ДІЙОВІ ОСОБИ

 Марія Андріївна Ляшківська.
 Ніна- її подруга.
 Іван Чоботар - чоловік Ніни.
 Олена Карпівна - тітка Ніни.
 Ангелок
 Михась
 Середчук - батько Михася.
 Сталинський - жандармський підполковник.
 Ніздря.
 Вахмістр.
 Пристав.
 Жандарми, поліцаї, двірник.

Затишно обставлена кімната. Вікна на вулицю. Двері: на балкон, у передній покій, у сусідні кімнати. На столі наготовлено до чаю.

В хаті  Марія й Ніна.

Марія - років 26, волосся темно-ірусяве, колір лиця рівно-білий, рисунок уст чіткий, тонкий. Постать гнучка, ходить легко але немов недбало. Манера балакати насмішкувата, гумористична: важко спочатку пізнати, коли глузує, коли говорить поважно. Одягнена в сіру сукню сестри-жалібниці. Лежить на канапі й задумливо грається шарфом.
Ніна - років 24, біляво-золотиста, рожева, невеличка. Любить горнутись у що-небудь тепле й пухнасте, лежати клубочком на канапі і їсти солодке. В ній багато дитячого, ясного але вона, знаючи про це, свідомо підкреслює ці риси й кокетує ними. Сидить за столом, загорнувшись у велику хустку, п'є чай, вибираючи на столі що-небудь смачне, й по-дитячому зі смаком їсть, запиваючи чаєм.

Марія (ліниво). Котра година, Муфто?
Ніна. А я знаю?
Марія.  А ти що-небудь взагалі, крім поцілунків з Іваном, знаєш?
Ніна. Одчепись від мене

Входить Олена Карпівна.
Олена Карпівна - років 38, стара дівка, суха, тонка, ходить і тримається рівно, рушає з місця ніби прожогом, любить прибирати величні пози, образлива.

Олена Карпівна (стає в викликаючу позу, закинувши голову назад, говорить). А дозвольте спитати, хто це з вас брав лампадку в мене й не поставив її на місце? І для чого, для якої потреби її чіпали?
Ніна (швидко) Я, тіточко, не брала. Їй-богу, не брала!
Марія.  Я, Я брала.
Олена Карпівна. Навіщо?
Марія.  А я, Олено Карпівно, не мала сірників та закурила з неї цигарку.
Олена Карпівна (ошоломлено). Цигар... З лампадки?
Марія.  Атож.
Пауза.

Олена Карпівна. Як же у вас такий вчинок називається?
Марія.  Закурити цигарку з лампадки.
Олена Карпівна (велично до Ніни). Ну, після цього, моя дорога, я вже, як собі хочеш, лишатись у тебе не можу. Я не дозволю глуму над собою й над моєю релігією! Я вже не кажу, що це такий гріх, який... Ну, я про це в присутності деяких осіб балакати не буду. Не бажаю балакати.
Марія (встаючи й ліниво прямуючи до дверей). Ви, Олено Карпівно, не турбуйте себе даремно,- я на цьому тиж ні виїжджаю на фронт. (Виходить).
Олена Карпівна (здивовано й стурбовано). Що це значить? Я її образила? Вона це серйозно чи жартує?
Ніна. Ай, тіточко, хіба ж ви не знаєте Марії? Хто її впізнає, чи жартує, чи серйозно? Нічого вона мені про фронт не говорила.
Олена Карпівна. Значить, через мене. Але ж ти сама подумай: з лампадки цигарки закурювати! Я думала, що вона цілком щиро говорила вчора про те, що вірить у бога, й раптом... А чого вона в монастир їздить, ти не знаєш?
Ніна. Нічого я не знаю. Дайте ви мені спокій з вашою Марією.
Олена Карпівна. Та яка ж вона твоя близька подруга, коли ти про неї нічого це знаєш? У нас в інституті...
Ніна. Ах, тіточко, то в інституті, а це...
Олена Карпівна. Ну, коли ти не хочеш балакати взагалі, то, розуміється, мені нічого іншого не лишається, як піти собі...
Ніна. Ну, а я ж кажу вам, що нічого не знаю.
Олена Карпівна. Так, ти таки, справді, здається, нічого не знаєш. Це я починаю бачити виразно. А чого вони раз у раз сваряться, твій Іван і Марія?
Ніна. А я знаю? (Раптом вередливо). І чого ви всі до мене сьогодні причепились? І Івана ще й досі немає. Ну що це таке, справді! (Виходить).
Олена Карпівна (винувато й ображено). Я ж нічого злого не хотіла сказати. (Виходить за Ніною з ображеним виглядом).

Якийсь час нема нікого. Входять Марія й Михась.
Михась - молодий хлопець, років 21 - 23, студент, чорнявий, з маленькими, тоненькими, як ниточка, вусиками; тримається рівно, трохи напружено. Дуже соромливий.

