Богдан Лановик
Микола Лазарович
Роман Матейко

Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям
КНИГА ПАМ`ЯТІ

70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років,
пам'яті невинно убієнних мільйонів українських селян присвячується

Голодомор 1932-1933 років у літературній творчості та фольклорі

Поезія

Голодомору сльози і могили...

І перед ними ми в боргу завжди

За тих, що крихти хліба не доїли

І не допили чистої води.

Земля, як цвіт, земля, як страх,

Земля, як морг...

Голодомор, голодомор,

Голодомор.

Ще душі є порожні, як руїни,

Які в житті не дихали добром,

Що віддали в офіру Україну

І, як раба, страждальний мій народ

Земля, як цвіт, земля, як страх,

Земля, як морг...

Голодомор, голодомор,

Голодомор.

Але зернина, що у полі скресла,

Надією і вірою зросла

І Україна, як народ, воскресла,

І наша віща доля ожила.

Земля, як цвіт, земля, як страх,

Земля, як морг...

Голодомор, голодомор,

Голодомор.

Ісус Христос у заповітну пору

Зніс на Голгофу непокори хрест...

Та не погасне біль Голодомору

І свята наша пам’ять не помре.

Земля, як цвіт, вели на страх,

Земля, як мор

Голодомор, голодомор

Голодомор.

Демків Б.* Біль голодомору // Свобода. — 1993. — 14 вер.

Маленька хата край села...

Ну, а насправді це не хата —

Скоріше клуня це була,

Сім’я жила в ній небагата.

Лишилось п’ятеро дітей,

Голодних, кволих, босих, голих.

А незабаром вже весна

І хто ж тепер їх поле зоре?

Та поля більше вже нема.

Забрали в них коней і плуга,

Лиш сльози на очах вдови...

Ну, а на серці — тільки туга

За тими днями, як удвох

На власнім полі працювали,

А діти їхні ще малі,

Чим їм могли — допомагали.

І хата краща в них була,

Дитячий сміх лунав у хаті,

Вони щасливими були,

А значить, і були багаті...

Не знаю я що сталось далі

З вдовою та її дітьми,

Та все ж якщо Господь поміг

Їм лихоліття пережити,

Мабуть, й тепер вони живі

І їх нащадки будуть жити.

Латюк В.* Спогад про голод // Вільне життя. — 1993. — 10 вер.

У полі висохли криниці.

Ніхто не сіяв, не орав,

Голодний рік, мов чорна птиця,

Над краєм змореним літав.

Дожилася Україна...: Народна творчість часів голодомору і колективізації на Україні. Зібр. і прокомент. І. Бугаєвич; Післямова П. Мовчана. — К.: Український письменник, 1993. — С. 21.

Історія учить постійно

В усіх потрясінь на межі,

Що лиха народні та війни

Безслідно не йдуть із душі.

По-перше, завжди умирання

Людей, а то й цілих родин,

По-друге, страшне руйнування

Високих моральних вершин,

Бо класові поділи вперті

Зі смертю ріднили навік.

Не був би таким тридцять третій,

Якби не сімнадцятий рік.

Якби не загублені жертви

При ідолах підлих і злих.

Бо дзвони, що падали з церкви,

Дзвонили по людях живих.

Безсмертя зміняли на яму.

Від цього й людина така.

І діти вже рівні з кролями,

Убить їх не схибить рука.

Я знав у житті чоловіка

Із наших тернистих країв,

Який з того часу довіку

Ніколи котлети не їв.

Була його біль за літами

І щемом проймала мене,

І кожного разу сльозами

Обличчя пливло доччине.

Я теж тоді їздив до міста,

І от не виходить з думок

На бруку старім цокотистий

Легкий двоколісний візок.

Тягнув чоловік невідомий.

І я його враз попросив

На вулиці геть незнайомій,

Аби він мене прокотив.

Дійшли обопільної згоди,

І ось я візок осідлав,

І Харків ясніє на подив

У вікнах і в шелесті трав.

Хоча і голодний, та гарно

Мені від такої їзди.

Слідкую (напевно, що марно!),

Як маю вертати, куди.

Але помічаю, що мама

За нами позаду біжить.

Схопила із возика прямо

І вже пригорнула за мить.

І я не пішов на котлети,

Не згинув під лезом ножа.

Та з іншими сталося все те,

Тому і голосить душа.

І все ж не мину людоїдів,

Життя їх пізнало моє.

Мечуться від болі і гиді,

Що буде, була і що є.

Життя вже, по суті, прожите

В ходінні від черги до черг.

Найгірший правитель на світі —

Дурна зворохоблена чернь.

Від пихи у неї фороси,

В басейні із моря вода,

Як люди насущного просять,

Як тисячі недоїда.

Чого сподіватись народу,

Що в голоді не перемер,

Як нині у цуциках ходить

І сам український прем’єр?

Він вивіз, що міг, до Росії

І просить за це похвали.

А обране сонце не гріє —

Обіцяне нам не дали.

Невже він і справді незрячий?

Народ залишає з постом.

Щоб тільки підлеглість собача

Задриґала в нього хвостом.

І в рік, коли сталося горе,

Як вечір посунув з імли,

Були в нас такі ж косіори

І всякі петровські були.

І Постишев, з років цих знаний,

Що в сталінській пригорщі зник,

Казав: на картоплі останній

Завжди переб’ється мужик.

Але не картоплю варили

У ті неприкаяні дні.

Я з Харкова їхав без сили

І слухав, немов у півсні.

До мами тулився підранком,

Забув про Козу-Дерезу

І мову вела караванка,

Стираючи впалу сльозу.

Та мокра лишалася смуга,

Щоку промивала дотла.

У Харкові в жінки подруга

На спільній роботі була.

І раптом не вийшла. Померла?

Зі смертю ж точилася гра. 

Але невідомість зітерла

У домі молодша сестра.

Вона ледь долізла учора

Узяти з базару, хоч гріш.

Вернулась, а мати говорить:

— Сідай ось, дитинко, поїж!

А страва в печі клекотала,

Чувсь лоскітний подих тепла.

Дочка про сестру запитала

Й почула: іще не прийшла.

Метнулась мала до кімнати,

А там видно кров на стіні.

І одяг сестринський зім’ято.

Криваві сліди сестрині.

Так матері думи роздерті

Зробили провину яку,

Аби врятувати від смерті

Улюблену меншу дочку.

Ходжу я до Винників часто.

Тут має Григорій батьків.

Як ґазда зустріне — на щастя,

Ґаздиню бодай би не стрів:

У Винників водиться сушка.

Мені з нею прямо напасть,

Бо ґазда уділить, хоч грушку,

Ґаздиня нічого не дасть.

У школі вже варять сніданки.

Як пахнуть вони, далебі!

— Візьми! — прошу маму щоранку

І чую: — А це не тобі.

Ну що їй лиш мисочка супу?

Кухарка б ураз налила,

Та мама нізащо не вступить,

Собою вона б не була!

Мене вона любить і пестить.

Мій біль в неї видно в очах.

Та слово «учитель» — від честі.

Не тільки означений фах!

Так хочеться їсти, аж плачу,

І в мене у тілі вода.

Оксанку нарешті побачив,

Яка ж вона, Боже, худа!

— Ходім! — каже, — Толю, до ставу,

Та тільки обходь рівчаки.

Он там за стежиною справа

Край берега є спичаки.

Криворотько А.* Від тих, що померли (уривок з поеми) // Тернопіль вечірній. — 1993. — 6 лют. 

Тоді не було бідувань війни,

Поля сарана не жерла,

Та й люди, здається не мали вини…

За віщо ж вони померли?!

Прокопенко Г. Голодний рік, мов чорна птиця, над краєм змореним літав // Земля Підгаєцька. — 1999. — 31 серпня. 

Чорне горе, чорний морок,

На селі панує голод.

Нема хліба, бараболі,

Нема каші, ні квасолі.

Мамо, хліба, — просять діти —

Ми не можемо ходити,

Вже опухли ноги, руки,

За що терпим тяжку муку?

У селі ніде ні звуку,

Лиш нестерпний запах трупів.

В кожній хаті лежать мертві.

Діти голі і обдерті.

Все, що можна було їсти,

Суху траву, корінь, листя —

Товкли, терли і мочили,

З голоду лягли в могили.

Увесь хліб забрали з хати,

Що ж зробив ти, Сталін, клятий?

Вмерла мама, помер тато.

Боже, скарай цього ката.

До останньої зернини

Відібрали у родини.

Ні від кого допомоги,

Вкриті трупами дороги.

Не зробили їм могили,

Вічну пам’ять не дзвонили.

Не поставили хрести.

Буйно трави поросли.

На тім братнім кладовищі,

На тім страшнім гробовищі

Скрізь лунала вождю слава,

Хай живе КПРС!

Та щоб він навіки щез!

Пройшли роки, пройшов час,

Тепер знає кожен з нас,

Що робила зла руїна,

Щоб пропала Україна.

Та ми були, є і будем,

Але цього не забудем.

Будем вічно пам’ятати,

Як знущався кат проклятий.

Стала вільна Україна,

Розвалилась зла руїна.

З вами Бог, молитва наша,

Вічна пам’ять! Вічна тиша.

Синенька О.* З вами наша молитва // Нова доба. — 2003. — 11 квітня.

До змісту книги "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям"