1.КОЛОМИЙСЬКИЙ КОНЦТАБІР

Посеред ночі нас розбудили і, не беручи до уваги крик жінки і дитини, закинули у криті машини. На збір дали дві години. Хата навколо була оточена конвоєм. Закритими машинами спершу завезли нас до Снятина. Як виявилося, бранцями були ми не одні. В ту ніч привезли чотири родини з Княжого та вісім родин з Драгасимова і всіх заштовхали в одну тісну тюремну камеру, замкнули і виставили коло нас пости як біля тяжких злочинців. В Снятині нас протримали три доби і 5 січня, теж вночі, перевезли в Коломийську тюрму.
Тюрма та містилася в колишній німецькій школі на Марінгільф. Видно було, що совіти готувалися проводити арешти зарані, бо школа була вже підготовлена як справжня тюрма, похожа на німецький концлагер. Навколо були установлені високі паркани, метрів на три, над ним був натягнутий ще колючий дріт, на кутах огорожі стояли високі вежі з караульними постами на них, всі вікна колишньої школи були добре загратовані. В цій тюрмі ми вже застали 20 родин з села Джурова, родини селян з Рожнева, Солотвина та з Коломиї. Так, що нас набралося там душ 350.
Цей концлагер був гірший за тюрму. В однім одноповерховім будинку містилася така кількість людей без розбору їх статі! На прічах, (нарах – упор.) верхніх і нижніх, люди тиснулися як оселедці. Вікна були грубо загратовані, стіни мокрі і спліснілі, замість туалету в коридорі знаходився один цебер, звали його „параша”, для користування дітьми, жінками і чоловіками разом. Комендантом цього пекла був офіцер КДБ Рухман.
Наступав святий вечір… Ми готували святу вечерю, хто як міг. Мали на всіх один оселедець, до нього, що мали, склалися разом. До вечері зварили пшениці мильницю і пирогів один на 4 особи і сяк-так повечеряли. Однак, при таких умовах наша свята вечеря мало чим нагадувала справжнє християнське свято. Коли ми вже закінчили вечеряти, прийшли до нас з святою вечерею троє джурівських в’язнів – їм з дому привезли передачі. Тож вони мали відповідне заміжжя. Першим підійшов старий сивий господар Лесьо Семань, за ним дочка колишнього війта Федорука а третю жінку я не знав. Кожен з них приніс пшенички м’якої, голубців, грибів, риби, бурячків і навіть кусок медівника і пляцка.
Гірко було мені приймати святу вечерю від чужих людей. Я пригадав, що кожний рік вдома ми носили святу вечерю сусідам, а зараз дожилися до того, що самі не маємо нічого і чужі люди милосердяться над нами. Подякував я богу і добрим людям і ми ще раз повечеряли.
В нашій камері містилося 14 родин: дванадцять наших з драгасимівськими і дві родини з Джурова. Друга камера була повністю забита джурівськими а третя – рожнівськими і солотвинськими родинами.
Повечерявши, пішов і я між джурівські ґазди побалакати. В камері, де мешкали наші сусіди по нещастю, широко отворилися двері і зайшла велика група людей – чоловіків і жінок. Всі вони були одіті в святковий одяг і з запаленими свічками в руках. Це Рожнів прийшов з колядою до Джурова і колядували з такою щирістю та енергією, як в рідному селі! Всі джурівські родини встали, приймали вінчування, після коляди в камері всі взаємно дякували одні одним.
Я лише вдивлявся в людей, які старалися і не могли вміститися в наше тюремне приміщення. В кожного з них був святковий настрій, кожний одівся святково, в кожного в руках була велика біла свічка і від світла її відбивалися сльози в кожного на очах. Здавалося, немов замість очей їх горіли дорогі жемчуги. І в очах кожного сіяла завзятість і неначе іскри сипалися в кожного з очей. Вони своїми колядками посилали скаргу до Бога!
Я довго стояв як закляклий, не знаю чому не міг поступитися ні в зад, ні вперед, ані не міг колядувати разом з ними. Я не мав змоги оглянути як слід кожне обличчя. Ось колядують Юрко Никифорук з дружиною. Їх обличчя були лагідні, погідні. Поряд знов обличчя, в зовсім іншому настрою. Це був завідуючий олійниці. Смаглявий, очі червоні, матові, під очима чорні глибокі борозни дикого та великого терпіння. Як опісля довідався, цей чоловік був в цьому концлагері самий, жінка його була до сьогодні вдома на свободі. Аж сьогодні, в святий вечір, він довідався, що вона теж арештована, то ж очі його не висихають а з обличчя не сходить важка печаль та страждання.
По закінченні коляди в джурівських родин, рожнівські ґазди нас запросили разом заколядувати княженським родинам. Зачалася метушня. Рожнівські в’язні виходили а джурівські метнулися до своїх тлумаків шукати свічок.
І не чекаючи, заким вони знайдуть їх, рожнівські родини заповнили камеру княженський невільників. Я не міг пробитися до нашої камери, стояв з заді і через відкриті двері слухав, як невільників з різних сіл об’єднувала пісня і думка. По закінченні колядок, побажань і віншувань не було кінця. Поміж тих побажань доносилися голоси і глухий стогін стариків, плач дітей. Потім гамір стихав, люди поволі розходилися по своїх камерах, поступово стихло.
Все заснуло.
Була вже пізня година, минула північ. Я не міг заснути, лежав горілиць і поринав глибоко в думках з дитячих літ аж до сьогодні. Я довго перебирав у пам’яті, скільки-то таких святвечорів пережив: і у війську, і на фронті, і у польській тюрмі, однак, жоден з них не був такий фатальний і зворушливий як цей.
До нашого „чистилища” доносилися з міста різні далекі голоси, десь гавкала собака, вигукували п’яниці, співав десь півень, а вітер через щілини у вікнах добувався до середини камери і вигравав, немов на струнах. В камері не хватало кисню, стояло густе збите повітря. Малі простуджені діти кашляли, літні втомлені люди вибухали довгим кашлем, що рвав їм горло.
Нараз, за вікном почулися далекі голоси мужчин, почулися слова коляди „Нова радість стала”. Мені не хотілося вірити, щоб в таку пізню пору, в такому недоступному для цивільного населення місці, хтось міг сюди підходити. Я піднявся, сів на прічу, напружив слух: так, не почулося. Це відважні коломийські колядники підійшли нам, закованим і заґратованим совітами, колядувати. Виразно чути слова: „...закували у кайдани..., та ...дай нам боже сили кайдани порвати...” На вежах вартові задзвонили в свої сигнали, попід високими парканами забігали з лаєм вартові собаки. Та голоси коляди не стихали, цілком виразно з близької віддалі чути слова „Просим тебе боже з високого неба...”.
Завершилась коляда. Колядники пройшли повз нашу катакомбу, віддалилися голоси... На вежах вартові і їх пси на дротах змовкли. Здалека лиш голоси півнів сповіщали, що наближається день Різдва Христового. Один вітер продовжував сумно і плаксиво виводити тужливі ноти в дротах, неначе оплакував судьбу оцих нещасливців, яких без жодної вини оббрехали і загнали сюди злі люди.

7 січня 1951 р. Лагер в Коломиї.

2. ЗА КОЛЮЧИМ ДРОТОМ.

Плинуть монотонно дні і ночі в нашім гетто і кінця їм ніхто не знає і не може передбачити. Щодня вранці і надвечір черговий вояк командує: „Виходіть бистро на провєрку!” і з камер люди вилітають як бджоли з вулика. В камерах остаються тільки хворі і немічні старики. Як вже всі опинилися на повітрі і провели перекличку, тоді подається команда: „По камерах заходь!”. Товпляться в дверях чоловіки і жінки, а немовлят матері несуть на руках. Черговий на дверях ледве встигає їх рахувати як пастух ягнята.
Така перевірка відбувається двічі на день, лише з тією різницею, що виходять на подвір’я і беруть з собою три великих цебри, наповнені людським калом, які тут називають „парашею” а надвечір після перевірки беруть їх з собою та ставлять порожніми в коридорі перед камерами. Як всі зайшли, солдат двері замикає на замок.
Якщо трафиться, що на перевірці знаходиться сам начальник тюрми Рухман, то в нього була звичка своєрідно жартувати, чим принижував нас, вигукуючи за назвами районів. Ми були тут з чотирьох районів і в головного нашого тюремника вони були своєрідним глумливим глузуванням над українськими найменуваннями: кутські бздуни, снятинські націоналісти-куркулі, заболотівські бандити й конокради, солотвинські серуни.
Окрім нашого каземату, на лагернім подвір’ї був ще один невеликий будинок, в якому знаходилося кілька невеликих приміщень як-то, вуглярня, туалет, а також санчасть для важко хворих. В тій санчасті було встановлено кілька дерев’яних ліжок з голими дошками без жодної постелі. Там постійно лежало кілька хворих, між іншими лежав один важко хворий на язву чи рак желудка Стефан Федорак з села Джурова, 1902 р.н. Його, хворого, рік тому засудили на 8 років за не вивіз лісу і вивезли в далекий лагер на Сибірі. На Сибірі лікарська комісія визнала в нього невиліковну хворобу і звільнила його додому. Він лежав вдома і жив на дієтах.
В грудні 1950 року з Джурова вивозили багато людей, забрали і його з родиною та вкинули в оцю лагерну халупу під назвою „санчасть”. Лежав він тут 5 тижнів неначе Лазар. Я щодня заходив в той лазарет, відвідував хворих. Раніше я не розмовляв з ним, бо не хотів йому докучати своїми запитаннями. Він був худий, висохлий як скелет, похожий скоріше на труп чим на живу людину. Його високе чоло свідчило, що він належить до розумних людей, а глибокі борозни, що передчасно вкрили чоло, свідчили, що ця людина морально і фізично страждає. Його благородні очі пильно вдивлялися в кожного, хто входив в кімнату, неначе цілував кожного присутнього своїми очима, немов просив порятунку, хотів йому поскаржитися і розказати кожному своє тяжке терпіння, як опинився серед присутніх у цій кімнаті. Затим він переводив свій зір на стелю і довго дивився так вгору, наче видів там щось цікаве. Ніхто не знав, що він там бачив. Може привид який, а може перед зором цього праведного страждальника розступалися хмари й небо і він мовчки посилав скарги на долю і владу до найвищої інстанції перед престолом Всевишнього. Опісля повіки його спадали і хворий ніби засипав твердим сном. Його худе бронзове обличчя дуже витягалося а очі западали ще глибше і вигляд його був як справжнього небіжчика.

3.КРИК СОВИ ВІЩУЄ ЛИХО.

На дворі вечоріло. Ми вийшли на перевірку і мішалися на лагернім подвір’ї як вівці в кошарі. Декотрі стояли купками і розмовляли між собою, інші проходжувалися подихати свіжим повітрям. Заносили відра води, щоб хватило на всю ніч, заносили порожні „параші”. Хто мав хворих у санчасті, то забезпечував їх водою і харчами. Ворони каркають на сусідніх деревах і заздрісним оком споглядають наше „гетто”.
Небо хмарилося, наближалася ніч, народ товкся до вхідних дверей, щоб його скоріше порахували чергові вояки, та скоріше добратися до нар у своїх барлогах, де міг би зайнятися своїми справами.
Старші з підтоптаним віком чоловіки й жінки шептали молитви, інші западали в тяжкі задуми. Молодь притишеним голосом затягала сумні пісні, а байдужі до всього, набивши животи, лягали спати і хропіли в своїх барлогах. Для цих аби хліб і бараболя!
Я пильно приглядався, що діється тут. Ніч покрила чорним покривалом світ, а в ньому і наше гетто. Затихло все і тільки час від часу в камері вибухав де хто довгим затяжним кашлем. Десь було по опівночі, бо було чути десь далеко когутів. Я не міг заснути, думав і думав і вже від надмірного думання, здавалося, моя голова роздувається як м’яч. Наразі, мої думки перервав крик сови, що доносився з сторони сусідніх будинків. Крик цей був сумний і погрозливий і не було способу його позбутися. Колись вдома, як таке траплялося, то я вилітав вночі босий і роззутий та гонив оцю потвору не лише на своєму будинку а й на сусідніх. Гнав, щоб ця погань своїм криком не накликала на наш сільський кут якого нещастя. Тут цього потрафити не можна було, двері були замкнені знадвору а вікна загратовані густими гратами. Сова кричала, скільки хотіла, аж змовкли ворони і грачі.
Наближався день, вартові на вежах перекликалися сигналами, давали собі знати, що чують один одного. Потихеньку повівав вітерець і налітаючим снігом лоскотав нашу камеру по шибах вікон. Це було подібне щось на шепіт невідомих духів, які своєю, невідомою нам мовою, хотіли щось повідомити отсих невільних мешканців оцього українського гетто.

4.СМЕРТЬ НЕЩАСЛИВОГО СТРАДАЛЬНИКА.

Зі сходу на небі показувалася ясна заграва сходимого сонця. Наставав день, черговий монотонний день лагерного життя. Народ піднімався, в камері збільшувався рух. Старші, вставши, не могли відкашлятися, плакали малі діти, матері яких не встигали їх покормити... Дорослі умивалися коло цебра і ставали попід стіни для молитви. Їхній вигляд був сумний, понурий. Вони стояли попід брудні спліснілі стіни як статуї, як німі супостати і, склавши руки, молилися. Мужчини, зібравшись, вийшли в коридор покурити не зважаючи на три цебри -„параші”.
Загуркали ключі за дверима, отворилися двері коридору, залунав голос „на общєпонятном язикє”: „На провєрку виході!”. Народ рушив гуртом, мале й старе, чоловіки й жінки. Тиснулися, мусіли летіти по сходах. Як з величезної фузії (гармати – упор.) вилітають стрільна разом з димом, так з камер вилітають люди, помішані з димом тютюновим і смородом „параші”. Хапнувши кілька ковтків свіжого повітря, я попрямував до камери хворих. Вхідні двері були замкнені на колодку. Через заморожене вікно було чути розпачливий крик хворих жінок: „Розмикайте, бо чоловік помер!”. Через замерзле вікно нічого не було видно. Голоси зсередини все дужчали і повторилися вже на подвір’ю.
Згодом прийшов черговий і розімкнув двері. До камери хворих стали збиратися люди. Зайшов і я. Всі хворі в камері не лежали а сиділи на своїх ліжках. Обличчя їх були бліді і стривожені, в очах блистіли сльози. Посередині камери на своєму ліжку лежав наш земляк Стефан Федорак. Якась стара жінка тримала в його голові запалену свічку. З однієї сторони ліжка, заливаючись слізьми, кричала, в розпуці ламаючи руки, Стефанова дружина Олена, а з другої – розпачливо ридала, будучи майже непритомною, дочка Марія, вигукуючи образливі слова на адресу влади. В кінці ліжка стояв підліток-хлопчина, син Стефана, який водив перестрашеними очима то на сестру, то на маму. Видно, почав визнавати своє сирітство.
Сам Стефан лежав спокійним, з закритими очима. Вигляд його як би хотів сказати, що він покінчив з стражданнями, покинув долину сліз і горя та відходить у світ інший, далекий, де немає ні кривд, ні печалі, „де життя безстрокове”. Уста Стефана кривилися в усмішці, якби він хотів промовити до власть тримавших: «не страшні мені ваша зброя, під якою ви хотіли мене хворого експортувати в далекий Сибір, я доказав вам, що не боюся ні вас, ні ваших штиків, і не піду туда, куда не хочеться, а таки зложив я своє вимучене вами тіло в рідну українську землю».
Люди заповнили усю оцю комору з померлим і стояли як остовпілі. Ніхто не знав, що робити і з чого почати. Ні хреста, ні образів коло небіжчика не було. І тим самим думали слабодухі, що за упокій небіжчика хреститися тут не личить. А ще якби застав їх тут який начальник, то він за молитву біля покійника висміяв би. І із-за того слабодухі, поглядаючи один на одного боязливими очами, висувалися на тюремний двір. Та більшість, не зважаючи на глузливі посмішки нехристів, вклякли біля небіжчика на коліна і по-християнському звичаю щиро молилися за упокій його душі. Я теж став на коліна і почав, як міг, щиро молитися.
Молитва змінила мої думки. Пригадалася мені ота мерзенна сова, що своїм криком сповістила смерть оцього мешканця українського гетто…
Люди розбрелися по подвір’ї і гомоніли між собою, збивалися в гуртки і щось радилися. Молоді окремо, старші в свої, жінки теж окремо зійшлися. Діти ж почали безжурно бавитися.
Перед вікнами отої мед-трупарні стояла велика група жінок. Одні з них плакали і через сльози щось говорили, інші сумно їх слухали. Старші чоловіки спокійно, в хмарі тютюнового диму, теж радилися між собою. Радилися як, чим і де зробити покійникові труну, щоб похоронити його по-християнськи: не було ж ні рубанка, ні сокири.
Порадилися чоловіки і взялися за діло, були ж бо майже всі майстри. З знайдених на подвір’ї дощок збили незгіршу труну, ножиком замість рубанка почистили дошки і канти, хімічним олівцем на віку намалювали широкий хрест. Затим зробили хрест з дощок з надписом про померлого. Коли все було готове, по наказу начальника положили небіжчика в домовину, занесли її в порожню кімнату, яку солдати замкнули на велику колодку.
Так минув ще один день лагерної недолі. Затягувалася довжелезна ніч, ніч горя і нудьги. Ця ніч 31 січня 1951 року нічим не різнилася від попередніх. Всі позаходили в свої камери, черговий закрив на ключ двері. Все поплило монотонно. Гомоніли у всіх камерах. Молодь збиралася у свій гурток як звикла і пів голосом співала сумні тужливі пісні. Старші господарі посідали біля незграбної полупаної печі та розказували про давнину, як то жилося за Франца-Йосифа, за поляків, як тепер, порівнювали старі звичаї з новими, старий благородний світ з новим модерним чудернацьким світом. В кутку на лаві сиділа осиротівши сім’я Стефана і плакала. Не було кому їм співчувати, бо кожний мав свої турботи, які мучили і виснажували всіх до крайності. Видно було, що смерть людини тут починають сприймали по іншому як в нормальному житті.

5.ПОХОРОН У ГЕТТО.

Переночували, як стало вже зазвичай. Надворі потискав мороз, надлітали пластинки снігу. Старші ґазди ходили, трамбуючи на подвір’ї сніг, з опущеними головами як перевтомлені коні. Молоді парубки, щоб зігрітися, штуркалися і барахталися в снігу.
Наразі, з вишки поступив сигнал, вартовий забив у якусь залізяку на знак того, що перед брамою хтось є. Черговий отворив ворота і на тюремне подвір’я заїхала фіра, яка постійно привозила нам хліб і коров’ячі голови. Через отворену браму ми вспіли побачити перед нею жінку, яка ридала та ламала руки. Односельці впізнали в ній сестру небіжчика, Параску. Вона ще вчора принесла передачу і довідалася про смерть брата і вирішила дочекатися, щоб хоч труну його побачити і похоронити по-людськи.
Розповсюдилася чутка, що зараз хоронитимуть небіжчика, всі з камер висипали на тюремне подвір’я. Юрба людей тиснулася наперед, кожний хотів побачити труну і тюремну церемонію. Начальник відімкнув двері, де вчора було замкнено небіжчика, і чотири призначені військові взяли труну з мерцем і поставили на фіру. Накрили брудною веріткою і накидали зверху рискалі й кирки. Посідали зверху й посадили з собою жінку небіжчика. Дітям не дозволили брати участь в такім похороні. Хтось з юрби крикнув „Зняти шапки”. Всі зняли шапки і сумно, поки не закрили брами, поглядом проводжали труну з тілом свого земляка. Ми помолилися в душі за його вічний спочинок і так навіки попрощалися з своїм товаришем по недолі.
Лагер в Коломиї. 1 лютого 1951 року.
З Коломиї нас згодом відправили на два місяці у Брошнів. До Брошнева нас везли поїздом добу. Там, в Брошнівському концтаборі, ми застали півтори тисячі народу, зібраного з усієї Станіславщини. Та утримання в’язнів тут було дещо легше, чим у Коломиї. У всякому разі нас на ніч, як тварин, у камерах не замикали. Не було і Рухмана, десь його забрали.

6.ДЕПОРТАЦІЯ В СИБІР.

Догорала ніч. Вранці, 12 квітня, ми отримали наказ приготуватися до від’їзду. Деякі, кому надто надоїло лагерне життя, тішилися, що цьому пеклу надходить кінець. Більшість впали в смуток, що починається новий етап їх тернистого, важкого життя, ой, як далеко від рідної землі.
Зранку пішов дощ. Люди, що вже більш року вимушено перебували в цім лагері, оповідали нам, що це не дощ падає а гіркі сльози людські – це вже 32-й транспорт на їхніх очах відправляють і ні один без дощу не відходив.
Близько обіду дощик перестав, та в багатьох з очей росили сльози. Отримали наказ приготуватися до завантаження в вагони. Люди стривожено товклися на лагернім подвір’ї. Деякі розказували, як бачили, що вночі прибуло 20 караулів, які мають нас супроводжувати. По якімсь часі вже всі побачили, як від столової до нашого лагера сунула безладна купа напівп’яних солдатів. Одні співали пісню якоюсь не зрозумілою для нас мовою, когось тримали під руки кілька інших солдатів. Був він без шапки, волосся розтріпане, погони висіли пообривані. Всі солдати були чорняві, з приплюснутими носами і жорсткими обличчями.
За якусь хвилину роздався голос між нашими людьми – вагони, вагони їдуть для нас! Всі заключники вийшли на лагерне подвір’я. Малий локомотив тручав перед собою 12 товарних вагонів, якраз стільки, скільки треба для нашого розміщення. Тож сумніви, що нас не будуть відправляти з рідної землі, відпали самі собою. Вагони зупинилися перед воротами нашого концлагера і їх зразу оточила озброєна варта. Поступив новий наказ, щоб голови сімей виносили свої речі прямо до вагонів. Після дощу було ковзко, до вагонів було метрів 200 і ми під конвоєм важко носили свої нещасні тлумаки. Після завантаження конвой загнав нас назад у зону. У наших великих бараках жінки навколішки молилися перед прощанням з рідною землею. Після молитви прийшла хвиля розставання з рідним краєм і своїми земляками, які ще оставалися тут. Прощалися і родина з родиною, бо нас порозписували в різні вагони і ми не знали кого куда повезуть, де буде наш конечний пункт і чи дасть нам бог можливість зустрітися ще раз у житті.
Виходили і йшли шнурком один за другим попри сусідні бараки, в яких сиділи люди ще не „відпрацовані” КДБ. Наша депортація навіяла на них тугу і смертельний страх. Вони дивилися на нас жалісливими і перестрашеними очима, через віконні грати кидалися нам на шию, обнімалися і обливали нас гіркими сльозами.
Я не плакав, старався бути врівноваженим і свідомим, але дивитися на ці трагічні сцени було вкрай важко - на війні було легше. Я лише німо дивився на цей глум влади над підневільними людьми. Я не знав, до чого можна було прирівняти цю ситуацію, на австрійському фронті з полоненими ворогами поводилися значно краще. Тут, в цьому гетто, неначе на страшному суді метушилася в багні юрба з перестрашеними і заплаканими обличчями...
Ті, що не втратили силу духу, дякували богу, що перестав падати дощ: наші клунки і так тиждень мокли і в Коломиї, і в Брошневі.
Тим часом, зграя наших хоронителів-конвоїрів з примкнутими штиками на автоматичній зброї обступила нас. Частина з них, вистроївшись в два ряди з зброєю в руках, зробила коридор, по якому ми могли пройти до вагонів, які теж були обставлені вартою довкола. Начальник лагера наказав відчинити ворота і став вичитувати людей по вагонах, у кожний по 25 душ. Конвоїри провадили кожний зібраний такий гурт народу до призначених їм вагонів, і це в на правду виглядало як гоніння християн в епоху Нерона. Жінки в одній руці несли невеликі діточі клуночки а в другій несли маленьку чи вели за ручку більшу дитинку, які дрибуляли маленькими ніжками по болоті, інші трималися маминої спідниці. Діти не плакали, не вередували як то в сім’ях буває. Йшли як старі страждальці, з очима, наповненими горем і тугою. І страх було дивитися в їх великі, не діточі, страждалі очі... За що, боже, покарано цих безвинних?
Літніх членів родин молодші провадили попід пахи. Коли вичитані до вагону родини проходили лагерну браму, востаннє оберталися подивитися назад, на лагерних заключників, що залишалися в тім гетто, знімали шапки. Так прощалися з друзями і рідною землею, по якій востаннє ходили своїми ногами. У відповідь з лагера здіймалося догори сотні рук і махали їм на прощання.
...Начальник прочитав список родин, призначених до 6-го вагону, і за пару хвилин я опинився за брамою. Нас погнали за 5-й вагон, в якому знаходилися вагітні і хворі жінки та малі хворі діти.
В нашім лагері було двоє маленьких дітей, яких знали і любили всі заключники. Це були трирічний Мирославцьо з Снятинщини і півторарічна Оксанка. Вони відрізнялися від інших дітей надзвичайною вродою і розумом не по роках. Коли я проходив повз вагон, де вже напхали людей і замкнули їх, то побачив задумане личко Оксанки в високому заґратованому віконці вагону. Вона виглядала як маленький ангелок на образі в церкві, так вона бідна сумно дивилася через грати на волю, на рідну землю. Вона нагадала мені нашу Україну, заґратовану окупантом, що розправляється з переможеними. Але… час покаже! Ця розумна Оксанка, як і Мирославцьо, навіки запам’ятають цю депортацію, напевно, ніколи, куди б їх не завезли, не забудуть ні рідної землі, ні сего гетто, ні знущань над ними, малими, в неволі.
Ми прийшли до свого пульмана-вагона, в який набилися поміж свої клунки. Зачинилися залізні двері і ми опинилися мовби в залізній пастці. Отут вже жінки і діти дали волю сльозам а мужчини кинулися приготовляти той вагон якось до життя і далекої дороги. Поки стемніло, успіли набрати запас води.
Як стемніло, рушили в дорогу. Ніч і день їхали поблизу Дністра. На вечір 14 квітня ми прибули до Львова. У Львові цілу ніч наші вагони маневрували то взад, то вперед. Чулися крики, плач, гуркіт машин. Вранці узнали, що до наших 11 вагонів добавили у Львові ще 49 вагонів і сформували ешелон з 60 вагонів, який перебрав комендант з Львова. Близько обіду ми рушили з Львова в сторону Підзамча. Наш ешелон проїжджав по високій насипі мимо довгих, оточених дротом, будівель з заґратованими вікнами, на подвір’ї яких знаходилася маса людей. Ті люди теж бачили наш ешелон з заґратованими вагонами і коминами на них, і розуміли кого в них везуть. Тож сотні рук здійнялися на тих подвір’ях і так проводжали нас в неволю. Проводжали нас і з багатоповерхових будинків. З між густих гратів простягалися голі худі руки, деякі були покриті брудним лахміттям. Махали нам завзято. Ми це сприймали як побажання: їдьте щасливо, незабаром ми відправимося за вами і разом повернемося на рідну Україну в славі і шані народу! Перемога ще буде за нами!
Наш потяг гнав як шалений зі Львова на Броди, неначе боявся щоби його не догнали. Він втікав як злодій від справедливого суду, він викрав нас, закованих, і втікав, щоб ми скоріше залишили рідну землю і втратили всякий зв’язок з рідним краєм, з Україною. Потяг гнав шаленим темпом до кордону Волині. З придорожніх хат виходили люди, цілі сімї. Чоловіки проводжали наш потяг довгими сумними поглядами, жінки сльозами а дітвора без перестанку махала руками. Вечоріло, падав дрібний дощик і нам здавалося, що не лише ми, а і природа, і небо плаче над нещасливою долею нашого народу.
Ми проїхали Шепетівку, Житомир і взяли курс на Білорусію. Прощай, рідна земле, рідна наша Україно – нас везуть дальше на Північ. Нас відривають від рідної землі, вважаючи, що на чужій ми перестанемо бути українцями – так не робили навіть монголо-татари. Гірко на душі за нашу розорену землю, за наші розорені чужими наїзниками оселі.
Минувши Україну нас розчарувало побачене навколо дороги. Ми думали, що лише у пустку перетворюють нашу Україну, але ми побачили через своє заґратоване віконце і в Білорусії силу-силенну пустуючої землі, народ нужденний і обідраний а села були похожі на наші курники, з де-більшого покриті терням або соломою. Церкви як одна стояли бідні і облуплені. В одній, добре бачив через розбиті двері, було навалено купу старої цегли.
Проїхали Овруч, річку Прип’ять, Гомельську область, Дніпро. Потяг наш вже міряв кілометри російській землі, за вікнами мелькали села Брянської області, Рязань, Пенза. В цих областях російських я бачив землі добрі і рівні але народ тут теж був нужденний, по селах багато зустрічалося землянок. Церкви в цих краях мали ту ж судьбу, що і в Білорусії. З одної церкви, яка нам зустрілася по дорозі, зробили завод.
Нас якось везли більше вночі, чи то ховали від народу, чи боялися когось, якимись глухими дорогами нас везли повз Москву, то чогось культурного в тих краях ми не бачили. Сподобалась лише, що по дорозі до Уфи залізниця була обсажена снігозахисною посадкою: з обох боків колії були посаджені кілька рядів смерічок а всередині - берізки. І ця посадка на фоні злиденних місцевих навколишніх сіл виглядала осередком культури. З Уфи до Челябінська повз залізницю була збудована електрична лінія високої напруги і сама залізниця була електрифікована. Межи тими двома містами замість локомотивів курсують електропоїзди. Вони тягають через Урал великі і важкі поїзди на великій швидкості по сильно розбитих дорогах. Так, що в тій місцевості наші вагони так підкидало, що у багатьох появилися синяки.
В нашім вагоні було двоє похилих людей з Снятинського району, Олена Фербей у віці 83 років та в цьому ж віці дід Дмитро Фербей. Дід себе вів спокійно, розумів, хто винен в тому і хто заставив його старечі кості нести на далеку холодну чужину. З бабою була інша справа. Вона сердилася на всіх і винуватила всіх, каже: „Ви мене всі обступили і десь мене провадите”. А що бабу день і ніч товкло на нарах, бо вона була стара і більше всіх лежала, то плакала і нарікала, приказуючи: „Обмийте мене та викиньте, раз на двір не пускаєте”. В старої людини ніяк в голову не вкладалося, що в світі існує таке право, щоби забрати безневинну людину з рідної хати, кинути в товарний вагон і під багнетами гнати тисячі кілометрів в чужі світи.
22 квітня переїхали через Башкирію в Челябінську область. В цих областях колгоспи забудовані дещо інше, чим в попередніх областях, але такі ж жалюгідні. Зустріли один похорон. Охляла коняка тягла на тічці сколочену скриню, що була труною. За нею йшло четверо чоловік без хреста, без процесії і шани. Цвинтаря не було видно довкола.
В’їхали в область Курганську. На полях побачили сотні гектарів скошеного вівса в снопах, в купках як зимували, так і стояли на полі, а був вже кінець квітня, було тепло і ми у вагонах роздівалися до сорочок. В цих околицях, почавши від Челябінська, церков ми не бачили, хоч цвинтарі виднілися величезні. Одна половина була з одним перехрестям, друга – з трьома. Це значило, що тут багато захоронено нашого українського народу.
Переїхали Петропавловськ, за ним Омськ. В цих околицях ми їхали довго через безлюдні болотисті пущі. І тим приємніше було зустріти робочого колійовця, біля халабуди якого побачили корову, 2 вівці, гуси і кури. Села в цих місцевостях стрічалися нам крайнє рідко і всі вони були бідні. Відчувалося, що тут значно холодніше. 24 квітня прибули до Новосибірська і зробили зупинку. На порожній станції зустріли потяги з хлопцями, яких везли до війська. Їм не позволили наблизитися до нас. Деякі конвоїри говорили їм, що ескортують „бандітов”. Новобранці зі страхом від нас відступали і дивилися затим на нас з під лоба і підозріло. Інший говорив, що ми „спєц-пєрєсєлєнци”, ті обступали і пильно слухали його розповідь про Західну Україну. Я не чув, що він там розказував, лише бачив, як ті молоді хлопці слухали інформацію конвоїрів з розкритими ротами і зі страхом дивилися то на наші вагони, то на конвой. Хлопців везли до війська в чотирьох ешелонах і я відчував, що більшість з них нам співчувала.
Я сидів біля віконця і писав. Біля мене стояв наш малий Мирославчик. Він приклав свою маленьку головку з чорними оченятами до гратів і сумно дивився на чужі краї, вітер розвівав його золотисті кучері. Він витягнув через грати свої маленькі рученята і махав прохожим. Йому відповідали з волі всякі люди, щиро і сердечно співчували, жінки при виді за гратами малої дитини плакали і витирали сльози. Зворушувалися на вид малої дитини в неволі навіть і закаменілі нехристи. На станціях він інколи прохав прохожих: „Пане, дайте молочка...”
В Новосибірську до нас близько підвели потяг з рекрутами. Вони дуже різнилися від попередніх, яких ми зустрічали в європейській частині. Виглядало, що вони були наші родичі з Сибіру. Повиходивши з вагонів, вони дивилися на нас сумними очима, не видно було нікого, щоби глумився над кимось з нашого потягу. Коли дізналися, що ми з Західної України, не зважаючи на заборону конвою, почали підходити до нас групами. Я намовив дітей, щоб попросили у солдат цигарок. Солдати зібрали папіроси, та конвой заборонив передавати їх до вагона. Тоді вони почали знизу кидати їх у наші вікна.
Минаючи Новосибірськ, ми проїхали мимо величезного лагера з ув’язненими. Це був величезний шмат землі, огороджений високою дротяною загорожею. Здалека виднілися високі вежі для вартових. Біля залізниці стояли сотні людей, розібраних в колони по двоє і обставлені вартою. Це були ув’язнені, може навіть з нашої землі. Можливо, в нашому потягу і була яка родина тих дрантивих людських тіней, но ні вони, ні ми про се не відали. Вони бачили вже не один такий ешелон, як наш, тож орієнтувалися в таких ешелонах. Тому ми ще не встигли до них доїхати а вони вже нам махали руками, шапками і дрантивими куфайками. Наші товпилися біля вагонного вікна, жінки поливали слізьми грати і проклинали тоталітарний режим совєтів.
25 квітня ми доїхали до станції Тайга. Тут ми догнали два ешелони в’язнів, що йшли попереду нас. Нас затягнули посеред них. З однієї сторони у нас стояв ешелон з ув’язненими ленінградцями, з другої – з грузинами. Ми почали спілкуватися між собою.
Ленінградці говорити не боялися, були відважні, з власною гідністю. У їхніх вагонах вікна, помимо гратів на них, були наполовину зачинені. Зате в грузинів віконця були як і у нас загратовані, зате відчинені. Грузини не знали російської мови і мені здалося, що хто й знав, то боявся з нами говорити, тому перемовлялися з нами на мигах.
Ці два ешелони від’їхали раніше нас і більше ми їх не догнали. Грузини тепло прощалися з нами на знаках, вони вже знали хто ми, і за що нас везуть на край світу.
Ми проїжджаємо Кемеровську область. Нема навколо сіл, не видно потягів таких, як колись до війни у нас в Європі. Тут не транспортують худобу, зерно, птицю. Тут ми зустрічаємо ешелони лише з залізом, деревом, вугіллям і нафтою. Окрім цих важкогружених товарних потягів, мені кинулися у вічі три види перевози людей в Сибіру. До першої я відніс потяг Москва-Владивосток, в якому возили радянське начальство. Там були м’які купе, світло електричне, фіранки і шампанське. Другою категорією були товарняки, які возили таких як ми, виселенців в бруді, в темряві, без повітря а часом і без води під охороною штиків. Третю категорію складали обдерті, неголені ув’язнені, яких конвоїри називали „зеками”. Вони мали більш жорстоку охорону чим ми, не мали багажу і були значно більше напхані до вагонів, в яких в Європі колись возили худобу.
26 квітня ми входимо в Красноярський край і нас везуть чим раз на Північ. В цей час вже почали виносити трупи з нашого потягу, вже третього з останнього часу нашої дороги. Їх не викидали на вулицю а складали в порожньому вагоні, який ми тягли ззаду за собою. Виявилося, що мерців складали у порожньому вагоні не тому, що хотіли їх по людському похоронити, а тому, що у кінцевому пункті всіх нас, живих і мертвих, мали здати по акту.
Чим глибше ми вїзджали в Сибір, тим більше стало попадатися хаток, похожих на наші українські, і зовсім відмінних від помешкань в російських європейських областях. Не доїжджаючи до Аченська ми вперше побачили церкву в доброму стані.
27 квітня вранці наш потяг дістався Красноярська. На вокзалі ми застали потяг з рекрутами з Станіславської (Івано-Франківської – упор.) обл. і кілька ешелонів з ув’язненими та переговорити з своїми земляками в цьому далекому від Прикарпаття краї нам змоги не дали.
За яких 300 км. на дорозі від Красноярська до Іркутська біля Єнісею ми побачили вже чисто українське село з церквою. Була Велика п’ятниця перед Великоднем. Біля церкви багато народу обносили плащаницю. Дальше був цвинтар з православними і уніатськими хрестами. Ці околиці були вже густо заселені нашим благородним братом. Ввечері ми доїхали до Канська. Тут нас вже не дуже пильно стерегли, лише вагони оставалися замкненими. На цій станції нас догнали два потяги з новобранцями з Вільно і західної Білорусії. Дізнавшись, звідкіля ми, вони цілими групами підходили до нас, їх ніхто не стримував. Розмова наша була щира, вони нарікали, що не знають куда їх гонять. Були між ними такі, що говорили польською мовою. Коли наш потяг рушив, вони вигукували на прощання нам слова „do widzenja” , інші – „auf fiderzeen”.
Вранці, 28 квітня, наш похідний концлагер на колесах дістався до міста Тайшет. Від самого Красноярська і до самого Тайшета ми бачили лише тундру, болота і гори, покриті рідким молодим березовим і сосновим ліском. Села і колгоспи, тобто людське життя, тут були досить рідкісними.
В Тайшеті ми стояли цілий день. Тут з нашого ешелону відчепили 18 задніх вагонів з нашими товаришами по недолі. В тому числі вивантажили всі джурівські і дві родини з Княжа. Згодом я узнав, що їх направили у два колгоспи: одну половину в колгосп за 18 кілометрів від Тайшета, другу – за 25 км. Ще дванадцять вагонів нашого потягу відчепили і потягли якимись глухими місцями у ліси.
Наші вагони остались стояти на цій станції. Невдовзі надійшов довжелезний ешелон з новобранцями з Білорусії та їх не випустили з вагонів і незабаром він пішов в сторону Далекого Сходу. Далі рушили і ми, але їхали вже невеликим темпом.
29 квітня. Великдень. Ми прибули на станцію Нижнєудільськ. Було десь опівночі. Коли стало розвиднюватися, побачили як місцеві люди йшли з кошиками і паскою. Розуміється, не так масово, як у нас, але йшли. У вагоні почали молитися, дехто плакав. В цей час відчули як з нашого потягу відчепили два пульмани. Крім нашого залишилося два пульмани: один з рожнівськими родинами і ще один – з львівськими. Ми втратили надію вийти на свободу на Великдень. Жінки стали плакати і проклинати безбожних москалів, що і тут, на краю світа, розлучають їх з сусідами і рідними. Я як вмів піднімав дух мешканців нашого вагону.
Наш, вже значно вкорочений потяг-тюрьма, рушив далі. Ми стали біля вікна і почали співати „Христос Воскрес.” Жінки, що стояли обабіч нашого шляху, плакали а діти бігли за нашим вагоном, поки він не набрав велику швидкість.
Ми їдемо в напрямі Іркутська. Третій день нема хліба, не говорячи про борщ чи суп. Нас, як і раніше, стережуть пильніше, чим стерегли поляки опришків. Двері вагона не відкривають, бракує свіжого повітря, серед нас все більше хворих, які мліють. Сьогодні ми вже 17-й день в вагоні, в людей затекли ноги.
Я спостерігав за околицями, які проїжджали. За Нижньоудєльськом спостерігалися набагато кращі хати, як на попередній дорозі. Було чимало нових стандартних, добре покритих будинків, біля деяких бачилися вулики.
Ми їхали цілий день, до вечора співаючи „Христос Воскрес”. На станціях нам співати забороняли та ми таки співали.
Стемніло. Ми доїхали до станції Зима. Тут ми побачили жвавий рух і зрозуміли, що ось тут нас будуть вивантажувати і тут наша конечна станція. Так і було. Відрахували 9 пульманів з Львівської і наш, з Снятинського району Станіславської області і відчепили від состава. Решта поїхала далі. На цій стації з ешелону витягли шість чоловіків і жінок, померлих в дорозі.
У львівських вагонах вдалося відкрити двері а в нашому двері від вокзалу не відкривалися. Мусіли відкрити протилежні двері, викидати свої клунки на колію і так тягти на станцію попід вагон. Була темна ніч, станція виявилася брудною і запущеною, туалетом служила майже вся її територія.
Першу ніч в Сибіру ми ночували прямо на морозі на своїх тлумаках. Діти боялися і плакали. Вранці нас стали возити машинами на якесь поле, де був збудований старий барак, якби пересильний. Свої речі ми склали на купи в полі і вранці нас повезли помитися в баню в оте містечко Зима. Коли повернулися з бані то побачили, що наші речі присипані зверху чорним, як сажа, порохом, тож наше купання було марним. Кожний з нас став як мурин, а з очей і вух сажу хоч лопатою вигрібай.
Тим часом появилися за нами „купці”, стали набирати до „колхозів”. Ми не хотіли іти до „колхозів” і все бокувалися. Думали, наберуть до колхозів і ми підемо десь на будівництво. Людей розписували і розбирали, осталося два найдальші колгоспи: імені Молотова за 55 кілометрів звідси і імені Калініна за 62 кілометри.
Наближався вечір і ми самі вже зголосилися до цих купців, завбачили, що з нашого транспорту на виробництво на візьмуть нікого. Хотілося ще й за дня добратися до місця свого заслання.
Наша половина пульмана вмістилася на дві вантажні машини. Ми їхали рівною шутрованою дорогою 25 км. до села Кемельтай, де вперше побачили старожитні, ще добрі, будівлі з різьбленими брамами. Тут до нас під’їхало ще дві порожні машини і ми розділилися на 4 групи. Дальше належало їхати тайгою глухими місцями, поганими дорогами, подекуди покритими снігом.
Була темна ніч, як ми пустилися в дорогу. Нас товкло і підкидало, часом здавалося, що машина ось-ось перекинеться. Більше всього боялися жінки і діти. Та більше всього ми боялися не смерті, боялися каліцтва. Через 10 кілометрів почалися болота і сніги. Машини почали ковзатися і одна другу підтягати аж поки всі не стали нерухомо. На наше щастя, назустріч нам приїхав трактор, який став витягувати з болота по одній машині аж поки ми не добилися до села Барбадай. Тут нас поскидали попід паркани окремо, так що ніхто не знав куди хто подівся. Майже всі родини були розбиті, жінка не знала де її чоловік та де її діти. З цього зробилася між жінками велика паніка. Вони голосили і плакали цілу ніч: „Кати, ви потопили їх!”. Начальники втихомирювали і вговорювали їх, однак переконати, що вранці всі побачаться, не могли. В цьому сибірському селі знову прийшлося ночувати під голим небом, бо ми не могли оставити свої речі без догляду.
Вранці було 1 травня, більшовицьке свято робітників. Як розцвіло, всі почали розшукувати свої родини. Виявилося, що всі на місці, лише шофери не разом приїхали і в темноті не знали де розвантажувалися попередні машини. Водії спішили святкувати і тому так безладно де попало поскидали всіх з машин.
Як розвиднілося, ми побачили, що мимо цього села плине ріка Ока, шириною як наш Дніпро. На ріці був паром, однак був не чинний, на зиму його витягли на берег. Нас перевозили на другий берег маленькими рибацькими човнами виселені сюди литовці, які вже третій рік тут в’ючили в колхозі. Хлопці перевозили по один-два клунки, на тому боці на нас уже чекали підводи з колхозу Молотова. На річці несло кригою, інколи здавалося, що велика крига переверне маленький човник, від чого жінки наші були сильно настрашені. Однак, переїхали на той берег щасливо без якихось прикростей.
Почали вантажитися на вози. Вони були всі маленькі і без драбків. Так, що хто мав тлумаків найменше, то і той не міг умістити свою бідноту на одну підводу. Я дістав дві однокінки з одним фірманом. Звався він Петя, був дуже чемний, цілу дорогу йшов пішком а ми з жінкою фірманили на обох підводах.
До села від ріки було 16 кілометрів лісом. Там росли лише сосни і берези. Перед селом треба було їхати ще два кілометри так званими лугами. Це не були луги як в нас на Прикарпатті, а великі, залиті водою, сіножаті і сприймалися вони як величезне озеро, залите водою з розтоплених снігів.
Ми всі посідали на фіри. Половина коней була без ліців, лише передня підвода мала ліци і нею правив досвідчений сибіряк. Ми брели як в морі, часом вода досягала наших клунків, місцями ми переходили і бистрі течії води.
Почало смеркати, але ми не бачили краю цього крутого озера. Нарешті я почув, як кінь, що тягнув зі мною підводу, почав весело фиркати а під ногами став сухий грунт. Дерев’яні вози потиху котилися сирим сибірським шляхом, під’їжджаючи під село. Чути було гавкіт собак, з центра села чулася гармошка. Наш обоз просувався вперед і ми незабаром побачили білі хати з довгими вікнами. Ми посувалися чимраз глибше в село. Нам назустріч виходили всякі люди: підпивші молоді мужчини щиро вітали нас, цілували. Вони вже давно знали про наш приїзд і очікували нас. Дівчата по 3-4, взявшись за руки, виспівували перед возами частушки і різні колгоспні пісні. Вони, бідні, думали, що своїми піснями і колхозними фокусами зроблять нам приємність і щасливими. Вони, нещасні неграмотні діти, не розуміють, що нас тут нічим не привабити, хоч би сам батько-самодержець цієї держави пішов навприсядки перед нами. І це нас би не зворушило!
В нас була одна думка –додому! Нема щастя нашого і радості за 9000 кілометрів від рідного краю і тут його ніхто нічим не заступить. В селі наші конвоїри з місцевим начальством нас порозписували по кілька родин на одну хату. Ми заносили в чужі хати свої речі, місцеві селяни нам помагали. Так ми добилися до села Кундулун колхозу імені Молотова.

7.НА ЗАСЛАННІ.

Розселившись в Кундулуні, нам дали пару днів на відпочинок і улаштування свого життя. На третій день нас остаточно розквартирували по хатах і дали уколи від черевного тифу. Від тих уколів ми всі дістали гарячку і розхворілися - носи порозпухали, на губах повикидало струпи. Не обійшло це і мене, але мусив своєму „патрону” виставлятися. Жінка купила півлітрівку, наварила їсти і я вгощав свого нового сусіда.
7 травня всіх спецпереселенців скликали в контору і в присутності районного секретаря партії нас всіх облікували, записавши рік народження кожного та яка в кого спеціальність. Нам обіцяли гори щастя і всякі блага, яких, мовляв, ми не мали на Батьківщині. Врешті, нам всім наказали подати заяви про вступ до колгоспу, на основі яких нам обіцяли видати довготривалі позики на закупівлю хат і худоби. Дальше нас застерегли, що з села нам забороняється виходити, а тих, хто таки спробує вийти, судитимуть на 20 років каторги. Нас зобов’язали регулярно регіструватися в конторі, тобто представлятися, що ми є на місці, при тім кожний мав розписуватися особисто. Ми підпорядковувалися КДБ і на кожні 40 родин в селах Кундулун і Бури був призначений один кагебіст. Отаке-то нас чекало щастя!
На слідкуючий день нас знову зібрали, повторили те саме, але вже кагебіст гримав на бригадира, чому ми ще не працюємо. Той, як і інші члени правління, відрубав, що ми ще не маємо ні пил, ні сокир, ні рискалів і нема ще чим працювати. З тим ми і розійшлися по квартирах. Був це вівторок, тиждень по Великодню.
Близько обіду я примітив, що місцеві жінки, одіті по святковому, десь ішли з дітьми, притім, всі в одну сторону як би на Великдень до церкви з пасками. Я знав, що церкви тут нема а до базару аж 60 кілометрів. Мене це зацікавило і я запитав:
- „А куди це Ви?”
- Мы идём нонче поминать на кладбище. Идемте с нами, дядя.
Я подякував за запрошення та пішов до своєї квартири. Взагалі-то, мені хотілося піти з ними, розбирала цікавість, хотів побачити місцеві традиції, хотілося вияснити в чім відмінність між нашими і їхніми православними традиціями, але не міг відважитися, не хотілося принижуватися, що пішов жебрачити до таких бідних людей.
Моя сусідка, старенька бабуся, що приїхала в ці місця ще в 1902 році, таки послала за мною свого онука, щоби я прийшов на цвинтар. Я відважився таки піти.
Сільський цвинтар знаходився на пригорбку в березовому ліску. Прямуючи до нього, я не бачив там нічого. Коли увійшов у ріденький березовий ліс, де зрідка росли і сосни, побачив великий дерев’яний шестираменний хрест. Навколо було дуже багато могил з хрестами. На могилах були розстелені скатерті а на них розкладено різних страв: студенець, печене гусяче м’ясо, яєчня, бублики, пиріжки, лєпьошки з разової пшеничної муки, масло, сметана з сиром та обов’язково пляшка з місцевою горілкою. Місцевих людей було багато, але були запрошені і наші переселенці. На кожнім хресті, де поминалося, висів закинутий довгий стародавній вишитий рушник. Між багатьма могилами на ковбиках була прибита широка плаха, яка служила за стіл. На інших могилах під хрестом був зроблений високий столик. Кожна могила була обведена грубим деревом, як підвалинами під хату, збитим на рогах кілками. Навколо чулося: „Помінайтє, помінайтє, царство ім нєбєсноє!”. Поряд два бородаті старики допоминалися до такої міри, що вже не могли іти. Щоб не попадати, взялися попід руки, і так, коливаючись на ногах, один плакав, розказуючи щось старе, а другий комусь грозив кулаком.
Мене підхопили жінки, запрошували до столу біля кожного гробу і я мусів поминати як усі. Я бачив тут велику щирість оцих бідних людей, відчувалося, що в них сильно вкорінена народна традиція. Щоби самим прожити вони ходять на поля збирати колоски, що зимували під снігом, а померлих поминають достатком. Розказували, що на Трійцю, по нашому на Зелені свята, будуть ще більші поминки і тут будуть всі, і старі і малі.
На цьому сільському цвинтарі я не побачив жодної могили з зіркою, стояли одні хрести...
...Прожив я в цьому селі на засланні вісім років. В 1958 році, підчас хрущовської відлиги, я зміг повернутися на Батьківщину до Княжа, та в рідному селі мене заборонили приписувати. Вигнали мене в Чернівецьку область. Живучи на другім боці Черемоша я, як запорожець з-за Дунаю, протягом року споглядав звідтіля свою хату. На другий рік саме начальство переказало з району, щоб я повернувся і мене припишуть у селі. Так я знову повернувся до свого рідного дому.

СКАЛІЧЕНЕ ЖИТТЯ.
Оповідання.