Михась (увіходячи за Марією, оглядається по хаті). Їх що, немає? (Старається не дивитись на Марію).
Марія.  Ба є. Хіба не бачите? (Показує рукою по кімнаті) .
Михась (через соромливість і молодість силкується бути суворим, поважним). Дивно, що так забарились. Це щось навіть непевне. (Раптом суворо). Біля вашого будинку стоїть шпик.
Марія (вдаючи надзвичайно вражену). Та невже? (Сміється й ловить його за руку). Ну, скажіть, Михасю, чого ви зі мною раз у раз такий суворий та поважний? Можна подумати, що вам років шістдесят.
Михась (соромливо випручує руку, бурмотить). Я зовсім не суворий. Мене дуже турбує, що їх досі немає. Я боюсь, що їх арештували.
Марія.  Дурниця. А як арештували, посидять.

Михась здивовано швидко зиркає на неї.

Марія.  Розуміється! А що ж їм більше робити? (Посміхається). А ви дуже будете скучать за мною, як вас заберуть? Га? А в тюрмі, знаєте, страшно гарно скучається за ким-небудь. Як гадаєте, будете? Чи, мабуть, і не згадаєте ніколи? (Бере за руку і з цікавістю й тонкою посмішкою слідкує за Михасем).
Михась (обережно визволяючи руку, удаючи заклопотаного). Треба піти на вулицю, постежити за тим типом. (Хоче йти).
Марія (зупиняючи за плече). Чого ж ви не відповідаєте, коли вас питають?

Михась мовчки дивиться на неї, хоче щось сказати й повертається йти.

Марія (не пускаючи). Е, ні, не пущу. Відповідайте. Ну? Будете скучати?
Михась (суворо). А навіщо?
Марія.  Треба. Ну?
Михась. Серйозно, треба піти на вулицю.
Марія.  Ну добре, бог з вами. А ви скажіть от що: чи то правду кажуть, що ніби ви ще не знали... гріха кохання й не любили ще ні одної жінки? Га?
Михась, дуже зніяковівши, хутко виходить.
Марія сміється йому навздогін, потім зразу стає серйозною і швидко йде до вікна, з тривогою дивлячись на вулицю.

