Юрій Завгородній
ВІДНАЙДЕНИЙ СКАРБ УКРАЇНСЬКОЇ ФРАЗЕОЛОГІЇ
Один з невідомих словників

Створення невідомого фразеологічного словника, про який піде далі мова, його походження, автор чи автори — все поспіль виявилося не тільки для мене досить загадковою історією, яка давно вляглася на межі необхідности вже й детективного розслідування, вляглася і ніяк не зрушить з тої межі, бо так і не знайшлося досі жодного свідка, щоб з перших достовірних відомостей розпочати надалі активніші пошукові роботи. Понад три роки тому я вже розповідав про нього на сторінках газети «Слово Просвіти», після чого в ній час від часу друкувалися деякі сторінки з цього словника. Оскільки від того часу майже нічого не змінилося, то я повторю ту розповідь для нових читачів з деякими уточненнями і доповненнями.
Я звернувся тоді до читачів газети з надією, що, можливо, відгукнеться хто-небудь із тих, в кого могла зберегтися хоч якась інформація щодо вірогідного або й реального автора чи упорядника словника, що колись дістався мені без жодної назви й жодного натяку на своє походження. На жаль, до розгадки цієї історії мені й досі майже не вдалося наблизитися. Лише хтось поділився здогадом про можливу причетність до цієї роботи харків’янина Назара Петренка, котрий був засуджений більшовиками разом із більш відомим політичним діячем — Всеволодом Голубовичем та іншими однопартійцями на процесі 1921 року проти членів Української партії есерів. Начебто міг той Назар Петренко в сибірському засланні заходитися коло такої праці, бо мав до цього потяг і здібності. Це якось збігається з моїми давнішими відомостями, бо машинописний варіант словника, з якого я зняв для себе копію 1964 року, був справді привезений з Сибіру. Можливо, гіпотетичний автор цієї роботи мав під руками якісь інші словники та праці з мовознавства (словник Б. Грінченка – без усякого сумніву), щоби укласти свого вибіркового в одному напрямку словника. Можливо, це й справді міг бути вже згаданий Н. Петренко, який після відбуття свого концтабірного терміну не став повертатися в Україну, а його подальші сліди загубилися у сибірських безкраях (мабуть, він десь там працював деякий час, поки не був заарештований вдруге і засуджений вже «без права на листування», що означало термінологією тодішніх каральних органів попросту розстріл). Варіантів можна вигадати багато, бо його подальша доля після першого засудження і заслання мені невідома, хоча сам В. Голубович після першого суду був незабаром амністований, навіть досить активно співпрацював з більшовицьким режимом і був знищений тим режимом вже дещо пізніше — у тридцяті роки...
Мені завше стає журно й тривожно на душі, коли згадуються два поетичні рядки, колись написані латишем Кнутсом Скуєнієксом у мордовському таборі вже наприкінці шістдесятих років минулого століття, — «Все, що затиснеш до жмені,— витече, зміниться, щезне...». Цими рядками закінчувався вірш Скуєнієкса про Геракліта, про те, що не можна увійти до дня вчорашнього і щось там змінити, щоб виправити непоправне. Увійти й поправити, виправити, то справді зась, але багато хто пояснює з таких «наукових» засад своє небажання чи невміння взятися до серйозної роботи з оцінки і відновлення наших втрат саме з того зміненого чи замордованого з нашої історії, з нашої мови, з наших звичаїв, з усього того, чим іздавен ми відрізнялися від інших як окремий самобутній народ зі своєю історичною старожитністю. До руйнації нашої пам’яті, наших звичаїв, нашої мови докладали неймовірних зусиль різні завойовники кілька століть поспіль, але найстрашнішим за своїми наслідками було проминуле двадцяте століття. І справді, всіх нас, хто ще вважає себе українцями, не тільки набагато поменшало, але всі ми стали на сьогодні зовсім інакшими в поведінці, навіть у побутовій мові, аніж були наші прадіди на зламі дев’ятнадцятого століття, а що вже говорити-балакати за часи давніші, з яких збереглося ще менше. Про це з гіркотою постійно пишемо на сторінках своїх малотиражних українських видань, які ще жевріють окремими впертими вогниками між багатотисячними масовими російськомовними виданнями здебільш бульварного напрямку, хоча деякі з них і намагаються вдавати себе наближеними до інтелектуалів, навіть для підтвердження цього подекуди запрошують на свої сторінки і українських авторів. Щось дізнається з тих публікацій про наші проблеми і пересічний зденаціоналізований обиватель, але суто українські часописи (йдеться навіть не про мову, а про національний характер) читаються і обговорюються в надто вузьких колах. Про це ми іноді гнівно і гучно говоримо на мітингах, але, як усе меншає читачів суто українських часописів, так само меншають гурти маніфестантів під національними прапорами на столичних і провінційних майданах. Не ставив я перед собою завдання робити огляд загальної ситуації з тої пекучої проблеми збирання порозкиданого не тільки в українських землях, а й по всьому світу каміння наших давніх соборів, насамперед духовних, як і щодо стану тої складної проблеми, яку дехто зве дерусифікацією чи національним відродженням, а дехто — «насільствєнной українізацієй». Коли чую останнє, завше перед очима постає «тьотя Мотя з Курська», невмируща й досі особа з відомої п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка воліла за краще бути зґґвалтованою, ніж українізованою. Ця моя оповідка – лише коротке пояснення історії одного дивного скарбу, яким тішився близько сорока років потайки, майже сам-на-сам, лишень зрідка ділився копіями з найвірнішими побратимами. Наразі хочу повторно звернутися до професійних мовників з іншого боку болючого питання реабілітації нашого нормального природного правопису, який так нагло зґґвалтували в тридцяті роки «мовознавці» з репресивних органів, додаючи до того з кожним роком хоча й дрібніших правок, але постійно і до того вправно, що в сукупності вони вже майже встигли досягти тої мети, якої домагалися кремлівські ідеологи щодо побудови нової історичної спільноти на шостій частині суходолу земної кулі з одною мовою, з одною ідеологією. Наче й проминули найлихіші часи, наче й маємо тепер невід’ємне право самим розібратися в тім, як ми говоримо і як маємо нами говорене викласти на папері чи на дисплеї компутера. Були створили урядовим рішенням і комісію з фахівців для наведення ладу в правописі, та згодом суттєво поменшало в тій комісії саме фахівців, бо вирішили розібратися з проблемою тільки самі політики без науковців за старою схемою наближення всіх нас до метрополії, нехай і колишньої. Те саме може статися і з усією нашою історією, бо знову намагаються окремі представники начебто нашої влади змусити нас дивитися на самих себе чужими упередженими очима. Пересічним громадянам відома тільки частина залаштункової гри нинішніх можновладців навколо мовного питання. Пишуть інколи, що вже запізно щось переправляти, бо так уже сталося, бо всі вже звикли, тому навіщо потурати кільком десяткам «діяспорних вчених» з приводу їхнього бажання внести суттєві зміни до сучасного правопису, щоб повернутися і материковій Україні майже на сотню років тому до того мовного рівня, на якому завмерли заокеанські українці. Найчастіше противники змін (а я кажу — повернення до рідних першоджерел) наводять неоковирні приклади написання окремих слів, здебільшого іноземних, щоб уразити аж до переляку тих, хто неспроможний зрозуміти всю глибину мовної проблеми, її впливу на характер нації, на її самобутність. Бо питання є набагато глибшим, ніж сукупність правил написання окремих своїх слів чи іншомовних прізвищ. Хіба можна сперечатися про те, що логічна структура побудови словосполучень у реченнях прямцем впливає і на світосприйняття навколишнього світу, і на характер тих, хто користується цією мовою, на все, що ми призвичаїлися останнім часом називати менталітетом національної спільноти? А він у кожного давнього народу складався не одну тисячу років. За ці тисячоліття відбувалася кристалізація логічних структур нашої мови, яка нині вже зазнала надто болючих втрат і порушень. Для пояснення цієї думки я спробую скористатися сучасними технічними досягненнями: коли до мовної програми потрапляє вірус, то ця програма при розв’язанні навіть найпростіших задач найчастіше видає неправильне рішення або взагалі не працює. Може, тому й не знаходимо виходу з багатьох тупиків політичного й економічного лабіринтів, що користуємось каліченою мовною програмою, бо з неї досі не вичищено чужорідного вірусу. Невже ж так воно й є?..
Однак повертаюся ближче до історії того скарбу, про який мав намір розповісти. Для мене ця історія розпочалася влітку 1964 року від одної моєї знайомої — пані Надії Ніколенко, яка на той час уже була досить відомою професійною перекладачкою творів художньої літератури з російської на українську і навпаки, а на тодішнього мене, то вже літньою жінкою (їй тоді йшлося до шістдесятиліття), вона якраз нещодавно повернулася зі своїм чоловіком в Україну зі степових просторів східного Казахстану. Ще з кінця тридцятих років довелося їм удвох помандрувати кілька десятиліть за уральськими горами сибірськими просторами. Так сталося, що вона познайомилася з моїми тодішніми літературними вправами, а на той час у Києві, як і на всіх українських теренах, вже починало ізнову сутеніти для української інтелігенції, і я вже почав приховувати за псевдом свої вірші про Крути, Мазепу, пожежу книгозбірні або й звичайну лірику, де було повно смутку й зажури, хоча мені було тоді трохи за двадцять років. Дещо і зовсім зрідка з’являлося на сторінках офіційних видань, і кожного разу мої творіння зазнавали значного редакторського втручання, бо я завше мав ускладнення з мовними редакторами через невміння користуватися тодішнім (тобто теперішнім) українським правописом, його реґґґґґляментаціями щодо вживання відмінків і мовних зворотів, через ужиття деяких «націоналістичних» слів, хоча редактори ставилися до мене як до людини найчастіше досить доброзичливо, коли дізнавалися, що не довелося мені вчитися в школі української мови, що до неї прилучився самотужки з відчутною допомогою батька через давні українські книжки ще під час шкільного навчання в російській глибинці...
Ось тоді, після ближчого знайомства, пані Надія під великим секретом дала мені для передруку десь до ста сторінок машинопису якогось словника, який не мав жодних вихідних позначок: назви, автора, року видання тощо. Вже тоді в друкованому тексті було забагато суто друкарських огріхів, вочевидь, від багаторазового передруку поспіхом, потайки від сторонніх очей. У ті часи я не надто насмілився з кимось ділитися тим дарунком, а незабаром і сам подався далеко за межі України більш як на двадцять років. Відтоді в мене збереглося багацько книжок без назв, без авторства, без жодних вихідних даних, яких я позбувався перед тим, як віддати палітурнику для оправи, аби можна було згодом відбрехатися від доскіпливих занадто гостей тим щиросердним зізнанням, що якось випадково купив у невідомої особи на ринку, бо сподобався сюжет, а хто написав і коли, мені було невтямки. Такими й досі стоять на моїх книжкових полицях деякі романи Винниченка, Самчука, поезії Олеся, Маланюка...
Коли я повернувся до Києва, імперія вже добре хиталася перед своїм ганебним падінням, але був зайнятий іншими справами, тому тільки нещодавно вирішив довідатися про історію створення дивного словника. На моє прохання знайомі мені мовознавці намагалися знайти чогось подібного в наукових книгозбірнях чи архівах, та нічого схожого не знайшли по цей день. Але й підготувати до друку, а я обіцяв для того навіть віднайти спонсора, теж завагалися, чи не сприйме хтось, хто знає витоки цієї роботи, за плагґіаторські вправи подання словника від імені поважного мовознавця із високим науковим званням.
Після деяких невдалих спроб порозумітися з титулованими мовниками я випадково поділився своєю проблемою з головним редактором «Слова Просвіти» Любою Голотою, яка пішла мені назустріч. Я сподівався, що публікація уривків з цього словника в просвітянському слові з моїми поясненнями мала б призвести не тільки до віднайдення справжнього автора, а й до різних відгуків, навіть суперечливих щодо доцільности відновлювати втрачене й поґґвалтоване. Мені й досі хочеться почути конструктивні зауваження чи конкретні пропозиції щодо подальшої долі словника. Може бути, що кимось колись знайдеться і згадається ім’я автора, а може бути, що й ні, бо цей витвір чиєїсь копіткої праці, можливо, йде до нас не менше сотні років. Але справа не в авторі, хоча не можна забувати таких подвижників, справа в тім, що тільки наші фахівці мають визначити, наскільки доцільним є сьогодні нагадати широкому загалові запашний смак живої української мови, якою донині володіють іще по селах досить літні люди. Не тільки в Україні чув я подібні слова і звороти, таке «неросійське» вживання відмінків після дієслів або й таке, коли на протилежність російській мові дієслова не потребують після себе прийменників, – чув у місцях давнього компактного поселення українців на Кубані, в Казахстані, Киргизстані тощо, бо за часів Союзу довелося помандрувати скрізь. Через навальний поступ урбанізованого середовища надто стрімко меншає сільського населення, яке за всіх часів лишалося більш стійким до іншомовного втручання, більше стоїчним у збереженні предковічних звичаїв, хоча будівничі «свєтлого будущего» знищували їх за природну впертість мільйонами. Але й сучасні селяни через агресивну телевізійну експансію різних «мамаду», «кроликів» і «сердючок» чи навіть більш достойних володарів екранного часу, яким також невтямки поняття національної самобутності, починають спілкуватися між собою занадто понівеченою мовою, що має власне ім’я — «суржик», починають «інтернаціоналізуватися».
Моє ставлення до збереження нашої самобутности, насамперед у мові та національних традиціях, аж ніяк не пов’язане з негативом до будь-яких інших народів, їхніх культур, їхніх мов та звичаїв. Навпаки! Мені подобається подорожувати білим світом саме тому, що я знайомлюся з іншими народами, зовсім не схожими на нас, що я можу чути інші пісні, бачити інакші танці, заходити до інших храмів, а потім спрагло вертатися до своїх рідних теренів, до прабатьківських криниць. Навіть не хочу припустити, що час і наша триваюча деградація в ньому зможе колись остаточно знівелювати чарівні відмінності регіонів і в самій Україні, бо наша культура багата саме своїм розмаїттям. Від нещодавніх відвідин тої російської місцини неподалік Новгорода Великого, де колись проминули мої дитячі й шкільні роки, залишилося прикре враження — так само знівечено комуністичною владою й прадавню культуру словен ільменських, яка надто вирізнялася своєю самобутністю на обширах Російської імперії. Ні, треба постати рішуче проти подібного ставлення безбатченків до свого минулого, яке ревно зберігалося кожним народом століттями, щоб загальнолюдська цивілізація не втратила свого багатого історичного надбання таких різноманітних і самобутніх національних культур, від сукупності яких веселково жити на цій планеті, з багаточисельности яких і складається величне мозаїчне панно спільної культури всього людства нашої Землі, всієї загальноземлянської цивілізації.
Знову емоції відхилили мене від простого подання змісту невідомого словника, бо є в ньому щось таке дивовижне, що викликає давні призабуті чуття, аж прокидається в глибинах єства генетична пам’ять і підказує, як треба правильно говорити українською мовою, яка вона справді самобутня і водночас материнська для всіх інших слов’янських мов і як вони можуть родичатися через нашу. Придивіться до нього, задумайтесь, я ж маю надію, що довкола долі цього словника можна і треба поговорити серйозно про багато що наболіле, навіть у тім випадку, якщо більшість фахівців прихилиться до висновку, що ніяк не можна увійти сьогодні до тої річечки, яка протікала повз нас іще вчора.
Я безмежно вдячний долі, яка звела мене з однодумцем Юрієм Некрутенком, котрий щиро й безкорисливо допоміг мені підготувати до друку оцей давній скарб, щоби поділитися нарешті ним з усіма, хто спрагне від нестачі чистої води з прабатьківської криниці. Справді, вона в ній дещо заспана, але ж іще не пізно повитягати муляку, дозволити знову битися пружними водограями давні джерела...
Як на мене, то такий словник (далі подаю курсивом у лапках окремі вирази тільки з останньої сторінки словника) «до скрути треба», бо ж не «лизень злизав» нашу пам’ять., бо ж іще багато хто з нас боляче відчуває чуже «як сіль на очі», а ті, що «не нашої сотні», нехай собі йдуть в іншому краї «ловити вітра».

Від редакції журналу "Вітчизна". З люб’язної згоди власника цього унікального словника, якого Ю. Завгородньому вже вдалося випустити у світ окремою книжкою  – звичайно, мізерним, як для такої безпрецедентної праці, накладом, – передруковуємо його повністю для наших читачів, яких, сподіваємося, він не може не зацікавити і стане їм неоціненним посібником для глибшого пізнання рідної мови. З радістю опублікуємо на сторінках подальших номерів журналу відгуки читачів та їхні припущення щодо авторства словника.

Українсько-російський словник мовних і фразеологічних відмінностей
(Текст російською мовою набрано письмівкою)