Кабінет жандармського підполковника Сталинського. М'які фотелі 2, шафи з актами, бібліотека, портрети царів, стіл Одні двері  в прийомну, другі - в сусідню кімнату. Велика шафа з скляними дверцями, запнутими зсередини сітчатим серпанком.
В кімнаті Ніздря й Вахмістр.
Ніздря - років 50, високий, худий, з понурими чорними вусами і хмарним лицем п'яниці. Вахмістр - молодий, франтуватий.

Ніздря (стоїть біля шафи й тримає в руці табакерку з табаком, з якої часом нюхає). А ти думаєш, ти на старість не дойдьош до тетой шафи? Дойдьош. Каїн доведе.
Вахмістр. Я на казьонной службє, мені він нічого зробить не в силах. (Прибирає на столі).
Ніздря. Хто? Каїн не в силах? Понімаєш ти, з носа та в рот. Та Каїн, брат, тобі кого хоч, самого генерала, как схоче, в острог посадовить. "Казьонна служба"! Він тобі з кого хоч, з усіх апостолів юд може подєлать. Я по какой причині в нього на шкафном положенії состою? Га? Я до Каїна, знаєш, хто був? Га?
Вахмістр. Та чув, машиністом.
Ніздря. Так ото ж понімай! А познакомився з цим Каїном, і от що получилося. Га? Достоїн я, щоб мене полові у трактирах по морді били? Совершенно упольнє достоїн. А хто причина? Каїн. Та ти мене, бувало, ножем ріж, огнем печи, щоб я товариша виказав. А тепер? Гм. "На казьонній службі"! Ну, згадаєш моє слово: уб'ють Каїна.
Вахмістр. Хто?
Ніздря. Найдуться такі. Та ти перший можеш убить, знаєш ти це чи ні? Посміхаєшся. А от згадаєш мене. Хіба це офіцер как офіцер? Це диявол. Вєрно, диявол. Нечистий дух. Ти смотри: другі офіцери як спольняють службу? Прийшов, позанімався, скільки полагається, того допросив, тому приказав, там підписав, напився чаю, покурив і пішов додому. Так. А тетот? А тетот нє-є. Тетот не довольний допросом, не довольний тим, що чоловік сидить у тюрмі год, два, три, що, може, здоров'я потеряв. Йому наплювать. Що йому допрос? Йому душу свою давай. Понімаєш? У душу йому нада залізти, сковирнуть її, обплутать, обснувать, як паукові. От що йому нада. От він мене у шкафу засадовить, щоб я записував і підглядав за арештованими. І сиджу, сукин син, сиджу. Скаже задушить своїми руками - і задушу. А як він насилував тут оту, що потом повісилась у тюрмі, хіба ж я не сидів отут у шкафі й не бачив того? Бачив і не пікнув. А спробуй я пікнуть про це, то іменно, що тільки пікнув би.
Вахмістр. Ав шкафі ж таки чхаєте?
Ніздря. Ну, а ти не чхнув би, якби бачив, що чоловік от-от лізе сам у павутиння? Га?
Вахмістр. Так ви ж проти служби. Змєну, значить, дєлаєте.
Ніздря. Яку службу? Хіба по службі полагається чоловіка заплутувать? Када він винуват,- допроси його, суди, в тюрму одправ. А не совращай його душу страхом і обманом.
Вахмістр. А Каїн на цей щот сволоч порадошна, то правда.
Ніздря. У-у, сатана, нечистий дух. Стой, кажись, сам іде. Його голос. Оце, значить, уже тих мовчунів на допрос привезли. (Хова в кишеню табакерку). А молодці. Сім місяців б'ється з ними й ні одного слова не добився. Тшш.

Входить Сталинський.

Сталинський (різко, сухо, строго). Приготовлено все?
Ніздря (влесливо, з м'якою запобігливою посмішкою). Так точно, ваше високоблагородіє.
Сталинський (до вахмістра). Впусти паню Чоботар.

Вахмістр мовчки повертається й виходить.

Сталинський. А табакерка де?
Ніздря. Дома зосталась, ваше високобл... Василь Павлович.
Сталинський. Чхать не будете?
Ніздря. Боже борони, Василь Павлович! Що ж я, служби не понімаю, чи как? Ну, согрішив у той раз, так хто, Василь Павлович, не грішний?
Сталинський. Ну, на місце. В будку. Марш!

Ніздря зирка на нього, одчиняє шафу й залазить у неї.

Сталинський. Папір, перо, все є?
Ніздр я. Так точно, Василь Павлович. Прикажете замкнутись?
Сталинський. Замикайтесь.

Ніздря зачиняє за собою двері шафи. Сталинський сідає за стіл, готує теку з паперами.
Вахмістр попереду, за ним Ніна входять. Ніна схудла, змарніла, з боязкими широкими очима, в теплій в'язаній блузці й дитячій, теж  в'язній, шапочці. Вахмістр пропускає Ніну вперед  і виходить.

