Душею з вами...
Спогади Лідії Чучупак-Завалішиної,
дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака

Додатки

Спомини Дем'яна Чучупака та його дітей –
Валентини і Володимира

Мої спогади

Мій дід Григорій Чучупак мав три сини (Юхима, Степана, Олександра) і трьох дочок – Юхимію, Глафіру та Явдоху.
Коли сини одружилися, дід Григорій свою садибу та польову землю поділив між ними порівну. Садиба була поділена вподовж на невеликі вузькі смуги. Мій батько Степан, за віком середній, то йому садибу і польову землю наділено посередині. Всім синам на їхню долю припали по дві десятини землі.
У нашому селі Мельниках жив дяк із села Грушківці Левицький Сидір, а в нього була дочка Оксана, на якій і одружився мій батько. В одній хатині жили всі три сини разом зі своїми сім'ями, а також мій дід і баба. Жили так разом більше десяти років, а потім старшому Юхимові побудували поганеньку, під соломою, хатину. Пізніше, після смерті діда і баби, відокремились й останні брати – Степан і Олександр.
Мій батько Степан і мама Оксана мали п'ять синів – Петра, Ореста, Василя, Олексу і Дем'яна, а також дочку Варвару, яка померла в дитинстві. Одягнути і прохарчувати таку сім'ю було важко. Хліба свого до весни не вистачало.
Батько працював у Мельниках на спиртовому заводі за воловника (у поміщика Терещенка). Там відгодовували волів на м'ясо і молодих бичків для роботи в економії Терещенка. Брати працювали на його землі посезонно. Навіть я в 10 – 12 років працював у нього: перебирав картоплю у кагатах, розкидав гній. Старші брати – на важчій роботі. В нашому господарстві була одна, а інколи дві корови. Прогодувати їх, звісно, важко. Пасли корів у полі, а підгодовували травою, яку рвали у лісі й носили мішками кілометрів за три – чотири. Щоб на це мати дозвіл, необхідно було два тижні копати землю в лісі (в питомнику).
Пригадую такий випадок. Одного разу мій брат Василь (йому тоді було років 13 – 14), пішов до лісу рвати траву і проходив близько біля хати лісника, що в Кресельцях. Собака лісника зірвався з ланцюга і накинувся на брата, порвав на ньому одяг та покусав. На литці у Василя на все життя залишився слід (ямка). Коли йому було 24 роки, то на цьому місці, де його покусав собака, він і загинув.
Найстарший брат Петро з 8-ми років став відвідувати церковно-приходську школу в нашому селі. Батькам хтось порадив хоч одному-двом синам дати грамоту, бо землі мало, а хлопців аж п'ять. Петро дуже добре вчився, мав хорошу пам'ять і гарний голос. Він співав у церковному хорі. Отець Василь Базилевич викладав у школі закон Божий і, коли брат закінчив чотири класи церковно-приходської школи, порекомендував батькам вчити Петра далі.
У сусідньому селі була второкласна учительська школа, навчання в якій було платне, а батьки не могли платити за навчання. Довелось позичати гроші. Кожного року відгодовували на продаж кабана.
Тяжко було для нашої сім'ї вчити Петра... А він тим часом з успіхом закінчив учительську школу й одержав призначення на посаду вчителя в село Вербівку бувшої Київської губернії. Там організував хороший хор і, як здібний керівник хору, не знаю по чиїй рекомендації, поступив до Київської консерваторії. Щоб було з чого жити і вчитися в Києві, влаштувався викладати співи в київській гімназії. Петро знав тяжке матеріальне становище батьків, тому забрав до себе меншого брата Василя на навчання. Перед Першою світовою війною Василь став учителювати в с. Тимошівці.
Потім удвох вивчили брата Олексу. На батьківське господарство залишився брат Орест, молодший за Петра і старший за Василя. Орест працював весь час у поміщика (в економії). А я був ще малий, мені в той час було лише 11 років.
1914 року Орест уже був на військовій службі рядовим, кулеметником біля "Максима". Брав участь у тяжких боях. Загинув біля Кракова. Там і похований. Мама була убита горем вісткою про смерть Ореста. Раніше вона була весела і співуча, завжди співала, сидячи за прядкою (а пряла вона день і ніч, бо треба було всім дітям напрясти на сорочки та штани)... Ми всі дуже поважали своїх батьків, ніколи не називали їх на "ти", а тільки на "Ви"...
Прийшла черга і до Петра, Василя та Олекси. Тяжко переживали батьки за своїх синів...
Після війни повернулися Петро і Василь прапорщиками, а Олекса рядовим. В селі вони організували "Просвіту". Кожного вечора збиралась молодь, готували постановки п'єс – "Наймичка", "Глитай або павук", "Безталанна", "Мартин Боруля" й інші. Петро організував чудовий хор, з яким виступав вечорами в суботу та неділю. Потім Петро поїхав до Києва кінчати консерваторію, а Василь працював учителем у с. Ревівці.
У цей час у с. Мельниках головою сільського комітету був Зінченко Дмитро, робітник металургійного заводу в Катеринославі. Батьки його проживали в Мельниках. Зінченко організував розподіл поміщицької та монастирської землі, що привело до громадянської війни.
У село поверталися з фронту чоловіки зі зброєю. Організувались банди, які грабували людей, тероризували все село. Вночі чулась стрілянина.
У селі організувалась охорона, в якій був і мій брат Олекса.
Через деякий час появились німці...

Дем'ян Степанович ЧУЧУПАК
м. Рівне, 1974 р.

Степан і Оксана Чучупаки та родина їхнього сина Дем'яна

Я добре пам'ятаю себе з років чотирьох. Ми тоді жили в старенькій хаті, покритій соломою, на старому дворищі Чучупаків: дід, баба, тато, мама і ми з братом Володею. Наша хата була посередині, позаду стояла хата діда Юхима1 (він був сліпий), а попереду – діда Олександра2.
Хата наша була типово українською: одна кімната з піччю і лежанкою. В хаті – широка довга лава, біля дверей – мисник, а під ним на табуретці – відро з водою.
Біля столу стояла скриня, а біля лежанки – дерев'яний піл. Над ним висіла жердка для одягу. Підлога була земляна. На покуті висіло багато образів і лампадка. Через сіни – невеличка кімнатка, а в сінях – комірчина.
Баба і дід, глибоко віруючі, кожного вечора ставали на коліна й молились до образів. Постились, регулярно відвідували церкву. Баба була невеличкого зросту, худенька, рухлива і все робила швидко. Носила очіпок. Була дуже щедрою. Як хто зайде до хати, вона ніколи не випустить його з порожніми руками, обов'язково щось дасть чи пригостить.
У діда Степана (1861 р. нар.) була велика сива борода, кремезна статура. Він хазяйнував на подвір'ї, в садку. Садок наш розкинувся в кінці садиби, до нього потрібно було перейти через річечку Сріблянку.
Під час колективізації всіх Чучупаків і цілий куток виселили з центра села і, зруйнувавши хати, побудували на їхньому місці колгоспні стайні. Нас переселили в хату родичів, розкуркулених Мироненків. Жінкою Мироненка була рідна сестра моєї баби Оксани3.
Дід Мироненко (дід Білочка, так його прозивали) видбав великий садок біля своєї хати в яру, і за це його розкуркулили. Прийшлось йому доживати віку в землянці, яку він викопав на краю садка. Ми йому допомагали як могли. В його хаті ми прожили років зо три.
Моя мама, Ганна Сидорівна Красковська, народилася в Чигирині 12 лютого 1903 року. Вона сирота, батьки її померли, коли Ганна була ще дитиною. Їх було шестеро сестер і брат (його вбили коцурівці прямо на вулиці в Чигирині). Моя мама – найменша. Її батько був матросом.
Мої батьки зустрілись у Мельниках (маму прислали сюди вчителювати). Під час одруження мама свого дівочого прізвища не змінювала.
У нашому селі тоді був Великий Голод, померло 500 чоловік. Ми теж пізнали, що то таке: їли листяники з буряків, із цвіту акацій. Були випадки людоїдства...
Тато й мама вчителювали в с. Мельниках, а я в тій же школі вчилася. На районній учительській нараді в Чигирині мельничанські вчителі-комуністи виступили проти тата. Потрібно, мовляв, викорінювати "бандитське коріння". Його і маму звільнили з учительської роботи. Довелося татові працювати в колгоспі, зимою возити волами гній на колгоспне поле. Таке ставлення змусило його виїхати з Мельників і влаштуватися вчителем у Чорнобаївському районі Полтавської області. А ми залишились у Мельниках. Це було десь 1935 року. Довго так тривати не могло, і тато, врешті, приїхав звідти. Йому і мамі, після багатьох поневірянь із влаштуванням, дали нарешті роботу вчителя у сусідній Медведівці. Це було 1936 року...
Почалась війна. Спершу тато отримав відстрочку від мобілізації (як учитель). Пізніше його мобілізували і послали будувати укріплення біля Чигирина. Але німці їх оточили... Старших чоловіків відпустили додому.
Дід і баба в цей час жили в Мельниках, у хаті, яку купив їм мій тато.
1942 року до нас у Медведівку приїхав Юрій Горліс-Горський. Він зупинився у нас тижнів на два, залишив свої речі, а сам часто виїжджав у своїх справах. У цей час він організував панахиду по Василю Чучупакові. Впорядкували його могилу, поставили різьблений дубовий хрест. На панахиді було дуже багато людей, навіть із сусідніх сіл. Після богослужіння ми організували поминальний обід у нашому садку в Мельниках. Юрій Горліс-Горський фотографував все це. Гарно співали пісню "Вечірній дзвін", пригадували події минулих літ. Горліс-Горський подарував нам книгу "Холодний Яр". Дідові й бабі він не дарував, бо вони були неграмотні.
1943 року наблизилась Червона армія... Батьки боялись, що їх репресують, і ми виїхали з Медведівки. Нас проводжав дід Степан. Прощаючись, він заплакав і сказав: "Це вже, діти, я вас більш не побачу". Так і сталося: він помер наприкінці війни, 1943 чи 1944 року. Баба Оксана після його смерті забрала до себе одну із своїх племінниць Пріську (дочку сестри Явдохи), разом з її родиною (Явдоха мала ще й дочку Тетяну). Пріська і доглядала бабу...
Ми ж поселились у с. Вовчому, що в Дрогобицькому районі. Мама працювала вчителькою, батько – директором школи. Я в цей час вчилась у Дрогобицькому учительському інституті. Після його закінчення 1947 року поступила до Львівського університету на фізико-математичний факультет (диплом за фахом "фізика" здобула 1952 року).
Брата Володю4 мобілізували до армії у віці 17 років. Він служив ще й після війни, разом сім років.
Все життя батько жив у страсі, його весь час переслідувало КҐБ, періодично викликало "туди". Змушували написати в націоналістичну газету до Канади, в якій би він засудив націоналістів і своїх братів. Тато від цього відмовлявся. Також прислали до с. Вовчого в школу начебто вчителя фізкультури, а то був агент КҐБ. Він жив у батьків і слідкував за кожним їхнім кроком. А мені говорив, що за мною у Львові теж слідкують, і знають, що я роблю кожну хвилину. Навіть засідки влаштовували біля квартири батьків, слідкували чи немає якихось зв'язків із бандерівцями.
Село Вовче належало до прикордонної зони № 1, і мені треба було щоразу брати дозвіл, аби поїхати до батьків хоча б на один день. Батькові дали зрозуміти, що не бажано, щоб він жив у прикордонній зоні. Одержавши призначення в с. Гвардійське5 Хмельницької області, батьки виїхали з Вовчого.
Працювали і жили у Гвардійському аж до пенсії.
Влітку 1956 року я поїхала до Мельників. Баба була вже дуже стара, мене не впізнавала. На Спаса (19 серпня) вона померла. Я була на її похороні, організувала разом із Пріською в бабиній хаті поминки. Людей було мало – родичі й трохи сусідів.
Могила діда не збереглася.
1967 року батьки переїхали до мене в м. Рівне, де я після закінчення Львівського університету працювала у Водному інституті викладачем. Жили окремо в однокімнатній квартирі... Мама померла 1979 року.
Тато дожив до проголошення незалежної української держави. Коли в Рівному вперше вивісили національний прапор на площу коло церкви (1991 року), то тато сказав сусідці, а вона мені переказала його слова: "Я дуже радий, що ця чума накінець щезла...".
1991 року до тата з Києва приїжджав Арсен Ласкаленко6 з товаришем у козацькій формі, в шароварах. Вони казали, що група козаків на конях їздила до Холодного Яру. Він все розпитував у тата, записував і фотографував. Пізніше він ще раз приїжджав і довго розмовляв із моїм батьком.
Помер тато в 1992-му, на 91 році життя. Похований поруч зі своєю дружиною на кладовищі "Молодіжне", коло центрального входу, в м. Рівному (дата його народження – 5 жовтня 1902 року).
Після смерті тата я написала Арсену листа, але відповіді не одержала. Він знає багато з татових споминів, але досі нічого не опублікував. Чула, начебто, був показаний у Києві кінофільм про холодноярські події.
Моя сім'я складається з чоловіка – Мартинюка Степана Лаврентійовича. Народився він 9 грудня 1923 року. За спеціальністю економіст. 40 років працював завідувачем планового відділу обласної кінофікації. Учасник бойових дій, має багато орденів, інвалід 2-ї групи. Зараз пенсіонер.
Син Володимир народився 14 березня 1961 року. Закінчив Водний інститут, за фахом він інженер водопостачання і каналізації. Невістка Світлана (народилася 14 травня 1963 року) за фахом інженер-технолог текстильної промисловості.
Маю двох онуків. Олег народився 19 серпня 1983 р., нині студент 5-го курсу. Ігор прийшов у світ 27 лютого 1991 року. Він учень 8-го класу. Мені нині 79 років (народилася я 3 лютого 1926 року).
Ось і все, що я змогла написати про свій рід.

Валентина Дем'янівна ЧУЧУПАК-МАРТИНЮК
м. Рівне, 2003 р. (з доповненнями у лютому 2005 р.)

____________________
1 Син Юхима Гнат був ровесником Дем'яна Степановича Чучупака, учився разом із ним і товаришував. Гнат помер у молодому віці від туберкульозу. Син Юхима Автоном був священиком, його знищили більшовики. Він мав сина Леоніда й дочку Лідію. Леонід вчителював, викладав українську мову. Деякий час працював у Чернівцях, там жила і його родина. Потім вони переїхали у м. Харцизьк Донецької області, звідки була його дружина. Мали синів – Юрія і Богдана. Леонід говорив прекрасною українською мовою. Перед смертю приїжджав до Рівного та Львова. Помер орієнтовно 1979 року. Його сестра Лідія жила в м. Кам'янці Кіровоградської області (тепер Черкащина). Дочки діда Юхима померли раніше, а він сам, мабуть, вмер під час Другої світової війни.
2 Сім'я діда Олександра побудувала хату на своїй частині садка. Були в нього дочки, я їх не знала, сини Павло, Федір, Семен і Михайло (Лідія і Володимир Чучупаки стверджують, що Семен і Михайло є дітьми Юхима. – Р. К.). Семен, член Холодноярського повстанкому, загинув у Холодному Яру, а Михайло помер від голоду 1933 року. Він мав восьмеро дітей. Ось їхні імена: Катерина, Ганна, Микола, Дмитро, Іван, Валентина, Василь, Марія. Микола був матросом (загинув у війну 1942 року). Ганна з сім'єю живе у Грушівці, Катерина і Марія – у Мельниках, а решта – у Львові.
3 Володимир Чучупак стверджує, що це була сестра діда Степана.
4 "Ззовні тато (Дем'ян Чучупак) і брат Володя дуже подібні, – пише Валентина Чучупак-Мартинюк, – але різні характерами. Тато мав відкритий характер, любив поспілкуватися з людьми, сусідами. Одна його сусідка говорила мені, що тато при зустрічі завжди перший поздоровкається і підніме капелюха, як колись було прийнято. Брат Володя більш замкнутий..."
5 Раніше Фельштин.
6 За твердженням Лідії та Володимира Чучупаків – Поскаленко.

“А я пішов “защіщать родіну”

Не володіючи даром літератора, все ж пишу про те, що моя пам'ять зберегла...
Живемо на старому дворищі дідів Юхима, Степана та Олександра. Батьки мої вчителюють. Приходять пізно: завжди якісь збори, наради.
Вечір, ми з сестрою Валею сидимо на печі, а бабуся Оксана нас нянчить, співає нам церковних пісень. Із гарбузового насіння робить нам "халву", додаючи цукор у подрібнене зерня. Не дочекавшись батьків, лягаємо спати. Дід Степан ще порається по господарству...
Під час колективізації нас виселили на хутір, в хату, з якої вигнали нашого родича по лінії діда Степана – Арсена Мироненка.
Місце це на кінці села в яру. Воно нагадувало Крим. Взагалі, Мельники такі і є.
"Куркуль" Мироненко з цієї місцини зробив чудесний сад – обсадив вишнями, черешнями, сотворив дійсну казку. Поселились ми в цій хаті. Дід Степан побудував клуню і таке інше. Корову одну колгосп забрав.
На другий день вона прийшла додому, мабуть, колгосп їй був не до вподоби... Звичайно, її забрали знову.
Настав "славнозвісний" 1933 рік. Голод, село вимирає. Мені вже шість років, я все це бачу.
Наступила весна 1933 року.
Ми живемо недалеко від лісу. Весь люд села, хто міг ще ходити, йде до лісу за левурдою (це так по-сільському називають у Мельниках дикий часник). Голодні люди, наївшись цього часника, вмирали, не дійшовши додому. Часто чув, як приходили до діда Степана з проханням: "Дядьку, дайте візка довезти до села". Хтось знову вмер...
Ми в голод вижили завдяки корові, хоч дуже тяжко було її зберегти. Село вимирало, вікна забивали дошками. Ми їли те, що можна було їсти. Дід Степан зривав цвіт акації. Цвіт сушили, потім добавляли в хліб. Вижили.
Наступив час сталінських гонінь.
Батька звільнили з учительської праці. Мусив працювати в колгоспі, возити гній... Не витримавши, поїхав на Полтавщину, де знайшов працю вчителя. А тут знахабнілі "енкаведешники" з Чигирина приїжджають робити обшук. Нишпорили скрізь... Нічого не знайшовши, забрали 50 карбованців та мисливську рушницю.
Настало потепління, батько приїхав із Полтавщини... Йому дали працю в Медведівці, куди ми й переїхали. Батько в середній школі викладав хімію та біологію, мати – німецьку мову. А тут уже і війна. Батька мобілізували копати окопи біля Черкас і Чигирина. Але фронт швидко наближався... Німці захопили Чигиринщину без боїв, постріляли комуністів, а інших відпустили по домівках...
До мами часто приходили люди і просили перекласти німцям, що в кого забрано: кабана, теля і т. ін. Так що, хоч не хоч, мама стала перекладачем. Врешті, німці зобов'язали нашу маму бути перекладачем.
У селі – нова влада. А колгоспи так і залишилися, тільки стали називатися громадськими дворами. Управитель Бах (німець) кожного дня їздив по селах і викачував із громадських дворів все, що залишилося.
Почались облави на молодь... Вивозили на роботи до Німеччини. Молодь вантажили на машини і відправляли на станцію в Олександрівку, а звідти – до Німеччини. Мама, як могла, повідомляла людям, що має бути облава.
1942 року до нас приїхав письменник Юрій Горліс-Горський. Влаштували панахиду по дядьку Василю, поставили хрест. Дуже було багато людей, із Олександрівки приїжджала українська поліція, а також із Чигирина...
Наближався фронт, ми мусили евакуюватися, тому що нас чекали неминучі репресії, а то й смерть. Евакуювалися через Кам'янець-Подільський і Коломию... Врешті опинились у с. Вовчому Турківського району, де батькам дали працю в школі.
А я 1944 року пішов у армію "защіщать родіну"...

Володимир Дем'янович ЧУЧУПАК
м. Київ, лютий 2005 р.

Походження прізвища Чучупак

Мій дід розповідав, що він був не Чучупака, а наш дід якийсь із-за Дніпра, називали його Дрозд. Там він у пана був, та хотів його пан постригти у москалі на 25 років.
А як у москалі попав, 25 років вислужив, прийшов додому, йому уже немає нічого, ні ступеня землі, ні який там курінь, немає нічого. Він солдат, москаль і все. Ну то й дід утік сюди, подивився: драчина, водичка є, ліси страшні були, такі ліси були на вовків, що сумно було вечором. Нільзя нічого було казать про вовка, бо неодмінно прийдуть вовки. Так і люди жили, так боялися.
Та він подивився, що можна там жить, водичка є, ліс великий, пеньки здорові, він розкорчував собі. Розжився на відро картоплі, жінку привів собі і розвелися собі ці люди. Цей дід лаявся: "Чу-чу, пакосна". Це у нього прізвище (вуличне) було Чучупакосне.
Потім прийшов цар, що відмінив панщину. Мій прадід панщину робив, а дід уже не робив, він тільки п'ять років служив у москалях. А як той цар сказав, щоб пани найняли вже людей, панщина кончилася. А цей дід злякався, бо прийшла комісія велика, визначена од села. Перещитать всіх утікачів людей, у нас тут багато утікачів було.
З людей ніхто не знав, яка комісія, для чого. Люди й боялися говорити свою фамілію. А мій дід був Дрозд по фамілії. А тут ця лайка дала йому вже прізвисько. То ж один з комісії каже: "Лається він “Чу-чу, пакосне”, то нехай і буде Чучупака".
У мене Чучупака і одного роду, і другого. Це утікачівського мій рід, дід і батько по ньому. Олексій Трохимович – мій батько, а дід – Трохим Давидович Чучупака.
Василь Чучупака мені двоюрідний дядько...
Василь Чучупака хотів за Україну, і я знаю, як ходила з бабою, взявши її за спідницю, на сходку, то він казав: не ідіть за червоними, а то й помийниця і ложка ваша не буде. Він казав: ваша земля буде, а все не ваше буде.
Василь робив сходку, це ще як гайдамаки були.
Коцур був, діждалися ми: снаряди кидав на монастир, хотів розбить. Це вже перші совєтські увійшли. Півсела тоді згоріло у нас – це я знаю. Спалили. У моєї баби (материної тітки) було п'ять синів і всі офіцери1. Одного убили на фронті німці. А цей Василь бачить, що вже горе, і Петро (також). Та тоді за людей, за останніх, та ходімте до лісу. А німці – за ними. Німці людей і тоді били (перші німці), викликали до управи і били...
А цей Василь організував хлопців, що вже треба було служить. То вже не служить вони пішли, а вже в ліс. Тут паски вони вже у лісі святили.
Василь сам убився, боявся, що будуть мучити. Петра у Смілі замучили.
Василь загинув через коня.
У нього була кобила, а у красних – кінь. А вони приїхали з лісу, і тут на Кресельцях снідали, де тепер Мовчан сидить. Дід, у якого вони були, був зв'язаний з гайдамаками. Діда звали Роман Гречаний. Тож вони випивали, а звідтіль – красні. Тут біжать на конях, повідомляють, що красні. Вони дорожкою на Зам'ятницю тікать.
Він убився в яру...
Він себе застрелив, а вони тоді, як прилетіли, били його, били. Прив'язали ногами до коня, притягли в село. Там він довго лежав, а потім у двір одвезли. Та батьків визвали. Та батьків постановили. І та баба отака була, як соломинка, отака була. Казали, що аби баба кинулася чи дід, то порозстрілювали...

Катерина СКРИПНИК

Витяг зі спогадів Катерини Олексіївни Скрипник (1910 року народження.), село Мельники Чигиринського району Черкаської обл. // Польові записки завідувача відділом етнографії Черкаського обласного краєзнавчого музею М. Корнієнка, серпень 1993 р. // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 80, 81.
______________
1 За родинними переказами Чучупаків прапорщиками були Петро і Василь Чучупаки, Орест і Олекса – солдатами, а Дем'ян у російській армії не служив.

Чучупаків родовід

Григорій Чучупак (дід отаманів) мав три сини (Юхима, Степана, Олександра) та три дочки: Юхимію, Глафіру та Явдоху.

Юхим Григорович Чучупак (дядько отаманів) пустив у світ таких дітей:
Автоном (вбито більшовиками), Мотря (померла), Михайло (помер від голоду 1933 р.), Марія (померла), Семен (член Холодноярського повстанкому; загинув), Ганна (померла), Гнат (помер).

Степан Григорович Чучупак (батько отаманів) з Оксаною Сидорівною Лівицькою (в дівоцтві) пустив у світ таких дітей:
Варка (первісток, померла в ранньому дитинстві), Петро (1885 – 1920; дочка Ліда, 8.3.1915), Орест (старший за Василя і молодший за Петра, загинув у Першу світову війну), Василь (1894 – 12.4.1920), Олекса (вбито більшовиками орієнтовно 1921 р.), Дем'ян (5.10.1902 –9.12.1992).

Олександр Григорович Чучупак (дядько отаманів) пустив у світ таких дітей:
Павло (помер), Ганна (померла), Палажка (померла), Антип (помер), Федір (помер), Грицько (загинув).
Петро Степанович Чучупак разом із дружиною Ганною Орестівною (1893; в дівоцтві Лозицька, пізніше Новицька) народили Лідію (8.3.1915), а Лідія Чучупак-Завалішина народила Юрія (8.4.1949), а той у першому шлюбі з Ганною сотворив дівчинку Наталку, а від другого шлюбу з Галиною – Сергія (3.9.1975).
Дем'ян Степанович Чучупак із Ганною Сидорівною Красковською мали дітей Валентину (3.2.1926) та Володимира (18.6.1927).
Валентина Дем'янівна з чоловіком Степаном Лаврентійовичем Мартинюком народили Володимира (14.3.1961), а той разом зі Світланою – Олега (19.8.1983) та Ігоря (27.2.1991).
Володимир Дем'янович разом із Зоєю Василівною Скалько народили Олену (8.7.1969) і Сергія (12.6.1973). Олена з Олегом Горбаченком народила Артема (22.8.1995) і Дарину (3.11.2001), а Сергій із Наталкою – Владислава (18.12.2004).

Василь, Орест і Олекса Чучупаки дітей не мали. Отже чоловіча лінія повстанського роду Чучупаків тягнеться через наймолодшого брата Дем'яна, його сина Володимира, онука Сергія та правнука Владислава.

Складено Р. Ковалем за розповідями Дем'яна, Лідії, Володимира та Валентини Чучупаків.

Ліда1

Василь Чучупака2 встав із-за столу і підійшов до старенької Чучупачихи, яка під час наради смажила пампушки. На її доброму дрібному личку в цей час неначе було написано: "Не розберу я, дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло..."
Отаман ніжно обняв стару за плечі.
– Ну, мамуню, тепер слово за вами...
– Зараз, зараз дітки... Дам вам їсти. Господи, коли вже той спокій буде?.. Загинув вже один, а як не дай Боже ще котрого з вас уб'ють, то я вже й не переживу...
Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: "А то вже, дітки, вам видніше... Ви розумніші від мене, старого... На те я бідував, а вас вчив... Робіть, як знаєте, аби добре було, бо на вас всі надію покладають...", – встав і, сходивши до комори, поставив на стіл пляшки зі слив'яним самогоном.
Стара почала подавати на стіл страви. До хати зайшла дружина Петра Чучупаки Ганна Ерестівна3 з шестилітньою дочкою Лідою і, привітавшись, стала помагати матері. Ця надзвичайно симпатична інтелігентна жінка була по батькові німка4, по матері полька, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі, націоналісткою-українкою.
Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмові Залізняком, деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
– Батьку, це Залізняк?
– Залізняк, дочко.
– А чому він такий молодий?
– А який же він має бути?
– А скільки ж йому років було як він на Умань ходив?
Це запитання, поставлене надзвичайно серйозним тоном, розвеселило всіх.
Петро поставив дочку на лавку.
– Це вона з малого "Кобзаря" начиталася... А ну, дочко, вжар нам щонебудь із "Кобзаря"!
– Ну, то "Холодний Яр" – добре?
– Дуже добре...
Мала, відважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений із мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона на Мирона. Коли вона дитячо грізним голосом закінчила:

І в день радості над вами
розпадеться кара,
і повіє новий огонь
з Холодного Яру, –

слухачі улаштували їй правдиву овацію.
Після вечері майже вся компанія поїхала на виставу до Медведівки, край якої зливався з краєм Мельників...
Ставили "Степового гостя"...

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
___________________
1 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Лондон, 1967. – С. 59, 60.
2 Юрій Горліс-Горський вживає іншу форму прізвища, яка побутувало в Мельниках – Чучупака.
3 Правильно: Орестівна.
4 Лідія Чучупак стверджує, що батько Ганни Орестівни був поляк.

"У похмурих поглядах не було відповіді"1

Над Чучупаковою хатою в'ється дим – догоряє покриття.
У задимлених сінях, присипаний із горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіроблакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові, – чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерті вже, вкрили синці від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа, заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі в якомусь дивному виразі очі – втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні уста нечутно шепочуть – повторюють якесь слово...
Звертаюся до неї – але вона нічого не чує, не помічає людей, що стоять у сінях.
Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившись на одвірок. Згорблений, прибитий, із безсило звисаючими руками... Якийсь час не звертає на нас уваги, потім повертається до мене:
– Чи Олекса живий? – питає несподівано спокійним голосом.
Не знаючи, що з Олексою, машинально відповідаю, що живий. Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:
– Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней: "Получайте, – кричать, – свого бандита!" А Петро, бідолаха, – на возі, дротом весь обкручений. "Не журіться, – каже до нас, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть нічого дочці...” Та де ж там! Прибігла Ганя з Лідою... А ті сукіни сини нарочито: "Полюбуйтесь... зараз за селом розстріляєм". Ганя – в крик... а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: "Не дам батька!" – Та й годі... Старший кацап'юга – відкинув її ногою та й командує: "Заганяйте всіх до середини та запалюйте хату!" Замкнули нас у коморі й – запалили. Чуть не подусилися від диму, поки люди випустили...
Коло дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки – дядько Степан, блідий, із страшним, розлюченим поглядом. У нього "товариші" забрали останнього коня і знасилували двох дочок – одну підлітка.
Повертаюся до людей:
– Як знаємо, хто привів, – не втече. Але хто їх попередив і вивів із села тою доріжкою?
У похмурих поглядах не було відповіді. У всіх стояло те саме запитання.
Молоденька дівчина, сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського багатія Сидора Гунявого, зробила мені непомітний знак заплаканими очима і пішла на вулицю. Виходжу й доганяю її.
– Пане Залізняк, я знаю, хто це. Це мій господар. Він дуже гнівався на Чучупаків за те, що оту найближчу ділянку з панського саду віддали старій вдові Явдосі, а не йому під нову садибу. Він вже і лісу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоби забрав.
– Але ж звідки ти знаєш, що це він?
– Я чула. До нас на квартиру отой старший москаль став. Приходили до нього москалі, то він казав їм, що дві години будуть стояти, (казав) – коней годувати і самим обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям: "Ми, кажуть, всю вашу банду в лісі перебили і переловили". А потім старший почав до мене приставати, щипати, так я втікла з хати і заховалася в клуні за соломою. Але чую – заходить до клуні господар, а за якийсь час москаль-старший. "Зачем ти міня, – питає, – звав?" А господар до нього: "Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде, і того, – каже, – сукіного сина Чучупаку відіб'ють. У нас, каже, село – сама банда. Усі з рушницями в лісі та на хуторях збираються. І кулемети, – каже, – вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та в Лубенцях – чути – дзвонять, – як затримаєтеся, то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжечкою через городи на гору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте, та уважайте, щоб на вас із Медведівки або Зам'ятниці не напали..."
Стискаю схвильованій дівчині руку.
– Добре, Палазю, не кажи тільки поки що про це нікому.
– Я не скажу.
Повертаючись, зауважую, що за хатою Чучупаки, не дивлячись на холод, сидить на призьбі в одній блюзці Ганна Ерестівна, схиливши голову на коліна. Коло неї, сховавши личко в її плече, стоїть легко одягнена маленька Ліда.
Відкликавши дядька Степана, даю йому відповідну інструкцію. Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Ерестівни. Розуміючи, що Петра вже викреслено з листи живих, хоч (він) ще живий, – потішаю її, що ще не все пропало... Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки встає і, взявшись руками за голову, хитаючись, іде через подвір'я на леваду.
Ліда розгублено дивиться їй вслід і пригортається до мене:
– Батька большевики забрали... розстріляють...
Із болем притискаю її до грудей.
– Ні, ні, Лідусю! Не розстріляють... Ми вночі відіб'єм...
Вся стрепенувшись, впивається мені в очі заяснівшим поглядом.
– Я теж піду відбивати.

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
___________________
1 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Лондон, 1967. – С. 65 – 68.

До Душею з вами...