Чому два словники — небесний і земний —
пронизують мене, як дві тугі струни,
в мені бринять напружено й безладно?
Але земний словник потовщується владно
і голосом лунає називним.
Вкраїно рідна!
                Руське слово бідне!
Літаєш над папером ти безслідно,
що й не спіймати кінчиком пера...
Але ж тобі давно уже пора
стать не відбитком звуку — ярим змістом!
Хоч ти й нетлінне, та життя ж згора,
і кожна річ таїть у собі іскру.
Іменники мої! І власні, і загальні!
Привласнив вас на мить, щоб вічно називати,
лунаєте з небес, та літери астральні
замкнули плинний час у вас, як у загати...

...І сповнилась його любов висока.
Вона стояла на вітрах як докір
людській зневірі, віщій глухоті,
і вище днів піднявсь його неспокій,
щоб словом змірять радість у житті.
На будування духу — самовладне
поклав терпляче слово і нещадно
відкинув все непевне, нетривке
та й зводив самотою дух надсадно
на рівень серця, вище... вище скель.
Один над усіма, через усіх, в усьому,
слідком ішла зима, а він один — в огромі
на слово слово клав, вершив свою будову,
щоб було світло всім і затишно, як в домі.
Та й спорудив.
        Не впав, знемігшись від утоми,
і перелітний птах заглянув у хороми:
блакить, блакить, блакить.
                Блакитна стеля й стіни.
Прозоре, світле все, як небо. Без відміни.

І поле перейшов,
переступив зелину,
у рукаві приніс
довірливу хмарину
і видихнув з грудей
дванадцять перепелів
та й запитав людей:
— Чого ж ви невеселі?
Я з чотирьох сторін
до вас йшов одночасно,
слова підвів з колін,
щоб пам'ять не погасла.
А ви... хоч би тихцем,
знеобачки... зумисне
роз'ясненим лицем
відбили світлість мислі.
Так ні... В очах — димок,
в руках — чи трут, чи вата,
щоб тріщини думок
щільніше конопатить.
Та ж слухайте! В устах
у кожного по пташці,
і кожна пам'ята
пісні наші прекрасні...
Чому ж вам німо скрізь?
Луна чужа вам мова.
У краплях моїх сліз
здрібніли ви, панове!
Не знаєте, що слід
від слова — ой глибокий!
Лунай же на весь світ,
на всі чотири боки.

Великий світ — мій захист і зарука,—
що ледве й чуть, як серце моє стука,
проте мої невидимі зв'язки
з прочахлим полем, течивом ріки,
з понурим круком на сучку вербовім,
з травиною — постали на любові.
Все в світі в непоривному зв'язку...
Звідкіль в моїх долонях по гвіздку,
ступні прошиті наскрізь, що й не стать,
аби до вас дороги не топтать,
щоб смак не втратить — оцтом змито губи?
О ясен світ, який ти мені любий.
Як ніжно пахне стругана модрина,
що стала кістяком в зів'ялій спині.
Припали пилом і зів'ялі плечі,
в очах дощі змінились на хуртечі,
і чути стукіт серця в порожнечі:
— Цей світ люби в братерстві й ворожнечі!

Д е р е в о

Дерево пам'яті в тридцять кілечок,
чи ж пам'ятаєш дзенькіт вуздечок?
Кінь норовистий пробував кору,
вкритий лускою — листям прозорим.
Наче линовище, тінь, трачена пилом,
ока сучком самовито водила,
чи ж не злітається круччя на ясен,
щоб присмолити до гілки — по птасі,
в четверо рук стовбур замкнути,
щоб не розмила до кореня сутінь...
Дерево затишку з чистим сумлінням,
в кільцях замкнулося наше стремління.
Десь у волокнах вплелися долоні
й грива коня, що стояв на припоні.
В пам'яті рук, в звивинах ліній
круглість відбилась моя поосіння:
кожну біду і журу непозбутню
згладжують руки, в яких ти — присутнє.
Пам'ять підноситься врівень з тобою,
дерево в кільцях, ми навіч обоє...

Чом у вікно на льоту заглядаєте?
Чи ж до вечері нічого не маєте?
В мене пушинка — дрібненька зернинка,
що залетіла на ніч для спочинку...
В кухлі вода голубіє, як пташка,—
з нею мені розлучитися важко.
Світить в солянці сіль, як в лампадці,
аби видніше було моїй згадці.
Чистий папір, щоб відбити сумління,
тиша дрібна, як гірчичне насіння.
Повно піску у високих чоботях,
та ще вікно, що чорніє навпроти...
Ось все, що маю: надбане збіжжя —
все, що сховав від жахного навстіжжя.

На ліве плече обернувся —
                        замети холонуть,
на праве — купають лоша у чотири долоні,
і річка тече через око глибоке
туди, де не мірявся простір на кроки.
Попереду в тебе літа самойдучі,
позаду все двері та двері рипучі,
а слідьма покреслений аркуш летить
                                за тобою,
де ймення забуте промито водою.
Промите — синіє, мов крига на зламі,
коли озирнувся — нічого, крім плями.
Крім плями на білому пір'ї лебідки,
що зринула раптом нізвідки, нізвідки...

Життя відживається, сходить зітханням.
І кров вичахає. Та є ще жадання
топтати цей ряст, і розвіювать порох,
і погляд ослаблий підносить угору.
Обмисли нас, Боже, ще раз добротою,
наповни обличчя і зір яснотою,
пошли милосердя на наші рамена —
полегши тягар, що гнітить цілоденно.
Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,
дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.
Насить мені душу,
схили своє вухо
і шепіт згасаючий
ще раз прослухай:
— Я тлін. Я ніщота. Хіба ж це ганеба?
Невже ж тільки й того,
                        що порох для тебе?
Чиє я сповняю весь вік повеління,
коли очищаю печаллю сумління,
навіщо знання про добро чи про злочин,
якщо не до тебе обернені очі?
Якщо я — суть порох,
                        то й ти є ніщота,
лише неспівмірна із нами скорбота.

Сплакнула шибка — на негоду,
відлуння схилитнуло воду,
бо хтось зітхнув на всю господу,
що й озирнутись не посмів.
Синів не хліб — окраєць льоду,
замість вина — пив з кухля воду,
ще й непомітно оп'янів.
То так... Життя... Воно всіляке:
тут посміявся, там поплакав,
і є на все своя ознака,
щоб краще долю розумів.
У світі все таке двояке —
пий воду і красненько дякуй,
що ти прожив хоч стільки днів.

Іржа малює пустку на замку,
ядушно дише в дзеркало глибоке
і нашвидку розводить в казанку
рідку водичку, тиху, синьооку.
Дощ зувсебіч у вікна загляда,
холодним оком водить по підлозі —
там спить мотузка спорзна, як удав,
звиваючись клубками у тривозі.
Тут страшно жить і очі піднімать
до сволока, де гак зігнувсь двозначно.
Тут стіни ждуть, коли вогню печать
торкнеться їх, щоб спалахнути вдячно.

Позичивши неба, навиклий до зміни,
до гострого простору, до України,
до слова, а слова не скаже ніхто,—
вуста поіржавив — приходь, німото!
Як холод — то хутко вмуровуєш в лід,
як спека — язик зотліває, мов ґніт,
як дощ — то іде у чотири потоки,—
обвуглювать можна, скажи, ну допоки?
Допоки у прірву забутку летіть
і чуть, як б'є тиша ключами устріть,
обдмухувать порох з долоней допоки
і знать, що не вшир —
                        в глибину твої кроки?
Усе позасущне — хіба в набутті,
хіба в німоті всі слова золоті?
Хіба ж, ну хіба так все буде полинно?
Судьба гіркосійна, ділись вполовинно!
Зсихається, меншає неба кружальце,
і дні, що минають, рахую по пальцях,
загнувши мізинець, рахую спочатку
і, наче вуглину, роздмухую згадку...

Дано нам слово для довіри,
щоб приручить найменням звіра,
безрідну квітку захистить
і сполучити жар сузір'я
з моїм теплом в єдину нить.
У слові, злитім із жаданням,
мов пломінь, схопиться питання
про всю доцільність йменування,
про грань між радістю й стражданням,
хоч рветься часто долі нить.
Навіщо в слові зволікання —
якщо одвітчик все мовчить.
Розділені повітрям чистим
і словом, зрадженим у мислі,
ми обертаєм для користі
довільний безневинний звук,
хоч прагнем криком волокнистим
надійних досягти сполук.
Але де тонко, там і рветься,
хоч довга ниточка прядеться,
та хто спасенно відгукнеться
на твій прощальний хриплий звук?
А павутин омана тчеться —
самовиснажливий павук!
І слово, як метелик, в'ється,
все вислизаючи із рук...
Прийми обітницю мовчання,
звільнись від мови й запитання —
є німота для раювання,
а слово... слово — для розпук.

1969

До Павло МОВЧАН (вибране)