Українське життя в Севастополi Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям Голодомор 1932-1933 років... Проза

Богдан Лановик
Микола Лазарович
Роман Матейко

Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям
КНИГА ПАМ`ЯТІ

70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років,
пам'яті невинно убієнних мільйонів українських селян присвячується

Минула тверда влада, і настала знов м’яка. На мурах оголошення. «Вся влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свій святий обов’язок, стань у ряди народної армії» — скиглить плакат. Український народ гуртується під плакатом.

— Знов голошення, підсвічення та постачання. Ану читай, Петре... Знов шиються чортові буржуї під мужика.

Петро поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться від реготу.

— Який йому дурень піде сповняти обов’язок, в’язало б його до банти. Цар як хотів брати, не просив, а брав.

— Табакою засипав очі, а не йшов, а ха-ха-ха!..

— Кажуть, якийсь памєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п’ять тисяч десятин на Полтавщині має... Звєсно, чого хоче...

— А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст. У Києві миловарний завод. Сам на ньому работав.

— Звєсно, чортова буржуазія. Сидів дома, випасав черево, ти лив на фронті кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не підведеш.

Село Гнилориби захотіло сповнити свій обов’язок, дало «наряд» і повезло своїх героїв у ряди народної армії. Повітове місто сорок верстов. Приїхали.

— Де тут приймають у войсько? До українського ніби войська голосимося. Де тут присутствія?

Показали. Там бігають жижлики у галіфе з цигарками в зубах.

— Товариші селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може вас прийняти, їдьте назад...

— От тобі і влада. Поки була власть, то, можна сказати, була. А то — тьху! — не власть. Влада якась...

— А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч би, різун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав... Знав би бодай, що на комісії був...

— Товарищі! Куди ви приїхали? Повертайтесь назад, беріть аружіє і гонітє проч всякіє влади. Помєщікі, капіталісти! Там з сєвера наступаєт настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велікій лозунг — земля і свобода без ограніченія! Управлять вамі будут ваші савєти, котория ви самі із сєбя вибєрєтє. Нікакіх Петлюр, ні Грушевських.

Нашімі вождями єсть борци за пролітаріат товаріщ Лєнін і товаріщ Сталін. Оні нєсут вам велікую ідєю — марксізм. Ето значіт — вся власть рабочему і крестьянскому трудовому класу. Вся помєщицкая земля, всє фабріки і заводи, всє зємниє і нєбєсниє багацтва — всьо ето прінадлєжіт вам, ви должни єво получіть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. І когда настанєт марксізм, когда совєцкая власть укрєпітся і вибросіт із нашей Расії всю буржуазную сволоч, тагда только наступіт настаящій на землє рабоче-крестьянскій рай. Тагда только за-гасподствують нє гаспада Петлюри, нє гетмани, нє Грушевськіє — вся ета контрреволюціонная банда, а загосподствуєте ви, крестьянє. Тогда не будєт іной власті, кромє вашєй власті, і будєтє дєлать всьо, что вам будєт угодна... Да здравствуєт рабоче-крестьянская власть! Да здравствуєт марксізм і єво велікій насітель товаріщ Лєнін!..

— А говорить, сукин син, добре,— гуторять дядьки.— А може, і справді. Хто його знає?

Вернулися дядьки до села більшовиками. А де ж українська влада? Що робили жижлики у галіфе з цигарками у зубах? Стояли, придивлялися мітингові і боялися нарушити демократичні засади нової влади...

У полудень стріляти перестали. Марія бере вила і йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, і хриплий високий голос виспівує:

Марія і Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.

— Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..

Марія стала і витріщила очі. Сотня «ребят» сипнула на Маріїне поле і з галасом та метушнею рвали, розкидали і топтали кіньми покоси.

— Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..

— Малчі, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Ленін всьо заплатіт. Он тєбє всю памєщіцкую зємлю отдал, а ти крічіш...

— Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..

— Малчі, старая!.. Ето вайна!.. Марія дивиться, як твориться війна.

Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною і з гармидером потягнувся далі.

— Підемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленін заплатить.

— Марія і Лаврін пішли додому. Ввечері вернувся зі сходки Корній.

— Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться віддати корову...

— Та кому ж! Савєцка власть. Півдня, сукин син, говорив і поголосували за «развьорстку». Нам записали корову.

— Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! — кричить Корній.

— От тобі й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим. Там, видно, всі такі господарі... Чому ж ти нічого не казала?..

— А чому ж ти нічого не казав за корову?.. Мовчать. Що казати. Починає Лаврін:

— А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці...

— Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!.. Тра було строгий режим, і все... А то оголошення щодня... Ні, он не оголошують, а деруть...

Через кілька днів десяцькі заказали по селі вести на мобілізацію коні.

— Подуріли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть коні, чим засіємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти після...

Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцка влада потребує їх. Думає Корній: «Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків-червоноармійців і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нічого не зробиш, треба вести. Прощайте, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви мені, а тепер заберуть, і хто знає, яка нова революція заморить вас голодною смертю...»

Сів Корній на коня і повів. Комісія довго не заглядала в зуби. Відв’язали одного коня, дали кусник паперу — і до побачення. Більше тебе не треба. Привів Корній додому замість двох коней одного.

— Щоб вас Бог побив!.. Злодії, гарештантюги, грабіжники...

— Так, стара, почалося. Розживемося тепер,— каже Корній.— Була війна — не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають.

— Ах, доконають, доконають... Видно, що доконають.

— Але погибнуть і самі. Що ж жертимуть? Тож не для себе тільки людина працює...

— Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? Так і вони. Хіба ж то військо? Де і хто коли бачив таке військо? Якісь онучарі — не військо...

І коли зробили ще одну реквізицію лишків та дійшли — «все на революцію», дядьки не видержали:

— То різал-ма, нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука.

— Не вчити, а бити. То було нарікали, що підводу яку візьмуть на пару днів... А ці, дивись, зовсім забирають...

— А ще, люди, не те прийде. Кажуть, вони хочуть весь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатшого треба, а тоді всі рівні...

— Не дозволимо! Досить! Треба кінець зробити. Смерть комуністам!

Дядьки вхопились за обрізанки. Піднімалося село за селом, висилалися делегації до петлюрівців, всі як один рухнули на грабіжників.

Вигнали. Втомлене і засапане село вертається знов до свого гнізда і чіпляється ріллі. А хто новий прийде — байдуже... Хай чорт, аби не більшовик. Що хочеш роби, а тільки не роби комунії.

— Я йому буду зі сонцем вставати, дертися, а якась халєра нетруджена має розпоряджатися моєю працею! Хай йому краще черево висохне, ніж дам якомусь Хаїмові свою кривавицю...

1920-й і 21-й роки. Роки солі й хліба. Валки босих людей з мішками на плечах, сотні верстов йдуть пішки по сіль. З півночі сунуть обвішані торбами і кацапами поїзди.

— А, чортова кацапня! Опаскудили цілу Росію, а тепер на Україну прете! Нам і самим немає чого жерти! — кричать селяни і погрожують кулаками. Повстанські загони підкладають під рейки «шашки» і спускають з насипу обнизаний мішочниками поїзд. І тут йшла сердечна розплата за братерство, за спільний котьолок і за єдину неділиму.

Хліб. Виривали один другому з рук, з зубів... Сухі, жилаві руки простягалися за відібраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовтава кров.

— Геть, ненажеро! Дітей моїх обібрав! Жінку голодну лишив!.. Геть, бородатий дияволе!..

А поїзди все-таки сунуть. Сунуть безперестанку і без кінця. Земля України стогне, п’є кров, насичується, лускає, криється високими, дикими бур’янами.

Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лісі повзуть тіні. Повстанці? Більшовики? Ті й другі. Зіткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогодні ті, а завтра другі. Як зручно, легко стрілялося, як вмілося в’язать петельки й розвішувать по дубах дібров дітей одної землі.

І червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Світ забажав запалити, стерти на порох... Жадав стоптати всі племена і раси, затерти і зогидити їх лице, йшов до мети через огонь і студінь, гнався по купах трупів, по гострих багнетах, ревів болем бажання і пристрасного хотіння перемоги. Та нелегка була боротьба. З-за кожного стовбура і куща витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з любовною дбайливістю цілила у волохате його серце.

Не видержав скажений ідол. Впав і розплягущився по широчезних просторах чужих країн, стікає рудою кров’ю, дивиться мідяним зором на брудний мужицький чобіт, що владно вже ступив на груди потвори.

Тоді в пекельних кузнях готовить сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР.

Прокидається рано повстанець-мужик, дивиться крізь проріділий соціалістичний туман, бачить кривавий прапор і бачить сатанинські літери. І опала йому бойова рука, схилилась до землі обрізанка... Додому, чорний підземний брате! Перемога! До ріллі! До плуга!

Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком і дико, пристрасно обнявся з скривавленою землею. На ній виріс твердий іржавий моріг. На ній буяли патлаті бур’яни. Мужик, замість відібраного коня, ліз у шлею, поров отупілим лемешем твердінь морогу, розривав бур’яни і кропив голодну ріллю вирваним від спраглих уст хлібом.

