші чийсь схвильований голос:
— Хочеш, я понесу тебе на руках?
І другий, злякано-зніяковілий у відповідь:
— Ні. Хіба я маленька...
Місяць вештається у небесній чорній вишиваній сорочці.
— Я тобі красивішу вишию, світлу, як наша доля, — торкається рукою дівчина до солдатської гімнастерки. — Мене мама навчила.
Сиві горбаті верби прислухаються до її слів.
— Ти носитимеш її на щастя. Я хочу, щоб на землі ніколи не було більше війни. Ти теж не хочеш, правда?
— Правда, — разом із солдатом шелестять верби.
— Правда... — пливе місяць над ними.

БУДЬ ПИЛЬНИМ

Мерхне озеро. Тихо шепоче липа. А матері вчувається голос дочки. Вона вслухається в рідний голос сина.
Під ноги сумно стеляться береги; шелестять дерева, щебечуть пташки. Цими ж росяними стежками, путівцями вели на смерть її дітей — сина й дочку.
...Їх поставили поруч: змучених, побитих, але гордих і нескорених, брата й сестру.
І в останню хвилину, коли рука фашиста, не здригнувшись, накинула зашморг, сестра міцно стисла братову руку, відкинула темне розмаяне волосся, усміхнулась ніжно.
— Прощай, брате! Будь мужнім!
Буйна трава, квіти червоних тюльпанів на їхніх могилах. Буйна трава. Здається, що тут ніколи не було смерті, а завжди квітувало радісне, щасливе життя. Але там, під травою, лежать вони, лежать її діти!
На планеті знову війна. Ллється кров в Іраку. Знову кричать далекі зорі, б'ється в тривозі сонце. А в серці у матері незагоєна рана, шелест рідних голосів:
— Будь мужньою, мамо! Збережи життя на землі!
— Будьте розумними, люди — тихо плачуть могили.

МАТИ

Ідучи на роботу, я часто зустрічаю недалеко від бібліотеки, у скверику біля Братської могили, посивілу від років і материнського горя жінку та невгамовну карооку дівчинку — її внучку. Я не вступаю з ними в розмови, але знаю, чого вони приходять до Батської могили. Сини цієї жінки так і не повернулись додому тоді, у 45-ому. І ніхто навіть не знає, де їхні могили....
...Скупе березневе сонце було на диво щедрим на тепло, лагідно, по-материнському, обціловувало розбуджену весною землю, обігрівало дерева. Перші вістря зеленої трави жадібно пили його проміння.
Бабуся звично сиділа на одній із лавок, а внучка бавилася біля бронзового воїна, що стояв непорушно, схиливши зажурену голову.
Я й собі зупинилася неподалік. Промені сонця, граючись у верхів'ях дерев, раптом впали на бронзову постать воїна. По його суворому обличчю покотилися прозорі краплини прохолодної роси.
— Бабуню, глянь! — кинулася мала до старенької, — дядя плаче!
Тужно стиснулося материнське серце. І дві гарячі сльозини, мов дві туманні зорі, впали з очей ...
— І ти плачеш, бабуню?! — горнеться до неї вражена дівчинка.
У широко відкритих дитячих очах пропливають і страх, і небо, і хмари, і сонце...
...Я кладу до підніжжя пам'ятника букетик білого рясту й тихо йду...

ПАВУТИННЯ ПЕРШОГО МОРОЗЦЮ

Коли те було? “Донечко, уже час прокидатися, у школу збиратись,” — ніжним диво-голосом забриніло десь далеко-далеко. Дідусь сон, зігравши на флейті свою останню мелодію, потупцював чар-зілля збирати, щоб наступну ніч ним прикрашати, і я прокинулась.
— У тебе личко розпашіле, як у колобочка! Дня доброго, донечко! — мама мені усміхається. До її хустки листочки сухенькі вчепилися, з кишені фартуха гілочка калини виглядає.
— Мамо, ти на осінь схожа! — захоплено мовлю.
— Я вже і є найсправжнісінька осінь, скоро й до зими дотупцюю, — розсовуючи фіранки на вікні, каже замислено мама.
Перші сонячні промінчики заснували в кімнаті тонкий серпанок. Накинувши старенький джемпер, вибігаю на подвір'я. Воно вкрите сивим павутинням першого морозцю. Холодно зблискує ще необірваний глід. Літа вже нічим не можна врятувати, хоча ще цвітуть пізні квіти. Пролітають поодинокі сніжинки. Вони відразу тануть на гілочках дерев...
Як же давно те було! А в нас усе, як і тоді! Щоранку вулиця святково оживає. У сусідському дворі знехотя гелгочуть гуси. На старій висохлій шовковиці вистукує дятел: "Щасливого дня! Щасливого дня!"
— Доню, вже час прокидатися, — бринить зовсім близько мамин голос.
— Щасливого дня тобі, світочку! — шепочу, вчарована цим дивосвітом. І починаю збиратися на роботу.
Мама вносить до хати пізніх яблук. Ставить на стіл. Помічаю на яблуках сухенький самітній листочок. Думаю: то листочок маминої... уже зими...