Сталинський (прибирає вигляд простої, добродушної людини; ввічливо встає, подає стільця). Сідайте, будь ласка. Ще раз вибачайте, що знов потурбував вас. Знаю, знаю, лаєте мене, а що ж я маю робити? Ну, так як, і сьогодні мовчатимете?

Ніна мовчить і засува руки в рукав - видно, їй трошки холодно.

Сталинський. Вибачте, вам, здається, трошки холодно? Може, дозволите скляночку чаю? Я гадаю, що це така штука, що й од жандарма можна прийняти. Га? Дозволите? (Надушує гудзика дзвінка).

Ніна мовчить і дивиться повз Сталинського.

Сталинський (сміється). Ну, ви ж і запеклий народ. (До вахмістра, що входить). Дві склянки гарячого чаю. (Вахмістр виходить). Так. Ну, так що ж мені робити з вами, мовчунами милими? Мені наказано начальством покінчити вашу справу за всяку ціну. А як його скінчиш, коли ви такі непохитні? Я б уже й сам радий одчепитись од вас, аби мені хоч дві-три чисто формальні графи заповнить. І тоді - бог з вами, одчепіться од мене. (Добродушно сміється). Ну, на формальні запитання будете відповідать? Де родились, де вчились? Тут же нічого страшного немає. Га?

Ніна не рухається, мовчить. Вахмістр входить з чаєм, ставить на стіл, виходить.

Сталинський (підсовуючи склянку Ніні). Прошу. Будь ласка, погрійтеся.

Ніна не дивиться на чай, мовчить.

Сталинський (з захопленням сміється). А, їй-богу, мені це подобається. Я це люблю. Таких противників я люблю. Оце видержка, сила, строга тактика. Прекрасно, прекрасно! І скажу вам так, знаєте, по щирості, не по-жандармськи, а по-людськи. (Озирається, тихіше). Держіться раз у раз такої тактики. Мовчіть і ні пари з уст. Головне, ні одного згуку, ні одного слова. Для нашого брата, жандарма, нема нічого гірше, як отаке абсолютне мовчання. Це, я вам скажу, вбивча, безнадійна штука. Туман, непроглядний туман. Я, по правді сказати, зовсім поганий жандарм, мене таке мовчання просто вводить в апатію, і я готов сяк-так замазати справу, швидше зіпхнуть її з рук. Як от з вами. А от є у нас такі поети жандармського діла, яких така, як ваша, тактика доводить до сказу, до хвороби, їй-богу. Нехай арештований бреше, заплутує, вигадує, нехай лається, аби не мовчав, аби подав голос одним, двома словами "не знаю", або "не хочу відповідать", або що-небудь. Тут, розумієте, з психологічного боку важне отаке подавання голосу. Розумієте? Бо коли арештований каже "не знаю" або "не хочу відповідать", то цим він усе ж таки відповідає. Він уже входить в певний контакт із слідчим. Ви розумієте цю різницю? Розумієте?
   Ніна мимоволі з цікавістю починає слухати його й киває головою.

Сталинський. Ні, ви не розумієте саму ідею цього бажання? Розумієте?
Ніна. Розумію.
Сталинський. Тут одно-два слова, кивок голови, й уже тоді піде. А от з вами просто біда. Але ви молодці! Аж шкода, їй-богу, що вам доводиться все ж таки дорогенько платити за цей принцип. Наприклад, ваш чоловік. Чудесна, значна, сильна особа. Але... (сумно хита головою) тюремний лікар казав про нього неприємні речі.

Ніна тривожно дивиться на нього.