Земля мліла. Земля віддавалася сонцеві й мужикові. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лоні п’яної своєї любки, захватно вдовольняв її ненатхненну пристрасть.

І гнали паростки. І шкіра ланів зеленіла. Сонце, піт і кров злились у барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращої з картин. Йшло літо, гриміло літо, літо співало переможний гімн життя на огидних руїнах злочинних доктрин!..

Минув рік. Налилася білим цвітом весна. Небеса горять патлатими хмарами, а сонце владно попирало заходом землю. Втомлена Марія притягла з поля старечі ноги, сіла під залитою цвітом грушею і слухала згасаючу пісню сонця та вечірнього дзвону.

Вернулися — неділя, Бог, дзвони, вернулися тихі соняшні вечори і очікування недільного відпочинку. Он прорізала гострим крилом парене запахами цвіту повітря невгамовна вертуха ластівка, несучи ротатій родині здобич переднедільного вечора. Он на причілку розніжена голубка, а коло неї топчеться і воркує проповідь любовних засад її набундючений дружина.

— Гарно росте наша пшеничка. Тільки багато волошки за ці роки розвелося,— каже він. [...]

Корній сів і собі коло старої. Сонце заходить. Повійнув легкий вітрець. Зірвалося і посипалося додолу кілька пелюстків цвіту. По короткій мовчанці — Корній:

— Поглянь на Божий світ. Поглянь на наш сад, наше поле... Подивися, які он дерева... А пригадай, Маріє... Вони ж коли зродилися... Поле було, рівчаки. Отам одна вишня стирчала. А тепер? Ходилося по лісах, запустах, збиралося дичечки, тицялося рівними рядочками, щодня заглядалося до них: чи прийнялися, чи ростуть, чи нічого їм не догаряє. І виросли. Виросли, бо за тим ходилося. Думалося, так, чоловіче! Життя твоє не належить тобі. Ти не для себе родився. Життя твоє належить отим дичечкам, отим щепкам, отим яблунькам. Сила твоя, кров твоя — хіба ти, вибраний чоловіче, потребуєш ту силу і ту кров? Її ж потребують поля, земля потребує силу твою і твою кров. І віддавав. І не думав над тим, кому буде, кому це дістанеться, хто з’їсть ту овоч, оту пшеницю. Раділося лишень з того, що це, чоловіче, твоє і ти, чоловіче, можеш свобідно виконати Боже приказання: «В поті лиця твого будеш ти їсти хліб твій!..» Чоловік, бувало, вставав разом зі сонцем. Вмивався росою, на ходу Богу молився. Скільки, Маріє, вилилось нашого поту... Пригадай, скільки поту вилилось... Страшно подумати. А тепер... Чула ж, що він (кинув на половину сина*) сказав: «Заволота! Кулачня! Гидра контрреволюції!..» Подумай тільки, що він сказав... Ех, Маріє... Хіба можна вірити далі і хіба потрібно жити?

Подумав. Сиплються знов пелюстки грушевого цвіту. Воркує голуб.

— У тому, Маріє, що дала мені земля,— пізнав радість. Радів, коли спричинися до чогось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб росло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала мурована. Стару, зогнилу хотілося замінити новою, світлою, мурованою... І так було, і так сталося. І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість... Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?.. Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комунії і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба? О ні! Ото вже ні!.. Тоді хай я буду кулак, хай буду сволота, хай роблю контрреволюцію... Тоді я краще візьму паклю клоччя і запалю все, що витворили руки мої... Бо кпитися над собою ні одна розумна людина, хай навіть як я, стара, не дозволить. Ні, ні...

Корній знов замовк. Тиша. Марія зложила обидві поморщені старечі руки у пелені і спокійно, рівно дивиться перед собою в далечінь вечірнього смеркання. У теплій спокійній ночі проносяться перед нею тіні минулого, чує далекі сміхи, бачить погляди теплих очей. Бамкання дзвона замовкло. Голуб, видно, втихомирився і заснув.

— І думаєш,— каже по хвилі вона,— нас таки осудять? Ніхто за нас не вступиться?

— За нас? Чого за нас вступатися? Ми нікому не зробили зла. Ми винні хіба тим, що працювали... Що надто багато працювали...

Корній замовк. З двору поволі підійшов старий пес Сірко.

— От, — каже Корній, — хто є ще вірний нам. Скільки літ стеріг він нашу працю. Але тепер, видно, і він не потрібний. Немає тепер злодіїв. Його замінив грабіжник, якому нема заборон... [...]

Старий підвівся і досить бадьоро пішов на край саду. Западав вечір. На молоду траву зсідала роса. З імлистої долини чути кінське іржання та дзвінкий молодий спів. Хлопці з діброви їдуть. Пасли коні, їдуть і заливаються:

Голоси молоді, свіжі! Під саме небо знімаються, радістю заливають землю... А після спинилися коло криничини поїти коні, і пісня урвалася. Чути тільки підсвистування та реготи.

Корній стоїть коло струхлявілого передвоєнного плота, і чомусь веселість перемагає острах та смуток. Стоїть старий і очікує... «А може, — думає він, — така вона, земля наша... А може, якраз вона і цих переможе...»

Коли б не така земля, коли б тут голі скелі росли, коли б тут не було стільки сонця.

На степи, яри, ліси навалилася зима. Хати, дим і жаріючі огники віконечка. Скриплять намерзлі ворота, вулицею йдуть ошубкані в кожухи українці. Під їхніми ногами рипить мороз.

Степами гудуть хуртовини. Широко розмахнувся західний вітрисько і б’є могутнім крилом український простір. А село міцно впилося ярів та пригірків. Кліщем вгризлося у масткий чорнозем й накрилося стріхами та садами. Сильне, тисячолітнє, кулацьке село.

У селі монастир. Багато віків розносився над селом його великий дзвін. А коли весни приходили, коли зацвітали яблуні, коли небо набирало барв вина від заходу, вечірній монастирський дзвін тоді потужно виривався з квітучого моря і довго дзвенів під вишневими хмарами.

І було так багато віків. Мінялися люди, мінялися стріхи, гусли і ширшали сади. Рили землю, виривали з неї камінь. На місці дерева ставали мури, а монастир, і дзвони, і весни з цвітом, сонцем та соловейковим співом були ті ж.

Минула остання зима. Зацвіли знов сади, знов загриміли солов’ї, а дзвону не стало. П’ятилітка. Металу треба. Індустріалізація. Зняли й відвезли дзвони.

Селюх піднімає від землі очі і не пізнає краю свого.

Але обрізанка вже давно поржавіла. Навколо мужика мур багнетів, селькорів, гепістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому шорсткому лиці, крутили назад мозольні руки...

Крицевими дорогами мчать у далечінь поїзди. Там сніги, морози. Там сосни шумлять і виють білі ведмеді. Соловки. Страшне, незабутнє слово, страховище і рана віків. Мільйонна могила України.

— Цить, дитино! Нема нашого тата. Забрали нашого тата. Мовчи, сирото живого батька...

Чорні, з розчухраними чупринами хробаки українського чорнозему курчаться від стисків півбігунових морозів, лізуть у сніг. У допрі син сидить, виспівує:

Коли б не така земля, коли б голі скелі росли. Над степами летить крилатий жах. Хмарами, мов сполохане гайвороння, здіймаються і відлітають у безвість села. Падають від куль, топляться у хвилях рік, пухнуть голодом на широких дорогах.

Перша колективна осінь. Трактори, молотилки. Порвані і загнані мужики. Очі олов’яні, очі сердиті. Вечірні, ранішні пайки, брехня і ударна праця.

Зі столиці, півстолиці і далі — біжать накази:

Хліб ще на полі, у колосках клякає до землі. По полях зграї череватого вороння, від краю до краю лунають матюки. Ночами діти лущать у пелені дорогоцінне зерно і несуть голодним батькам.

«Україна, хлєба! Давай хлєб!» Телеграфні дроти, телефонні дзвінки, голосномовники й надавачі — «хлєба!». По станціях, по редакціях, по бюрах урядів цокотять машинки, вистрочують статистики, вистрочують накази, вистрочують нервово: «Хлєба, хлєба і хлєба!»

Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб».

Не хватає рук. Риплять і розвалюються трактори.

З незібраних піль зганяють колгоспника, знімають останнього трактора і починають молотити.

Безконечні скирти зібраного збіжжя. Небо затягається сірою поволокою, подуває вітерець і починає посівати дрібний осінній дощик. А колгосп молотить. Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сіє, поливає його, а дядьки курять махорку і заціплюють кулаки.

— Наїсися, проклятий чорте! Вилізе тобі боком даремна праця! — гуторять і спльовують. — Такого марнотратства ще світ не бачив.

— Ну що ж... Савєцька, значить, власть. Що захоче, те й зробить, — зауважує якийсь посмішник. — У них, бачите, усе по плану, тьху! — виплювався, і легше стало.

— Коли б вона, так Бог дав, по плану і ноги витягнула... Теж власть...

— Прийде й на неї. Як не попухнем з голоду, дочекаємося... Цар не так стояв і то полетів, полетить і це страхіття...

А дощик посіває. Дерчать телеграфи, летять гострі накази з матюками. Міняються плани праці, міняються управителі. Старі під суд, а на їх місце приходять нові жертви Соловків. А хліб тим часом пускає паростки і зеленіє. Дядьки курять махорку і з’їдають сарказмами владу.

— Все, все забрали нам. Ах, мамо! От вже ніяк не знаю, за що нас покарано. Ну й за що, — продовжує Надія. — Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розділять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б ні?... Навіть їм не хватило. «Що ж будемо ми їсти?» — питають люди. «Нам до того нема діла, їжте те, що на полях лишилося». Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлібозаготовку. А хіба ми винні, що у них такі машини? Коли б ви тільки бачили, які то машини. Пустиш снопа — і половина зерна лишається. А все ми винні. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони — ми! А після все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з піль, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили. І знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Ті, що там, високо? Чи ті, що видумали все оте божевілля? Певне, що треба на когось зіпхнути вину. Треба когось покарати. І от маєш... Пухни з голоду...

Це було в останньому році п`ятирічки… Літо минало. Країна нічого не думала, нічого не знала, крім думи про хліб. Хліб, хліб і хліб. Україна вкрита бур’янами. З Москви б’ють тривогу. «Україна позорно отстайот! Партія і вся страна ждут от України полнава випалнєнія плана хлєбазагатовак... К кулакам і іх пасобнікам нада прімєнять самиє жестокія мєри воздєйствія...»

— Чекай, чекай того плану, — говорять голодні, обідрані «кулаки». — Ми знов винні. Винні, що в грязюку сіяли. Винні, що зерно змішане. Винні, що спізнилися. Ми винні!.. Але чекай. Колись знайдемо того винного. Знайдемо і примінимо міри...

Сади обнесли ще за літа. Нема вже осини, нема запахів горілого бараболиння, нема шелесту кукурудзяного листу і розцілованих барвистих яблунь. Село — колгосп згортається, гнеться до землі, село ціпить зуби і нащетинюється.

Ночами по полях тіні. Це лущать ліпші колоски і несуть додому.

Малі діти годують батьків. Годують краденим. Годують з дня на день, не знаючи, що буде завтра.

Для збору бур’янів кинуто цілий народ, військо, пресу, письменників і вчених. Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба. Все життя велике й барвисте під знаком хліба. Молотили, віяли, сортували. Зерно забрали, а послід поділили між працюючими. Зерно тим часом зсипали у монастирській церкві.

Минали місяці, і ставало тепліше. Снігу меншає, чорними латами криється земля. Вітер хитає дерева з набряклими бруньками, а над ними літають та крячуть ворони.

Одного ранку пустився теплий дощ. Під капіжем калюжі води. Зі стріхи струмочками дзюркотить вода, гомонить і творить великі чисті баньки. Сірко щільніше тиснеться до стіни, міцніше звивається, краще втушковує свою голову під себе. На селі глибокий спокій. Собаки не брешуть. Кажуть, нема. Поїли їх. Один Сірко лишився. Ніхто не турбує його. Не дражнить нервів гучний собачий гавкіт. Можна спокійно спати.

Зате не може спокійно спати Корній. Пішов до комори, вніс гарнець висівок.

— Це вже, Маріє, останні... Спечи якось... Знаєш. Може, ще більше кори... Прибав... прибав, чуєш... Вчора зовсім добре смакувало...

— Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить...

— То-то... А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?

Марія не могла відповісти. Кашель западющий мучить. Відкашлялася.

Марія пекла з останнього. Спала, кашляла, брала останнього коржика, ламала наполовину і йшла до Надії. Та хвора, ледве зводиться. Марія приносить кусник коржика.

Марія стоїть над дитиною і думає: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба...»

Дивиться у вікно. На подвір’ї дерева вбираються бруньками. Земля ще кормить їх, а закони Маркса не заборонили їм родити нове життя і нову радість. Далі видно пригірок. Чорні плями землі мають у очах. Ступає полями весна.

Там зустрів її Корній з скривавленою сокирою. Здригнулася і відступила взад.

— Чого злякалася? Зарубав шкапу. Треба ж щось їсти. Живе ще мале?

— Е-ет!.. — виговорила і згадала щось давнє. Махнула рукою.

— Кажеш, нема надії? Йшов ото і трьох зустрів. Несли на кладовисько. Вже мруть. Діти мруть. Коли б хоч до зеленого дотягнути. У нас ще один Сірко лишився... Шкода його...

Марія не сказала нічого. Пішла до хати і лягла. Лягала кожний день і, лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію. Пригадувала її маленьку Христусю і вставала знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна ж дати загинути живій дитині. Мертвий мусить відчути біль її і встати.

Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала у вузличок і йшла. Йшла поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги, ніби прощалася кожний день з полями, з садами, з небом. Після йшла далі.

Знов та весна. Ах, коли б ще хоч раз вийти на поле, поглянути на цілу ширінь його, поглянути у далечінь і згадати минуле. Не треба й згадувати, само на думку пливе. Ні години, ані хвилини нема, щоб чогось не згадати.

Полями сновигають люди. Чого шукають вони там? У відталій землі на бараболиську можна гнилу бараболину знайти. Часом можна і не гнилу. Але щастя, коли поблизу нікого нема.

Сергій Гнида і Карпо Фіян друзі були. Йшли разом ціле життя і разом пішли збирати гнилі бараболі. У одному місці натрапили на невикопане місце.

— Це, — каже Гнида, — моє місце. Я ж його побачив...

— Не кажи дурниць. Побачив його я. Я ще з осені знав, що тут не викопали... Навмисне йшов... — відповідає Фіян.

— Ой, чуєш! Краще відступися. Йди собі далі. Там знайдеш! У мене ж знаєш скільки дітей?..

Вперлися. Гнида хроснув рискалем Фіяна, і той лишився на бараболиську лежати. Гнида зі страхом копав сам скарб, копав з пропасницею. Що, як знов кого нечистий нанесе?..

Після довго оповідали в селі, що Гнида зарубав Фіяна. Влада якось не чула цього, бо труп Фіяна зник, і невідомо куди. Шукати не було часу.

Корній обгризає велику кінську кістку і виносить її надвір.

— На-ту-на! На! Сірко! Де ти подівся? На, їж!.. — Давав псові, той глотав, а Корній стоїть і дивиться, їж, їж, бо на завтра, може, й не дістанеш.

У запічку сидить Марія. Корній знає, що то дружина його. Багато, багато літ прожили разом. Вона хоче їсти. Що віднесе завтра Надії?

— Треба б, Маріє, забрати її якось до нас. Не можеш ти ходити...

— Треба б, але як. Вона ж не піде. Не дійде до нас. А дитина? Ну, може б, ти дитину ще доніс, але як її забереш?..

Вечором Корній підгострив сокиру і вийшов на двір. Темно. На небі до погибелі зір. Молочний Шлях на цілу ширінь розлігся. […]

Корній загукав пса. Підбіг Сірко, лащиться, лиже руку, ту саму руку свого пана, яка тримає сокиру.

— Ти, ти, ти! — погладив Корній Сірка по великій, м’якій голові. І майже раптом Корнієві стає шкода собаки. Положивши сокиру на землю, сів коло нього на мокрому, обняв Сірка. Пес заскавулів і пригорнувся до старого.

І так тривало довго. На високому, ніби зі сталі, небі зорі, Молочний Шлях… Сірко і Корній сидять, обнявшись, і слухають спів.

— Так, так, собако, — шепчуть Корнієві вуста. — Минулося наше. Знайшов я тебе маленьким цуциком і думаю: рости. Маю господарку, і будеш охороняти. І хіба ти не охороняв? Ще й як... Боже мій! Ще й як... Цілими ночами бігаєш і гав-гав! І гав-гав! Я працював. Не раз прийдеш на подвір’я, ніг не можеш підволокти. Ляжеш, а ти все своє, все тільки своє... Правда ж? Не плач, собако. Не плач хоч ти...

Ніч ішла, дихала весною. З далеких піль віяло запахом чорнозему. Корній чує той запах, і в ньому збуджуються спомини.

— Йди, собако... Йди геть, а я піду також. Йди і не спокушай. Не можу підняти на тебе руку.

— Чи ж, думаєш, можна спати? Думаю про Надію. А що, як не встану... Підеш до неї ти... Може, завтра підеш.

— Завтра мушу йти шукати щось їсти... А у хаті холодно... Є там у печі жар? — Пішов до печі і відхилив кружка. — Є. Підложу дровець. Ти вже не рухайся. Лежи, лежи. Сам підложу.

Підкинув сухих трісок, і огонь одразу спалахнув. Приложив кілька полінець і грів старечі мокрі руки. Після горщик води до вогню поставив, взяв з постелі подушку і рядно, нагрів коло печі і обкутав Марію.

— Ну, ну! Лежи вже. Хоч трошки зогрієшся. Завтра десь полізу. Може, якраз що знайду... А може, й знайду...

По хаті бігає зайчик світла з печі. Стрибнув на полицю, освітив її... Корній щось пригадав, підійшов до полиці і сягнув рукою за бруском, що лежав там. Після коло печі присів, положив на коліно сокиру і почав гострити її.

Гострить довго. Зупиняється, відпочиває, великим пальцем пробує лезо, чи гостре, а після далі шурає по ньому бруском.

Гострю от... Завтра піду у поле, а там без сокири нема чого робити.

На завтра ледь світ пішов у ліс. Не на свою сторону південну. Ні. Зробив чимало дороги через село, через береги коло колишнього монастирського млина і вийшов туди, де стояв колись хутір Мартина.

Тепер тут поле. Зник зелений хутір. Знівечено сад. Революційний буревій з притиском шалів в таких місцях, де цвіли сади, де чути було сміх.

Он там закинутий колодязь. Корній підійшов до нього і зупинився на тому місці, де колись витягала Марія воду. Скільки це вже минуло років? А скільки днів? Багато, дуже багато, але все пережилося, і здається, був це один день.

Сонце піднялося високо. Небо синє і прозоре, як око дитини. Підсонна сторона звільнилася від снігу і протряхає. Он там Корній орав. Там, під пагорбком, там, де ота одинока деревина стоїть. Там далі був тоді ще лісок, але змела його революція. Ще далі запуст. Треба піти туди. І Корній подибав в сторону запусту.

Але це вже не є запуст. Це вже давно ліс. Корній придибав, став під високими дубчаками і зняв шапку. Над ним літали, і крякали ворони, високо, високо кружляє шуліка. На високому стрункому дубчаку якийсь запопадливий птах мостить кубло. Бруньки дерев свіжі, пахучі, набряклі. Під ногами мокро, чути. весну. Навіть від мокрої землі чути.

Корній шукає їсти. На думці жінка, дочка і маленька внука. Всі вони хочуть їсти, всі чекають на нього дома. І ступав по лісі, дивився на птахів, на дерева і рослини... Що ж він тут знайде? Все не на їжу створене. Начохрав дещо бруньок, настругав березової кори. А після пішов на взлісся.

Сонце і сонце. Скільки сильного молодого сонця! Геть, як гляне око, стелиться соняшний легіт, мліє земля. Здається, твориться святе таємство опліднення.

Йшов просто через неорані поля. Трапилося щастя, зовсім несподіване і зовсім виняткове. У невеличкому рівчаку, де ще був сніг, лежав мертвий заєць. Корній надибав на нього, зупинився. І довго стояв, бо як же можна повірити, що то дійсно заєць, мертвий і готовий на те, щоб тільки взяти його, роздерти і з’їсти. Після Корній відчув радість і, не згинаючись, подивився навколо, чи нікого нема, та голосно висловив вдоволення.

— Так! Значить, і з’їм дещо. Значить, додому дійду і покажу: дивися, Маріє! Тут маєш що їсти. Це я знайшов сьогодні, цього веселого соняшного дня.

І Корній піднімає зайця. Він навіть ще не пробував гнити. Зовсім цілий і зовсім свіжий. Розтяв його гострою сокирою і, віднайшовши сухе місце, присів відпочити та підживитися. Думаєте, що він сьогодні що їв? Де там! Що було йому їсти? Встав чоловік і подався. Добре, що хоч Марія ще спала.

Думав за Марію: «Коли б знав, що зайду додому, не починав би того зайця. Хай би був дитині. Тож ото воно є, що не зайду. Як зайдеш, коли ноги підгинаються і не хочуть йти... Що хоч роби, а вони не хочуть, і кінець. Хоч ти сядь та плач».

А тут ще й вітер. Такий, чуєте, вітер зірвався і пхає чоловіка, куди йому заманеться. Воно весною завжди буває вітер, але такого прудкого, такого нагального щось не пам’ятається. Ні, ні... Такого щось не пам’ятається, щоб ходи не дав, щоб валив з ніг, мов дитину яку.

З’їв кілька шматків заячини, звівся на ноги і почав наново боротьбу з вітром. А сонце, знай, світить, знай, горить собі ясно і невблаганно. Корній довго, дуже довго йде, оглянувся, а ліс за ним недалеко. Поки добився до млина, почув у шлунку болі, курчився, а після не видержав, блював.

«І чого то так далеко було йти? Казав собі: не йди, чуєш, таку милю. Не дотягнеш назад ніг. Бачиш же, що ти з себе уявляєш? Ні. Таки пішов. От тобі й пішов. Тепер ноги тремтять і спробуй далі йти».

Розважав Корній, а тим часом дивиться на викинене назад м’ясо. Шкода. Зігнувся і поволі з’їв знов. Може, по-друге такого не станеться. Може, якраз Бог дасть, що не станеться...

Проходячи селом, ніс свого зайця і сокиру під полою. На вулицях порожньо, але все-таки краще не спокушати. Хто його знає... Все в такий час може трапитися.

— Ще живеш, Маріє? Приніс он зайця. Опорай, з’їж сама і кусник занеси їм... Не була у них? Ох, ох, ох! Нема сили... Дивно, як та сила кудись зникла. От прийшов до хати, та тепер хоч коня запрягай і виволікай надвір. Мабуть, і дров не маєш? Що? Маєш? Ну, то я дещо приляжу. Ще скільки живу, так не зморився. Можу забожитися, що правду кажу. А я вже дещо і поїв... Сів собі коло млина і пополуднував...

Говорив, поволі вкладався на голій лаві і заснув. Марія поралася з зайцем і не турбувала Корнія. Хай відпочине...

Прокинувся вечором і забачив перед собою Марію.

— Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: «Надіє!» Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, Каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її...»

— Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? — кричав Корній. — То ж так не можна!..

— З’їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але... — Марія нахилилася до Корнія і шептала: — Вона задушила його... Задушила... Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється...

Марія розвела руками. Корній запер віддих. Слухав, і здавалося, сниться страшний сон.

Марія знов лягла, а Корній вийшов. Вернувся пізно, зовсім уночі. Марія лежала на постелі і дивилася у темноту. Почула рейвах і подала голос:

— Казала не приходити. Чого, каже, будете ходити. Все одно...

— Ах, дитино, дитино! Чого ходити? Вона не знає, чого ходити...

І Корній вийшов на двір. Але, виходячи, взяв з собою сокиру. Темнота і тиша. Підбіг Сірко.

Сірко підігнув хвоста і відійшов, а Корній попростував на подвір’я сина Максима. Йшов бадьоро. Чувся у силі, і думка працювала особливо добре. Підійшов до дверей і затарабанив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті у сінях голос. Це вийшла Максимова служниця Гафія.

Гафія відчинила, і Корній, не зупиняючись, попростував до кімнати, де спав зі своєю жінкою Максим.

— Хто там? — зривається сонний Максим. Але Корній не має часу відповідати. Перед ним смутні обриси ліжка і Максима. Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру.

Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м’яке, у щось, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука.

А тоді Корній отямився, зупинився, прислухався, чи все в порядку.

Але ніхто нічого не відповідав. Корній заложив на руку сокиру і вийшов.

Надворі зоряно і тихо. Прийшов до себе. Спить. Хай спить. Але де ж там. Вона зовсім не спить. Рухається.

А тепер ще вийду. Ти спи. Спи, моя Маріє, відпочивай.

Підійшов до неї, обгорнув щільно старим кожухом.

— Тепло тобі, Маріє? Ну то спи. А я... Так от і скінчилося... Хочу сказати, що все скінчилося... Жили ми, так довго разом жили, ділили горе і... ет, чи ж треба щось казати?..

Встав і хотів йти, але роздумав і вернувся ще.

— Там ще лишилося трохи зайця? Ні. Я це так питаю... їсти не хочу. От з’їв дещо і не хочеться. Аби хоч на завтра хватило. А ти підеш, певно, до Надії? Піди і скажи, що я благословляю її... Скажи, може, виживе, може, ще буде, не зникне наш рід... Скажи... Все їй скажи...

— Не знаю. Куди, далеко? От вийду, може, щось знайду. Може, знайду синів наших... Може... — Голос його затремтів, утявся сам від себе. Ноги відмовлялися тримати, і він скоро пішов до виходу. Рипнули двері і зачинилися. У хаті темно і тихо.

— Корнію! — гукнула тихо Марія. Нема відгуку.

— Корнію! — гукнула сильніше. Тиша. Надворі підбіг до Корнія Сірко.

— Ходи, ходи, собако! Підемо разом. Будемо йти у світ, десь впадемо, обіймемося і здохнемо разом...

Корній подибав просто у поле, а за ним, опустивши голову і хвоста, волікся пес. Більше вони не вернулися.

Здивувалася, коли прокинулася, що Корнія не було. Кликала раз, другий і третій. Нема. Уночі кликала. Зійшло сонце — кликала, звелася на ноги. Де ж він?

І аж — то почали сходитися люди. Все не наші. Ті, червоні, з стрільбами. Питаються, де старий. Хто його знає, де він. Пішов десь. Шукали чогось, знайшли скривавлену сокиру і забрали з собою. І тоді стало Марії ясніше. Сіла на розкиданій постелі і широко відкритими очима дивилася на людей. Питали її, відповідала. Питали, скільки літ живе. Мовчала усміхаючись.

— Багато, багато, людські дітоньки. Ви не проживете стільки.

Людські дітоньки вилаялися і відійшли. Марія не мала сили, щоб піти до Надії, але все-таки силилася йти. Вийшла на подвір’я і впала. І тут дивно, де взявся. Гнат. Він йшов до Марії. Каже: «Зачув все, що сталося, і дай, думаю, піду. Встань, Маріє... Отак, отак... Обіприся об моє плече. Ну, ну...»

Пручався, крихтав і звів. Марія навіть не здивувалася, що він прийшов. Здавалося, так і треба. Прийшла до хати і лягла на постіль. Гнат сів коло неї, довго мовчки дивився у її обличчя. Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, погаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої заялозеної хустки.

— Ну от... — витиснулося з Гната. — І так є нам кінець? Маріє? Що тобі?

Гнат почув те коротке слово і втягнув якось у себе голову. Западав вечір. Весняне сонце заходило і било пружним променем на саме ліжко. Марія розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку і простягнула її далеко від себе.

— Сонце! — каже вона. — Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?..

Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко. Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні. Гнат усміхається. Після здіймає свою руку, бере у неї Маріїну, ту, що до сонця знялася, і лагідно довго цілує її. Цілує і говорить:

— Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!..

Сонце зайшло, і стала темнота по цілій Україні. Гнат покинув Марію саму. Завтра ще прийде. Марія лежала навзнак, дивилася у морок, у безмежну пітьму і починала поволі передивлятись розгорнену Гнатом книгу свого життя.

Другого дня Гнат не прийшов. Не прийшов і третього. Сходило і заходило сонце, а він не прийшов. Дні Марії добігали кінця. У один з тих останніх днів пішов Гнат навідати Надію. Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив’язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї.

Гнат вийшов в село, знайшов людей і, показуючи на хату Надії, старечим голосом кликав людей, щоб допомогли. Кликав довго, кликав вперто... З понурих, обдертих хат вилазили на весняне сонце опухлі, вилазили немічні, вилазили охлялі. Сходилися на нараду кістяки з розчухраними головами, вгрузлими безбарвними очима, вставали, ніби мертвяки з могил, щоб винести прилюдну постанову. Серед них Гнат. Кривий, висушений дідок, з ціпком в кістлявій руці, з мудрими, грізно насупленими очима. Стояв і проповідував:

— Слово моє, — казав він, — не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..

На небі горить велике жагуче світло. Пливуть хмаринки, з поля дихає вітер і несе запахи вогкої землі.

Гната забрали ще того самого вечора. Пішов услід за іншими і не вернувся.

26258-й день... день останній, день кінця. Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч... Ніч вічності. Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Марія лежить на купі розкиданого на ліжнику лахміття і впалими, широко відкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно.

Надворі цвітуть сади, південь дихає пареним у цвіту вітром і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць.

Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепіреними пальцями ноги... З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму, без початку і кінця... Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар...

Самчук У.* Марія… — К.: Наукова думка, 1999. — С. 101-102, 105-111, 117-118, 119-120, 121, 124-125, 130-142.

Назбиравши в торбинку колосків, русявий сіроокий хлопчина витер з чола піт і кинув погляд в далечінь степу. Вечоріло. Небо згасало, і обрій запломенів багряними розливами останніх променів сонця. Легенький вітер хвилював пшеничне поле залишками спекотного духу літнього дня. В передчутті вечірньої прохолоди вже подавали голос цикади.

Васько перевів подих і, крадучись бур’янами, краєм поля попрямував до села. Скривавлені стернею ноги майже не слухались, перед очима плавали темні плями, у вухах шуміло. Нестерпний голод зводив шлунок і паморочив голову.

Раптом на тлі багряного неба виник силует вершника. «Мабуть, Степан Чалий!» — жахаючись, подумав хлопець. Він миттю запхав торбину з колосками за пазуху і, пригинаючись до землі, наче перепілка, побіг до річки, сподіваючись заховатись в очереті. Але як можна втекти від коня в полі? Вершник невблаганно наближався. Це був Чалий, колгоспний сторож, людина безжалісна і жорстока. Він об’їжджав поля і виловлював бідолах, які, рятуючись від голодної смерті, збирали колоски. Не маючи в душі співчуття, сторож лупцював нещасних людей нагайкою, тягнув їх до контори, щоб звідти передати в районну міліцію. З його «легкої» руки за три кілограми колосків потрапили до в’язниці Петро Чиж та Іван Гуленко. їхні сім’ї, залишившись без годувальників, вимерли від голоду. Ніхто не знає, що зробив Чалий Христині Савчак, але напевне після знущань в конторі, куди він волочив її, наче худобу на вірьовці, вона прибігла додому і повісилась.

Васька Чалий побачив ще здалеку, пришпорив коня і закипаючи злістю, наближався до жертви, впевнений, що хлопець назбирав колосків. Васько вже зрозумів, що не втече, але біг з останніх сил, жалячись кропивою та обколюючись будяками. Та позаду вже чувся важкий тупіт кінських копит.

— Ах ти ж виродок! Ти ще тікати будеш? Ось тобі! — вперіщив батогом переляканого Васька озвірілий від люті Степан. Хлопець, заскавулівши, наче щеня, метнувся вбік, але ще один удар вогнем обпік йому спину. Васько впав, затуляючи лице руками та скрутившись клубочком від болю.

— Їж землю, або своє гімно будеш їсти! — заревів Степан, зіскочив з коня і ще раз хльоснув батогом дитяче тільце. Гудз, що був зав’язаний на кінці батога, вдарив Васькові по голові, з вуха потекла кров. Не усвідомлюючи від болю і жаху, що робить, він схопився на ноги і кинувся тікати. Поки Степан сів на коня, Васько вже добіг до Геращенкового дворища. Там, відколи помер старий Геращенко, років сім ніхто не жив. Стіни напіврозваленої хати руїною жовтіли з поміж старих, розлогих яблунь. Забігши в сад, Васько раптом втратив землю під ногами і полетів кудись вниз. Це була яма-погріб для зберігання буряків. Глибиною до трьох метрів вона мала глекоподібну форму, розширена донизу та звужена зверху.

— Де ти, паразите? Вилазь, бо вб’ю— закричав Степан, зупинившись біля розвалин.

Васько лежав на дні ями. Приголомшений падінням, наче крізь сон він чув голос Чалого. «Щоб тільки не знайшов» — лихоманила думка. Потім в голові загуділо, тілом пройшла хвиля слабості і Васько знепритомнів.

Отвір ями, оброслий бур’яном, був майже непомітним. Проїхавши двічі по саду і двору, Степан виматюкався і вирішив, що хлопець втік в очерет, який нескінченною смугою тягнувся понад річкою.

Опритомнів Васько аж уранці. Розплющивши очі, він побачив клаптик світла, що пробивалося зверху. Густий бур’ян звисав з боків над ямою, і отвір був майже закритий зеленим сплетінням. Васько спробував піднятись, але біль в спині зупинив його. Застогнавши, він повернув голову набік і, напружуючи зір, почав розглядати яму. Стіни внизу були розриті норами, жодних залишків буряків в ямі не було, повітря затхле, просякнуте пліснявою і цвіллю.

«Що робити? Як звідси вибратись? Треба кричати, може хтось почує. Ні, краще спробувати самому вилізти, а то, не дай Бог, Степан почує. Не буду кричати», — вирішив хлопець і знову спробував підвестись. Різонуло в попереку і грудях, але він витерпів і сів, а щоб не впасти, обхопив коліна руками. «Отак посиджу, а як трохи переболить, спробую встати на ноги». За спиною щось зашерхотіло. Васько вдивлявся в темряву, але нічого не бачив. «Мабуть, ящірка» — подумав він, бо не раз бачив дома в ямі невеличких чорних ящірок з червоними черевцями. Вони шмигали поміж буряками, а коли вдавалося їх дістати і доторкнутися, завмирали, прикидаючись мертвими, і ставали схожими на кам’яні фігурки. Та шерхіт почувся знову, але вже ліворуч. Повернувши голову, Васько побачив щура. Величезний, з настовбурченою шерстю та довгим хвостом, він дивився на Васька і не збирався тікати. Очі гризуна світились, наче два червоні вогники. Пересиливши біль в спині, Васько став на ноги. Щур, ще більше наїжачивши шерсть, вищирився і почав наближатись до хлопця. Неймовірний жах охопив Васька, але безвихідь та інстинкт самозбереження спрацювали мимоволі. Він з усієї сили вдарив щура ногою. Від удару той, наче м’яч, гепнувся об стіну ями, гидко кавкнув, упав на землю і раптово стрибнув на Васька, опинившись у нього на грудях. Хлопець дико заволав і збив руками гидке створіння. Та щур з пронизливим писком знову кинувся на Васька і вчепився йому в ногу.

— Ой-ой-ой! — закричав хлопець і, вхопивши щура за спину, відірвав його від ноги та щосили жбурнув на землю. І майже не розуміючи, що діє, почав топтати гризуна ногами, цілячись п’яткою в голову, аж доки щур перестав рухатись. В той момент Васько почув писк позаду себе і, озирнувшись, побачив ще двох щурів, які наближались до нього, оголивши зуби. «Тікати, бо загризуть! — вдарила думка. — Вилізти наверх». Перший щур, який скочив на Васька, був миттєво задушений, другий завис на нозі і вп’явся зубами в литку. Васько відірвав його, кинув під ноги і ударом п’ятки розчавив голову гризуна. «Треба вилазити, кричати, може, хто порятує». Та рятувати було нікому. На старе Геращенкове дворище рідко хто заходив, тому відчайдушні крики Васька ніхто не почув. А щурі, вилазячи з нір, накидались на нього з пронизливим писком. Васько відривав гидких тварин від себе, бив ними об землю, давив ногами і несамовито кричав. Під ногами чавкали затоптані та задушені гризуни, деякі, конаючи, моторошно пищали. У нападі жаху та люті хлопець діяв як пекельна машина. Нарешті в ямі настала тиша. Крім Васька, всі були мертві. А він, хрипло дихаючи, стояв посеред ями і гарячково обмацував руками тіло, бо, здавалося, що по ньому ще бігають розлючені щурі. Та згодом страх перейшов у байдужість, а потім у свідомості Васька почала зароджуватись і наростала велика злість. Він відчув себе сильним і сміливим. З’явилася впевненість, що з пастки, в яку він попав, можна вибратись. Він вибирав місце, де земля була м’якою, бо вирішив рити нору догори. «Хоча б яку-небудь палицю або тріску знайти!». Але нічого подібного в ямі не було. Васько почав рити руками. За кілька годин знесилений важкою роботою хлопець сидів на дні ями і, розминаючи занімілі пальці, дивився на клаптик неба, що проглядався між навислими бур’янами. Голод ставав нестерпним. Згадка про відсутність будь якої їжі знову кинула Васька в розпач. Він пригадав, як, тікаючи від Чалого, викинув торбинку з колосками, і розпач змінився страшною люттю на Чалого, на щурів, на весь світ. Вогнем пекли рани на ногах та спині, щурі все-таки покусали його. «Треба вибиратись, треба рити, треба нагору», — пульсувала думка. Воля і свідомість концентрувались, переборюючи голод, який перетворював людину на звіра. «Їсти, їсти, бо помру з голоду і ніхто мене тут не знайде». Наче вві сні Васько нахилився, взяв у руки щура і спробував розірвати його навпіл. Але з того нічого не вийшло, тіло гризуна виявилося міцним і розтягувалось наче гума. Тоді Васько почав гризти щура зубами. Розірвавши шкіру, зідрав її, оголивши тушку. М’ясо було слизьке, з гіркуватим присмаком, та хлопець на те не зважав. Покінчивши з цим, Васько схопив ще одного гризуна і, порвавши його на шматки, обгриз м’ясо. «Нічого, що це щур, — думав хлопець. — М’ясо всяке можна їсти, тепер я не помру від голоду, тепер я виберусь!» Він продовжував рити нору і раптом почав відчувати себе щуром, великим, сильним і злим. «Я щур, щур... я вирию нору, я виберусь», — лихоманило Васькову свідомість. З його вуст вирвався пронизливий щурячий писк. Він вже не відчував болі і закривавленими пальцями грібся в землі.

Минув ще один день і ніч, знову настав ранок. Втомлений Васько спав на купі наритої ним землі серед решток розірваних щурів, що вже починали розкладатись, тхнучи гниллю. Нора вже була більше метра, ґрунт попався глинястий, але не дуже щільний з прошарками піску та вапняку. Прокинувся Васько від холоду. Страшенно хотілося пити, нестерпно боліла голова, та страху і відчаю не було. «Рити, рити далі!» І він рив. Нагорі пішов дощ. Поодинокі краплі води, стікаючи по стеблинах і листях бур’яну, падали в яму. Васько ловив їх і жадібно злизував з долонь разом із землею.

Степан Чалий кілька разів заходив до Васькової матері Галини, шукаючи хлопця, але його вдома не було. Нещасна жінка плакала, а з нею плакала і трьохрічна Оксанка — сестричка Васька.

— Не приходив додому Васько, я вже його скрізь шукала. І в поле ходила і понад річкою, ніхто ніде його не бачив.

— Брешеш! Ти його десь заховала, підеш за нього в каталажку. Я вас виведу на чисту воду, гнидники паршиві! — погрожував Степан.

Галина, яка вже починала пухнути від голоду, була у відчаї. Васько пропав. Чоловіка, Петра, поховала навесні. Помер від запалення легенів. Коли почався льодохід, Петро хотів наловити риби. В каламутній воді щуки втрачали орієнтацію і випливали на поверхню так, що деколи було видно їх голови. Петро, орудуючи довгою міцною лозиною, перебирався по плавучих крижинах туди, де на повороті русла ріки скаламучена вода вирувала біля старих верб. Там йому одного разу вдалося вбити кілком двох величеньких щупаків. Та коли наступного дня він майже доплив до того місця, крижина під ним перекинулась. Петро опинився в холодній воді на середині річки. І якби не допоміг сусід Павло, вибратись з вируючої крижаної каламуті йому б не вдалося. Але після того Петро зліг і за два тижні помер. Галина лишилась з малою Оксанкою та чотирнадцятирічним Васьком, який в усьому був схожий на батька. Добрий, спокійної вдачі, він жалів матір, в усьому їй допомагав. В поле за колосками його погнала біда. В хаті не залишилося жодної зернини, вже їли бур’ян і почали пухнути від голоду.

Заїхавши черговий раз до Галини і пересвідчившись, що Васька дійсно немає, Степан вирішив, що той десь переховується. «Нічого, нічого, я того байстрюка знайду і шкіру з нього спущу», — скаженів сторож. А тут якраз нагодився голова колгоспу:

— Що ти, Степане, робиш? Тільки коня ганяєш дарма. Колоски крадуть, а ти куди дивишся?

— Та вчора ж Гливу відправив, а вони його випустили, кажуть, що немає доказательств! А де ж я візьму ті доказательства? Колосків при ньому не було, і не признавався, гад. Бив його як Сидорову козу!

— Нічого не знаю. Або роби, або я тебе заміню. Мабуть, відпускаєш ворюг, жалісливим став!

Чалий погнав коня, б’ючи його стременами по боках так, наче тварина в чомусь була винною. А виїхавши в поле, цвьохнув батогом і понісся галопом. «Де ж той шмаркач? Невже здох в очереті або втопився в річці?» — думав про Васька.

Під’їхавши до Геращенкового дворища, Чалий зіскочив з коня, оглянувся навкруги, прикидаючи, де міг подітися хлопець. Вирішив шукати в бур’янах, в очереті на березі річки, а вже потім в яру біля лісу в заростях терену. Там і чорт міг заховатись. «Вже минув тиждень, невже він додому не навідався?» — запитував себе Степан. «Як не знайду ніде, зроблю вночі пару засідок у дворі в Галини і все одно спіймаю». Переходячи дворище, Степан мало не впав у яму.

— Тьху, твою мать! — вилаявся він і вже рушив йти далі, та раптом з ями почулись глухі звуки, схожі на шурхіт зерна, яке сиплеться з мішка. Чалий підійшов до отвору і, розгорнувши бур’ян, заглянув у яму. Спочатку в темноті він нічого не побачив, та згодом, напруживши зір, розгледів купу наритої землі і щось збоку, схоже на отвір. «Що ж там таке? Може, звір який впав у яму та вирив нору?»

Васько забився в нору і, затамувавши подих, чекав. Степан сперся руками на край отвору і вдивлявся в яму. Раптом земля під руками посунулась і обвалилась разом з бур’янами. Чалий завис униз головою, борсаючись і гарячково чіпляючись за коріння бур’яну. Та це йому не допомогло і, втративши рівновагу, він гепнувся на дно ями. Падаючи, Степан вибив руку і боляче вдарився об землю животом, а лицем зарився в купу наритого ґрунту, забивши ним ніс і рот. Відхаркуючи землею, Степан підвівся на ноги. В цей момент Васько, наче щур, пронизливо заверещавши, блискавично кинувся на нього прямо з нори. Страх паралізував Чалого, він безпорадно підняв перед собою уцілілу руку, інстинктивно захищаючись від нападу. Але Васько вже завис у нього на плечах і зубами вп’явся в шию. «А-а-а!!» — дико закричав Степан і, вхопивши Васька за чуба, рвонув його від себе. Та було пізно. Васько вхопив його зубами за горло і різко стиснув щелепи. Чалий захрипів і впав, забившись в агонії, а Васько не розтискав зубів і в нападі несамовитої люті нігтями рвав йому обличчя. За хвилину Степан вже не рухався, він був мертвий. Васько піднявся на ноги, виплюнув з рота кров і переможно заверещав. Він відчував себе великим сильним щуром.

