Українське життя в Севастополi Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям Список осіб, які...пережили голодомор 1932-1933 років

Богдан Лановик
Микола Лазарович
Роман Матейко

Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям
КНИГА ПАМ`ЯТІ

70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років,
пам'яті невинно убієнних мільйонів українських селян присвячується

Спогади осіб, які проживають у Тернопільській області
та пережили голодомор 1932-1933 років

Під час голодомору люди жили бідно. Вони їли лушпиння бараболі. Було й таке , що на день людина з'їдала лише одне зернятко кукурудзи. Аби вижити вбивали тварин і їли їх. Щоб отримати кусочок хліба, деякі жінки ходили прибирати у оселях тодішніх чиновників.

під час голодомору проживав у селі Мітлинці Гайсинського району теперішньої Вінницької області, учасник Другої світової війни

Наша хата стояла поруч із сільрадою, яку розмістили в будинку Кузюка Лазара. Господар і його сім'я кудись поділися, а будинок, з ґанком, під бляхою, став місцем, де відбувалося щось тривожне, незрозуміле й гнітюче.

Ми, цікаві до всього діти, зазирали в вікна сільради. Кожного разу картина була одна й та ж, лише дійові особи мінялися. Дядько, наш, сільський, стояв посеред кімнати, а за столом сидів уповноважений з району, і між ними йшла сварка. Тут же були активісти - сільське начальство. Уповноважений кричав, зривався з місця, перехилявся через стіл, махав руками, вихоплював наган і трусив ним перед дядьком. А дядько стояв як укопаний, тільки зрідка піднімав голову і щось несміло говорив. Ми здогадувалися, що все те означає, бо в сім'ях тільки й розмов було про це. Одних примушували записуватися в колгосп, інших допитували, чому не здають хліб, не сплачують податок.

Пам'ятаю, як до сільради привезли підводою майно когось із розкуркулених господарів. Кожухи, свитки, рядна, подушки, рушники, скатерки, сорочки, штани скинули на подвір'ї. Активісти вибрали що краще, віднесли в сільраду. А потім голова сказав до людей, яких зійшлося чимало: "Беріть". Довго ніхто не підходив до того барахла. Потім якась жінка зважилась, узяла кожух і почала його роздивлятись. Хтось із чоловіків тихо мовив: "Марино, хіба це твоє? Бійся Бога. Чуже ніколи не принесе щастя. Кинь". Жінка поклала кожуха й відійшла. Люди почали розходитися. Більшість щиро жаліла "розкуркулених": адже вони були анітрохи не заможніші, аніж решта селян.

Одного дня селом пішла чутка: корови стоять в колгоспному дворі голодні, недоєні, здихають телята, свині. Жінки кидали свої заняття, хапали палиці, вірьовки і бігли на колгоспний двір. Там уже було багато жінок, чоловіки стояли осторонь. Декотрі із жінок уже вели на мотузку корову, теля, коня, тягнули воза, плуга. Двір вирував, як розворушений комашник. Ще кілька місяців, тижнів, а то й днів тому ці корови, коні були власністю селян. Вони здали їх у колгосп, але все ще вважали своїми. І корови впізнавали своїх хазяйок, коли ті часом приходили на колгоспний двір, щоб глянути на свою худобину.

Людський гнів як вибухнув, так і вщух раптово.

Але тиша тривала недовго. На другий день у село наїхали уповноважені, міліція. До сільради почали приводити людей, не тільки чоловіків, а й жінок. У вікно ми, діти, бачили: на дядьків, тіток кричали, стукали кулаками по столу. Після "обробки" в сільраді жінки повідводили корів, коней назад у колгосп, понуро, без крику, із міцно стуленими губами. Та на цьому не закінчилося. Багатьох відвезли в район. Казали, що то були заводії бунту, що підмовляли жінок з надією, що тим нічого не буде. Воно так і вийшло: жінок не арештовували, а чоловіки поплатилися.

У селі об'явився якийсь Баб'яж. Я й зараз не знаю, звідки він узявся і куди подівся. Але добре пам'ятаю легенди про нього. Говорили, що не було такого сховища, яке б він не знайшов, водячи по хатах бригаду по стягуванню податків. Він нюхом чув не тільки продукти, а й золото, срібло, гроші. Вистукував стіни, долівку, лежанку, припічок.

Ми з мамою також сховали що було. Найцінніший скарб - півмішка пшениці, яку мама заробила на трудодні. (Вона в числі перших вступила в колгосп). Сховали ту пшеницю в скриню, а картоплю і буряки - в дві ями: знайдуть в одній, то, може, не знайдуть у другій. Бригаду ми вирішили просто не впускати в хату. Зачинялися і не подавали ніяких ознак життя. Ще звечора набирали води, варили на завтра їжу. Ходили навшпиньках, говорили пошепки. Вікна закривали лядою, тільки вверху залишали частину відкритою. Перед вікном стояло ліжко, я вилазив на нього і дивився крізь ту амбразуру, що робиться на вулиці. А там проїжджали вози з мішками, за деякими з них ішла прив'язана корова. Ми завмирали. Через певний час бригада появлялась біля нашої хати. Рвали двері, тарабанили в шибки так, що ось-ось повилітають. Я й досі не забуду погроз: "Відчини, бо виб'ємо двері. Заберемо - і зогниєш в тюрмі".

Але не вбереглися. Раз я прийшов зі школи, пильно обдивився, чи немає десь поблизу бригади, і побіг до дверей, постукав. Поки мама відчиняла, ніби з-під землі виріс Баб'яж. Він відштовхнув мене і увірвався в хату, за ним уся бригада. Почали трусити. Баб'яж зразу відчинив скриню, повикидав рядна, сорочки, латаний кожух. Побачив пшеницю, наказав виконавцеві зсипати в мішок, а сам поліз на піч, зазирнув під ліжко, під піл. Підійшов до купки барахла, довго оцінював його, а потім відкинув ногою вбік як не варте уваги. В другій половині хати зразу знайшли яму з буряками. Ми й не маскували її, розраховували на те, що цю знайдуть і більше не будуть шукати.

Було шкода забраного, але разом з тим і раділи, що не знайшли другої ями. А там було більше буряків і картоплі, ніж забрали. Правда, раділи ми даремно. Через місяць якісь крадії зробили підкоп під хату і забрали все до останньої картоплини й буряка. Мати зайшла в хату і заголосила: "Тепер ми пропали. Помремо з голоду".

Ми вижили завдяки маминим батькам - бабі і діду. Вони жили в сусідньому селі Шура-Мітлинецька. В тому селі не було такого клятого Баб'яжа. Там теж забирали все, але не шукали так заповзято. Ми ходили до діда з бабою чи не щотижня, вони годували нас і давали з собою трохи зерна чи кілька картоплин. Баба була добра, привітна. А дід мовчазний, понурий, і я його боявся.

Таким його зробила доля. Усе життя працював гірко, від ранку до ночі. Всіх змушував працювати. Обмежував себе і всю сім'ю. Ось і зараз переді мною його єдина фотокартка. Полатаний кожух, черевик, підв'язаний мотузком. Коли почалась колективізація, дід вступив у колгосп, здав коні, плуга, інший реманент, але на роботу не ходив, був уже старий. Працювали в колгоспі його діти. Він замкнувся в собі, виходив у садок, сідав на призьбу і годинами сидів мовчки. Говорив тільки тоді, коли чимось обурювався. Пізніше вже нічим не обурювався, а в 1935 році помер.

Люди чекали весни як Бога. Але саме на весну припав найжахливіший пік голодного мору. Люди варили із зелені бурду, напивалися нею і починали пухнути. Шкіра ставала прозорою, здавалося, що крізь неї видно рідину. Такі люди вже не могли ходити. Вибиралися з хати надвір, сідали проти сонця і грілися. Сідали, а звестися не могли, деякі так і помирали.

Люди були доведені до відчаю. Для них уже не існували ні страх, ні сором. Ходили сусід до сусіда з надією чимось поживитися. Якщо можна було що взяти, то й брали, тобто крали, чого зроду не було серед наших людей. На цьому ґрунті розігрувалися трагічні події.

Не всі голодували однаково. Одні, а їх була добра половина села, дуже швидко з'їли свої запаси. Інші зуміли більше сховати продуктів, розтягнули їх на довше, жили надголодь, але все ж не голодували. Дехто поповнював свої запаси з колгоспу. Це ті, хто працював на постійній роботі - їздові, доярки, свинарі. Вони частину корму, який виділявся для худоби, приносили додому. Активісти - голова сільради, секретар, голова колгоспу, члени правління - не голодували, у них не забирали продуктів, навпаки, вони одержували пайки.

Не голодував і наш сусід на прізвисько Терешко. Його син був комсомольським ватажком. Він зголосився зняти з церкви хрести, повідривати зі стін листи бляхи, на яких були намальовані образи святих. Селяни це вважали великим гріхом. Терешко-батько відчував презирство людей, відгородився від них, жив своїм життям.

Весною на своєму городі, саме під нашою хатою, посадив цибулю. Коли вона підросла, хтось почав виривати. Підозрював мене, приходив, говорив мамі, щоб дивилась за мною, бо як впіймає, то мама принесе мене у рядні. Я клявся, що не рвав його цибулі, але він не вірив. А якось під вечір на грядку зайшла жінка і почала рвати цибулю. Терешко накинувся на неї, повалив на землю й став бити ногами, а потім засунув ключ від дверей (грубий зігнутий дріт, яким відсувалася засова) жінці в рот і почав крутити ним, намагаючись повиривати зуби, щоб не їла більше.

Жінка кричала, просилася. Ми вибігли на крик. Я побачив знівечену жінку, закривавлений рот, мені стало страшно. Терешко припинив розправу. Жінка ледве попленталась додому. А через декілька днів померла.

Ще одне жахне видіння голодного року. Хлопці ловили в ставку рибу хваткою і витягли людську голову. Люди підбігали і завмирали в страхові. Голова була дитяча, невпізнанно розпухла у воді. Хтось промовив: "Та це ж голова Павла Гаврилюка". На Заріччі всі знали, що хлопець пропав. Він був мій ровесник і приятель. Ніхто його не шукав - не було кому. Сільська влада, міліція були зайняті іншими справами. А згодом вимерла вся сім'я: спочатку батько, а за ним брат, сестра, мати. За Павлушу тільки зараз згадали.

Ще довго голова лежала на греблі біля мосту. Хтось заявив у сільраду, прийшли якісь дядьки і забрали.

Я довго не міг забути ту голову. Перестав згадувати аж тоді, як на фронті надивився на трупи.

... Нарешті дозріла пшениця. Колгоспники сподівалися одержати достатньо хліба, а видали по триста грамів на трудодень. Говорили, що це аванс, а в кінці року, коли виконають хлібозаготовки, дадуть ще. Проте нічого більше не дали. Мама принесла свій заробіток на плечах...

Проблема хліба не відпала. Розв'язували її хто як міг. Коли почали жати, косити - виминали зерно з колосків. Хто працював на току, набирав якусь жменю зерна в кишені, в пазухи. З чесних хліборобів робили крадіїв... А ми, діти, ходили в поле збирати колоски. Це також вважалося розкраданням соціалістичної власності і було небезпечним. Безглуздя: колоски проростали або приорювалися, але ніхто не мав права їх збирати. Сторожі пильнували поля, ловили порушників, приводили до сільради, де заводили судові справи. Тому старші боялися збирати колосся, посилали дітей.

Пішли у поле і ми з товаришем Стьопою. Натрапили на місце, де було багато колосся, і забули на мить про сторожа. А коли згадали і оглянулися, то побачили його метрів за п'ятдесят. Кинулися тікати. Він за нами: "Стій! Дожену - вб'ю!" А ми напружували останні сили. Піт заливав очі, серце як не вискочить. Щоб легше бігти, кинув торбу з колоссям. А сторож усе ближче, от-от схопить. Мене здолав жах, я почав кричати і тут же впав лицем у землю. Зі страхом чекав, що зі мною буде, як сторож почне вбивати. Але до мене ніхто не підходив. Віддихавшись, я повернув голову і побачив, що сторож пішов геть, розмахуючи моєю торбою з колоссям.

Підійшов Стьопа. Він був старший від мене, прудкіший, не кинув своєї торби. І тут мене охопив жаль, біль душі. Він принесе додому колосся, а я? І я розридався по-дитячому гірко. Мабуть, в тому раптовому плачу прорвалося все пережите, все, що нагромаджувалося за ці важкі, не для дітей випробування. Стьопа запропонував поділитися своїм колоссям.

Люди були позбавлені не тільки хліба, а й палива. Кругом ліси, левади, але ніхто не смів взяти й патика. Для більшості людей залишалося одне: брати, себто красти, солому. Скирти охоронялися, але сторож не сидів весь час під скиртою, йшов часом додому грітися, жив недалеко. Хто боявся йти за соломою вночі, виходив удень на поле і рвав високу стерню. Це також заборонялося. Ходили на цей промисел і ми. Одного разу мама пішла сама (я хворів). Цей похід закінчився мало не трагічно. Мама наскубла соломи, зв'язала мотузком, завдала на себе і пішла. А сторож, сховавшись недалеко від стежки, підкрався і підпалив на ній солому... Це скінчилося б бідою, якби назустріч не йшов, як потім виявилося, кореспондент районної газети. Він кинувся рятувати маму, допоміг розв'язати на грудях мотузок, відкинути охоплену полум'ям солому. Кореспондент був вражений до глибини душі, переконував маму подати в суд. Вона відмовлялася, не вірила в той суд. Кругом панувало беззаконня. Кореспондент все ж переконав, взяв на себе все: написати заяву, віднести в суд, виступити свідком. Суд відбувся, сторожу дали декілька місяців примусової роботи. А ми довго, роками, чекали помсти...

Голод не минув разом з тридцять третім роком. Його тінь лягла важким мороком на довгі роки майбутнього. Він перевернув усе: уклад життя, стосунки, звичаї, культуру. Після революції селяни одержали землю, стали хазяями. З якою любов'ю орали й засівали землю, доглядали худобу. Недосипали, а худоба була сита, земля оброблена. Побілені чепурні хати, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, двір, обгороджений плетеним з ліщини тином. Особливо радісно було, коли збирали врожай. З ранку до вечора з поля возили снопи пшениці, жита, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, городина викопана, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари двох ціпів. З котрогось двору чути було один ціп - хтось молотив без напарника...

Цілий тиждень працювали, а в неділю відпочивали. Гріх було працювати в цей день. Молоді й старі жінки й чоловіки, діти виходили на вулицю, збиралися на майдані або біля криниці. Співали, танцювали, гойдалися на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а парубки і дівки ще залишалися, ще довго в різних місцях села лунала пісня.

І все це одним махом було знищено. Село ніби вимерло від чуми, погоріло. На будівництво колгоспних конюшень, короварень, свинарників, комор влада розібрала клуні, шопи у "куркулів" і "підкуркульників". Багато людей самі розібрали свої будівлі, бо боялися, що і в них заберуть. Попалили тини. Спорожніли двори. Навіть собак залишилося дуже мало, поїли їх, бідолашних.

З цвинтарів зникли дерев'яні хрести - пішли на дрова. Розвалили церкву, дзвіницю. Правда, спочатку тільки зняли хрести, років зо два у церкві ставили п'єси. Але мало хто ходив на них, і церкву розібрали на будматеріали.

Атмосфера голоду ще довго тяжіла над людьми. В колгоспі, особливо наприкінці зими, здихали коні, їх не закопували, а вивозили в долину, неподалік від греблі, того місця, де витягнули із ставка голову Павлуші. Спочатку дохлих коней розтягували собаки, а потім на їх скелети зліталися ворони. І коли я проходив по греблі до школи і бачив дохлих коней, завжди згадував голову Павлуші.

... А над усім цим - змова мовчання. На роки, на десятиліття. Ніби й не було голоду, ніби не вмирали люди...

Говорили про занепад сільського господарства, скрушно хитали головами. Шукали причин, дорікали хліборобові, що перестав любити землю. Дорікають йому цим, буває, і сьогодні... А причину треба шукати не в самому хліборобові, а поміж отих зловісних "білих плям" нашої історії, до яких належить і чорний 1933 рік.

33-й: голод: Народна Книга-Меморiал / Упоряд.: Л. Коваленко, В. Маняк. - К.: Рад. письменник, 1991. - С. 44-47.

під час голодомору проживала у селі Забужжя Браславського району теперішньої Вінницької області

Трагедія голодомору 1932-1933 років, який я пережила в дитячі роки, закарбувалася в моїй пам`яті на все життя. Те, що пишуть газети, говорять по радіо і показують по телевізору, не зрівняєш з тим, що було насправді. Мені в ті часи було 8 років і я все бачила і чула сама. Хочу поділитися з вами, як ми жили і що їли в той далекий голодомор 1932-1933 років.

У нас протікає річка Буг, ми ходили до неї і шукали в намулі скойки-черепашки, приносили їх додому і висипали на сонці. Від нагрівання вони роздвоювалися і ми вирізали з них клаптики м`яса для юшки. Ловили також жаб і ящірок. Літом брали ножа, торбу через плече і йшли до лісу, де обрізали з липи кору, обривали липове листя, листя берези і березові бруньки, а також бруньки ліщини. Рвали бур`яни, які тільки потрапляли під руки і які можна було їсти: кропиву, молочій, кінський щавель, лободу, калачики, глуху кропиву, кульбабу та багато інших.

Кукурудзи ми не бачили, у нас її всю конфісковували, залишаючи нам тільки качани. Забирали також пшоно, а нам залишали лушпиння з проса. Все це ми сушили, товкли, перетирали з бур`янами і варили супи, пекли блінчики. По суті, його неможливо було їсти, воно скреготало під зубами, але ми їли, бо хотіли жити, хотіли вижити.

Чула, але не бачила, що їли людей, які повмирали. А що там було їсти? Одні кістки та шкіра.

На поля гонили людей до роботи, а яка з них робота була, як вони ледве на ногах трималися, багато хто з них назад живим не повертався, там і залишався назавжди, віддавши Богові душу.

А як хоронили в часи голодомору. Викопували загальну велику яму, по хатах не ходили, на ранок жителі виносили трупи на вулицю, а хто жив одиноко, то одягав старі лахи, або голим обгортався старою рядниною, виходив на вулицю, чекав своєї смерті.

Підвода-гарба проїжджала тільки один раз в день, більше не повертала. Були і такі випадки, що людина ще дихає, а ознак на життя не було, її також кидали на підводу і разом скидали в загальну яму, закопували.

Важко сказати, скільки трупів за день було в одній ямі і хто вони, їхні імена? То був сталінський геноцид без імені. Справжній голодомор, щоб знищити український народ, стерти з лиця землі.

Я згадую не з розповідей людей, все це я пережила, бачила своїми очима.

А тепер, коли минуло стільки років, закрию очі і всі жахи пережитого і по-сьогодні пам'ятаю. Борони, Боже, щоб таке більше ніколи не повторилося і у сні не снилося. Боже, Україну збережи для нас, наших предків і поколінь.

Строго-настрого забороняли виходити в поле збирати колоски, а якщо хто вийшов, то осаули-посіпаки били нагаями, колоски в дітей відбирали, висипали з торби, мішали ногами з землею, щоб не можна було їх використовувати для їжі. Морили все покоління голодом на примусове вимирання.

під час голодомору проживала у селі Соснова Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської області

Звичайно, про голодомор 1932-1933 років я не можу пам'ятати, але дуже добре знаю про його наслідки. У результаті поганого харчування мами через голод, я народилася фізично дуже слабкою. Відколи себе пам'ятаю, завжди хворіла. Покійна бабуся по маминій лінії завжди мене рятувала, поїла відварами трав: полину, деревію, безсмертника, бузини, звіробою і ін. Я певна, що дякуючи Господу Богу та цій добрій і мудрій людині, я вижила.

Про цю страшну подію багато чула розповідей від своїх батьків та односельців. Голодомор був організований властями таким чином: спеціально організовані бригади активістів забирали з господарств спочатку скотину, збіжжя, з погребів картоплю, а пізніше почали заглядати до скринь, що новіше, брали все: рушники, полотно і рядна домоткані, вишивані сорочки. Мама розповідала, коли вже "звільнили" скриню, один з комсомольців оглянув хату і над вікном на цвяшку помітив вузлик, зірвав його, а там була жменька насіння кавуна, він його висипав на долівку і розтер ногою. Таким чином у хаті не залишилося нічого. Тато із залишком деякого одягу подався в Красноярський край. Там дещо поміняв на збіжжя, зерно пшениці, гороху, ячменю і пшона та наймався на всякі роботи і через 2 місяці привіз близько двох пудів такої мішанини, а до цього в дома сушили спориж, у ступках товкли і пекли "перепічки".

Слід сказати, що виїхати поїздом з України було неможливо, в Росію не пускали, їхали тільки вантажними вагонами, на відкритих платформах. Багато людей у дорозі гинули, бо доводилося скакати під час руху з поїзда, але люди ризикували, бо краще було загинути, як вмирати з голоду. Деякі багаті люди, маючи сховані цінності, жаліли їх, були жадібні і не вижили. Був такий сусід, що помер сам і вся його родина, а золото залишилося. У нашому селі померло більше половини людей, а в деяких селах, що були розташовані далі від залізниці, вимерли всі. Через одно з таких сіл батьки мої проїжджали, там росли буряни високі і не було чути не те, що людської мови, а й гавкоту собак.

Мама часто розповідала зі сльозами на очах про таку трагедію: весною 1933 року, ідучи по дорозі на роботу в поле разом з жінками, помітили на узбіччі дороги хлопчика років 5-6, підійшли до нього, а він ще теплі ручки мав, але вже мертвий. Був чисто вимитий, одягнений в чисту вишивану сорочку, можливо, мама сподівалася, що дитину хтось врятує, а він між двома селами помер, там його і захоронили. Хто не мав іншого рятунку, виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе.

У селі створилась така ситуація, що вмирало багато людей з голоду, а хоронити було нікому. Влада організувала бригади з тих, що могли ще ходити, які забирали з хат трупів на вози і хоронили в одну спільну яму. Був випадок, коли в одній хаті жінка вже не говорила, була в агонії, давала рукою знак, щоб її також забрали, а ті люди подумали, що немає рації другий раз їхати і кинули її до мертвих.

Скільки жили мої батьки, стільки і згадували з болем і слізьми ті тяжкі часи, а мені також не дають забути про ці роки мої хвороби, пов'язані з пережиттям великого голодомору. У 19 років перенесла операцію по видаленню каменів сечового міхура, маю виразку 12-палої кишки, дискенезія жовчних шляхів, пієлонефрит нирок, аритмія серця, спазми кишечника, поліартрит, остеохондроз та ін.

під час голодомору проживала у селі Хрещата Решетилівського району теперішньої Полтавської області

Я той час страшний і згадувати не хочу, та воно все з думки не йде, - каже мама. І її сиві очі вкотре туманіють сльозою. - Не дай Боже кому...

Ми добре жили, либонь, краще за інших, хоч землі мали не невість скільки. Але ж у кожного в руках ремесло. Дідусь, мій, а твій прадід боднарував. Тому скриню весільну зробить, тому - лавицю, тому - двері. А під осінь взагалі на сусідні села вибирався. Бочки лагодити, нові тесати.

Батько цілісіньку зиму при верстаті - ткав полотно. Мама все біля швейної машинки. Так що все копійку мали або за відробіток помагали нам в полі.

Почали гуртувати колгоспи. Хотілося швидше, бо ж земля на Полтавщині - золото. Який хліб родить. Податками давили. Як обкладуть, не зітхнеш. Хто напише заяву до комуни, податки знімуть. А як тільки знімуть податки, біжать виписуватися. Тоді знов податками тиснуть.

Наш двір так само в колгосп входив і виходив. Ну, й обдерли, як липку. Про то мало хто говорить, але навесні 32-го теж голодно було. Правда, не вмирав ніхто, але бідили тяжко.

Тоді літо, урожай рясний. Здається, всю біду перебули, а вона тільки ступала на поріг...

Як почали восени вимітати все!.. Бачать батьки - нема спасу. Знов записалися до колгоспу. А щоб не давати корови - продали. Може, й виручила б вона нас, як не одного виручала.

Правда, не один і життям за корову наклав. От хоч би мамина сестра, тітка Оляна. Вона вже тоді заміж вийшла, таки за писарівського, у прийми до них пішов.

То чоловік її Василь трохи полював і мав рушницю. Доки був він, боялися злодії до хати лізти, а корів уже в стайні не тримали, тільки в хатах. Але навесні запроторили його в Сибір. Як ворога народу.

За що, питаєш? Возив він зерно, протруєне для посіву. Собі не взяв ні зернини. А люди голодні, просять хоч жменьку. Він і "не бачив", як брали, тільки просив: добре промийте, не їжте зразу.

Як забрали дядька Василя, то одразу прийшли вночі і давай в двері ломитися: віддавай корову, бо всіх поб'єм. Тітка злякалася, мовчить, та мама її, а твоя прабабуся дуже бойова була. Ще й голос мала басовитий. Як крикне: "Та чого стоїш?! Заряжай ружжо, а я сокиру беру й першому, хто до хати вхромиться, по голові дам". От ті й відступили.

Так що корова багатьох врятувала. А мої батьки, коли хліб витрясли, так подумали: як запишемося до колгоспу, то дадуть спокій. Та не так вийшло, як гадалося... і бараболю забрали, і буряки... А під кінець ще й гарбузи сушені.

Його ще в труні поховали, чин чином. А тато... Тата... Боже мій, в рядні зарили, як собаку. Вже й яму по-людськи не було кому викопати... Ходили всі, як тіні.

А історії які страшні траплялися. От таки в нашому селі вся родина вимерла, жінка залишилася одна з донечкою. Померла й мала, а мати від голоду розум втратила. Відрізала шмат, та й поклала до казана... Але варити не поставила. Не встигла - теж померла. Дав Бог щастя не допуститись тяжкого гріха...

А то ще цілу сім'ю викрили, що ловила людей і... Одяг там був з тих що пропали, у криниці - кості. Вони при дорозі жили, запрошували перепочити, а коли зайшов хто, то вже не вийшов.

У людожерство багато хто не вірить. Тільки нікуди не дінешся - було воно.

Чим ближче до весни, тим більше пустіло село. Доброї половини нашої Хрещати не стало.

Ми ще трималися навіть по батьковій смерті. На своїх спухлих, як колоди, ногах мама все ж кудись бігали (у них така манера була - бігцем, бігцем), приносили яку поживу. Сестри, а ти знаєш, їх у мене троє - Дуня, Марія й Оляна (брат Василько раніше пішов) - травою ще підгодовувалися. Не знаю, як в нас її називали. Біленько так цвіте.

Почали в колгосп на роботу кликати. Розрахунок був щовечора - жменею борошна...

От мама й каже мені: "Катерино, піди. Від учора є дрібка борошна, а ще обіцяли нам склянку молока. От я зварю затірку і принесу тобі на обід. Тільки полежу трішечки, бо дуже втомилася".

Пішла я. Працюю на тому полі. Та все на сонце поглядаю: уже обід, чого ж мами нема? Усе в середині аж зводить від голоду. Ледве діждалася кінця роботи. Спішу додому, а мені кажуть у дорозі: нема вже твоєї мами...

Приходжу. Вона - на ліжку. Там, де її зранку лишила. Заснула, сердешна, навіки...

Отак і зосталися ми сиротами. Сестер забрали в сусідню Шилівку, в патронат. Мене "добрі люди" взяли за майно до себе, перетримали літо, а під зиму вигнали босу на мороз.

Сестер же в один день повезли. Куди? Хто його зна... Кажуть, нема архівів і слідів нема...

Гадала циганка мені зразу по війні. Тільки не смійся, бо я в ту ворожбу вірю. Геть все вона мені вгадала - і як в заміжжі житиму, і що двох дівчат матиму. А ще казала, найду на старість одну із сестер. Десь біля моря живе вона. Ну, як не вірити? От я вірю. І чекаю...

Спогади Катерини Кропиви (в заміжжі - Овсянної) записала її дочка Людмила.

Надія вмирає останньою. Розмова з мамою // Вільне життя. - 1993. - 10 вер.

під час голодомору проживала у селі Пилипи Деражнянського району теперішньої Хмельницької області

Під час голодомору наша сім'я дуже голодувала. Їли навіть те, що сьогодні видається неїстивним: траву, варили шкіру, пекли коржики з додаванням кори дерев. Багато людей у селі помирали від голоду, інші ходили опухлі, ледве пересуваючи ноги.

під час голодомору проживав у місті Слов'янськтеперішньої Донецької області

Из воспоминания суровых годов голодомора 1932-1933 следует вспомнить и рассказать как по 500 человек круглосуточно простаивали в очередях за булкой хлеба. Одна женщина спрятала кота в пальто, лезла без очереди за хлебом. Когда на ступеньках ее сдавили, кот как замяучит, выпрыгнул, начал кричать, она заявляла, что я женщина с ребенком. То ее выгнали с позором и начали стыдить.

В то время ловили маленьких детей и варили с их мыло. На базарах продавали котлеты на морозе 30-40 минут сначала они лежали красные, а потом синели, а раскусишь, там пучки с пальцев и ногти, и продавец убегает. Ловили на улицах котов, собак, ели и варили мыло. В магазин привезут хлеб, станут разгружать с подводы и передавать по рукам по ступеньках наверх продавцу, то остается одна мякушка - общипают.Ночью идешь с последнего сеанса кино, то на окраинах за городом образовывались черная кошка, людей раздевали, грабили, убивали. Маленьких детей выбрасывали в мусорные ящики. Трупы подбирались, грузились у вагоны и вывозились на свалку. Один съел плечо человека и остался живой. В. г. Харькове девицы приглашали на дом военных моряков и там расправлялись с ними, грабили, с их тела варили мыло. Ночью на улицах убийства - не выходи. Одит председатель колхоза одел коровячую шкуру с рогами, ходил грабил богатых преклонного возраста. Говорил: "Советская сатана пришла. Давай деньги." Сделали засаду, поймали, по городу возили в клетке по г. Славянск... Вот таких суровые годы голодомора периода 1932-1933.

Прокопишин (Монастирук) Галина Миколаївна,

під час голодомору проживала у селі Кобилівка Тульчинського району теперішньої Вінницької області

У 1932-1933 рр. я ходила в сільський дитячий садок і пам'ятаю, як нам давали дуже "смачний" куліш, який складався з ячмінної крупи і води.

Ще пам'ятаю, як везли на возі трупи дуже худих немічних людей, не в трунах, а просто накладених один на одного.

Мама і бабця розказували, як сусідка зарізала і зварила одного зі своїх 3-х дітей.

Нашій родині жилося трошки легше за рахунок того, що батько працював в районі на будівництві і він привозив по 200 г хліба на кожного.

під час голодомору проживала у місті Красний Лиман теперішньої Донецької області

Увесь хліб забрали і ми лишилися без їжі. Щоб вижити, їли траву.

під час голодомору проживала у селі Демківка Тростянецького району теперішньої Вінницької області

Мої батьки і старший брат померли під час голоду. У сім'ї було 4 дітей. Брат і сестри покинули мене, 3-річну, в хаті, а самі пішли жебрати. Віруючі сусіди приносили їсти, мали корову, курей. Повернулися сестри, але боялися заходити в хату, думали, що я померла.

У той час забирали все, вимели, залізними палками шукали, копали лопатами, шукали, чи немає чого схованого.

під час голодомору проживала на території теперішньої Херсонської області

... Пам'ятаю, як дуже хотілось їсти, батьки мусили шукати, чим нагодувати дітей. Діти були з великими животами, тонкими ніжками і постійно просили їсти.

під час голодомору проживала у селі Виндигани (Можилів) Подільського району теперішньої Вінницької області

Пам'ятаю, що цілий день хотілося дуже їсти. Мама годувала мене по годинах. Їжа була з трави, змішаної з тирсою з невеликою кількістю води. З цієї суміші мама готувала коржики, які давала нам через кожні дві години по одному. Час тягнувся дуже довго. У проміжках часу, пам'ятаю, як забігала додому і питала маму, чи не прийшов ще час. Щоб затамувати голод, сусіди і діти рвали колоски (трави), листочки з дерев, квіти... так і вижили.

під час голодомору проживав у селі Тосмач теперішньої Київської області

Щоб не голодувати, я почав працювати з 12 років у кузні. Там давали невеликий пайок (кусок хліба) і зарплату маленьку, чим допомагав своїм батькам.

Це були страшні часи для українців. Люди варили лободу, мололи качани з кукурудзи. За те, що на полі збирали колоски, людей саджали в тюрми. Люди вбивали коней, собак, котів, щоб тільки вижити.

під час голодомору проживав у селі Псільське теперішньої Полтавської області

Дивну властивість має людська пам'ять. Вона часом відновлює перед нами те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, давно вже забуте. Та ось несподівано, мимо нашої волі, виринає з її глибин і, не питаючись, повертає нас у минуле, яке давно стало історією.

... Здасться, це було вчора. Я стою на сусідському подвір'ї, де відбувається чи то весілля, чи якісь інші сімейні урочищі. Захмелілі односельці сидять за довгим столом і, звичайно, випивають, закусують. Серед інших Іван Усик "партєйний". Чую, як він голосно говорить, майже кричить: Хіба так п'ють? Ось як треба пити", і, взявши в рот револьверний ствол, стріляє... Піднявся гамір, крик, плач... Сталося це влітку 1932 року, напередодні голодомору.

Івана поховали, а земляки час від часу у своїх розмовах поверталися до трагедії, що відбулася на їхніх очах, намагаючись відшукати причину самогубства. Висувалося чимало версій, але, як мені тепер здається, жодна з них не була достовірною, бо ні дружина, ні інші жінки, ні горілка до смерті Івана непричетні.

На мою думку, поштовхом до фатального кроку була колективізація, що набирала тоді широкого розмаху в полтавських селах. Видно, експеримент, що впроваджувався в селянське життя, не до душі був Івану, він цього не підтримував, а, можливо, і виступав проти, тому й міг потрапити чи вже потрапив до списку "ворогів народу". Одним словом, самовбивство мало політичне забарвлення...

1933-й рік найчастіше називається "голодним роком". Люди, яким вдалося пережити цей страшний період, до кінця днів своїх благали у долі лише одного: щоб подібне ніколи не повторилося.

Моє дитинство пройшло у с. Псільському на Полтавщині. Село це невелике, всього 60 дворів, тому людські жертви від воєнних лихоліть та голоду можна підрахувати поіменно і порівняти.

Від батьків і старожилів знали, що на полях імперіалістичної та громадянської воєн залишилося не більше десяти односельців. З фронтів Великої Вітчизняної не повернулися додому 22 земляки. А голод 1933 року забрав понад півсотні осіб.

Під час колективізації у Псільському забито одного комсомольця. Село мало свого "індуса"-одноосібника, дало німецькій владі поліцая. Розкуркулення і виселення не було, якщо не рахувати Тимофія Білика - військовослужбовця, розстріляного у 1937 році, як "ворога народу". Такою була суспільно-політична статистика села.

Сім'я наша складалася з 7 душ. Батьківська земля знаходилася в трьох місцях. В господарстві була лошиця рудої масті, білокопита, віз, сани, віялка, сіялка. Все це усуспільнене і сліду від нього немає, тільки залишки від нашої сіялки досі збереглися за селянськими городами.

Особливо врізалися в пам'ять розмови та чутки про "викачування" хліба та якусь "червону мітлу". Дорослі чомусь дуже боялися цієї мітли, а ми, діти, не могли збагнути, чому вона така страшна. Згодом на власні очі побачили і зрозуміли, що "червона мітла" - це звичайнісінький гурт людей, озброєних щупами, ломами, лопатами, з допомогою яких відшукували прихoвaне господарями зерно.

Вони нишпорили на подвір'ях, городах, в садах, коморах, хатах. Про цих "шукачів" чужого добра ходила пісенька:

Завітали "щедрівники" і на наше обійстя. В складі групи також двоє наших, місцевих. Одному з них батько доводився кумом, вони були ровесниками, разом навчалися в церковно-приходській школі. Цей старався найбільше: у коморі спритно згорнув і висипав у мішок збіжжя, а потім попросив віника, щоб підмести і зібрати все, до останньої зернинки. Віника йому ніхто не дав і тоді замість нього він використав свою баранячу шапку.

Вже в зрілому віці я зацікавився моральними і діловими якостями людей, які входили до подібних "зондер-команд" в інших селах і дійшов до висновку, що серед них було чимало чорних заздрісників, кар'єристів і тих, що у такий спосіб намагалися спокутувати свою провину перед владою. Звичайно вони не користувалися ні авторитетом, ні повагою серед односельців. Голод у нашому селі почали відчувати пізніше, ніж в інших місцевостях України. Вже взимку до сільських хат часто заходили голодні люди, щоб погрітися та щось попоїсти. Хліба і у самих селян було обмаль, тому давали їм здебільшого варену картоплю, буряки. Підтримували, хто чим міг, а напровесні голод постукав і в двері моїх земляків.

...Через дорогу навпроти нас жила сім'я, яка складалася з 4-х осіб: голова сім'ї Пантелеймон, або по-сільському "Пантьоха" його дружина Одарка, дочка Галька і маленький син Мишко. Йому, мабуть, і 3-х років не було. "Пантьоха" був людиною тихою і смирною, а верховодила в хаті Одарка. Коли стало сутужно з харчами, вона його до столу не підпускала. "Пантьоха" часто навідувався до нас і читав моїй богомільній бабусі "святі книги" на незрозумілій для нас мові, а бабуся, доки було чим, трохи його підгодовувала. В пам'ять врізалася така деталь: мав Пантелеймон нові чоботи, кожен з яких можна було взути, як на праву, так і на ліву ногу.

Якось Одарка вранці зайшла до нашої хати, взута у ті цікаві чоботи і сповістила: "Помер Пантелеймон". Згодом покинув білий світ Мишко, його поховали й не на кладовищі, а в саду. Потім померла Одарка, а слідом за нею Галька. Сім'ї як не було.

По сусідству з нами мешкала жінка з сином. Жінку звали Тетяною, а сина-парубка - Іваном. Щоб мати засоби для існування, Іван (по вуличному "Юй") часто скоював крадіжки. Шукав усе, що під руки потрапляло: курей, кролів, картоплю, капусту, навіть мед. Чомусь собаки на нього не нападали і бджоли не кусали.

Недобра слава про нього у той голодний рік пішла по навколишніх селах і хуторах.

І якщо десь щось було вкрадено, то в першу чергу йшли до "Юя" і, слід сказати, помилялися рідко. Знаходили крадене і дуже Івана били. Він не просився, не плакав, не захищався, мовчки сприймав кару. Відчунявши від побоїв, знову йшов "на промисли", адже голод не тітка. Останній раз його десь застукали, і побили по-звірячому. Він ледве приповз до села, ліг у бур'янах біля дороги, стогнав і хрипів. Якась гарно одягнена жінка, видно, з "начальства", побачила цю непривабливу картину, наказала, щоб кудись забрали його від людських очей. Страшно писати про це, бо отим "кудись" стало сільське кладовище, де Івана закопали без труни, і, як стверджували деякі очевидці, мабуть, ще живого. Тетяна - його мати - померла на кілька днів раніше, коли садили сосну, її у лісі і поховали, вірніше, закопали.

Породжена голодом жорстокість, неймовірна і нічим не виправдана, у ті тяжкі часи проявлялася часто і безкарно. В старій юриспруденції існує вислів: "Коли говорять гармати - закон мовчить". Мовчав він і під час голоду. Один приклад позасудової розправи я вже навів, а ось другий.

На нашій вулиці 8-річна дівчинка, що залишилася без батьків (померли з голоду), весною зірвала на сусідському городі кілька пір'їнок молодої цибулі, за що була забита на місці "злочину". Ніхто і нікуди про вчинене вбивство не повідомляв, вважалося, мабуть, що так і має бути, адже все одно помре як не сьогодні, то завтра. Та і вбивця не набагато її пережив...

Завжди, коли я зустрічаю факти зневажливого ставлення до хліба, переді мною відразу постає давня картина. За селом сіють ярову пшеницю, а кілька голодних хлопчиків і дівчаток визбирують щойно вкинуті в землю зернята. Бригадир їх проганяє, а вони знову за своє беруться... Нинішні їхні ровесники не задумуючись, можуть використати замість футбольного м'яча хлібину, батон чи булочку... Добре, що не бачили вони смаленого вовка, і, дай Боже, щоб бачити його ніколи не довелося.

Тепер ні для кого не таємниця, що творцем голоду був Сталін, але що він міг зробити один без надійних помічників на місцях?

Як відомо, Гітлер теж не мав наміру творити добро на окупованій фашистами території. Та не вдалося йому здійснити задумане, бо, на наше щастя, бажаючих прислужити фюреру в селах знайшлося небагато, і тому гітлерівська мітла виявилася безсилою повторити 1933-й рік - за роки окупації більшість селян голоду не відчула. Сталін мав досить прибічників в усіх регіонах і на Україні також. Тут є над чим замислитися...

У літературних творах про голодомор, очевидно, для того, щоб підкреслити жорстокість сталінської політики, серед дійових осіб зустрічаються військові, що беруть участь в акціях по вивезенню хліба. Цілком можливо, що в деяких місцевостях їх і залучали до цієї невдячної і ганебної справи. Але, як мені тепер здається, потреби в цьому не було, бо майже у кожному селі знаходилося кілька активістів-незаможників, заповзятість яких могла перевершити зусилля доброго підрозділу військових. Ці знали, як шукати, де шукати і що шукати. І, на мій погляд, найбільша трагедія тих часів криється в тому, що грабували свої, місцеві... Без їхньої заповзятості голодомор би не відбувся, хоч як би не хотів цього Сталін.

Ще про одну загадкову рису нашого характеру хочу сказати. У 1933 році у багатьох селах відкривалися патронати для дітей, що залишилися без батьків. У них вихованці жили, здобували освіту, ставали кваліфікованими спеціалістами, а хлопці переважно військовими. І, як це не парадоксально, за все те, чого вдалося досягти, вони, завдячували виключно "рідному Сталіну", з вини якого передчасно покинули білий світ їхні батьки. З іменем Сталіна багато з них ішли в бій, з його іменем вмирали...

Ті, хто пережив голодомор неохоче поринають у спогади про чорний 1933 рік. Але обов'язок вимагає від кожного з них віддавати, данину пам'яті безневинним жертвам...

Шевчик М. Той страшний 1933-ій... // Селянська доля. - 1993. - 3 серпня.

під час голодомору проживала у селі Шаповалівка Борзнянського району теперішньої Чернігівської області

У 1932 році мені було вісім, як почалися колективізація та розкуркулювання... Батько мій, Шостак Андрій Степанович, 1890 р. народження, в ті часи звався середняком, бо мав 5 га землі, пару коней, весь необхідний інвентар. Був хліб на столі і до хліба. Працювали в полі тато і мама від темноти до темноти. Ми, діти, їх і не бачили, крім неділі і свят, бо коли вони їхали в поле, то ми ще спали, а коли верталися - ми вже теж спали. А взимку батько кравцював по людях.

У колгосп батько зразу не пішов. Тоді місцева влада наклала на нього податок - 60 пудів хліба. Перший раз він виконав хлібопоставку. На третій раз уже не було що везти у червону валку. Тоді батька забрали, посадили в м. Борзні в тюрму, засудили по ст. 119 Кодексу від 1928 р. ("злостное невыполнение продналога…") на чотири роки і заслали на Соловки. А нас розкуркулили… Заїхали у двір підводами, забрали все, що тільки можна було забрати, в хаті залишилися голі стіни, нас вигнали на мороз і сніг, а хату замкнули. Це було в лютому. Пішли ми до родичів. А на другий день уповноважений віддав ключ, пустив у голу, холодну хату. Надвірні будівлі (хлів, комору, стодолу) потім розібрали і вивезли на колгоспне подвір'я.

Після колективізації почався голод і не тільки для нас, а й для всього села. Я з мамою і з сусідками їздили за сім кілометрів з візком на спиртозавод, щоб привезти картопляного жому. З нього пекли млинці і бабку. Воно мерзле, смердюче. Навесні ходили та перекопували картопляну колгоспну площу і гнилі бараболі пекли на пательні із зеленим листям з дерев. До літа дерева стояли голими, бо люди об'їдали листя.

Навесні хвора мама поїхала до Києва, до батькової сестри. За сховані золоті сережки і обручку привезла пуд борошна і картоплю. Тільки один раз наїлися ми тіста, бо вночі через солом'яну покрівлю вдерлися злодії (сусіди), побили маму і забрали борошно та картоплю. До того ж мама в дорозі захворіла висипним тифом. Її поклали в лікарню. Бабуся від родичів приносила нам по шматочку хліба, а ми ходили за село, збирали квітки конюшини, сушили, товкли і пекли млинці або їли квіти сирими. У ставках і канавах, в болоті (тоді екологічно чистих) було багато в'юнів. Руками ловили їх, смажили на пательні. То вже був делікатес. А мамі в лікарню носили по горнятку ягід шовковиці. У нас надворі росла здоровенна стара шовковиця. З неї ми і сусідські діти майже не злазили. Вона нас і врятувала.

У жнива ми ходили в поле збирати колоски. Тяжка то була робота. За нами ганялися на конях охоронці і відбирали торби. Знову мало що у нас на зиму залишилося, бо мама до осені лежала в лікарні. У селі коїлося щось страшне. Сама бачила: з голоду на вулиці умирали люди. Одна недалека сусідка, як потім говорили, з'їла свою дитину - варила холодне. А потім ходила по хатах, несповна розуму, просила милостиню. Скільки вимерло людей? Не менше півсела хоронили без трун. Не знаю, як ми вижили? Сестричка і бабуся були опухлі, а я ні, я весь час собі якусь їжу шукала сама…

Про батька нашого довго не було чути. Потім прийшла листівка з адресою із Соловків. За нею - ще два листи… В кожному тато просив вислати пакунок сухих цукрових буряків і тютюну. Мама вже працювала в колгоспі і висилала. Не знала, одержував він їх чи ні. В останньому листі писав, що дуже хворий, сили нема, ноги опухли, копають канал по пояс в холодній воді, простудився, норму не виконує, хліба не дають. "Живіть, як хочете, я, видно, не вернусь, нічим не допоможу. Маріє, бережи дітей". Більше листів не було. На розшук нам не відповідали. Я почала клопотати про його реабілітацію і компенсацію за розкуркулення. Написала на адресу, яка збереглася на листівці. І мені з Карелії відповіли з КГБ, що помер мій татусь 17 квітня 1933 року, "будучи в лазарете на излечении…Диагноз: истощение, миокардит".

Отож, заморили голодом, довели до дистрофії, закопали на Біломорканалі, залишили маму вдовою, нас - сиротами. Бабуся, батькова мама, померла у 1934 році. Сестра також рано померла від ускладнень ревматизму. А мами не стало 26 листопада 1991 року, на 98 році життя.

Другий голод - війна 1941-1945 років. Спочатку грабували окупанти, забирали все, що бачили, і ледь мами не застрілили за те, що не хотіла віддавати єдине порося. Ну то ще не чорний був голод, а тільки недоїдання кількісне, і якісне. Страху лише було дуже багато: розстріли, вішання, спалювання живими. Все було.

Третє голодування - навчання в Київському медичному інституті з 1944 по 1949 р. Карткова система. Було, отримаєш буханець хліба на три дні, а з'їдаєш за вечір над конспектами, щоб не заснути. Після закінчення інституту загнали аж на Урал (цільове призначення). Словом, "веселе" було наше життя…

Нині я вже на пенсії. Хоч і зараз важко, але сподіваюся на краще.

Шостак О. "Я пережила не тільки голод 1932-1933 рр., а й 1941р. та 1944-1949 років" // Тернопіль вечірній. - 1993. - 20 березня.

під час голодомору проживала у селі Петрівка Красноградського району теперішньої Харківської області

Будучи п'ятилітньою дитиною, я стала свідком страшних подій того часу.

У моїх спогадах не раз виникає картина візиту перевіряючих, які приходили, тикали штиками стіни в хатині, землю, погрожували матері, яка кричала, що все забрали, нічого немає, а вони лишень озивались: "Раз твои дети живые, значит, чем-то кормишь. Показывай, где спрятано".

Нас в родині було п'ятеро дітей: Микола, Ліда, Грицько, Поліна та я. А в живих залишилось тільки двоє: я та сестра Ліда. Найстрашніше, коли рідні люди гинуть і ти це бачиш. Я бачила, як один за одним йдуть мої рідні. Наша родина не була винятком. Люди падали від слабкості просто на вулицях і вмирали. А потім проїжджала повозка і забирала тіла, згодом цілими групами, десятками закопували в землю. У такій "братській" могилі похований і мій старший брат Микола, а Григорія, за допомогою сусіда, поховали ми самі. Моїм братам було всього 14 років Миколці і 10 - Гриші. А трирічна Поліна померла через декілька тижнів після старших братів. Дідусеві пропонували стати перевіряючим, забирати в людей продукти і речі, але він відмовився, і за це був покараний: його вивезли до Москви і ув'язнили. Мати залишилася сама, вона робила все, що могла, щоб врятувати нас від голоду; хата дуже скоро спорожніла, бо все, що можна, вона виміняла в деяких заможних сусідів на їжу для нас. З приходом весни ми їли дику петрушку, кору дерев; на селі не залишилось жодного кота чи собаки, бо їх люди також їли замість м'яса. Це були страшні часи.

Мама потім розповідала, що вона кожен день молилася за нас. У 1933 році був дуже великий врожай пшениці, але, звичайно, вона наливалась не для нас. Мама таємно вивезла нас у поле, ми нахиляли колосинки і висмоктували молочко іще молодого зернятка.

Те, що ми вижили, це справжнє чудо і допомога Господа. У 1933 році мати разом з нами добровільно погодилась виїхати до Москви, там ми прожили деякий час, а після війни я разом зі своїм чоловіком приїхали на Україну.

Голод - це страшне слово. І те, що відбувалося у ті часи на нашій Батьківщині, ніколи не повинно повторитись.

під час голодомору проживала у селі Ряшки Прилуцького району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у місті Бережани

У моїй сім'ї померли 2 брати від голоду - Сашко і Петро. Петрові було 18 років, а Сашку - 14. Батька вислали в Архангельськ, а мама з 5 дітьми зосталася вдома. Щоб врятувати дітей, вона зібрала всі речі, які мала вдома і пішла міняти на картоплю, кукурудзу і ін. Коли повернулася і взнала, що немає хлопців, вона втратила розум. Три місяці була в тяжкому стані, потім відійшла. Шукала скрізь могили дітей, але не знайшла, бо всіх мертвих скидали в загальну яму і ніхто не знав де.

під час голодомору проживав у селі Пилява Тиврівського району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у місті Бережани

Я добре пам`ятаю роки голодомору. В той час ходили по хатах, шукали і забирали зерно, яке було. Не залишали навіть ста грамів. Зробили штучний голод.

Люди пухли, вмирали. Їх брали на віз - і мертвих, і вмираючих, але ще живих - скидали на купу вивозили і закопували. Не встигали возити.

Ми вижили, збираючи на городах мерзлу гнилу картоплю, їли листя липи, траву - пшенишницю лісову, бузину, кропиву. Жили під лісом і вижили.

Запам`ятався такий випадок. Я зранку грався з хлопчиком, а з обіду сусідка зарізала його на холодець. Прийшли з сільської ради, знайшли зварене м`ясо і забили цю жінку. Через день у сусіда помер батько. Він мене кликав на м`ясо.

Після війни я закінчив технікум і ветеренарний інститут. Мене направили в Пробіжнянський район Тернопільської області, згодом переїхав у Бучач, де зараз і проживаю.

під час голодомору проживав у місті Вовковинці теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у місті Бережани

Батько за професією коваль. До колективізації батько і його брат, також коваль, мали спільну кузню, але з різних причин її закрили. Батько почав працювати в одній організації ковалем у сусідньому місті Деражня, а дядько Хома став колгоспним ковалем.

У 30-х роках почали організовувати МТС. Така МТС виникла і у Вовковинцях, де почав працювати батько. Але в 31 чи 32-му році Вовковинецьку МТС перевели в сусідній Летичівський район, в м. Летичів. На новому місці батько почав працювати за професією.

Сім'я - дід (батько матері), мати і нас 3-є дітей, з яких я був найстарший, залишились у своїй хаті, ще побудованій дідом. Мати працювала в колгоспі, але за роботу нічого не дали. Більше того - ходили по хатах і "викачували" хліб.

У нас все матеріальне благополуччя зосереджувалось на тому, що дав город - картопля, буряки, засолені на зиму капуста, огірки. Хліба не було, їли з картоплі "пляцки". Основою для життя було те, що батькові МТС дав город, який він засіяв просом і кукурудзою. Оте просо (товкли в ступі) і кукурудза, а також наявність молока від корови, яку тримали в хаті в сінях, щоб вночі не вкрали, були тим, що так-сяк рятувало від голоду. Кукурудзу, що батько приносив щосуботи з Летичева, мололи на жорнах вночі. Пекли "хліб" - кукурудзяно-картопляний. Рятувало молоко.

Батькові, як робітнику МТС високої кваліфікації, давали пайок. Запам'ятався він мені тим, що одного разу замість муки видали сухарі, які були із справжньої житньої муки і раз замість м'ясопродуктів дали мішок сушеної тарані, яка була великим щастям, бо її варили в борщі. Іноді видавали крупи, як пайок. Крім того при МТС була їдальня, де для певної категорії робітників варили досить таки скромні обіди.

Батька, і ще 2 чоловіки, жив у найманій кімнаті, і вони собі готували іноді вечерю чи сніданок, якщо було із чого.

У селі особливо багато опухлих від голоду не було. Причиною цього було те, що селу "повезло" - почали будувати в районі станції Комарівці (власне у Вовковинцях) військове містечко. Хто хоч трохи в малярстві чи столярстві розбирався, а то і на підсобних роботах міг робити, пішли на будову містечка - будувалися склади, казарми, будинки для командирів (офіцерських звань тоді не було). Багато командирів із сім'ями жили у людей по хатах. Військові одержували пайки, якими ділилися із людьми, в будинках яких вони жили, а ті - огородиною, молоком.

Оте будівництво і рятувало так-сяк від голоду. І оскільки село було райцентром, то працівники, що були на державній службі, відповідно до рангу і становища, яке вони займали, одержували пайки.

Пам'ятаю добре, як декілька разів активісти села "трусили" хати, шукаючи хліба. Але його в колгоспі майже не давали, а той, що дали - одібрали. І не лише хліба, а й квасолю, кукурудзу висипали з мішечків і торбин. Шукали закопаного хліба, але його не було.