Сталинський. Не знаю, чи буду я ще з вами бачитись і чи варто вам це казати?
Ніна (тривожно). Він хворий?
Сталинський. Ні, так щоб дуже, то не можна сказати, але... у нього починається туберкульоз. Ви це, мабуть, знаєте? Йому треба якомога швидше з тюрми вийти. Інакше...
Ніна (гаряче). Господи! Так випустіть же його.
Сталинський (посміхаючись). Будь ласка. Будь ласка. Та ви ж самі не хочете виходить. Як же я вас випущу, коли я не можу пустих формальних відомостів записати? Наприклад, я й досі не знаю, коли ви подружились.
Ніна. Ну, три роки.
Сталинський. Ну, от бачите. Три роки, а ваша шановна тіточка каже - три з половиною.
Ніна. Ну, може, три з половиною.
Сталинський. Отак-о. "Може, три з половиною". Та мені ж треба точно це знати. Ви, здається, жили тоді в Полтаві?
Ніна. В Полтаві.
Сталинський. Але подружились ви ще до знайомства з Михайлом Буначенком?
Ніна. З Буначенком? Ні, ми познайомилися з Буна... (Злякано замовкає).
Сталинський. Ну, от ви й злякались уже. Так я й знав. Ну що тут такого, що ви знайомі? Це ж не революціонер, а мирний обиватель собі...
Ніна. Я не можу відповідати вам. Одпустіть мене.
Сталинський. Як хочете. Як хочете. Я тільки в ваших інтересах. Чим довше я не зможу зібрать про вас формальних відомостів, тим довше ви сидітимете. А здоровля вашого чоловіка від того не покращає. Як хочете, наприклад, мені треба чисто таку... пусту справочку: за скільки день до того, як у вас в квартирі була друкарня, ви з вашим чоловіком їздили у Миронівку.
Ніна. Вибачайте. У нас ніякої друкарні не було.
Сталинський. Ах, простіть, я не так висловився. Як ми прийшли до вас на квартиру, за скільки день до того ви виїхали?
Ніна. Я не знаю. Пустіть мене.
Сталинський. Ви не хочете відповідати чи не знаєте?
Ніна. Я не хочу відповідати. Чи, той я не знаю... Я ні про що не знаю. І я не хочу відповідать. І пустіть мене. Я вас прошу... Я не можу... (Говорить з сльозами в голосі).
Сталинський. Добре, добре. Я ж нічого. Зараз же вас одведуть, ви не хвилюйтесь. (Дзвонить). Я ж тільки для вашого добра хотів. Не я сиджу, а ви. Я тільки службу виконую. (Вахмістру, що входить). Одвести пані Чоботар у прийомну. Прощайте. Ще раз вибачте, що потурбував.

Ніна, не уклонившись, хапливо виходить.

Сталинський (тихо до вахмістра). Підожди. Івана Чоботаря. Під час допиту я викличу Марію Ляшківську. Потім подзвоню три рази. Чуєш? Тоді ввійдеш і скажеш, що мене негайно просить до себе на хвилинку генерал. Чуєш?
Вахмістр (тихо). Слухаю. (Виходить за Ніною).
Сталинський (швидко підходить до шафи, одчиняє). Про Буначенка записано?
Ніздря. Так точно, Василь Павлович! Напрасно ви тільки пустили її так швидко, вона б іще сказала. Уже була на мазі.
Сталинський (мовчки відходить). Замкніться.

Ніздря хапливо зачиняється. Входить з вахмістром Іван, дуже схудлий, зарослий бородою, під очима сині западини, часто кашляє, беручися за груди. Іде помалу, слабо тримаючись на ногах, як людина, що недавно встала після тяжкої хвороби, горбиться.

Сталинський (попереднім своїм тоном, м'яко і добродушно). Прошу сідати. Дуже, дуже мені прикро, що доводиться турбувати вас, але що ж зробиш, мене турбують через вас. Ну що ж, як ваше здоров'я?

Іван сідає помалу, немов сам у хаті, виймає цигарку.

Сталинський (поспішно витягає сірники, запалює й підносить). Прошу.

Іван, ніби не бачачи, так саме, не хапаючись, запалює свого сірника й закурює.

Сталинський (сміється). Ех, панове, панове! І сміх із вас, і горе, і жаль на вас дивитись. Самі собі шкодите, а нас катами називаєте. Дивився я оце на вашу дружину й думав собі: ну за що ж хоч оця дитина страждає? Кому то потрібно? Молоде, невинне, сидить у тюрмі, тужить. Ах, ви! Вважаєте себе за людей гуманних, чулих, чесних, а робите таку жорстокість над найближчими вам людьми. Егоїсти ви, мої панове, та й більш нічого. Егоїсти і боягузи. Нема у вас ні гідності, ні честі: напакостять, нашкодять, а потім ховаються за спідницю і примушують за себе майже дітей страждать. А що, не так? Ну для чого ви держите у тюрмі вашу жінку? Я вам кажу: ну, дайте мені відповідь на два-три чисто формальних запитання, і я випущу вашу жінку. Ні, не хочете; нехай, мовляв, і вона сидить зі мною. Неправда хіба? Ні? Ага, вам тут легко мовчать, я знаю. Ні, коли ви такі герої, коли ви такі сміливі люди, так виходьте на бій одверто, груди на груди. Ану, я вам даю слово, що як тільки заговорите, так моментально я вас накрию й за два допити довідаюсь все, що мені треба. Хочете заклад? Бачите, я чесно пропоную вам бій і відкриваю свої карти. Ну?

Іван сидить і поводиться так, ніби нікого в кімнаті, крім нього, нема. Курить, подивляється навкруги, позіхає, кашляє.

Сталинський. Ну, правда, чесність у вас не в пошані, я знаю. Вибачайте, що про таку нісенітницю забалакав. Джентльменства ви також не розумієте. Ви розумієте тільки страх. Правда? Ну, в такому разі, чого ж ви боїтесь? Щоб не сказати на самоті зі мною чого-небудь зайвого? Боїтесь, щоб товариші в чомусь не запідозрили? Добре. Я можу покликати сюди ваших товаришів. Говоріть при них. Згоджуєтесь? Мовчання - знак згоди. Чудесно. Зараз покличемо ваших товаришів, як вам так цього хочеться. (Дзвонить). Можна й це зробить для вас. (Вахмістрові, що входить). Попрохай сюди пані Марію Ляшківську. Швидко. (Вахмістр виходить). Ви нічого не маєте проти цієї особи?

Іван ніби не чує.

Сталинський (цинічно сміється). Приємна дамочка. Але, по правді, ваша жіночка мені більше подобається. Таке собі пухкеньке, м'якеньке. Вона в вас, здається, лоскоту боїться. Га? Я її трошки обняв, а вона зараз же зовсім по-дитячому сміятись почала. Хе-хе-хе. (Пильно дивиться, жде, іншим тоном). А правда, з мене немудрий жандарм? Ви собі сидите й думаєте: якими дурницями хочете розсердити мене, щоб моя жінка та під обіймами поганого жандарма засміялась. Правда, так думаєте? Але, я вам скажу, буває, що й сміються, буває, ви не думайте. Може, не зовсім хочеться сміятись, а коли треба... Розумієте, треба - то із жандармами сміється. І не тільки сміється, а буває дещо й більше. В жінок це буває. У них серце м'якше, більше. Вона готова свою честь ради коханого в жертву принести. А ваша дружина, здається, любить вас дуже? Га? (Сміється).

Входить Марія, не пізнає Івана, підходить до столу.

Сталинський (біжить їй назустріч, дуже привітно). Прошу, прошу! Сідайте, будь ласка. Вибачте, що турбую вас... Ось тут...
Іван (підводиться, посміхається до неї, простягає руку). Невже не пізнаєте?
Марія.  Господи. Та не може бути! (Хапає його руку, не випускає, вдивляється). Боже, що ж вони з вами зробили! Я чула про вашу хворобу, але не уявляла...
Сталинський. Вибачайте. Добродій Чоботар висловив бажання, щоб я покликав кого-небудь з товаришів, і тоді він буде давати відповіді.
Марія (швидко, здивовано дивиться на Івана). Ви справді?..
Іван (ніби не чувши цього). Ну, як же ви живете?
Марія (зрозумівши Івана). О, я прекрасно. Панам жандармам не так-то легко довести мене до такого стану, як вас. Та ви сядьте. Вам, видно, й стояти трудно, а тут іще в такому чудовому місці, як оце...
Сталинський. Ви, панове, самі винні, що губите своє здоров'я. Я вам давно раджу.
Марія.  Ви були в лікарні?
Іван. Трохи був.
Марія.  Запалення легенів?
Іван. Та здається. Неважно. Ну, як там Ніна? Бачите її коли-небудь?
Марія.  Аякже. Майже щодня. Нічого, добре себе почуває, не турбуйтесь.
Сталинський. Мушу перебити вашу розмову, вибачте, ради бога. Але ж я вас тут скликав не для побачення. Пан Чоботар виразно сказав мені, що може відповідати на мої запитання тільки при свідках. Я...
Іван. Скільки ж це ми не бачились?
Входить вахмістр
Вахмістр (до Сталинського). Ваше високоблагородіє, їх превосходительство просять вас на хвилинку до них у кабінет по екстреному ділу.
Сталинський. Зараз?
Вахмістр. Так точно.
Сталинський (невдоволено). Гм. Чорт... Я занятий зараз.
Вахмістр. Просили. Приказали сказать, дуже екстрено.
Сталинський. Добре. Зараз іду.

Вахмістр виходить.

Сталинський. Мушу протягти ваше побачення. Сподіваюсь, що за це ви, принаймні, будете привітніші зо мною. (Приємно посміхається й виходить).
Іван. Гм. Що ж це значить? Га?
Марія (ніжно перекривляє його). "Гм". Такий і зостався. Але, господи, як змінився! Борода ще ця, я просто не впізнала.
Іван. Не дозволяють чогось стригтись. Ну, як же ви? Але постійте, що ж це значить, що він лишив нас тут удвох, без варти? Це щось...
Марія.  А, та чорт з ним. Дайте на вас як слід подивитись. Я ж стільки думала про цей момент, стільки уявляла, як ми зустрінемось. І ніколи не думала, що це буде так. Господи. Бідний ви мій, хороший. Ах, що там за церемонії. (Раптом сильно обнімає й жагуче цілує). Все одно. Нехай тепер.
Іван (вражено, розтеряно). Гм. Що ж це?..
Марія.  "Гм". А ви що ж думали? Що ж ви уявляли? Що я ненавиджу вас? Що я раз у раз ненавиділа вас? Ну, почекайте, це потім. Я щось хотіла важне сказати, поки можна. Чекайте. Він зараз може прийти і... Ох, я не знаю, з чого почати. Таку масу треба сказать, що все розбігається. Чи у вас білизна є? Ні, не те, дурниці я кажу. Ага. Ну, як друкарня? Де вона?