Степанів кінь стояв біля річки і чекав господаря, радіючи відпочинку та відганяючи хвостом настирливих комах. Почувши пронизливий вереск, він стріпнувся і поволі пішов на звук. Зупинившись біля ями, кінь фиркнув, заіржав і гребнув копитом землю. У Васька, який почув коня, миттєво з’явилась надія якось вибратись за його допомогою. «Може, підійде, та вуздечка звине в яму, а я вхоплюсь і вилізу», — думав хлопець.

— Кось, кось, кось! — покликав він коня, але той не бачив людини, а тому не розумів, хто і звідки його кличе. Потупцювавши біля ями, кінь помотав головою і помалу пішов геть. До вечора він бродив понад річкою, чекав Степана...

Васько почав обшукувати мертвого, сподіваючись знайти якусь їжу. В кишені піджака знайшов невеличкого складного ножа. Почав ним рити землю. Відчуття часу втрачалося. Нора була доволі вузькою, землю доводилось вигрібати руками і ногами. Васько падав знесилений, знову підіймався і знову рив, думкою був там — нагорі. Весь час хотілося їсти, в животі пекло вогнем. Розпатрав ще одного щура. Рвучи задубіле слизьке м’ясо, що вже почало гнити, не зміг перебороти огиду, кинув ним об землю. А нагорі зашумів дощ, справжня літня злива. По стеблах зім’ятого бур’яну, що китицями звисав донизу, почала стікати вода. Тоненькі цівки животворної небесної вологи врятували Васька від спраги. Квапливо хапаючи губами воду, він раптом згадав, як навесні пив березовий сік прямо з бузинової трубки, забитої у стовбур дерева. Згадав, як носив з лісу глечики, наповнені свіжим соком, а мати, лагідно гладячи його рукою по русявому чубчику, говорила:

— Молодець синку, наносиш повну діжку, зробимо квасу-сирівцю і поставимо його в погребі. А влітку, коли буде жарко, питимемо.

Квас вона заправляла пахучою сушнею із грушок, терену та яблук. Бувало, прийде батько з сінокосу весь спітнілий, вип’є кухоль квасу і, змахнувши з лиця піт, скаже:

Спогади вдарили в груди хвилею жалю і розпачу, Васько гірко заплакав. Але вже за кілька хвилин заспокоївшись, вперто і наполегливо продовжував рити нору. Знав — залишилось небагато, бо вже траплялись корінці бур’яну, а це означало, що поверхня близько.

А в селі лютував голод. Люди їли бур’ян та листя дерев. За викрадені з колгоспного поля колоски карали жорстоко, а дома зерна майже ні в кого не було. Дорізали виснажених корів та коней, а дехто, впавши у відчай, їв навіть собак та котів. Ловили горобців і ворон, варили черепах та слимаків. Та це не допомагало, і жертв голодомору ставало все більше.

На околиці села, під горою, неподалік від яру, що розділяв простір між луками та людськими огородами, стояли три хати — Штима, Вовка та Сидоренка. Вони були майже однолітками, добрими господарями і дружними сусідами. Разом провели дитинство та юність, а після громадянської війни одружились, відійшли від батьків і побудували хати. Мали багато діточок і, коли настав голод, старались допомагати один одному. Але безвихідь перетворювала людей на звірів, добрі відносини переходили у сліпу ненависть за шматок хліба або жменю зерна. Діти почали пухнути від голоду першими.

Грицько Штим вже не прив’язував свою кобилу, виснажену роботою та голодом. Взявши мішок, він пішов під гору, щоб нарвати трави та дати тварині, аби та не здохла. Шкапа тим часом, хитаючись на схудлих до кісток ногах, поплелась геть із двору. Йшла на луки, де колись було пасовисько. Але сили вже покидали нещасну худобину, і, добрівши до куща верболозу, вона впала й сконала. Дем’ян Сидоренко бачив її з вікна своєї хати. «Доріжу і візьму собі шматок м’яса» — подумав він і, вхопивши ножа та ряднину, вибіг у двір. Виснажений голодом Дем’ян був схожий на мерця, який піднявся з домовини, тільки очі позначали життя на почорнілому обличчі. Ноги йому заніміли і стали важкими, з грудей виривався якийсь клекіт і хрипіння. «Тільки б встигнути. Огородами, а там через яр і все!» Спускаючись по схилу в яр, Дем’ян спіткнувся, впав, покотився вниз до струмка та вдарився об камінь. Запханий за пояс ніж боляче штрикнув у стегно, і здалося, що ногу облило, наче кип’ятком. Піднявшись, Дем’ян побачив, що штанина просякнута кров’ю, біль розходився по всьому тілу. Та, не зважаючи на це, він подерся по крутосхилу, впиваючись пальцями в глинистий ґрунт. Ряднина залишилась біля струмка, на камені, чого збентежений і приголомшений болем чоловік навіть не помітив. Нарешті він вибрався з яру і, кульгаючи, пішов до куща верболозу. Наблизившись, побачив, що шкапу вже хтось розпатрав. Біліли обібрані кості, а поруч валялись нутрощі, ще теплі кишки парували. Тільки тепер Дем’ян згадав про ряднину, в яку хотів загорнути м’ясо. Та думати не було коли, і він схопив в оберемок все, що залишилось від кобили, та швидко пошкандибав додому. Біля верболозу залишилось кілька кісток та шматки шкіри з хвостом. Коли Штим з мішком трави повернувся додому, до нього підбіг найстарший син Микола:

— Тату, нашу кобилу хтось зарізав на луках, я бачив, як два дядьки понесли м’ясо в ярок!

Кинувшись в сарай, Грицько вхопив серпа і побіг на луки. Там побачив рештки шкапи. Лють затьмарила йому розум. «Повинні бути сліди, знайду гадів і поріжу!» — гарячково кидав поглядом навкруги себе. «Ага, ось!» — нерівна доріжка кров’яних крапель тягнулась по траві до яру. Грицько побіг по слідах, подумки проклинаючи себе за необачність, що не прип’яв шкапу.

Скоротивши шлях, Дем’ян пішов через Вовкове подвір’я. Коли перелазив через плетений з ліщини тин, зачепився пораненою ногою за якусь галузину, закричав від болю і на мить випустив з рук місиво кінських нутрощів. Почувши крик, Вовк виглянув з хати і побачив Дем’яна, який силкувався перетягнути кишки через тин. Мовчки підбіг Вовк до нього і мертвою хваткою вчепився в кінські нутрощі:

— Пусти, гад, в мене діти помирають! Частина кишок відірвалась, і Вовк, втративши рівновагу, впав з ними на землю. «Задушу», — хрипів Дем’ян, навалившись на нього зверху.

В цей час, ідучи по слідах, на подвір’я заскочив Штим. Не тямлячи себе від люті, він махнув серпом по Дем’яновій потилиці. Бризнула кров, і той, обм’якнувши, повалився на бік. Очманілий зі страху Вовк скочив на ноги і наставив перед собою руки, захищаючись від смерті. Врятували його діти, які вибігли з хати і почали несамовито кричати та плакати. Схаменувшись, Штим кинув серпа, обхопив руками голову і заридав...

Роздерши коріння бур’яну, Васько нарешті побачив світло. Ще зусилля, і він висунув голову з-під землі. Свіже повітря, настояне на пахощах трав, одурманило хлопця. Небо здавалось йому надзвичайно голубим, яскравим та високим. «Чи не змінився світ?» — подумав Васько. Та світ не змінився, життя тривало. Вибравшись з нори, він пішов до річки. Там, за очеретом, роздягнувся і заліз у воду. Вона була теплою і голубила змучене тіло, хотілося так залишитись в цій купелі, забувши про все. Та голод не давав забутись, він змією повзав у животі і вогнем пік мозок. «Що робити, куди йти? — міркував хлопець. — В селі можуть зловити і заарештувати за крадіжку колосків, бо Чалий, напевне, доніс куди треба. А як же мати і Оксанка? Треба все-таки навідатись, а там видно буде». Поступово в його свідомості знову почала зароджуватись впевненість у своїх силах, яка переходила в несамовиту лють. Чомусь захотілося пронизливо по-щурячому запищати. «Що зі мною? Я ж людина. Чому відчуваю себе щуром?»

Вночі Васько прийшов додому. Тихо постукав у вікно і, коли побачив там світлу пляму материного лиця, сказав:

Говорили майже до ранку. Васько розповів, що переховувався від Степана в лісі, харчувався колосками, які викрав з колгоспного поля, а додому приходити боявся. Про яму не згадав ні слова.

— А Степана вже третій день шукають, кінь прийшов до контори, а його немає, може, де пропав, ірод, та й тобі минеться. Бо, крім нього, ніхто тебе з колосками не бачив...

Чалого знайшли. Його коня передали новому сторожеві Пилипу Саченку. Одного разу, коли він проїжджав мимо Геращенкового дворища, кінь почав фиркати і повертати до розвалин хати. Пилипа здивувала настирність тварини, і він, попустивши вуздечку, дозволив коневі йти куди той захотів. Кінь зупинився біля ями і продовжував фиркати та гріб копитом землю. Пилип заглянув у яму і побачив там тіло Степана. Вирішили, що його загриз вовк, який жив у ямі, не розуміли тільки, як туди потрапив Чалий.

Васька ніхто не чіпав, про нього наче забули, та хлопець і не показувався на людях. Він пропадав біля річки, бо тільки на рибу була надія. Ще раніше, до голоду, Васько любив ловити карасиків під берегом поміж корінням лози та підводних печерах, знав такі місця, де завжди була риба. І тепер щодня він приносив додому по кілька рибин, рятуючи сім’ю від голодної смерті. Галина раділа, що Бог послав їй такого сина. Коли він, змучений, лягав спати, довго сиділа біля нього, милуючись таким схожим на чоловікове лицем. Одного разу серед ночі в хаті пролунав пронизливий щурячий писк. Схопившись, Галина засвітила каганець. Васько сидів на полу, збуджений, наче й не спав.

— Та ні, мамо, то вам почулося. Мабуть, дошки заскрипіли, як я підіймався, хочу вийти надвір попісяти.

Двір був залитий місячним сяйвом, навкруги стояла тиша. Переборовши в собі збудження і непоясниму лють, Васько подумав: «Мабуть, щурі мене заразили сказом, що на мене таке находить». Ще кілька хвилин — і він, зовсім заспокоївшись, повернувся до хати.

А в селі знову сталася трагедія. Коваль Василь Береза був людиною веселої вдачі. Замолоду любив танцювати і співати, вмів грати на гармошці. Він знав багато смішних приказок і завжди жартував. Та голод і смерть дружини так пригнітили його, що люди не впізнавали колишнього Василя. Він ходив, як примара, шукаючи їжі для сина, який помирав від голоду. Вранці, як завжди, Василь вийшов з хати на пошуки харчів. Голова боліла, тремтіли ноги, голод ставав мукою, відчай розривав душу. Від сусідів потягнуло димом. «Невже їм так холодно, що аж піч затопили? — подумав, та враз, відчувши в димові характерний запах, збагнув: — Варять їсти!» Сусідами Василя були сестри Уляна та Настя, дівчата на виданні. Батьки померли від голоду, залишивши їх сиротами. Сестри жили з братиком, дванадцятирічним Андрійком. Коли Береза відчинив двері, в голові йому запаморочилось від запаху вареного м’яса.

— Де взяли! — кинувся до дівчат. Ті відсахнулись, а старша, Настя, вхопила заслінку, намагаючись закрити піч.

— Куди! — відштовхнув її Василь, ставши біля печі. Заглянув туди і побачив великий чавун, в якому клекотіло, пінячись, якесь вариво. Гарячково вхопив кочергу, потягнув чавуна до себе. Там були шматки людського тіла, з жовтої піни стирчали пальчики дитячої руки.

— Зміюки, гадини, людожери! — заволав Береза, — що ви робите, кого варите? Де Андрійко?

Сестри мовчали. На потемнілих, виснажених обличчях був жах. Василь вибіг на подвір’я, закричав:

Почувши крик, прибігли Левченко, Качур та брати Опанасенки. Дівчат витягли з хати. Настю, яка впала, волочили за коси.

— Він сам помер! — ридала Уляна, — з голоду помер, не вбивали ми його!

— Брешеш, сука, змія!— почали нещадно бити хто чим, кілками, ногами. Бездиханні тіла залишили за хатою. Ніхто їх не ховав, ніхто не розбирався, що сталося. Тільки Береза після того випадку наче з глузду з’їхав. Як примара, ходив селом і, вгледівши в кого-небудь над хатою дим, поривався перевірити, чи не варять людину. Заглядаючи в піч, питав:

Ще до схід сонця Васько пішов ловити рибу. Дрижачи від холоду, він обмацував підводні корчі вже кілька годин, але риби там не було. «Невже я її всю виловив? А може, хтось тут побував ще вночі?» Він вибрався на берег, сів на сонці, щоб зігрітись, і став розмірковувати, де ще можна здобути рибу. Згадав, що років три тому, купаючись із друзями на Прогоні — так називали ділянку річки, де течія була найсильнішою, — вони натрапили під старою вербою на підводну печеру. Туди ніхто не наважився пірнути, бо коріння верби було дуже густе, в ньому можна було заплутатись. «Мабуть, там є риба, треба розвідати», — вирішив Васько. З сорочки він зв’язав щось подібне до торбини, щоб туди під водою вкидати рибу, і, глибоко вдихнувши, пірнув під вербу. З першої спроби нічого не вийшло. Поки Васько шукав отвір поміж корінням, запас повітря в легенях скінчився і довелось виплисти на поверхню. Відсапавшись, він знову пірнув і вже тепер протиснувся в печеру. Там було багато риби, але вона мала простір, щоб тікати. Великі карасі та лини ковзали по руках, а спіймати їх не вдавалося. Повітря знову скінчилося, і Васько, вирвавшись з печери, корком вилетів з води, мало не задихнувшись, бо рот був закритий торбиною, яку він тримав зубами. «Що ж придумати? Треба витягнути хоча б пару рибин! Треба знайти шматок сітки з ятера або волока і зробити сільце!» Васько побіг додому і, перекидавши все на даху, надибав клаптик сітки з волока, яким колись батько з сусідом Павлом ловили рибу. Прилаштувавши сітку до лозини, він зігнув її колесом і закріпив кінці, вийшло непогано.

І знову хлопець під водою. Тримаючи в руці своє знаряддя, а в зубах торбину, він почав ганяти рибу вільною рукою. У сільце попали два великих карасі. Вхопивши одного з них за зябра, Васько миттєво запхав його в торбину, а коли почав тягнути іншого, рука заплуталась в сітці. Повітря в легенях скінчилося, треба було негайно вибиратись на поверхню. Та коли почав пролазити поміж корінням, сітка за щось зачепилась, а руку з неї витягти не вдавалося. Напруживши всі сили, хлопець смикнув сільце обома руками, але сітка трималась міцно, мало не перерізавши йому пальці. Васько зрозумів, що може втопитись, груди стиснула задуха, голова тріщала, у вухах дзвеніло, він почав непритомніти. Та страху не було, а натомість несамовита лють оволоділа ним. Вільною рукою Васько нащупав корчагу, за яку зачепилася сітка і, звільнивши її, стрілою вилетів на поверхню води. Але лють і збудження ще володіли ним. Вибравшись на берег, він кинув сорочку з рибиною на траву і пронизливо запищав.

— Ти що, здурів? — почулося збоку. Біля верби стояв незнайомий чоловік з оброслим рудою щетиною лицем, одягнений в брудну, розірвану на грудях сорочку та полотняні штани. В руці він тримав сокиру.

— О, так ти рибак, гарного карася зловив, подай-но його мені. Та скоріше! — грізно наказав чоловік Васькові.

Але хлопець, продовжуючи пронизливо пищати, рушив до нього.

— Ану, подай карася! Ти чого пищиш, наче щур? Хочеш зі мною погратися?

Васько блискавично кинувся на чоловіка і вчепився зубами йому в шию, а пальцями в очі. Від болю та несподіванки той впав на землю, одночасно вдаривши сокирою Васька, який саме в ту мить перехопив зубами незнайомця за горло. Сокира увійшла Васькові в спину трохи нижче правої лопатки, але стиснути щелепи він встиг...

Все це з протилежного берега річки бачила Хрущева Марійка. З плачем та криком вона прибігла додому і, захлинаючись, розповіла матері про подію, свідком якої була. Страшна звістка миттю облетіла село.

Біля старої верби зібрались люди. Навіть змучені голодом та пригнічені щоденними смертями односельців, вони не могли спокійно дивитись на цю жахливу картину.

— Це він загриз Чалого, в нього так само було перекушене горло! — раптом скрикнув Пилип Саченко, наступник Степана, сам не вірячи в те, що сказав.

— А хто нору вирив та щурів пошматував? — запитав його Левченко.

— Не знаю, — розгублено відповів Пилип, — люди звіріють...

Це був голодомор. Насильство над людською природою часто викликало з глибин підсвідомості темні інстинкти, які, у свою чергу, породжували схильність до нелюдських вчинків.

Сивирин А.* Хрест Лугового. Повісті. — Тернопіль: Підручники & посібники, 2002. — С. 84-99.

* Мова йде про молодшого сина Максима, який був у селі одним із представників комуністичної влади. «…То лиш він, отой Максим, таким виродком вдався. Нічого у нього святого. Господи! Господи! І що то за страшна дитина…» – з болем казала про нього Марія. – Укладачі.

* Дитинство і юність визначного українського письменника Уласа Самчука були тісно пов`язані з Кременеччиною. У віці восьми років він разом з родиною переїхав до с. Тилявка Кременецького повіту (нині село Шумського району), де закінчив вищепочаткову школу. Потім навчався у Кременцькій українській гімназії, про яку на все життя зберіг найтепліші спогади.

* Автор народився в с. Остапівка Миргородського району Полтавської області. Нині проживає в м. Тернополі.

До змісту книги "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям"