ПОЕЗІЇ.

Два місяці без будь якого судового рішення нас протримали за гратами в Коломийській тюрмі. Я потроху писав при змозі це робити замкненим в камері, і люди бачили це. Псевдонім ради цензури взяв собі Герасим Герега.
Коли поширилася чутка, що нас хочуть кудись вивезти і ніхто не знав куда, молодь наша звернулася до мене, щоби я написав їм що-небудь про наше гетто на пам’ять в їхні пам’ятні записники. В такий скорий, важкий і тривожний час не було сили щось іншого написати і я написав їм оце:

НЕ ЗАБУДЬТЕ!

Не забудьте, любі діти,
Хто не зможе - хай запише,
Щоб правнуки, ваші квіти,
Пам’ятали горе ваше.

На серденьку запишіте,
Там ніхто не змаже,
І цензура власть-імущих
Вам нічого не докаже.

Про дорогу цю тернисту,
Як в Сибір Вас висилали,
Про цей лагер-катакомбу,
Де Вас всіх збирали.

Про ті назви чудернацькі,
Як Вас ними обзивали:
Бандюками, куркулями
Й іншим робом ображали.

Про Рухмана пам’ятайте
Провідника пекла цього.
Жодна прикрість ані горе
Не обходились без нього.

Про „параші” не забудьте,
Бо вони для Вас служили.
Та про собак отих злющих,
Що вас вірно сторожили.
Коломия. 19.02.1951р.


ЗІРОНЬКА.

Між горами, між лісами
В прекраснім повіті Долина
Єсть місцевість, звати
Брошнів ще з часів Данила.
Її отут заселили
Бідні підгоряни.
Тут і небо, як і люди,
Покриті зорями.
Сотворив це, єси господи,
Вкрив гори лісами,
Щоб сонечко твоє ясне
Світило над нами.
За цісаря Франца-Йосифа
Про це місце взнали
Багатії, купці, жиди
Трачки збудували.

А за Польщі теж магнати
Ніц не дармували
Валили тут сосну й дуби,
В Лондон відправляли.

Аж прийшла ота німота...
Подумайте, люди!
Збудували на цім місці
Довжелезні буди.

Щоб робочі батальйони
День і ніч старали,
Ось тут „reisen” будували
„Nach Reich” відсилали.

Аж враз нам тут засвітила
Зіронька зі сходу! -
Зігнав сюди старший братик
Тьму-тменну народу:

В оці буди довжелезні
З гнилими дахами
Цілі сімї українські
З дітьми і жінками.

І широке цвинтарище
Нам тут приписали,
Де невинним своїм трупом
Землю годували.

Переселенців нещасних
В Сибір шикували.
Як татари в Бак-Сараю
Людом торгували.
Брошнів, 8.03.1951р.

Коли сонечко заходить
За сибірські темні гори,
Старець зором супроводить,
Та й до сонечка говорить:
Котись куля золотая
В західні простори,
Поцілуй Карпати рідні,
Милі мої гори!
Отам моя батьківщина,
Рідні луг і поле.
За них серце моє тужить,
Доле моя, доле...
Там могили предків моїх
Там Черемош грає.
Позволь, боже, й мої кості
В ріднім краї зложить.
Іркутська обл. 1955р.

ПЕКЛО САТАНИ.

Сотворив ти, господи,
Владико святий,
Світ божий чудовий
А в ньому людей.
Щоб на світі твоїм
Люди добре жили
Святе ім’я господа
Свого восхвалили.
Чи ж мо, на те, щоб ті люди
Яких ти, Творче, сотворив,
Вони лукавії, невдячні осквернили
І образ твій, і божий рай?
Ото-бо, господи! В комуні
В купу гною і в руїни перетворили
Нашу культуру і наш край.
Святі місця вже зневажають,
Церкви порожнії стоять.
На цвинтарях пасуть отари
Колхозних коней і ягнят.
І зневажають святеє древо
На якому Сина розпяли,
Ті ж самі, що в Іудеї,
В Україні пекло завели.
Котрий не можуть хрест зломити
Стріляють в нього з оружжа.
При тім страшна іде наруга
Супроти господа, хула.
Отак у нашій Україні,
На бідній Галицькій землі,
Москаль й жидовин,
Ворог лютий,
Сатани царство завели.
Набудували всього много –
Найбільш концлагерів й тюрем.
Та начинили їх хрещеним людом,
Завівши рабський там режим
На наш народ...
Таки зламали наш змаг до волі,
Який Господь народам дав,
Загнали нас у каземати -
Совєтів соціалістичний рай.
А в цих лагерних казематах
Як велів ти, Творче наш,
Люди множаться й живуть
І читають „Отче наш”.
Лиш без попа і без церкви
Померлих в ньому хоронять,
І діточок наших, немовляток,
У казематах не хрестять.
Твого сина, наш ти Боже,
Охрестив святий Йоан
У річці, що й до нині
Називається Йордан.
А наші діти, божі цвіти,
Нехрещені в неволі в’януть.
Уже не плачуть, й не сумують
Бо кращого життя не знають.
Ми тя благаєм, всевишній Боже,
Вирви вкраїнський люд з неволі.
Дай нам дожити, як живуть люди,
Дай дітям нашим кращої долі.
Брошнів, 28.03.1951р.

БРАТАМ І СЕСТРАМ НА УКРАЇНІ.

І знову сьогодні
Даремно чекав,
Хоч много надій
Я на вісточку мав.

На милую вісточку
З рідної України
Нетерпеливо я
Жду кожної днини.

Мої брати там
Немов скаменіли
Начеб писати
Вони не уміли.

А може случилось
З ними теж якесь лихо?
Може, і їх вже забрали
Темною ночею тихо?

Бо в нас все можливе
В нашім соцгосударстві:
Сьогодні ти вдома
А завтра – у другому царстві.

Вчора в Україні
Сади ти плекаєш
Сьогодні в Сибірі
Вовків проганяєш.

Тут ночею вовки
У двір заглядають.
Як не корівок,
Коней розривають.

Тут кожна ґаздиня
Над все осторожна.
Все на ніч ховає –
Де лише можна.

Як немає стайні –
Загонить до хати
Телята, ягнята,
Щоб спокійно спати.

У нас в Україні,
По крайній мірі,
Вовка не впізнати –
Бо він в людській шкірі.

В нас вечором мати
Діточок накормить,
Спати покладе,
Ще й перехрестить.

А сама клякне
Перед образами
І господа молить
Щирими словами.

Щоб позволив в мирі
Ніченьку проспати,
Щоб ворог не вивіз
Нас з рідної хати.

І так в добрій вірі
Лягла мати спати.
І в сні все тримала
Ручку маляти.

Минула вже північ,
Півні заспівали.
Загриміло в вікна,
Дико закричали:

„Одкрий дверь бістрєй,
Бо буєм ламать,
Ково в домє скриваєш,
Будем проверять!”.

Схопилася мати,
Лампу засвітила.
Сонну дітвору
Веренею вкрила.

Відсунула замок
Тремтячими руками
Ісусе, спаси нас,
Змилуйся над нами.

Потихеньку шепче
Нещаслива мати.
А їх вже аж вісім
Налізло до хати.

Носаті, губаті,
З оружжям при боку
А один, хиленький,
Мав роздерту щоку.

„Как тебя зовуть?”,
Носатий питає.
Мене? Ва-р-ва-ра...
Мати отвічає.

Добирає злоби
Передерта пика,
Шепче щось на вухо
Губатому з тиха.

А потім звернувся до усіх присутніх
Перевернув стілець, бузіньку скривив,
Хрипливим акордом, як кряче ворона,
Хиленький „Передертий”* так заговорив:

„Товариші! От шо я вам предлагаю.
Її муж тут єсть самий главний, нічого й питати!
Щоби спокійно ми могли у Княжу жити
Цілу сім’ю їхню треба на Сибір забрати”.

Як доспілий колос врожаю валиться,
Що його зрубає косою косар,
Отак бідна мати додолу звалилась
Від слів, що промовив оцей яничар.

Від її ридання дітвора збудилась
І всі разом плачуть, ніби хор який.
Їм акомпанує воронячий голос:
„Збирайтесь! Збирайтесь, только поскорєй!”.

Обвила дівчаток в зимове лахміття,
Виносить на сани, сльозами вмиває
За її слідами низенький „Передертий”
Вовчими очима радісно зиркає.