Чути чхання.

Іван (озирається). Хтось, здається, чхнув тут?
Марія (теж озираючись). Ні, то, певне, в сусідній кімнаті.
Іван. Підождіть... Ви скажіть мені... Я не... я не розумію... Що це було?
Марія.  Ах, ви мій благочестивий. Ну, що ж це було? Як ви гадаєте? Я вкусила вас, правда? Ні, я не можу вас бачити таким. Я не можу. Невже ж не можна втечу зробити? Ніяк? Я на все готова, чуєте? Коли вам треба буде людину на смерть, на що хочете, пам'ятайте про мене. Чуєте ж? Я без ніяких жартів.
Іван. Тш. Треба. Я боюсь ласки цього Каїна. Чудесну назву самі жандарми йому дали. Ви майте на увазі, це ідейний їхній жандарм. Ви строго мовчите?
Марія.  Не бійтесь. Так строго, що аж самій дивно й важко, а іноді страшенно хочеться з ним поговорити. О, я б поговорила...
Іван. Ні-ні, ради бога, ні слова. Ви не можете собі уявити, що він може зробити з одним згуком вашим. Я дуже з цього приводу боюсь за Ніну, особливо щоб вона як-небудь не проговорилась про...

Чхання.

Іван. Тут хтось є. Я виразно чув. Не треба нічого говорити. (Закашлюється).
Марія (з тривогою дивиться на нього). О, що ж вони зробили з вами!..

Входить Сталинський.

Сталинський (задихано говорить). Ну, от і я. Ви не скучали без мене? Ну, мої панове, так як же? Будете відповідать?
Марія (суворо до Йвана). Вам хоч ліків дають яких-небудь оці мерзотники?
Іван. Які там ліки. Вчора з темного карцеру випустили.
Марія.  Як? Хворого в темний карцер?..
І в а н. А чого ж? Вони й мертвого посадовили б. Сталинський. Вибачте, панове. Я все ж таки хочу вияснити...
Марія (голосно, з ненавистю, Іванові). О, з якою радістю я плюнула б в нахабні очі цього індивіда!
Сталинський (дзвонячи, ніби не зрозумівши). Ну, в такому разі, коли ви не хочете, я не можу гаяти часу. (До Йвана). Мушу вас попрохати вийти. (До вахмістра, що входить). Проведи пана Чоботаря.
Іван (простягаючи руку до Марії). Ну, до побачення.
Марія (сильно стискує його руку). До скорого побачення. Кланяйтесь там товаришам. Постарайтесь добути шапку-невидимку та прилітайте до нас на жіночий корпус.
Іван. Добре, постараюсь. Бувайте здо... (Починає кашляти і, так, кашляючи й держачись за груди, виходить).
Марія суворо, хмарно дивиться йому вслід.

Сталинський. Туберкульозник, панійко, туберкульозник справжній.

Марія раптом озирається й пильно з ненавистю дивиться на нього.

