ЮРІЙ
ВИННИЧУК
РЕПОРТАЖ З УКРАЇНСЬКОГО ГЕТТО
Спогади, поезії
Присвячую
пам’яті своїй
нещасливій дочці Олі.
ФРОНТОВІ СПОГАДИ
1.ЧАСИ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.
До 1-ї Світової війни Галичина була східною провінцією
Австро-Угорської імперії. І за цю землю йшла тривала і кривава
багаторічна війна між різними колонізаторами, що жадними очима
споглядали на наш прикарпатський край. Тож, напевно, було написано
на моїй долі, що я в одному селі мав прожити при п’ятьох державах:
Австро-Угорській імперії, Західно-Українській Народній Республіці,
Польщі, Радянськім Союзі, німецькому Рейху і завершувати свій
життєвий шлях таки «при других совітах» в тому ж Радянськім Союзі.
Я народився 22 лютого 1895 року в селі Княже Снятинського повіту.
Батько мій був сільським вітом. Було нас у сім’ї п’ятеро братів
і одна сестра. Я був наймолодший. Коли виходив (закінчив – упор.)
сільську школу, то почав призадумуватися, що я з родичами остався
самий, бо всі пішли на свій хліб. Родичі на той час вже були досить
літні і, якщо б я ждав свого 21 року, поки не покличуть на військову
службу, і як би вислужив ті належні три роки, то міг би вже по
поверненню з служби родичів в живих не застати.
До того ж до служби у війську я вважав себе готовим. З юних літ
був учасником спортивного товариства „Січові стрільці”, яке було
створене у нашому селі за прикладом Завалівського. Ніщо не передбачало
якоїсь життєвої біди, про війну не думалося, тож я, молодий, вирішив
іти до війська завчасно, бо такому „fraiurliqer” - охітникови
(добровольцю – упор.) була ще й та вигода, що він до якого роду
військ захотів би потрапити, туда його і мусили призначити. В
тогочасній Австрії найгарнішим військом були улани, вони подобалося
всім, головно дівчатам. В шкільній польській книжці навіть був
надрукований вірш „Niemash pana nad ulana”. І дійсно, в ті часи
не було гарнішої уніформи в світі від австрійських уланів, туди
і пішов я у свої 17 років.
Думав, скоріше відслужу і повернуся раніше. Та не так склалося,
як бажалося. Прибув я до війська в 1912 році, називався мій регімент
(підрозділ – упор.) так: „K u K Ulanen reqiment qraf Aisberq №8”.
В 1914 році вибухнула Світова війна і вже тоді я зрозумів, що
мої плани вона повністю перекреслила.
2.НА ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ.
Я, молоденький капрал, засідлав свою кобилу „Дерсельбе”
і вирушив з своїм 8-мим полком уланів у вир отої світової завірюхи.
Два роки воював на російському фронті, себто в Галичині, Закарпатті,
Буковині. Затим рік воював на Румунськім фронті в Семигороді,
бо ті „постолянники” у 1915 році задумали виповісти нам війну.
Там вперше я побачив військо в постолах (постоли – тип галош,
упор.) і як гармати на позицію тягнуть волами.
В 1916 році я воював на Румунському фронті коло села Чеканешти.
Була там гора покрита лісом а позаяк за ту гору йшли запеклі бої,
то з дерев осталися лише штурпаки. Хребтом гори йшли обидві позиції:
наша і росіян. Румунських військ вже не було, за них воювали росіяни.
І їхні і наші штелюнки (позиції – упор.) були засновані густим
колючим дротом. Відстань від одних до других була різна, найближча
була в нашому швадроні, так, що з нашого окопу до противника можна
було що небуть докинути. З головних штелюнків як в нас, так і
в противника, був виведений аж під дріт „laifqrab” для „horchposta”.
Тут у нас траплялися різні пригоди. Війна на російсько-австрійському
фронті вже йшла мляво, всі бачили безглуздість міжнародної бійні.
Тож було тривале перемир’я. Однак, дізнавшись, що тут найближча
відстань до противника, якийсь „пифсфірер”, підлий герой Соколюк,
правда, не знаю з якої швадрони (ескадрону – упор.), казали, що
він ЗУПак (фронтова розвідка – упор.), прийшов до нашого передового
поста. На посту зробили йому місце, думали, що він має якесь важливе
державне завдання. Цей Соколюк, призвичаївшись до нашої ситуації,
крикнув на російську сторону: „Солдат! Дай цукру, а я дам тютюну.”
Звідти відізвались: „Сєйчас!” За кілька хвилин російський солдат
жбурнув велику, може до 2 кілограм цукрову грудку. Тоді Соколюк,
який мав вже приготований пакет від тютюну, набитий кінським лайном,
прив’язав до нього камінь, запечатав його і кинув до російського
окопу. Цукор був важкий і до нашого посту долетів а пакет Соколюка
– легкий, тож впав перед дротом. Солдату прийшлося вилазити з
окопу. Він виліз, перехрестився, і поліз повзком попід дріт. В
цей час підлий Соколюк кинув в нього гранату. Граната впала близько
біля солдата, шипить, димить і він щодуху повернувся повзучи попід
дроти, та так, що порвав не лише шинелю і сорочку а й шкіру. Перед
тим, як розірвалася граната, він таки встиг скочити до свого окопу,
звідки крикнув: „Спасібо, австрієц!”.
