СКАЛІЧЕНЕ ЖИТТЯ.
Оповідання.

Вересень 1951 року. В один з погідних днів я вибрався до лісу перевірити заготовлені весною дрова. Йшов через тайгу вовчими стежками. Лісову річку перейшов по поваленій буревієм товстій сосні. Вона впала рівно впоперек річки так, наче була покладена тут людськими руками. Лише грубе коріння, що стирчало вгору метрів на три та густе грубе суччя свідчили, що ця кладка зробилася самою природою, без сокири, без пили та без людської помочі.
Я перехрестився, що вдалося мені так щасливо перейти річку і ступив на протилежний берег. Лісова мошкара знемагала. Я затис протимоскітну сітку ґудзиками фуфайки, вийняв флакон з кремом, намастив руки, і пустився в лісову пущу вузькою стежиною. Стежка вилася вгору, йти і дихати під сіткою ставало все важче а відхилити сітку, щоб дихнути свіжим повітрям не міг – мошкара тут же набивалася в очі і в ніс, до того ж в повітрі темного бору вилися цілі рої великих комарів, що немилосердно кусалися. Я однією рукою підпирався замість палиці на велику сокиру а другою березовою галузкою відбивався від мошкари і комарів, які безперервно роїлися наді мною. Час від часу приходилося перепочивати на повалених гнилих колодах, з під яких виповзали великі гадюки і, шиплячи, ховалися в свої схованки.
Моя стежка з’єдналася з більш широкою, яку можна було приймати за лісову дорогу. Нею вже можна було їхати кіньми. Це був шлях з Крюкова до села Кисельок. Йдучи цією дорогою я зауважив клуби диму, що підіймалися з під розлогої модрини. Підійшовши ближче, я побачив ватру, а над вогнем зігнуту постать. Я зрадів, що в такому глухому місці зустрів живу людину. Хто б він не був, а все таки живий чоловік!
-Здраствуйтє, поздоровався я.
-Здраствуйтє, здравствуйте, добрий чєловєк. Садітьсь здєсь і отдохнітє, відповіла, підводячись, постать.
Я побачив біля вогню старого діда. Він встав і поступився мені місцем на колоді. Я підійшов до вогню, закинув москітну сітку на шапку і сів біля діда на колоду. Поки шукав по кишенях тютюну, дід, опершись на свій костур, пильно вдивлявся в мене. Стараючись мене роздивитися, він якомога вище намагався підняти свої густі брови, що звисали на самі його очі. Нарешті, промовив:
- Ти, імєєш папаху, наверноє, с Запада.
- Да, дед, с Западной Украіни, відповів я.
Дід глибоко здохнув опустив свої брови і оперся бородою на костур, пробурмотів:
- „Да – да, чувал, много било дєлов у вас на Западной...” і ніби впав у задуму.
Я став придивлятися до діда. Його обличчя було майже повністю заросле рижо-сивою бородою. Костур обхоплювали загрубілі, великі, жилисті руки. На голові мав дуже дрантивого кашкета, по дашку якого вгадувалося, що був він колись солдатським ще царських часів. На ногах мав позв’язувані мотузками капці, відрубані з валянок. Штани його були латані-перелатані різнокольоровими латками і різними нитками зшиті. Був без сорочки, на плечах мав пошарпану чи то свиту, чи фуфайку, розпізнати за латками яку було не можливо. На правій стороні його фуфайки грубою білою ниткою був пришитий хрест з розп’яттям Христовим.
- Звідкіля, Ви, діду і куда Вас Бог провадить?, запитав я старого.
Дід підняв голову, здвигнув бровища вгору, подивився лагідно мені в очі і почав свою розповідь-сповідь по-російськи.
- Я, браток мій дорогий, також колись був поселенець, так як і ви. Мене царська кінна жандармерія пригнала сюди ще в 1901 році. Нас з Петрограда гнали сюди пішком два роки. Було нас 50 чоловік. Гнали нас як ув’язнених злочинців етапом передаючи від стації до стації. Я приніс сюди, мій милий браток, на отсих своїх руках 12 футів „кандалушків”. При цих словах дід показав очима на свої жилисті оброслі руки, замовк, опустив брови і ніби задрімав. З його сухих очей скотилися дві великі сльозини, покотилися бородою і впали на його заскорузлі жилисті руки. Дід знову підняв брови і продовжив розповідь.
Над цією великою рікою, що зветься Ока, нам жандарми „кандалушкі” порозмикали і звільнили наші руки від закуття. Нас перевезли човнами через Оку, викинули на другім березі і сказали: „Жийте як хочете. Звідси іти дальше кордонів Іркутської губернії вам заборонено”.
Ми подалися в тайгу. Тут жили кочуючі племена бурятів. Були-то люди напівдикі, ми називали їх „чалдонами”. Оці буряти мали багато коней і різної худоби. Ми розбрелися між ними. Хто мав жінку там на Заході Росії, посилав листа і жінки, спродавши свої будинки і майно, приїзджали сюди. Тривало те не менше року. Тут купували коней, човни, заводили господарство, засновували села і так організовували своє життя. Царський уряд нами не цікавився і жили ми вільно. З нас не брали податки і не вимагали нічого. Я, каже дід, був з дому сирота і не був жонатий і таких нас, поселенців, було більшість. Тому ми тулилися до „чалдонів”, звідки і появилася пісня:
„По Сибири я гуляю, поселенец молодой.
Полюби, меня, чалдонка, я в Сибири сиротой”.
Був я тоді сильним, продовжував дід, а працювати заставляло саме життя. Мене сподобав один „чалдон” і видав за мене свою дочку. Приданого дав одну кобилу, корову і штук п’ять овець. Оженившись, я з жінкою і своїм господарством подався до села Куяла, яке заклали і де осіли мої жонаті товариші.
Всі ми разом закотили рукави і взялися до роботи, корчували і палили ось такі як тут ліси і дерев’яними сохами орали оцю сибірську землю. А вже в 1912 році я став таким заможним, що мав лише запряженими 25 коней, не рахуючи молодняка. Будівлі всі в мене були як сонце, підлоги в хатах мальовані і паркани теж. Бувало, як виїжджаю своїми кіньми зимою по сіно, то всі дуги моїх саней прикрашені, як золотом горять! За свою важку працю я отримав гарні результати. Бог мені допомагав і я ніколи Бога не забував. При цих словах старий рукою вказав на пришитий до його куфайки хрест.
В 1913 році, продовжив дід, вже нами зацікавилася царська влада. На той час наше село було вже велике і багате. В селі ми збудували церкву і школу, нам прислали батюшку і вчителів. Мешканці нашого села були виключно одні труженики, які кривавим потом розкорчовували не проходимі ліси, розробляли пашні і сіяли хліб. Кожний господар села мав свій табун коней, молодник і матки. Табуни були позначені відповідним клеймом, випаленім на стегні чи шиї а також жеребця-рисака, який охороняв табун від нападу вовків. І не заганяли ми своїх табунів, отак ходили вони тайгою до Різдва і вже по святах сідаємо ми верхом, беремо зброю та харчі і йдемо на розшуки своїх коней. Ось чому мені тайга така знайома, хоч багато літ промайнуло, як я сюди ходив. А все – таки, пам’ятаю тут кожну вовчу стежку.
І не лише коні в нас були. В нас була і худоба, вівці. Гусей, курей і індиків в нас було цілі стада, що і рахунку їм не знали, а голуби дикі тисячами гніздилися під стріхами наших будинків.
В році 1914-му вперше брали від нас новобранців. Взяли мало, з 200 домо-господарів забрали п’ять чоловік і декілька коней. Так, що та війна шкоди нам не зробила.
Інша справа домашня війна, від 1917-го до 1921 року. Раз прийшов якийсь Колчак з чехами, вимагають до себе в армію. Вони підуть, прийдуть інші, якісь партизани „червоні” і теж саме вимагають. Ми люди темні, неграмотні і не знали хто з них ліпший той не йшли ні до тих, ні до інших. Втікали з тих військ і ховалися в лісах.
Нарешті, все втихло. Здавалося, що дальше заживемо спокійним життям – ми ж були каторжниками царського режиму. Та де там! Нас так затиснули, що аж пір’я p з нас полетіло. Стали ми всі „кулаками”! Нема тепер в нашім Куялі тих людей, яких я раніше знав, з якими село будували. Одні пішли по волі, та більшість – по неволі. В селі людей мало стало, всі чужі і дуже бідні.
Мене, зітхнув старий, ще в 1935 році вислали на заслання на кінець Сибіру. А куди поділись мої сини, до сих пір не знаю. Чотири роки тому назад мене відпустили з заслання, я не зміг вже більше працювати – рік тому минуло вісімдесят...
Лише недавно я добився до рідної сторони і що з того? Нікого не можу відшукати ні з односельців, ні з рідних дітей. Говорили мені люди, що одна з моїх дочок працює на „підсобці” в Крюкові. І оце я звідти іду. Нема її там, не знайшов і нікого допитатися...
- І куда ти тепер ідеш, питаю згорьованого старого.
Я, відповідає дід, іду браток ще в одну дєрєвню. Ось тут, недалеко буде, верст за 18. Називається Кисельок. Цей Кисельок заселили в той же час, що й нас пригнали сюда, може, на рік пізніше, в 1902-му. Тільки нас гнали етапом, а їх привезли ешелоном як оце вас. Всі вони були українці, ми їх прозивали „хохлами”. Їх назбирали з Чернігівської губернії родин 200, загнали у цю глушину, і тут вони заснували село, яке назвали Кисельок. Жили вони не бідніше, чим ми, хто працював більше, той і був багатшим. Їх зустріла така ж доля, як і нас в Куялі. Як говорили мені старики в Крюкові, ще, либонь, з тих 200 господарів осталось в Киселику чотири. Тож я схожу до них, може знайду кого із старих знайомих та довідаюсь про кого з своєї сім’ї...
На цих словах дід замовк і сумними очима дивився на догораючий вогонь. Над його головою кружляли рої мушки, неначе радувалися, що вогник догорає і вони скоро повечеряють дідовою кров’ю. Я накинув москітну сітку, взяв сокиру і нарубав поряд з ватрою трохи „сушняка” і підкинув до вогню. Мошкара знову розлетілася від нас на всі боки.
Почало припікати і нас. Дід зняв свого драного картуза, повісив на пень і почав щось шукати в своїй пошарпаній брудній торбі, що висіла в нього через плече на грубій мотузці. Нарешті, витягнув звідти жменю засохлих крішок чорного хліба, перемішаних з сміттям і волоссям. Перехрестившись три рази, він пальцями другої руки став кидати їх собі в рот.
Я став роздумувати, чим міг би допомогти цьому нещасному дідові та не міг придумати нічого, бо зовсім нічого не мав з собою.
Час швидко спливав, сонце вже хилилося на захід. Сонячні промені, прориваючись через крони дерев, освітили лице діда, немов цілували його по бровах і його сріблястій бороді. Дід, мовби відчув поцілунки святої природи, підняв свої брови і усміхнувся.
- Час мені в дорогу, ледве пробурмотів, і, вкинувши в торбу недоїдені хлібні крішки, тричі перехрестився, надів свого дрантивого картуза і попрощався зі мною та пошкандибав на схід.
Я остався один і довго дивився вслід за цим мандрівником, що насилу тягнув свої ноги. Я не міг відірвати своїх очей від цієї зігнутою долею і скаліченим владою життям постаті, яка все дальше віддалялася від мене. Вид його був водночас страшний, дивовижний і повчальний. Правою рукою дід опирався на обсмалений в вогні костур а ліва рука звисала нерухомо вздовж тіла. Його згорьована, зігнута тягарем життя фігура якби промовляла до світу: „Дивись, свята природо! І ви, всі мешканці тайги! Ось ці, покручені мої жилаві руки принесли аж з Петрограда сюди, на береги цієї сибірської ріки Оки, 12 футів кайдан. Ген там, де сьогодні стоїть село Баргадай, по двох роках тяжкої дороги нас звільнили з Окути примусової. А перепливши Оку, ми прийняли на себе ще більшу каторгу: валили вікові дерева в непролазних азіатських хащах, корчували пні і перетворювали нетрі на лани. На наших долонях від нелюдської праці та кривавих мозолів десятки разів зсувалася шкіра. А через 15 літ на тій сибірській землі, скропленій нашим потом і кров’ю, росла вже буйна пшениця. Ми і дальше не дармували часу і не жаліли своїх сил. Ми запрягали власних 25 коней в сани і за 150 верст на Ангарі кормили, добре годували, тамтешніх мешканців, що були без куска хліба. Ми підняли, зробили придатними до життя ті, здавалося, доісторичні азійські пущі. Та прийшло время люте. Прийшла комуна, яка у нас забрала все, знищила наші сім’ї, а ще й заставила нас цілих 15 років каторжно працювати на неї даром і висмоктала з нас останні сили. Винагородою для нас стали скалічене життя, сплюндровані наші села, дрантива торба та оцей костур. Немає більше наших родин, все попереднє життя стало дурним сном...”.
Не знаю, як довго я сидів на цій колоді, впавши в задуму. Недалеко, на високім дереві закричав тетерев і я наче прокинувся з літургійного сну. Чого я тут взагалі і за чим вибрався в цю глушину? Я зорієнтувався на місці. Сонце схилилося вже досить низько. Наді мною, користуючись пригаслим багаттям, роїлися хмари мошкари і комарів. До моїх дров було ще далеченько і я, щоб не застала мене в тайзі ніч, вирішив повернутися назад.
Затягнувши на голову сітку, я, мов одурманений, з трудом піднявся на ноги і рушив на північ в сторону Кундулуна. Перед моїми очима все стояли звисаючі оброслі жилаві руки знеможеного старика, на які впали дві великі каплі сліз. Безперервно мені чувся навколо хриплий голос старого москаля, хоч він давно скрився з моїх очей. Його болючі слова глибоко вразили мене в саме серце і не давали мені спокою. Я не міг збагнути, не міг пояснити собі як могли так з ним поступити його рідні брати, представники його ж народу, одної з ним мови і віри?
Сонце закотилося за гори і ніч покрила оцю чужу для мене понуру Азію. Я брів тайгою і різні думки плелися в моїй свідомості.
Ну, добре, міркував я, я є ворог московської влади. Я не москаль а українець, а у Москви давні рахунки з нами. Я довгі роки боровся з оружжям в руках проти московської царської і червоної влади. В тій боротьбі вони побороли мене і, як переможці, відправили мене на каторгу в ці дикі азійські нетрі. А його за що? За що йому, царському каторжанину, влада, що проголосила захист всіх поневолених і трудящих, рай для них на землі, знищила родину, кривавим потом нажите майно і знову зробила ще страшнішим як був при царі каторжанином? Не лише ради свого існування а й заради своєї країни цей дід валив сибірські пущі, засновував в безлюдді села, перетворював тайгу на квітучі лани…
Не доля а мука! Я жив під владою австрійського і російського імператорів, під польськими колонізаторами і не бачив, щоб коли-небудь влада, хоч і чужа, так поступала з трудовим народом. У мене виходило, що й німецькі наці мали більше людської душі, чим ця комуністична влада «трудящих». Ті, бодай, своїх так не нищили…
Вже затемна я перейшов дику тайгу. Пришкандибав до хати, як підкошений звалився на ослін – я чувся сильно ослабленим і вимученим. В’яло повечерявши, я взяв свій костур і поплентався в сторожку, де сторожив.
Закутавшись в куфайку, я всю ніч пролежав на твердому тапчані в брудній рудурі. В свідомості провадилася думка про загубленого чверть світа, якого пусті люди довели до такої катастрофи. Вовк, подумалось, ніколи не усміхається і в тайзі розриває живих істот лише коли голодний. Влада московських комун, прикриваючись гаслом «братства, щастя і рівності» гірша за вовчу, вона пожирає всіх від Карпат до Чукотки і, доки не згине, не насититься. На цій думці пригадалися слова нашого пророка Тараса Шевченка: «Отаке-то на цім світі роблять людям люди…» .

На засланні, вересень 1951р.

ПОЕЗІЇ.