Сталинський (сміється). А от не вилаєте. Хочеться страшенно, а не смієте. Укусили б, та зубки собі підпилили. Ех, ви! Революціонери. Хіба такі революціонери бувають? Ніякої у вас амбіції ні гордості немає. Один страх. Вам можна плюнуть в обличчя, і ви мовчатимете зі страху, щоб не попастися. Товариш явно помирає. А вони гордо мовчать і смішною тактикою своєю женуть його в могилу. Ні, голубчики, коли ви так багато говорите про боротьбу, так прошу боротись, прошу, ну! От я вам говорю одверто, що як тільки ви забалакаєте зі мною, так я вас зараз піймаю. Піймаю своєю логікою, розумом, хитрощами. Ви в порівнянні зі мною - діти.
Марія.  Слухайте, пане жандарме. Я чудесно розумію, чого ви добиваєтесь своїм нахабством. Але не думайте, що я заговорила через ваш фокус. Я настільки не боюсь вас, що хочу раз назавжди сказати вам от що: коли хто-небудь з наших товаришів помре по вашій вині, то можете записать це на свій рахунок і ждати одплати. Чуєте? Я теж одверто заявляю вам це.
Сталинський. Чудово! Чудово! О, Це мова справжньої революціонерки. Нарешті я почув, з ким маю діло. Я так і знав, що така жінка, як ви, повинна стояти на десять голів вище за всіх.
Марія.  Отож я вам раджу запам'ятати те, що я вам сказала.
Сталинський. Запам'ятаю, запам'ятаю. Неодмінно. Будьте спокійні.
Марія.  Ну, а тепер скажіть, щоб мене одвезли в тюрму. Більше я з вами балакати не маю ніякого бажання.
Сталинський. Ну чого ж ви так поспішаєте? Посидьте ще трошки.
Марія.  Пане Сталинський! Ви не з дівчинкою маєте діло. Нічого ви од мене не дізнаєтесь, і нема чого гаяти часу.
Сталинський. Господи! Та хіба ж я сам не бачу, з ким маю діло? Мені просто цікаво, приємно хоч посидіти разом з вами. Ви думаєте, чого я так часто кличу вас на допит? Думаєте, мені дуже потрібна ваша друкарня і вся ваша справа, яка, власне, нічого не варта? Дурниці. Мені хочеться вас бачити. От кажу вам одверто. Смійтеся, глузуйте, плюй-те, я готовий до всього.
Марія (сміється). Це таки, справді, досить комічний номер. Драма для кінематографа: "Закоханий жандарм, або Лобзаніє Юди".
Сталинський. І повірте, що вийшла б драма не гірше всякої людської драми.
Марія.  Охоче вірю.
Сталинський. У нас тут, в цій самій охранці, не раз одбувались такі драми, тяжкі, часом кроваві, а від них страждали й жандарми.
Марія.  Страждають і крокодили, і паразити. Охоче вірю і в жандармське страждання.
Сталинський. Так, страждають. Бо жага, панійко, не знає ні соціальних, ні політичних перепон, не знає ні страху, ні законів логіки, ні навіть законів честі, нічого. Вона сама для себе ввесь закон. Ну, от я закохався в вас. Яке мені діло, що ви революціонерка, а я ваш ворог, жандарм? Мене це ще більш розпалює. Чим з більшою огидою ви ставитесь до мене, тим з більшою жагою я буду прагнути вас. Ну і що ж мені робити? Ну, скажіть самі?
Марія.  Ну, розуміється, покликати ваших унтерів чи вахмістрів і за їхньою допомогою згвалтувати мене, як ви це торік зробили з Лукашовою. Нічого другого для вас не зостається. Цілком входжу в ваше становище.
Сталинський. І ви не боїтесь?
Марія.  О, господи! Маючи діло з таким джентльменом, як ви, перестаєш взагалі чого-небудь боятись і до всього приготуєшся.
Сталинський (підходить до неї). Та-ак. А ви саме така, що можете довести до всякого безумства. (Хоче взяти її за руку).
Марія (спокійно встає). Майте на увазі, пане жандарме, що завтра ж тюрма найде мене мертвою в камері, коли ви дозволите собі своє звичайне "безумство".
Сталинський. Жага, я вам сказав, не знає ні страху, ні законів. (Підступає до неї).
Марія (відступаючи). Пане Сталинський, коли у вас є хоч трохи порядності, покиньте ці дурниці й жарти.
Сталинський. Отож-то й горенько, дорога моя, що це не жарт. Ви мусите бути моєю. Я цілих шість місяців здержував себе і був порядним, але далі, вибачайте, не маю вже порядності. Звичайно, я міг би взяти вас за першим допитом, як я брав інших ваших революціонерок, але...
Марія (з огидою й гнівом). Брешете ви, мерзотнику.
Сталинський. Я вам можу доказати, коли хочете. (Підходить до неї м'якими кошачими кроками).
Марія (відсуваючись назад). Я буду кричать...
Сталинський. О, скільки хочете. Ви можете бути спокійні, нас ніхто не потривожить.
Марія (з жахом і одчаєм озираючись). О боже мій!
Сталинський. Я шість місяців кричав: "О боже мій". Тепер ви трохи покричіть. Я вас попереджав, я радив вам не затягувати справу. Ви все відмовчувались? Ну, тепер треба й заплатити за мовчання. Раджу вам заспокоїтись і не доводити діла до унтерів. (Підходить до Марії).

Марія одступає, шукає очима вікон.

Сталинський. Ні, серденько, втікати абсолютно нема куди. Повірте вже мені.
Марія.  Ви, значить, присуджуєте мене до смерті? Так?
Сталинський. Ну що ви, що ви! Навіщо такі страшні слова? Дозвольте вам не повірити. Дозвольте думати, що ви самі не так-то вже цього боїтеся, що ви цього ждали і приготовились. Коли б ви так уже боялися, то я вам вихід давав. Я вам натякав, що друкарня коштуватиме вам дорого.
Марія.  Ага. Все діло, значить, в друкарні. (Ступає до нього). В такому разі можете кликати своїх унтерів. Кличте. (Кричить). Ей, ви там, ідіть допомагати вашому обермерзотникові!
Сталинський. Ви можете не турбуватись, не спішіть. Сам це зроблю.
Марія.  Так робіть же, чого ж ви? Прошу!
Сталинський. Ая хочу протягти насолоду. Чого мені спішити? Я люблю протягти все приємне. Правда, це збільшує насолоду?
Марія.  Ей, ви! Вахмістри! Сюди!
Сталинський. Легше трошки. Ви ж можете собі так горлонько попсувати. Яка жагуча, нетерпляча женщина... Ще встигнете націлуватись мене. (Іде до столу, дзвонить). От зараз і вахмістри будуть тут. Щодо мене, то я, знаєте, хотів би без свідків, але коли в вас такий смак, то що ж робити? Ви, очевидячки, любите пікантність. (Вахмістрові, що входить, строго й холодно). Проведи арештовану в жіночу кімнату і дай води. Через п'ять хвилин щоб арештована була тут, чуєш?
Марія.  Я вимагаю, щоб мене одправили в тюрму, я не прийду більше сюди.
Сталинський (до вахмістра). Веди її. А коли подзвоню, щоб арештована була тут. Чуєш?
Вахмістр. Слухаю, ваше високоблагородіє.
Сталинський. Марш.

Марія й вахмістр виходять.

Сталинський (одчиняє шафу й випускає Ніздрю). Ну, є що-небудь? Дайте сюди запис.
Ніздря. Нічого такого, Василь Павлович. Про діло зовсім не говорили. Все більше цілувались.
Сталинський (з цікавістю). А-а? А як цілувались? Як родичі? Товариші?
Ніздря. Ну, родичі, Василь Павлович, на моє мнєніє, так не цілуються. Вона його так обнімала та горнулась, що куди там і жінці. Аж мені, Василь Павлович, трошки душно стало. Мойо такоє мнєніє, що вона б вам піддалась, када б серйозно взялись. Азартна жіночка.
Сталиниський (пробігає очима запис). І невже нічого про діло?
Ніздря. Прямо-таки нічого, Василь Павлович. Вони почали були щось про друкарню... от тут і записано, ви якраз увійшли, а вони й замовкли.
Сталинський. А ви не чхали знов?
Ніздря. Та боже спаси й помилуй! Ото... Як же я можу?
Один раз тоді согрішив по нечаянності. Так я тепер і дітям закажу...
Сталинський Так. Добре. Так, значить, дуже про здоров'я його клопоталася?
Ніздря У, страх як. На смерть, каже, за тебе б пішла б, на що вгодно, аби тебе з тюрми вирвать. Надіється, сталобить, ще погратися з ним на волі. Бідо-ова жіночка. Сама перва йому на шию кинулась. У, бідова, шельма...
Сталинський (раптом). Так. Ну, марш назад.

Вертає йому папір і зачиняє за ним дверці. Дзвонить. Задоволено потирає руки, як людина, що придумала нову хитру комбінацію. Сідає за стіл і жде. Коли входить з вахмістром Марія, лице йому стає лукавим, добродушним, він починає сміятись тихим, нечутним сміхом, не зводячи очей з Марії. Вахмістр зараз же виходить.
Марія тісно стисненими устами сідає й мовчить, дивлячись убік.

Сталинський (не перестаючи хитро, добродушно сміятись). Ну, признайтесь: я таки гарненько налякав вас? Га? Правда, з мене чудесний актор вийшов би? А все-таки мушу просити в вас вибачення. Згоджуюсь, спосіб доволі грубий, але що ж мені з вашим братом робити, коли ви всі такі вперті? Я теж людина вперта і мушу ту друкарню знайти, хоч пропади. Ну, мир, га?.. Ото, їй-богу. Та невже ви й тепер ще думаєте, що я справді хотів отаке безумство зробить? Ви ж самі бачите, що мені тільки друкарня потрібна. Тут амбіція моя зачеплена, нічого не зробиш. А я, скажу вам здверто, до певної міри романтик, поет у свойому ділі. Я люблю його, працюю, коли хочете, ідейно. Люблю, грішний чоловік. Я ж сам колись був революціонером. Але ваша робота нудна й пріснувата. За вами полюють. А я люблю сам полювати. Ну так от: я полюю за вашою друкарнею. Я мушу її, кажу вам, знайти. Так от, будемо, значить, начистоту вести справу. Я говорю одверто: цеї справи не покину, я піду на що хочете, я заморю всіх вас у тюрмі, вимучу, половину в могилу зажену, а свого досягну. Другий жандарм на мойому місці, я кажу щиро, покинув би, але я не покину. От я вас по-переджаю. Але, знаючи й вас, я готовий іти на компроміс: дайте мені тільки саму друкарню, а я вам всім дам волю. Хо-чете?

Марія пильно дивиться на нього.