За якийсь час між дротами з’явився російський солдат з офіцером
і білим прапором. Російський офіцер зажадав бачити нашого офіцера,
згодом викликали і обер-лейтенанта Грінквальда. Почалося вияснення
факту порушення правил ведення війни. Тут же на місці провели
слідство, привели Соколюка і на місці обрізали йому штерна (відзнаки
– упор.), після чого під караулом його відправили в тил дивізії
на „feldqericht” (військовий суд – упор.). Після військового суду
того Соколюка більше ніхто не бачив.
Отак, думалося мені, повинні були б зробити серби з злочинцями,
які в Сараєві вбили австрійського престолонаслідника. Австрійський
уряд просив видати йому злочинців для покарання а серби не захотіли.
Якби видали, не було б причини до Світової війни і через трьох
лайдаків не пролилося би стільки людської крові.
В той же час Галичина і Буковина була окупована російськими військами.
Позаяк більшість наших вояків були рекрутовані з цих місць, то
вже більше року ми не мали змоги повідомити про себе своїм рідним.
Тож наші офіцери домовилися з російськими, щоби наші улани понаписували
листи рідним а росіяни для доставки їх до рідних країв нададуть
свою польову пошту. Так і зробили. Ми до вечора писали листи,
а наш канцелярист, не цензуруючи, клав на них печатки і цілими
бунтами ми носили їх до російських окопів. Всі листи рідні вдома
отримали і, на кінець, змогли прознати про нашу фронтову долю.
В березні 1918 року з Румунського фронту наш полк, але вже без
коней, як піхоту, перекинули на Італійський фронт в Тірольські
гори. Там були важкі бої, впало нашого полку багато, заледве третина
лишилася. Як полк відвели з передової, мені дали відпустку на
14 діб і я поїхав до рідного села.
В той час в цілій Галичині і Польщі панувала якась епідемія і,
переїжджаючи Краків, я захворів на ту хворобу. Я тримався як міг,
щоб не замітили санітари, які контролювали вагони, та не направили
замість домівки до якогось шпиталю. На останній станції Залуче
гарячка вже звалила мене на підлогу. Разом зі мною їхав вояк з
недалекої від мого села Стецеви. За відзнаку на фронті я мав з
собою100 крон і дав той банкнот тому вояку з проханням найняти
за ту суму якого не будь воза, господар якого б згодився мене
відвезти за шість кілометрів до мого села Княже. Той вояк втішився
з такого банкнота і більше я його не видів. Як довго я лежав в
гарячці – не знаю. Розбудив мене колійовець (працівник станції
– упор.), допоміг злізти з вагона і я вже не питав фірманів, бо
не мав більше грошей. Підпираючись топірцем, я таки до вечора
доплівся до рідної оселі.
Дома мене помили та поклали до ліжка. На другий день прийшов брат
Лесьо, капітан артилерії, і я попросив його, щоб він написав просьбу
до мого полку про продовження відпустки „urlaif-ferlenqirunq”.
Брат поїхав до Чернівців. Повернувшись, привіз лікаря і сказав
мені, що на фронт я більше не поїду. В Чернівцях вже було відомо,
що Австро-Угорська імперія розпалася, на підтвердження чого він
привіз з собою дипломатичні документи з двомовними печатками.
Ця подія розлетілася селом, всі гадали, що ж то буде і як житимемо
далі …
Я ще лежав хворим. Брат вирішив повернутися до Праги, де мав власність
і видавництво. Схилившись наді мною, старший брат поцілував мене
і окропив сльозами, ніби знав, що нам на цім світі більше не побачитися
ніколи...
Того ж дня Олексій пішком пішов на залізничну станцію Залуче,
щоб виїхати до Праги.
3.СЛУЖБА В УКРАЇНСЬКІЙ ГАЛИЦЬКІЙ АРМІЇ.
В селі на той час вже було відомо про організацію
в Галичині української справи та про приготування військових комітетів.
Відкрито говорили про вільну Україну.
Я прохворів тижнів два. Як почав вставати з ліжка, отримав виклик
з Коломиї до війська Українського, яке там гуртувалося. Я поїхав
з тим, щоб там узнали, що я ще не цілком здоровий та відпустили
на деякий час додому трохи поправити після фронту своє здоров’я.
В Коломиї на той час формувалася „Гуцульська козацька дивізія
імені Ю.Федьковича” армії Української Армії. До неї в перші дні
мобілізували одну молодь з Галичини, серед якої підстаршин не
було зовсім, тим більше від кавалерії. Тому мною втішилися як
„дідько цвичком” і відразу мене привели до драгунських касарень
(конюшень – упор.), в яких було вже 800 коней. Цих коней забрали
від обеззброєних мадярських гусарів, які поверталися з Східного
фронту додому.
В тих касарнях я завбачив такий хаос, якого не бачив зроду. Сідла
були помішані в купі, ніхто не знає яке з котрого коня. Коло кожного
коня вже був бахур (юнак – упор.), такий 15-17 літ, а комендантом
того збіговиська був „ofizirsztelpytretor” Білецький, який від
піхоти і кавалерії не знав нічого (насправді, Михайло Білинський,
колишній Морський міністр УНР, на той час в Коломиї формував дивізію
морської піхоти УНР, в тому числі формувався полк морської кавалерії
– упор.). Він дуже втішився мною, коли побачив, що я підстаршина
австрійських уланів „bindun-srule” і довірив мені формування кавалерії.
Тоді я зрозумів, що це мій святий обов’язок, збагнув, що я тут
дуже потрібний і зачав організовувати кавалерійську службу, пасувати
до коней сідла і призначати тих бахурів до коней. Вдавалося мені
це трудно, бо до коней потребувалася рицарська рука і добра швайка.
На моє превелике щастя і радість, за три дні зголосився ще один
фронтовик, був це булавний старшина, який прослужив при драгунах
18 років, і ми обидва взялися за діло.
Під Львовом вже точилася війна з поляками, ми готувалися нашвидко
і було б нам дуже погано – хто може за кілька днів навчити оту
бахурню кавалерійського досвіду їзди на конях? На щастя, до Українського
війська покликали старші призови і в ті дні до воріт нашої частини
стали приходити свіжі групи старших вояків, яких присилали військові
комісії. Серед них вже було багато таких, що раніше служили разом
зі мною і були добре „аусбільдованими” кавалеристами.
Незабаром прийшов наказ відправити молодь по домівках і їх замінили
досвідчені воїни. Сформувавши наскоро одну кавалерійську сотню,
ми відправилися під Львів як кавалерійська сотня Української Галицької
армії (УГА). Я був призначений командиром чоти – 36 бравих козаків,
з якою прожив 2 роки. Під Львовом ми викинули поляків з села Сокільники
і цілу зиму облягали Львів.
У великодню суботу 1919 року (а в тім році православний Великдень
був разом з латинським) поляки почали обстрілювати наші позиції
а на самий Великдень розпочали наступ при допомозі французьких
літаків.
Не був то наступ такий страшний. В австрійській армії ми бачили
набагато грізніші наступи і ті не могли збити нас з позицій. В
австрійській армії більшість вояків складали українці і була армія
міцна і загартована. Та під Львовом наша Українська Галицька армія,
яка числилась в 200 тисяч козаків, підчас наступу польських полків
морально зломилася і розпочала відступ.
Причиною морального злому нашої армії була не бойова могутність
поляків, а політика місцевих галицьких політиків-радикалів, які
в часі незавершеної війни стали вдома ділити панську землю. То
ж хто у війську почувався радикалом, безземельні чи малоземельні
стрільці, старалися чим скоріше попасти додому на розподіл землі
та не упустити своєї частки. Боялися, що поки воюють, остануться
без землі. Цю ситуацію не без великої вигоди для себе активно
використали поляки. На другий день Великодня наші патрулі зловили
польського агітатора-єфрейтора, який, виконавши своє завдання,
втікав до своїх. Він в рядах наших військ розпускав чутки і закликав:
„Йване, кидай зброю і йди додому, бо там ділять землю”. Того єфрейтора
на місці злочину там же й розстріляли на залізниці в с. Старе
село. Та чутки і агітація робили свою справу. Наша армія танула
в людях. Без бою польське військо отримувало перевагу в живій
силі і змушувало нас до відступу.
На підтвердження нерозумної політики радикалів, що привела до
масового дезертирства в армії, даю такий доказ. Як ми стояли зимою
1919 року в облозі Львова, наша козацька сотня квартирувала в
польському селі Зубра. Там же стояв в резерві один коломийський
курінь, в якому було може з 30 стрільців з моєго села Княже на
чолі з булавним. Я всіх їх знав, бачив і з ними розмовляв. Та
вже при відвороті на Поділля, в околиці Бучач – Чортків, я знову
зустрів той курінь, але в ньому я не знайшов жодного свого краянина.
Виявилося, що вони не загинули на фронті – всі пішли ділити землю.
Ми відступали два тижні аж до міста Чорткова, де нашого війська
осталося мало 100 тисяч. Там історія записала для нас трикутник
смерті. Війська Петлюри билися з красними на Збручі а наша Українська
Галицька армія біля Чорткова. В той скрутний час наші коменданти:
Микитка, Краус, Тарнавський та героїчний отаман Тінкель вирішили
провести на поляків контрнаступ. Зібравши всі останні сили, ми
зі всіх сторін провели генеральний наступ на Чортків і зайняли
його разом з трофеями: обоз, кухні та кілька батарей артилерії.
Після цієї операція ситуація вже перейшла на нашу сторону. Невеликі
відділи кінноти гнали поляків а піхота їхала на фірах (возах –
упор.) та співала пісню „Там видно село під горою”. Так за чотири
дні і ночі ми були під Ходоровом і взяли у поляків це місто.
В той час вірні українській справі вояки говорили між собою, що
якби тих 100 тисяч дезертирів були з нами, то за два дні наше
військо взяло б і Львів а так знову прийшлося відступати – на
допомогу полякам у травні 1919 року прийшов генерал Галлер з армією,
змобілізованою у Франції для боротьби з більшовиками та кинутої
проти нас.
І так ми знову поволі відступали аж до Збруча. Там, щоб зробити
собі плацдарм, ми помогли петлюрівцям потіснити красних.
В селі Невра був міст через Збруч. По нім ми переправили вночі
обози, артилерію і піхоту. Наша козацька чота прикривала відступ
і тільки вранці, перейшовши через той місток, ми спутали голодні
і змучені свої коні, з яких не здіймали сідла ні вдень, ні вночі.
Тоді ще нижче опустили голови наші сумні козаки, й отут мимоволі
пригадалася пісня „Ой там зажурились, як Збруч-річку проходили...”.
Ніхто з нас раніше не припускав, що тут, за Збручем, нас жде страшна
трагедія. За Збручем ми побачили страхітливе явище. Звідси аж
до Києва в кожнім селі й майже в кожній хаті панувала страшна
епідемія плямистого тифу. В селах по вулицях людей не було видно,
лише солома понатрушувана дорогами – це возили на цвинтар мерців
без попа і трунвів хоронити.
Від берегів Збруча ми разом з армією Петлюри таки добре наступали
на красних. 30 серпня з боями ми дійшли і взяли Київ, нашу столицю.
Та одночасно з другого берега Дніпра наїхали денікінці. Їхні сили
були значно більші наших, числили 400 тисяч, головно царського
козацтва. Вони були добре одіті, а їхні обози були заповнені англійськими
мундирами і продуктами. В нас же всі запаси вичерпалися а помочі
ми нізвідки не мали. Вони нас, галичан, поважали, говорили нам:
„Галіцкая армія – ето армія регулярная” „а Петлюра – ето бандіт”.
В Києві стався конфлікт з білогвардійцями, козаки зірвали вивішений
російський прапор. Петлюрівці відразу після конфлікту з денікінцями
на початку вересня пересунулися аж до Кам’янця укласти союз з
поляками. Кликали і нас, но нам не було з ними по дорозі - поляки
добре пам’ятали УГА і називали нас не інакше як „дзіч-гайдамаками”.
4.В СОЮЗІ З ДЕНІКІНЦЯМИ.
Настала зима, потисли морози. Почалася епідемія
тифу. Вже і нашими вояками набито шпиталі і не було нам куди дітися.
Денікінське командування запропонувало нам прилучитися до них,
за що вони дадуть нам кошти, продукти і фураж для коней. Наше
командування згодилися, бо не було іншої ради, треба було рятувати
армію.
І так ми в союзі з Денікіним. Одного вечора в ресторані у Вінниці
наші офіцери галицькі з денікінськими пили чай. Зайшов і я туди,
щоб погрітися. Не встиг я сісти за стіл, як на той ресторан напав
отаман армії УНР Шепель. Дивна картина відбулася. Денікінські
офіцери через вікна вилітали як кулі а за ними погналися шепелівці.
При цьому не було ні пострілів, ні жертв, все відбулося мирно.
З нами шепелівці не конфліктували, у нас з ними була одна ціль
– Україна.
На другий день, там же у Вінниці, був великий похорон. Хоронили
30 галицьких стрільців і нашого отамана другої бригади Віметаля,
померлих від тифу. Віметаль був чех, але вірно служив українській
справі. На похороні співав величний хор, складений з галицьких
стрільців. На цім похороні я захворів на тиф. Відчувши неміч,
я гнав коней, щоб скоріше доїхати до села Лука, де квартирувала
наша сотня. До села Луки доїхав щасливо, мої хлопці взяли в попа
залубні, запрягли наших коней, обвили мене в деки і повезли до
шпиталю в містечко Таврів над Бугом. В тім шпиталю не було ні
сестер, ні ліків. Службу там несли галицькі військові санітари,
які щоранку виносили по 10-12 трупів і скидали їх в купу під шопою.
Як збиралося їх багато, везли на цвинтар і хоронили у великій
братській могилі. З тих величезних могил, туго начинених галицькими
вояками, виросла і пісня, яка навіки залишиться в пам’яті і свідомості
народу:
„Засумуй, трембіто, по цілому світу,
Що зів’яло сорок тисяч галицького цвіту...”.
Я пролежав в тім шпиталі 14 днів, якраз перебував у кризі. На
15-й день приїхали за мною ті самі залубні-сани і шість козаків
верхом. Я ще не міг стояти на ногах але вони забрали мене, бо
не хотіли тут залишати – наші частини відступали на південь до
Дністра. Красна армія щораз сильніше наступала а денікінське козацтво,
наші союзники, не втримавши фронту, в цей час попри Дністер „шнурували”
в Польщу.
Нас в УГА осталося якихось 25 тисяч. І оці нещасні рештки армії,
яких не донищив тиф, зібралися над Дністром щоби перебратися на
румунську територію а звідтіля – в Чехословаччину. На Дністрі
лід був грубий, товщиною в метр і ми вже привезли соломи, щоб
застелити лід і сміливо переправити обози і артилерію. Наше командування
направило парламентарів на переговори до румунської влади, яка
пообіцяла вранці дати нам відповідь.
Вітер з морозом міцніли цілу ніч, пронизуючи кості людям і коням.
На ранок ми почули страшні вибухи на ріці, це чортові „постолянники”
висаджували динамітом лід на Дністрі, щоб ми не могли переїхати
на румунську сторону. Наш командувач знову послав послів до румунів.
Ті сказали, що не можуть нас пропустити ні за яких обставин, бо
бояться, що вслід за нами на їхню територію пройдуть красні війська.
Ми опинилися у пастці. Тому наша армія відвернула від Дністра
і направилася на північ шукати іншого виходу з катастрофи, що
насувалася.
5. З ЧЕРВОНИМИ ПРАПОРАМИ.
Червоні війська вже були поряд. Змордована тифом,
голодна і напівбоса наша армія протистояти їм не могла. В середині
лютого 1920 року наше командування направило до них своїх послів
на білих конях і з білим прапором з пропозицією прийняти їх до
їхнього складу з нашою зброєю і під нашими прапорами. Красні комісари
зателефонували до Григорія Петровського, який на той час вже був
у Києві. Петровський відповів, що галичани є націоналістами і
шовіністами, яких небезпечно приймати до війська, але дозволив
прийняти як міліцію з направленням у східні області України. Наше
командування не погодилося з такими умовами і по довгих торгах
ми осталися на місці як складова частина Красної армії з направленням
на фронт проти поляків біля Державні.
Я лежав хворий на покритому соломою возі. Був вже березень 1920
року. Зі мною служив краянин, який був і моїм ординарцем, Гриць
Сорохан. Він басував на своїм конику біля мого воза і провадив
мою кобилу.
Ми вийшли на лінію фронту і зайняли свої позиції проти поляків,
як артилерія, так і піхота. Однак порозуміння з комісарами було
не довгим. За кілька днів на фронті наше командування вирішило
порозумітися з поляками і перейшло на їх сторону.
6.РОЗЗБРОЄННЯ І ІНТЕРНУВАННЯ.
Поляки нам не вірили і не довіряли. Тому наші
частини УГА направили в запілля. Ми їдемо в тил польського фронту,
щоби там зложити зброю. При польовій дорозі в одній місцевості
– широкий лан. На його межах ледве видно, що він обложений кулеметами
і піхотою поляків. Отам, при тій дорозі ми стали роззброюватися:
накидали одну купу шабель, а другу купу крісів (гвинтівок – упор.).
Якийсь старшина наш від піхоти став на високу могилку і промовив
до війська нашого: „Скільки ми настраждалися і який наш ганебний
кінець...”. Він промовляв гостро і грізно, як личить офіцерові,
і в нього сльози текли з очей.
Коні наші поляки в нас забрали. На мою кобилку при моїх очах сів
польський генерал, польські конвоїри сказали, що то був Тадеуш
Розвадовський, командувач польськими військами у Галичині. Коли
він сів на мою кобилу, я почув як він польською мовою сказав своєму
ординарцю: „На такім коню цар Міколай єзділ”.
Мене перенесли на польський санітарний віз а дядька, який мене
транспортував, відпустили додому. Мій Сорохан взяв мою шаблю і
мої дві кобури від револьверів тай відніс на купу зброї а голі
револьвери я сховав в кишені плаща.
Наша група інтернованих під охороною польської польової поліції
і війська вирушила пішком в напрямку Проскурова. Пройшли кілька
кілометрів і зажадали перепочити, посідали на межі. Хтось з гурту
закричав: „Співучий народ сюди!” На той клич збільшився гурт офіцерів
і стрільців і почувся могутній голос пісні:
„Буде лях проклятий батьками орати,
матерями волочити...”.
На звук оцих слів пісні польські погоничі просто казилися, бігали
кіньми та щось кричали, але ніхто того не слухав – пісня продовжувалася
дальше.
На кінець, зазвучала команда до маршу і незабаром прибули ми до
Проскурова (тепер місто Хмельницький – упор.). Там нас загнали
до великих бараків, загороджених високим і густим колючим дротом,
де ми осталися для перевірки.
На другий день нашого перебування в таборі інтернованих, під огорожу
табору прибуло повно жінок з різними продуктами, які вони міняли
в нас на різні речі, за білизну. Наші вояки міняли на продукти
хто що мав. Я вже трохи поздоровів і дуже виголодався. Я дав Сороханови
свій більший револьвер „sztajer” і він його виміняв на ковбасу,
довжиною в один метр. Зрадівши, я з’їв її кусок без хліба і в
мене зразу розпочалася гарячка. Повернувся тиф. Я вже більше не
хотів їсти ковбаси і віддав її своєму ординарцю, який мене, хворого,
не переставав доглядати. Лише через два тижні я почав поправлятися.
В цей же час наших вояків почали потроху відпускати додому. Я
вже був майже здоровим. Зі мною були в таборі, крім Грицька Сорохана,
мої земляки з рідного Княжа Стефан Солован та Іван Гаврильчук
з Серафинців (до 1925 року Серафинці за Черемошом були частиною
с. Княже. Тепер - населений пункт Чернівецької обл. – упор.).
Поїхав додому і мій вірний ординарець Грицько Сорохан. Я оставався
з небагатьма, кого поляки відпускати не спішили.
Сидів я в таборі вже два місяці. Кілька разів мене викликали на
демобілізаційну комісію і все не відпускали, хоч мій стан здоров’я
вже дозволяв мені їхати додому. Та не дозволяла моя уніформа!
Довго роздумували польські офіцери наді мною і, врешті-решт, вирішили
відпустити, але на документі, який мені видали, написали червоним
чорнилом „під нагляд поліції”. Так закінчилися для мене фронтові
дороги, моя друга війна, війна за незалежну Українську державу.
ЗАПИСКИ З ДЕННИКА.
1. НА РІДНІЙ НЕ СВОЇЙ ЗЕМЛІ.
Я повернувся в рідне село Княже. Там вже порядкувала
влада польської Речі Посполитої. Дома родичі мною надзвичайно
втішилися, бо ніхто вже не думав побачити мене живим, не вірили,
що я ще десь живу на білім світі. Та недовго рідні втішалися мною.
Десь через тиждень мене без будь якого попередження намагалися
арештувати, однак, я спромігся втекти з рук жандарма. Жандарм
Атаманчук вистріляв всі патрони та так і не зумів в мене поцілити:
я біг полем зигзагами поміж соняшниками і так остався живим. Я
добрався до села Стецеви де і довідався, що на той час в Городенківськім
повіті стояли частини армії УНР Симона Петлюри. Я передав додому,
щоб родичі доставили мені в Стецеву мій військовий мундир. Сотник
Віктор Лисник, який служив в тих частинах УНР, випадково приїхав
тоді до Стецеви по якійсь справі. Я побачився з ним і попросив
його зачислити мене до їх війська. Він відрадив мене, бо, говорив,
леда-день їх чекає та ж судьба, що й Галицьку армію. Тож прийшлося
оставатися в підпіллі, бо в той час по всім Станіславськім воєводстві
розіслали „гончі” листи за мною.
Пару місяців мене переховували то в Стецеві, то в Карлові. Та
таке життя мені скоро набридло. Брат мій старший, Федір, був в
той час парохом на Гуцульщині в с. Ріжні-Великі. Домовившись з
ним через рідних, брат приїхав лубними до Стецеви і забрав мене
до себе в гори. Я на той час виробив собі документ, що похожу
з села Карлова і називаюся Андрій Франік. Для конспірації запустив
собі закатисті вуса, одівся в гуцульські постоли і сардак з китицями
і фігурував в них як попівський фірман.
Згодом мої старші брати і війт цього гуцульського села вирішили
вирвати сільську торгівлю з жидівських рук і у другій половині
громадської канцелярії створити церковний склеп (місцеве, магазин
– упор.) Торгувати мав Андрій, цебто я, як письменний.
Так і сталося. Я торгую в склепі а війт наказав людям, щоб кожний
йшов купувати до мене. Війт Петро Копчук був чоловік розумний
і добрий. Я підозрював, що він, мабуть, знає, що я є за птиця,
але мовчав, лише усміхався. Тож мені здавалося, що моє життя,
хоч з трудом та налагоджується. Врешті, незабаром виявилося, що
мої сподівання були марними.
Якось один фальшивий гуцул, їдучи з дошками до Снятина, випасав
вночі свої воли в Княжу і випитав у місцевих вартівників худоби
про мене. Ті йому розказали, що був у їхнього старого війта ще
один син Юрко, який став старшиною при Українському війську та
дуже десь турбував поляків, за що вони тепер його шукають. Гуцул,
повернувшись в село, став розказувати всім, що чув про мене і
ще сам приторочив, що я, мовляв, вирізав цілу сотню поляків. Отже,
і тут мені стало небезпечно. Коли я прознав, як підлий гуцул мене
розконспірував, вирішив чим скоріше звідси втікати. Війтови сказав,
що мушу чим скоріше бути дома, бо мені переказали, що дуже хвора
мама. Війт дуже жалкував за мною, старався мене уговорити остатися,
але в мене іншого виходу не було – вирішив ні дня більше тут не
задержуватися.
Господарям, які вклали кошти на закладення нашого склепу, я всі
гроші повернув з прибутку. Вечором я запалив свічку, склав список
постачальників на суму 12 000 марок, вклав готівки на 25000 марок
і оставив склеп в повному порядку. Замкнувши двері на ключ, я
через оберліхт вкинув його братові до хати і, взявши палицю і
сокиру, як гуцул-майстер, подався додому.
Вдома, переодівшись з гуцула на бойка, я на другу ніч добрався
до Кіцманщини, яка була вже румунською територією. Мене прийняв
мій давній фронтовий товариш. Давши румунам „бакшиш”, він дістав
мені добрі документи і так я в Румунії легалізувався.
На Кіцманщини я прожив сім місяців у відносному спокою. Румунів
„гайдамаки” не хвилювали. Весною 1929 року в румунській газеті
я знайшов статтю, в якій стверджувалося, що з нагоди прилучення
Східної Галичини до Польщі, польська держава оголосила амністію
всім українським «злочинцям». Тієї ж ночі я перейшов границю і
повернувся додому.
Нарешті ліг я спати в рідній хаті. Проснувся досить рано і вийшов
оглянути господарство. Та не встиг дійти до стайні, як на дверях
заявився жандарм Томашевський. Приклавши до моїх грудей кріс з
багнетом, він почав свистіти у свою піщалку. На його свист зараз
же з’явився ще один жандарм. Вдвох вони мене закували у кайдани
і направили до Чортківської тюрми.
2. В ПОЛЬСЬКІЙ ТЮРЬМІ.
В тюрмі сидів я місяць. За цей час мене кілька
раз викликали на допити. Врешті, слідчий вже каже мені: „Гайдамако!
Шнуруєш, ці чека? Ти сь будовал Україну! ”. Я, звичайно, бажав
«шнурувати» додому. За кілька днів мене таки звільнили і я повернувся
до рідного Княжа. Та ненадовго. Через кілька тижнів мене знову
арештували і направили в тюрму до того ж Чорткова. Там я побачив,
як привезли до тюрми моїх славних бойових побратимів з УГА Шеремету,
Мельничука і ще 15 хлопців та мертвого Цетка. Перших двох розстріляли
прямо на подвір’ї тюрми а решті дали по 15 років ув’язнення. Я
став очікувати своєї долі, подібної до своїх побратимів з УГА.
Мене ведуть до суду. Прокурор польський вперся, щоб мене обов’язково
засудили: „Тен човек то єст довудца гайдамацкі, он стойонци на
чель оддзигу гайдамакув, бушовал по всих і знещался над польськім
народом! Такого повінни ми як най длужей затшимаць у вьязненю
бо он єст барзо небезпечні для Польські!”. Судді були трохи іншої
думки і присудили мені два роки ув’язнення.
Отже, я знову сиджу в тюрмі в Чорткові. Начальник тюрми, вже старший
чоловік, звався Коп. Казали, що він німець, та говорив він виключно
по-польськи. Був він дуже доброю і релігійною людиною. З вікон
тюрми ми бачили, як він кожний день йде на службу та по дорозі
повертав до костелу.
Чогось він став мене поважати. Я працював на ітроляторському верстаті.
Та ще, щоб мені не було нудно, начальник тюрми призначив мене
бібліотекарем, в обов’язках якого було розносити книги по камерах
і допомагати тюремному учителеві Галензовському учити неграмотних
в’язнів - учитель приходив з міста і сам боявся заходити до камер
злочинців. Я не носив кримінального мундиру, начальник дозволив
мені одівати светра.
В тюрмі сиділо декілька панків з польської інтелігенції: повітовий
ветеринар, начальник станції залізничної з Біло-Божниці та комендант
жандармерії з Заліщиків. Всі вони сиділи за „латувку”. Маючи внутрішню
свободу, я не сидів разом з ними під ключем. Ось за це вони мене
дуже зненавиділи і почали начальнику тюрми не мене доносити. Якось
ключник розказав мені, як вони вимагали у Копа: „Пане начальнику!
Ми поляки з крові і кості і сидимо під замком а такий гайдамацький
ватажок ходзі по каситарнях, чита газети, палі папіроси, з дозорцями
за пані-брата і вони його титулують „пане булавний!”. Начальник
на це їм відповів: „Панове, я немогі! Он єст господар.”
Я відбув в тюрмі вже 18 місяців, осталося ще шість. Одного дня
кличе мене начальник до канцелярії. Там я застав якогось файного
пана. Я здогадався по ньому, що він приїхав з добром, бо начальник
був усміхнений і задоволено потирав руки. Подавши мені руку, цей
пан звернувся до мене по-українському: „Вибачте, що так пізно
прибув, я є адвокат з Українського комітету зі Львова. Наше завдання
допомагати жертвам українсько-польської війни. Я вибираю з суду
акти, їду до Варшави і за тиждень, думаю, ви будете на свободі”.
Після його промови начальник тюрми теж радо подав мені руку.
Так і сталося. Через тиждень прийшла телеграма з Варшави що би
мене „На тих мяст звольніць”. Забігали судові панки, швидко видали
мені відповідний документ і в той час звільнили на волю.
3.ПОВЕРНЕННЯ ДО ЖИТТЯ.
Я знову в рідному селі і в рідній оселі. Ознайомився
з життям села, односельці мене радо вітали. Через тиждень мене
обрали головою читальні сільської „Просвіти” і в той же час на
кооперативних зборах обрали секретарем наглядової ради сільського
кооперативу. При кооперативі також організували асекураційний
відділ худоби. Відділ складався з трьох чоловік, головою якого
теж призначили мене. Відділ мав на меті що кварталу переоцінювати
худобу в членів кооперативу. Якщо в когось згинула худобина, то
кооператив замість неї купував йому таку саму, виходячи з суми,
на яку була оцінена раніше впавша. Кооператив в селі був авторитетним,
членами його були майже всі господарі села і ми активно допомагали
один одному вести господарство.
Весною 1927 року випала велика повінь на Черемоші і вода в селі
залила багато городів і нив, більшість посівів пропало. Звістка
про нашу біду дійшла аж до Канади. В Канаді робітники організували
збір коштів на допомогу потерпілим. Тоді нашій асекураційній трійці
поступив наказ з філії „Просвіти” піти по селу списати і зкомлеклектувати
нанесені водою людям шкоди. Ми так і зробили, описали всіх, кого
повінь не оминула. Ті списки довго лежали в мене, люди вже почали
втрачати надію на ту допомогу. Аж ось однієї неділі пізно восени
до нашої читальні під охороною жандарма зайшов якийсь пан з валізою,
представився Навезівським з Тернопільщини і сказав, що доставив
допомогу з Канади, яку має роздати потерпілим від повені. Я приніс
списки, а молодь повідомила новину по селу. Сільчани зійшлися
під читальню. Я читав списки і розмір шкоди а Навезівським сам
виплачував людям по 20-40-60-80 злотих.
Врешті, в кооперативі мені не повезло. Головою наглядової ради
тоді був Грицьо Антонович Гнідан, я секретар, а справником - Данилюк
Микола Федорович. Кооператив, як було завезено, поставляв мешканцям
села добре вугілля, машини, добрива. Нам все давали в борг, ми
розплачувалися після продажу товару. Але ми всі три на весь товар
мусили підписувати вексель на певну суму. І ми не боялися підписувати
векселі, бо як наш кооператив в Княжому, так і Заболотівський
кооперативний союз, господарювали добре. Крім цього кожний сільський
кооператив, щоб брати в „Коопсоюзі” товари в борг, мусів мати
свій підписаний вексель на 1000 злотих.
Як я вже говорив, ґаздував „Союз” добре до тих пір, поки там були
чесні люди. З часом туди напхалися „сельроби” – прихильники Компартії
Західної України, так, що незабаром зайняли цілий „Союз” в Заболотові.
Тоді вся наша кооперативна справа „пішла на пси”. „Союз” перестав
дбати про торгівлю і зайнявся самою політикою, тож не дивно що
у скорому часі збанкрутував. Наш вексель опинився в жида Тава,
який в Заболотові мав гуртівню нафти і бензину.
На той час наш голова Грицько Гнідан був у Канаді і все його майно
фігурувало на жінці, за ним особисто не числилося нічого. Микола
Данилюк ще раніше дійшов висновку, що торгівля наша може закінчитися
банкрутством і теж переписав своє майно на жінку. Я один з правління
остався як був, надіявся що в заболотівському «Союзі» таки візьмуться
за розум і господарство, тож не передбачав близького краху кооперативної
справи.
Однк, «КПЗУшники» заболотівський кооперативний Союз таки змарнували.
Тоді жид Тава, який був там кредитором, прибувши з адвокатом до
Снятина, знайшов у таболі інформацію, що ті два мої товариші за
собою не мають нічого, вирішив „поноситися” на мені.
Я був в полі, коли Тава приїхав до мого дому з фінансовим інспектором,
адвокатом і судовим виконавцем. Жінці сказали, що борг нашого
кооперативу складає вже не тисячу, а 1200 злотих, яких я маю виплатити
жидові Таві і зробили опис мого майна. В борг заклали коні, візок,
подушки, 2 ліжка і кошницю з кукурудзою. Це було банкрутство нашого
кооперативу і моє особисте. Люди, члени кооперативу, зневірилися,
покинули його і завернулися до жидів. Наш кооператив мав трияр
і сівалку, я забрав їх до себе і продав (сівалку за 300 злотих,
трияр – за 400 злотих) і заткнув трохи жидові очі а на решту 500
злотих боргу продав з дому все, що міг, і так вийшов з боргу.
Хоч і потерпів я матеріально, однак це мене не зломило. Я дальше
працював у читальні, співав у хорі, приймав участь в гуртку аматорськім
аж поки не прийшла до нас радянська влада.
4.ЗА ПЕРШИХ СОВІТІВ.
Після приходу радянських військ у вересні 1939
року молодь принесла звістку, що бібліотека „Просвіти” з національною
літературою є небезпечною для народу і, що її наказали спалити.
Однієї ночі вся наша бібліотека таки згоріла. Життя читальні завмерло
а її члени розбрелися. «Просвіту» заборонили, замість неї став
пустий клуб. Розпався хор і аматорський гурток.
5.ЗА НІМЦІВ.
З приходом німців у кінці червня 1941 року знову
молодь зорганізувала старий хор мужський, і ще другий, мішаний.
Відновилася «Просвіта». Обидва хори стали їздити на олімпіаду
в Коломию. В селі організувався аматорський гурток, який поставив
на сцені такий важкий твір, як трилогію Богдана Лепкого „Мотря-Батурин”.
Коли німці втекли, знову все розпалося.
6.ЗА ДРУГИХ СОВІТІВ.
Після війни, в 1946 році, радянська влада першим
ділом взялася організовувати колхоз, який назвали іменем Сталіна.
Найбільше напирали, щоб вступали в той колхоз, на середняків,
бо вони мали коні, реманент та трохи землі. На 450 номерів села
нас таких було 50. Бідніших не займали, то ж вони за той колхоз
стали з нас насміхатися. Але не довго, бо за рік і їх так притисли,
що з них дзєма (рідина – упор.) потекла і їх всіх силою загнали
до колгоспу. УПА противилася тому свавіллю, але в село загнали
гарнізон НКВД і створили їм до помочі загін «стрибків» з місцевих
яничарів.
Поки нас було 50 номерів у колгоспі, то нам було там не так вже
й погано. Поля ми обробляли лише 70 га а державного контингенту
колхоз мав лише 20 центнерів і то самого ячменю. На той час одноосібник,
який мав 4 га поля, мусів давати 28 центнерів контингенту і то
по вирощуємих культурах.
З кожним роком наше колгоспне життя ставало „веселіше”. За 4 роки
роботи в колхозі я так доробився, що мав лише дві овечки та одне
мале порося. На осінь 1950 року мене, вже по суті колхозу не треба
було, підучилася молодь, і я став садоводом і завідуючим током.
Та все ж на мене наклали „кулацкий податок” на 80 рублів, хоч
свій особистий податок я виплатив загодя.
Одного разу прийшли до мене на обзорини (на огляд – упор.) голова
колхозу Грінчак, з райкому - секретар Пальоний. Оглянули кімнату,
зайшли в другу. Там стояли шафа, креденс та стіл. Меблі їм сподобалися
і вони вирішили забрати їх на користь держави та установити в
своєму фінвідділі. Я зрозумів, що мені знову прийдеться страждати.
Так і сталося. 2 січня 1951 року вночі прийшли забирати мою родину.
РЕПОРТАЖ З УКРАЇНСЬКОГО
ГЕТТО.
Просвіта
