Душею з вами...
Спогади Лідії Чучупак-Завалішиної,
дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака

Від автора

Видно, Богом наречено родині Чучупаків не знати справжнього щастя.
Лише тепер, у свої 85 років, я щаслива тим, що не боюся сказати правду, хто я є насправді.
Я горда за свою родину. До цього часу відчувала, що на моїх плечах вивернутий кожух, вовною назовні, чужий, під яким я ховала своє обличчя. Але за часів радянської влади, щоб вижити нашій родині, це була необхідність.
Чучупаки, як "бандити", були відомі далеко за межами Холодного Яру, а тому, особливо молоді, потрібно було втікати, або міняти шкуру. Так і було: сім'я Дем'яна виїхала, мені дали прізвище і батьківство вітчима – Завалішина Лідія Миколаївна. Внук діда Юхима Іван виїхав до Львова і поміняв прізвище: став Льотич. Змінила прізвище і Валентина Михайлівна Чучупак – на Голубєву.
Лише на старості повернулось до мене моє справжнє ім'я – Лідія Петрівна Чучупак.

м. Київ, 2000 р.

Душею з вами…

1919 рік. Живемо в Києві в маленькій квартирі, яку тато наймає в господаря будинку. Мені п'ятий рік, мій тато – учитель музики і диригент, а тому в нас багато музичних інструментів. Тато грає на сопілці, флейті, скрипці, а нещодавно взяв на виплату піаніно. Я сідала на кругленький стільчик і грала "Чижик-пижик". У тата завжди були якісь справи, а тому вдома бував він рідко. Інколи ми сім'єю їздили до бабусі Оксани і дідуся Степана в село Мельники.
Дідусь, хоча йому уже було за 70 років1, був статний, високий, красивий,із сивою бородою і вусами. Мовчазний, поміркований. Говорив мало, але по суті. Бабуся, навпаки, невисока, мала маленькі світлі очі, занадто довгий ніс. Попелясте волосся завжди було під великим очіпком, який вона скидала лише тоді, як лягала спати. Хоч вродою бабуся не відзначалася, та мала велику душевну красу. Була вона дуже імпульсивна, настрій у неї змінювався раптово. Розповідаючи щось сумне, плакала. Раптом переходила на спів, сміх, і знову – на сльози. Багато знала пісень, особливо релігійних. Характер – твердий, вольовий. Мені дуже подобалось жити в них, бо в тата були ще брати (мої дядьки), а до них приходили друзі. Там завжди було людно – гомінко і весело…
Часто мама відводила мене до дядька Євгена, який жив на протилежній стороні вулиці, на горі. З його сином Васильком, калічкою на одну ногу, я охоче дружила. В них була велика кімната, а під нею – погрібець. Вхід до нього покрили домотканою доріжкою. Одного дня в селі з'явились червоноармійці. До дядька Євгена прибігла стривожена мама і, вкинувши в погрібець загорнутий у ряднинку пакунок, сказала: "Грайтеся тут, на погрібку, і нікому нічого не розповідайте, а про батька відповідай, дочко, що ти про нього нічого не знаєш". Пізніше я взнала, що ховала вона прапор повстанців Холодного Яру, який власноручно вишила.
В один із таких тривожних днів, ми стали свідками великої трагедії, яка вплинула на все моє життя. Червоні кати вбили дядька Василя – отамана козаків, а тата зв'язали і босим погнали за возом до Черкас (чи Сміли), де й закатували. Бабуся і дідусь були у відчаї, в невимовному горі. Мама довго не могла прийти до тями... Коли ми повернулися до Києва, мама, щоб не бути самотньою, забрала до нас із Макарова свою меншу сестру Віту.
У 7 років я пішла до школи, в якій раніше вчителював мій тато. Завідував школою його приятель, мій хрещений батько Самійло Петрович Бондаренко. Довідавшись про наше горе, він узяв мене під свою опіку. Любив мене так само, як і свою доньку Мілю. Він викладав природознавство, і я любила ходити до його кабінету, спостерігала за дослідами, що ставили учні, мала доступ до мікроскопа. Мабуть, це все і вплинуло на моє рішення стати вчителем біології.
Закінчивши перший клас, через скрутне матеріальне становище, я виїхала з мамою в с. Мельники до бабусі й дідуся. Це була чарівна місцевість. Село знаходилось у долині, навкруги – гори. Все тонуло в садках. Біля хат – вишняки, сливи, а на пагорбках – фруктові дерева і баштани.
Весною, коли все цвіло і осипалися біло-рожеві пелюстки, здавалося, що ви потрапили в казкове снігове царство.
У бабусі хата теж була у вишневому садку. Але після стількох пожарищ покрита була наспіх соломою, з непідстриженою стріхою. Та бабусині руки її гарно побілили, підвели акуратно призьбу. Вигляд у хати був чудовий. Вона мала дві половини. З маленьких сіней ліворуч було приміщення для проживання, а праворуч – невелика комірчина, де стояли бабусин ткацький верстат і прядка. Крім реманенту, тут зберігалось зерно, борошно й інші пожитки.
Житлова кімната була просторою. Зліва від дверей аж через усю хату попід стіну простяглася лава, а на ній, біля самих дверей, стояло відро з водою. В кінці лави, в кутку – великий іконостас із рушниками і лампадкою. На протилежному боціу – дерев'яний піл для спання, а над ним, майже вздовж всієї стіни, висіла жердка для одягу. Праворуч біля дверей – піч із лежанкою.
У хаті завжди було чисто, пахло васильками і м'ятою. Щосуботи земляна підлога змащувалась свіжим коров'ячим кізяком, акуратно підводились стіни. Влітку підлогу посипали свіжою травою, а взимку стелили солому. Ввечері світили каганець, затоплювали грубу хмизом, а частіше соломою, і сідали вечеряти за великий стіл, який стояв у кутку під образами. Дідусь хрестився. Сідав першим, нарізав хліб. Панувала тиша і спокій. Їли з однієї миски дерев'яними ложками, в кожного була своя. Найчастіше вечеряли тим, що лишалося з обіду – борщ із квасолею, який у бабусі був особливо смачний. У середу і п'ятницю запивали молоком. У піст старі скоромного не їли, а ми з мамою не постилися.
Перед сном і вранці дідусь ставав на коліна перед образами, бив поклони і довго молився. Коли молилась бабуся, ми не бачили, бо вставала вона вдосвіта і лягала пізніше за всіх.
Вечорами я сиділа на печі. Звісивши ноги на лежанку, спостерігала, як дідусь молиться при каганці в півтемряві, це навіювало таємничість і спокій.
Особливо я любила неділю. Варився святковий обід. Капуста, смачно засмажена в печі, галушки з молоком і запікані вареники з ряжанкою та коржі з маком. На такий обід бабуся запрошувала чужих людей, яких закликала з вулиці. І тоді в хаті було гомінко, взнавалися новини. Бабуся пригощала, розповідала про синів-соколів. І кінчиком хустки витирала сльози. Вона охоче шукала таких зустрічей із чужими людьми, аби розповісти їм про своє безкрає горе – втрату синів.
Взимку, лежачи з нею на печі, слухала її розповіді про мого батька, про його великий хист до науки і музики, як він, будучи ще зовсім молодим, уже вчителював. Як займався просвітньою роботою. Як створив сільський хор і цим полонив поміщицю з сусіднього села. Вона, помітивши його великі здібності, запропонувала свою допомогу в навчанні в консерваторії.
Зі сльозами на очах бабуся згадувала про Василя, його молоду завзятість, вроду. Згадувала, як привезли карателі його мертве тіло і кинули в сіни до їхніх ніг. Як били ногами вже мертве холодне тіло, промовляючи: "Дрожи, бандіт". Бабуся настільки була змучена всім, що пережила, що їй хотілося хоч із кимось про це говорити.
Мене вона любила, жаліла, називала сиріткою. Коли стелила мені постіль, то, хрестячи, промовляла такі слова: "Хрест постелю, хрестом укриюсь, янголи – по боках, Матір Божа – в головах".
У попівському будинку розмістилась чотирирічна початкова школа – всього на три класні кімнати. У більшій залі навчались разом 3-й і 4-й клас. На них був один учитель. Мене вчив завідувач школи Микола Сергійович Завалішин, розумний і винахідливий чоловік, добрий організатор сільської молоді. Мама співала при сільському клубі. Там і звела їх доля. Мама була на вісім років старше за нього. Жили вони з ним при школі, а я – на старому Чучупаківському дворищі. З дівчатами я не товаришувала. Моїми друзями були троюрідні брати Дмитро і Леонід, онуки діда Юхима, брата мого дідуся Степана. Жили вони поруч і ніяких меж для нас не було: одне подвір'я, одні береги, луки і дальні садки.
На луках за річечкою Сріблянкою росли такі густі й високі трави, що коли ми бігли стежкою, то лише мигтіли наші голови. За луками розкинулись дальні садки. Це було наше царство. Сади, як і садиби всіх трьох дідів, були поруч, а тому такий простір вабив на всілякі витівки. Ми збудували курінь, робили "музикальні інструменти", бігали та каталися з гірки, бо садки були на горі. На самій вершині був баштан, обсаджений черешнями. Тут стояв курінь, у ньому вночі сторожував дідусь.
Закінчивши чотирирічну школу в Мельниках, я виїхала до Києва, до тітоньки Віталії, яка залишилася жити в нашій квартирі. Продовжувала навчання в тій же школі, де й починала з першого класу.
1930 року, коли я уже закінчувала 7-й клас, мій хрещений батько до школи не з'явився. Виявилося, що вночі його разом із родиною вивезли в невідомому напрямку, ніби за участь у СВУ. Так втратила я дорогу для мене людину, але свої знання і любов до природи й життя він передав мені. Передав, як талісман, і професію вчителя біології.
Мама лишилася жити в селі. Спершу в Мельниках, а потім у Медведівці. Вітчим віддавав всю свою енергію освітній і просвітній роботі, але його не лишало в спокої ҐПУ. Його викликали на допити і вдень, і вночі – у справі вже покійних братів Чучупаків. Бо одружився на дружині "бандита". Обміркувавши з мамою мою подальшу долю, вирішили поміняти прізвище Чучупак на вітчимове – Завалішина. Він удочерив мене, я одержала не тільки його прізвище, але й по батькові стала Миколаївною, а не Петрівною. Якось я запитала маму: "Для чого це, хіба мій батько був гірше цього?" Вона відповіла: "Зовсім не гірший, але так треба, колись узнаєш і зрозумієш".
Влітку, на канікули, я їхала до Мельників. Коли поверталася назад, дідусь відвозив мене до пароплава на пристань Бужин. Для цього він запрягав у воза корівок. Я сиділа на возі, а дідусь ішов босий поруч із худобою пішки, бо дорога була піщана і корови ледь пересували ноги. Коли виходили з колії, він легенько постьобував їх батогом, але не бив і не лаявся.
На той час у селі мало хто лаявся. Інколи можна було почути: "бісова невіра", "нечиста сила", "бісова душа". Дуже великою лайкою було, коли казали "бісова кров".
На той час у старих із п'яти синів, лишився один, найменший – Дем'ян. Жив він із дружиною в Медведівці, де обоє вчителювали. Онуки Валя і Володя майже завжди були у баби і діда, звеселяючи їхні душі.
Радянська влада не забувала старих Чучупаків: наприкінці 1920-х їх "розкуркулили", садиби, як і двох інших дідів Чучупаків, забрали під колгосп. Оселі зруйнували, а їх переселили – кого куди. Діда Степана – на гору, за село, до Миронівських садів. Пізніше Дем'ян купив їм недобудовану хатинку під садом.
Туди вони й переселилися. Там їх інколи провідували онуки.
У часи німецької окупації дружину Дем'яна, вчительку німецької мови Ганну Сидорівну Красковську, залучили до праці як перекладача. Наприкінці війни родина Дем'яна, боячись розправи за співпрацю з німцями, залишила рідні місця.
Від'їзд останнього сина був тяжким ударом для бабусі Оксани. До кінця своїх днів вона сподівалася на зустріч зі своїм найменшим, а тоді єдиним вже синочком, для якого віддавала всю свою материнську любов. На жаль, цього не сталося: він не приїхав.
Через цілу низку життєвих обставин я змогла приїхати лише тоді, коли дідуся вже не було, а бабуся лежала хвора. Оформивши хату на бабину хрещеницю, я швидко поїхала – робота змушувала вертатись додому.
На похороні бабусі Оксани була лише онука Валя.
Прожили старенькі тяжке, але довге життя. Дідусь прожив 100 років, а бабуся – 105 років2.
Пам'ять про них, про їхню ніжність, добро і любов залишилася на все моє життя. Вічна їм пам'ять і пухом земля!
Після проголошення незалежної України, ми з двоюрідним братом Володимиром відвідали Мельники, були в Холодному Яру, побували на могилі дядька Василя. Могил старих так і не знайшли 3. Зупинилися біля старого дворища і ледь те місце впізнали: лише місточок над канавою вказував, що тут колись стояла хата діда Олександра. Настільки все було зруйноване... Це був якийсь захаращений майдан, де стояли обідрані тваринницькі будівлі. Навкруги – купи гною, болото, жодного дерева. Все, що колись красою милувало око, було знищене.
Зате, куди не глянь, усе – як на долоні. Навіть із вулиці видно – через рівчак, в який перетворилася річка Сріблянка, дальні садки. А луг, де росли пахучі трави, став вигоном для колгоспних птахів і перетворився на сірий втоптаний пісок. Навіть верб, які двома рядами росли на березі Сріблянки, не стало.
Найбільше вразило те, як вшанували пам'ять дядька Василя. Біля дворища Чучупаків (тепер колгоспу) на прутику – бляшана табличка з написом: "Тут жив отам. В. Чучупак".
Хоча б поставили біля його оселі, а то – збоку біля колишньої хати діда Олександра…

м. Київ, 2000 р.

1 Згідно з даними Валентини Чучупак дід Степан народився 1861 року – в рік відміни кріпосного права.
2 Згідно з даними Валентини Чучупак дід Степан помер у 83 роки. Якщо припустити, що Оксана Чучупак не була молодшою за свого чоловіка, то (згідно з даними її онучки Валентини) померла О. Чучупак орієнтовно в 95 років.
3 2001 року член Історичного клубу "Холодний Яр" Богдан Легоняк розшукав і впорядкував могилу Оксани Чучупак.

Прожила я в Мельниках всього два роки

Хоч Мельники і мальовниче село, але жилось селянам у ньому нелегко. Та плоди тяжкої праці були солодкі, бо – власні, створені для себе.
У бабусиній оселі працездатних лише двоє: вона і дідусь Степан, поруч – ані синів, ані дочки. В них, окрім мене, на той час жила ще одна внучка – Валя, зовсім маленька (1,5 – 2 роки), Дем'янова дочка.
Робочий день починався, коли ледь світало. З молитвою вставали, з молитвою і лягали, інколи й не роздягаючись.
Першою вставала бабуся Оксана, бо потрібно було подоїти корову, затопити в печі. Підіймався і дідусь, щоб вигнати худобу в череду, повичищати в хліві, поміняти підстилку, почистити саж у свині, нарубати дров і занести в хату, нанести на вечір й соломи для груби (лежанки).
Залежно від пори року й хазяйнували по-різному, але, крім неділі, відпочинку не мали ніколи. Навіть відпочиваючи, дідусь щось робив: то мішки латає, то налигача плете, то батога ладнає, аби не сидіти дарма. Відпочинок могли дозволити собі лише в неділю та на великі релігійні свята. Перед тим, як вийти з дому, одягали чисті полотняні сорочки і босоніж йшли до церкви. Обідали за святковим столом, освяченим дідусевою молитвою.
Деяку роботу по господарству виконували й у свята, але таку, щоб не користуватися лопатою чи сокирою. Отак і жили вони в труді, особливо в літній час. Було в них дві корови сірої рогатої породи (схожі на волів). Їх використовували і як тяглову силу. Коли запрягали у віз, щоб орати та боронити, надягали ярмо…
Зранку, коли бабуся ще поралась біля печі, дідусь уже на городі працював. Ніколи не рахували, де чия робота, інколи разом пололи грядки.
На полі працював майже завжди один дідусь, але жали і в'язали у снопи разом. Яка краса була, коли на полі стояли копи золотистої пшениці або снопики льону, який не жнуть, а виривають руками і акуратно зв'язують.
Перевозять снопи до двору корівками, запряженими у віз. Щоб по дорозі не розгубити їх, поверх накладають жердину і затягують мотузкою. Біля клуні готують тік, обставляють навкруги снопами, – щоб не розліталося зерно, і ціпом дідусь сам обмолочує снопи.
З льоном і коноплями – ще більше мороки. Після обмолоту снопики замочують у Сріблянці. Потім сушать. Б'ють на терниці, щоб відділити покрив від волокна. Тіпають, розчісують. Роблять мички, коли готуються до виготовлення пряжі (ниток). Прядуть тонкі нитки на прядці. Кужіль ставлять на лаві, розчісують прядиво гребінкою і, сидячи навпроти, лівою рукою висмикують по кілька волосків. Злегка їх скручують, а правою рукою направляють нитку на прядку, яку приводять у рух ногою. Нитка скручується повністю і намотується на котушку. Зі звитого волокна, що лишається на гребені (кужелі), виготовляють товсті нитки – вал. Виготовляють їх не на прядці, а на веретені. Така пряжа йде на виготовлення настільників, ряден, кухонних рушників тощо. З тонкої пряжі виготовляють полотно для білизни, рушників та ін.
Після того, як виткали полотно, його треба відбілити на сонці. Бабуся несла його великим мотком до річки, замочувала і розстеляла на березі, на траві. Через деякий час повертала його на інший бік. Ця процедура тривала багато днів (поки бабуся не доведе полотно до білизни). Овечу шерсть так само використовували. Шили свитки. І такими чином себе одягали. Ткали і килими.
А скільки справ із городиною! Потрібно було не лише виростити, але й забезпечити себе їжею на цілий рік. Засолити, заквасити, засушити. Якщо закололи кабанця, то м'ясо треба зберегти на довгий час. Сало солили в бодні. Ковбаси заливали смальцем. А які смачні були ковбаси і смалець із картоплею чи кашею…
Капуста та огірки росли біля річки. Наче зараз бачу, як поплелись огірки – батоги довгі, з широким листям ще й із жовтенькою квіточкою на кінчику.На них вже чекає випарена діжка з розсолом. Потім ставили в льох, щоразу добавляючи свіжі огірки та знову накриваючи дерев'яним кружком і накладаючи каменем.
Капусту готували двох видів: шатковану і дрібно посічену сікачем.
Квасили в діжках і кавуни та яблука. Баштани були в кожного господаря. У дідуся Степана баштан був у дальньому садку, за річкою Сріблянкою. В кінці літа дідусь привозив кілька возів кавунів і динь. Здавалось, що з ними робити?
Але всьому давалась рада: кращі й цілі клали на довше зберігання, на змазане і встелене соломою горище. Частину квасили в діжках. Їж скільки хочеш. Гірші поїдала худоба.
Яблука і груші засушували цілими. Для цього з печі вигрібали жар і прямо на черінь закидали фрукти. Ранком їх виймали, а коли зварять обід, знову їх закидають. Так повторюють до повного висихання. В узварі така груша не вимочена, а наче заповнена нектаром, як мармелад.
І ось тяжка, в основному, ручна праця, має свій солодкий кінець – бо ти маєш достаток... Наступала зима, але й це теж не час для відпочинку. За ніч так понамітає снігу, що ледь двері відчиниш. Потрібно прокласти доріжки від хати до воріт, хліва, клуні, криниці, почистити хлів, поміняти підстилки у худоби. Погодувати її двічі на день. До хати принести дров, води, соломи на вечір, щоб погрітися на теплій лежанці.
Бабуся, крім хатньої роботи, пряла, ткала, вишивала, ще й за молодим приплодом (корови чи овець) доглядала, бо після народження їх забирали в хату. На землю настеляли соломи і вони брикали по хаті до тепла...
Ось так і день минав. Натомлені, молились Богу і лягали спати. Першим це робив дідусь, а бабуся ще пряла при каганці...
У суботу закінчували роботу раніше. Одягали чисту білизну і йшли до церкви на вечірнє служіння. В неділю, не снідавши – знову на молебень до церкви. Лише прийшовши з церкви, сідали до столу, хрестилися і приступали до їжі. На стіл бабуся ставила капусту, зварену на курці, галушки з молоком, коржі з маком (шулики), а бувало, що й вареники запікані з сиром.
Бабуся була дуже вимоглива – як до себе, так і до нас, дітей.
Вона змушувала й нас робити: підмести в хаті, винести сміття, внести дров і таке інше. Привчала і до більш важкої роботи. У той час це не дуже мене цікавило – хотілося побігати, погратися з сусідськими дітьми. А тут якийсь наказ бабусі: то квіти полий, то сапку дідові віднеси, а то просто стій і дивись, як вона тісто місить, або діл (підлогу) підводить.
Я не розуміла тоді, що вона мене привчає до праці. Навіть одного разу побігла до мами жалітись на те, що мене заставляють робити... Бабуся мамі відповіла: "Ви мені її віддали... то не заважайте, я зроблю з неї господиню". Мамі не було чого сказати і на початку нового навчального року мене відправили до Києва, до тітоньки Віталії, і так мене позбавили рідного села, бабусі й дідуся.
Я жила з ними дуже мало, лише в дитячі роки, але й за цей час я багато чому навчилася. Я взнала, як вибілювати білизну попелом, кидаючи її в жлукто з розпеченим каменем. Навчилась жати і в'язати снопи цуркою, білити і виконувати роботи на грядках. І навіть зараз я можу приготувати ті страви, які так смачно готувала бабуся Оксана, дорога моя навчальниця. А основне, що я там бачила і чого мене навчили – це трудитись, бути ввічливою і правдивою.
Не бачила я неповаги, сварок, вживання поганих слів у цьому святому для мене домі.
У своєму житті я намагалась жити за їхніми традиціями, але часто через мою справедливість я програвала. Перемагала ж несправедливість. На жаль, і ввічливість мою не всі сприймали належно. Єдине, що залишилося в мене – це труд, труд і ще раз труд. Але все те, чому навчили мене ще в дитинстві мої рідні люди, завжди буде зі мною.

м. Київ, 2003 р.

Життя – це довга терниста нива

Моя бабуся, по маминій лінії, Аделя – полька. Вона – одна з п'яти дочок п. Михайла Лозицького, який жив у Макарові на Київщині. Це було польсько-єврейське містечко. Євреї заселяли центр, а поляки – престижні вулиці.
Бабусю віддали заміж дуже молодою, за старого, але багатого пана. Він тримав її як рабиню, за високим парканом свого маєтку. Знущався з неї, бив. Не дозволяв навіть бачитися з батьками.
Після чергових побоїв мамин батько забрав її з дитиною додому.
Через деякий час доля звела Аделю з іншим чоловіком – Орестом, але за цю "зраду" обоє поплатилися 10 роками неволі. Добре, що її дитина Ганнуся (моя майбутня мама) залишилася з батьками.
У неволі Аделя народила другу доньку – Віталію, але дівчинку тут же відлучили від матері й направили в дитячий будинок, а звідти її вже забрали хвору, зі скрученими ніжками. Так вона і лишилася на все життя кривенькою. Через цю ваду вона не одружилася, лишившись старою дівою.
Всі знайомі й сусіди називали її – "панна Віталія". Це і була моя тітонька, з якою я жила і виховувалась всі свої молоді роки.
Батько Віти Орест, звільнившись із неволі, невдовзі помер від туберкульозу.
Коли Аделя відбувала покарання, старшу її дочку Ганю забрала до себе в Київ сестра Катря. Ганя (моя мама) працювала офіціанткою в кондитерській на Хрещатику.
У тітки Катрі була приятелька, родом із села Мельники. Жила вона недалеко, за рогом. У неї квартирувався Петро Чучупак – студент консерваторії. От і звели вони Ганю і Петра. Петро в той час жив дуже скромно, майже впроголодь, але, зустрічаючи наречену з роботи, як галантний кавалер, брав візника і віз додому.
У 1914 р. вони одружилися, а 1915 року народилася я. Жили ми разом, до мельничанської трагедії, в невеличкій квартирі, яку наймали в тому ж будинку, де жила тітка Катерина.
Після загибелі батька ще деякий час я з мамою жила в Києві. Коли закінчила перший клас, ми поїхали до Мельників, до татових батьків, а в київській квартирі поселилася тітонька Віталія (мамина сестра).
У Мельниках працювала чотирирічна школа. Я вступила до неї одразу в третій клас (пропустивши другий – згідно з моїми знаннями).
Школа розміщалася в попівському будинку1, де було лише дві класні кімнати. В кожній навчались одночасно два класи з одним учителем. Учитель давав завдання по черзі, так само й опитував. У таких умовах учні отримували дуже погані знання. Ось і я закінчила 4-й клас, а знань не було, мабуть, і за третій. Це я відчула, повернувшись до Києва, у 5-му класі київської школи.
Коли я закінчила 4-й клас, мама вже була одружена з учителем, який мене вчив – Миколою Сергійовичем Завалішиним. Він був на сім років молодший за неї, але любов їх заполонила, і мамі було не до мене. Тож і відвезли мене до Києва, до тітки Віталії, яка була мені за матір і порадницю.
Віталія була доброзичлива, сердечна і привітна. Не маючи своїх дітей, прийняла мене як дочку. В неї був своєрідний польський характер – вимогливий і суворий. Працювала швачкою на поденній роботі, а тому ми майже не бачились, але щоденно в мене було своє завдання.
У неї були дуже чорні очі. Я чомусь боялась її погляду.
Поступила я в 5-й клас тієї ж школи, де навчалася в першому класі. З тими знаннями, що я одержала в Мельниках, я не встигала за класом. Допомогти ніхто не міг, і я замкнулася в собі. Мовчала, з мене не можна було витягнути слова. Ще писати за партою могла, але коли виходила до дошки, а особливо до географічної карти, вся тремтіла і рота не розкривала, бо боялась, що скажу щось не те і мене засміють. І тітки боялася, коли їй про все розповість вчителька. Мовчала навіть тоді, коли знала відповідь.
Тітка хотіла дати мені освіту і всебічний розвиток, знання музичної справи. На свої скромні заробітки Віталія наймала для мене вчителя гри на піаніно (в хаті було батькове).
Моїм рятівником став учитель природознавства, батьків друг, його кум і мій хрещений – Самійло Петрович Бондаренко. Він увів мене в царство природи. Його кабінет з рослинами, рибками, мікроскопом був моєю фортецею. Природознавство стало моїм маяком у майбутнє і дало сили на перемогу.
Я з дитинства відчувала потребу в самотності. Коли бувала у Феофанії, то бігла до лісу, бо там було тихо. Я подумки розмовляла з деревами і навколишнім світом. Вони давали мені свою енергію, вселяли надію. Потребу в самотності я відчуваю і тепер. Люблю тишу і на старості літ.
У молоді роки я була позбавлена будь-яких утіх. Я не ходила на каток, не танцювала, не плавала... 1930 року закінчила 7-й клас і подала документи до меліоративного технікуму, але "по відбору" документи, не погодивши зі мною, передали до статистичного. О жах! Ці цифри, цифри. Дебет, кредит... Це не для мене. І вистачило мене там тільки на півроку.
Велику проблему створило моє походження. Потрібно було або походити з робітничої сім'ї, або самому стати робітником. Для інтелігенції шлях – майже закритий. Я мусила одержати професію робітника. Тож і вступила до ФЗУ при заводі "Красный пахарь". Училище закінчила на відмінно – зі званням "слюсар-інструментарник 4-го розряду". Аж тепер відкрився шлях до вищого учбового закладу.
Вступаю до робфаку і здаю екзамен в інститут харчової промисловості ім. Анастаса Мікояна. По закінченні 1-го курсу зустріла я свого судженого – студента гірничого інституту Володимира, брата моєї інститутської подруги. До нього я нікого не кохала, хоча мені уже виповнилося 20 років. Він був перший. Вірила, що він той, хто дасть мені любов і віру в життя. Йому було лише 22 роки, але для свого віку він був досить розсудливий.
Таємно реєструємо шлюб, вирішуємо залишити стаціонар і вступити до педагогічного інституту на заочне відділення для того, щоб розпочати самостійне подружнє життя. Як вирішили, так і зробили. Що було дома, словами передати важко. Мовляв, як можна залишити навчання, до якого так тяжко йшла?.. Але, що зроблено – те зроблено.
Забите село Недашки Базарського району. Нас зараховують охоче, бо вчителів не вистачає. Він викладає математику і фізику, а я... біологію, хімію, німецьку мову (в інституті вивчала за підвищеною програмою), але, що найбільше вразило, ще й географію, яку до смерті не любила і за яку в школі мала двійки. Оце такі в 1937 році були вчителі, а в учнів знання.
Так я почала свою педагогічну діяльність. Ночами вивчала за підручником матеріал, а вранці гордо заходила до класу. Відпрацювали два роки. У нас вже народився син. Мені тяжко було самій, тож ми переїхали в Макарів, до мами. Влаштувалися на роботу в с. Фасова, що за 8 км від Макарова. Тут я вже викладала за фахом лише біологію та хімію.
І ось 1939 рік – тяжкий рік у моєму житті: чоловіка беруть в армію, помирає бабуся Аделя, помирає моє дитя... 1941 року почалася війна. Тяжко захворів брат Юрій (помер 1943 року, на 17 році життя). На війні гине чоловік.
Макарів німці захопили раніше за Київ. Примусили молодь готувати кімнати для офіцерів, або працювати прибиральниками у шпиталі, який розмістили в приміщенні школи.
Коли Київ захопили, я з санітарною машиною їду до Києва. Тітка ще працювала, як і до війни, в електромережі. За її допомогою влаштувалася черговим електромонтером на підстанції, рятуючись таким чином від мобілізації до Німеччини. Після звільнення Києва ще деякий час працюю на тому ж місці, суміщаючи це з роботою у школі за своїм фахом.
1949 року отримую звістку, що мій чоловік Володимир загинув. На цей час я вже знала, що він не повернеться, і була одружена з молодим чоловіком (сім років різниця). Ми разом працювали і він домагався моєї згоди більше року, підключивши до цього й свою матір і знайомих. Я відчувала, що це моє горе, але мені було вже за тридцять і я хотіла мати дитину. Гадала, що коли не складеться у нас життя, піду від нього, але ж матиму для чого жити.
Тітонька відчувала біду і просила мене опам'ятатися, але я не послухалась.
І ось, у 1949 році, дійсно на моє горе, народився син. На честь покійного брата нарекла його Юрієм. До народження дитини (ми жили, не розписуючись), все йшло нормально. До мене свекруха і він виявляли любов та повагу, наполягали на реєстрації. І коли це вже трапилось, я зазнала таке, що пером не описати...
Чоловік став пиячити, по кілька днів не з'являвся додому, а коли приходив, знущався, вимагав гроші. Кидався з ножем. Роботу залишив. Сидіти дома йому було нецікаво, дитина дратувала і він тікав із дому, прихопивши щось з одягу на продаж. Кілька разів тікала від нього ледь жива. Єдине, що брала, це сина – свою надію.

Ой, сину, мій сину!
Ні дня, ні ніченьки спокою не мала,
Серед ночі темненької тебе одягала
І тікала, куди могла, тебе ж не кидала.

Я думала, що в синові бачитиму доброту, відчуватиму тепло його серця, милосердя, бо в ньому тече й моя кров. Але все пішло інакше. Батько його, після нашого розлучення, так пив, що в розквіті сил помер (у 40 років). Залишив мене змучену і посивілу. Одна надія була на сина, адже він бачив мої страждання, адже в ньому тече моя кров, моє милосердя. Але все пішло шкереберть.
Вчився він без охоти, а оскільки вже був без батька, то пристрашки не мав. Все ж моїх порад слухався. Закінчивши 10 класів, сказав, що хоче відпочити від навчання. От і почав відпочивати... Знайшов друзів по чарці, влаштовували оргії на вулиці. Вертався додому пізно, на мої зауваження і поради не реагував. Більше того, якось заявив: "Хватить, пройшов твій час мною керувать!"
Я бачила в ньому злі риси обличчя, але це був тільки початок прояву батькових генів... Зачастив він до бабусі в Макарів. А там – клуб, потасовки, "друзі" дитинства і, звичайно, дівчата. І влюбився в одну з них. Її мати вирішила, що "жених" із Києва, і дочка буде "столична". Приймала його самогонкою, залишала на ніч, ще й ряденцем накривала. Про це все я вже довідалась від синочка, який заявив, що буде женитися. Коли я запротестувала (бо армія ж скоро!), – він сказав, що вона вагітна... В мене підкосились ноги, отерп язик...
Без мого благословіння вони й розписалися... І весілля згуляли без мене. Незабаром забрали його в армію. Моя невістка Аня народила дочку Наталку і пішла "по руках" його ж друзів, які й сповістили йому про це. Щоб повернутися додому, він робить так, аби захворіти. Його комісують через часті застуди. Повернувся – і почалось... Розправи, скандали, розлучення... І знову – компанії, гульки, п'янки. На зло Ані, жениться на скромній дівчині Галі, яка любила його до нестями ще до першого одруження. Її батьки були проти, але це Галю не спинило. Він її зовсім не любив, а тому продовжував розважатися з друзями. Не працює, чекає вечора, аж поки почує свист під балконом, і йде.

Думи мої, ви, думи,
Думи сумнії мої!
Навіщо у мене вселились?
Труїте серце мені.

Серце стогне і плаче,
Як пугач у гаю.
Сльози горя ллються,
Сльози обіди й жалю.

І пішла я ще на одну жертву – змінила Київ на Черкаси. Влаштувала обох на роботу. Через рік Галина народила Сергія. На цей час у Юрка появились нові "друзі" – раніше судимі, п'яниці. І все пішло по новому колу... Врешті, потрапив він на "хімію" (з правом бувати дома).
З Галі знущався, бо дитина, бачте, не дає йому відпочивати. Одного разу, після побоїв Галя з дитиною поїхала до батьків у Макарів. А з ним розлучилася. Я залишилася одна, щоб порівнювати "портрети" батька і сина. Шукала в Юркові щось від себе, але батько заполонив його плоть. Місця для мене не лишилося.
Додому Юрко з'являвся з підозрілими особами. На мої запитання про них визвірявся, навіть погрожував. "Замолчи, а то..." Я стала його боятись.
Отак Черкаси не дали мені спокою, а ще більше розтруїли мої рани. Я була у відчаї. Добре не обдумавши, вирішила залишити йому все нажите і тікати світ за очі, аби лише врятувати свою душу.
От і поїхала. А куди? Хіба що до мами в Макарів, бо на Київ загубила всяку надію – ні хати, ні прописки...
Часто людину рятує випадок. Саме так і трапилось зі мною.
У Києві я зупинилась у приятелів. Там зустріла чоловіка, батька мого колишнього учня. Він уже рік, як вдівець. У нього – дорослі діти, всі влаштовані, а він живе сам. Зробив мені пропозицію стати його дружиною, і не гаяти часу, бо вже й вік підганяє, і квартирне питання, яке вирішується зараз у нього (його хату повинні знести, а він мав отримати однокімнатну квартиру; якщо ж він буде не сам, то отримає двокімнатну). Друзі вмовили і я на другому побаченні дала згоду, знаючи, що гірше за те, що я пережила, вже не буде.
У Черкасах перевела документально квартиру на Юрка і виїхала до Києва.
Мені було 60 років, а Михайлу Микитовичу – 65. Отримали ми з ним двокімнатну квартиру. Прожили в мирі 14 років. На 80 році життя він помер.
За цей час у Макарові на 79 році життя відійшов мій вітчим Микола Завалішин. Ми забрали маму до себе. Вона з нами прожила ще чотири роки і на 88 році життя в 1981-му померла. Похована в Києві на Берковцях.
У Черкасах про те, що я перевела квартиру на Юрка, дізналась жінка-міліціонер і швиденько "обробила синочка". Пообіцяла, що всі звинувачення з нього будуть зняті, якщо він на ній ожениться. І все "обтяпала" – сіли в міліцейську машину та в її рідному селі розписалися. На правах жінки вона вселилася в нашу квартиру разом зі своєю дитиною. І стає перед нею проблема: як позбутися справжнього господаря?

Підселила до себе міліціонера. І придумала як відправити Юрка подалі від Черкас... І коли Юрко опам'ятався, то був вже в Коростенській в'язниці. Квартиру, яка нам так тяжко дісталася (бо жили спершу в таких поганих умовах, що й не передати – пацюки, клопи...), перевела на своє ім'я ця безсоромна дівка. А ти, дурню, "відпочивай"... Хати нема, сім'ї нема.
Та й матері, хоч і болить душа, але після всього, що бачила і що від нього зазнала, він не потрібен. Нехай мене Бог простить...
Чому ж жити не схотів ти,
Як всі чесні люди?
Блукав, тинявсь по дорогах,
Не пристав нікуди.
Нема хати, нема сім'ї,
Одні чужі люди,
А де ж друзі всі поділись,
Що були повсюди?
Ти занадто довірявся
Усяким прихожим,
Пройдисвітам, що братались
Із виду пригожим.
А де ж вони – твої "брати",
При чарці добуті?
Як біда тебе спіткала,
І клятви забуті.

Після звільнення син кілька разів ще приїздив до нас. Житла не мав, "бомжував" у Черкасах, інколи їздив на будівництво колгоспних споруд. Мій чоловік умовляв його зупинитися і "пристати до берега". Відповідь була одна: "Я люблю волю".
І знову їхав не знати куди і на який час.
Останній раз був у мене 1992 року. Чоловіка на цей час вже не було. Я жила з сином Юрка Сергієм, який навчався в залізничному технікумі. Свого сина Юрко останній раз бачив ще у сповитку...
На цей раз я його не впізнала. Коли відчинила на дзвінок двері, переді мною стояла потвора. Засмагле підпухле обличчя, скуйовджене брудне волосся, беззубий рот. Я з переляку захлопнула перед ним двері. Він знову подзвонив. Я через ланцюжок прочинила двері, і він запитав:
– Що, вже не пізнаєш?
Лише його голос привів мене до тями. Звичайно, я впустила його.
Вже з порогу він попросився у ванну. Я тут же у смітник викинула його смердюче шмаття і черевики, дала інше (від М. М.). Обрізала патли і посадила за стіл... Їв і вилизував...
Перше, що потрібно було влаштувати, це зустріч із сином. Як показати Сергієві його батька?! Слава Богу, він не бачив його до "купелю".
Юрко сидів на дивані. Я покликала Сергія. Він зайшов, поздоровкався, а я запитала:
– Ти не знаєш, хто це?
– Не знаю, – відповів він.
– Тоді знайомся, Сергійку, це твій батько.
Без слів подали один одному руки. Сергій повернувся і пішов до другої кімнати. Говорити не було про що...
Жив Юра тоді у мене чотири місяці. За цей час я його виходила, вичесала воші. Він зробив протези на вибиті зуби, нетрадиційним методом вилікував ноги, які дригалися так, що не міг спати.
Пролежав цілу зиму на дивані. З сином майже не спілкувався. Горілку не пив, бо грошей у нього не було, а в мене не смів вимагати... Я давала гроші на дешеві цигарки, а Сергій купував.
Настав час братись за діло. Я згодилась на те, що він житиме у мене. Щоб влаштуватись на роботу, потрібні документи, а він навіть паспорта не мав. Для прописки треба ще й документ про розлучення. Необхідно було їхати до Черкас за цим та іншими документами.
Домовились, розрахували витрати. Повигрібала, де були які копійки, розклали на різні потреби по різних кишенях, в тому числі й на квитки – до Черкас і назад. Все йшло за згодою досить мирно. І я поїхала на Річковий вокзал за квитком до Черкас.
Коли повернулася, Юрко сидів біля столу, ледь тримаючи голову, бо ноги вже не тримали – настільки він був п'яний. Скориставшись моєю відсутністю і маючи гроші, він згадав про свою "волю" ...
Він сказав:
– Я промучився тут цілу зиму... З мене досить!
Ці слова я тоді не сприйняла всерйоз...
Рейд до Черкас був ранній і я чатувала, щоб не проспати. Коли вранці вийшла на кухню, він сидів на тому ж місці. Голова його лежала на столі. І тут я не витримала і з гнівом запитала:
– Як же ти будеш їхати в такому стані?!
Реакція була жахлива – він брутально лаявся, жбурляв все, що було під руками. Наспіх одягнувся. Жбурнувши валізу з пожитками і грюкнувши дверима, скочив у ліфт...
Відтоді минуло вже 10 років. Що з ним, невідомо.
У думках він завжди зі мною, але образи і брутальну лайку, що чула від нього, пробачити не можу, але в день його народження, 8 квітня, бажаю теплого вітру в зимовий холод.

Ти один на цьому світі,
Без рідних і дому.
Хто порадить, пожаліє,
Хто пойме твою утому?

Ось так виливала я своє горе у віршах.
У думках він завжди зі мною, але все заподіяне вибачити не можу.
Інколи думаю, може, в чомусь сама винна. Дуже опікала його, тримала біля себе. Одного разу, докоряючи мені він сказав: "Ти навчила мене говорити, за це дякую, а не навчила як жити".

Всюди були разом –
Дома й на роботі,
Щоб не попав в біду яку,
Щоб не покалічивсь,
Щоб ріс щирий і слухняний,
Заставляла вчитись.

Нарешті, дякуючи Богу, всі мої життєві поневіряння лишилися позаду. Я не самотня, зі мною – племінниця Оленка (дочка Володимира) та її чоловік Олег. Живу в достатку. Ще читаю і пишу спогади.

Пройшло життя тернистими шляхами.
Було минуле і майбутнє.
Чогось чекала – хорошого, святого,
І йшла до певної мети.
Терпіння, совість, доброта,
Усе було зі мною.
Але для чого? І для кого?
А відповідь одна – не вміла по-другому.

1 Під час відвідання Холодного Яру тут ночував Тарас Шевченко.

Пані Аделя Новицька

У невеличкому містечку Макарів, що під Києвом, в основному жили поляки та євреї. Мешкала тут і шляхетна родина Лозицьких. Було в них п'ятеро дітей, всі дівчата: Аделя, Антося, Неля, Катерина і Марія. Достаток у сім'ї вважався середній, але дівчата підростали і потреби зростали.
Старшою була Аделя. Красуня на все містечко: довгі коси, кольору стиглої пшениці та голубі замріяні очі. Середнього зросту і пухленької статури. Їй було 16 років, коли батько підшукав нареченого – старого, але багатого пана. Про її згоду ніхто не питав, бо батькова воля була законом у сім'ї.
Михал, так звали обранця для Ади, орендував млина і мав чималі прибутки. Мав також і велику спадщину від покійної жінки. Був майже на 30 років старший нареченої. Про нього ходили чутки як про деспота і скнару. Мати відчувала, що віддає дочку в неволю, але мовчала та потихеньку сльозу витирала.
До дня заручин Ада свого нареченого не знала і ніколи не бачила, але через те, що вона ще не спізнала радощів кохання, з батьком не сперечалася і підкорилася його волі. Незабаром згуляли досить скромне весілля. Вінчалися в місцевому костьолі, відсвяткували вдома з найближчими людьми.
Відразу після весілля Аделя поселилася в маєтку пана Михала, недалеко від батьків. Садиба була обнесена високим парканом, навколо якого росли старі акації. З вулиці було видно лише шпиль будівлі з флюгером на даху. Весною, коли розцвітала акація, а вітер розносив біло-рожеві пелюстки в повітрі, все навкруги перетворювалось на духмяну метелицю. Всім, хто дивився на цю будівлю, здавалось, що тут панує лише мир і щастя.
У будинку було чимало кімнат, всі добре обставлені, на підлогах – килими, на вікнах і дверях – дорогі гардини. Але все перебувало в занедбаному стані. Навкруги – павутиння і порох, повітря затхле, бо вікна не відчинялися. З прислуги в домі були лише куховарка і сторож. Ось що застала молода, не зовсім досвідчена в господарюванні, Ада.
Вкинули її в цю "золоту" клітку, з якої назад виходу не було. Коли Ада оглянула маєток, Михал знову позамикав усі кімнати. Для молодої дружини відвів спальню, яку вона не мала права замикати, бо він, як господар її тіла, міг потурбувати її в будь-який час дня і ночі.
Ранком, ідучи до млина або в інших справах, наказував їй, що треба зробити. Велів слідкувати, щоб не розтаскувалось добро. Видавав пайок хліба, крупи, олії на один день, а ключ від комори забирав із собою. В порожню сірникову коробочку відкладав три сірники – щоб вона підпалила піч, груби і гасник. Вікна заборонялося відчиняти, мовляв, щоб не залізли злодії. Забороняв і відчиняти ворота.
Одна забава була для неї – діти, які сиділи на паркані й кричали: "Тітко, дайте вакації!" Вони любили висмоктувати з квітів солодкий сік. І Ада, як дитина, стрибала за духмяними китицями і оберемками кидала їх через паркан. Їй було приємно хоч чимось бути корисною і доброю.
Одного дня Михал несподівано прийшов додому в обідню пору. Застав її у дворі. Побачив як вона бавилась із дітьми. Це було приводом для того, щоб заборонити їй виходити навіть у двір. Сиділа самотня в чотирьох стінах і гаптувала скатертину. Інколи спускалася до кухні, аби перевірити, як ідуть справи, бо прийдеться давати звіт за день.
За п'ять років заміжжя у неї не було обнов, а так хотілось красиво вдягнутися, зробити зачіску, зустрітись із друзями... Одного разу Ада швиденько вийшла за ворота і попрямувала до матері, щоб вилити своє горе, адже та завжди співчувала їй... Поверталася через панський сад. Раптом зіткнулася з незнайомцем. Коли б він не підтримав під лікоть, то так і впала б на землю. Він низько вклонився і назвався Орестом. Ада на це нічого не сказала і, оглядаючись, чи ніхто не бачить, швидко побігла до маєтку. Вбігла у двір, ноги тремтіли, серце вискакувало з грудей. Миттю відчинила двері й впала, ледь жива, на лаву. На щастя, чоловік ще не повернувся, а куховарка завжди їй співчувала і тому все закінчилося добре.
Ада нерухомо лежала, а перед її очима стояв той чоловік, що назвався Орестом. Чомусь захотілося знати: хто він? де живе? чи одружений? І тут же відігнала цю думку. Це ж гріх перед чоловіком і Богом...
Минув рік. Ада народила доньку Ганнусю. Про няньку не було й мови, тож всі турботи взяла на себе Аделя. В подарунок, вперше за стільки років, Михал купив їй нове вбрання і золотий перстень.
За стільки років спільного життя він так впевнився в її вірності, що дозволив ходити з дитиною на прогулянку до парку і батьків. Щоденно по обіді вона брала на руки Ганнусю і йшла в зелений панський сад, сідала на кручі й дивилася на річку Здвиж, що оточувала парк. Її вабила блакить води і водяне латаття з білими квітами. Повітря було прозоре і свіже. Дихалось легко. Сонечко пестило її обличчя, а Ганнуся мирно спала під мережаним покривалом.
Взимку, крім як до батьків, вона нікуди не ходила. З чоловіком зустрічалася лише вечорами. Інколи він засиджувався з друзями за картами і додому з'являвся на світанку. Роки минали, а в домі – ні радощів, ні любові...
Якось навесні, коли п'ятирічна Ганнуся була у бабусі, Ада вирішила провідати дитину. Весна манила своїм першим сонячним теплом до волі, серце бажало тепла і великого кохання. Єдиною порадницею та другом була її мати, а тому й тепер вона зі своїм горем ішла до неї. Нашвидку прибралась, накинула на плечі хустку і, як завжди, пішла знайомою дорогою, через парк. Ледь вийшла на центральну алею, як почула вітання: "Добрий день, пані". Вона відразу не впізнала того пана, якого зустріла майже на цьому місці шість років тому. Ада зупинилася, відповіла на вітання, простягнула руку і назвала своє ім'я. Він узяв її руку у свої теплі долоні й побачив її чарівну усмішку.
У свої 27 років Аделя не втратила краси, а навпаки, розквітла, і стала ще привабливішою. Своєю чарівністю вона відразу заполонила його серце. І він сказав: "Ось тепер, я не загублю вас уже ніколи!". А вона подумала: невже це саме той, кого чекала все життя?!
У голові запаморочилося, вона на мить забула, куди і для чого йшла... Лише бачила перед собою його – Ореста, чоловіка своєї мрії, красивого, високого, з чорними, як ніч, очима, бажаного її серцю. Він тримав її за руки, дивився в прозорі, як небо, голубі очі й просив про нову зустріч.
Ада вирвала свої долоні з його міцних рук і кинулась бігти, але раптом опам'яталася, злякалася, що може його більше не побачить, зупинилась і сказала: "Завтра". Вона бачила, як він ще довго стояв на тому ж місці й розгублено дивився їй услід. А в неї від несподіваної зустрічі все перемішалося в голові. Щоб прийти до тями, звернула в бокову алею саду. Не сіла, а прямо впала на траву під березу. Отак лежачи, міркувала. Перед нею відкрилось щось нове, невідоме, бажане. Але ж вона одружена! Дала клятву вірності... А Оресту вже сказала "завтра". А що буде завтра?
Уже й вечір настав, а вона все вагалася... Пішла до покою, але спати не хотілось. Михал наче відчував щось недобре. Щоб викликати до себе симпатію, підійшов до спальні та прочинив тихенько двері. Вона лежала із закритими очима, але, відчувши його присутність, швидко підвелась і сіла. Нічого не говорячи, він протягнув їй футлярчик із золотим ланцюжком і хрестиком. Взяла, подякувала, але задоволення ніякого не виявила. А чоловік мав надію на іншу подяку... Злість взяла перевагу, Михал вихопив футляр і жбурнув на підлогу, а її схопив за довгу косу і став тягати по підлозі. Вона не видала жодного звуку. Це ще більше його розлютило, він став її бити, спершу кулаками, а далі ногами. Вона лише закривала лице руками. Стиснувши зуби, терпіла страшенний біль. Мовляв, нехай б'є, але це востаннє. Він чекав її покаяння, гадав, що проситиме вибачення, та бачив, що сподівання даремні...
Ада була ледь жива... Все тіло нило, ноги були, мов чужі. Встати не змогла, тож на колінах приповзла до ліжка і впала на килимок. Лише під ранок, чіпляючись за бильця ліжка, підтягнулась і лягла на постіль.
Він не заходив цілий день. Ада лежала, піднятись не було сили: все тіло боліло, в голові та вухах шуміло, з очей лились сльози. Не так від болю, як від гніву. Аж тепер сказала собі: "Я ще зустріну тебе, Оресте! Не сьогодні, бо не можу, але все ще у нас попереду. Я звідси піду..."
А Михал вирішив посадити дружину на голодний пайок і під замок – щоб підкорилась. Її денний пайок становив кухоль води і окрайчик хліба. Замкнувши дружину, Михал сказав куховарці, що Ада у батьків і там пробуде деякий час...
За тиждень Аделя так знесилилась, що ледь піднімалася з ліжка. Батьки Ади почали хвилюватися через її відсутність. А мала Ганнуся плакала, хотіла бачити маму.
Батько Аделі запряг коня у бричку і поїхав до маєтку пана Михала. Зятя вдома не було. Сторож відчинив ворота і чемно запросив до господи. Не чекаючи дозволу, батько побіг довгим коридором, сіпаючи кожні двері. Всі вони були замкнені. Стояла мертва тиша. Біля одних дверей він почув тихий стогін, почав сильно стукати у двері. Відповіді не було, але серце йому підказувало, що дочка там. Ключа в домі не знайшли, а тому довелося ламати двері за допомогою сокири. Як навіжений, батько вскочив у кімнату... Дочка лежала біля ліжка, вся посиніла і дрижала від холоду. На підлозі – запечена кров. Не роздумуючи, батько закутав тіло Ади в ковдру і виніс на руках до брички...
Якийсь час Аделя пролежала в ліжку під доглядом місцевого фельдшера. Батько не шкодував на лікування грошей, бо й себе звинувачував у доччиній долі.
Коли Михал провернувся з роботи і довідався, що дружину забрав батько, оскаженів, як звір. Тут же явився до Лозицьких із вимогою повернути йому дружину, яка належить йому за законом – і душею, і тілом. До оселі його не впустили. До нього навіть ніхто не вийшов, не дивлячись, що він репетував і погрожував розправою...
Оресту Новицькому було 32 роки, він працював бухгалтером у місцевому банку. Це була скромна, інтелігентна людина. Жив у невеличкій кімнаті, наймав її у місцевих євреїв, у них і харчувався. Батьки жили в Польщі, він був єдиний син у родині. Жив на власні кошти, мріяв про сімейне щастя, але своєї єдиної ще не зустрічав.
У день такого бажаного побачення Орест не міг дочекатися обідньої пори, на душі був неспокій... Орест із завмираючим серцем біг до парку на те ж місце, де вчора розлучилися. Але вона не з'являлася. Не прийшла і на другий день. Він не знаходив відповіді...
За місяць Аделя одужала. Хоч надії на зустріч з Орестом було мало, вона все ж пішла до парку. Боялася зустрітись із Михалом, який увесь час погрожував помстою. Обійшла навколо замчища, пройшла берегом річки, постояла на тому місці, де колись двічі зустрілися. Ореста не було, і подумалось, що вона його загубила назавжди...
Почав накрапати дощ. Піднявся вітер. Черевики хлюпали по ковбанях, але вона нічого не відчувала і не бачила. Вже майже біля батьківського будинку почула знайомий – і такий рідний! – голос: "Добрий день, пані Адо". Їхні очі зустрілись. Немов блискавка пронизала їхні тіла. Підступивши до неї, Орест узяв за тремтячі плечі й промовив: "Я знову тебе знайшов і не хочу більше губити. Адо, будь моєю назавжди". Вона забула на мить про гордість, сором, поговір. Міцно обхватила його шию і прошепотіла: "Я навіки твоя".
Отак і стояли вони в міцних обіймах, аж поки дощ, який лив без упину, опам'ятав їх. Мокрі, але щасливі, обоє забігли до батьківської оселі. Батька і сестер не було вдома. Мати, не питаючи, хто він і звідки, гостинно запросила до хати. Обтерла обох рушником, напоїла гарячим липовим чаєм. Відтоді й почалося їхнє шалене кохання. Батьки не заперечували, а сестри були в захопленні від Ореста...
Аделя була щаслива з ним, але таємне щастя завжди виходить на люди. І Михалу донесли про "зраду" дружини. Розлючений, він розпочав судове переслідування Аделі. Збирав докази зради, свідків. Аду і Ореста викликали на допит. Відкупитися Лозицькі не змогли, а Михал не жалів грошей, аби лише помститися. А закони за подружню зраду були дуже суворі... Ореста і Аделю засудили до 10 років.
Через півроку в неволі Ада народила доньку, яку відлучили від неї і віддали до дитячого будинку...
Була зима. Дитячий будинок опалювався погано. За дітьми належного догляду не було, особливо вночі, коли вони лишалися самі. В одну з таких холодних ночей Віта випала з ліжечка на кам'яну підлогу. Пролежавши деякий час, поплазувала до вхідних дверей і прочинила їх. Морозний протяг охопив тільце і вона знепритомніла. Знайшли її вранці, ледь живу. Ніжки їй поскручувались. І залишилася вона на все життя інвалідом...
За десять років відбулося багато змін. Михал все розпродав і виїхав до Польщі. Батько Ади помер від серцевого нападу. Сестри Катя, Тося і Марія, одруживжись, залишили домівку. При матері лишилася найменша, хвора на сухоти, Неля та калічка Віта, яку забрали з будинку лише після від'їзду Михала.
Ганнусю забрала до Києва тітка Катерина. Після звільнення Аделя і Орест офіційно побралися. Орест удочерив Віту і Ганнусю. Жили разом у мирі та згоді.
Орест влаштувався на службу. Ада господарювала. Віту лікували в Києві, але, на жаль, одна ніжка так і лишилася на все життя коротшою. Через рік Ада народила ще одну доньку – Славу. Як всі втішалися нею, особливо Орест, бо це був останній плід їхнього кохання.
У родині панував спокій, повага і взаємна допомога. Але за щастям часто йде горе. Померла сестричка Неля, а за нею й мама. Не встигли загоїтися ці рани, як знову смерть – маленької Слави. Горе заполонило хату...
Ганнуся в Києві одружилась і забрала до себе Віту, щоб навчити швейної справи. Орест і Ада залишилися вдвох зі своїм горем. Роки ув'язнення теж давали про себе знати, особливо Орестові. Невдовзі він помер. Ада лишилася наодинці зі своїм горем. Змарніла, постаріла, на вигляд їй було 70 років, хоч мала всього шістдесят.
Одна радість у неї лишилася – це діти Ганнуся і Віта. Та жили вони далеко. В щасливі дні свят дочки приїздили до неї, підіймали настрій, умовляли переїхати до них. Але все було даремно: рідна хата та могили рідних тримали її.
Невдовзі вона тяжко захворіла – на рак стравоходу. Ганя і Віта не відлучалися від неї. Гірко було дивитися, як вона гине голодною смертю. В останній день свого життя пані Аделя сиділа в ліжку, обкладена подушками.
Дочки сиділи поруч, безмовно дивилися на неї, а в неї були напіврозплющені очі, з яких по запалих щоках витікали сльози. Раптом очі розкрилися, почувся тихий стогін і вона залишила стражденний для неї світ.
Так прожила в горі й померла в муках Аделя Новицька.

Ґандзя

Пані Катерина народилася в сім'ї поляка п. Михайла Лозицького (в нього було 5 дочок). Красива, з попелястим волоссям, виразними ясно-сірими очима й красивою статурою. Родина жила в невеличкому містечку під Києвом, у Макарові. Батько часто, у справах їздив до Києва і брав Касю з собою.
Одного разу, випадково, в Києві вона зустріла хлопця, який працював робітником на заводі. Спочатку він їй не дуже сподобався. Був невисокий, худорлявий, сором'язливий, неговіркий. Їхні зустрічі повторювались, і з часом Катерина побачила в ньому того, хто стане її єдиним.
Так і сталося. Заручились, повінчались, і Катя переїхала до Києва. Вже в спільному житті дізналася, що він із дворян, жив раніше в Петербурзі, що його сестри Марія і Анастасія, були солістками при царському дворі, спілкувалися із знаменитими артистами. Федір Шаляпін дарував їм свої фото.
Жила Катерина з Олександром у Києві, знімали трьохкімнатну квартиру в приватному будинку. В сім'ї панувала любов і злагода. Було у них двоє дітей. Старша дівчинка померла ще малою, а син Коля навчався в гімназії. На цей час у Катриної сестри Аделі не склалися сімейні обставини і вона залишилась без чоловіка з двома дочками. І вирішила Катерина забрати до себе старшу небогу Ганю. І поміч буде, і в хаті веселіше. Як вирішила, так і зробила. Найперше тітонька Кася навчила Ганю хазяйнувати, вишивати, бути охайною.
Коли Гані виповнилось 19 років, вона влаштувалась офіціанткою в приватну чайну. Чайна знаходилася на Хрещатику, навпроти Прорізної. Господиня чайної була дуже вимогливою до своїх підлеглих.
Приміщення було невелике, але обставлене з великим смаком. Стіни обвішані гобеленами, в проміжках між ними висіли дзеркала, в яких було все видно з будь-якого куточку салону. Завдяки цьому господиня могла спостерігати за поведінкою кожної офіціантки.
Ганю одягли в красиву уніформу, а вінчик на голові підкреслював її сірі очі й темне волосся, яке спадало на лоб кучерявими пасмочками. Їй виділили два столики для обслуговування. У Гані були постійні клієнти, вона вже вивчила їхні смаки. З клієнтами вимагалося бути ввічливими, але не фамільярними. Офіціантка не мала права без причини сміятися і вступати у приватні розмови.
Тітонька Катря приятелювала з Єлизаветою Петрівною, яка жила за рогом будинку. З нею жив її далекий племінник – Петро Чучупак, який приїхав із її рідного села Мельники. Навчався він у консерваторії музики і співу. Був надзвичайно розумний і скромний хлопець. І тут спало на думку Катрі познайомити з ним свою небогу Ганю. Довго думали і гадали, як краще зробити... Й одного дня, вже надвечір, щоб застати Петра дома, тітка Катря послала Ганю до Єлизавети Петрівни за якоюсь позичкою.
Нічого не підозрюючи, Ганнуся надягла білу прозору блузу, зав'язала бантом косу, покружляла перед дзеркалом. Вибігла у двір і раптом зупинилася. Серце билося в грудях, ноги німіли. Що це? Аж перелякалася, бо такого ще з нею не було. Постояла трохи, подумала: йти чи повернутися? А далі випросталась, і, закинувши косу на спину, побігла вже зовсім спокійна.
Подзвонила у двері Єлизавети Петрівни. Не встигла отямитись, як двері відчинилися і на порозі стояв чоловік, на вигляд старший за неї, із русою чуприною і спокійними карими очима. Не питаючи її, хто вона і в якій справі, чемно запросив до вітальні, запропонував чай із бубликами.
Пили чай, розмова була теплою, не напруженою. Він розповідав про себе, про навчання, про рідне село, де лишилося ще четверо братів. Про батьків казав, що вони прості селяни, а хата їхня соломою крита. Але навколо – вишневий садок, а саме село надзвичайно красиве. Про себе Ганнуся відповідала знехотя і коротко. Соромилась своєї роботи. Прощалися стримано. Він запитав, чи часто вона тут буває і, чи побачить її знову?
Минуло кілька тижнів, Петра не бачила і про цю випадкову зустріч почала забувати...
У суботу в чайній завжди людно. Тож за день Ганя натомилась. На думці було лише одне – як швидше добратися до ліжка. Закінчивши роботу, вийшла, стала на східцях. Побачила перед собою бричку, що стояла коло входу. І спало на думку: "Добре було б сісти в неї і за мить опинитися вдома".
І цієї ж миті почула голос: "Прошу, панно Ганно". Чемно вклонившись, Петро подав руку. Спершу вона не зрозуміла, що це все означає і лише опам'яталася, коли він підсадив її у бричку – ту саму, яку вона й побачила з порогу чайної.
Петро був небагатий – навчався і жив на стипендію, яку дарувала поміщиця, шануючи його великий дар до музики. Ганя йому сподобалась ще з першої зустрічі. Він мріяв саме про таку дівчину. Знаючи, що вона дуже стомлюється на роботі, вирішив відвозити її додому.
Візники в той час стояли майже на кожному розі вулиць. Щоб дешевше коштувало, Петро йшов пішки до Хрещатика і вже там наймав візника. Спершу вона дивувалася, а згодом звикла до галантного залицяння. Їхні зустрічі стали щоденними. В неділю ходили до парку або в театр. Врешті, дружба переросла в палке кохання.
Через три роки їхнього знайомства, коли Петро вже закінчив консерваторію, вони одружились. Петро зняв невеличку квартиру в тому ж будинку, де і жила Ганя з тіткою Катрею. Придбав (на розрахунок) піаніно і найнеобхідніше. На свята їздили в село, до його батьків, які відразу прийняли Ганю, як дочку, бо в них були лише сини і стали звати її Ґандзею. З цього часу і для Петра, і для інших вона стала Ґандзя. А вона називала його Петрусем.
Ґандзя з роботи звільнилася, а Петрусь дуже багато працював: крім своєї сім'ї, допомагав ще у навчанні молодшим братам. Матеріальні достатки були середні, але в сім'ї панували спокій і любов. Через рік у Ґандзі народилася донька Лідуся. Тітонька Катря допомагала доглядати дитину...
У квітні 1920 року, проживши лише 35 років, Петрусь трагічно загинув (у застінках ЧК. – Ред.). Ґандзя у 28 років лишилася вдовою з шестилітньою донькою.
З Києва переїхала до Мельників до свекрів. Прийняли вони її, як рідну. Разом хазяйнували. Вечорами Ґандзя ходила в сільський клуб, співала в хорі, яким керував молодий учитель Микола Завалішин. Йому було тоді лише 20 років. Незважаючи на різницю у віці (28 і 20), серця їхні з'єдналися на все життя.
Багато разів вони міняли місця проживання – у зв'язку з роботою Миколи. Ґандзя не працювала, була домашньою господинею. Завжди охайна, у господі – порядок.
Микола помер у 80 років. Ґандзя останні роки свого життя жила з дочкою. Померла у Києві, маючи 88 літ.

Панна Віталія

Народилася Віта в тюремній лікарні. І відразу ж була відлучена від матері та віддана в дитячий будинок.
Була зима. Стояли неймовірні морози. Дитбудинок опалювався погано... На нічну зміну залишалася тільки одна няня. В одну з таких ночей маленька Віта, перевертаючись у ліжечку, викотилася на цементну долівку і поповзла до дверей. Протяг охопив її тільце і вона знепритомніла. Знайшли її лише вранці. Вона вижила, але ноги лишилися скрюченими...
Коли їй виповнилося 10 років, батьки вийшли з ув'язнення і забрали Віту до родини. Лікували її в Києві. Багато чого було зроблено, але одна ніжка так і лишилася коротшою на все життя.
У дитинстві вона не звертала увагу на цю ваду: гралася з дітьми, швидко бігала на одній милиці. А коли підросла, стала соромитися. І дала собі слово "ніколи не виходити заміж", бо вона не така як усі. А жалості не винесе...
Стала думати про здобуття професії. За допомогою тітки Катрі й старшої сестри Гані, які жили в Києві, навчилася швейній справі. Взуття замовляли у протезній майстерні, тому вона могла ходити без милиці, трохи прикульгуючи на одну ногу.
На вроду Віта була приваблива: середнього зросту, худорлява, але в міру, тендітна панна з прекрасними чорними бездонними очима і чорним волоссям, яке підбирала в пучок. Всі знайомі звали її "панна Віталія". Жила вона в Києві, спершу в сестри Гані. Коли сестра виїхала, квартиру винаймала сама. Важко було, особливо матеріально, бо поденна праця шиттям забезпечувала лише харчування. На зиму брала собі на квартиру дівчину-студентку. Це давало їй деяку підмогу. Крім того, було не так самотньо. На свята збиралися студенти, варили вареники з "сюрпризами", пекли картоплю. Було затишно і весело. В одну з таких вечірок прийшов хлопець – Владик, родом із Поділля. Високий, стрункий, із хвилястим русявим волоссям та замріяними волошковими очима. Його представили господині, і він, чемно вклонившись, поцілував їй руку.
Віталія відразу звернула увагу на його випрасувані, хоча й не нові, брюки, накрохмалений комірець і до блиску начищені черевики. Сором'язливо стояв на місці, аж поки дівчата повели до столу. Досі у Віти були однакові стосунки з усіма. На цей раз лише глянула на Владика, як щось неначе ворухнулось у грудях й іскра пробігла по тілу. Цілий вечір він був мовчазний, а дівчата, як ті бджоли, кружляли біля нього. Віталія сиділа осторонь й лише крадькома поглядала на нього.
Після вечері всі розійшлися. Він чемно вклонився і пішов разом з усіма. В наступних вечірках участі не брав. Запитати про нього Віта не насмілювалась.
Минула зима. Весняне тепло манило молодь на природу. Студентка Варя, яка жила у Віти, запропонувала піти прогулятися на схили Дніпра. Як тільки піднялися по східцях до входу в парк, то побачили гурт молодиків, які гомінко про щось сперечалися. Серед них угледіли і Владика, який, на відміну від інших, стояв мовчки. Побачивши дівчат, відійшов від хлопців. Привітався, і приєднався до подруг. Гурт насмішкувато супроводжував їх поглядами. Схилами Дніпра спустилися до води, довго дивилася, як відпливають пароплави, як рибалки ловлять рибу із човнів. Варя говорила без упину, не даючи іншим сказати слова. А Владик все поглядав на Віту і посміхався.
Після цієї зустрічі він став у неї постійним гостем. Втрьох сідали за стіл, пили чай із халвою, грали в "підкидного". Владик часто сідав за піаніно і, наспівуючи, грав якусь мелодію. Було зворушливо і приємно. Наодинці з Вітою вони не були. Якось не вдавалось освідчитись у своїх почуттях, хоч обоє обожнювали один одного.
Нарешті Варя отримала диплом і поїхала за призначенням. Віта лишилась одна... Ось і настав той бажаний день для закоханих.
"Був холодний морозний вечір, – згадувала Віта у своєму щоденнику. – Я чекала на нього, одягла прозору блузу, з-під якої просвічувалось мереживо сорочки, зав'язала пучок волосся стрічкою. Заглянула у люстро, з якого глянули чорні, як маслини, оксамитові очі. Задоволена, сіла гаптувати серветку, щоб швидше плинув час... У точно призначений час почула стук у двері, і на порозі стояв він, такий бажаний, і, здавалося, недосяжний.
У кімнаті ледь блимало світло з-під абажура лампи. На столі стояли чашки з недопитим чаєм... в повітрі відчувався аромат потрійного одеколону, а ми сиділи на канапі в обіймах і майже безмовно та шалено цілувались. Цілував очі, шию, мов ненароком розстібнув блузу, і припав губами до маленьких, пружних, незайманих грудей. Я відчувала насолоду, і щось невідоме лоскотало все тіло. Ми не розмовляли, а лише цілувалися і тулились один до одного. Непомітно минула і ніч, настав час прощання. Глянула в люстро: блуза розстібнута, коса розпущена, очі й губи підпухлі. Раптом опам'яталася. Мені стало так соромно за себе, і сказала йому, що це наше останнє побачення..."
Віта боялася закохатися, боялася бути зрадженою через своє каліцтво. Ще в молоді роки думала про можливу зраду і вирішила не виходити заміж...
Владик більше не приходив. Поїхав із міста, але писав, просив її руки, та все було даремно. Віталія не відповідала, хоча читала листи і плакала. Їй страшенно хотілося бути коханою, хотілося сімейного щастя, але змиритися з думкою, що стосунки з Владиком можуть бути лише тимчасовим щастям не могла...
Не знайшовши особистого щастя, вирішила дати щасливе життя своїй небозі Ліді, яку взяла на виховання, і віддати їй всю невитрачену любов.
А хвилини свого щастя і любов, яку пізнала тієї єдиної ночі, залишилися як солодкий сон і спогад на все життя, бо власного сімейного щастя так і не зазнала. Так Віта залишилася на все своє життя старою дівою, а для знайомих завжди була "панною Віталією" – до смерті в 70 років.

"А люди які були!"

Село мого дитинства – це казка чарівна. Старим воно ще в пам'яті, а молоді не бачити його. Які стояли зими! А морози... Вікна замурує так, що й не проглянеш через шибку. Хіба що продуєш цяточку і зазирнеш оком. А снігу намете такі кучугури, що і дверей не відчиниш – аж до самих віконниць. А на полях немов перини лежать, вологу зберігають.
А коли сонечко пригріє, із стріх бурульки потечуть, то це вже весна настала... На полях пари чорніють, а земля парує, зеленіє озимина – жито та пшениця. З теплом дощі приходять – із чистою, прозорою водою. Дівчата коси нею мили і вранці вмивались, щоб гарними бути. Дощі якісь незвичайні – короткочасні, але густі й теплі. Ось так – хмарка налетить, грім загуркоче... І поллється Божа благодать... Діти з хат повибігають, без сорочок, голяком. Під дощем бігають, кружляють і пісеньку заводять: "Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику!"
А потім по ковбанях бродять, болотом обмазуються і біжать до річки.
Хоча і босоноге було дитинство, але безтурботне. Борщ і каша завжди були в хаті.
У таких сприятливих умовах буяла городина... А які баштани були! А жито і пшениця з повним золотистим колоссям – майже у зріст людини!
Спека наставала перед жнивами, коли повністю достигало зерно. Жати виходили рано, щоб не осипалося зерно. Відпочивали, обідаючи в саму спеку.
А яке приємне тепле осіннє сонечко! Тоді не гріх посидіти на призьбі, лузаючи квасолю, або ще що... Але люди дарма не сиділи, готувалися до зими.
Зима ж – це той період на селі, коли уже можна трохи й відпочити.
А люди які були! Веселі, добрі, енергійні, мабуть тому, що влітку босі ходили, енергію святої землі вбирали...

Дівочі мрії

"Ніч яка місячна, зоряна, ясная, видно, хоч голки збирай". Усі, мабуть, чули ці слова з пісні, але не всім довелося бачити це диво...
Медведівка 30-х років ХХ століття.
Ніч.
Із вікон де-не-де блимає світло від каганця. Вулиці не освітлюються, і тому навкруги непроглядна темрява.
Ось з'являється на небі місяць, і коли стане в зеніті, то все навкруги перетворюється на казку. Стає так видно, що, дійсно, хоч голки збирай...
У такий час натруджений люд уже спить, а молодь рветься на волю, на зустрічі з коханими – до гаю, до річки, або хоч на кладці посидіти, послухати шелест листя, спів цвіркунця, а то й соловейка, який своїм співом забавляє свою солов'їху.
А ніч улітку така коротка, що й не зоглянешся, як уже і світає. Треба повернутися додому, поки не прокинулись батьки. Запам'ятався мені гай, знову ж таки, як у пісні співається: "Зелений гай, густесенький – неначе справжній рай"...
У мене – побачення... Посідали над яром глибоким, з якого виглядають лише верхівки дерев. Поопускали ноги вниз, а далі й зовсім пороззувалися, щоб ноги відпочивали від денної спеки. Сергій Глімбіцький вів себе як давній знайомий, хоча зустрілися ми з ним лише вдруге. Я – студентка, він – учитель місцевої школи. Розумний, талановитий, пише вірші (так відрекомендував брат).
Посідали і мовчимо, милуємося світом... А навкруги така тиша, хіба що гілочка десь трісне, або сплесне риба в Тясмині, що в'ється тут під гайком, а то й коник застрекоче. А який повний місяць, а скільки зірок... Ось, одна зірвалась і, як стріла, полетіла донизу.
– Оце життя чиєсь зупинилось, – пояснив він.
І вийняв із кишені піджака зошит і при місячному сяйві, сидячи над прірвою, почав читати свої вірші.
Дивлюся на його замріяне обличчя, на чуб, що звисає непокірним пасмом на чоло, на блиск його карих, здавалось, чорних очей, які раз-у-раз дивилися на мене. Зупинився і, немов ненароком, доторкнувся до мого плеча. Почав лічити зорі на небі, відшукуючи мою. Сказав, що вона мусить бути найяскравіша.
Якийсь час ми сиділи мовчки, притулившись одне до одного, і, здавалося, що наші вуста ось-ось зустрінуться, але тут він відхилив голову і сказав:
– Пора...
Я, як неціловане ще дівчисько, оцінила, що, мабуть, так і треба себе поводити хлопцеві, якщо це лише друге побачення.
Біля хати, прощаючись, міцно потис мої зап'ястя, кивнув головою і зник за рогом вулиці.
Наше товаришування, що перейшло в кохання, продовжувалось кілька років, але ми зустрічалися лише в літній період – як у місячні, так і в темні ночі.

Ніч у Медведівці

Як любила я село, як поспішала на канікули додому.
Ось вийшла з хати, стала на порозі. На дворі – темрява, на небі – жодної зірки. Дивишся – й одна пітьма.
Вдихаю свіже, вологе повітря з пахощами троянд, які ростуть біля хати. Десь чути спів солов'я, мабуть у гайку біля ставка. Дихається легко – в місті такого повітря не буває. Там за ліхтарями такої темряви не побачиш. Не почуєш і співу солов'я.
Я вийшла на побачення до нього. Він знає про мій приїзд. А може, забув? А може, вже прийшов і чекає тут, за ворітьми?
Але ж як дійти туди?
Малими кроками, невпевнено йду невидимою стежечкою, що вздовж тинка тягнеться до брами. Темрява закриває очі. Що робити?
Йду вперед, витягнувши руки. Рахую кроки до воріт. І раптом думка: а якщо його не буде?
На якомусь кроці руками відчуваю перелаз. Обмацую, до лавочки тягнуся, і раптом відчуваю теплі руки на плечах моїх.
Не злякалась, бо напевно знала, що лише він темряву переміг і прийшов привітати мене з приїздом – своєю любов'ю й почуттям.
Ми сиділи в обіймах. Темінь, тиша і мовчання...
І не було зайвих слів, лише тремтіння губ і солодкі поцілунки нашого кохання.

Німці та "визволителі"

До війни ми з чоловіком вчителювали в селі Фасова, що за вісім кілометрів від районного центру Макарів. Жили у шкільному гуртожитку. Займали одну з чотирьох кімнат. Школа виділила нам стіл, два стільці, столяр змайстрував етажерку. Згодом ми власним коштом придбали шафу і ліжко…
Перед війною чоловіка відкликали на перепідготовку до лав Червоної армії. Там і застала його війна. Я залишилась одна, тому, взявши найнеобхідніше і замкнувши на ключ шафу та двері, пішла до батьків до Макарова. Німці там ще не появились, але населення вже було налякане майбутньою зустріччю з ними. Бо ще до війни багато наслухались про їхню жорстокість.
Німці зайняли Макарів несподівано для мешканців, без бою. Вступили вночі. А вже вранці вселяли офіцерів у домівки. Готували шпиталь для поранених.
Один із перших указів нової влади був про здачу вогнепальної зброї. Тим, хто зброю не здасть, залякували розстрілом. Цей указ мене схвилював, бо у Фасовій, де я раніше працювала, в шафі залишилася мисливська рушниця. Вирішивши негайно здати її німцям, пішла до Фасової. По дорозі наздоганяли німецькі машини, деякі зупинялися, щоб мене підвезти. Але я лякалась. І хусткою закривала рота, щоб німці не побачили мою золоту коронку на передньому зубі – думала, що видеруть.
Коли підходила до шкільного гуртожитку, здалеку побачила, що віконниці моєї кімнати відчинені. В мене похололо у грудях. Згадала, що на етажерці лежать твори Леніна. Мабуть, уже й рушницю знайшли. Що ж тепер буде зі мною? Я ж сама йду їм у руки. З тривогою зайшла у двір. На ґаночку вартували два солдати з автоматами. Підійшовши, пояснила їм, як могла, що я тут жила і мені треба зайти до своєї кімнати. Вони вислухали і запропонували зачекати. Один із них пішов у дім. Повернувшись, велів іти з ним.
Двері до моєї кімнати були настіж відчинені, за столом сиділо три офіцери. Коли я зайшла, вони піднялися. Один із них запитав: "Вас волен зі?" (“Що вам треба?”). Сказала, що я – вчителька, тут жила і кімната ця – моя, а прийшла, щоб забрати свої речі.
Щодо рушниці, я доладно не змогла пояснити.
Перше, на що звернула увагу: всі речі стояли на своїх місцях, навіть фотопортрети на тумбочках і "леніни" на етажерці. Я підійшла до шафи, смикнула за дверцята, але вони були замкнені. Не вірячи в те, що шафу ніхто не відчиняв, я підняла руку і дістала ключа – він лежав на своєму місці.
Відчинила шафу: все висіло і лежало на своїх місцях. У куточку стояла двостволка. Коли я її дістала, німці від несподіванки відсахнулись. Я передала їм у руки, сказавши, що мій чоловік був мисливцем. Вони почали розглядати її, по черзі цілились у відчинене вікно. Тим часом я зняла кілька суконь і простирадл, поклала у валізку, замкнула шафу і поклала ключ на місце. Німці ще гралися з рушницею, коли я вже була на вулиці.
Німецькі війська рухались на Київ. На їх місце у Фасову прийшли радянські солдати. Одразу зчинилася стрілянина. Через деякий час настало затишшя. Військових частин ніде не було видно, і я вирішила знову навідатись до своєї кімнати в селі. По дорозі завітала до друзів. Вони розповіли, що за німцями прийшли радянські частини. Солдати поводилися немилосердно: брали у селян все, що їм забажалося, вимагали харчів. Я слухала і не зовсім вірила, аж поки сама не переконалася.
Коли підходила до свого житла, побачила побиті вікна в будинку. Двері – розчинені. В кімнаті – повний погром. Шафа стояла без дверей і шухляд. Ліжко побите, матрац порізаний... Книжки розкидані, пошматовані. З одежі нічого не залишилось. Лише окремі клапті валялись на підлозі.
Спокійно дивитися на це я не мала сил. Кипіла злість на нелюдів, які посміли так по-звірячому вчинити. І подумалося: "Невже це зробили ті німецькі офіцери, які тоді так чемно до мене поставилися?".
Вийшла з кімнати, причинила двері й пішла до сусідів. Від них довідалась, що варварами виявилися саме "наші" солдати, які діяли під гаслом, що все спише війна... Подумалось: може, воно й так, але ж чому тоді німці, наші вороги, не зробили такого глуму? Коли вони виїздили, то навіть позамикали двері в будинку.
Прийшли ж "наші", поламали замки і почали "хазяйнувати". Винесли до криниці двері від шифоньєра й прали на них одяг як на кладці. Шухляди наповнили мазутом, а потім попалили. Сусіди розповіли їм, що це учительська оселя, прохали не нищити наш здобуток. Коли щось треба, казали, то нехай попросять. Але все було марно, вони і в сусідів брали все, що бачили. І ще раз подумалось: "Але для чого ж побили вікна, порозкручували ліжко, порізали матрац?.."

"Ще не вмерла Україна"

Ішла війна. В Макарові німців ще не було, лише здалека чулися вибухи гармат. Партійні й райкомівські працівники заздалегідь покинули насиджені місця і евакуювалися із сім'ями у безпечні місця. Залишилися лише ті, що не мали такої змоги.
В одну з ночей почувся страшенний гуркіт машин на вулиці. За вікнами виблискували фари. Затріщав тин, повалились молоді дерева. Заґелґотіли німці, й у садок в'їхала велика вантажна машина. Стала впритул до стіни нашої оселі. Це була похідна німецька кухня. Затупотіли навколо хати, зазирали до вікон, присвічуючи ліхтариком.
Ми лежали ні живі, ні мертві. Я з братом, натягнувши ковдри на голови, ледь дихали і думали, що буде з нами та батьками. Німці почали стукати у вікна, грюкати у двері, щось кричали. Робити було нічого, і мати пішла відчиняти двері.
На порозі з'явилися два німці – один підстаркуватий, другий зовсім молодий. Освітили ліхтариком всі куточки хати, запитали, хто спить у ліжках і чому так багато книжок. Зрозуміти їх було неважко, бо вони показували на предмети руками. До того ж, мама трохи знала ідиш, бо виростала серед єврейських дітей і тому зуміла відповісти.
Зрозумівши, що це вчительська родина, старший німець відрекомендувався. Виявилося, що він теж учитель, сказав, що в молодшого батько також учитель, а тому із солідарності вони нас не турбуватимуть. Навіть вибачились за клопоти... І пішли.
Ранком хтось затарабанив у двері. Коли мати відчинила, до хати увійшов кремезний німецький солдат. Не питаючи дозволу, зайшов до кухні. Позабирав каструлі й сковорідки і, нічого не пояснюючи, вийшов у сіни. Коли побачив у загородці двох поросят, сказав, що одне порося забере. Мама захвилювалась, але жалітись було нікому.
Київ німці взяли без бою, а тому фронт на одному місці довго не затримувався. Тож і кухня з нашого двору на другий день виїхала. Перед від'їздом солдат приніс все, що брав, і вголос пожалкував, що не встиг забрати порося.
Жителі були налякані й сиділи вдома, німці ж, навпаки, заполонили вулиці, роз'їжджали на машинах і мотоциклах. Школу вони використали під шпиталь, а їдальню – під лікарню для хворих німців.
Склали списки інтелігенції містечка. Стали використовувати нас на різних роботах, наприклад, наказували готувати кімнати для офіцерів, тобто побілити, помити підлогу тощо.
Це було великим приниженням, але що робити? Викликали і мене. Прибрала приміщення. Німецькому офіцеру сподобалося. Сказав: "Зер гут". І відіслав на роботу до шпиталю.
Коли я прийшла, то там було вже кілька дівчат. Санітар розподіляв роботу так, щоб ми не були разом і не втрачали часу на розмови. Мили вікна, підлогу. Закінчивши, мусили починати все спочатку – аби не гуляли.
Поранених клали на матраци, прямо на підлогу. Нас до них не допускали. Наступного дня все починалося спочатку – "Пуцен, вашен". Хоча все було в ідеальному стані...
На день нам давали суп і дві тоненькі скибочки хліба. Як правило, я хліб не їла – забирала додому для хворого братика.
Перебувати під тиском 12 годин за мисочку супу було принизливо. Тож я підбурила дівчат не виходити на роботу наступного дня... Але не вийшла тільки я. Довідавшись, що санітар гнівається на мене і обіцяє помститися, вирішила, використавши німців, виїхати до Київа, до тітки Віталії.
Поруч із нами жив перекладач німецького офіцера. Я звернулася до нього, щоб допоміг мені. Він домовився, що німці візьмуть мене у фургон. А натомість попросив, аби я взяла його пакунок, залишила в себе, а він за кілька днів прийде і забере. Звичайно, я погодилась.
Зібрала пожитки, взяла пакуночок, загорнутий у білий папір і перев'язаний шпагатом, і з'явилася в умовлене місце. Автобусик був маленький. У ньому сидів німець-санітар і лежав хворий солдат.
Дорога була запруджена німецьким військом. Їхали дуже повільно і довго. До Києва дісталися майже вночі. Довго кружляли вулицями і нарешті зупинились. У перехожого дізналася, що це Поділ. Зі шпиталю вийшов німецький лікар і глянув на мене. Я так злякалася, що ледь встояла. Майнула думка: "Що ж тепер зі мною буде?" Він підійшов ближче і запитав: "Во вонен зі?" Тобто, де я живу. Я назвала вулицю. Тоді він запропонував мені пересісти в кабіну і показувати дорогу. Я з недовірою сіла поруч із водієм... Під'їхали до будинку, де жила тітка. Я забрала торбину з пожитками...
Радість була неймовірна: всі живі! В розмовах провели цілу ніч. Вранці виявила, що в поспіху забула в машині пакунок. Звичайно, захвилювалася, бо за ним мав прийти його власник.
До Подолу було далеко. Транспорт не ходив. Пішла пішки через Андріївський узвіз. Тут зустріла колону знесилених та обідраних радянських полонених. Ноги босі або обмотані ганчірками. Коли хтось не витримував і падав, німці добивали. На бруківці залишалися трупи... Жахлива картина. В мене підкошувались ноги і все тіло тремтіло, коли я йшла цим кривавим шляхом. До цього часу мені ще не доводилось бачити нелюдських знущань над окупованими. Злість і ненависть до німців закипіла в моїй душі.
Швидко збігла на Поділ. Знайшла школу-шпиталь. У дворі стояв "мій" автобусик, а під сидінням лежав пакунок...
Прийшовши додому, поклала його біля порогу. Тітоньці нічого не сказала, бо вважала за непотрібне. Минув тиждень, а за пакунком ніхто не приходив.
Якось, повернувшись додому, застала тітоньку вкрай схвильованою. Вона накинулась на мене із запитаннями: "Що ти привезла?" Мова йшла про пакунок. Виявилося, що в мою відсутність з'явились двоє з обшуком, і все допитувались – хто приїхав і що привіз. Нічого не знайшовши, пішли. На пакунок, який стояв біля порогу, ніхто не звернув уваги.
Коли за ними зачинились двері, тітка тремтячими руками розірвала шпагат і з пакунку розлетілися маленькі листочки, які заполонили усю кухню, – так їх було багато. На них було видруковано гімн "Ще не вмерла Україна"... З переляку тітонька не знала, що робити. Боячись, що можуть повернутися "шукачі", вона почала швидко збирати листочки у торбу, але їх не меншало. Тоді вона розтопила пічку і почала палити листівки.
Раптом вона подумала, а може, це для мене щось цінне? Опам'яталася. Згадала тих, хто загинув за Україну, насамперед мого батька і дядьків. І почала збирати листівки, що залишилися, в торбу. Віднесла на горище, і чекала мене для пояснень. А я нічого про них не знала...
Вже пізніше, коли страхи трохи стихли, тітонька, йдучи на нічну зміну, розклеювала їх на парканах, думаючи, що це й було їх призначення, – щоб донести заклик до народу, що ще не вмерла Україна і настане час її відродження...

Дем'ян Чучупак і його родина

З приходом радянської влади на селах почалось т. зв. розкуркулення заможного населення. Все нажите конфісковували, "куркулів" виселяли на Далеку Північ, у кращому випадку – відселяли подалі за село.
Чучупаки належали до середнього класу, тому їх "розкуркулили" пізніше, за часів колективізації. Людей тоді примушували йти в колгоспи, при цьому відбирали худобу і реманент. У тих, хто не погоджувався, конфісковували частину нажитого. Під таке свавілля потрапив і дід Степан: у нього відібрали корову, більшу частину реманенту і зерно. А садибу забрали під будівництво колгоспного двору. Родину ж виселили за село, до хати також "розкуркуленого" дідового родича Мироненка.
У той час разом із батьками жив і Дем'ян із сім'єю: дружиною Ганною Сидорівною Красковською та дітьми Валентиною і Володимиром. Дем'ян із дружиною працювали у неповній середній школі в Мельниках.
Влада час од часу згадувала про братів Чучупаків, називаючи їх "зрадниками". Тоді приїздила із району міліція, робила обшук. Не знайшовши нічого підозрілого, забирали гроші та майно. Забрали одного разу і мисливську рушницю.
Врешті Дем'яна і дружину звільнили з роботи. Дем'ян їде на Полтавщину і влаштовується у школі, де й працює до указу, що діти не відповідають за батьків. Лише тоді він повертається додому, переїжджає з родиною у Медведівку, де їх застає війна.
Дружину Ганну, викладача німецької мови, німці використали як перекладача... Коли німецькі війська почали відступати, родина Дем'яна, побоюючись, що "визволителі" помстяться їм, вирішили виїхати з рідної місцевості. До них приєдналися родини Леоніда і Дмитра (онуки відповідно діда Юхима та діда Олександра) та поїхали разом шукати нової долі.
Їхали до Кам'янця-Подільського, Коломиї. Зупинились аж на Прикарпатті, де й розселились по селах. Отримали призначення на роботу в сільські школи. Дем'ян, врешті, осів у с. Вовчому Турківського району. Звідти його син Володимир пішов до армії. У рідні краї не з'являлись, бо боялись розправи за все, в чому могли їх звинуватити.

Микола Завалішин

Після смерті батька ми залишаємо квартиру, яку знімали, маминій сестрі Віталії, а самі перебираємося у Мельники, до старих Чучупаків.
1923 року мама виходить заміж за вчителя Миколу Завалішина, якого після закінчення Черкаського педагогічного училища направили до Мельників. Тут він вчителював у 3 – 4 класах.
Народився Микола Сергійович 1900 року. Жили вони з мамою при школі, що була в попівському (бувшому) будинку. Я ж лишилася в дідуся і бабусі – в Чучупаківській родині.
Микола Сергійович вчив мене два роки. Був дуже уважний, але батьком я ніколи його не назвала. Він до смерті був для мене Миколою Сергійовичем, чоловіком моєї мами. У Мельниках народився в них син Юрій.
Після закінчення 4-го класу я переїхала назавжди до Києва, до тітки Віталії. Тут і закінчила сім класів школи № 32 – з прізвищем Чучупак Лідія Петрівна. Коли постало питання про подальшу мою долю, Микола Сергійович 1930 року удочерив мене. І стала я за новим документом Завалішина Лідія Миколаївна.
У 1930-х роках на селі процвітала просвітянська діяльність. Микола Сергійович був надзвичайно талановитим у цій ділянці. Грав на скрипці, фортепіано, співав, мав артистичний хист. Все життя керував хоровими і драматичними гуртками. Виступав із ними на різних оглядах самодіяльності. Мав багато відзнак. Мама завжди була його партнеркою. Микола Сергійович заочно закінчив Ленінградський університет, у школах Медведівки та Макарова викладав математику і фізику.
Разом із маминою сім'єю я не жила, хіба на канікули приїжджала. Він завжди пам'ятав про моє існування і нелегке життя в місті, часом підкидав копійчину.
Не легкі роки дісталися їм на Черкащині. Особливо перші роки їхнього подружжя. Його часто викликали в ҐПУ і допитували – з якою метою зійшовся з жінкою "бандита"? Ці виклики, часто нічні, погано впливали на нього і родину. Можливо, саме тоді й вирішив він дати мені своє прізвище та ім'я.
У ті роки я заміну цю сприймала негативно, бо обожнювала свого батька. Але з роками, побачивши як міняють прізвища інші Чучупаки, схвалила його вчинок, навіть одружуючись, не змінювала його.
З Черкащини мама і вітчим переїхали на Київщину. Спершу Микола Сергійович працював у Княжичах, далі переїхали до Макарівського району в село Рожів, а пізніше – в Макарів, де він викладав математику і фізику та працював у РВНО інспектором шкіл. Помер 1980 року. Похований у Макарові.

м. Київ, лютий 2005 р.

"Все згадую і серцем вболіваю"

О, як давно це все було – моє дитинство босоноге...
Мені виповнилося 5 років – до фотографа їдемо. Наспіх платтячко пошили, черевички в сусідів узяли. І бантик наділи.
Це фото й зараз зберігаю. Як дивлюся, все згадую і серцем вболіваю.
Мені вже десять.
Я з мамою – в Мельниках. Фотограф приїхав. Дівчата по селу ганяють – чоботи позичають. А я маю черевички – хлопчачі, невеличкі. Роззуваю себе і даю їх дівчатам. Про свою дитячу радість ще пам'ятаю. І пішли мої черевички по колу.
Сама ж фотографуюсь босоніж, але рада і щаслива до болю. А на фото я – в кісниках і намисті, ще з косою збоку.
Мені п'ятнадцять.
Живу в Києві, в тітоньки Віталії. Вона швачка. Пошила мені кілька кофтинок із невеликих клаптів краму, які лишилися від її роботи. Передня частина кофтинок була нарядною, а спинка вшивалася абияка, бо з спеціально пошитого сарафана її не було видно. Таким чином, міняючи кофтинки або банти до них, я змінювала свій вигляд, й завжди була нарядно вдягнена. А туфельки щоденно натирала зубним порошком, і була щаслива.
Мені вже двадцять.
Молодість. Як хочеться красиво вдягнутися! Я – студентка, і тому вперше тітка пошила мені з дешевого шовку синю сукню, замовила й туфлі молочного кольору. Як я їх берегла! Під час дощу роззувалася і бігла по асфальту боса, аби їх не зіпсувати.
Інколи дочка домовласника віддавала мені свої пошкоджені шовкові панчохи. Я підбирала спущені петлі, й одягала їх – до туфельок. Коли ми з нею йшли гуляти, вона часом давала мені якусь теніску або намисто, тоді це вже було справжнє свято.
Мені вже двадцять п'ять.
Заміжня. Працюємо обоє у школі вчителями. Маємо достатньо грошей, але одягаємось скромно, та охайно, зі смаком. Як і належить. Живемо в шкільному приміщенні. Розваг мало. Читаємо. Війна змінює наше безтурботне життя. Розлука з чоловіком. Холод, і майже голод. До зовнішності байдужа. Головне вижити. Випадкове друге, невдале, одруження. Народження сина.
Мені 45 років.
Живу в Києві з сином. Повністю віддана роботі. Розлучена.
Мені 55.
Вийшла на пенсію. Турбот багато, а інтересу в житті мало. Виїздила на проживання до Черкас, повернулася. Одружилася втретє.
Мені 65.
Подружнє життя склалося не зовсім вдало, видно, така моя доля. В 1989 р. помер чоловік, лишилася одна.
Мені 75 років.
Живу одна на пенсії.
Мені 85 років.
Живу під опікою сім'ї небоги, в достатку. Вважаю, що, по милості Бога, в мене щаслива старість, у нагороду за тяжко прожите життя.
Мені вже 90...

Василева могила

На горі, на цвинтарі, височить могила
Ватажка козацького, що в бою загинув.
Поховали серед ночі і хреста вкопали,
Все зробили добрі люди, словом вшанували.
Проливала на могилі рясні сльози мати,
Сиру землю цілувала, грудьми припадала,
Соколика звала.
Плакала, ридала, з мертвим сином
Серцем розмовляла.
І щороку до могили ідуть у поклоні
Патріоти Батьківщини і рідні по крові.
Поміж могил шеренгою крокують козацькі загони
Молодь наша – українська, і наша надія.
Прийшли пам'ять отамана вшанувати,
На коліно ставши, обіцянку вірності віддати.
Їх бабуся запитала: "Звідкіля, хлоп'ята?"
І у відповідь почула: "З України, мати".
Козаченьки молодії, станьте всі бійцями і
Захистіть Батьківщину своїми ділами.
Запаліть в серцях народу іскру патріота,
Що закоханий без тями у "сусіда-брата".
Що забув про рід власний, про своє коріння.
Ось так! І танцюють на два боки:
То "руськую плясовую". То рідний гопак...
Україна – українцям!
Треба пам'ятати і не дати чужоземцям
На ній панувати.

Лідія ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНА
2002 р.

Заповіт

Поховайте мене рядом з ненькою моєю,
Над якою сповідалась долею своєю.
Каміння не кладіть на груди,
Тяжко жилось на цім світі,
На тім нехай легше буде.
Не садіте дерев і калину,
Бо обплетуть мою домовину.
Хочу волі козацької за миром пізнати,
Хочу своїй матері всю правду сказати.
І від неї теж почути, про що не сказала,
Бо права не мала.
На могилі нехай посіється шовкова травиця.
Нехай зеленіє, буяє, із вітром гуляє, дивує красою,
А надвечір вкривається срібною росою.
Може, вона скаже, де прах батька, де його могила…
Замучили кати, а чи поховали? Нелюди прокляті!
А ви, рідні й близькі люди, живіть в щасті й мирі,
Пам'ятайте й поминайте тих, кого нема з вами нині.

Лідія ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНА
2000 р.

Додатки

До Душею з вами...