КОВАЛЬ РОМАН МИКОЛАЙОВИЧ
Короткий начерк до біографії
Національність - українець.
Дата народження - 10 квітня 1959 року.
Місце народження - м. Горлівка Донецької області, Україна.
МІЙ БАТЬКО
КОВАЛЬ (П'ЯВКО) Микола Федотович (27.11. /27.12/1918
- 1.09.1986)
Народився в с. Гореничі (тепер Києво-Святошинського району Київської
області) в родині коваля Федота Васильович П'явка (Коваля) та
Одарки з с. Петрушки чи Білогородки (тепер Києво-Святошинського
району). Мав старшу сестру Євдокію (1910 р. нар.), братів Василя
(1920 р. нар.), Петра (1923 р. нар.)
Федот Васильович П'явко (Коваль) народився в с. Гореничі 1888
року Білогородської волості Київської губернії в родині селянина
Василя П'явка (Коваля).
За родинною легендою, рід Василя П'явка (Коваля) цей походив
із Полтавщини. Якийсь пан виміняв наших прабатьків, які були
кріпаками, на гончих собак і переселив на Київщину, в село Гореничі.
Василь П'явко (Коваль) був сільським революціонером, учасником
революції 1905 року і напевно попередніх років, палив панські
маєтки. Життя закінчив самогубством, отруївшись.
Федот Васильович мав старшого брата Антипа та сестру Уляну.
Закінчив церковно-приходську школу. Його дружина Одарка народилася
1888 року, була сиротою, неграмотною. Мала двох сестер, одну
з них звали Горпина (жила в Петрушках). Одарка відзначалась
вродою ("Таку красиву жінку собі Федот привів, таку красиву").
До одруження служила наймичкою у попа і мала можливість побачити
ганебне лице служителів культу Російської православної церкви:
пияцтво, недотримання посту, побиття дружини тощо). Антицерковні
настрої передалися і її дітям, зокрема Євдокії, Миколі та онукам
Андрію і Романові.
До війська Федота Васильовича призвано 1908 року (в родинному
архіві збереглася копія "Свідоцтва про явку до виконання
воїнської повинності"). В роки Першої світової війни служив
у російській армії писарем ("Дуже красиво писав. Як напише
букву велику - як квітку", - згадувала його дочка Євдокія).
Брав участь у бойових діях, зокрема на Закарпатті.
Під час війни, вже будучи одруженим з Одаркою, на Закарпатті
зійшовся з іншою жінкою - Ксенією Гнатівною, мав від неї сина
Грицька. За переказами Миколи Федотовича та його сестри Євдокії,
Федот Васильович брав участь у Жовтневій революції у Петрограді,
зокрема в штурмі Зимового палацу. Орієнтовно 1918 року повернувся
Федот Васильович у Гореничі. Про його повернення з фронту я
здійснив такий запис:
- Я тоді мала була, - розпочала тітка Дуня. - На лавочці сиділа.
Коли іде якийсь салдат і несе сундук, такий, покрашений хвилею
зеленою краскою. Колись же не було портфелів. Ну, я сиджу на
лавочці. Підходить. "Дівчинко, як тебе звать?" Я сказала.
- А у тебе батько є?
- Є.
- А де він?
- В салдатах.
- Ну, а пісьма пише?
- Пише. Пише, що другу там полюбив.
- Батько твій?
- Так.
- А мати твоя другого не полюбила?
- Нє.
- Ніхто до вас не ходить?
- Ніхто.
- А хто ж до вас ходить?
- Та дівчата ходять вишивати. Щоб не було скучно нам.
- А хлопці?
- Хлопці не ходять.
- Чого?
- Бо ми вікна затуляємо одіялами та платками наглухо, щоб не
було видно свєта.
- Ага, а як салдати у вас стояли, не спали в хаті?
- Нє...
Ну, все розказала. Тоді він каже:
- Ну, ходім додому.
- А я не піду.
- Чого?
- Бо матір казали, що як одкрию хату, дак цигани мене заберуть
і заріжуть.
- Ну, все-таки я зайду до вас і переночую.
- Нє, мати не пустить Вас ночувати. Ідіть собі дальше, - сказала
я. А він тут каже: "Я твій батько".
Я зраділа. Дивлюсь на нього. Він такий красивий, краснощокий.
- Ти знаєш, де ключ? - питає. - Я умиюся січас.
Дала йому ключа. Він нагрів води, скинув свою гімнастьорку защітного
свєту, така вона, не суконна, а шерстяна. Став миться. Витирався
як салдат. Пізніше виявилося, що воював на Закарпатті. Був писарем,
але брав участь і у бойових діях. Дуже красиво писав. Як напише
букву велику - як квітку. Освіта була домашня та сільсько-приходська...
Розумний був і вмілий. Мати була неграмотна... Мати в цей час
була у діда Кіндрата - у батька рідного дядька (мого батька
мати була з того дворища)... Прийшла мати і каже:
- Що ж це ти впустила чужого дядька? Я ж тобі приказала нікого
не пускати.
- То це ж, - кажу і підстрибую, - я батька впустила. - На радощах
побігла кругом звати товаришок, що батько приїхав.
- Вони обнялися, поцілувалися? - запитав я.
- Не дуже вони цілувалися. Мати моя не дуже цілувалася з ним.
- То що - радості не було?
- Чого не було? Хазяїн же повернувся.
- Та і я не люблю цілуватися, - докинув мій батько. - От, чудак.
- Ні, Миколо, у неї була на нього помста, - сказала тітка Дуня.
- Він там, на Закарпатті, пригрів собі хлопця - Грицька, Гришу.
Я помню хлопці наші - Сашко, Опанас і Клим - те пісьмо читали.
Вона, ця женщіна, Ксеня Ігнатівна прислала пісьмо, та й кличе
його назад туди. То мати дала хлопцям почитати - сама ж не вміє.
Ну мати плаче тоді і лає його.
Про життя нашої родини у 1920-ті роки Євдокія
Федотівна розповідала так: "Ми тоді жили непогано. Канєшно
впроголодь, але воно було полєзно... У нас батько був скупуватий
трохи, а мати - щедра. Розносила людям бідним сало, муку...
Батько наш був коваль - у нього і мед бідонами, і олія суліями,
і муки 40 пуд. Він же робив і день, і ніч. Кував у кузні - дзень-дзень.
Грошей не було, зате продукт був свій. Я, бувало, відвезу в
Київ хуру сметани, сиру, картоплі. Один раз купила одіяло за
19 рублів. Ще й на книжку залишилось... Матка (хвилювалась,
що родина живе заможніше від інших, а отже може попасти під
розкуркулення, тому й) казала: "Федот, всі живуть, не надо
нам тої кузні, не надо стільки"... У нас же стільки було
підмайстер'їв!" "Батько мав право наймати підмайстер'їв,
щоб вчити, - додав Микола Коваль (П'явко). - Всі ходили, просили:
"Научи, Федоте, мого сина".
Наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років родина Федота П'явка
(Коваля) була двічі чи тричі "розкуркулена". Родина
протестувала у різний спосіб: коли в них розібрали клуню і передали
до колгоспу, Федот Васильович відомстив одному з сільських активістів,
який здійснював "розкуркулення" - Іванові Козлу, до
речі, куму. "Взяв куфайку, облив керосином і кинув йому
в клуню". Мій батько, Микола Федотович, також помстився:
зробив саморобну бомбу і кинув у клуню іншому активістові. Випускав
він і "підпільну газету" ("В хаті рисував і вночі
- на село. Приклеював... Тема - як зберігали скот... А люди
вранці йдуть на роботу і читають...") Батькова сестра,
моя тітка Дуня, взяла участь у жіночих бунтах ("волинках)
орієнтовно 1930 року ("Вони прийшли усуспільнувать, - розповідала
вона, - а у нас у клуні, на току, ще жито було. Клуню розібрали,
а жито... Хотіли розкуркулити, але батько не підлягав - було
мало землі. (Щоправда), було два сінокоси. Забрали коня, чотири
корови - по одній корові хазяям залишили, а потім і ті забрали.
Одного разу я взяла та й випустила (вдень) "усуспільнені"
корови... Люди ж прийшли, вибивають ворота, щоб оддали корови,
бо нема, що їсти... І не тільки я випускала, а й Саша Коза і
Дуня-телятниця. То корови ледь у Шпітьки не позабігали. Зірвалися,
як з цепі. Не знали куди бігти. Не знали вже де й їхній дом.
А потім міліція прийшла і забрала нас, і повела етапом, наче
під розстрєл...")
Федот Васильович помер 1933 року під час Голодомору. Батько
розповідав, як у нього так попухли ноги, що він навіть валянки
не міг одягти. Сидів на печі, а водичка з ніг сочилася. Микола
Федотович розповідав, як востаннє проводжав свого батька у Київ
за хлібом. Провів до "соші" (автомобільний шлях Київ
- Житомир), і як батько повільно віддалявся на возі у бік Києва.
Більше батька не бачив, з Києва той так і не повернувся. Лише
через 50 років стало відомо, що його вбили (можливо, щоб пограбувати),
зробили з нього ковбасу і продавали на Святошинському базарі...
Одарка П'явко (Коваль) померла в квітні 1940 року. Дівоче її
прізвище, на жаль, мені встановити не вдалося. Похована в с.
Гореничі. Могила не збереглася.
Наприкінці 1930-х рр. Микола працював вчителем (очевидно, початкової
школи) на Донбасі. Говорив мені, що скрізь тоді на Донбасі панувала
українська стихія. Потім його було мобілізовано до Красної армії
і 1939 року вислано воювати проти фінів. Про фінів Микола Федотович
висловлювався з повагою, хоч один із них тяжко поранив його
- багнетом під серце.
Пізніше Микола Федотович закінчив льотне військове та артилерійське
училище. Оволодів кількома воєнними професіями, зокрема стрілка-радиста
(на літаку), артилериста та розвідника. Кавалер кількох орденів,
зокрема "Вітчизняної війни" I і II ст., багатьох бойових
медалей, зокрема "За відвагу", "За бойові заслуги",
"За взяття Відня" та інші. Мав близько десяти поранень,
був контужений, відтоді все життя трохи затинався, що згодом
передалося його синам.
На фронті, 1943 року, поступив у комуністичну партію.
Був представлений до звання Героя Совєтського Союзу (за захоплення
його розвідгрупою стратегічного моста, здається, в Австрії).
Був він і засуджений до розстрілу (в Угорщині під містом Секешфехервар
1945 року відбувся танковий прорив німецької танкової дивізії
"СС" і батарея, якою керував Микола Федотович, була
буквально розчавлена німецькими танками. Його заарештували,
але під час загального відступу совєтських військ йому вдалося
разом з іншими засудженим, здається, грузином, вибили двері
в льоху і вирватися на волю.
Загалом Микола Федотович був неймовірно хоробрим чоловіком,
учасником багатьох ризикованих операцій. Він був начальником
розвідки полку і міг перебувати при штабі, але особисто не раз
ходив у розвідку. В останні дні війни (чи у Відні, чи у Будапешті)
його розвідвідділ у декілька чоловік роззброїв і полонив німецьку
частину у 150 - 300 чоловік.
В армії служив до 1947 року. Демобілізувався у званні гвардії
капітана на посаді командира розвідки полку. Останнє відоме
місце його служби - Відень. За роки Другої світової війни побачив
світ: побував не тільки у Фінляндії та Австрії, але й в Ірані
(Тегеран), Румунії (Констанці, Бухаресті та інших містах), Болгарії
(Софія та ін.), Франції (Версаль), у Німеччині, Угорщині (Секешфехервар),
Греції (Салоніки).
Інвалід "Великої Вітчизняної війни" 3 групи.
1947 року повернувся в Гореничі, які голодували. За його власним
свідченням, підтвердженим сестрою Євдокією, врятував від голоду
"півсела", роздаючи родичам і землякам хліб, гроші
та інші матеріальні цінності ("Він же цілу планшетку грошей
носив із собою /щоб роздавати людям/", - розповідала його
сестра Євдокія. "На день брав три тисячі карбованців",
- додавав сам Микола Федотович.
Тоді ж здійснив Микола Федотович поїздку до Ташкенту ("Поїхав
у Ташкент, - розповідала Євдокія Федотівна, - привіз урюку,
рису, привіз всього на світі. (Брат) Василь чуть не стерявся.
А тоді все поїли... А дядько у нас був Митя - йому нічого ніхто
не дав. І я часто згадую - ми наче йому сьогодні должні").
21 вересня 1947 року одружився з односельчанкою, вчителькою
Галиною Іванівною Колумбет (народилася 18 жовтня 1918 року).
Від цього шлюбу 27 лютого 1948 року народився син Віталій (частіше
називали його Віктор).
Наприкінці 1940-х та на початку 1950-х рр. Микола Федотович
навчався в Ужгородському університеті. Тут зійшовся з Маргаритою
(Ритою, Риммою) Абрамовою, від якої мав дочку Світлану (народжену
орієнтовно 1950 року, здається, у шлюбі). 1955 року одружився
з Надією Василівною Курило, від якої мав сина Андрія (1956 р.
нар.) і Романа (1959 р. нар.). Останньою його дружиною була
Галина Йосипівна Бабич (нар. 7.04.1928), з якою побрався за
півроку до смерті. Галина Іванівна Колумбет, мати його сина
Віталія, померла 27 квітня 2003 року. Галина Бабич станом на
19 квітня 2004 року жила в м. Києві.
Микола Федотович закінчив педагогічний факультет Київського
педагогічного інституту ім. Максима Горького (тепер Педагогічний
університет імені Михайла Драгоманова) та романо-германський
факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка
(здається, 1961 року). В Україні викладав у Ніжинському педагогічному
(середина 1950-х рр.), Київському політехнічному інститутах
(1967 - 1971), Київському педінституті іноземних мов (1978 -
1986) та школах, зокрема вечірніх (у м. Горлівці Донецької області).
За своє життя викладав українську, німецьку, англійську мови,
психологію, педагогіку, історію педагогіки, санітарну гігієну
та ін.
22 листопада 1971 р. йому присуджено вчений ступінь кандидата
педагогічних наук (дисертація про педагогічну діяльність закарпатського
просвітителя Олександра Духновича). Відмінник освіти. Співавтор
"Українсько-німецького розмовника", монографій та
кількох сотень статей у найрізноманітніших виданнях, у т. ч.
й закордонних. Головна тема: педагогічні роздуми, історія педагогіки,
зокрема і реабілітація забутих (переважно ХХ століття), або
невизнаних на той час імен українських просвітителів - наприклад,
Василя Сухомлинського, якого був одним з перших пропагандистів).
З 1972 р. кілька років працював у Семипалатинському (старшим
викладачем) та Кустанайському педінститутах (завідувачем кафедрою
педагогіки). У 1985 р. нагороджений медаллю "Ветеран праці".
Остання посада: доцент кафедри педагогіки і психології Київського
педагогічного інституту іноземних мов (тепер Київський національний
лінгвістичний університет).
Готував докторську дисертацію, роботу над якою не скінчив у
зв'язку зі смертю, яка сталася 1 вересня 1986 року. Причина
смерті (рак невідомої локалізації з численними метастазами у
печінку та хребет) була медиками прихована, в довідці навмисно
вказано зовсім іншу причину смерті. Попри тяжкі болі, відходив
Микола Коваль із цього світу мужньо, без скарг, намагаючись
своїм рідним завдати якомога менше клопотів.
Доля братів, сестри та дітей Миколи Федотовича Коваля така.
Сестра Євдокія була у шлюбі з Петром Шпаченком, від якого народила
Надійку (нар. 9.04.1939 р., тепер Механікова) та Василя (нар.
27.12.1947). Померла 1996 року в с. Петропавлівській Борщагівці
під Києвом. Похована на Новому кладовищі цього ж села. Надія
Механікова (Шпаченко) 5 березня 1961 року народила Валерія,
а 30 січня 1965 року Жанну. Валерій від різних шлюбів має Дениса
і Юлю, а Жанна - Юрія (21 рік у 2004 р.) і Наталку (16 років
у 2004 р.). Василь Шпаченко має дочку Анжелу від другого шлюбу
- з білорускою Тамарою, та Олексія від третього шлюбу - з Антоніною.
Брат Василь мав дітей - Миколу (1944 - 1995), Петра (1947 -
1996) і Надію (станом на квітень 2004 р. жила в Києві), працював
дояром у колгоспі в рідному селі, де й помер 1971 року. Там
і похований.
Брат Петро 1943 року був вивезений у Німеччину, де й залишився.
Одружений був на німкені Юті, з якою нажив дочку Ульріку. Ульріха
одружена з німцем, станом на кінець 1960-х рр. мала, принаймні,
одну дитину. Петро Федотович П'явка помер у м. Штутгарті в Німеччині
1972 року, там і похований.
Дочка Світлана наприкінці 1960-х років приїжджала до Києва,
зустрічалась із батьком. Після того про неї ніяких вістей. Очевидно,
живе (або жила) в Росії.
Син Віталій (нар. 27.12.1948) закінчив історичний факультет
Київського державного університету. Був і спеціалістом з обчислювальних
машин. Помер 17 листопада 2000 року в Гореничах. Там і похований.
Син Андрій народився 24 листопада 1956 р. у м. Ніжин Чернігівської
області. За фахом історик. Громадсько-політичний діяч. Був депутатом
Залізничної районної ради народних депутатів у Києві. Від шлюбу
з Тетяною Григорівною Золотухіною має сина Костянтина (1988
р. нар.). Автор багатьох пісень та афоризмів. Співавтор книги
"Українська афористика". Живе у Києві.
Син Роман (1959 р. нар.) одружений (до 1996 р.) з Ольгою Олександрівною
Яхно (1960 р. нар.), викладачем Київського політехнічного інституту.
Батьками її є Олександр Федотович Яхно з Сумщини та Кароліна
Федорівна Топольницька з с. Кодня на Житомирщині. Від Ольги
Коваль (Яхно) має сина Євгена (нар. 28.01.1981) та дочку Олесю
(нар. 10.07.1986). Євген закінчив поліграфічно-видавничий факультет
Національного університету "КПІ", зараз здобуває другу
вищу освіту на журналістському факультеті Києво-Могилянської
академії. Олеся закінчує 1 курс поліграфічно-видавничий факультет
Національного університету "КПІ" (спеціальність -
редактор, журналіст).
МОЯ МАТИ
КУРИЛО Надія Василівна (21.05.1926 - 20.05.1999)
Народилася в м. Переяслав-Хмельницький у родині швеця (і кушніра)
Василя Микитовича Курила та Олени Степанівни Курило (в дівоцтві
Барик).
Василь Микитович Курило народився орієнтовно 1885 року, швидше
за все у Куликові. Його матір'ю була Текля. Як і його батько
Микита, він чинив шкіри, шив кожухи і чоботи.
Олена Степанівна Барик народилася 23 вересня 1893 року в Східній
Галичині у Куликові (Жовкві?). Її батько Степан помер ще до
Першої світової війни. Її матір'ю була Барик Марія Петрівна,
народжена орієнтовно 1863 року.
Мамині батьки - колишні піддані Австро-Угорської імперії, українці-греко-католики
з малоземельного містечка Куликова (тепер Львівської області),
населення якого жило з шевства, кушнірства, кравецтва та гендлювання.
Про куликівців у Львові чомусь говорили з посмішкою: "Куликівці?
О, то мудралі!"
Про життя мого дідуся Василя Курила і бабусі Олени Курило (Барик)
у Куликові відомо лише, що жили вони на вулиці Загорода, по
сусідству (через стежку) з родиною Агати Турчинської, майбутньою
письменницею, яка згодом у своєму творі "Бузькове зілля"
(Київ: Дніпро, 1982) вивела світлими фарбами їхні образи. Ось
ці слова Агати Турчинської: "Ліворуч від нашої хати, як
було іти з містечка, стояла хата добрих наших сусідів Курил.
Туди недавно прийшла з жовківського передмістя голубоока, з
золотою косою навкруг голови, молода невістка Оленка Баричиха.
До неї в гімназичній формі ходив не раз її молодший брат Сильвестр,
що навчався у Львові, і ми заздро поглядали на нього. Для нас
він був уже пан. На весілля до Оленки Баричихи ми бігали дивитися,
і нас там добре гостили. І те весілля, і щире гостювання пам'ятне
мені, як наша вулиця (Загорода)".
Тобто Агата Турчинська твердить, що Олена Барик, а відтак, очевидно,
і її молодший брат Сільвестр походять із Жовкви, а не з Куликова,
який, врешті, став для них рідним, родинним містечком.
Агата Турчинська на іншій сторінці своєї книги пише, що колись
польський король Ян III поселив у Куликові турецьких і татарських
бранців, які виробляли коци і бурки. Агата Турчинська пише,
що її родину по-вуличному прозивали Турками: та її маму казали
стара Турчиха, а на батька - Федько Турко. Жили в Куликові й
Шахи та інші люди з турецькими і татарськими коренями у прізвищах.
Мене ця інформація зацікавила, бо прояснює ситуацію щодо мого
родоводу по материнській лінії. Адже мама моєї мами Олена мала
дівоче прізвище Барик. Авторитетний дослідник прізвищ тюркського
походження Микола Баскаков у своєму ґрунтовному дослідженні
"Русские фамилии тюркского происхождения" (Москва:
Наука, 1979) пише, що вірогідною основою прізвища "Барик"
може служити старотюркське слово baryg, що означає "тонкий,
худий, худорлявий". Це слово тюрки запозичили з фарсі (barik)
- "худий". Не менш вірогідним етимоном цього прізвища,
пише Микола Баскаков, могло служити слово barag (собака з волохатою
і довгою шерстю, яка відрізнялась незвичайною швидкістю і спритністю
й вважалася кращою серед мисливських собак). Назва цієї собаки
часто використовувалось серед тюркських народів в якості чоловічого
імені, наприклад, ім'я половецького хана Барак.
Оскільки Куликів і Жовква - сусідні містечка, то неважко зрозуміти,
що саме завдяки рішенню Яну III розселити турецьких і кримсько-татарських
бранців у Куликові й виникла мамина гілка мого роду, тобто в
мені нуртує половецька, або ж кримсько-татарська чи турецька,
а може й іранська кров. Та все одно я почуваю себе стопроцентним
українцем... Який має симпатію до кримських татарів. І вважає
їх братнім народом.
Є у Агати Турчинської й такий абзац: "Жінки в Куликові
переважно займалися гендлюванням: ходили по околишніх селах
з великими кошиками і скуповували масло, яйця, сир. А потім
це все тягли на собі до Львова на ринок". Коло цього абзацу
моя мама олівцем дописала: "Моя бабуся..." Тобто Агата
Турчинська, ніби про її бабусю написала. Очевидно, мова йде
про Марію Петрівну Барик - бо саме з нею найдовше жила моя мама,
саме від неї і почула, мабуть, подібну розповідь.
Як же опинилися ця гілка мого роду на Київщині? З маминих розповідей
я знаю, що її батьки були біженцями Першої світової війни. До
Переяслава приїхали 1915 року. Агата Турчинська пише, що багато
куликівців "надіялися на ласку руського царя", багато
з них хворіло на "москвофільський дурман". І коли
православний священик, який з'явився разом із приходом російських
військ, 1915 року, в час російського відступу збирав людей коло
церкви і радив рушати на схід, "бо війна повертає вже сюди
і тут будуть великі бої", люди з розумінням поставилися
до його аргументів. Може, того священика послухали і мої рідні...
Знаю напевно, що в момент виїзду хата мого дідуся Василя і бабусі
Олени запалала. Тепер не зможу згадати, чи ворог її підпалив,
чи самі вони запалили, рушаючи на схід... Знаю напевно, що разом
із своєю заміжньою дочкою Оленою і її матір Марія Петрівна рушила
в Росію, насправді до України і разом із нею та своїм зятем
осіла в Переяславі. А Сільвестр рушив до Петербургу завершувати
освіту.
Олена Степанівна привела у світ п'ятеро дітей (двоє померли
немовлятами, а Ольга померла у три роки). Вже в Переяславі народилися
Роман і Надійка.
Роман Васильович Курило, рідний брат моєї матері, в честь якого
вона й назвала мене, народився 1921 року. Здається, був кіномеханіком.
Їхній батько помер у квітні 1937 року під час нападу бронхіальної
астми. Похований на одному із старих переяславських кладовищ.
Роман Васильович брав участь у Другій світовій війні на боці
СССР. 1941 року повернувся з оточення додому. Поступив на службу
в місцеву поліцію. Співпрацював із червоними партизанами. Про
нього є згадка у романі Дмитра Бедзика "Дніпро горить":
"З такими хлопцями як... Курило... можан не лише гори пересувати,
але й Дніпро запалити... Курило не з тих, що падають на коліна...
Таким пам'ятники по війні ставитимуть". Далі письменник
пише про "вояцьку кмітливість і одчайдушну хоробрість"
мого дядька. Пише, що німці оголосили за його голову нагороду.
Врешті, німці полонили його і у квітні 1943 року розстріляли
в піщаних кучугурах за селом Козинці. Розстріляли і присипали
піском.
Коли Надійка Курило довідалась про смерть брата, то разом із
матір'ю розшукали в піщаних кучугурах ледь присипане тіло, перевезли
на возику до Переяслава і поховали його коло батька. 7 грудня
1943 року до них приєдналася і Марія Петрівна Барик. Поховали
її поруч із онуком та зятем.
Олена Степанівна померла 24 грудня 1968 року в Києві. Поховали
її на Байковому кладовищі.
Надія Василівна Курило працювала викладачем психології в Київському
педагогічному (з 1952 р.), Ніжинському (середина 1950-х рр.),
Горлівському (кінець 1950-х рр. - 1967 рр.) та Київському педагогічних
інститутах (від 1967 р. до пенсії). Остання її посада: старший
викладач кафедри психології Київського педагогічного інституту
ім. Максима Горького (тепер Національний педагогічний університет
ім. Михайла Драгоманова). Все життя була безпартійнаПомерла
за день до свого 73-го дня народження в свій найулюбленіший
місяць травень. Похована на Байковому кладовищі поруч із мамою
і дядьком - Сильвестром Степановичем Бариком.
МІЙ ДІДУСЬ
Велику і позитивну роль в моєму житті відіграв
мій двоюрідний дідусь - Сільвестр Барик, дядько моєї матері,
рідний брат моєї бабусі - Олени Степанівни. Стосунки між нами
були як між рідним дідусем і люблячими онуками (маю на увазі
і мого брата Андрія). Власне, це був наш єдиний справжній дідусь,
адже наші рідні діди Федот і помер Василь померли ще до Другої
світової війни і ми могли тільки побачити їх на фотографії.
Народився Сільвестр Степанович Барик у м. Куликові (Жовкві?)
5 вересня 1896 року у ремісничій родині. Батько був шевцем (помер
ще до 1914 року). Сільвестр Барик був австро-угорським підданим.
Навчався у Львові в бурсі "Ставропігії" (орієнтовано
від 1906 року). "Не дивлячись на те, - писав пізніше С.
Барик, - що Львівська бурса була москвофільською, але її склад
був українським і ми не поділяли великодержавного поняття про
існування єдиної російської нації, а вважали, що українська
нація існує і ще покаже своє історичне лице". Потім у Львові
ж С. Барик закінчив 7 класів українській гімназії. Від 1915
року - він живе у Петербурзі, де й закінчив останній клас гімназії
й потім поступив на історично-філологічний факультет Петербурзького
університету. Навчався до літа 1917 року. Восени 1917 року переїхав
до Києва і поступив на службу в Союз міст. На початку 1918 р.
я поступив у редакцію газети при совєтському уряді України.
Восени 1918 року переїхав до Криму, де поступив на аграрний
факультет Сімферопольського університету. На початку 1919 року
став членом комуністичної партії, якийсь час був її підпільним
працівником та невдовзі вийшов із її рядів. Влітку 1919 р. виїхав
із Криму разом із частинами Красної армії, що відступали, і
поселився в м. Переяславі, де жили рідні.
В 1921 р., проживаючи в Переяславі, С. Барик поступив на службу
у книжковий магазин, яким завідував Гліб Костянтинович Дорошкевич,
брат професора Олександра Дорошкевича. Тоді ж вступив до нелегального
українського антирадянського гуртка, до якого входили Гліб Дорошкевич,
Яків Якович Шидловський, вчитель Іван Васильович Малащенко,
колишній діяч Української Народної Республіки Павло Федорович
Манджула, Іван Васильович Шале та інші. В матеріалах слідства
1933 року зазначено, що "організація мала на меті встановити
на Україні "самостійну" державу, реставрувати часи
УНР, готуючи кадри для майбутнього повстання, яке мало розпочатися
разом з інтервенцією..."
Закінчив Київський інституту народної освіти (скорочено КІНО
або ІНО) - тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка
за спеціальністю - викладач літературно-лінгвістичних наук.
Працював викладачем української мови та літератури і німецької
мови в інституті ім. Миколи Лисенка та медичному технікумі.
Був одружений на Зінаїді Василівні, орієнтовно 1906 року нар.,
за фахом акушерка. У шлюбі 1930 року (?) народився Ярослав Сильвестрович
Барик (у 1950-ті роки у нього народилися Оля та Галя).
1933 року С. Барик перебував три місяці під слідством у Київському
обласному відділені ГПУ. Слідчу справу №6405/56316 зі звинувачення
Барика С. С. за ст. 54-11 УК УРСР розпочав справу оперуповноважений
СПО Спіноза.
Один із свідків звинувачення на допиті 20 березня 1933 року
на допиті заявив, що Гліб Дорошкевич і Сільвестр Барик "міняючи
тактику, пролізають у середовище українізаторів, заявляючи,
що необхідно насильно всіх українізувати і тим скомпрометувати
ідею українізації". Окрім того, "Барик зв'язується
з місцевими "галіційскімі кругамі". Йому інкримінують
навіть те, що він "працював у культурно-просвітницькому
відділі"...
Інший свідок звинувачення 23 березня 1933 року писав таке: "В
1926 р. Шале отримав пропозицію Краснодарського педагогічного
інституту зайняти посаду доцента. Перед від'їздом я і Барик
запропонували Шале розвинути на Кубані роботу в сторону поширення
націоналістичних ідей. Ми вважали, що принцип самовизначення
нації аж до відокремлення і рішення 12 з'їзду партії не знаходили
здійснення в реальній дійсності. Політика українізації на Кубані
не тільки проводилася слабо, але й зустрічала різку відсіч із
боку парторганізацій. Українізовані школи були поставлені, на
нашу думку, у значно гірші умови порівняно з російськими. Єдиним
засобом виправити ці викривлення ми вважали приєднання Кубані
до УССР, принципово погодившись вести роботу на Кубані"...
Третього червня 1933 р. оперуповноважений Борисов, розглянувши
слідчу справу №3391 зі звинувачення Володимира Яроменка, Бориса
Пилипенка, Михайла Драй-Хмари, Федора Калиновича, Петра Курінного,
Сильвестра Барика та ще двох осіб, вирішив, що слідство не довело
висунуті обвинувачення у створенні контрреволюційної організації,
а тому всі фігуранти були випущені з-під варти і справу №3391
було припинено.
1934 року стався новий арешт за звинуваченням у членстві в Українській
військовій організації (УВО), яка мала на меті "створення
незалежної держави шляхом повстання в УССР і Галичині".
29 березня 1934 року було ухвалено постанову, яка лягла в основу
вироку: "Состоял членом Украинской военной организации...
Барик С. С. являлся членом контрреволюционной военной организации,
подготавливал вооруженное восстание против советской власти".
Все ж мені здається, що дідуся посадили "за українську
мову", якою він скрізь і завжди розмовляв (за своє життя
я лише один раз почув від дідуся російську, якою він звернувся
до продавця книжкового магазину "Букініст"). Те, що
Сільвестра Барика посадили "за українську мову", підтвердила
і їхня сусідка у Переяславі Євдокія Сергіївна Нестеровська,
принаймні, так вона вважала.
2 квітня 1934 року Сільвестр Барик був засуджений "Особым
Совещанием" при Колегії ОГПУ УССР за ст. 54-11 КК УССР
на три роки висилки в "Северные области".
13 травня 1937 р., в розпал репресій, Сільвестра Барика був
звільнено. Що робити - вирушати на Україну, до родини, під посилений
нагляд ГПУ чи залишитися тут, в Черевковському районі Архангельської
області?
Сільвестр Степанович вирішив залишатись. Очевидно, це було правильне
рішення. Тут, вже важко наразитися на звинувачення в "українському
буржуазному націоналізмі" та й висилати вже немає потреби,
адже він залишався в т. зв. "северной области". Якби
повернувся на Батьківщину, то міг би невдовзі отримати новий
термін - вже більш суровий.
Від 26 грудня 1935 р. до 25 червня 1937 р. працював рахівником
та касиром на л/в Авнюге. З 1 вересня 1938 р. до травня 1942
р. жив у селі Подосиновець Подосиновського району Кіровської
області - викладав у середній школі "на лесопункте".
Викладав німецьку мову, креслення, хімію. Його учнем був ...,
майбутнім російський письменником (підтримував з ним стосунки
і у повоєнні роки). Організовував спектаклі. В липні 1941 р.,
вже маючи 45 років, подав заяву в Подосинівський райвоєнкомат
із проханням зарахувати його в Красну армію.
Спочатку його прийняли в народне ополчення, а в травні 1942
року мобілізовували до Красної армії. Спочатку служив перекладачем
при штабі 54-ї гвардійської стрілецької дивізії, а з другої
половини 1943 р. був стрілком 53-го військово-дорожного відділу,
а потім писарем "в Военно-Авт. Дор.-25", а потім перекладачем
при відділі контррозвідки СМЕРШ ВАД-25. Був нагороджений медалями
"За звільнення Варшави", "За взяття Берліна",
"За перемогу над Германією у ВВВ 1941 - 1945 рр."
У вересні 1945 р. демобілізувався з лав Красної армії рядовим.
Тоді ж, у вересні 1945 року, очолив кафедру іноземних мов в
Київському технологічному інституті харчової промисловості ім.
Анастаса Мікояна.
Сільвестр Барик 4 квітня 1951 р. пише міністру Державної безпеки
СССР Абакумову "Заяву про зняття судимості". Але оперуповноважений
відділу "А" УМГБ у Київській області, старший лейтенант
Кутнерфон, вважаючи, що Барик С. С. "недостатньо провірений",
рекомендував відмовити у знятті судимості.
Все ж таки, 22 квітня 1952 р. начальник секретаріату "Особого
Совещания" при МГБ СССР підполковник Плетньов затвердив
"Висновок" по архівній слідчій справі №210314 з рекомендацією
зняти судимість. Судимість зняли 7 травня 1952 року.
Сільвестр Степанович Барик до 1974 р. працював завідувачем кафедри
іноземних мов Київського технологічного інституту харчової промисловості.
Помер 23 серпня 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі
поруч із сестрою.
Роман КОВАЛЬ.
ОСВІТА
Вища медична, Київський медичний інститут, 1976 - 1982 р. лікувальний
факультет.
ПРАЦЯ
1982 - 1983 - лікар-інтерн 7-ї клінічної лікарні м. Києва;
1983 - 1986 - терапевт 10-ї клінічної лікарні м. Києва;
1986 - 1990 - терапевт, старший терапевт та завідуючий поліклінічним
відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.
1989 - редактор газети "Прапор антикомунізму".
1989 - 1990 - член редколегії газети "Вільне слово".
Від грудня 1989 р. - член Української гельсинської спілки.
Від квітня 1990 р. - член-засновник Української республіканської
партії, член Проводу УРП (секретар з ідеологічних питань)
1990 - 1991 - редактор газети секретаріату УРП "Визволення".
Від серпня 1991 - 1993 - редактор газети "Нескорена нація".
У грудні 1992 р. на 3-му Зборі ДСУ обрано заступником голови
Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність
України".
Від грудня 1993 р. до 2003 р. - незмінний голова ДСУ.
1993 - 2004 - редактор і засновник газети "Незборима нація".
З 1995 р. - член Національної спілки журналістів
України.
З січня 1997 р. - президент Історичного клубу "Холодний
Яр".
З 1998 р. - член Національної спілки письменників України.
Автор 11 книг:
"Гасла і дійсність" (Київ, 1990);
"Чи можливе українсько-російське замирення?" (Стрий:
видавництво ім. Мирона Тарнавського, 1991);
"З ким і проти кого" (Київ, 1993);
"Про ворогів, союзників і попутників" (Київ - Кіровоград:
ДСУ, 1993),
"Підстави націократії" (Київ: ДСУ, 1994);
"Філософія українства" (Київ - Фастів: Незборима нація,
1995);
"Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії" (Київ:
Правда Ярославичів, 1998);
"Отаман святих і страшних" (Київ: в-во Просвіта, 2000);
"Повернення отаманів Гайдамацького краю" (Київ: Діокор,
2001);
"Трагедія отамана Волинця" (Київ: Діокор, 2002) -
у співавторстві з Костянтином Завальнюком);
"Ренесанс напередодні трагедії" (Київ: Діокор 2003).
Підготовлено до друку також книги "Нариси з історії Кубані"
та "Багряні жнива Української революції".
Упорядник, редактор та автор передмов (післямов)
10 книг:
"Невольницькі плачі" Зеновія Красівського (Київ: Незборима
нація, 1995);
"Українські герої" Анатолія Бедрія (Київ: Незборима
нація, 1995);
"Героїзм і трагедія Холодного Яру" (Київ: Незборима
нація, 1996);
"Кость Блакитний, отаман Степової дивізії" (Київ:
Незборима нація, Просвіта, 1997);
"Записки повстанця" Марка Шляхового (Київ: Історичний
клуб "Холодний Яр", 1999);
"Медвин в огні історії" (Київ: видавничий центр "Просвіта",
2000);
"Українська афористика" (Київ: видавничий центр "Просвіта",
2001);
"Рейд у вічність" (Київ: Діокор, 2001);
"Самостійна Україна" Миколи Міхновського (Київ: Діокор,
2002 та Київ: Діокор, 2003);
"Кубанська Україна" Рената Польового (Київ: Діокор,
2002).
Автор понад 700 статей у газетах, журналах, альманахах, історичних
календарях, енциклопедіях України та української діаспори.
Автор циклу радіопередач "Отамани Гайдамацького краю"
(2000 - 2001).
Співавтор сценарію документального фільму "Незгасимий огонь
Холодного Яру".
Автор циклу радіопередач "Кубанська Україна" (2002
- 2004).
Автор радіоциклу "Минуле, яке не завершується" (2004).
***Публікацій про мою громадсько-політичну, письменницьку
та дослідницьку діяльність написано чимало, я б сказав, багато,
тож можливості перелічити навіть частину зараз не маю. Перелік
осіб, про які я б міг ширші чи лаконічніші інформації, нараховує
сотні, якщо не більше, імен, тож також не буду перераховувати.
Скажу лише, що цікавлюсь реставрацією біографій учасників Національно-визвольних
змагань доби 1917 - 1920-х років, та в меншій мірі воїнами ОУН-УПА.
Літературний псевдонім (вживаю рідко) - Роман
КУРИЛО.
Домашня адреса: 03049, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ,
Україна.
Тел./ф. 242-47-38. e-mail: nacia@bigmir.net
Роман КОВАЛЬ
Київ, 19 квітня 2004 р.
Просвіта