У селі почався голод серед старих і недужих, яких люди, як могли, підтримували. Почалося злодійство. Уночі в нас викрали в кагаті, де зберігалась картопля на насіння, картоплю. У нашої квартирантки - це була стара, одинока жінка, зарізали вночі теля, що корова привела. Саму корову вона тримала, як і ми, в сінях, що були великі, на щастя.

У село часто приходили люди із сусідніх сіл, де був голод, і просили поїсти. Просили лушпи з картоплі, залишки буряка.

Багато людей із сіл поїхало на заробітки в Північну і Східну Росію. На півночі працювали на будовах заводів і на лісосплаві. Сім'ям висилали посилки, які не завжди доходили.

Я ходив у школу в 3-й, а потім - у 4-й клас. Молодший брат (середущий, Іван) в 2 і 3. Наймолодший (Борис) був дошкільник.

У 1935 році батько забрав нас у Летичів, де він працював у МТС. Тут нам збільшили ділянку під город. Жили в найманій квартирі, мали корову, яку ми випасали по дорогах і на лугах, що належали МТС. В Летичеві я поступив у 5-й клас 1-ї середньої школи, також училися брати.

Дуже було великим щастям, коли в магазині при МТС продавали (за нормою, за списками!) хліб. Можна було купити деякі товари (продукти).

Погано було з одягом. За шматком ситцю доводилось стояти в неймовірних чергах ще з ночі. Одягались так. Батькові давали спецівку - куфайку (звичайно, з певною оплатою), яка ішла за пальто мені. Після мене - ішла меншому братові, а мені знову нова. Після меншого брата куфайка була до роботи батькові. Іноді куфайку продавали, а за гроші шили бідненькі пальто дітям.

Улітку я обов'язково шукав якусь роботу, хоч доводилося "по черзі" пасти свою корову. Це була робота по сульфізації вишень, робота підсобника на будівництві, коли таке траплялося…

під час голодомору проживав у селі Барахти Васильківського району
теперішньої Київської області, мешканець міста Бережани

Про тяжкі роки організованого Москвою голодомору в Україні вже опубліковано немало як історичних досліджень і документів, так і гірких свідчень очевидців. До них долучаю і своє коротке спогадання.

Жахливий голод 1932-1933 років у моєму селі Барахти Васильківського району на Київщині мав страшний ужинок. Бо ж село було велике, майже як селище. У ньому в ті часи створили аж чотири колгоспи. В одному з них були закріплені й ми, жителі вулиці імені Ворошилова. Батько, Сава Радіонович, числився агротехніком колгоспу, мама, Єфимія Антонівна, простою колгоспницею, а брат Василь, 1920 р. н., тринадцятиліток, також залучався до різних робіт. Зокрема, заволочував засіяне поле.

Це була необхідність. По-перше тому, що працездатне населення вигинуло, "запрягли" до роботи недолітків. По-друге, тим, хто бодай щось робив у колгоспі, варили й давали на колективний обід, може й на вечерю, якусь подобу страви. Тож була маленька надія вижити. Бувало, що й мені, тоді семилітньому, приносили тієї, званої супом, рідини. Звичайно, що потаємно. Адже їжа призначалася тільки для колгоспників.

Кожного дня батьки, йдучи на роботу, залишали мене в хаті одного, наказували защіпнути двері зсередини і нікого не впускати. Правда, тоді по селу була дана команда не замикати хат. Бо ж, якщо хтось помирав, бригада грабарів мусіла забрати труп і відвезти до спільної могили за селом. Тим могильщикам, підібраним таки із здорових односельців, колгосп також видавав якийсь харч, аби не охляли і не "пішли" туди ж, за відвезеними тілами. Кожен їх проїзд вулицею підводою з накиданими трупами справляв гнітюче враження, хоч іще існуючі люди проводжали їх вже збайдужілими поглядами. Може й думали, що завтра-позавтра так же повезуть і їх. Сунула та підвода з мертвими тихо, без погейкування погоничів, такою ж мертвою вулицею, де живої душі не виднілося, ані собака чи кіт не пробігав, - що можна було з'їсти, люди вже з'їли. Навіть лободи ані кропиви ніде не залишилося, - повискубували до корінців. То ж і саме село подобало на велетенську чорну домовину.

Мені з хатнього вікна було видно лише частину тієї моторошної панорами смерті - вулиця імені Ворошилова. Навпроти нашої хати, через вулицю, - господарство дядька Костянтина. Тихе, безлюдне, мертве. Ні собаки, ні кота - нічогісінько. Та ось із хати, як тінь, вихитується дядько Костя - учасник громадянської війни - з розбитою осколками лівою рукою. Посувається попри стіну, сідає на призьбі. Похитується, голову опускає на груди, скулюється. Довго перебуває в такій позі, відтак випростовується, спиною впирається в стіну, дивиться на нашу хату. Його обличчя сіре, як земля, таке змучене і таке супокійно-байдуже. Мабуть побачив мене у вікні, насилу звівся з призьби, шкандибає через вулицю.

Прийшов під двері, віддихався, постукав. Я впустив дядька Костю у хату.

- Даньку, прошу тебе, дай мені хоч що-небудь з'їсти, - попросив з важким передихом, - хоч дробиночку.

В хаті не було ніякісінького харчу. Але на печі, прикинута якимсь лахміттям, стояла миска з квашеними огірками. І я поліз на піч, в розсолі налапав один огірок, може й останній, і подав дядькові. Його я дуже любив, і батько й мати щиро поважали - старшого, порадливого й доброго. То ж відчував, що батьки мене не посварять за цей мій вчинок.

Дядько Костя взяв огірок, почовгав додому, знову сів на призьбі, почав їсти…І ось він посунувся по стіні, наче ліг, скорчився. Мабуть, заснув, - подумалося мені. Дядько пролежав так довго. Над'їхала-надсунула драбиняста підвода з тілами померлих, зупинилася… Я не міг дивитися, забився у куток кімнати. Коли ж наважився знову подивитися з вікна надвір, підвода з небіжчиками в супроводі могильщиків була ген далеко. А на призьбі дядькової хати вже не було нікого…

Коли тільки навідувався в рідне село, завжди поставала перед очима та страшна картина. Та в радянські часи не можна було про це розповідати. Тільки тепер на братській могилі людей, вимордованих голодом, що був запланований Москвою, постав пам'ятник. Нема виписаних на ньому імен жертв - не вмістилися б. Потрібно б декілька плит. Бо голодом виморено сотні моїх односельців.

А в центрі села на пам'ятникові загиблим у Другій світовій війні, забраних радянським військкоматом, значиться 376 прізвищ людей, - молодого цвіту, кинутого на німецькі кулемети безжальною системою. Там прізвище і мого батька, загиблого під Житомиром.

Такого винищення, мабуть, не зазнала жодна нація.

Моргун Д. Того не забути… // Бережанське віче. - 2000. - 25 листоп.

під час голодомору проживала у місті Ромни теперішньої Сумської області, нині мешкає у місті Бережани

Моє дитинство пройшло у місті Ромни. Вони уславилися річкою Сула, що впадає в Дніпро. У роки голодомору я була ученицею 4-5 кл. і до цієї річки не доходила. Недалеко від нашого дому протікає потічок. В одному місці на потічку була кладка. Я з подругою сиділи на кладці, а ноги тримали у воді. Мені запам'яталося, що у Насті такі гарні ноги. Прийшовши додому, я запитала у мами, чому у мене такі худі ноги, а у Насті такі повні. Мама відповіла, що у Насті ноги опухли від голоду і вона скоро помре. А через кілька днів ми почули, що вона дійсно померла. Не стало доброї, розумної подруги, якій було років 12.

І тепер, коли я чую слово голодомор, завжди згадую Настю - жертву цього страшного лиха.

А одного разу в зоні міста я побачила жінок, які копали могилу чоловікові, який недалеко лежав. Одна із жінок мені сказала: "Жаль, він міг ще жити".

під час голодомору проживала у селі В. Бубнівка Волочиського району
теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у місті Бережани

Я, Сороката Лідія Іванівна (дівоче прізвище Машталір), народилась 27.11.1926 року у селі В. Бубнівка Проскурівської області Чорно-Острівського району, у великій багатодітній сім'ї хліборобів.

Батько мій був добрим господарем, ми мали хліб і до хліба. Мені запам'ятався особливо 1933 рік. Люди опухлі від голоду вмирали де кого застала смерть (на дорозі, під плотом). Була створена бригада грабіжників, якою керував російський представник, тобто "старший брат". Я його пам'ятаю до цього часу: він був середнього зросту, прізвище його було Харламов. Коли приходили в хату, брали все, навіть зварену їжу. На той час в нашій сім'ї було 8 дітей, одна дитина до 1 року. На це ніхто не звертав уваги. Забирали навіть мілку гречану крупу, яка була приготовлена для дитини, забирали все - птицю, картоплю.... Мали довгі залізні клюшки, то ними шукали в землі.

У нашому селі жив чоловік, родом із Болгарії (залишився після революції), звали його Гриша-ворожбит, бо вмів ворожити на картах. От він і батькові поворожив, і сказав таке: "На твою хату налетять вороги, як чорні круки, все розтягнуть, але тобі нічого не зроблять." І правда: батька забрали в тюрму, але ненадовго, йому поміг втекти знайомий, з яким він служив в армії. Поїхав він у Білорусію, до маминих родичів. Мама була із Білорусії, добра, мудра жінка. Завдячуючи їй ми вижили і навіть не пухнули. Батько закопав на своєму полі 2 мішки гречки, про місце знала старша сестра, бандити не додумалися там шукати, а це врятувало нашу сім'ю від голодної смерті. Ці люди, які грабували під командою Харламова, були вивезені на Сибір і звідти ніхто не повернувся, вони були усі розстріляні, щоб не було свідків. Вибачайте за помилки, решта все правда.

під час голодомору проживала у селі Шляхова Коломацького району
теперішньої Харківської області, нині мешкає у місті Бережани

Минуло багато часу з того страшного голодомору, який я, моя сім'я і наше село, та тепер я знаю, що вся Україна була приречена на голодне вимирання. Той, хто це зробив, придумав найтяжче знущання і винищення українців. Голодна смерть - це найтяжчі тортури для людини.

Голод почався з осені 1932 року. Коли зібрали урожай і городину, почали ходити по хатах групи людей і забирати усе до чиста: зерно, квасолю буряк, картоплю, взагалі все, що може з'їсти людина. Навіть заглядали у глечики, чи немає там квасолі або зерна хоч трішки.

На початок весни 1933 р. більша половина села була мертва. Селом їздила фіра і трупи складали як дрова і звозили десь у велику яму.

Мого тата забрали раніше на Соловки (Соловецькі острови у Білому морі) і весь рід по батькові, бо ми були розкуркулені. Мене взяла моя хрещена мати і так я осталася живою. Потім і цю сім`ю вивезли, бо це була рідня по мамі. Дітей, які залишилися без батьків, забрали в інтернат…

Після того, як стала Україна незалежною, мені говорили, що таким, як я, щось там належить. Але я нікуди не зверталася, бо була уже вдовою, та й здоров'я не було, і роки уже не ті.

під час голодомору проживала у селищі Велика Кошелівка Ніжинського району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у місті Бережани

Пережила голод. Зі слів моєї мами минув мені рік і я перестала ходити, бо не було що їсти, особливо хліба. Хліб пекли з макухи і з гнилої бараболі, крохмалю, то я все просила у мами хліба-мущника, так називала хліб. А вижили за рахунок корови і мали трохи прихованої квасолі, бобу і проса. Так тим жили. Навесні збирали квасок і лободу, з чого варили супи, а основне, то нам помогла вижити корова. Але стільки ходило голодних, що і нам мало лишалося молока. Померли в нас дід, баба і сестра.

під час голодомору проживала у селищі Лазорки теперішньої Полтавської області, нині мешкає у місті Бережани

Голодомор я пережила із своїми батьками, сестрами, братами. Наша сім'я складалася із таких осіб:

У той тяжкий період мені було 18 років, про голодомор ніхто нічого не знав, що нас така біда чекає, і настав той гіркий час голодомору. Це було глибокої осені, коли люди все зібрали із полів, зробили заготовку всього на зиму. У цей період і поступила якась постанова в міську раду зробити викачку сільськогосподарських продуктів. Тут же міська рада зібрала свій актив і дала всім завдання їхати до кожного господаря і забирати все, що є із сільськогосподарських продуктів - зерно, картоплю, буряк - все те, що потрапляло під руки. Через зиму хто мав закопані на своїх городах буряк, моркву, перебивалися, як могли, а навесні 1933 року був уже голодомор і люди вмирали з голоду так часто, що не встигали хоронити - 10-15 осіб кожен день. А в нас була ще корова, вона нас годувала, а потім забрали і корову, і наша сім'я залишилася без надії на виживання. Я довідалась, що Лубенська міська лікарня набирає на курси масажистів і я поїхала і поступила. Після закінчення курсів я залишилася працювати при цій лікарні. Мені було вже непогано, я отримувала гроші і карточки на хліб, вже не було мені голоду. Я сама хліб не їла, а збирала, щоб відвезти родині. Коли я приїхала, мій батько був присмерті, вже не ходив і помер з голоду. Потім померла сестра Олександра, а за нею помер брат Микола. Тих, хто залишилися, я забрала до себе - маму, брата Івана та сестру Марійку, і так ми пережили той голодомор. Цього року почалася епідемія на сипний тиф, дизентерію. У лікарню привозили кожен день голодних людей, котрі їли всяку всячину - здохлих коней, корів, навіть людей їли. Один дядько, вже не пам'ятаю, як його прізвище, він з'їв двох своїх дітей-близняток, потрапив до лікарні і вижив. А в лікарні люди дуже помирали - по 30 чоловік кожного дня хоронили. Бувало ідеш вулицею, там лежить, трохи далі сидить померлий від голоду. Міліція їздить по вулицях і підбирає людей, котрі ще живі, привозять до лікарні, а мертвих - на цвинтар. Що то було при голодоморі, тяжко все описати…

під час голодомору проживала на хуторі Цвіліхівська Терпилівського району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Ріпинці

У 1932 році в нас забрали все зерно, а через те, що батько не бажав йти в колгосп, забрали інвентар, худобу, а батька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Маму з 4-ма дітьми виселили з хати. Я бачила, як один чоловік ходив по хатах, забирав померлих, завертаючи їх в рядно, а після того скидав усіх в яму.

До Другої світової війни проживав у місті Бучач

У другій половині 1932 р. українська преса в Галичині принесла перші вістки про марево голоду в радянській Україні. Ті вістки згодом ставались більш численні та алярмуючі і врешті не було вже сумніву, що голод в Україні почав свою руйнуючу роботу серед населення. Люди вмирали з голоду.

Трудно описати оте гнітюче враження всіх тих відомостей на українців в Галичині, яке побільшувалось ще й тим, що не було фізичної спроможности помогти людям, що гинули з голоду по той бік Збруча.

Тому створення Комітету допомоги голодуючій Україні (не ручаюсь сьогодні за докладність назви комітету - автор) всі українці на західноукраїнських землях прийняли з почуттям певної полегші та надії, що все ж таки відкриються якісь можливості допомоги голодуючим.

Комітет у Львові, членами якого стали найчільніші тоді українські діячі в Галичині з тодішнім головним редактором "Діла" Василем Мудрим як головою, розгорнув відразу широку і всебічну діяльність як пропагандивного, так і допомогового характеру.

На зазив головного Комітету протягом кількох днів були створені у повітових центрах повітові комітети та місцеві комітети у містечках і селах.

У свойому заклику до українського громадянства головний Комітет у Львові заявив, що його ціллю є довести до відома цілого культурного світу про цей великий злочин більшовиків над українським народом, викликання в Україні голоду штучно і навмисне, а далі прийти голодуючому населенню України з такою матеріяльною поміччю, яку українці у Західній Україні будуть спроможні дати. Заклик встановив один із днів у грудні або січні 1933 днем національної жалоби - в церквах відправлені були панахиди по жертвах голоду в Україні, українці Західної України були закликані постити того дня, а заощаджений гріш жертвувати на фонд допомоги голодуючим. Того дня у всіх місцевостях відбулися протестаційні віча за участю представників з повітових центрів, на яких населення було поінформоване, що голод в Україні є виявом екстермінаційної політики Москви в Україні і нею умисне викликаний. На кожному такому вічу ухвалений був протест проти такого нелюдського поступовання Москви в Україні. Був також винесений зазив до місцевого населення складати пожертви на фонд допомоги голодуючим.

Головний Комітет у Львові розвинув також певну акцію на міжнародному терені, а в краю на місцях збіркова акція матеріальної допомоги відразу пішла повним ходом. Густа сітка споживчої кооперації по селах зачала приймати пожертви, головно збіжжя, від місцевого населення і вже в кілька днів після того, як збіркова акція була проголошена, почали надходити до повітових центрів перші звідомлення про її вдоволяючий прогрес.

Створення головного і місцевих комітетів допомоги і їхня діяльність у 1932-1933 були ярким прикладом єдности і солідарности великого народу, роздертого займанщинами, але в добрі і злі єдиного.

Тимчасом Москва, якій за всяку ціну хотілося закрити її злочинну діяльність в Україні, розпочала контракцію.

Заперечуючи будьтоби в Україні був взагалі голод, совєтський представник у Варшаві протестував проти діяльности Українського Комітету у Львові і видно вжив якихось переконливих заходів, бо польські власті заборонили Українському Комітетові допомоги голодуючій Україні переводити збірку матеріяльних фондів на допомогу голодуючим в Україні.

Таким способом збірково-допомогова акція по кількох буквально днях мусіла бути припинена.

Головний Комітет обмежитись мусів до певної акції на міжнародньому терені, місцеві комітети ж, провівши акцію протесту проти нелюдських дій в Україні, ліквідувались.

Факт заборони збірки викликав у українського населення обурення і пригноблення. Тоді, коли єдинокровні брати гинуть там з голоду, ви мусите приглядатись цьому пасивно, бо вашої допомоги хоч би і маленької ви не можете їм вислати...

На весну 1933 р. майже ціле одне надзбручанське село перейшло річку Збруч, втікаючи перед голодовою смертю, і перейшло на територію Західної України. Мужчини, жінки, діти - голі, босі, простоволосі, як кажеться в народньому говорі.

Частину їх залишено в Чортківському повіті, а решту, душ так з 70, які прийшли до Бучацького повіту, розміщено по селах повіту і з поміччю місцевого населення вони поволі загосподарювались.

Коли у 1939 більшовицькі війська перейшли Збруч і зайняли Західну Україну, всіх тих людей більшовицькі власті вишукували і арештували.

Нас в Бучачі, повітовому містечку у Галичині, було трьох адвокатів українців, два старші панове меценаси д-р. М. Гринів та д-р Р. Слюзар, і я третій, наймолодший. По старій традиції, хоч вже наростала нова кляса громадських діячів - кооператори, адвокати в нашому повіті тримали у своїх руках стерно нашого національного життя. На відміну від інших повітів, де співжиття поміж нашими повітовими діячами не завжди укладалося найкраще, в нашому Бучачі відносини під тим оглядом були, можна сказати, ідеальні. Завдячувати це треба було в першу чергу обидвом панам меценасам-сеньйорам, які були незвичайно культурними, тактовними і товариськими людьми і тому втішались загальною пошаною.

Обидва старші панове меценаси головували у різних наших повітових централях, а для мене припала роля майже всюди бути секретарем. Приємність співпраці із обидвома згаданими мною панами залишиться назавжди у моїй вдячній пам'яті.

Коли 17 вересня 1939 р. більшовицькі війська перейшли Збруч, я не мав ніяких сумнівів, що наближається катастрофа, яка і мене не мине.

Того самого або наступного дня ми утрьох зійшлись в домі д-ра Слюзаря на нараду, що робити? Нарада, як і рішення, були короткі: залишаємось на місці; не можна людей залишати самих, коли їх роками велося. Разом з ними їм легше буде стрічати невідоме.

Можна різно дивитися на правильність такого нашого рішення і його причини.

Я, хоч і дорого за нього заплатив, не жалую мойого рішення.

Якось у два або три дні після того, як більшовицькі війська прийшли до Бучача, зачало діяти НКВД і зараз таки одним із перших арештувало д-ра Гринева. Арештувало його, і слід по ньому від тоді пропав. У два або три тижні пізніше арештовано д-ра Слюзаря. Як доходили до нас вістки, у слідстві поводились із ним особливо брутально, що збільшило погіршення його здоровля (він хворів на серце). Його вивезено до Одеси мабуть і звідти з тюрми пощастило його вирвати його родині, і всі вони з німецькою репатріаційною місією виїхали на Захід. Після війни д-р Слюзар був довший час правним дорадником ЦПУЕ в Німеччині, потім виїхав до США і там помер на недугу серця.

Мене арештовано у січні 1940 р. Слідство тягнулося шість тижнів.

Мій слідчий, молодий енкаведист, людина так під 30-ткою, робив враження, що визнавався у справах українців під Польщею. Перший закид, який мені зроблено, був, що я націоналіст, тобто член ОУН. Я заперечив. Тоді він тріумфально витягнув із мойого "дєла" якийсь документ і сказав: "А ми маємо докази на те, що ти націоналіст, ми маємо акти польської поліції, що ти був арештований у Львові як націоналіст". (Польська поліція, втікаючи з Бучача, не спалила архівів, а в її архівах я був густо нотований).

Я вияснив, що у Львові мене було арештовано у 1938 р. за участь в першолистопадовій демонстрації.

- 3 нагоди десятиліття проголошення незалежности Західної України.

Моя відповідь видимо збентежила мойого слідчого, скоро одначе він знов приняв урядовий вигляд і сказав, що демонстрацію робили націоналісти. Отже, і я такий самий.

- Що я був арештований, то правда, але по кількох тижнях слідство проти мене припинено і я вийшов на волю, а то найкращий доказ, що ніякої вини за мною не було. Хіба у вас, в Совєтському Союзі, випускають людей, коли їх арештують?

Видно, що мій аргумент переконав слідчого. Він ще якийсь час натискав на мене, щоб признатись в приналежности до ОУН, але видно було, що вже не буде на цьому довго настоювати.

- Можливо, що твоя правда, - повернув він тепер у другий бік, але ти був ундист (тобто член партії УНДО).

Я заперечив, а він поденервувався і скочив до мене з криком:

- Не я маю вам доказувати, що я чимось не був, а ви мені маєте доказати, що я тим був.

- Е, ні, ти не філософствуй, у нас такий закон, що обвинений має доказати, що він невинний.

На цьому йшла між нами суперечка, врешті я, обстоюючи дальше свій погляд, що мені має бути доказана вина, сказав, що вони арештували голову повітового комітету УНДО і можуть його запитатись чи був я членом УНДО чи ні.

Щось він покричав ще, що не мені його вчити що він має робити, погрозив і на тому того дня слідство закінчилось.

На наступних переслуханнях він ще чіплявся і до націоналізму, і до УНДО, але видно було, що має він вже приготоване щось інше.

- А ми на тебе маємо батіжок інший. Ти знаєш, що то був комітет допомоги голодуючій Україні?

Я підтвердив і розказав про його діяльність. Слідчий уважно слухав і помітно було, що у певних місцях мойого оповідання було йому "несвойо".

- А ти був членом того комітету, - перервав він мені несподівано.

Щоб мати час зорієнтуватись, що їм у справі відомо і витягнути від нього якісь інформації, я заперечив.

- Що ти нам будеш тут брехати, ми маємо документи на все.

Мабуть, знов архів польської поліції, подумав я. Щоб не сягати на себе непотрібних доразових репресій, я сказав:

- Можливо так, але я собі сьогодні не пригадую.

- Як не пригадуєш, що ти був членом комітету, як це можливо?

- Сьогодні вже сім років минуло від того часу, за ті роки було у нас багато різних комітетів, в одних я був членом, в інших ні, так що годі мені тепер це собі пригадати.

Із папки мойого "дєла" він витягнув циклостилеву копію зазиву нашого повітового комітету, який взивав населення протестувати проти викликаного Москвою голоду в Україні та складання пожертв на допомогу голодуючим.

Під зазивом було близько двадцяти підписів діячів нашого повіту і мій підпис був там також.

Він також вийняв із актів друковану жалібну оповістку (клепсидру) з повідомленням про панахиду по загиблих від голоду в Україні, яку був у той час видав комітет, і показав мені.

В той мент увійшов до кімнати начальник повітового НКВД Васільєв.

- Так от яка ти птиця, клєвєту на партію і совєтську власть пускав, за живих людей панахиди служив. А всі вони до нинішнього дня живуть.

Лекція була ним ведена у соковитій московській мові і після того він, спитавши слідчого чи я признаюсь до закидів і одержавши більш менш позитивну відповідь, вийшов.

- Не було в Польщі державної преси, ні польської, ні української. Преса була приватною власністю.

- Як то приватною власністю, преса є державною.

- В Польщі вона була приватною власністю, хто мав гроші і хотів видавати газету, той і видавав її.

- Не говори дурниць, у Совєтському Союзі преса є державна і так само є всюди.

На цьому він розмову про пресу обірвав і дальше переконувати його було безнадійно.

- Я був одним із українських діячів в повіті, а комітет був власне з них складений.

- "Просвіті", кооперації, "Сільському господарі"...

- Головою повітової філії Товариства Охорони Воєнних Могил, головою повітової філії Товариства допомоги інвалідам...

- То ти значить важна штука був. А знаєш ти, що "Просвіта", "Рідна Школа", воєнні могили, інваліди - все то є націоналістична робота. І тобі не сором, не жалуєш того, що ти цим всім займався?

- Вся робота, яку вів, була скерована для добра мойого народу, за неї я був поляками переслідуваний, але коли б я був знов доставлений в таке положення, як у минулому, я ту роботу знов би робив. Нічого мені її відпекуватись.

Слідчий дивився на мене "з-під ока" довго. Не кричав, не лаявся. Може, не знав як на це реагувати, може був вдоволений, що дістав потрібний йому матеріял. Але слідство того дня на тому обірвалось.

Слідство вичерпувалось, і одного дня я бачився з моїм слідчим востаннє. Мене приведено до нього, щоб я підписав акт обвинувачення. Обвинувачено мене в тому, що я "клєвєтав партію і совєтський уряд будьто вони умисне викликали голод в Україні у 1933 p.", а крім того обвинувачувано мене у приналежності до націоналістичних організацій, тобто за провину з арт. 58 карного кодексу, кількох різних його пунктів.

Моя остання розмова-дискусія із слідчим була на теоретично-юридичні теми. Я завважив, що все, що мені закидається, було зроблено мною давно, а найважніше тоді, коли я не був горожанином совєтської держави, і що в момент слідства і підписування акту обвинения я ще далі не є тим горожанином, що я за час перебування під совєтською властю не зробив ніякого злочину, за який мене можна би судити. Очевидно не вірив я, що мої аргументи переконають слідчого, але справу треба було вичерпати.

- Наш закон є закон "рабочего класа" і він важний на всі часи і цілий світ і на основі нього ми судимо де тільки прийдемо.

Перед підписанням акту я почав із слідчим спорити, що стилізація акту мене не вдовольняє і я не згоден його в такому виді підписати. Слідчий помітно схвилювався, почав мене переконувати, що акт показує в чому я обвинувачуюсь і нічого більше. Тому я не повинен мати сумнів. Спір підніс я теж більше для фасону і, посперечавшись ще трохи, я акт підписав.

Тепер, коли він вже мав мене в руках в цілости, він прибрав позу добросердного дорадника.