Ноктюрн для мого поля

Зима уже закінчилася. Вона пересіла у візок із рипучими коліщатами й покотила собі кудись. І поле жадібно вигрівається під першими лагідними променями весни. Чорніють звільнені від снігу ріллі. Пробуджуються од довгого сну ще тьмяні, притолочені, прибиті недавнім морозом, озимі.
— Ось і прийшла знову моя пора, каже весна, — Утішу я вас, люди, не тільки красою своєю, а й дам вам снаги, щастя, яке усміхнеться хлібом на ваших столах.
Усю зиму мріяло поле про той день, коли з'явиться весна, привітається до нього сонцем і вітрами й поведе сівачів у гони. Засміються від радості плуги (бо надокучило лежати без діла) і занурять долоні лемешів у вогку й теплу землю. Золотими рядками ляже в землю зерно. Мине кілька днів, і, налившись земною силою, зерно проб'ється з глибини зеленими росточками. І в них буде подих поля і подив поля. І втіха поля. І радість поля. У них мрії.
Поле... Я люблю його з дитинства. Ця любов у мене від мами. Ніхто, мабуть, не вмів так, як вона, відчувати, чим воно живе, чим дихає на ньому кожна стеблина. "Глянь лише, як усміхається поле, — казала мені мама, — воно наче зіткане з сонячних ниток". Або: "Ти знаєш, про що шепоче кожна стеблина в полі? Про дощі, про сонце, про дорідне зерно.".
Відколи я себе пам'ятаю, ми завжди були нерозлучні — я і поле. У дитинстві воно було моєю колискою. Я росла разом із його колосками. Мене поле, як мама, на руках піднімало й солодко заколисувало на своїх грудях десь у затінку під копою, поки мама жала. Крізь напівзаплющені повіки спостерігала, як її руки спритно брали жмут стебел, підрізали його та клали на перевесло... Я заздрісно дивилася на снопи, що лежали за маминою спиною.
— Мамо, а мені можна?
— Мала ти ще, дочко, руку поріжеш...
Я дивилася на мамину працю, а мама бачила мою досаду і, щоб заспокоїти, з усмішкою казала сусідці:
— От у мене, Соломіє, уже й поміч є. Наступного літа удвох жнивувати будемо.
Десь там у полі ходить дитинство моє. То у врунах зелених, то в пахучих стиглих хлібах, а то по сивих від перших морозів стернищах.
А на полях посівна. У м'яку землю лягає золотаве зерно.

ЯКБИ ТИ ДО МЕНЕ ПРИЇХАВ

Якби ти до мене приїхав, я повела б тебе до мого гаю. Як гарно зараз у ньому! Осінь уже прибрала його. Розвішала на гілках сріблясте павутиння бабиного літа, розстелила на стежках рушники, мережані шурхотом листя і дощових крапель, убрала в різнобарвне вбрання дерева, кущі. Кожне дерево — як струна. Торкни ненароком — і задзвенить, заграє на ста сопілках.
Край дороги, у жовтих свитках, притихли, як парубки перед весільним танцем, ошатні дуби. Ждуть не діждуться, коли вдарить бубон місяця, цьвохне дудка вітру, і вони вихором помчать аж на той бік, де верби сумні сповивають лише їм одним зрозумілу тривогу. Із густих зарослів, сховавши тернові колючки, вийде шипшина нас стрічати. А за нею сосни в зарошених долонях принесуть для нас шишки. Одразу порудіють, вклоняючись, кучеряві явори. А їм ще так хочеться у зелені постояти!
Я поведу тебе до моїх червоно-жовтих кленів (вони ж бо такі смішні! Усе літо ревнували мене до тебе. До твоїх рук, до губ твоїх). І не в силі сховати від них радості своєї, притулюсь до їх жовтих грудей, шепну: "Простіть! Я так його чекала...".
Прибіжать берізки (вони ще з весни хотіли зустрічі з тобою). У жовтих хустинках, у листі до колін. А за ними — калина. Червоними, як змерзлими, рученятами торкнеться до твоєї щоки:
— Це він?
— Він!
Тумани, обгорнувшись срібними плащами, візьмуть нас за руки й поведуть через жовту браму аж на ту поляну, де на сопілці щось тривожне й шепітно-ніжне Мавці наостанок награв Лукаш, де корч пожухлої трави, неначе лісовий водяник, виринає й кричить: "Посидьте зі мною!".
Гублять осики листя нам до ніг. І від нього ми й самі станемо такі ж сумні, як оця верба.
...Ходжу, замріявшись, по гаю. Заглядаю за кожне дерево, за кожний кущик. Ніби справді там можу знайти тебе. Так і здається: ще мить, ще крок один — і я тебе побачу. Підійдеш, покладеш мені на плечі свої сильні руки та скажеш: "Я так до тебе спішив...".
Якби ти до мене приїхав!

БАБУСИН РУШНИЧОК
Спогад

Бабусині руки, зграбні й легкі, висмикують із куделі прядиво, сукаючи нитку, і намотують її на веретено. Так це в них гарно виходить, що й мені кортить спробувати. Не витримую, зіскакую з теплої печі, на якій ніжилась, і прошу:
— Бабуню, я теж хочу з вами прясти!
— І добре, що хочеш, — лагідно всміхаються. — А чого ж... Прясти, дитино, — діло святе. Сама Богородиця пряла...
І бабуня мене вчать вертіти веретеном.
— Настараємося полотна й нашиємо тобі сорочок, спідничку пошиємо, — підбадьорюють мене. — А ще зроблю тобі рушничка. Такого ні в кого з твоїх подружок не буде. По краях вимережимо верби зелені, червону калину. А по полю пустимо колоски житні й пшеничні. Виростеш, поїдеш далеко-далеко й рушничка з собою візьмеш. А стане тужно за рідним краєм, подивишся на рушничок — і легше на душі стане...
Так і вийшло. Вимережила для мене бабуся пречудового рушничка. І мандрував він зі мною по всіх усюдах. Коли прикладала його вранці до вологих щік, відчувала п'янкий запах рідного краю. Пахло мені лугом вербовим, у якому соловейки щебечуть, зозулі кують. Пахло зерном дозрілим, що сонячною хвилею переливається за виднокрай...
Першим, хто мене зустрічав удома, коли спішила стежкою по холодній від нічної роси траві, був милий серцю луг. Він посилав зозулю, і вона гукала маму й бабусю.
— Вернулась! — бриніли радісні голоси серед кущів калини та сміялися радісно очі. Здавалося, разом із ними привітно усміхаються верби. І проводжають нас до хати, і зазирають обережно крізь вікна та двері. Вернулась!
— Мамо, бабуню, — прошу, — встеліть ліжко татарським зіллям, щоб пахло...
Разом із зіллям простеляю на подушці бабусин рушничок. Покличе він добрі сни. Зійдуться вони, один від іншого духмяніший, один від іншого барвистіший...
Немає вже давно бабуні. Але досі в хатині лежать на печі кужіль і веретено. Немов відпочивають перед довгою зимовою роботою...

ЛІТО

Розгонисто й несподівано налетіло гаряче літо. Розімлілий червень підперезався барвистим поясом і ходить по садках, струшує на землю стиглі шовковиці.
— От і діждалися ще одного літечка, — каже мама, зіпершись на сапу.
Полемо з нею город. За нашими спинами, зігріті літом, наливаються зерном ячмінь, пшениця, жито. Там колгоспне поле, воно близько. Зелене-зелене. А город наш заклечався цвітом маку. У білому шумі стоїть картопля. Підкручує пишні вуса часник. Стеблинки щавлю кумедно зіп'ялися на зелені ніжки огірків, що ніби зібралися кудись тікати. А сп'янілі від сонця молоді соняшники цілуються з в'юнкою квасолею.
— Скільки разів бачу все це на своєму віку, а от звикнути не можу, — ніби виправдовується мама й усміхається комусь ще й ще. — Ти тільки послухай, доню, як солодко пахне земля! І кожна зеленинка на ній.
Мама нагинається, пестить руками молоді голівки капусти, довгі коси моркви. До її ніг лащиться лапате гарбузове огудиння.
— Земля добра й без міри щедра, доню...
Я мовчу. Я не кажу мамі, що вже чула це від неї. Минулого літа, позаминулого. І позапозаминулого. Але промовляє мама ті слова завжди так натхненно й так зворушливо, як найбільше одкровення. І я вірю: вона заново відкриває для себе літо. А що вже про мене казати? Я менше на світі прожила. Літо для мене — солодка, чарівна казка...

А КАМІНЬ МОВЧИТЬ

Спадає на землю тихе надвечір'я. Повертаючись з роботи, я мріяв про те, що ось так йтиму одного разу і зустріну дівчину. Моя буйна уява малювала її досить виразно, і я вигадав собі кохання. Воно було не схоже ні на одне кохання в світі.
Якось, підходячи до плавнів, я й справді побачив дівчину, що сиділа на камені. Серце немов спинилося, бо я жив уже давно вигаданим милим образом.
— Пробачте, ви когось чекаєте?
Дівчина рвучко підвела голову, глянула на мене великими карими очима й відповіла:
— Ні, просто я люблю бувати тут. Одна.
Вона подивилась кудись у далечінь і, підвівшись, швидко пішла геть.
Я довго дивився на постать, що зникала у вечірній млі, і думав: яка вона гарна! Я познайомлюся з нею. Обов'язково!
Наступного дня, ледве дочекавшись кінця роботи, швидко пішов додому. Сподівався зустріти незнайомку. І справді, дівчина в голубому платті сиділа на тому ж місці.
— Пробачте, — звернувся лагідно до неї, — я теж люблю інколи бувати один. Але ж людина не повинна бути самотньою.
— Не думайте, що я самотня!
Незнайомка раптом підвелася й поспішила вузькою стежкою. ЇЇ голубе плаття здавалося мені якимось світлим дивом на фоні зелених плавнів. Я довго сидів над річкою, пригадував найкращі слова, щоб завтра сказати дівчині. Та наступного дня вона не прийшла. Я довго чекав, чекав кожного дня, а дівчина немов розтанула в далині голубим маревом.
Так минув місяць. Щоб я не робив — тільки й думав про неї. Чи зустріну?
Нарешті, повертаючись з роботи, помітив на камені голубу цятку.
— Вона! — блиснула думка. І вже не йшов, а майже біг.
— Пробачте, де ж ви... — і тут я мов спіткнувся. Зупинився вражений.
Переді мною сидів на тому ж камені юнак у голубій тенісці. Почувши моє "пробачте", він так само рвучко, як колись дівчина, повернувся до мене і, ковзнувши по мені поглядом, відвернувся. Якби він глянув уважніше, побачив би мою розгубленість і подив, змішані з сумом.
Зрозумівши, що юнак чекав її, омріяну мою дівчину, я повільно пішов стежкою додому. Хто вони ці двоє? Що сталося між ними? Про що міг би хіба розповісти камінь. Та камінь мовчить.

НА ЗУПИНЦІ

Раптом відчула на собі чийсь пильний погляд. Оглянулась. Їхні очі зустрілись. Близько-близько.
— Ти чого на мене дивишся? — здивувалась.
Від несподіванки розгубився.
— Не знаю.
Хмари одна за одною зриваються зі срібних небесних гвіздків і пливуть низько над землею, ніби хочуть щось розповісти або почути.
— Тоді відвернись!
Чорні очі винувато мружаться:
— Коли ж хочеться дивитись, бо ти така...
— Яка?
— Незвичайна. Як казка...
— Пхе! — Кепкують її сині, — вигадав таке. Казки бувають лише в книжках.
— І в житті. Тільки казки можуть бути отакими красивими, як ти...
Від тих слів робиться гаряче. Пропадає бажання поглузувати з нього.
— Відійди, — просить. — Бо он мама побачить.
— А моїй мамі ти сподобалася б, — чорні очі довірливі-довірливі.
Розкішне волосся спадає на тендітні плечі.
— Я вже піду. Мій автобус від'їжджає.
— Але ми ще побачимось?
— Не знаю.
Хоче заховатись від його погляду серед людей в автобусі й несподівано для самої себе говорить:
— Сьогодні в клубі танці. Приходь, як хочеш. Покажу новий танець...

НА ВСЕ ЖИТТЯ

Відколи себе пам'ятаю, у нашій світлиці, на найвиднішому місці, висить цей портрет. Ніби живий, дивиться з нього Тарас Григорович Шевченко.
Мама розповідає, що портрет цей подарували їм з татом ще задовго перед війною, у день їхніх заручин.
— Це вам, — сказали дідусь з бабусею, — бережіть його все життя. І всі роки мама з татом берегли портрет. Щоліта мама сплітала вінок з пахучого любистку й волошок, прикрашала ним рамку. Правда, під час Великої Вітчизняної війни, щоб не попав портрет у руки фашистів і поліцаїв, довелося сховати його на цілих чотири роки. Загорнула мама портрет у хустину, зверху обмотала клейонкою й закопала глибоко у землю на подвір'ї. А коли настав День Перемоги, вийняла портрет із схованки й вийшла з ним у руках назустріч воїнам Радянської Армії.
...Збігли роки. А на портреті той же вишиваний рушник, вінок з пахучого любистку і волошок, червоні кетяги калини. Як живий, дивиться з портрета Григорович. В очах у нього — сонце.
І я іду під промінням того сонця.
— Це тобі, — каже мама, — передаючи мені портрет. Бережи його, як і я, все життя...

САДИМО З МАМОЮ ГОРОД

Зігріта сонцем, лагідна й м'яка на дотик, земля довірливо горнеться до рук: "Поклади зерно, проросте".
Вибираємо з корзини цибулю, яка пустила зелені ростки, і висаджуємо в щойно скопану грядку. "Рости здорова", — шепче щоразу мама, коли тонюсінька, як сірничок, і легка, як дихання, стеблинка висковзує з пальців і вмощується в пробрану сапкою борозенку. Зелені чубчики часнику, посадженого під зиму, з цікавістю визирають з-під повапнованого аж до криниці штахетника. Зі свого городу переходить сусідка.
— Доброго здоров'ячка вам! — зичить. — Що ви садите? — цікавиться. І, присівши на складок, починає з мамою перемовлятися про майбутні врожаї. Ранок і тиша, земля і небо прислухаються до їх мови й мовчать. Хай наговоряться люди досхочу. Бо справді, тільки-но розвесніється, як у селян бажання копати землю, садити стає непереборним, дужчим за все...
І ось уже чіткі прямокутники скопаних грядок, започаткуючись біля хат, ширшають. Ростуть, приступаючи все ближче до левади, де земля вогкіша. І вже зеленіють на розграфлених городах перші малюнки, перші вісники майбутнього літнього розмаїття: грядки цибулі й часнику, щавлю і петрушки, кваску й капусти.
Хоч спина й ноги до полудня вже гудуть від втоми, але запах свіжоскопаної землі радує і хвилює. Сама того не помічаючи, широко й радісно усміхаюся. Мама теж. І хочеться, щоб всі навколо раділи розбудженому до життя світові.
Доходимо до яблуньки на межі (а це вже четвертина городу!), як раптом починає накрапати дощ. Розгинаємось і йдемо до хати. Упавши на лавку довго й щасливо сміємося.
— От і добре! — каже мама. — Вийшли в город як і люди вчасно! Тепер дощ земельку гарненько промочить, усе в ріст піде!
І, віддихавшись трохи йде на куток до діда Гриші, щоб поклепав заступ. Бо завтра ж (як буде погода) під заступ будемо садити ранню картоплю. На душі ясно-ясно і святково...

ЛИСТ ДО ТЕБЕ

Сни на сивих конях роз'їжджають по селу. Розкинувши стомлено руки, сплять вулиці, упавши перед небом горілиць, дрімає вечір. Згорнувшись клубочком дрімає хмарка. А місяць із зірками в синьому човні по небу плаває. Я по-дружньому всміхаюся йому. Бо сьогодні він точнісінько такий ніжний, юний, із пушком навколо личка, як і тоді, у перший день нашого знайомства. Пам'ятаєш...
— Через два місяці приїду.
— Я ждатиму. Я ходитиму до автобуса зустрічати.
— Привезу тобі едельвейс.
— Розкажи мені про едельвейс.
— Так називають квітку, що росте на високих гірських урочищах. Тільки хто дістане її і зірве для коханої дівчини, матиме велике щастя.
— Привези мені її! Привези обов'язково!
...У ставку верби й калина — догори ногами. Калина вже достигає. А тебе все нема...

Далі