Ніна (входить. Сонним голосом з дитячими вередливими нотками). Ну що ж це таке, їй-богу! Коли ж вони прийдуть! Я спать хочу... І самовар захолонув... (Бере з столу коробку з пастилою 1, неохоче, в'яло пробує, потім їсть охотніше, далі бере з собою коробку, жвавенько йде до канапи, затишно з ногами умощується на ній і починає їсти пастилу). Марусю, хочеш пастилі?.. Що ти там дивишся?
Марія (навшпиньки, з таємним, ледве помітним голосом з посмішкуватим виглядом підходить до неї). Там шпик.
Ніна (злякано). Ма-ма... (Схаменувшись). Неправда. Ти лякаєш мене. Ну, скажи швидше, що лякаєш, ну, скажи!
Марія.  Їй-богу, шпик. Подивись сама. От підійди до вікна. Стоїть на другому боці вулиці й дивиться на наші вікна. Йди, подивись.
Ніна. Ой, нізащо! Ти думаєш - він за нами?
Марія.  А за ким же? Спеціально за тобою... Ах ти, Муфто моя! Ніяких шпиків там немає, їж пастилю й дай мені шматочок.
Ніна. Ну, Манька погана! У мене в пучках комашки позалазили, так ти мене перелякала. Не дам за це пастилі. На, на! А правда, що нема шпика? А чого Йвана так довго немає? Чого?
Марія.  А ти думаєш, що його впіймав отой шпик та й не пускає? Зараз прийде, їж, кажу, пастилю. Ах, Муфто! Ти таки справжня муфта! Така ти вся тепла, затишна, м'якенька... Сховала в себе Йвана і трусишся тепер, щоб не відняли.
Ніна. Я помру, як його арештують.
Марія.  А як одіб'ють?
Ніна. Хто?
Марія.  Ого, мало охотниць на таке золото знайдеться? Ну, хоч би я перша?
Ніна. Ну, як такі будуть одбивать, то я не боюсь. Хай усі жінки будуть з ним такі, як ти. Знаєш, я, їй-богу, часом боюсь, щоб ви коли-небудь з Іваном не побились.
Марія (сміючись). Та ну? Гм. Може, й поб'ємось коли-небудь. (З нудьгою, схованим неспокоєм потягається, раптом). Муфто. Їдьмо зі мною завтра в монастир. Хочеш?
Ніна. По що?
Марія.  Там є один дуже інтересний монах. Він двадцять літ сидить в печері, прикутий за ногу до стіни. І по своїй волі нікуди не виходив. Подумай, Нінко, двадцять літ!
Ніна. Уявляю, яке там повітря в тій його печері. Брр.
Марія.  І уяви собі: ні разу за двадцять літ не стригся, не мився. Нігті оттакі, чорні, покривлені...
Ніна. Ой, не говори. (Одсуває пастилю).
Марія.  Хотіла б ти, щоб у тебе такий красунчик закохався? Га?
Ніна. Хай він тобі сказиться. Перестань, Марусю, їй-богу, мене починає нудити.
Марія.  А я б хотіла. Страшенно інтересна фігура! У сто раз інтересніша за твого Йвана. Ну, що твій Іван? (Перекривляючи його, розтягуючи слова й роблячи ніби сонне обличчя). "Моя Ніночко, я вважаю, що кохання є приємна штука. Через те-е ти мене поцілуй два рази". Подумає, розміркує й поцілує два рази.
Ніна. І неправда.
Марія.  А печерний монах - зовсім інша річ. Я вже пробувала пускать йому чортиків очима, та монахи не дають. От цікаво було б, коли б він закохався та виліз зі своєї печери та й побіг за мною. Треба постаратись. У житіях святих диявол раз у раз буває в образі жінки. Страшенно приємно бути дияволом!
Ніна. І ти могла б поцілувати таку страшну мацапуру?
Марія.  В кожному разі, з більшою приємністю, ніж твого чистенького Івана. Мацапуру я принаймні розумію. Тут жага, стихія, дикунство, екстаз. Він убив трьох людей і думає, що це такий гріх, який треба відмолювать усе життя. І він знає, що таке гріх. Розумієш ти? А твій Іван - святий, без гріха, солоденька мамалига, кваша, благообразний інтелігент, бездарна поміркованість, нездатна ні на який гріх. А значить, і ні на яку святість. (Перекривлює). "Вибачайте, мої панове, я вважаю, що алкоголь є отрута для організму, й через те я не буду пить". Фе, гидота!
Ніна (з сльозами). Неправда, він ніколи нічого такого не говорив, бо сам любить випить. Ти з злості говориш на нього.
Марія.  Ого! А чого ж я злощусь?
Ніна. А я знаю? Ти ввесь час нікому не даєш спокою: ні мені, ні Йванові, ні тітці. Наче ми винні, що ти зраджувала свого чоловіка й він кинувся під німецькі штики.
Марія.  Та я ж диявол, Муфто. Я от і твого чоловіка спокушу, а він кинеться під жандармський арешт. Побачиш.
Ніна. Ти таки здатна на це.
Марія.  Правда. А слухай, Муфто, а що, як Іван уже мій любовник, а я тільки навмисне оце дражнюся з тебе, щоб помаленьку підготовити тебе до цього? Га?
Ніна. Забирайся собі геть. Я не хочу говорити з тобою.
Марія (сміється). Ти часом не думала про це? Ні? Га?
Ніна (злякана). Ти неправду кажеш. Ти не смієш цього зробить.
Марія.  Чому? Гріх, як каже твоя тіточка? Ах, Муфто ти тіточчина! Гріха на світі нема ніякого. Розумієш ти? Нема, пропав, помер гріх. Такти й тіточці своїй скажи. Гріх зостався ще в печерах у монахів та ще в печерних тіточок. А більше ніде нема. Їй-богу, Муфто. Поїдь на фронт, і ти переконаєшся зразу. Там за одну годину робиться стільки всяких чудесних гріхів, що всім печерним монахам і тіточкам не відмолить за мільйони літ. Лежить собі, наприклад, чоловік в рівчаку, держить у руках рушницю й "пах-пах" - убиває собі людей. Всяка ж тіточка тобі скаже, що вбивати - страшенний гріх. Або ось, вривається одна купа людей до других і - лусь! хрясь! бах! - убивають, грабують, насилують, катують. А потім сидять собі, сміються, п'ють, співають, вихваляються. А це ж великий гріх, Муфто, красти, грабувати, насилувати жінок. Правда? Як говорить про це тіточка? А скільки, Муфто, гріхів там робиться проти сьомої заповіді! Чоловіки зраджують жінок, жінки чоловіків, любовників; лікарі мають жіночі гареми, сестри-жалібниці мають чоловічі гареми, міняються, продають. А всяке інше? Мужні герої обдирають ранених товаришів, добивають їх, крадуть у мертвих, гризуться за крадене. І головне, Муфтонько, головне в тому, що нема в цьому ніякого гріха. Ніхто не думає зариватись у печери й по двадцять років не вмиватись через це. Той монах із своїми трьома вбитими перед любою якою-небудь сестрою з фронту - немовлятко, інститутка щодо гріховності. Та я сама вбила своїми руками з десять німців. І можу хоч зараз убити тобі кого хочеш і ніякого гріха не буду почувати. А ти мене лякаєш: "Не смієш". Я чоловіка свого під самим його носом зраджувала з близьким його другом, а ти - "не смієш"... (Сміється).
Ніна (злякано). Марусю, ти серйозно чи жартуєш? Я боюся...
Марія.  Розуміється, жартую, хіба ж ти не почуваєш? І жартом візьму та й заберу з собою на фронт твого Івана. Га? І нічого серйозного в тому не буде. Хіба ж на світі є що-небудь серйозне? Плюнь, Муфто! Найсерйозніший чоловік, якого я бачила на світі коли-небудь, це є отой монах у печері. Але й той не вмивався двадцять літ. А сама я була серйозною, знаєш, коли? - як мені було год шістнадцять-сімнадцять. А особливо одного разу, як страшенно вилаяла Діву Марію за те, що вона не допомогла мені на іспиті. От коли ще жив гріх на світі. Аж сіркою пахло од жаху. Хотілось оддати себе на катування, на роздирання звірів, стояти цілими ночами голими колінками на камінні. Як отой монах. А тепер... "Не смієш". Ну, скажи мені такий гріх, якого б я не сміла зробити! Ну, скажи, Муфто!
Ніна (зі сльозами). Ма-аню, я не хочу... Перестань...
Марія (сміється) Боїшся? Дурненька Муфто, нічого в житті страшного немає. Нудно тільки. От це найстрашніше.

Обережний стук в двері.

Ніна. Ой, хто там?
Марія.  Ввійдіть. Це, напевне, той монах.

Входить Середчук.
Середчук - невеличкий, худорлявий, старенький чоловічок, одягнений по-міщанському. На лиці весь час, навіть як говорить про серйозне, добра соромлива посмішка.

Середчук. Звиніть, пожалуста, що з таким опозданієм клопочу вас. Я - Середчук, отєц Михайла Середчука, студента, котрий...
Марія.  А, ви батько Михася. Дуже приємно. (Вітається з ним).
Середчук (незграбно, але дуже ввічливо потискує руку їй і Ніні). Приятно познакомиться.
Марія.  Сідайте, будь ласка.
Середчук. Я до вас, звиняйте, по маленькому дєлу. Как, значить, мій син у нєізвєсності, то я хотів би знать, де він знаходиться в настоящеє врем'я.
Марія.  Як "де"? Ту, у городі. От тільки що тут був.
Середчук (помалу з полегшенням хреститься). Ну, слава богу! Думав, що арештували вже.
Марія.  А ви ж самі де живете? У селі?
Середчук. Нє, тут же, в городі. Та - вже я вам по секрету скажу, тільки не говоріть йому - он трошки стидається мінє. Ви, говорить, папаша, не про... про-ле-таріат, а мєлкобуржуазний господін. Я, звиняйте, таких слов не особенно понімаю, я не вчений. Ну й стидається.
Марія.  А ви ж чим занімаєтесь?
Середчук. Я тепер занімаюсь по слюсарній часті. Кадась я був хорошим слюсарем, ну, тепер який уже там з мене слюсар. Та за слюсарство я уп'ять недавно взявся... Мєсяця два усього. А то в мене бакалейна лавочка була. Как почув, що йде старість, стало ломить руки, ноги, работать не в силах, ну, став шукать легшої роботи. Та й найшов лавочку. А Миші не спонравилось. "Ви, говорить, не пролетаріат і з народу кров смокчете". А яка там кров з тої лавочки? Як заробиш на харч, то й слава богу. Чесноє слово. Та ще многі просяться, щоб у борг дав. Просить, молить. Ну, бачиш, що біда. Бог з тобою: оддаси - оддаси, ні - ну то й так буде.
Марія.  Ну, а Миша перестав сердитись?
Середчук. Та будьто би перестав. І книжки став читать мені. Я, признаться, плохо понімаю, старий уже до книжок, ну, йому не показую. Поддакую, грішний чоловік. Тільки ви вже, пожалуста, йому не розказуйте.
Марія.  Ну, що ви, що ви. Ми розуміємо. Ви дуже любите його?
Середчук. Та як же не любить? Один он у мене, нікого больше нема на світі. Уся моя втіха й надія. Якщо з ним, нехай ного боронить бог, що-небудь станеться, то й мені жить нема чого. Кому я нужний і навіщо мені те життя тоді? Нагорювався, нажився упольні. Годі з мене. Так він, значить, тут? І не больной?
Марія.  Ні-ні. Та він от-от має прийти.
Ніна. Ви посидьте у нас трошки, він зараз-зараз прийде Може, чай будете пить? Я вам зараз... (Хоче встати).
Середчук (схоплюється, тривожно). Нєт, нєт, покорно благодарю вас. Я лучче пойду сібє. А то, як побачить мене тут, застидається. Я й одєтий скверно, і говорить з благородними не вмєю. І ви йому даже не говоріть, що я був тут Пожалуста, я вже прошу вас. Він казав, що як уже дуже чогось нада буде, то щоб я по тетому адресу обратився. Ну, звиніть, пожалуста, що побезпокоїв. Спасибі вам, що заспокоїли. До свідання. (Ніяково, незграбно прощається за руку).
Марія.  Всього доброго. Коли треба буде чогось, заходьте!
Ніна. Бувайте здоровенькі, приходьте до нас.
Середчук. Спасибі, спасибі... до свідання... (Кланяється посміхаючись, виходить).
Марія.  От так "Миша" Ну-ну, я ж йому тепер задам...
Ніна. Ні, ти йому нічого не кажи. А то він од сорому забіжить безвісті. Бог з ним, він хороший.
Марія.  Чекай, здається, гомонять, мабуть, наші приїхали.
Ніна (схоплюється, біжить з хати, по-дитячому кричить). Наші! Наші! Чую голос Івана! Приїхали! (Вибігає).

Марія, сама, схвильовано швидко чепуриться перед дзеркалом, хоче поправляти зачіску, але раптом сама себе спиняє: насмішкувато  посміхається й кидає зачіску, як є.
 Входять Чоботар Іван і Ангелок, несучи в руках: перший - велику валізку, другий - пакунок, загорнутий в папір.
Іван - високий, кремезний, з чисто голеним лицем, квадратовим, упертим підборіддям і добродушно-ласкавими очима, ходить, говорить і робить усе дуже повільно, розмірно, немов обдумуючи кожне слово й рух. Одягнений чепурно, з смаком, по-європейському,
нагадує англійця.
Ангелок - дуже худорлявий, негарний, з немов вимоченим лицем, з сірим, кострубатим, неохайним волоссям, яке стирчить на всі боки. Одягнений дуже неохайно, недбало, штани короткі, брудні, обтріпані, піджак куций, сорочка брудна. Говорить теж обтріпаними, незграбними фразами, перестрибуючи з одної думки на другу. Але любить ви ставляти себе як головну особу в кожній акції.

Іван (помалу пускаючи валізку на підлогу). Ну от. Так. Тепер добривечір.
Ніна (обнімає його, пригортаючись, лащачись). Поганий, поганий, чого так забарився?
Іван. Не можна було, розумієш, раніш. І так добре.
Ніна. А що тут таке? Можна подивитись?
Іван. Зараз побачиш. (З посмішкою). Перенеси чемодан ближче до світла й подивись.
Ніна (хапається за ручку валізки, хоче підняти й не може рушити з місця). Ой! Як це ти ніс його? Що тут таке важке?
Ангелок. Зараз побачите. Треба, Іване, той, швидше... Взагалі, як не... До ранку неодмінно. Іграшкам тут не місце... (До Марії). Тут, розумієте, цілий клопіт вийшов. Я сказав, щоб Василь вдома сидів, а він той... пішов. Без нього неможливо було... А тут хазяйка, боїться. Ну, без Василя...
Ніна. Що без Василя? Що? Я ніколи нічого не розумію, що говорить Ангелок. Іване, скажи йому, щоб він не говорив так кострубато. І щоб не копався, як говорить, у своїх папірцях.
Ангелок (говорячи, любить виймати у себе з бокової кишені папірці й щось заклопотано шукати серед них). А ви той... не той .. не перешкоджайте. Ну, без Василя. Мусив сказати Йвану, щоб брав та ніс. Нічого не зробиш. І взагалі, щоб до ранку. Ну, треба починать. (До Ніни). У вас ще одна лампа є?
Ніна. А що буде? Навіщо?
Іван. Так-так, лампу необхідно. Будемо складати прокламації. Тут друкарський шрифт і каси. Треба, щоб до ранку все було готово.
Ніна. Ой, як це інтересно... І я буду складати?
Ангелок. Аякже, так і той... і будете.
Іван. І ти будеш. А ви, Марусю, ще не зволили змінити свого настрою? Будете складати?
Марія.  Ні, ще не змінила свого настрою й буду складати.
Іван (увічливо й гумористично вклоняється). Дуже приємно бачити таку постійність.
Марія (так само вклоняється). Дуже рада, що роблю вам приємність. Це так рідко буває.
Ніна. Ну, почали знов. Давайте швидше складати! Я хочу подивитись. Другу лампу треба? Ходімте, Ангелок, принесете. Чуєте? Чуєте, Ангелок? Беріть самовар, несіть за мною. Та покиньте ви свої папірці. От кара господня з цим чоловіком!
Ангелок (посміхається з виразом вибачливості й вищості). Власне кажучи, вам слід би було інакше той... Не гаяти часу. До ранку треба конче... (Бере самовар).
Ніна. Він так говорить, ніби на тиждень кудись виїжджає. Ой, Ангелок справжній! Та куди несете? Не в ті двері. Ой-ой! Мацапуро. (Підпихує його в спину й виходить за ним).
Іван (розпаковує валізку). На шість годин ранку треба встигнути. Гм, навряд. Це так що, мабуть, навряд. (Робить дуже повільно, розмірено).
Марія (стоїть біля нього і з посмішкою слідкує за його рухами. Перекривляючи його, розтягуючи слова). Чому ж не встигнете? Ви з такою експресією, так блискавично все робите, що аж в очах миготить од ваших рухів.
Іван (добродушно, ясно посміхається до неї). Така вже, видно, вдача, Марусенько. Так, мабуть, бог дав.
Марія.  Страшно цікаво подивитись, як ви обнімаєте жінок. Так само, як оце валізку розв'язуєте?
Іван. Я можу показати, коли ви так цікавитесь.
Марія.  Ох, подумаєш. Ви можете показати? Такий високоморальний, благочестивий, ідейний чоловік? Та ви хіба знаєте, що таке кохання? Уявляю собі, як ви обнімаєте... (Показує, роблячи заклопотане лице). Гм, так... А тепер отак-о. (Сміється). Страшенно палкий з вас любовник був би...

Іван мовчки пильно, серйозно дивиться на неї.

Марія.  Ой-ой, не буду, не буду, не буду. Зараз нотацію, проповідь, акафіст буде читати. Ради бога, простіть, нізащо більше не буду.
Іван. Гм. Якось все... чудно.
Марія (перекривляє). Гм. Якось і мені все це... чудно.
Іван. Ну, добре! (Починає жвавіше розв'язувати ва-лізку).
Марія (з хитрою посмішкою слідкує за ним). Тихше, Іване, тихше, ви шворки порвете. Куди ви так поспішаєтесь? Що з вами?
Іван (випростуючись). А що з вами таке, скажіть ви мені? Га?
Марія (раптом ступаючи до нього, швидко, гарячим шепотом). Сказати? Га? Хочете, щоб сказала? Хочете?
Іван. Хочу.
Марія.  Ну, так слухайте. Я... (Пауза). Я купила собі нові черевики. Подивіться. (Показує і сміється). Чудесні, правда?
Іван. Гм. Непогані. Скільки дали?
Марія.  "Гм". Двадцять карбованців.
Іван. Дешево як...
Марія.  Навіть черевиків не варта! Бідна я! Ну, бог з вами. Поїду на фронт, там дорогих черевиків не треба. Ніна аж перехрестилась, як довідалась, що я завтра їду на фронт. Іван (вражено). Завтра на... Та ви жартуєте.
М а р і я. Я, добродію, ніколи не жартую. Чого це вас так дивує?
Іван. Чекайте, а партійна ж робота? А лазарет ваш?
Марія (важно). Я їду боронити рідний край, високоповажний пане.
Іван. Гм. Коли ж це ви придумали?
Марія.  "Гм". Сьогодні, вчора. Я знаю коли!
Іван. Через що? Марія.  Так собі.

Входить Ангелок з лампою.

Ангелок. Ну, тепер, значить, так. Ви вже розв'язали, Іване? А де текст? Та ви ще не розв'язали! Що ж ви робили?
Іван. Зараз розв'яжемо, чого там. (Розв'язує). А де ж Ніна?
Ангелок (помагаючи йому, невдоволено). Нічого не роблять, балачки... Ніна ваша щось там той, їсть... Ну, от тепер, значить, так. Ви відмикайте, а я тим часом текст... Ні, касу спочатку... Давайте касу.
Марія.  Страшенно ви, Ангелок, безпорадний командир.
Ангелок. А ви той, лучче помагайте. Несіть оце туди, на той стіл.
Марія.  Слухаю. (Бере вийняту з валізки частину каси й несе її до столу).
Іван. Ангелок, не захоплюйтесь дуже, не захоплюйтесь, розсиплете.
Ангелок (зневажливо). Не турбуйтесь... От чорт! (Розсипав).
Іван. Бачите? Ну, нічого, трошки. Треба переносити потрошки. Марусю, ви переносьте шрифт. Добре?
Марія.  Все, що скаже начальство.
Ангелок (серйозно). В такому разі, той... От що... Підождіть. (Марія й Іван лукаво переглядаються). Ага, так. Так ви хочете так? Ну, беріть, беріть. Кладіть на той стіл. Тут по літерах пакунки. Яка це літера, "ж"?
Марія.  Так точно, пане Ангелок.
Ангелок (поважно). Так. Умгу.
Марія.  Куди скажете, класти?
Ангелок. Там у касі знайдіть "ж" й висипте у скриночку. Та не розсипте, бо ви... Знаю я вас.
Марія.  Слухаю, пане Ангелок.

Вбігає Ніна, щось жуючи.

Ніна. І я. І я. Що мені робить?
Марія.  Цілуй швидше Івана.
Ніна. Через що?
Марія.  Та ти ж питаєш, що тобі робить.

Ніна. Ай, дай мені спокій. (Вередливо). Іване, що мені робить? Я теж хочу помагать.
Іван. Добре. Зараз. Іди сюди. Бери ось ці пакуночки. Розумієш?
Ніна. Розумію.
Іван. Тільки обережно бери, щоб не розсипать. Прочитай, яка літера насипана там, потім ту літеру знайди там, у касі, й висипай.
Ніна (дуже уважно). Добре.
Марія (підходячи, тоном Івана). Потім вернись, нахились над валізкою, простягни руку, візьми пакуночок, та обережно, помалу, щоб не розсипать. Одхились, повернись і йди до каси. Розумієш?
Ніна. Іване, скажи їй, щоб вона не чіплялась до мене. Що це таке?
Іван (строго). Марусю. Не смійте чіплятись до Ніни. Іди сюди, я тебе пожалію.
Ніна (лащиться до нього). Вона цілий вечір сьогодні шпигає мене.
Іван. Ах, бідна моя дитинка. (Голубить її). От я їй задам...
Ніна. І говорить всякі дурниці про тебе.
Іван. Нехай, нехай: я їй покажу говорити про мене дурниці.
Марія.  Ну, от і знайшла собі роботу. Бачиш, дурненька. Я ж казала...
Ніна. А ти роботяща. Ну, й буду цілувати, й буду. А що? Ага!
Іван. Гм. Тільки дві роботи все ж таки разом важко робити. Або цілуватись, або шрифт розкладати.
Ангелок. Ну, от, той... цілуються.
Марія.  Нічого, Іване, ми поділимось. Ви цілуйтесь собі, а ми будемо шрифт розкладати.
Ангелок. Ну, треба поспішати. Що справді... цілуватись.
Ніна. Ну-ну, Ангелок... Ми вже будемо робить. У, та важкі які. Яка ж це лігера? "К". Тепер туди, Іване?
Іван. Туди, туди. Ти носи, а я буду тобі подавать.
Марія.  Може, вже й мені подаватимете, коли ваша така ласка?
Іван. Прошу, з великою охотою.
Ніна. Ага, тепер і тобі. А сама сміялась.
Ангелок (строго). Тільки швидше, Іване, й не розсипте, обережно.
Іван. Добре, добре.
Ніна. Ангелок - справжній генерал.
Ангелок (самовдоволено, трішки засоромившись, посміхається). "Генерал". Самі ви генерал. Коли з вами інакше не можна... Цілуються, наприклад, тут. Кожна, кожна хвилина, можна сказати, той... А вони... Революціонери.
Марія.  Так їх, Ангелок, так. Що, справді, затіяли тут...

Швидко входить, захекавшись, Михась, схвильовано, пошепки говорить.

Михась. Жандарми йдуть. Поліція. Тікайте.

Всі на мент кам'яніють.

Іван (зразу швидко підвівшись, твердо, рішуче). Далеко?
Ніна (з жахом, пошепки). Ой, боже мій!
Михась. Ні, недалеко... Ху, не можу... говорить. Ідуть уже сходами. Зайняли всі виходи. На подвір'ї поліція. Я думав, не до нас. Слідкував увесь час з парадного.
Ангелок (без ладу починає пхати собі в кишені шрифт). Я так і знав. Я так і знав, що ж тепер? Га?
Іван (рішуче, сильно, зовсім іншим голосом і тоном, ніж звичайно). Перш за все не хвилюватись. Ми маємо ще час. Ангелок, одчиняйте двері на балкон. Швидко. Та киньте шрифт, на якого біса він вам? Марусю! Драбинку. Ніно, не хапай мене за руки, не трусись. Нічого страшного нема. (До Михася). Вони були далеко від вас?
Михась. Поверхи на три нижче. Тепер уже, мабуть, підходять.
Марія (вийнявши з буфету мотузяну драбинку, підносить її Йванові; серйозним, але майже спокійним голосом). Ось є. Що далі?
Іван. Давайте. (Бере драбинку й біжить із нею до Ангелка і з ним разом одчиняє двері на балкон. Вибігає туди. Видно, як прив'язує драбинку).

Марія вибігає в сіни.

Михась. Куди ви? Вони зараз будуть дзвонить. Ми не встигнемо. (Біжить до вікна, дивиться на вулицю).

Ніна стоїть, злякано труситься, прислухається.

Іван (вбігаючи). Готово. Можна спускатись. Ніно, йди. Де Маруся?
Ніна. Вона... вона вийшла. Іван (сердито). Що за дурниці? Куди? Для чого?
Марія (вбігаючи з одежею в руках. До Ніни). Бери своє пальто, одягайся. Іване, ваше пальто, капелюх. .
Іван. А ваше ж де? Марія.  Я встигну. Драбину приробили? Ну, швид...

Голосний дзвінок. Усі на мент застигають.

Іван (шепотом, спокійно). На балкон, швидше.
Марія (пхає Ніну). Швидше, швидше, ради бога!
Іван. Михась, Ангелок, спускайте жінок. Вони зараз будуть ламати двері. Ми не встигнемо. Я піду їх затримаю.
Марія.  Ви не маєте права цього робити. Подивіться на Ніну. Беріть її і спускайтесь. Я задержу.

Дзвінок і зараз же гупання в двері. Крик жіночий.

Марія.  Вони ламають. Олена Карпівна прокинулась. Швидше, я вам кажу.
Ангелок (розтеряно хапає Ніну й тягне її до балкона) Ходімте, ходімте...
Ніна. Іване, Іване. Я не піду без Івана.
Марія (пхаючи Івана). Та йдіть же ви. Ах, господи! Михасю, чого ж ви?
Михась. Я зостанусь, я задержу.
Ніна. Ва-аню.