Сталинський. Серйозно, без усяких хитрощів. Тільки друкарню, людей мені не треба.
Марія.  Себто ви мені пропонуєте провокацію, зрадництво?
Сталинський. Яким способом? Зовсім ні Я пропоную вам дати мені друкарню. Так, як на війні: я вас переміг і вимагаю здати зброю.
Марія.  О, на щастя, війну ведуть не жандарми.
Сталинський. Чекайте. Що ви можете мати проти моєї пропозиції? Це тільки уступка з вашого боку. Ну, скажемо навіть, невеличке зрадництво. Нехай навіть так. Так де ж ваша уславлена готовність жертвувати собою для інших? І чого ви готові сидіти в тюрмі, почувати себе мучениками й героями, а дійсної жертви не можете принести? Розуміється, така жертва важча, але хіба не важче знати, що через твою моральну чистоту, через твій егоїзм страждають і гинуть близькі тобі люди? Для вас саме це повинно б бути важче, коли ви такі альтруїсти. Кажу ще раз: друкарню я все одно, так чи сяк, знайду. Я заморю вас, доведу до самогубства, доведу до справжнього зрадництва слабших із вас, а своєї жандармської честі не дам на поругу. У кожного своя честь, дорога моя. Так чи не розумніше, не альтруїстичніше прийняти на себе невеличкий, майже зовсім невинний гріх і тим позбавити своїх од страждання, хвороб, смерті й великих гріхів? Ну, скажіть самі 3.
Марія.  І ви всіх нас випустите? Всіх?
Сталинський. Усіх до одного
Марія.  Зараз же? Завтра?
Сталинський. Ну, завтра, може, й ні, але днів через три ви всі будете на волі.
Марія.  А про друкарню зараз вам сказати?
Сталинський. О, ні! Можете після того, як випущу.
Марія.  Але це значить, що треба видати ту людину, в якої зараз стоїть друкарня.
Сталинський. Навіщо? Можете закопати друкарню де-небудь у полі й тільки сказати мені, де її шукати. Зрозумійте ви, що мені тільки друкарня ваша потрібна. І через те вам не треба навіть товаришам своїм казати що-небудь про це. Хай закопають, а ви мене сповістите, й більш нічого.
Марія.  А потім ви знов усіх нас заберете?
Сталинський. Ну, знаєте!.. Все ж таки в нас є своя честь і совість.
Марія.  А в чому гарантія? Ніякої честі й совісті я досі в вас не бачила. Чим ви можете поручитись, що так не буде?
Сталинський. Нічим, розуміється. Тільки логікою. Для чого я вас буду арештовувати? Щоб ви знов мовчали, а я скандалився перед начальством? Ви ж зрозумійте, що я в цій друкарні маю собі пристойний вихід. Навіщо ж я знов зачіпатимусь з цею нещасливою для мене справою? Крім того, я вам даю слово офіцера...
Марія (посміхається). О, це найпевніша гарантія...
Сталинський. Але ж я вірю, що ви дотримаєте свого слова?
Марія.  Ну, ви маєте трошки більше гарантії. Як я не дотримаю, ви мене можете арештувати, пороти, згвалтувати, на каторгу послати, що схочете. А я що можу вам зробити?
Сталинський. Ви мене можете вбити. Та не в тому річ. А чим ви рискуєте? Оддасте друкарню, зате всі погуляєте на волі. Як не віритимете мені, то зможете ж усі повтікати.
Марія.  А як саме випустите нас? Чистими, без діла, на всі чотири сторони?
Сталинський. Ні, попереджаю: візьму під догляд поліції. Без цього мені не дозволять випустити вас. Але це ж пуста формальність, як самі знаєте...
Марія (думає). І більше нічого від мене не вимагаєте?
Сталинський. Абсолютно нічого!
Марія (думає, мучиться, встає, сідає. Рішуче, суворо). Ну що ж, нехай і так. Я згоджуюсь. Побачимо. Значить, через три дні ви нас випустите?
Сталинський. Так-так. Не пізніше, як через три дні. Мені ж треба деякі формальності, ви розумієте?
Марія.  Добре. Тепер я можу йти?
Сталинський. Так. Можете. (Дзвонить). Чекайте. А як саме ви мені дасте знати про друкарню? Може, напишете два слова: там-то й там-то? Просто - місце схованки, й більш нічого. Підпису не треба ніякого, я вже знатиму. Ну, яку-небудь одну літеру внизу, замість підпису, щоб я все-таки знав, що це від вас. Ну, скажемо, "А". Добре?
Марія (думає). Можна й не своєю рукою, а на машинці, наприклад?
Сталинський. О, як хочете, як хочете.
Марія.  Добре. Я напишу.
Сталинський (до вахмістра в дверях). Проведи їх. І всіх можна відправлять назад. (До Марії). Всього доброго.

Марія ледве хитає головою й поспішно виходить. За нею вахмістр.

Сталинський (задоволено посміхається, потирає руки. Йде до шафи й випускає Ніздрю). Ну, давайте, давайте. Точно записано?
Ніздря (улесливо). Так точно, Василь Павлович! (Сміється). А попалась пташка. Довго пурхала, а таки лапку встромила. Ну, ви ж, Василь Павлович, хоч кого можете обплутать. І дав вам бог!
Сталинський (самовдоволено посміхаючись, ховає в кишеню запис). Так, сьогодні нам. Ніздря, повезло. Пташечка попалась. Хе-хе-хе. Ну, занятій більше не буде. Можна погулять. (Весело посміхаючись, виходить).
Ніздря. Да, поработали, можна сказать, з успєхом совершенно упольнє. (Коли Сталинський виходить, з ненавистю грозить йому кулаком, про себе). У-у, Каїн!!