Ось такі-то вовкулаки
Були на Вкраїні.
Цілі сім’ї виселяли
Бачу це, як нині.
27.05.1951р. Іркутська обл.
*Передертий – сільське назвисько княженського голови сільради 1950-1960-х років.

СЛЬОЗАМИ НЕ ВИПЛАЧЕШ ВОЛЮ.

Отак на чужині
Я тут світом нуджу
Очима не плачу,
Лиш серцем я тужу.

І думками лину
На рідну Вкраїну
Яку обернули
Тепер на руїну.

Наїзники люті,
Що бога не знають,
Людей виселяють,
Хати розбивають.

Були на Вкраїні
Хати в нас біленькі
Віконця помиті,
Підлоги чистенькі.

Котра з них лишилась
Уже й не пізнати,
Бо нема вже кому
За нею подбати.

Біленькії стіни
Від диму зчорніли
Віконця не миті,
Брудні, потемніли.

Полупана піч лиш
В хаті бовваніє
А по стріхах наших
Тільки вітер віє.

На грузькій підлозі
Солома лежить,
А на тій соломі
П’яний солдат спить.

На голому столі
Солдати спирт п’ють.
Над ними на стелі
Павуки снують.

Їхні темні гнізда
З мертвими мухами
Воздух коливає
У хаті кутами.

А на огороді
Де квіти цвіли
Будяки й кропива
Всюди поросли.

Під хатою на приспі,
Де бджілки гули,
Діточі ігрища
Тепер завели.

Тепер там привезли
Дітвори багато
Яких вже не бачать
Ні батько, ні мати.

Бо вони в колхозі
Від ночі до ночі,
Матері солений
Піт заходить очі.

Отой піт солений,
Сльози витирає
Й плакать вже не може
Та й не помогає.

Плачем не виплачеш
Собі кращу долю,
Тай не здобудеш
Для Вкраїни волю.

Поплачеш ти нишком
Голубко небого,
Та щоб біля тебе
Не було нікого.

Сядеш ти під клуню
В полі на масиві,
Поглянеш на руки –
Які нещасливі.

Оті твої руки
Струджені, сколені,
Поглянеш на ноги –
І вони зранені.

Лиш серденька свого
Людям не покажеш,
Яка на нім рана,
Нікому не скажеш.

Виймеш кусок хліба
З брудної хустини,
Причується голос
Рідної дитини.

Тоді ринуть сльози
Що й світа не вздріти
Рясними сльозами
Черствий хліб лиш зросиш.

Той плач твій, небого,
І твої дитини
Немов і я чую
Щоночі, щоднини.

Чую, тут у Сибіру,
Як на Україні
Соловей співає
В лузі на калині.

Бачу, як попри городи
Черемош шумить,
Як купатися до нього
Дітвора біжить.

Все переді мною.
І все це я бачу -
Як наїзник бенкетує,
Як матері плачуть.

І я з вами плачу
Лише не сльозами,
На листі паперу
Дрібними рядками.

Так я писать буду
Поки люди тужать,
Поки очі бачать,
Поки рука служить!
Серпень, 1951 р. Іркутська обл.

КОЛЯДА
(На мелодію „Нова радість стала.”)

З Рождеством Христовим
Йдем колядувати
По звичаю з Новим роком
Добра, щастя побажати.

Щоби у цім році
Весело прожили,
Ваші мрії і надії
Щоби ся здійснили.

Щоб щезли навіки
Всякий страх й терпіння,
Щоби радість у майбутнє
Завітала в ваші сім’ї.

Щоб землиця наша
Хлібець всім родила
Щоб ніяка більше сила
З дому більше не гонила.

Щоби Вам родилось
Жито і пшениця,
Ячмінь, овес, бараболя
І всяка пашниця.
Щоби ви прожили
Та довгії літа,
Щоби всім нам, українцям,
Було видно всього світа.

Щоб навік пропала
Усяка неволя,
Хай засяє на нас сонце
Й повернеться людям воля.

Щоб вернулась воля
Й Україна вільна.
Від Кубані аж по Тису
Одна нероздільна.

Щоб Вкраїна-мати
Зібрала всі квіти,
Розігнані по чужинах
Свої рідні діти.

Просим тебе, Боже,
Всі ми українці,
Не дай згинуть
У неволі Україні-ненці.