Іван хапає її й майже виносить на балкон.

Марія (злісно штовхає Михася до балкона). Ідіть-бо, я вам кажу. У вас старий батько. Швидше. Чуєте?

В квартирі тупотіння ніг. Дзвінок. Михась, махнувши рукою, ибігає.
Марія біжить у передпокій. Іван ще раз виглядає, зачиняє за собою балконні двері й зникає. Чути голосні балачки, брязкіт острогів, важкі  кроки, шамотня.

Входять: Марія, Сталинський, поліцай,жандарм.
Сталинський - років 38, з довгою викоханою чорною бородою

Марія (йдучи попереду жандармів і поліції). А це моя кімната. (Спокійно зупиняється і стоїть).
Сталинський (дуже ввічливо, майже ніжно). Ага, це ваша кімнатка! Дуже приємно, дуже приємно. Мила кімнатка.
1-й поліцай (знаходить на столі шрифт і зараз же підносить до Сталинського). Типограхфія, ваше високоблагородіє.
Сталинський (живо). А-а, шрифт. Он як. Багато?
1-й поліцай. Так точно, порадошно. (Показує рукою на стіл).
Сталинський. Ага, це тільки що, очевидно, принесений. (До Марії, дуже привітно, добродушно). Правда?
Марія.  Хіба вам не все одно, коли принесений?
Пристав (розглядаючи валізку). Пудів зо три буде. (До поліції). Двері на балкон подивись. Живо!
2-й поліцай. Там какаясь біла вещ, ваше високоблагородіє.
Пристав. Подивись. Корнієнко, книжки передивись. Шрифт у одно місце. Та не розкидать мені.
Сталинський (ходить по кімнаті й уважно роздивляється. До Марії ласкаво). А чия ж це друкарня, дозвольте спитати?
Марі я. Моя.
Входить.
Олена Карпівна (зачувши слова Марії, гордо, велично). Прошу вас не вірити. Ця особа живе тут в гостях. Квартира ця моя і друкарня моя.
Сталинський (з ласкавою й серйозною посмішкою). А, ваша? А дозвольте вас спитати: для якої потреби ви маєте у себе друкарню?
Олена Карпівна. То моє діло. Тільки я вам заявляю...
Марія.  Олено Карпівно, ну навіщо ви це?..
Олена Карпівна. Я вас не розумію, Маріє Антонівно.

В цей час другий поліцай знаходить драбинку на балконі і кличе знаками туди пристава. Пристав через якийсь мент вертається з драбинкою в руках у кімнату і прямує до Сталинського.

Пристав (тихим голосом). Мотузяна драбинка.
Сталинський (жваво). Де була? На балконі? Значить, вони тудою тільки що втекли. Що ж ви мені показуєте її? Свисніть моментально. Вони ж тут, на подвір'ї, в сусідніх квартирах. Обшукать весь будинок.
Пристав. Слухаю, ваше високородіє. (До поліцаїв). Подать свисток на двір. А ти, Сівашов, біжи на вулицю. Стій, я сам. (Вибігає).
Сталинський (до Олени Карпівни і Марії). На великий жаль, доводиться турбувати вас такої пізньої години, але що зробиш. В тих кімнатах нікого більше немає?
Олена Карпівна. Немає. (Раптом). Я сподіваюсь, що ви, арештовуючи мене, дозволите взяти з собою необхідні речі? А також Євангеліє.
Сталинський. О, будь ласка, будь ласка. Але ви зовсім даремно гадаєте, що я вас буду арештовувать. Абсолютно непотрібно. Я от попрохаю тільки шановну паню поїхати зі мною на півгодинки в управління - там напишемо протокольчика. Шрифт ми, розуміється, мусимо забрати у вас. Це вже прошу вибачити мені, але ж ви не маєте промислового дозволу на хатню друкарню? Ні?
Олена Карпівна. Ні, не маємо.
Сталинський  (тим же ввічливо-серйозним тоном). Ну, от бачите. Значить, ви незаконно тримаєте у себе без дозволу промислове знаряддя.
Олена Карпівна. Хіба ж я не маю права тримати у себе промислові речі?
Марія.  Ах, Олено Карпівно, жандарм глузує з вас, а ви...
Сталинський (поспішно, навіть з образою в голосі). Бог з вами, бог з вами. Де ж ви тут бачите глузування? Я цілком серйозно кажу, що не маю за що арештовувати шановну пані. А шрифт мушу конфіскувати. Вас же прошу зі мною на півгодинки для протоколу...
Пристав (вбігаючи, радісно). Дозвольте доложить. Злочинці спустились в квартиру під нею. Вони арештовані.
Сталинський. Ага! Чудесно. Так прошу вас, шановна пані. (Показує рукою на двері. До пристава). А ви тут самі докінчуйте трус.
Пристав. Слухаю.

Сталинський, погладжуючи бороду рукою й задоволено посміхаючись,  помалу виходить за Марією й Оленою Карпівною.