- Суду тобі не буде, але коли б був, то ти повинен на суді засудити всю свою минулу діяльність, тоді присуд твій буде легший.

- А скільки мені суд може дати за це, в чому я обвинувачуюсь?

Слідчому я ще раз заявив, що не бачу причини чому я мав би засуджувати мою минувшу діяльність, він знов узлився, і ми на тому розійшлись.

Скоро після закінчення слідства мене разом з гуртом інших арештованих переведено до тюрми в Чрткові. У камері, в яку нас з директором ПСК в Бучачі Степаном Шипелевим привезли, були українці, поляки, жиди. У тій камері стрінув я також одного і з тих українців, які утекли в 1933 р. із-за Збруча в Галичину, рятуючись від голоду, якого тепер більшовики вишукали і арештували. Він мені потвердив всі ті страхіття, які вони там пережили, про що писала у свій час українська преса в Галичині.

Коли я вперше прийшов у камеру, я привітався і познайомився із всіми. Один з поляків сказав:

- Ну що мене арештували, я розумію, я був шефом сотні КОП-у, підпирав "панську Польщу", то мене мали арештувати, але Вас, пане меценасе, що терпіли від польських панів, і аж мусіли Ваші єдинокровні брати визволяти від польського ярма, що Вас теж арештували, то дивно. Була то очевидно, іронія.

В Чорткові я сидів кілька місяців. У квітні і травні 1940 р. родини всіх арештованих були вивезені більшовиками з Галичини у глибину СССР. Мою маму тоді теж вивезли в колхози Семипалатинської області і вона там в 1945 р. померла.

Одного дня закликали мене до контори тюрми. Заступник начальника тюрми у присутності 2-ох свідків прочитав мені з маленького папірця присуд "Особого Совещания НКВД" в Москві, яким мене заочно засуджено як "соціяльно опасний елемент" на 8 років далеких таборів. Папірець той казали мені підписати і від тоді я був вже людина з присудом.

В останніх днях квітня 1941 р. мене перевезено із Кіровограда до пересильної тюрми в Харкові.

На одному із його майданів ми перебували під голим небом до вечора. На ніч завели нас до якогось будинку, який був колись каплицею. Люди з різних ешелонів тепер змішалися разом і я теж опинився поміж засудженими з підсовєтського населення. Став я при гурті дядьків, які говорили українською мовою, і скоро ми познайомились. Допитувались звідки я і за що засуджений. Довідавшись що за "клєвєту на советську власть" стали випитувати ближче. Я їм розказав цілу історію.

Факт, що українці в Галичині виявили солідарність із голодуючим населенням України у 1933 році, і на них зробив велике враження.

- Голод же в Україні був у 1933, а коли ти і інші хотіли помагати голодуючим, то в тому ніякого злочину немає.

Від дальших коментарів вони здержувались, але між ними і мною нав'язалась щира нитка симпатії і спочування.

Коли, після звільнення із лагерів, я жив якийсь час в Узбекистані, там я стрічав людей з України, які теж потверджували мені, що у 1933 р. шалів страшний голод в Україні.

Українська еміграція після Другої світової війни видала багато удокументовані публікації про голод в Україні у 1933 р.

Данилів Теодор. Трагедія за Збручем болем відгукнулась у Галичині // Нова доба. - 1993. -14 вер.

під час голодомору проживала у селі Новомиколаївка Новоукраїнського району теперішньої Кіровоградської області, нині мешкає у місті Бучачі

Моє село в час голодомору 1932-1933 рр. налічувало приблизно від 150 до 180 господарських дворів. Урожай сільськогосподарських культур того року був доволі добрий. Мали вдосталь зерна. Своєчасно були здані встановлені для кожного двору податки. Але восени під керівництвом сільського голови створилися додаткові бригади з місцевих чоловіків, які мали у населення вилучати залишки зерна. Щоб хоч якось врятуватися, більшість селян почала ховати зерно в ямах на городі, в садах, погребах, на горищі.

Шукали сховане скрізь - металевими стержнями прощупували стіжки соломи, стріхи хат, підлогу, ґрунт. Коли знаходили, забирали все до зернини, не залишаючи навіть на посів.

Життя селян ставало надто важким. Їсти не було що. Частина працездатних людей, рятуючись, тікала з села. Ті, хто мав цінні речі, без особливих вагань виносили їх на базар, обмінюючи на буханку хліба або вузлик крупи. Боляче було дивитися, як від голоду мучилися діти. Щоб вижити, люди їли все: м'ясо коней, собак, померлих людей і навіть своїх дітей.

Від постійного і тривалого недоїдання селяни виснажувалися, пухли, вмирали цілими родинами. Пам'ятаю той час, коли від масового мору на сільському цвинтарі не встигали копати могили для захоронення. Тоді вирішили викопувати великі ями і звозити в них людей кілька днів підряд. Коли могила наповнювалася трупами, її загортали.

Мені, 18-річній дівчині, разом із односельчанкою довелося підводою, запряженою коровою, їхати по селу і, заходячи в кожну хату, забирати мертвих людей. Тіла обгортали в рядна, бо ні трун, ні матеріалу на них не було.

Мій батько помер з голоду в березні 1933 р. Мати, опухши, померла вже тоді, коли була молода картопля. Її нічим не можна було врятувати. Як мені вдалося вижити, самому Богові відомо, Він мені допоміг. А загалом до нового врожаю 1933 року у селі залишилися одиниці односельчан. Втім, у той час ніхто із людей не мав права аналізувати і обговорювати причини, що зумовили голод та масове вимирання людей. За кожним стежили особливо пильно.

Спогади записала дочка Є. Дзюбенко Ольга Садівська.

Мені вижити допоміг Бог // Нова доба. - 2003. - 11 квітня.

під час голодомору проживала на хуторі Новачиха Миргородського району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у місті Бучачі

Мій батько уродженець теперішньої Івано-Франківської області. В 1914 р. потрапив у полон до Росії і там одружився з полтавчанкою Килиною Симчук. В їхньому господарстві було трохи землі, були конячка і корова. Батько працював на Оріховському цукрозаводі столяром, а мати займалася господаркою, сплачуючи високі податки і здаючи контингенти хлібом.

Наприкінці двадцятих - на початку тридцятих років уже починали розкуркулювати хазяїв і вивозити до Сибіру їхні сім`ї. Батька поки що не чіпали, так як він був підданим іншої держави, а також робітником. В 1932-1933 роках, почалося викачування хліба, забирали все до зернини, не залишаючи нічого навіть для посіву. Поля залишалися неораними і незасіяними. Худобу забирали, щоб не було чим обробити землю. Люди починали голодувати, а в 1932-1933 роках поголовно вмирали з голоду. В нас одної ночі вивели зі стайні коня, хліба вже не осталося, бо увесь вимели до зернини, не дивлячись, що батько був робітником. Ми також почали голодувати, ще залишалося трохи картоплі і буряків. А було це наприкінці зими 1933 р. Якось удень вдерлася до нас у хату виконавча бригада, десь чоловік з 15 з червоними околишами довкола шапок, і почала шукати, чи де не закопаний хліб. Довгими списами перерили всю долівку в хаті, а також на дворі. Матері в той час удома не було, може вона побачила їх і заховалася кудись. У хаті була одна я - п`ятирічна дитина. Один із них узяв мене на руки і дає цукерку, а я плачу, не хочу брати. Другий тим часом питає, куди батько заховав папу, тобто хліб? Я плачу і кажу, що папа на роботі. Він знову питає, що я їла, чи не хлібець? Відповідаю, що хлібця у нас нема, а їла я сир з молоком - мама мені давала. На другу ніч у нас вивели корову зі стайні, щоб і молока не було для дитини.

Батько на той час уже почав виробляти документи, щоб виїхати до себе на батьківщину. Тільки нова біда: батька пускають, а мене і маму - ні, оскільки ми були громадянами Радянського Союзу. Скільки батько не писав, не їздив, але зробити нічого не міг. Тоді хтось йому порадив: ти виробляй собі документи одному, а сам бери в мішок хліба печеного, їдь під границю і там домовся тихенько з робочим, який працює на пограничній ріці, через яку переправляють рибу за кордон; якщо вдасться, то переправить тобі дружину з дитиною на той бік, де їх і зустрінеш, зійшовши з поїзда. Отже їдь поїздом, а дружина з дитиною нехай тебе провожають до кордону, де їх зустріне той чоловік, що має ними далі опікуватися. Так і зробили. Через ріку мене і маму переправили в бочці з-під оселедців. А 10 березня 1933 р. батько зустрів нас уже на польському березі.

Повіз нас батько на свою батьківщину - теперішню Івано-Франківську область, але і там не було спокою. Коли він звернувся до урядових інстанцій, щоб зареєструвати своє прибуття, йому запропонували записатися поляком, так як у нього польське прізвище. За це обіцяли забезпечити роботою і житлом. Після того, як батько відмовився, заявивши, що він є українцем, з ним не захотіли і розмовляти. Зате деякі, дізнавшись, що він прибув із СРСР, почали випитувати, чи то правда, що там голодомор. Коли батько почав розповідати, до нього зразу підійшли кілька молодих людей єврейської національності і пригрозили, щоб мовчав, бо то все, мовляв, неправда, в Радянському Союзі ніякого голодомору нема. І взагалі, якщо хоче жити, то нехай забирається геть з їхніх очей, а то він, напевно, втік звідти, може когось пограбував, а може вбив і тепер зводить наклеп на країну рад. Після того, як батькові почали погрожувати комуністи, які на той час уже були в Польщі, він змушений був покинути рідні місця і переїхати в Бучач, де його ніхто не знав.

У Бучачі почалося наше нужденне життя. Восени 1933 р. під час пологів померла мати, а через тиждень і новонароджений хлопчик Богданко. Ми з батьком залишилися одні поміж чужих людей. Він був без роботи, а я цілими днями знаходилася в сусідів, які до мене ставилися прихильно як до сироти. Через деякий час батько одружився, але для мене матері не було. В школі провчилася всього три роки, а відтак - робота в наймах. У 1944-1945 роках я вже працювала на державній роботі. В 1949 р. одружилася та дітей Бог не послав. Працювала, вийшла на пенсію, овдовіла, живу одна. Пенсія невелика, на прожиток не вистачає, але я щаслива, що дожила до того часу, коли живу у Вільній Україні, чую рідну українську мову.

під час голодомору проживала у селі Пустовойтово Глобинського району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у місті Бучачі

Важко і гірко згадувати страшні 1932-1933 роки. Мені тоді було 9 років, але хіба можна забути весь жах того, що відбулося?.. Ми жили на Полтавщині, у с. Пустовітово Глобинського району. Мама працювала вчителем української мови, а батько - бухгалтером. Сім'я була велика: мама, тато, троє дітей, бабуся, а потім до нас приїхала тітка з Донбасу з двома дітьми. Неможливо описати все те, що діялося у ті роки у селі. Я пам'ятаю, що вимирали цілими сім'ями.

На мого батька хтось доніс, що він агітував проти колгоспів, і одного дня його заарештували. Тато був дуже добрим і завжди намагався допомагати людям. Потрапивши в тюрму, він просив маму взяти розлучення, бо знав, що нас переслідуватимуть як дітей ворога народу. Односельці поважали батька і зібрали підписи на його захист. Через деякий час тата випустили з тюрми, але невдовзі він помер у віці 40 років. У такий страшний час ми залишилися сиротами. Мама отримувала якийсь пайок (добре пам'ятаю, що там була соя), а також зарплату, на яку ми могли купити дві буханки хліба на місяць. Інші люди і того не мали. Мама варила нам квашу, яка мала прокиснути, і ми її пили.

Коли у селі поїли всіх котів, собак і коней, почали їсти… людей. Я пам'ятаю, як в одну сім'ю приїхала родичка з міста, її вбили і поставили варити. На той момент у хату прийшла сусідка і побачила, що з чавуна виглядає рука. Вона злякалася і заявила у сільраду. За винною прийшов судовиконавець. Дорога до сільради проходила через річку, і жінка кинулася з моста у вир. Її дітей забрали у дитячий будинок, про їхню долю нічого не відомо.

Дуже швидко село почало вимирати. Тоді організували обіди для тих, хто міг іще ходити. Раз на день людям давали рідку юшку, в ній плавало кілька шматочків картоплі і буряка. А ми, діти, мов мурахи, повзали по смітнику біля їдальні, визбирували лушпиння від буряка та картоплі і одразу ж з'їдали.

Усі ходили з напухлими ногами, було дуже важко рухатися. Мама провідувала своїх учнів по домівках, щоб пересвідчитись, хто залишився живим. Інколи вона брала з собою мене. Я пам'ятаю, як ми зайшли в одну хату, там усі були мертві. Біля жінки лежала мертва дитинка з обгризлими ручками - мабуть, вона померла раніше за маму, а та від голоду настільки вже не тямила себе, що обгризла своїй дитині руки…

Мертвих звозили на цвинтар, де вони лежали по кілька діб, потім приводили чоловіків, які ще могли ходити, вони копали траншеї і скидали туди трупи. Цвинтар був перекопаний і когось знайти там було неможливо. Я не знаю, у якому місці похований тато. Тоді думалося не про мертвих, а про те, як вижити. Ми дуже хотіли їсти. Нам снилася їжа.

Ще гірше стало навесні, коли люди вже не мали абсолютно нічого. Ледь живі, вони терли стебла соняшників, лупу кукурудзи, відходи насіння цукрових буряків, збирали на полях мерзлу картоплю і пекли "маторженики". Їх важко було ковтати і вони викликали сильні болі. До них ще додавали свіжі листочки з дерев. Не знаю, як ми вижили.

А потім була війна. Закінчила курси медсестер, була на фронті, після поранення демобілізувалася. Разом з чоловіком Іваном Федоровичем ми приїхали за направленням у Бучач на роботу. Всього зазнала у житті, але найчорнішим, наймоторошнішим спогадом залишається не війна, а ті жахливі роки масового вимирання людей від голоду. Найстрашніша смерть - від голоду.

…Коли вимирають люди на війні - це закономірність, нехай гірка, та неминуча. Коли ж у мирний час люди вмирають тому, що не мають що їсти, бо так комусь заманулося, - це злочин, якому ніколи й ніде не буде прощення.

Чорній О. "Нам снилася їжа…" // Нова доба. - 2003. - 14 березня.

під час голодомору проживала у селі Скобці Баришівського району теперішньої Київської області, нині мешкає у селі Ріпинці

В сім'ї було 5 осіб. Ми мали 5 гектарів землі, сільськогосподарський інвентар, пару волів, корову та свині. У 1930 році все це в нас забрали. Я з сестрами збирала в річці черепашки і їли їх.

під час голодомору проживала у селі Сінне Богодухівського району теперішньої Харківської області, нині мешкає у місті Бучачі

В нашій сім'ї було 6 осіб, двоє померло від голоду, ми вижили за рахунок того, що їли кропиву, лободу, цвіт акації. В нашому селі люди вимирали цілими сім'ями, а наша сім'я все, що мала, виміняла на харчі.

під час голодомору проживав у селі Кленове Городоцького району Хмельницької області, нині мешкає в селищі Гусятин

Мати вставала вночі і варила їсти з продуктів, які вдалося було сховати, тоді будила нас і ми в темноті скоро їли, щоб ніхто нічого не побачив, після цього мати швиденько вимивала посуду щоб не залишилося ніяких слідів від їди. Цілий день ми потому нічого не їли крім якогось насіння і трави.

під час голодомору проживав у селі Боднарівка Чемеровецького району Хмельницької області, нині мешкає в селищі Гусятин

Пам'ятаю, що шукали з дітьми місця де росло багато всякої трави, збирали її і їли всяке насіння. Мати варила кропиву, лободу, з гички буряків і полови пекли паляниці.

під час голодомору проживала у селі Волиця-Польова Теофіпольського району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селі Коцюбинці

Настав 1933 рік. Уже взимку було тяжко з продуктами, не вистачало хліба, картоплі і ін. Нас в сім'ї було п'ятеро дітей, троє ходили до школи. Навесні зовсім не було що їсти. Діти ходили по садках, попід плотами збирали травичку, кропиву, дикий щавель. Усі були худенькі, з опухлими ногами, заплаканими очима. Дуже хотілося їсти. Моя хата була поблизу цвинтаря, там було найбільше зелені і ми, всі діти з вулиці, йшли з торбинками, щоб нарвати щось на борщ. Кожного ранку до цвинтаря під'їжджала підвода, навантажена мертвими людьми, серед яких було багато дітей, наших однолітків. Пам'ятаю довгий виритий рів, куди скидали трупи худих, чорних, напіводягнених, з розкритими очима. Два старших чоловіки присипали їх землею. Ми стояли, дивилися, але ніхто не плакав. Тільки було дуже страшно і від того ще більше хотілося їсти.

Потім стало легше. На городах було багато лободи, після цвіту опадали зав'язки яблук, вишень і ми могли цілий день збирати і їсти.

Літо. Достигали колоски жита. Ми вибирали зеленоваті зернинки і їли. Вони були дуже смачні.

Почались жнива. Дорослі, хто як міг, йшли жати, косити, а діти з торбинками йшли збирати колоски, за що нам давали по скибці хліба. Але нас вже було небагато. Більша половина дітей була похоронена в тому довгому страшному рові, не дочекавшись нового хліба.

Минуло 70 років. Мені вже пішов 79-й, а я, як зараз, бачу ті страшні похорони на цвинтарі, сноповий віз, навантажений трупами і двох чоловіків, яких ми чомусь дуже боялися, бо вони безжалісно скидали мертвих у рів, загортали сяк-так землю і знову їхали в село. За це їм давали хліб і баланду. А ще вони казали, що хтось же мусить те робити.

під час голодомору проживав у селі Самчики Староконстантинівського району теперішньої Хмельницької області,нині мешкає у селі Васильківці

Назавжди залишився в моїй пам'яті цей страшний 1933 рік.

Голодомор косив, наче косою, беззахисний люд. Люди ходили опухлі і шукали хоч якусь їжу. У селі поїли всіх собак, котів, були випадки, коли їли навіть дітей. По селу їздила підвода і забирала мертвих. Ніхто їх не оплакував. Закутавши у якусь ряднину, опускали в загальну яму.

Не обминула ця трагедія і нашу сім'ю. Голодною смертю померла мама, тато і сестра. Мою маму звали Варвара, тата - Олександр, а сестру - Євдокія. Я, малий, залишився один серед чужих людей. До цього часу перед очима ця страшна картина, коли я будив мертву маму і просив їсти.

Нехай ніколи нікому не доведеться пережити те, що пережив я. Я не мав дитинства, не мав батьківської ласки.

під час голодомору проживав у селі Тлітенка Хмільницького району теперішньої Вінницької області,нині мешкає в селищі Гусятин

Під час голодомору 1932-1933 рр. ходив з сестрою в поля збирати колоски. Сестра була старша. Об'їздник об'їжджав поля і зловив нас, сестру побив сильно батогом, що на ній трісла шкіра, мене вдарив один раз. А батькові нашому сказав, що якщо ще раз побачить нас на полі, то батько буде сидіти в тюрмі.

Два рази на тиждень приходила спеціальна комісія до нас на подвір'я і проводила обшук: відкривали піч і шукали чи щось варилося їсти; в коморі, підвалі перевіряли, чи є щось заховане з продуктів; проходили по городі, саді з великими металевими штирами і протикали землю, чи не заховане зерно; оглядали дерева, чи там часом не завішана торбина з сухарями.

Через день в село приїжджала підвода і збирала по вулицях, дворах померлих від голоду людей.

під час голодомору проживав у селі Теремківці Чемеровецького району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає в селищі Гусятин

В час 1932-1933 років мені вже було 13 років, я вчився в 5-6 класі у селі Теремківцях у середній школі. Батько 1882 р. н., мати 1898 р. н. працювали в колгоспі. Батько працював у будівельній бригаді, а мати - в буряковій ланці. Ми жили злиденно, хліба не було, бо керівництво сільської ради за розпорядженням із району (був уповноважений з району) ходили по хатах, лазили по горшках і забирали залишки хліба, якого в той час було обмаль, бо не вродило. Головою колгоспу був Сачко і Храпливий. У нас на горищі були мягкини (шелуха) із проса. Мама з тієї мягкини пекла пляцки, бо зерно забрала сільрада. Уповноважені з району невеликі залишки зерна і муки і то забирали.

Мама носила гичку буряка, варила бовтанку, а нам у школі давали чай із вишневих галузок. Люди були опухлі, ходили по городах, падали і вмирали. Бачив своїми очима опухлих і мертвих… Так було.

під час голодомору проживала у селі Андріївка Нахорощанського району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у селі Глібів

У нашому селі був страшний голод, односельчани пухли з голоду і помирало на день 10-15 чоловік. У школі учням давали гарячі сніданки. Були дні, коли в хаті було не палено, великі сніги. Дітей на вулицю не випускали, тому що їх ловили і їли. Батьки їли своїх дітей. Їли для того, щоб діти не бідували. Була страшна біда. Це був штучний голодомор. Моя мати під час голодомору працювала в радгоспі в пекарні, отож ми виживали з того пайку, що приносила мати. Хто працював у радгоспі, ніхто не помер. Директором радгоспу був Шульга Іван Дмитрович, який стояв за людьми і людей не наказував.

під час голодомору проживала у селі Павлинка Благалівського району теперішньої Одеській області, нині мешкає у селі Глібів

Під час голодомору 1932-1933 років я проживала з своєю сім'єю: матір`ю Меланією Омелянівною, 1905 р. н., батьком Василем Федоровичем, 1903 р. н., сестрою Галиною з 1925 р. н. У цей час я ходила в перший клас. Сім'я проживала бідно. З дому все позабирали, навіть глечики. На той час у нас був колгосп, мама працювала в колгоспі. Було таке, що цілий тиждень ми пили воду і на тиждень на всю сім'ю був один малай. Мама змушена була в колгоспному полі взяти 2 кг мерзлих качанів кукурудзи, щоб вижила сім'я, за що її арештували на 10 років тюрми і вивезли в Мордовію. У нас був штучний голод, урожай з полів зібрали, але все вивозили. У селі не залишилося нічого. Односельчани помирали з голоду. У їжу вживали траву.

під час голодомору проживала у селі Підставки Гельм'язівського району Полтавської (тепер Черкаської) області, нині мешкає у селі Іване-Золоте

Я пережила голодомор 1932-1933 років, як і багато моїх земляків. Хоч була ще мала, але пам'ятаю це страхоліття. Наше село не дуже велике, але цей голодомор забрав десятки сотень людей. Вимирали цілі сім'ї, часом ще живі грудні діти повзали по мамах і гірко плакали, поки і самі померли. Ніхто нікого не хоронив, ніхто нікого не оплакував, бо їх чекало те саме, вони не мали сили, бо були опухли. З колгоспу давали підводу, їздового (не дуже мудрого). Він їздив попід хати і забирав мерців на підводу, завивши мерця у верету. Навантаживши повну підводу, віз на цвинтар, скидав у готову яму і їхав за іншими; заповнивши яму, скидав у нову, заготовлену яму. Їли люди полову, бур'яни, листя липи, цвіт акації (на весні), дохлих коней, добували погнилі давні кагати картоплі. добували крохмаль, все, що можна їсти. Від голоду пухли, вмирали.

Я все це сама пережила і вся моя родина, всі майже були пухлі. Ніколи не забуду, як мої маленькі ніжки були пухлі, блистіли на сонці як склянки, а пекли, що не можна було ходити, а ми мусили з сестрами шукати їжу, бо мама була хвора, а тато був на роботі, хоч одержував дуже мало, якусь їжу, більше не знаю що. Дороги були вкриті пухлими людьми і трупами.

У нашому селі після голоду залишилося багато пустих хат, ніхто там довго не будувався, порозвалювалися будинки. Ніколи не забуду того, як тато зарізав свою рідну доньку, мою ровесницю. Де її мама була, не знаю, вони жили двоє. Це наш сусід, дядько Трохим, а донька Одарочка. Відрубав голову, м'ясо засунув у піч, а головку закопав. На знаю, чи він їв, але міліція прийшла, знайшла і забрала його і так ніхто не знає, де він дівся, а на тому місці ростуть бур'яни і до сьогодні.

У селі після голодомору залишилися сироти, яким вдалося якось вижити, бо ходили зі мною в школу. Для них відкрили дитячий будинок, у якому полишили дітей-сиріт з інших сіл, бо в нашому класі вчився "невідомий Сенька", бо він не знав свого прізвища, ні батьків.

Наша родина втратила багатьох, а найболючіше те, що голод підірвав здоров'я нашої мами і вона померла, і я росла разом з своїми сестрами сиротою. А це страшно.

Я тоді була ще мала, щоб знати все, що робилося, але розповідають, що напередодні голоду забирали в людей все: зерно, птицю, худобу під різними привидами і причинами. Цього страхіття не можна ніколи забути і зрозуміти, за що так жорстоко поводилися зі своїм народом. А сьогодні дехто хоче виправдати цей захід з власним народом. Треба або молодь знала цю гірку правду і більше не допустити цього.

Вся моя сім'я опухла, лежали безпомічні в хаті. Дві сестрички маленькі померли від голоду. Кожного дня по хатах забирали все нові трупи людей. Всюди лютували голод і смерть, страшні були часи.

Так звані "активісти" приходили до хати, забираючи все зерно, картоплю, м'ясо. Людей, які крадькома зрізали колоски чи викопували картоплю на колгоспному полі, тяжко карали. Одного чоловіка побили за 10 зрізаних колосків, який через деякий час помер від побоїв.

Всюди панував терор і приниження. Жінки і діти з роздутими животами, посинілі, ще дихали, але порожніми, позбавленими життя, очима дивилися на світ, не розуміючи - чому?, за що? хто винен?

Ті, хто пережив чудом зиму, весною ледве пересуваючи ноги, худі, як скелети, або болісно опухлі, вийшли, щоб "виконати більшовицький посівний план навесні 1932 року ударними тємпами".

Люди їли "хліб", зроблений з кропиви, "оладки", зроблені з другого виду бур'яну, кашу з іншого виду, суп з лободи. З'їдали собак, котів. Здичавілі тварини почали боятися людей. Люди варили і їли їх.

під час голодомору проживав у селі Волохівка Вовчанського району теперішньої Харківської області, нині мешкає у селі Солоне

Село, в якому я проживав, межувало з Росією. Мати обмінювала одяг в Росії на продукти харчування. Пам'ятаю, що весь час хотів їсти.

під час голодомору проживала у місті Ічня теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у селі Буряківка

Я бачила, як пухли діти та дорослі, бачила багато трупів, які померли від голоду. Сама їла лободу, збирала жолуді та колоски по полі, гнилу картоплю.

Від голоду померла моя бабуся та двоюрідна сестра. Люди говорили, що більшовики молоко, цукор, зерно скидали в ріки, а людям не давали. Ходили люди по селах і міняли дорогі речі за картоплю та жменьку зерна або муки, а хто мав що їсти, від них забирали продукти, а їх вивозили в Сибір.

під час голодомору проживала у селі Хмелів Смілівського району теперішньої Сумської області, нині мешкає у місті Збараж

У 1933 році пережила голодомор у рідному селі. Батько помер у 1933 році (чоловіки взагалі скоріше вмирали). Мати врятувала нас, бо заховала зерно де стояла кобила в хлівчику. Уночі носили зерно до сусіда, який перемелював і з того варили їсти.

під час голодомору проживала у селі Березоточа Лубенського району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у селі Кобилля

У 1932 році восени почалася колективізація в нашому селі. Мій батько був ковалем, мав свою власну кузню, а також мав декілька десятин землі, коня, воза і весь необхідний сільськогосподарський реманент.

З району приїхала комісія організовувати у селі колгосп. Батько відмовився писати заяву про вступ до колгоспу. Тоді уповноважені пригнали до нас на подвір'я три підводи і за три рази забрали і вивезли все зерно (навіть послід) в район. Так поступили зі всіма селянами. Після цього забрали до колгоспу і батькову кузню. Тоді батько змушений був написати заяву про вступ до колгоспу і пішов туди працювати ковалем.

На початку весни 1933 року у селі розпочався лютий голод. У нашому селі було більше тисячі дворів. Кожен день колгосп виділяв підводу і людей, які збирали по хатах, подвір'ях, вулицях померлих і відвозили їх на цвинтар. Інших людей виділяли для того, щоб копали на цвинтарі братські могили. Підвода під'їжджала під могилу, її завертали і як дрова, скидали померлих в могилу, потім, коли позвозили повну яму, присипали землею. Так тривало до самих жнив. Коли почалися жнива, стали пекти хліб, та багато людей ще померло від того, що наїлись досхочу хліба. За час голодомору в нашому селі вимерла більша половина людей.

У нашій сім'ї було п'ятеро дітей - два хлопці і три дівчини. Наймолодший мій брат Андрій, якому було чотири роки, ходив в дитячий садок. Там була в той час "дідівщина" - старші діти відбирали в молодших їжу, так він від цього помер з голоду. Весною ми почали харчуватися лободою, кропивою, цвітом акації. Батьки наші попухли з голоду, але для нас, дітей, діставали, що могли, щоб ми вижили. По сусідству коло нас проживав голова колгоспу. Його дружина час від часу давала нашій матері по вузлику муки, мати добавляла до цієї муки різну зелень і пекла в печі коржики. Так ми і вижили.

Запис зроблено 20 квітня 2003 р. в с. Кобилля Богданом Вовчуком.

під час голодомору проживала у Липовецькому районі теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Красносільці

Мені іде 75-й рік, але я трохи пам'ятаю голодомор 1933 року. У моїх батьків було троє малих діток. Мама з татом ходили в кар'єр бити камінь, щоб вечором отримати тарілку муки, щоб зварити нам, дітям, бовтанку, аби ми не померли з голоду. Їм на роботі раз в день давали їсти так, аби не подохли з голоду. Багато робочих додому не верталися з роботи. Помирали, бо їли, що під руки попадало: котів, собак. У селі не стало нічого живого, одні трупи людей. У нас сусідка з'їла свою дитину, але і сама померла.

Пам'ятаю, як ходили більшовики по домівках і забирали все до крихти, до зернини. Мама мала трішки пшенички, всипала в горщик, залила водою і поставила в піч до вогню, то і там знайшли, і посеред хати на долівці вилили воду і зерно висипали в мішок. Зерно забирали і викидали до річки.

Ми, малі діти, ходили весною по городах, збирали гнилу картоплю і мама нам пекла оладки і які вони були смачні в той час. Більшовики, що ходили по хатах, носили з собою цукерки і показували їх дітям, але не давали голодним дітям, доки ті не сказали, де батьки ховали пшеницю. Були випадки, що таким способом вони знаходили заховане збіжжя, та ще побили батьків за те, що ті приховали зерно. Били батьків у присутності дітей.

Мій дід, татів батько, мав чотири сини і дві доньки і всіх синів одружив додому, щоб було кому працювати на землі. Тоді діда зробили куркулем, вигнали з своєї хати, забрали все нажите майно. А коли почалася епідемія тифу, то дід разом з доньками померли.

під час голодомору проживала у селі Вовчанськ Якимівського району теперішньої Запорізької області, нині мешкає у місті Збараж

Мені було 7 років і я пам'ятаю, що мої ноги були пухлі, їсти не було що і при нас ( а нас було троє дітей) мама померла. Сусіди також повмирали і не було кому їх похоронити. У нашому селі Валканешти організували так як інтернат через червоний хрест і дітей зі всього села до 10 років позабирали від батьків в той інтернат. Ми, три сестри, спали разом на розкладушках саморобних і коли полягали спати, найменша наша сестричка Маня дуже сильно хропіла і стогнала, а старша сестричка Аня мене заспокоювала, сказала, що Маня помирає.

А ще я пам'ятаю, пішли ми з сестрою Анею до діда і бабці по татові, а вони і троє їхніх синів, Вася, Андрюша і Міша, лежать мертві з відкритими очима. Їх прізвище Шестакови. У селі люди поїли всіх коней і навіть кішок. Ми з сестрою, Аня і я, вижили завдяки інтернату.

під час голодомору проживала у селі Совкова-Долина Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської області, нині мешкає у селі М. Вікнини

Я народилася в багатодітній родині 6 червня 1918 року. Батьки Микита Андрійович і Євдокія Степанівна народили і виховали 7 дітей (2 дочки і 5 синів)...

З жахом і сльозами на очах згадую про голодомор. Ще маленькою пам'ятаю голод 1922 року, коли голодна дівчинка Марійка блукала селом і просила їсти - говорила російською мовою. Була ця дитина чорна і обідрана. Моя мама була дуже добра і давали їй їсти, тому дівчинка блукала близько нашого двору, носила мене на руках. Не пам'ятаю де поділась Марійка, але я дуже плакала, коли вона не приходила.

1932-1933 рр. у селі організовували СОЗи* - туди ішли бідні селяни. Роки були неврожайними. Багаті шкодили їм. У селі був майстер Павло Михайлович Бабан - робив на машинах і молотарках, але вони постійно ламалися, тому що в снопи куркулі понатикали деревину і так і зерно лишалося не молочене до пізньої осені.

У голод вся наша сім'я вижила, і ще вижила сім'я сусідів - Карпа Короля - але під кінець року (восени) у них лишився жити тільки один син Яків. Дуже тяжко я пережила голодну смерть подружки Насті Король (1919 р. н.).

Як виживали? Була корова - було молоко, потім продали і гроші проїли. Весною збирали зелені колоски жита - але як зловили на полі, то судили. Збирали заячу капусту, цвіт акації - сушили, товкли і пекли "маторжаники" - так званий хліб. З буряків (цукрових і кормових) робили мед - дробили і віддушували, а вижимки з буряків сушили і їли - ми їх називали "цукерки" - і тільки вижили тому, що були у нас ці "цукерки".

Дуже пам'ятаю, як ми у сусідньому селі крали гречку, яку сіяли на полі. Гречку кидали в ганчірках у жито на сусідньому полі, яке було високе і діти збирали цю гречку - тоді у сім'ї було свято. По селу ходили прошаки, але ніхто їх не годував - самі ледь виживали.

У селі була школа і я пішла в школу в 10 років. Усі діти ходили в школу, бо там їх підгодовували.

Справа від нас жив Царьов Іван Герасимович, був вдівець, мав дві дочки, Саньку і Фидоську. У хату привів мачуху, яка мала своїх дві дочки. У голод мачуха напалила в печі і наказала лізти дівчатам в піч - старша Санька спеклася (була вона дуже спокійна і слухняна) а молодша Фидоська вижила, пересиділа під кожухом. Потім вона пристала до сільської голодної сім'ї Лакоти. Сім'я ходила і крала. Жінку Лакоти зловили, що крала посаджені бараболі, вбили і кинули в річку. А Фидоську Лакота вбив і їв з неї м'ясо і сусідам давав (казали, було дуже солодке). Голову Фидоськи пастухи весною знайшли в бурянах.

Через дві хати жив Карпач Павло - це був полонений австрієць з Першої світової війни - він тут жинивсь і жив - мав прізвище "Плєний". Три сини і жінка у нього померли під час голоду - залишилася тільки наймолодша дочка Галя. Вони з'їли нашу сучку. Шкіру від неї ми, діти, знайшли біля їхньої хати.

Я з жахом згадую про голод. У селі тоді було тихо. Люди ходили, як примари, не гавкали собаки, не ревли корови, не кудкудакали кури, навіть пташки робили гнізда дуже високо, щоб голодні не змогли їх дістати. Горобець для голодного був порятунком і голодні люди ловили їх. Я до сих пір боюся тиші…

Після закінчення Переяслав-Хмельницького педучилища я в 1947 р. почала працювати вчителькою в селах Кременецького району: в Горинці (1947), Кушлині (1948-1949). З 1950 працювала у М.Вікнинській початковій школі, де і доробила до пенсії.

Записала зав. бібліотекою с. М.Вікнини Т. Бас.

під час голодомору проживала у селі Ново-Осипово Куп'янського району теперішньої Харківської області, нині мешкає в селищі Вишнівець

Голодомор 1932-1933 років я пережила важко. Їли всяку траву, кору з дерев, шелуху з проса. Люди пухнули від голоду і вмирали. У селі не було ні кота, ні собаки - все поїли.

Легше перенесла голод 1946-1947 років, бо в цей час я навчалася в Куп'янському педагогічному училищі. Студентам давали один раз на добу суп і скибку хліба. Але і з цих кусочків хліба студенти зберігали кусочки, щоби віднести своїм батькам і сестрам у село, де ситуація була ще важчою. Страшні роки пережито, але, дякуючи Богу, вижили.

під час голодомору проживав у селі Житники Жашківського району теперішньої Черкаської області, нині мешкає у селі Заруддя

В період голодомору я ходив у школу, третій клас, і, пам'ятаю, багато дітей не прийшли в школу, помирали. Спеціально виділили підводу і два чоловіки, які вивозили трупи на цвинтар. Там була велика яка, куди звозили трупи, кидали їх в цю яму, як снопи. У нашому селі на нашій вулиці померло 37 чоловік. Я разом із своїми батьками вижили за рахунок дідуся, який проживав у той час в Канаді і висилав нам гроші в доларах. У той час працював магазин - Торгсін і ми в тих магазинах купляли продукти за долари.

під час голодомору проживала у селі Савкивці Миргородського району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у селі Іванчани

Тоді створювали колгоспи, насильно забирали в людей поле, худобу, коней і всіх стали називати "калхозники". Люди йшли працювати туди і це було безплатно. Ніхто тоді не знав, що це голодомор, і такого слова ніхто не чув. Настав голод, не було що їсти, хіба що в кого лишився город на пару метрів. Уся сім'я була "калхозна". Йшли люди на роботу в "калхоз" і там давали їсти юшки або галушок. На день давали 100 г хіба, але цей кусок хліба батьки не їли, а приносили своїм голодним дітям. Почали люди вмирати з голоду і щодня знаходили під плотами мертвих, голодних дітей. Вулицею їхала підвода, виносили померлих і відвозили у ями за село. Було багато таких сімей, що не залишилось нікого живого.

Коли моя сестра Тетяна пішла до своєї родини до хати, де двері були відкриті, а вся сім'я: батько, мати і четверо дітей були мертві - тільки вітер гудів у димарі, то вона зі страху втекла.

Наш батько відмовився йти в "калхоз", але все одно забрали поле, худобу і вирішили знищити непокірного. Вони придумали так звану вербовку і запропонували йому записатися на цю, так звану, державну роботу. І батько записався, бо хотів врятувати своїх дітей. Він поїхав на будівництво залізниці на півдні Мільчевань і його там знищили, додому не повернувся, а вдома голод панував на всі 100%.

Було таке, що зимою, коли різали дерево, брали тирсу, варили такий відвар, підсмажували, так їли і пили той відвар. Весною, коли зеленіла трава, було веселіше. Рвали її, їли сиру, варили відвари. З щавію та інших трав терли насіння і варили всякі навари.

Мама за мізерні копійки брала вишивати із німецької фірми імені Рози Люксембург рушники, серветки, скатертини, а за ці гроші мало що можна було купити. Хліба ніде не продавали і сім'я жила без хліба.

У школі дітям-сиротам давали капусняк, пшоняну кашу, каву. Цей голодомор залишився в душі, як кривава рана, і підірвав здоров'я на все життя.

Болючі спогади про голодомор ще з дитинства у нас ятрять душу навічно, як страшне горе, яке ніколи не забувається. Комуністи і енкаведисти створювали бригади і забирали в людей все, що можна їсти. Гострими списами проштрикували солому і шукали те, що хтось заховав. У горшках і іншій посудині забирали картоплю, квасолю... Люди голодували і вмирали по дорогах. Кожного дня їхала підвода селом і підбирала померлих та викидали в глиняні ями за селом. Маленькі діти кричали з голоду, а матері плакали і не могли їм допомогти.

Ми з сестрою голодували, гризли сирі буряки, а весною - траву. Мама пекла палянички з трави і мелених кукурудзяних качанів. Їси його, а розжувати не можна, ковтали цілком, запиваючи водою.

Одного разу я ходила до татової сестри Марії, та вже нікого не застала. Татова сестра, її чоловік і четверо дітей були мертвими. Лише вітер гуляв у хаті і мухи бились об шибки. Зі страхом і дзвоном у голові я втекла звідти.

По вулицях ходили безпритульні, голодні діти, скиглячи, як песенята, лягали під тинами і помирали. А сонце з неба світило на такий нерозумний мертвий світ і купи померлих людей.

Діти у школі лазили попід партами, щоб хоч щось знайти і з'їсти. Голодні і знищені люди ходили до млина, щоб змолоти з качанами кукурудзу та хоч трохи прожити. Комуністи і енкаведисти мололи зерно, а тато наш змітав обметицю, засипаючи її в рот і в кишені для дітей. На полях колгоспних колосилася пшениця. Ми ходили збирати колоски, та за них саджали в тюрми. Назад вже діти з тюрми не поверталися.

Такі сумні спогади залишились у нас назавжди. Ще перед очима сльози матері, пухлі з голоду татові ноги, як здох наш любий собачка, як на подвір'ї не було навіть курки. Вся Україна була голодна, збідована, знищена. І це був не день, не два, а такі тяжкі довгі роки. Забути цього не можна!

під час голодомору проживав у селі Саморідня Корсунь-Шевченківського району теперішньої Черкаської області, мешканець села Ярчівці

Ми не дочекалися мами, я взяв із собою брата Пилипа - і поїхали теж у Київ, просили хліба в людей. Коли ми повернулися додому, то Олекса і Василько вже повмирали і поховали їх із дідом Филимоном Онищенком в одній ямі. А от що ті "хлопці" із активістів продрозверстки зробили із моїм сусідом Архипом Клименком, він був старший за мене років на три. Вони його взяли на моїх очах під зад, піднесли вгору і кинули разів два чи три на землю. Архип тяжко мучився і скоро помер. А зробили вони це йому за те, що він не витерпів мук голоду, вкрав кущ картоплі...

У 1937 році арештували мого батька, і скільки ми з братом не давали запитів, ніякої відповіді ми не мали і до сьогоднішнього дня не знаємо, що сталося з нашим батьком, за що його забрали.

Оце пишу, а на очах стоять у мене сльози: яку наругу творив над людьми наш "рідний батько Сталін".

33-й: голод: Народна Книга-Меморiал / Упоряд.: Л. Коваленко, В. Маняк. - К.: Рад. письменник, 1991. - С. 290.

під час голодомору проживала у селі Чистопольє Рузаєвського району теперішньої Кокчетавської області Казахської РСР, нині мешкає у селі Іванчани

Голодомор 1932-1933 рр. я згадую, коли я жила в Рузаєвці. Було нас шестеро дітей і батько з мамою. Двоє дітей забрала родина, бо в них не було дітей, а нас четверо лишилось вдома. Я, старша, і Валя ходили в поля збирати різні трави, часник дикий, щавель, варили різні відвари і пили їх. Траву, яка мала насіння, мама вдома терла, то з неї була паляничка або каша.

А ще ловили хом'яків, мишей, сусликів, псів, котів, вбивали їх, варили і їли, тим і жили.

Пізніше ми переїхали в село Сімоловка, там працював батько. Там вже давали один раз на добу пригорщу осипки з вівса, проса, з тої висівки варили відвар. Мама розраховувала на одного члена сім'ї 0,5 л води, то на нашу сім'ю мама брала 2,5 літри води і пригорщу тої висипки і такий був відвар. А від того відвару так кололо в горлі, що важко було ликнути. Одного разу молодша сестра Зоя вилила той відвар і батько з нервів вдарив її по спині, а ми ходили голі, щоб воші нас не кусали, і в сестри на спині тріснула шкіра, як батько її вдарив. Пам'ятаю, що батько плакав після того, як вдарив Зою і говорив: "За що я б'ю тебе, ти і так бідна, в тебе навіть крові немає". Бо там, де тріснула шкіра, навіть не вийшла кров.

Пізніше вже пекли хліб, але з чого був той хліб, не пам'ятаю, але він був дуже чорний, липкий. Але поживу напевне мав той хліб, бо коли діти почали його потроху їсти, то вже гралися, а після тих відварів тільки спали. У нашому селі була казашка, то вона ловила дітей і вбивала їх і варила, щоб вижити, бо псів, котів і інших звірів не вистачало. Під час голодомору я перехворіла черевним тифом і малярією, але все таки вижила.

під час голодомору проживав у селі Сільниця Тульчинського району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Оліїв

У 1929 році почалася колективізація. На кожному кутку (вулиці) села були створені штаби. Людей викликали туди і заставляли писати заяви про вступ до колгоспу. Тримали людей там добами. Хто відмовлявся, кидали до льоху.

Проводили насильну хлібозаготівлю. Виконав селянин один план, давали другий. Було гасло: "План до двору, а господар до дому". Добрих господарів зробили куркулями. Висунуте було гасло: "Знищимо куркуля, як клас, на основі суцільної колективізації!". У селян розбирали стодоли (клуні), хліви і будували стайні в колгоспах.

Були створені КНС (комітети незаможних селян). Ходили бригади активістів від хати до хати з залізними палицями і шукали захований хліб (зерно). Забирали останні продукти.

І от у 1933 році почався справжній голодомор: люди збирали (і я в тому числі) весною гнилу картоплю. Колотили її і пекли такі "млинці". Їли з проса шелуху, терли з липи листя, варили лободу, товкли порожні качани з кукурудзи.

Були в райцентрах відкриті "торгсіни" (магазини), де за золото можна було придбати продукти. Мати було понесе на ринок гарні хустки чи інші речі і принесе вузлик кукурудзяного борошна. Зварить т. зв. "белку", погодує нас (нас було троє) десь о 2-й год. дня і каже: "Лягайте спати". Де той сон візьметься, як хочеться їсти.

Люди ходили, як тіні: одні худі, як скелети, а ті, що споживали багато баланди (води), опухлі. Ноги у них були, як колоди, через шкіру світилася вода. Де сіла людина, вже не піднялася. Була викопана на цвинтарі яма, і туди звозили мертвих. Заповнили яму, тоді засипали. Хоронили без труни і без священика. Церкви закривали, священиків вивозили на Соловки.

Я вже ходив до третього класу. Сидиш за партою, а в очах іскри пливуть. По селу ходили поговірки: "Ходить Антон понад річку - виконує п'ятирічку, а Петро дивиться у вікно - не виконаю все одно", "Тато в созі, мама в созі, ходять діти по дорозі. Нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала". Або - "Прийди, Сталін, подивися, як колгоспи розжилися - хата раком, шопа боком, ще й кобила з одним оком".

Голод продовжувався і в наступні роки - до 1935-го. Їли все - котів, щурів і інше. У сусіда здохла свинка. Закопав, а на другий день подивився - яма пуста, хтось викопав.

Ось такі були ці роки. На селі весь цей час не чути було пісень, не було весіль, а лише похорони.

З осені 1935-го вже потроху почало оживати село.

А в березні 1947 року я демобілізувався з армії. Вдома у матері в льоху було десь 100 кг картоплі, тільки на насіння, а не їсти. Булка хліба коштувала 200 крб.

Коли приїхав до Зборова (був направлений на роботу), то в Млинівцях на залізничній станції лежали голодні виснажені люди з Молдавії і Східної України.

під час голодомору проживала у селі Маківка Рокитнянського району теперішньої Київської області, нині мешкає у селі Оліїв

У нашій сім'ї було четверо чоловік: батько, мати, я і брат. Жили непогано, трудилися на своїй землі. Та коли почали у селі зав'язувати колгоспи, настали голодні часи. Клуню розібрали колгоспні активісти і взяли до артілі, коня забрали. І хліб увесь вичистили з господарства під мітлу. Я з братом спала на печі, і мати сховала там під рядном трохи зерна (ніби сушилося воно там), то й те забрали.

Дякувати Богу, що якимсь дивом корову нам залишили. Ото корова і врятувала нашу сім'ю від голодної смерті. А людей у селі померло багато. І родину маминого брата Івана Косяка трагедія не обминула. Він переїхав з Росії у наше село з п'ятьма дітьми. Як почався голод, то одну дівчинку, Таїсу, взяла наша сім'я. Вона й вижила, а решта четверо дітей, що залишились з батьком, померли. Мамин брат, вже знесилений голодом, вернувся назад в Саратовську область. І теж залишився живим.

Ось такі страхіття довелось пережити. А в Зборівський район я приїхала після війни, направили сюди на роботу після інституту. До 1949 року працювала головним ветеринарним лікарем району.

під час голодомору проживала у селі Соколово Змієвського району теперішньої Харківської області, нині мешкає у селі Малашівці

Моя мати вийшла заміж у багатодітну сім'ю. Жили бідно. У 1933 році мені було 4 роки. Пам'ятаю, що енкаведисти забрали з хати все їстивне. І з нашої хати, і з інших у селі. Хто протестував проти такого грабунку, то били нещадно наганами по голові. Їсти не було що, пухнули з голоду. У нашій сім'ї померло 5 чоловік, а з цілої родини - дев'ятеро. Була свідком, як сусідки порубали тіло шестирічної дитини, варили і їли. Батько мій у 1934 році пішов до Харкова у пошуках харчів. Так і не повернувся додому.

під час голодомору проживала у селі Шемальці Вознесенського району Миколаївської (Одеської) області, нині мешкає в селищі Козова, ветеран війни

Під час голодомору я проживала на хуторі Шемальці Покрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської (Одеської) обл. Я постійна читачка газет, і прочитала оголошення та вирішила написати про голодомор 1932-1933 рр.

У моїх батьків нас було троє дітей. Ми пережили дуже важкий час голодомору, бодай за нього і не згадувати... Мені в той час було 14 років, а все згадую і все знаю, начебто учора це діялося... Не було хліба, увесь хліб вивозили за кордон, ходили по хатах і забирали залишки зерна у людей. Залишали людей на голодну смерть. Навесні люди ішли на поле до скирт і відвівали якийсь кулачок зерна, і з голоду там і помирали, не поверталися до своїх дітей. А наш тато працював ковалем у СОЗі, це означало - суспільна обробка землі, - тяжка в нього була праця, цілий день на ногах та ще й в газах. Пригадую, як я йому допомагала міхом вогонь роздувати у горнилі. Якось увечері тато миє ноги, а мама побачила, що у нього ноги пухлі до кісточок, і почала плакати, розтирати їх, а ми цього не розуміли, а тільки плакали, бо хотіли їсти. Тато зробив жорна, а мама зерно ділила, щоб і на другий раз вистачило, мисочку кукурудзи, мисочку ячменю і пшенички і т. д. Потім просіє не на сито, а на решето, щоб більше було муки, піде на город, нащипає листя з бурячків, які виросли в 4-5 листочків, і це все з зеленню замісе і пече нам палянички без жиру, бо не було.

Спіткало нас й інше горе - здохла корова, залишивши нас без склянки молока. Ми дуже плакали за коровою, бо то ж була в господарстві друга мати. І нарешті стали колосочки пшениці достигати, зерно було воскової стиглості, то нарвемо тих колосочків, потремо і їмо, а рвемо, щоб ніхто не бачив, бо батьків оштрафують або засуджували ще. Та Бог нам уже послав уборку хліба, а люди голодні, як же їм доведеться хліб збирати? Косили жатками. Треба було руками вилами стягувати стебло пшениці з жатки, а бідні люди не рахувалися з своїми немічними силами, працювали від душі, щоб зібрати хліб насущний. А після косовиці по стерні почали збирати колоски, то ганяли нас, відбирали відра, а колоски несли в колгоспну комору. А збудували в колгоспному дворі плиту, щоб варити їсти робітникам, і мою маму обрали, щоб варила. Вмурували великий котел, щоб варити мамалигу замість хліба. Не пам'ятаю, на скільки відер був той котел, і мама засипала муку кукурудзяну, і не по силі її було вимішувати, то хлопи вимішували великим макогоном, якого зробив наш тато.

Ту мамалигу і кисле молоко вивозили в бідонах на поле годувати людей, то скільки там було сварки... Мовляв, чому мені попалася одна сироватка. А тато на був великий майстер і змайстрував мельничку, він був коваль, столяр, бондар, хода оковував, коней кував і навіть ложки дерев'яні робив і продавав, бо треба було купити сіль, мило, нафту, сірники і т. д. Потім люди приносили до нас молоти, бо ж до млина не було що везти молоти, робили на трудодень, а на той трудодень давали зерна 300 г. Як принесе людина до нас відро зерна, то тато бере мірку, плату, а як піввідра, то півмірки і тоді вже нам було легше, уже мама і хліб якийсь спече, був запас зерна.

А діждалися ми Великодня, то мама напекла хліба, що ми вже смакували замість паски... Були дуже раді, а яєць не було на Великдень, бо курей у нас покрали.

Отаке життя я пережила, мої батьки і весь люд. Не бажаю першому ворогові такого життя. І перш за все звертаюся до молодого покоління: "Любіть, бережіть і шануйте крихту хліба, бо як тяжко він нам приходиться, а без хліба нема нам і всім життя, хліб усьому голова!

Нехай нас усіх Господь Бог охороняє від такої біди.

під час голодомору проживала у селі Соколівка Крижопільського району теперішньої Вінницької області, нині мешкає в селищі Козова

Мої батьки померли з голоду у 1933 році. Меншу сестру Зінаїду спіймали і з'їли. Мене забрали в дитбудинок. Після війни відвідала рідне село і довідалась, що батька насправді звали не Андрій, а Хома. Більше нічого не пам'ятаю.

під час голодомору проживала у селі Криничка Піщанського (Балтського) району теперішньої Одеської області, нині мешкає в селищі Козова

Наша сім'я мала 40 га поля, за що батька кілька разів арештовували як куркуля. Останній раз його арештували 7 грудня 1937 року, а 28 лютого 1938 р. розстріляли в м. Тирасполі.

У родині було 7 дітей. У 1933 р. батька ув'язнили, сім'ю розкуркулили, майно відібрали. По хатах з обшуком ходили чоловіки в будьонівках, з дротами, взуті в зелені чоботи. Вони були дуже озлоблені. Якщо знайшли в горшку трошки зерна, то висипали. Відбирали в дітей варену картоплину і топтали. На двір батьків налітали 12 разів. Коли мати щось варила, то виллють, а не дадуть варити.

Люди лежали мертві по дорозі. Прийшла сестра і каже, що в Січкаря підвода забрала п'ять мертвих і двох ще живих. Їздовий при цьому заявив: "А що, мені ще раз за ними їхати?" Чи казали: "А в Гонтів уже нема нікого - всі повмирали". Не було ні кота, ані пса - все поїли. Навесні їли лободу, щавель, терли і їли молочай, пасльони, щирицю. Були випадки людоїдства і трупоїдства - батьки їли дітей, діти - батьків. Одного разу сестра сказала, що Килина зарізала свою дочку Ганю.

У селі було 400 дворів, а після голодомору залишилося 120. Пригадую, як замість померлих українців привозили росіян, і вони займали якнайкращі хати. Коли українці голодували, російські переселенці їли хліб з маслом і медом, помідори зі сметаною.

під час голодомору проживала у селі Оленівка Борзнянського району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає в селищі Козова

У 1933-1934 рр. я була ученицею 3-4 класів. З розмов дорослих розуміла, що у селі відбуваються революційні події, класова боротьба, продовжувалася колективізація. Перший колгосп "Перебудова" вже був з 1929 р., почали залучати селян в інші колгоспи під назвою ім. Молотова, "Червоний борець" і на території колишньої Кулішівки - хутори "Матронівка", "Веселка" та Липівка" - колгосп "Червоне поле".

У час цих сільських перетрубацій діяв комнезам. Під видом розрахунків з державою з колгоспів забрали все зерно, проте план хлібоздачі не виконано, бо через тяжку розруху врожай був слабкий.

Щоб витрусити в селян весь хліб в село прибув продзагін. Члени його і комнезаму ходили по дворах зі щупами і вишукували, викопували, де було зерно, від чого люди лишилися без хліба. Настав голод. Мусили їсти все, що вишукували в рослинах. Коли розтанув сніг, перекопували картопляні поля, збирали гнилу картоплю, з якої виливали крохмал, з підмерзлої готували деруни. З дикої білої конюшини збирали цвіт, сушили, ліпили оладки. Також листя липи сушили, використовували до хліба. З польової лободи варили пісний борщ, від якого шлунок повний, а голод мучить. Від такої їжі стали люди пухнути. Проте масових смертей від голоду і канібалізму у селі не спостерігалось.

Для нас, школярів, у школі варили супи, та хліба не було, їли в одноручку. Під час польових робіт в колгоспі варили затірку. Тяжко було селянам виживати. Наприклад, нашу сім'ю підтримувала дійна корова. Батьки допомагали родичам і сусідам, в кого молока не було.

під час голодомору проживала у селі Соломно Сатанівського (Волочиського) району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає в селищі Козова

Коли був голод, мені було 10 років, нас було 4 дітей в сім'ї. Ми жили з мамою, батька забрали ще в 1928 році, був засланий в Архангельськ. Під час голоду в нас усе забрали з хати, як і в усіх людей. Ми їли листя з липи і все зелене, що росло на городах. Так мама нас утримувала, бо ми ще рахувалися вороги народу, тато суджений. Через кожних 2-3 дні активісти проходили перевіряти чи не залишилося що в горшках. Так гинули люди кожний день, десятками, яких вивозили, а ховати не було кому. Більше не можу писати, бо серце стискає від спогадів. Тепер проживаю в Козові. Чоловіка поховала 1990 року, він також відсидів на Калимі 7 років за Україну (був суджений на 25 років). От і все.

під час голодомору проживав у селі Локня Роменського району теперішньої Сумської області, мешканець селища Козова,

Пам'ятаю, наприкінці 1929-го чи в січні 1930 року (мені вже йшов дванадцятий рік) до хати зайшов сільський активіст Грицько Довгополий і безапеляційно сказав:

- А як я не захочу. Хто мене змусить? - мовив вітчим.

- Підеш. Ще й добровільно. А ні, то на Соловки поїдеш, якщо СВУ не пришиють.

СВУ (Спілка визволення України). Те страшне слово почули, здається, ще в 1928 році. Селяни до пуття не знали, що воно означає, але знали, що майже щоночі когось заарештовують за те СВУ, і арештанти безслідно зникають. Якось до хати зайшов сусід і, роззирнувшися довкола, промовив:

- Чули? Вночі Дряпача забрали. Кажуть, за СВУ. І що воно за севеу, що за нього так карають?

Як і багато інших селян, сусід нічого не знав про це, як не знав і того, що "геніальний вождь усіх часів і народів" уже розпочав жахливу криваву оргію, тисячами відправляючи неповинні жертви на Голгофу.

Наступного ранку, щойно почало розвиднятись, я вийшов з хати. У ранкових сутінках помітив трьох. Обніжком, повз наш город двоє з наганами в руках вели сусіда...

Навесні 1930 року у селі справді організували колгосп. І навіть два: "Червона хвиля" і "Червона перемога". Можливо, вже тоді район відрапортував про суцільну колективізацію, але у селі ще багато лишалось "індусів" (одноосібників). До колгоспу тієї зими вступили переважно бідняки, що мали обмаль землі, а ще менше тяглової сили.

План хлібоздачі колгосп, звичайно, не міг виконати. Та лишалось ще багато одноосібних господарств, які теж здавали хліб державі. Тільки цього було мало. Якщо план виконувався, то висували новий, "зустрічний". Щоб його виконати, почали вишукувати "лишки" хліба по селянських дворах. Після вилучення тих "лишків" мало що лишалося на прожиття. Ось звідки бере початок та страшна трагедія, що спіткала мільйони людей. Кістлявий привид великого штучного голоду лиховісно здіймався над нашим народом.

Суцільна колективізація. Вона проводилась на основі ліквідації куркуля як класу. Справжніх куркулів, які б користувалися найманою працею, в селі, мабуть, не було. Та винайшли нове слово: підкуркульник. Під цю категорію вже потрапило багато статніших, найбільш працьовитих селян. І почалися ночами крики, ридання і сльози. То куркулів і підкуркульників вивозили до Сибіру. Будівлі, худобу, реманент забирали до колгоспу. То був перший крок до спустошення села.

Розкуркулювання переслідувало й іншу мету. Селяни, звичайно, дуже неохоче вступали до колгоспу. Отже, виселенням, одночасно з викачуванням "лишків", намагалися залякати селян і змусити їх вступати до колгоспу. І селяни справді "масово пішли до колгоспу". Адже підкуркульником можна було оголосити кожного.

Але суцільна колективізація лише ускладнила продовольче питання. Незміцнілі колгоспи не могли забезпечити державу хлібом. Інших джерел, крім селянських городів, більше не було.

Переднівок 1931 року вже був голодним. Швидко зростала кількість жебраків. З'явилися перші виснажені, перші опухлі від недоїдання. Помирали в першу чергу люди хворі, слабосилі, похилого віку. Хоч ніхто ще не говорив, що вони помирають від виснаження.

Недороду в 1931 році не було. Але на колгоспних полях урожай зібрали мізерний. І все зерно вивезли на хлібоздачу. І знову бригади активістів пішли по дворах вишукувати "лишки". В зиму 1931/32 року люди вже входили надголодь. Та від голодної смерті ще рятували прихована картопля, інша городина, дрібна домашня живність.

Навесні 1932 року вже був справжній голод. Молоденька кропива стала чи не основною їжею. І потяглись люди до лісу. Щавель, лопуцьки, лобода, кульбаба та інші трави йшли до юшки. Листя з липи добавляли до полови та картоплі і пекли маторжаники.

Зібраний на колгоспних полях урожай знову не потрапив до комори. Все зерно вивезли. Знову бригади активістів, з районними уповноваженими на чолі, пішли по дворах. Тепер уже для суцільного вибирання "лишків". Якщо раніше забирали все, що траплялось на очі в хаті й дворі, то тепер вже озброїлись "знаряддями праці". В колгоспі була соломозбиралка із вигнутими сталевими прутами, її розібрали. В кузні пруття вирівняли і з них поробили довгі й гострі ковіньки-списи, якими можна проштрикнути землю на півтора метра. З тими списами і пішли активісти по дворах, шукаючи "лишків", закопаних у землю. Тепер уже не тільки зернових, а й городніх.

Ми жили на хуторі, кілометрів за три від села Локня, колишнього Глинського, нині Роменського району на Сумщині. Город був великий - 0, 71 га. На городі латка жита. Вродило добре, але де сховати? Хлібошукачі помітять порушену землю і своїми списами знайдуть. Садка в нас не було, лише ріс невеликий сливник. Біля того сливника стояла батькова могила з великим дубовим хрестом на ній. Батька я не пам'ятаю. Він помер, коли мені було півтора року.

Не знаю до кого, мабуть до матері, прийшла страшна думка: заховати зерно в могилі. Хоч від похорону минуло понад десять років, вона була впевнена, що дубова труна ще міцна і на неї можна поставити корито із зерном. З вітчимом прийшли до могили. Мати стала біля неї на коліна і крізь сльози промовила:

- Порятуй, Федоре, дітей своїх і прости мені, що я тебе і в могилі тривожу. Копай, Петре, - звернулась до вітчима, витираючи сльози.

Але вітчим загнав лопату в землю могильну і зупинився.

- Не можу... не можу. Я викопаю за обніжком, у полі. А тут не можу.

Ховали зерно вони без мене. Для картоплі вітчим викопав на огороді глибоку конусовидну яму, куди й засипали більшу частину. Дещо з городини лишили в льоху.

Хоч на нашому хуторі лишилося тільки дві хати (решта жителів стали спецпоселенцями Уралу та Сибіру), активісти прийшли й до нас. Поштрикали землю списами, але, на щастя, нічого не знайшли.

Так люди підходили до жахливого 1933 року. Без хліба, картоплі, без будь-яких інших продуктів харчування. Наше село, порівняно невелике і переплетене міцними родинними зв'язками, не так постраждало, як інші. Але говорили, що в сусідніх Хоминцях більше половини людей вимерло.

Цілі села йшли в жебраки. Багато заходило їх до нашої хати, просили чогось поїсти, а давати не було чого, хіба що картоплину. Одного разу, коли вдома я був лише сам, зайшов уже опухлий, з жовтим восковим обличчям чоловік.

- Дайте, Христа ради, чогось поїсти, - вже тихим погаслим голосом благально попросив він.

Біля печі стояв чавун із дрібною вареною картоплею.

- Візьміть он кілька картоплин, обчистіть і з'їжте.

Нещасний похапцем став запихати ту картоплю в рот прямо з лушпою. А я дивився, як її все меншало, і з жахом думав - ні, не про те, що сьогодні нам буде нічого їсти, а що станеться з чоловіком, коли він її всю з'їсть. Адже там було близько відра. А він з'їв її всю до останньої картоплини. Навіть того страшного року це здавалось неймовірним.

Хоч трохи житнього зерна ми приберегли, але змолоти було ніде та й неможливо. Економлячи, мати, мабуть, раз на тиждень, варила його, і те варене жито ми їли.

- Завтра піду в Ромни. Може, хоч трішки муки розживусь.

Я не питав, де він її там розживеться, але напросився йти з ним.

Ранком він поклав у кошовку вареної картоплі, і ми пішли. Дорогою все зустрічалися люди. Одні вкрай виснажені, інші вже опухлі, з ногами-колодами, які вони ледве переставляли. Понад стежкою лежали і живі, що благали щось подати, і вже ті, що замовкли навіки. Йшли вони від села до села і не доходили. Голодні вимираючі села вже не могли їх врятувати. В Ромнах трупів було теж багато, їх не встигали вчасно прибирати.

Ми пішли на старий базар. Раніше нам завжди зустрічався продавець дьогтю - немолодих літ єврей, якого всі звали Мотькою. Він голосно вигукував:

- Ей, кому для чобіт і коліс свіжий чистий дьо-о-готь!

Тепер я знову його побачив. Мотька лежав скоцюрблений, в своїх засмальцьованих штанях з широко відкритим ротом. Здавалось, він востаннє прокричав свою професійну фразу та так з нею і захолов.

На базарі було повно жебраків. Звідусіль тільки й чулося:

Вітчим іноді виймав з кошовки картоплину і комусь давав. Багато лежало опухлих, які вже нічого не просили.

Ми підійшли до сліпого лірника. Він сидів на землі в чорній розхристаній сорочці і в руках тримав катеринку (шарманку). Мені врізалися в пам'ять його худі впалі груди. Хлопчик-поводир, років десяти, сидів поруч. Співак щойно закінчив пісню і тепер відпочивав. Люди кидали, що мали, в його поношений кашкет. Та ось лірник обернув кілька разів ручку катеринки і слабким недужим голосом заспівав:

В тридцять першому году вже пізнали ми біду.

То була, мабуть, його остання пісня. Зненацька підійшли двоє в цивільному і забрали співака.

- Може, хоч нагодують, - співчутливо сказала якась жінка.

З базару ми відразу ж пішли. Зупинились біля магазину з дивною назвою "Торгсин". Зайшли. Вітчим вийняв з кишені свою військову нагороду - срібний георгіївський хрест - і подав продавцеві.

- Хочу, щоб мені дали за нього муки. Той повертів у руках і сказав:

- А, то ти царський прислужник! Добре воював за царя-батюшку, що "Георгія" заробив.

- Я не воював. Я закінчив школу ротних фельдшерів і на фронті був фельдшером. Лікував поранених, виносив з поля бою.

- Отже, лікував офіцерів! Панів! Ворогів революції! Так? Ану геть звідси, поки я міліцію не покликав!

Вітчим, ні слова не мовивши, вийшов з магазину. Без муки і без хреста. Я вийшов за ним.

- Та я добре не знаю, що те слово означає. Тільки знаю, що там за золото і срібло можна купити муку, пшоно і всілякі крупи, сало, масло і навіть товар на чоботи. Та за хрести, бачиш, не дають, бо вони царські, а за царські золоті і срібні монети - дають...

Лише пізніше я збагнув, що штучний голод був також засобом викачування у людей дорогоцінних металів.

Ще задовго до жнив липи були вже обчухрані, а молода парость вирубана. Липове листя рятувало людей. З нього готували їжу.

Надійшли жнива 1933 року. Ще до їх початку із посівів, що були поблизу доріг, розливався трупний сморід. Картина відкрилась страхітлива. Голодні йшли в поле, виминали зерно із колосків і їли. Виснажені порожні шлунки не могли його перетравити. І люди там помирали.

Знайшли неподалік дороги і нашого знайомого Микиту. То був лотошник, або, як його усі звали, - щетинник. Ходив Микита від села до села, від хати до хати і продавав голки, нитки, наперстки, гребінці, дівчатам стрічки, а шевцям щетину. Вітчим нам лагодив чоботи сам і купував у нього щетину для дратви. Але між ними була якась давня дружба, бо коли він приходив, його завжди пригощали і залишали ночувати. Іноді він жив кілька днів.

Його знайшли у пшениці. Він був увесь чорний, а на опухлому обличчі шкіра позеленіла і розповзалась. Вітчим дуже шкодував за ним. Казав, що якби він дійшов до нас, то його, може б, урятували.

Ось що залишилось в моїй пам'яті від тих голодних років.

33-й: голод: Народна Книга-Меморiал / Упоряд.: Л. Коваленко, В. Маняк. - К.: Рад. письменник, 1991. - С. 509-511.

під час голодомору проживала у селі Бражники Нововодолазького району теперішньої Харківської області, нині мешкає у місті Ланівці

Я пережила голод у 1933 р., наша сім'я була велика: дідусь (батько мами), бабуся (мамина мама), мама моя, батько, брат мамин і я. Всі хотіли їсти, але не було нічого. Варили з кропиви суп, з лободи, молочаю і так їли. Дідусь був пухлий, але ми всі його доглядали. Я не знаю, хто нас врятував. Голодомор пережила вся наша сім'я. Ніякої допомоги ніхто не давав, бо не було з чого. Багато людей померло, бо не було що їсти, вижили на рослинах. Пережили також війну 1941-1945 рр.

Тепер страшно згадувати про це. Я закінчила Харківське педучилище в 1946 р., була направлена на роботу в Західну Україну, колишній Гримайлівський район. З 1959 р. проживаю у Ланівцях.

під час голодомору проживала у селі Адамівка Божедарівського району теперішньої Дніпропетровської області, нині мешкає у місті Ланівці

Я народилася у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області в сім'ї військовослужбовця.

У тридцяті роки батька, як двадцятип'ятитисячника, направили на "укріплення" села. У 1932-1933 роках разом з батьками, братом та сестрою проживали у селі Адамівка Божедарівського (нині Щорського) району Дніпропетровської області.

Що пам'ятаю? Смертельних випадків було два. Голодні двоє старик із його дружиною, потеребили колоски, наївшись, одержали заворот кишок. Пам'ятаю, що пухлі були.

За рахунок чого вижили? Батько був головою колгоспу. Не дивлячись на суворі вимоги здачі поставки, він разом з активом села створив невеликий резерв зерна (за що, не пам'ятаю в якому році, позбувся партквитка), актив ходив, розносив їжу, яку варили активісти, крім того на полях ловили ховрашків (вони жили в норах, то їх водою виганяли звідти) цим м'ясом підсмаковували їжу, також було організоване харчування школярів у школі.

Наступного року був дуже великий врожай, батько на допомогу поїхав у м. Кривий Ріг, звідти його послали в села, привіз багато людей, які і самі заробили і допомогли колгоспу.

Перші колоски пішли на харчування людей, багато за один раз їсти не можна було, то актив розвозив у кожну хату ріденьку затірку, я сама роздавала з дівчатками таку їжу.

За збереження людей, крім від них щирої вдячності, за кращого голову колгоспу, мого батька, писала і Дніпропетровська обласна газета "Зоря".

Пригадую один випадок. Сидимо біля примуса, жаримо ховрашків, зайшов начальник політвідділу Жайповський, спитав за батька, а його не було, бо полаявся з мамою за те, що сім'я не має чого їсти, взнавши про це Жайповський поїхав і зразу подзвонили, щоб він на другий день з'явився на бюро райкому, де було пред'явлено, чому він, як голова колгоспу, не забезпечив свою сім'ю харчуванням, мол, що ти за голова, і коли батько відповів, що керівник повинен думати за громаду, в склад якої входить і його сім'я, йому за цей патріотизм винесли догану так, що ми жили, як всі.

під час голодомору проживала у селі Будо-Орловець Гордищинського району теперішньої Черкаської області нині мешкає у місті Ланівці

Я під час голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Будо-Орловець. У 1933 році мені виповнилося 8 років. Сім'я наша складалася з 9-ти осіб: 4 брати, 3 сестри і батьки. Перед голодомором брати виїхали учитися до Києва, як обдаровані діти, де і поступили у робфак і були на державному утриманні, успішно закінчили і поступили в інститут, який закінчили з успіхом.

Розпочався 1933 рік, у хаті залишилися мізерні залишки картоплі, які і допомогли дожити до квітня місяця, далі трава, лобода, кропива, при такому харчуванні батько лежав до червня місяця. Опух, як колода, і в червні місяці помер з голоду. Опікуном нашим залишилася наша мама, яка, падаючи без сил, варила нам бур'ян, а ми лежали, зовсім не мали сили допомогти. Так ми дочекалися червня місяця 1933 р., далі підтримували нас вишні, що почали стигнути, а далі у жнива ходили ми у поле збирати колоски. Мама виминала, провіювала і варила це зерно, від якого ще гірше хворіли. Організм був виснажений, але вижили. Під час голодомору було намірено знищити націю, робили все, аби скоріше вимер народ. Млини зруйнували, хоч і не було що молоти, але якось на колосках люди виживали. Люди робили жорна, які також знищували, розбивали, коли люди мололи і їх застали біля жорен, то відбирали ту крихту зернят і били. Люди були у великому страху, плакали і від жалю вмирали на місці. Жорна розбивали на дрібні кусочки.

Хоронили людей групами, закручували у рядна і кидали у ями. Така ж доля і нашого батька, у рядні вкинули у яму і загорнули. Помер батьків брат Демиденко Іван і четверо дітей. Старшому синові було уже 20 років. Люди їли людей і малих дітей своїх, але до тих людей було страшно зайти і подивитися на ті ходячі і лежачі трупи.

У 1985 році я поїхала подивитися на ті могили, які не були могилами, а горбочки землі площею півгектара. Страх мене взяв ще гірше, згадала 1933 рік, після якого не відбулося практично ніяких змін за 50 років. Хати старі повлазили в землю, на нашій садибі лежить купочка глини із розваленої хати. Я там змогла витримати лише добу.

Згадую, що коли ходили збирати колоски, нас там ловили і кидали у підвали.

під час голодомору проживав у селі Довгалівка Ляховецького району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у місті Ланівці

У 1932 році мені було 9 років, тоді почався великий голод, не було що їсти. Люди дуже були голодні, виснажені, дуже пухли з голоду і вмирали. Згадую, як на весні не було що їсти і моя мама варила нам такий суп з лободи і кропиви, зовсім пісний. Я і мій старший брат їли цей суп, животи були повні, а їсти весь час хотілось і не було де що взяти, бо забрали все зерно, забрали корову і свиню, залишились без нічого, а ще пам'ятаю, що були дуже великі податки. 150 кг м'яса, 200 шт. яєць і грошовий податок, а грошей не було зовсім де заробити, колгоспів ще не було, бо їх саме засновували, в людей забирали худобу, зерно і так організовували колгоспи. На роботу мама ходила, але нічого не заробляла. То було жахливе життя. У ті роки в кожній сім'ї було велике горе: діти, старі люди пухли з голоду, кожен день на вози забирали і вивозили на кладовище, люди весною ходили по полі і збирали мерзлу і гнилу картоплю і так їли. Пам'ятаю, що мама варила ще таку фарамужку: на воду засипала трошки муки і виходила така їжа, ходили на поле, де мама посадила картоплю, видирали її з землі, щоб хоч що-небудь поїсти, а як на городі було посіяне жито, то я з мамою рвала колосочки ще зеленими, сушили, на жорнах мололи і пекли такі коржі, мама давала нам по шматочку. Жито було ще не спіле, мука зелена, але ми голодні були, то ті коржі були дуже смачні. Пам'ятаю, що в нашого сусіда була велика сім'я (8 душ), вони забили свого собаку і з'їли.

Таке жахливе життя було по всіх селах, по хатах ходили чужі люди, просили, щоб хтось хоч що-небудь дав з'їсти, поїздом приїжджали здалека і ходили по полях, збирали гнилу, мерзлу картоплю і помирали під плотами і на полях. А ще було так, що хтось десь щось сказав про голод, то уже забрали і вивозили в Сибір, чи хтось не хотів писати заяву в колгосп, зразу ставав ворогом народу, його теж вивозили в Сибір. Тяжко таке згадувати.

А вже коли були жнива, як зібрали на полях хліб, багато після збирання залишалося колосків жита чи пшениці, ячменю. Діти, в тому числі і я, ходили з торбинками збирати ті колоски, але у селі було багато "уполномочених" людей з району, які їздили по полях і забороняли збирати ті колоски. Мене також зловив один "уполномочений" і дуже побив палицею по спині, і ще інших дітей. Це було жахливо. А якщо на полі застануть молодих людей, що збирають колоски, то штрафували або і судили. Це істинна правда, що за 5 кг колосків засудили жінку на 3 роки тюрми, а в неї 6 душ дітей було і чоловік хворий. Вони цю жінку просто з поля забрали і до дому не пустили, а відразу в районну міліцію, де дали 3 роки позбавлення волі. А ще була обов'язкова підписка на позику, 400 рублів з двору, а де ж тих грошей взяти, як їх нема де заробити. Люди відмовлялися, а представники району зачиняли в сільській раді і проголошували ворогом народу, зразу забирали і судили. Багато було агентів, шпигунів із своїх людей, бо їм давали гроші і пайок в НКВД, а вони всіх видавали, якщо десь щось сказав, що незадоволений Радянською владою. Тоді вся молодь почала виїжджати в міста, бо міста розростались, а село було знищене до останнього.

під час голодомору проживав у селі Пиріженці Ізяславського району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селі Передмірка

Пам'ятаю, що коли був малим, то сиділи з братами і сестрами на печі, де було розсипане зерно проса, прийшли якісь люди, стягнули всіх дітей на землю, в ту саму ряднину, яка була розстелена на лежанці, згорнули тих 2-3 відра проса і забрали. З-під пічки вишпортали останню картоплю, яка була залишена на насіння. Сусіди давали лушпиння з картоплі, коли мама варила їх, то ми їли, як зараз би ковбасу і усі хвалили (діти), що дуже добре. Весною усі діти, хто уже міг ходити, ходили по полях і збирали, що лишилося померзле чи не зібране.

У Велику вітчизняну війну знову довелося голодувати, навіть були змушені іти проситися на роботи в Тернопільську обл. Працював у господарстві одноосібника, в с. Передмірка, спочатку за зерно, передавав додому в Хмельницьку обл., сім'ї брата, той загинув на війні. Але пізніше за одяг і їжу працював. Там і лишився. Одружився.

під час голодомору проживала у селі Вишнівчик Чемировецького району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у місті Ланівці

Мені тоді було лише 6 років, а проживала я у селі Вишнівчик Чемировецького району Хмельницької області, а тоді Кам'янець-Подільської області. Згадую, що на вулицях лежали опухлі люди від голоду: дорослі і діти, скрізь було чути стогін, плач, крик.

Пам'ятаю, що в нас було дев'ятеро дітей, я була найменша. Майже на все село у нас була корова, від неї отримували молоко і кормились самі, і майже усю вулицю людей і дітей, ходили в ліс, ламали гілочки, щоб ця корова жила, але майже щодня була черга людей і моя мама давала по стопочці молока. Я пам'ятаю, що це було весною, коли пробивалася кропива і так люди її рвали і варили такий суп, забілювали цим молоком, бо більше нічого не було. Ще пам'ятаю, що коли були морози, то ми шпортали землю на городах і знаходили кусочки картоплі, мерзлої чи гнилої, і з того пекли такі пляцки, вони для нас всіх були їстивні. Коли розвивалося дерево і з'являлися листочки, ми, діти і дорослі, їх зривали, це була для нас важлива їжа, і так ми вижили, не усі, правда. Корова нас врятувала від голодної смерті.

під час голодомору проживала у селі Куст-Кущі Кобеляцького району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у місті Ланівці

Опишу декілька випадків з тих трагічних днів, які пережила в 14,5 років, навчаючись у 4-му класі Білицької семирічної школи Кобеляцького району Полтавської області. Весною 1933-го посадили город. Мали ще трохи картоплі. але як вона зійшла, ми не мали сили її полоти. Мама, я і менший брат Гриша ставали на коліна і так пересувалися між кущами, вириваючи бур'яни. Вітчим був пухлим, а ми всі восьмеро були худі - шкіра і кості.

Одного разу прийшла комісія з трьох чоловік і на моїх очах забрала з духовки торбинку із зерном кукурудзи, кілограмів 5-6. Сказали, що ми у селі проживемо, а у місті робітники фабрик і заводів не мають що їсти. Ми ж їли шолуху з проса, листя липи, кукурудзи, лободу, грицики, кінський і гороб'ячий квасець, молочай, цвіт білої акації - усе, що потрапляло під руки, бо ми дуже хотіли їсти, а нам було по 14,5-15 років.

Був урок співів. Учитель Федір Хомич продиктував пісню, ми записали. Написав ноти на дошці, ми теж переписали. Взяв у руки скрипку смичок, почав задавати тон, щоб ми співали. Але жоден із 36 учнів не розкрив рота. Вдруге повторив - і знову тиша. Вчитель розсердився, почав кричати, що піде в учительську до директора, з силою вдарив смичком по столу і вийшов з класу, і простояв там до перерви. Він же добре розумів, що ми голодні, хочемо їсти, а не співати. На його уроці ми задавали питання: "Чого люди людей їдять і інші - пов'язані з голодом".

Математику викладав Яків Андрійович Омельченко. Був суворий - і ми його боялися. Після його уроку задзвонив дзвінок на велику перерву. Вслід за учителем вибігли з класу і ми. Дорогою до сільради, що напроти школи, їхала підвода у супроводі міліціонерів, на якій сиділи мати з старшою дочкою і гризли кормові буряки. А поруч стояла велика череп'яна макітра, з якої виглядали людські руки і куски дитячого тіла. Нас міліція проганяла, але діти заходили з іншого боку. А доля цієї сім'ї така: коли батько помер, вони його з'їли, а потім меншу дитину (дітей було четверо), далі - наступну. Коли зарізали третю, сусіди заявили в міліцію.

На великій перерві кожен з нас шукав на подвір'ї щось їстивне. Виривали кущики грициків, відривали коріння і їли, як кролі. Були випадки, коли, йдучи зі школи додому, падали від голоду наші однокласники і помирали.

Сусіда наші їли їжаків, конину, ловили під стріхами горобців, смажили і з'їдали. Під час літніх канікул нас повезли в колгосп "Прогрес" на проривку цукрових буряків (8 км від нашого колгоспу "Ленінський шлях"), я була наймолодша серед колгоспників. На полі я бачила - на купах буряну лежали мертві з голоду старші і молоді люди, яких ніхто не забирав хоронити, а ми там же проривали цукрові буряки. Я часто відставала від старших колгоспників і бригадир, приходячи до мене, говорив: "Чого ти, дівчинко, відстаєш?" І допомагав декілька раз. Ми були там два дні. Годували нас якоюсь баландою, давали по куску хліба з насіння цукрових буряків, що тріщали на зубах, і по чашці патоки. Чоловіки ловили під стріхами горобців, смалили і їли.

Додому ми йшли пішки 8 км, я часто зачіпалася ногами за грудки землі, падала, а мене піднімали під руки старші колгоспники, і я йшла далі.

З нашої рідні більшість померла з голоду, а нас врятувала корова. Хоч мама і доливала до молока половину води, бо сім'я була велика, але ми трохи оклигали і могли обробляти город.

Під час жнив, хто нам'яв жменю зерна і з'їв на голодний шлунок, зараз же помирав. За кілограм нарваних колосків судили на 8-10 років тюрми.

Коли було трохи якого зерна, мололи на жорнах. Я була мала і не могла дістати за ручку, мама підставляла мені ящика під ноги.

Під час жнив, це було в неділю, я втекла із дому, щоб не йти в колгосп на роботу, бо в мене були пухирі на руках від піднімання залізних борін, в село Білики до дідуся Єгора, маминого батька, якого застала помираючого на долівці від голоду.

Були випадки, що матері прив'язували камінці до малих дітей, щоб не дивитися на їхні муки, і топили в річці Ворскла чи в озері Бакай, які були недалеко від нашого села.

Та трагедія запам'яталася мені на все життя і зараз не можу її спокійно згадувати.

Село Староміщина лежить над Збручем. Вже багато років таке сусідство через річку з Волочиськом не має ніяких перешкод і обмежень. Та був час, коли з волочиської сторони стояв радянський пост, а з нашої - польський і не можна було перейти чи навіть поговорити з рідними людьми, які проживали по той бік. Старші люди багато пережили і все це добре пам'ятають. Старожителька Староміщини Ганна Василівна Бабій з 1915 року народження пережила і може немало згадати. Найчастіше Ганна Василівна згадує 1933 рік. Тоді вона була молода і разом з чоловіком Яковом господарювали на своїм полі. В цей час на другій стороні Збруча вже був страшний голод, вмирали люди, часто до Староміщини доносились сильні людські крики і плач дітей - вони хотіли їсти. Староміщинці намагались допомогти своїм сусідам, бо тут в цей час не було голоду, люди працювали на своїй землі і мали свій хліб. Прикордонна сторожа не дозволяла навіть дивитися в той бік, а щоб покосити сіно на своїй сіножаті, що примикала до Збруча, потрібно було мати спеціальну перепустку. Все ж люди, рятуючись від голодної смерті, ризикуючи життям, часто ночами пробиралися густими очеретами й болотами, щоб випросити кусок хліба собі чи дитині і місцеві люди завжди ділились чим могли. Ніколи не відказувала голодній людині і родина Бабіїв.

Трохи пізніше люди Староміщини самі носили продукти своїм сусідам. Ходила з гостинцями за Збруч і Ганна Василівна, тут вона познайомилась і стала дружити із жителькою Волочиська Ксенією Кашубою, якої вже нема в живих. Пані Ксенія розповідала подрузі, як їй важко прийшлося пережити ці сирашні 1932-1933 роки. Вони з чоловіком були багаті люди, мали добру господарку, свою землю. Їх розкуркулили, забрали все. Сім'я Ксенії Кашуби була патріотично настроєна, любила Україну, за що її чоловіка одного вечора забрала і розстріляла сталінська "трійка". Пані Ксенія залишилась з п'ятьма малими дітьми. Щоб вижити, ходили збирати колоски на полі хтось з своїх, видав її, за це і вивезли разом з дітьми в Сибір. Слава Богу, відбувши покарання, всі повернулись додому.

Ще пригадався випадок, коли у одного чоловіка знайшли у пляшці закопане зерно, за що й селянин також розплатився життям. Щось подібне прийшлося пережити моїй співрозмовниці вже пізніше, після війни, коли в наших краях зав'язувалися колгоспи і пройшло розкуркулення заможних селян. В 1947 році у них також забрала тодішня влада 6 гектарів землі, господарку, коні, корови. До пенсії працювала в колгоспі в ланці Ганна Василівна. Чоловік був десятником, головою сільської ради, працював і на інших роботах. Молодшою Ганна Василівна дуже любила працювати в полі, а ще більше любила вишивати. Ще й зараз в її хаті кольоровими іскринками переливаються вишиті її руками вишиванки. На цих рушниках ніби переплелося життя цієї 88-річної жінки. Цю згадку вона передає своїм синам, внукам, правнукам і праправнукам як символ пам'яті та любові до всього українського.

Гонтковський П. Допомагали, чим могли // Гомін волі. - 2003 р. - 31 травня

під час голодомору проживала у місті Козелець теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у місті Підгайці

Під час голодомору мені було 10 років. Сім'я моя складалась із семи чоловік. Голодували. Картоплі не було, продуктів ніяких. Збирали лушпайку з картоплі, сушили, пекли млинці, їли макуху. Батько опух з голоду. Трошки допомагали нам із села. Люди опухали із голоду, допомагали один одному чим могли. Ми хворіли на дизентерію, брат помер. Їсти дуже хотілося. Причини голоду ми тоді не знали.

під час голодомору проживала у селі Деківка Джулинського району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Шумляни

В сім'ї нас було семеро, їсти не було що. Збирали різні бур'яни і так харчувалися. Люди сходили з розуму, живими відрубували собі руки, ноги і їли.

Одного дня мама купила відро квасолі. "Уповноважені" знайшли квасолю, висипали в калюжу, топтали ногами, а ми голодними очима дивились і плакали.

Громада вибрала головою СОЗу мого батька, а невдовзі його розстріляли, як ворога народу.

під час голодомору проживав у селі Дівички Переяславського району теперішньої Київської області, мешканець міста Підгайці,

Геноцид, запланований Сталіним, почався в другій половині 32-го року. Столиця України в цей час була в Харкові. От і прислав в Харків Сталін Молотова і Кагановича, які повинні були здійснити його план. Молотов і Каганович організували спеціальні бригади, які ходили по селах і в кожного господаря забирали всі, без виключення продукти. Люди почали закопувати зерно, картоплю. Але бригади мали щупи з віконечками на кінці шукали продукти, особливо там, де була порушена земля.

Мені було тоді 9 років, жила наша сім'я у селі Дівички Переяславського району Київської області. Пам'ятаю, що весь час хотілось їсти. В сім'ї було 9 чоловік. Врятувало нас те, що батько, який повернувся з І світової війни з трьома золотими медалями і золотим хрестом, їздив у Київ і міняв ці нагороди в магазині торгсіну на хліб. За одну золоту медаль давали 15 буханок хліба.

Пам'ятаю, як, хитаючись від голоду, я йшов до тітки, яка жила в цьому ж селі, десь за 150 метрів від нас. По дорозі, на цьому відрізку шляху, нарахував 6 трупів. Тітка дала мені дві картоплини "в мундирах". Здавалось, нічого смачнішого і не їв ніколи. Було багато людей психічно хворих від голоду, вимирали цілі сім'ї. Мертві лежали на дорогах, на подвір'ях, в хатах…

Матеріал підготувала Лідія Козаренко // Земля Підгаєцька. - 1999. - 31 серпня.

під час голодомору проживала у місті Часів'яр теперішньої Донецької області, нині мешкає у місті Підгайці

Особисто я голодомору не пам'ятаю, адже мені був тільки один рік. Проте із спогадів батьків, чоловіка знаю, що в той час боялися навіть говорити про голодомор. Були випадки канібалізму. На базарі продавали студенець, в якому знаходили людські нігті.

Одного разу було викрадено чоловікову сестру. Пізніше викрадачка пояснила, що хотіла її вбити і з'їсти.

під час голодомору проживала у селі Гарапівка Андрунівського району теперішньої Житомирської області, нині мешкає у місті Підгайці

В 1932 році наклали податки на хліб, на зерно, забрали всі продукти. В 1933 році їли все, що можна було їсти, навіть людей. Люди опухали з голоду, падали на дорозі, тих, що падали, клали на вози. Вивозили на цвинтар, скидали в невелику яму, а на другий день їх розбирали, відбирали людей, котрі ще були живі. У селі до голодомору було 1890 дворів, після голоду залишилось 350. По хатах смерділи трупами, неможливо було пройти. Татова братова зарізала трьох дітей, посолила і зварила, а інша жінка отруїла шестеро дітей. Їли все: листя, будяки, кропиву. А в той час "уповноважені" залізними щупами шукали в ямах зерно, ламали грубки, стіни, стелі.

під час голодомору проживала у місті Лебедин теперішньої Сумської області, нині мешкає у місті Підгайці

Хто пережив голодомор, той знає ціну шматочка хліба. В ті роки урожай був гарний, але збирати зерно не дозволяли. Знищення української нації - політика уряду. В нашій сім'ї було п'ятеро дітей, а я була найстаршою, вчилася у п'ятому класі. Мама вчителювала, приносила 300 г хліба-сурогату. Батько поїхав в Донбас, посилав нам суху рибу та олію, це був той мізер, що нас рятував. В лісі збирали гриби, копали коріння валер'яни, дикого щавлю, кропиви. Все це варили і їли. Люди вимирали цілими сім'ями, щодня були спустошені покинуті хати. Люди їли дохлу конину, яку відкопували на скотомогильниках. Закопували людей цілими сім'ями, без домовин, в одну яму. Хоронили навіть людей, що просто були без пам'яті - живими.

Під час голодомору 1932-33 років я була ще дитиною, але все вже розуміла, їсти не було що. Мама моя була вчителькою, щодня приносила пайок (300 г хліба), який ми ділили на трьох. Ми з сестрою так чекали, коли мама той хліб принесе. Батька мобілізували в Донбас. А до того він був начальником лінійно-технічного вузла. Батько з Донбасу присилав нам олію і сушену рибу, це нас і врятувало. Посилки приходили рідко, але це була велика підмога. Магазини були порожні. Лише в магазині торгсіну можна було здати золото, срібло і одержати за це продукти. За один кілограм муки треба було віддати дві срібні ложки. Весною посадили лише лушпайки з картоплі. Діти літом ходили збирати колоски, за це їх били нагайкою, а старших садили в тюрму. Така була сталінська політика, щоб винищити український народ. Сестра моя в бібліотеці працювала. Вночі не могла дійти додому, здавалось щось виє. А то люди вмирали і в агонії стогнали. Багато було забитих вікон в хатах, де вимирали цілі сім'ї. За гроші нічого не можна було купити. В селах все забирали, ніби для робітничого класу¸ а в містах - пусті магазини і не купиш продуктів. Люди оживали, коли появилася трава, гриби, фрукти. Пам'ятаю, розказували про жінку, що обезуміла з голоду і зварила в ночвах свою маму. Її забрала міліція. Страшні часи ми пережили. Хай ніколи це не повториться.

Матеріал підготувала Лідія Козаренко // Земля Підгаєцька. - 1999. - 31 серпня.

під час голодомору проживала у місті Кухра Охтирського району теперішньої Сумської області, нині мешкає у селі Надрічне

Пам`ятаю, що знайома моєї матері через голод ловила на вулиці дітей, приносила до себе додому і там всією сім`єю їх поїдали.

під час голодомору проживала у селі Сольниця Хмільницького району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Багатківці

Село дуже велике - 2500 дворів. У 1929 р. організували колгосп, куди забрали все: молотарку, машину. А 1933 року з голоду померли два діди. Був дуже страшний голод. Їли кропиву, суп з лободи, гнилі картоплини, навесні збирали, мили і цей крохмаль варили. Різали коти, собаки і навіть випадки, що їли дітей.

під час голодомору проживала у селі В. Новоселиха Гребенківського району теперішньої Київської області, нині мешкає у селі Романівка

Пам'ятаю, що у пошуках їжі люди вмирали на дорогах. Хоронили їх по 5-6 чоловік в одній могилі без труни.

під час голодомору проживав у селі Нижня Кропивна Немирівського району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Дарахів

У 1930 році мою сім'ю - батька, матір, сестру і брата примусово вивезли на станцію Христинівка (тепер Черкаська обл.). Мати була серцево хвора і тому, що вона мала важкий приступ, їх дальше з станції Христинівка не забрали і повезли в Сибір тільки батька. Сім'я вже без батька повернулася до свого дому у селі. Вдома вже не було нічого, тільки порожня хата. Сім'ї, які самовільно не вступали до колгоспу, були під постійним жорстоким наглядом. Все, що могло бути продуктом харчування - відбирали і мати замурувала трішки квасолі в стіні, яка на деякий час порятувала нас.

Сім'я дуже голодувала, і тому від голоду рятували листочки з дерев липи та бересту, які можна було їсти. Листочки з липи можна було їсти так, а з бересту висушували і варили кашу.

Брат Анастасій, 1927 р. н., помер від голоду в 1933 році, а в 1934 році від дизентерії померла мати і я залишився з старшою сестрою Женею. Батько з Сибіру не повернувся, сім'я отримала від нього лише пару листів.

Я приїхав до села Дарахів під час голоду 1947 року, щоб обміняти одяг та інші речі на продукти і тут залишився і одружився, живе по теперішній час.

під час голодомору проживала у селі Гайове Козелецького району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у селі Глещава

Із розповіді своєї бабусі Євгенії пам'ятаю, що в 1933 році був неврожай картоплі, сім'я була велика: батько, мати, бабуся і дев'ятеро дітей. Сім'я була заможна і батько не хотів записатися до колгоспу. Тоді в нього забрали все: худобу, реманент, зірвали з хати бляху, забрали вікна і двері, сім'ю вигнали з хати, а в ній зробили конюшню. Батько ходив по селах і заробляв столярством. Коли заробив щось із хліба, ніс додому - то біля села його перестрівали комуністи і забирали все. Сім'я голодувала, 6 дітей померли з голоду. Як розповідала бабуся, мені було всього місяць, це було в жовтні, вже випав маленький сніг. Прийшли забирати останнє, батько і мати лежали опухлі, я в колисці. Тоді один з комуністів взяв мене за ноги і викинув через вікно надвір. Бабуся Євгенія скоренько побігла надвір, взяла мене в запаску і понесла до сусідів, щоб не забили. Бабуся збирала гарбузи, варила їх, цідила через марлю і тим годувала мене. І я вижила. Після - сім'я поїхала в місто на виробництво, а з приходом німців повернулись в село до рідної хати.

під час голодомору проживав у селі Стецьківка Хотинського району теперішньої Сумської області, нині мешкає у селі Багатківці

У 1930 році зав'язали колгосп, я з 7 років пішов до школи. У 1932-1933 рр. в колгоспі був масовий падіж худоби і коней, куски м'яса відрізали і давали людям. З спиртзаводу з браги шолоху сушили і мати пекла челяники. Люди вмирали, дуже багато дітей, бо не було що їсти. Вимирали цілими сім'ями і родинами. В Суми ходили по хліб, черги були по 300 чол., люди були пухлі, тіло тріскало і текла цукроватиця, картоплю садили тільки шкарлупки. Варили яглицю, кропиву, лободу. Пізніше, як посіяли в 1935 р. - давали по 100 г жита і по 10 коп. на трудодень. У 1936-1937 рр. давали вже більше на трудодень.

під час голодомору проживала у селі Самборівка Куп'янського району теперішньої Харківської області, нині мешкає у селищі Довжанка

На час голодомору мені було 7-8 років. В нашому селі, як і по всій Україні проходила колективізація, так звані СОЗи (спільний обробіток земі). Людей в примусовому порядку заставляли вступати в той СОЗ.

Усуспільнювали все, що було в господарстві. Мої батьки здали в СОЗ пару волів, коня, весь господарський реманент (борони, плуги, сівалку), а також землю. Це певно було влітку 1932 року. Врожай, що виріс на полях (озимі хліба - жито і пшеницю) зібрали і вивезли на елеватор в район. Селянам мали видавати потім на харчування з фондів держави. Було гасло "Весь хліб державі". Ще були посіяні цукрові буряки, яких не встигли зібрати. Це запам'яталось мені, бо навесні люди ходили і збирали ті померзлі буряки і їли, оскільки на кінець зими всі запаси, які в кого були, зкінчилися. Обіцяного хліба (забраного восени) нікому не давали, може що й привозили, та до основної маси селян не доходило. Почався голод.

Голод - то страшне пережиття людини. Його може зрозуміти тільки той, хто його переніс. Не кожна людина може витерпіти той стан. Голод легше переносили жінки, підлітки. В часи голодомору більше померло малих дітей і чоловіків.

Як перенесла голодомор моя сім'я. Моя мама Єфросинія Лаврентівна з другими жінками їздила в сусідні області Росії за хлібом. Хліб міняли на одяг. Моя мама мала 12 пар жіночого одягу (блузка і спідниця), багато різних хусток великих (шальонових) різного кольору (чорні, зелені, червоні, жовті) і малих і це все міняла на хліб. Привезе було трохи муки, перепочине і знову їде. За ті речі давали дуже мало. За гарну велику хустку - невелику миску муки. Так ми перезимували. Настала весна, їсти вже не було нічого, а речі всі вже проміняли. Навесні люди ходили по полях, шукали мерзлі буряки і так їх варили і їли. Палити в хатах не було чим, почали розбирати хліви, бо в них вже не було нічого.

Почалася весна, роботи на полях. На полі на обід варили у великому котлі якусь страву. Кожному давали по одному черпаку. Той, хто ще міг іти на роботу, то діставав свій черпак, а хворі були приречені на тяжку муку. Навесні, коли появилась зелень, їли кропиву, лободу, рвали листя з липи, сушили і пекли палянички. Малим дітям варили їсти в дитячих яслах. Мало хто мав щось з їжі вдома. Рятувала людей корова, яка в кого залишилася. Так жило село до жнив. Ще не достигле зерно потай зрізали в колосках і їли. Так ми вижили.

під час голодомору проживала у селі Малі Будки Недригайлівського району теперішньої Сумської області, нині мешкає у селі Дичків

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками, дідусем, бабусею, братами і сестрами. Батько - 3елінський Мина Явдокимович, мати - Палашка Григорівна, дідусь - Явдоким Іванович, бабця - Горпина Антонівна, брати і сестри - Іван, Микола, Марія, Катерина, Наталка.

Батько був головою кооперації, мати - кравчиня. А ми були шкільного віку, крім двох братів, які були ще малими.

Умови життя були нестерпні. Харчувалися травами, мати посилала у поле по спорш, подорожник і волошки. Це все сушили і пекли палянички.

Господарства не було, всю скотину позабирала спеціальна бригада, залишивши одне поросятко, - напевне було замале. Таким чином ми залишились без хазяйства. Який жах був, коли ми з сестрами натрапили на пухлі трупи, які лежали у житі. Голодомор довів до того, що харчувалися жабами, а пізніше і немовлятами, яких викрадали уночі.

Те саме було і в сусідніх селах. Це були найстрашніші роки, які закарбувалися у моїй пам'яті. Людей хоронили замотуючи в шмати на подобі шкіри із тварин.

під час голодомору проживала у селі Савинці Рокитянського району теперішньої Київської області, нині мешкає у селищі Велика Березовиця

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками, братом і сестрою. Батько - Пилипець Павло, мати - Пилипець Анна. Жили біля кладовища. Запам'яталось, як підводою звозили померлих і кидали їх у велику яму.

під час голодомору проживала у селі Кобижча Бобровецького району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у селі Мишковичі

Мені було 8 років, так що голодовку 1933 р. добре пам'ятаю.

Розповідала мені мама, що в 1932 році урожай зернових був гарний, проте місцева влада забрала весь хліб для держави й заарештувала батька за несплату податків.

Залишилась мама сама з трьома малими дітьми. Ще до нового 1933 року перебивались сяк так, а вже в січні місяці цього ж року не було що їсти. А їсти дуже хотілося. Змітали порохи в коморі, де стояло борошно і робили затірку. Деякий час мама наймалась до людей за ложку страви. Так скоро й тієї роботи не стало. Йшли в поле рились в кагатах гнилої картоплі, знаходили де кращу, варили з неї юшку. А коли й цього не стало, то на наше щастя, почали масово здихати колгоспні коні. Їх вивозили за село. На цю конину люди накидались, як вороння і вмить їх роздирали. Ловили котів, собак, а коли не стало живих, то й здохлих підбирали, варили з них бурду.

Пам'ятаю, десь мама дістала луски з гречки. Це для нас була велика радість. Помололи її на жорнах, зварили кашу. Їли боячись, щоб не пошкодило. Та не встереглись. Похворіли всі. Але якимось чином врятувались.

Коли повесніло, рвали листочки з липи, терли їх, запарювали і їли. Збирали різні їстівні бур'яни. Проте це нас не врятовувало. Пухли від голоду. Мама нас потішала новим урожаєм, але їсти дуже хотілося. На вулицях вже лежало багато мертвих людей. Спочатку їх відвозили на цвинтар підводами, трохи дужчі тягнули мерців на дошках і скидали в одну велику яму. А пізніше цього не робили, мертві лежали, трупи їх розкладались. Не було кому ховати. На вулицях стояв страшний трупний сморід.

Наш сусід Труш Никодим рятував свою сім'ю від голоду, чим тільки міг, навіть ловили вони щурів і їли. Проте й це їх не врятувало. Всі члени родини повмирали.

А по сусідству моєї тітки Чаус Марії жила жінка, яка для своєї родини зварила свою меншу трирічну мертву дочку. Були випадки, коли матері навонароджених своїх дітей душили, аби вони не мучились, а самі передчасно помирали.

під час голодомору проживав у селі Старі Шари Народицького району теперішньої Житомирської області, нині мешкає у селі Довжанка

Я пригадую, як у ті страшні роки хотілося їсти. Не було не тільки хліба, а взагалі, нічого. Люди рятувалися, як могли, чим могли. Пекли "Чорний" хліб. Це були невеличкі паляниці (перепічки) із гречаного чи горохового борошна, різних відходів. Та й такий хліб був лише на свято і то не завжди.

На їжу міняли усе, що можна: гроші, одяг, взуття, коштовності. Багато людей помирало просто на вулиці.

під час голодомору проживала у селі Старі Шари Народицького району теперішньої Житомирської області, нині мешкає у селі Довжанка

Це був страшний час. Голод не давав спокою ні старому, ні малому. Не було хліба, картоплі, крупи. Люди з нетерпінням чекали весни, щоб поїсти зеленої цибулі та дикого щавлю. Як не дивно, але того року його вродило стільки, що можна було косити косою. Щавлем і рятувалися. А потім у людей були від нього жовті зуби, які швидко псувались і боліли.

під час голодомору проживала у селі Рижани теперішньої Житомирської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками - Сидоренко Надіэю Романівною 1907 р. н. і Сидоренком Минею Васильовичем 1902 р. н.

З розмови матері пам'ятаю, що голодували, не було що їсти, находили в землі гнилу капусту, картоплю, кропиву, всяку зелень. Їли все, що можна було знайти, хліб бачили дуже рідко. Ходили пухлі, роздягнуті, оскільки не було навіть одягу.

під час голодомору проживав у місті Слов'янськ теперішньої Донецької області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

За своє життя пережив два голодомори - 1932-1933 і 1946-1947 рр. Перший голодомор пережив у дитячому будинку м. Слов'янська. Годували там так, що деякі діти не могли ходити, лежали нерухомі, основною їжею була баланда. Щоб вижити, збирали все, що могли: і листя, і гнилу капусту і т. п.

У голодомор 1946-1947 рр. працював на заводі, як і в голодомор 1933 р, варили баланду, хліб отримували по картковій системі, по 500 грам щодня. Хліб складався, в основному, з висівок, різного зерна. При цьому раціоні працював майже цілодобово, не виходячи з заводу тижнями, через деякий час через голод не міг стати на ноги, люди на заводі мерли, як мухи, молоді якось більше тримались, а дорослі часто не витримували і падали прямо на робочому місці.

під час голодомору проживала у місті Корюківка теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у селі Дубівці

Проживала в багатодітній сім'ї, де, крім двох батьків, було семеро дітей. Весною 1933 року ходили по околицях м. Корюківки: по полях, ровах і сапами, лопатами виривали з ґрунту картоплю, різне коріння. В час розпускання листя дерев їли молоді листки липи, а також сушили їх, розтирали на муку і пекли з цієї муки паляниці.

Батько працював столяром на цукровій фабриці то іноді приносив додому кусок хліба. Мати доглядала дітей, які в час голодомору вижили.

Під час німецької окупації, навесні 1942 р., мене вивезли в Німеччину.

під час голодомору проживала у селі Конюшівка Липовецького району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Біла

1932 р. був урожайним. Коли урожай зібрали, прийшла бригада "Красная метла" і забрала все зерно, що було у людей. Люди вмирали так часто, що щоранку по хатах збирали трупи і везли їх на цвинтар, їли котів, собак. Були випадки, коли батьки їли своїх дітей. У 1933 р. люди ходили спухлими від голоду. Бачили, як незакопані люди лежали на цвинтарі, а через деякий час бачили, що від трупів відрізали частини. Одного разу в школі продавали холодець, у якому знайшли дитячий пальчик. Згодом вияснилося, що жінка, котра варила і продавала цей холодець, вбивала дітей, її було знайдено і заарештовано.

Одного разу до моєї мами (завідуючої дитячим садочком) прийшла дитина, котра розказала, що її мама вбила сестру. Завідуюча пішла до голови колгоспу. Голова колгоспу відправив верхового у відділ міліції. Міліціонери заарештували жінку-вбивцю.

під час голодомору проживала у селі Грузьке Борисівського району теперішньої Харківської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками та сестрами. Батько - Прокопенко Іван Якович 1903 р. н.; мати - Прокопенко Марфа Олексіївна 1903 р. н.; сестри - Віра 6.01.1922 р. н.; Клава 11.02.1927 р. н.; Валентина 1928 р. н.

Вижили ми, тому що старшу сестру Віру забрав дядько на Донбас, а мене і сестру Клаву мама завезла до Харкова і там нас залишила на якихось сходах. А ми спали на смітнику, збирали голови з тюльки під столовою, плакали, кликали маму, а вона нас навмисне залишила, щоб ми вижили. За три дні спецмашина забрала нас до притулку. Сестра Валя залишилася з мамою, то вона померла з голоду в 1933 році. У селі голод був страшніший ніж у місті. Вмирали цілими сім'ями і не було кому хоронити. Хоронили людей в садках, на городах, бо не було сили дальше завезти. У тітки Насті, маминої сестри, вмерло троє дітей, а сусіди вмирали цілими сім'ями. А мама мала трохи речей, то ходила по селах міняти на продукти. Батько працював у Харкові, то якийсь пайок одержував, але то все було мізер проти того голоду.

Був такий випадок, що мама десь виміняла трохи муки, може 7 кілограм, закрила в скрині, а сама кудись пішла. Ми, діти, разом дітьми тітки Насті вирвали дошку в скрині і всю муку з'їли. Коли батьки прийшли додому, то всі діти спали мертвим сном. Вони думали, що ми повмирали. Така була добра мука, що я в житті нічого кращого не їла.

під час голодомору проживала у селі Гмирянка Ічнянського району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у селі Острів

Батько мій мав землі 8 га, коні і обробляв це поле з своїм братом. І от їм пришили політику, що вони куркулі і їх треба було виселити з села. Підставляли їм місцеві керівники всякі погані вчинки, а наговорювали на батька і дядька, що це вони зробили. Одного разу батько розказує, що вигнали нас із своєї хати, а дали нам якусь завалену. Там ми і жили, було нас четверо дітей і батько з матір`ю.

Якось загорілася хата на одній з вулиць і коли батько біг на пожар почув, як сільські міліціянти кажуть, що це Федор підпалив, що його треба взять і вивезти в Сибір. Батько зразу прибіг додому і сказав матері про це і втік з дому в район. А потім з братом виїхали в Москву. Було нам дуже тяжко жити. Їсти не було що. Під час голодовки пам'ятаю, як ми з мамою їздили в західну Україну на Волинь (звідтіля була моя баба родом). І ми тут ходили просили щось їсти. Що було в хаті з одежі чи дорогоцінності все міняли на кусочок хліба. Сільські міліціянти ходили по хатах забирали останній кусочок хліба. Добре пам'ятаю, як сама ховала хліб у ліжку. Пам'ятаю як ми з мамою ходили по полю і збирали змерзлу картоплю з якої пекли якісь палянички. Також збирали лободу, варили і їли. А як була якась курка дома, чи порося то треба було зарізать у погребі, щоб не знали ті міліціянти, бо заберуть. І вони, ці міліціянти, були сільські люди довго жили в селі ще після війни і далі. І як було на них обідно, що вони таке виробляли з односельчанами.

Дуже сильний був голод, бо був неурожайний рік, а що вродило, все забирали. А потім, уже в 1939 р., я пішла записалась в колгосп. Почала працювати. Матір забрав батько у Москву. Я вийшла заміж і працювала в колгоспі. …А тут і діти одне за одним родились. І знову голод 1947 року. Тут було ще гірше. Я працювала в колгоспі бригадиром. На полі давали їсти робочим і мої діти, їх було троє, з ложками все прибігали в поле і їм давали обідати. Також діти бігали по полі, збирали колосочки і обминали їх, варили і їли. Ходили діти по полі, збирали гнилу і суху картоплю, в лісі збирали жолуді. І так виживали. Батьки з Москви присилали то деяку одежу, то сухарів, то ще щось. І так в голодовку брат мій самий менший помер не витримав голоду.

А я витримала з своїми дітьми всі муки: і голод, і холод і дав Бог що вижила…

під час голодомору проживала у селі Василівка Бутурлівського району теперішньої Воронезької області Росії, нині мешкає у селі Дичків

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками та двома братами. Мати - Анна Петрівна Калітіна, батько - Олексій Іванович Калітін, брати - Іван 1925 р. н. та Микола 1932 р. н. Сім'я голодувала, збирала після оранки картоплю підмерзлу, корінці буряка, пізніше збирали листя береста, подорожника, лободи, їли недозрілі колоски жита - від жита багато людей в селі зразу вимирало.

під час голодомору проживала у селі Гаврилівка Теофіпольського району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

У 1933 році мені виповнилось 6 років. Жили ми з батьками - чотири моїх сестри і я.

Батько - Гатарига Михайло Єфремович, 1900 р. н.; мати - Гатарига Агафія Романівна, 1898 р. н.; сестри - Гатарига Анастасія Дмитрівна, 1918 р. н.; Гатарига Анна Дмитрівна, 12.02.1923 р. н.; Гатарига Надія Михайлівна, 19.11.1928 р. н.

У голодомор ми виживали за рахунок корови, пізніше варили лободу, кропиву і так виживали. Потім нас, малих дітей, забрали в так званий майдан (на зразок садка), там годували нас. Але старших людей дуже багато помирало, були такі сім'ї, що не було кому хоронити. Дуже запам'яталось, як моєї подруги помер батько, Зданюк Павло, лежав чотири дні, бо не було кому похоронити. Усі дорослі люди були опухлі, безсилі. Важко згадувати те дитинство.

під час голодомору проживала у селі Нижні Торгаї Нижньосірогозького району теперішньої Херсонської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Разом з сім'єю я пережила два голодомори, 1932-1933 та 1946-1947 років. У 1933 році сім'я складалася з шести чоловік: батько - Київський Гавриїл Сергійович, 1896 р. н.; мати - Київська (Задорожня) Катерина Сидорівна, 1905 р. н.; діти: Микола - 1924 р. н.; я - 1927 р. н.; Анатолій - 1930 р. н.; Лідія - 1933 р. н.

Голодна смерть 1933 року з сім'ї забрала брата Толю, на грані смерті була мама з немовлям, але, дякуючи Богу та хисту батька, вони залишилися жити. Виживала сім'я завдяки траві-щириці, корінню болотної трави "куги" та цвіту акації - все це сушили, перетирали та товкли в ступі і пекли "хліб". Щоб підтримати сім'ю, батько зарізав тільну корову та пару овець.

На густонаселеній нашій вулиці залишилося декілька сімей, решту загинули від голоду. У моєї бабусі (Задорожня-Юренко Лукерія Степанівна) з 11 чоловік сім'ї залишилося тільки двоє: бабуся та її найменша дочка після голоду 1933 року. Деякі сім'ї залишалися мертвими у своїх хатах, не було кому хоронити, а хоронили, в основному, на своїх городах, в балках, під деревами в садах. Чи було коли-небудь їх перезахоронення - не пам'ятаю. Про голодні 32-33-ті та 46-47-і роки - це тяжкі спогади і через десять, і через 70 років. Нехай на землі ніколи не повторюється таке.

під час голодомору проживала у селі Новий Ропск Климівського району теперішньої Брянської області Росії, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Минуло вже 70 років з того страшного часу, а на душі залишився гіркий осадок на все життя.

Мені було тоді 7 років. Жили ми в той час в Брянській області, Климівського району в селі Новий Ропск. Сім`я була велика (7 чоловік: батько - Карасьов Андрій Степанович 1884 р. н., мати - Карасьова Тетяна Яківна 1887 р. н. і п`ятеро дітей - Ольга 27.06.1914 р. н., Наталія 19.08 1916 р. н., Борис 1918 р. н., Володимир 25.07.1922 р. н., Ніна 21.08.1926 р. н.), але дружня (ділились останнім шматком). Особливо батько: все віддавав дітям. І всіх п`ятьох потрібно було нагодувати, але чим?

Батько був учителем, отримував мінімальну зарплату, купити продукти було ні за що, адже потрібно було і одіти і обути всіх п`ятьох дітей.

Мати - домогосподарка, допомагала батькові виховувати дітей.

Як зараз пам`ятаю, як старший 15-тилітній брат, читав молодшим повість О. Толстого "Ташкент - город хлебный" і всі плакали разом з ним, слухаючи, як хлопчики їздили в Ташкент за хлібом.

А брат, читаючи, щоб утамувати голод, жував висушені обрізки з картоплі, тому, що в домі хліба не було ні крихти...

Численні сім`ї повимерали з голоду. Нас урятувало те, що була коровка. Її зарізали, майже все продали, а дріб`язок (потрохи) залишили собі. За гроші купили трохи муки для всяких (синіх с картоплею) "жримовчиків".

Батько не дозволяв травити дітей люпином (ядовитий горох, від нього майже всі помирали). Сусіди з поля приносили на плечах гнилу картоплю, яку знаходили в землі й пекли з неї оладки, так звані тошнотики...

Так жили, горювали, рятувалися хто як міг. Але нам, дякуючи Богу, вдалось вижити!

під час голодомору проживала у селі Писарівка теперішньої Сумської області, нині мешкає у селищі Велика Березовиця.

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками, сестрою і бабцею. Батько - Бондар Іван Григорович, мати - Бондар Меланія Петрівна Запам'яталось, як бабця рвала листя з береста, різала його, парила і так годувала нас.

під час голодомору проживав у селі Хотень Ізяславського району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селі Мишковичі

Під час голодомору 1932-1933 років нас у батьків було четверо. Сім`я, що відносилася до одноосібників, мала одного коня, сільськогосподарський реманент, воза, корову. Було трохи землі, але далеко за селом. Власної продукції на утримання сім'ї не вистачало, придбати такої продукції неможливо було в селі, а в найближчому місті, як Славута, така можливість була дуже обмежена і то тільки тим людям, які там працювали на заводах та фабриках.

Дуже не вистачало зерна, картоплі та городини. За хлібом ходили до міста Славути і то рідко, бо не завжди вдавалося його купити. Ну і далеко ж - 25 км.

Батько працював не постійно у Славуті на смолокурному заводі робітником і тільки з його допомогою одержували хліб у досить обмеженій кількості. Частіше всього змушені були купувати його у спекулянтів.

Не кожного дня сім'я мала хліб, а точніше хліб був рідкістю. Їжу приготовляли із щавлю та іншої зелені, розбавляли ці борщі молоком. Мені було 9-10 років, я ходив з пухлими ніжками.

Щавлю також не вистачало і ми діти, ходили за ним до лісу на 8-10 км, бо той що визрівав поблизу села, визбирували люди. Так звана комісія, призначена головою колгоспу, конфісковувала найменшу кількість харчових продуктів у людей села. Наша сім'я поступила у колгосп у 1934 році.

під час голодомору проживала у селі Гречанівка Гадяцького району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у селі Забойки

Під час голодомору наша сім'я складалась з дев'яти чоловік: дід Василь, бабця Зінаїда, це по батьковій стороні, батько Іван, мати Людмила. Братів і сестер в мене було семеро. Під час голодомору нас, дітей, було п'ятеро, я, Марія, - 1922 р. н., брат Микола - 1925 р. н., сестра Наталія - 1927 р. н., брат Василь - 1929 р. н., сестра Надія - 1931 р. н. Отже наша сім'я була багатодітною, тому вижити в цей важкий, трагічний для нашої історії час, було дуже важко.

Село входило в комуну, яка складалась з двох сіл. В сусідньому селі була спільна кухня, де можна було поїсти, хоч якої небуть "похльопки", а ми виживали, як могли. При створенні колгоспів в людей забрали худобу, сільськогосподарський інвентар. В нас забрали корову і ми, плачучи, бігли з горнятами позаду корови. Моя бабця була дуже добра і прийняла до себе ще двоє зовсім чужих дітей, батьки яких, віддаючи останній шматок хліба, щоб урятувати життя дітей, самі повмирали з голоду. Правда, діти довго в нас не були тому, що і самим не було що їсти.

Кормились супом - вода в якій плавала деяка фасолянка, збирали лушпайки картоплі, якісь гриби, збирали траву, листя, товкли качани кукурудзи, змішували з порізаною травою і то ми їли. Їли також псів, котів.

По селах ходили міські жителі, просили куска хліба, міняючи за безцінь товари.

Помирали один за одним люди, на очах батьків помирали діти. Спустошувались села, закривались хати.

Таким мені запам'ятався голодомор цих років, а голодомор був, звичайно, штучний, адже пам'ятаю урожай на полі був непоганий, але все забирали і вивозили.

В 1940 році, після закінчення курсів вчителя, мене направили на роботу в Західну Україну, в Підволочиський район Тернопільської області. В Тернополі закінчила додаткові педагогічні курси.

На Тернопільщині застала мене війна. В 1942 році мене, як і тисячі людей забрали на примусові роботи в Німеччину. Довезли до Бреста, нас кілька зробили спробу втекти, гестапо зловило, побило до крові, я була геть вся чорна, як земля. Дальше три роки важких робіт в Німеччині в бауера. В 1945 році ми разом з моїм нареченим і донькою Валею повертались додому, доїхали до Одеси. В Одесі "москалі" забрали мого нареченого, кудись повезли і так більше я його не бачила. Доля так розпорядилась, що не став він мені чоловіком, а Валі батьком. І я з дитиною на руках повернулась в свої рідні краї на Полтавщину. Працювала дояркою в місцевому колгоспі, пасла колгоспні гуси.

В 1953 році я знову поїхала на Тернопілля в село Забойки, теперішнього Тернопільського району, де і проживаю по сьогоднішній час. В даному селі до виходу на пенсію працювала вчителем німецької мови. Приймала активну участь у житті села, неодноразово обиралась депутатом сільської ради, очолювала різні громадські організації.

В даному селі познайомилась з своїм колишнім чоловіком, народила і виховала разом з чоловіком двох синів і одну доньку.

Доля для різних людей розпоряджається по-різному. Сьогодні я десь подумки згадую своє босоноге дитинство, запах квітів і трав рідного краю, роки голодомору, поневіряння, важкі роботи в Німеччині, нелегкі післявоєнні роки, які, по суті, були другим голодомором. Звичайно, в житті, як в природі, є сонце, хмари, пориви вітру, але якщо людина сильна духом, переживе усе, і сьогодні я щаслива, що Бог мені дає здоров'я і молюсь до нього за це...

Звичайно, далеко не все я сказала про своє життя, але десь так коротко я висвітлила свій клич і біль душі.

під час голодомору проживав у селі Велика Писарівка Великописарівського району теперішньої Сумської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Моя сім'я під час голодомору 1932-1933 років складалася з батьків - Георгія Андрійовича і Дарії Данилівни та нас, восьми дітей. Із-за багатодітності наслідки голоду відчувалися більш згубно, але без летальних випадків. Моя сім'я відчула на собі примусове вилучення продуктів. Мого брата примусово забрано на спорудження тракторного заводу. Єдиним спасінням була корова та все, що сім'я успіла заготовити до зими. Наслідки голоду в мому селі були масштабними: вимерла приблизно ¼ частина населення. В цей самий час активно проводились вилучення останніх продуктів і терор проти селян які, щоб вижити змушені були красти зерно в колгоспах. В 1932 р. Сталін власноручно видав постанову "Про охорону майна державних підприємств і колгоспів" в народі її називали просто "закон про три колоски". За цим актом розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом. За півкишені зерна голодний селянин отримував строк в концтаборах.

Голод, який скоріше правильно було би назвати геноцидом знищив понад 5 млн. українців і став одним з найбільших злочинів сталінізму на Україні.

під час голодомору проживала у селі Журавне Охтирського району теперішньої Сумської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками і братами. Батько - Головко Яків Митрофанович, мати - Головко Параска Андріївна, брати - Головко Степан Якович 1931 р. н. і Головко Григорій Якович 1927 р. н.

У 1932-1933 роках завдяки варварській політиці сталінізму та колективізації в чорноземній зоні СРСР та Україні включно, виник голод. Організатором голоду був Сталін та його найближчий соратник по партії Молотов, який був посланий на Україну для заготівлі зерна для продажу на експорт на потреби індустріалізації. Примусовим методом у селян забирали останні залишки зерна та худобу в колгоспи.

Масштаби голоду були катастрофічні по усій Україні. В нашій сім'ї завдяки трудолюбивості моїх батьків голод відчувався набагато менше, ніж в селі загалом. В сім'ї, яка складалася з п'яти чоловік не було трагічних випадків. Моя сім'я вижила завдяки непосильній праці та єдиній корові, на відміну від інших жителів села, серед яких були розповсюджені навіть випадки канібалізму. Особливо важкою була зима 32-33 років, яка принесла найбільшу кількість жертв. Найбільше страждали діти і люди похилого віку. На відміну від голоду 1921-1923 та 1946-1947 років, голод 1932-1933 років був штучно спланований. Україна втратила мільйони жертв, а в цей час СРСР експортував найбільшу кількість дешевого зерна за демпінговими цінами в країни Європи та США.

під час голодомору проживав у селищі Меджибіж Деражнянського району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками і сестрами. Батько - Ліщенко Семен Гнатович, 1898 р. н.; мати - Ліщенко Анастасія Іванівна, 5.04.1902 р. н.; сестри - Ліщенко Катерина Семенівна, 7.12.1926 р. н.; Ліщенко Лідія Семенівна, 14.02.1934 р. н.

Батько був швець і сім'я вижила. Голод у нашому селі був, але вижити можна було. У селі була річка, ловили рибу, близько був кордон із Західною Україною, то люди пробиралися туди і вимінювали речі на хліб. У селі жило багато євреїв, вони мали продукти, а люди в них робили і за те їм давали продукти.

під час голодомору проживав у селищі Народичі теперішньої Житомирської області, нині мешкає у селищі Довжанка

Я пережив це страшне лихоліття, спогади від якого залишаються на все життя. Пригадую, як люди пухли і помирали з голоду. Лютував тиф. Не даючи собі ради, дехто сходив з розуму. Багато просили милостиню, жебракували. Але що можна було їм дати, якщо самим не було чого покласти до рота.

На колгоспних полях, якщо залишались колосочки, чи якась картопля, то їх приорювали. Не давала тодішня влада ні зернинки підібрати. Кого ловили, то били, вивозили.

Над людьми знущались, як могли, морили голодом, а скирти обмолоченого хліба лежали попід залізницею, мокли під дощем, поїдались птахами.

У кого була корова, то вважалось за велике щастя. Бо рятувались отією краплею молока.

Страшно подумати, що тоді творилось. Та створений штучно голод, не зламав нашого народу. Він вижив, витерпів. І житиме вічно.

під час голодомору проживав на території теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

На мій погляд, крім наукових відкриттів, як атомна енергія, освоєння космосу, комп'ютеризація всього суспільства тощо в 20 сторіччі потрібно відмітити голодомор в Україні в 1932-1933 роках і небачену по розмірах Другу світову (для нас Велику Вітчизняну) війну.

Мені, людині, якій скоро виповниться 80 років, особисто прийшлося пережити голодомор і війну. Мені тоді було 10 років.

Сам я родом із Чернігівщини, області України, яка найбільше постраждала від голодомору і страхіть війни.

Що таке Чернігівщина? Коли їдеш потягом Київ-Москва, то залізниця розтинає область на ліву і праву частину. Ліва це ліси і болота річок, права - рівнина, чорнозем. Перед війною це був багатий хлібний край, а ліва - партизанщина Федорова під час війни.

Несприятлива весна 1932 року майже зовсім не дала урожаю зернових. Всі запаси, які зберігались раніше, були забрані спецзагонами і повністю вивезені за межі області. З кожним днем збільшувалося тих, хто приїхав забрати все до зернини. Мало хто оберігся революційних трусів. Села, і Курінь в тому числі, з кожним днем відчували біду. Робили в підвалах засіки із посівматеріалом, картоплею тощо.

Восени 1932 року населення стало піднімати голос проти, а такі хитрі політики, як єврей Каганович Л. М. стали заганяти всіх у колгосп, чого більшість не хотіла. Він приписав більшості статус куркуля і став готувати їх на біломорський канал. Але більшість людей рятувалася від переселення. Вони вибрали, що краще жити в землянках, ніж їхати на край світу. Мого батька теж обідрали як мокру курку. Забрали стодолу, більшу частину сараїв. Готувалось місце під землянку.

А голод наступав, робив свою справу. Важкі дні настали глибокої осені 1932 р., коли до голоду додався і холод, а смертельні - 1933 рік до Павла і Павла. Нічим було заповнити організм, заставити функціонувати в ньому кров, битися життя. Літом люди їли трави, сушили кропиву, щавель тощо подрібнювали їх, робили вроді котлет і їли. Але вони були безкалорійні - пусті. Всі чекали Петра і Павла. Це дні, коли на Чернігівщині можна було з'їсти кусочок справжнього хліба. Та до них ще треба було дожити.

І ось у ці важкі часи сталінські сатрапи пригадали про "торгсіни" (торгівля золотом). Я залишився жити, бо мама продала близько 25 одиниць золотих виробів, одержаних у придане.

Моє село велике. Були організовані групи, щоб хоронити померлих. А їх було - ніхто не знає. Цілі вулиці вимирали. Мені пощастило. Один із похоронщиків помітив, що в мене ноги і руки ворушаться і переложив до гурту, де лежали ще живі. Просто випадковість. Найважчими місяцями були березень-травень. Що залишилося в пам'яті, крім вище описаного. В кінці квітня нас повезли на озеро, що біля Батурина, ловити рибу і їсти її. Пам'ятаю, запрягли коні у культиватор і тягнули. От так і попадався карась. Але це було небезпечно.

Хто не бачив і не пережив голоду просто важко передати все бачене. Голод це не війна. Голод - це страх. Голод - це жива смерть. По справжньому її можна передати за допомогою кінозасобів. Мені приходилось по 7-10 днів бути голодним на війні. Але це порівняно дрібниці.

Моє село, де я пережив голодомор 1932-1933 років і раніше було багатим, радісним, співучим. Всі ті хто переживав голодомор і залишився живим, завжди скрізь з теплотою до померлих і з жорстокою ненавистю проклинають сталінізм, який штучно, навмисне створив голодомор на багатій Україні в 1932-1933 роках.

Ми, ті, хто на власному житті відчули голодомор, назавжди проклинаємо тих, хто його створив.

Ми виступаємо за те, щоб наш український народ розквітав у щасті і багатстві, нам є чим гордитись і пишатись. Наша Україна, наш рідний дім щасливий і багатий. Закликаю жити так, щоб нас поважав світ!

під час голодомору проживав у селі Беллаї теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селищі Козівка

У 1932 році в нашій сім'ї нараховувалось 12 чоловік. Врожай цього року був гарним. Але по селі згодом почали їздити посланці з району в кількості 30 чоловік, які спеціальними щупами вимітали все до кожної зернини. Наша сім'я вижила завдяки корові. Мама пекла коржі, змішані із зібраної навесні картоплі з кукурудзинням. Тато голод пережив і помер в 1934 році. Сестра моєї мами померла на городі, заївшись землею, тому що шукала картоплю на горді.

Одні підводи вивозили до міста відібране в селян продовольство, а інші вивозили мертвих на цвинтар, де їх ховали в спільних могилах.

Наша сусідка, коли мама до неї постукала крикнула: "Чекай я ще своїх дітей не зварила". Вона зварила двох своїх дітей віком 3-4 роки.

Сусід з іншого боку був заможнім господарем і нікої з тої бригади не пускав до свої хати, взявши до рук сокиру. Його вивезли із села і про нього дотепер нічого не чути.

під час голодомору проживала у селі Більковці Коростишівського району теперішньої Житомирської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з матір`ю, братом і сестрою. Мати - Криворучко Ганна Сергіївна, 1892 р. н. (батько - Криворучко Трохим Ониськович, помер до 1930 року), сестра - Федора 25.11.1923 р. н., брат - Павло 1926 р. н.

Сім'я виживала за рахунок збору листя, лободи, варили і їли. По дорогах лежали мертві тіла, яких підбирали підводи і потім цих людей хоронили.

під час голодомору проживав у селі Нападівка Липовецького району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Дичків

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками і сестрою. Батько - Онипко Петро Андрійович 1906 р. н., мати - Текля Омелянівна 1908 р. н., сестра 1933 р. н. Дядько робив головою колгоспу.

Сім'я займалась сільським господарством. Мали порося, курей; купляли зерно на базарі, варили бараболю. Пекли печиво з зерна і продавали. Садили бараболю, працювали на землі у других, багатших за себе.

Гіршого ніж голодомор немає. Багато людей повмирало.

під час голодомору проживала у селі Цвітне Олександрівського району теперішньої Кіровоградської області, нині мешкає у селищі Ігровиця

Пам`ятаю, одного ранку 1929 р. до нас прийшли і сказали, що сім'ю виселяють. Взяти для сім'ї 32 кг вантажу. На станції Шестиковка майже половину сімей села погрузили в товарні вагони і повезли в Архангельську область. На станції Плісецьк всіх повели у бараки, які вже були збиті з дощок. Було дуже холодно. Люди хворіли і помирали.

Хтось написав листа до Сталіна, що дуже гинуть діти і прийшла відповідь, що якщо в когось залишилася родина то можуть дітей забрати.

З нашого села приїхав чоловік і забрав нас дітей в село Цвітне. Я жила у діда своєї матері Пасічника Михайла Григоровича.

Дід мав 80 арів землі і ми всі працювали разом. В 1932 році, коли здали державну поставку, через місяць знову принесли повідомлення ще стільки здати. Люди здавали все, що могли, бо боялися щоб їх не забрали. Дехто закопав трохи зерна, то ночами мололи на жорнах і пекли паляниці, а хто не мав, то змушені були голодувати. Страшно було поглянути на людей. Пам'ятаю, що біля річки росли дерева і на листі була мошка. Люди рвали ці листки, обжарювали і їли. Їли все, навіть кінський кізяк.

Одного разу я з подружкою пішла в ліс. Бачимо жінка копає яму і поклала туди своїх двох дітей, які ще були живі. Вона сказала нам, щоб ми не боялися, бо вони все одно помруть і не буде кому поховати. Село, як вимерло. Будинки стояли пустками, бо половину населення вивезли, а решта помирала з голоду. Ми всі вижили, бо дід мав трохи захованого зерна і ми так перебивалися. Я не бажаю нікому пережити таке.

під час голодомору проживала у селі Прачі Борзенського району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у селищі Велика Березовиця

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками і братом. Батько - Лісовий Аврам Миколайович, мати - Лісова Афанасія Миколаївна, брат - Лісовий Дмитро, 1918 р. н. Запам'яталось, як ходили з сільської ради і з комори забирали все, що було, навіть зривали підлоги і шукали, чи не має що заховано. Їли замість хліба паляниці - змішана полова з конюшини і висівки. Люди вмирали біля дворів.

П'ятківська (Гордієнко) Людмила Федорівна,

під час голодомору проживала у селі Нижні Серогози Нижнесерогозького району теперішньої Херсонської області, нині мешкає у селі Дичків

У нашій сім'ї станом на 1932-33 рр. були батько, мати, дід, бабця (батьки моєї мами). У них були, крім моєї мами, ще п'ятеро дітей. Я з мамою жила у діда, який на той час мав свою господарку, працював сам, а діти працювали у наймах у євреїв у місті Мелітополі.

Умови життя були тяжкі, бо все, що мали, позабирали: всю господарку знищили, а діда і нас виселили з Нижніх Сірогоз до Агаймани. Харчувались тим, що росло на городі. Крадькома збирали колоски, мололи на ручних жорнах, добавляли до них насіння лободи, інших трав і так їли.

Давали як могли собі раду, щоб вижити. Пам'ятаю як багато наших сусідів-односельчан їхали в міста в пошуках якої-небудь роботи заради шматка хліба.

під час голодомору проживала у селі Шишаки Шишацького району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками - Радченком Яковом Єлисеєвичем, 20.10.1898 р. н.; і Радченко Олександрою Дмитрівною, 6.05.1895 р. н. та братами - Данилом, 26.04.1920 р. н., Віталієм, 18.01.1925 р. н., Юрієм, 1932 р. н.

Помер під час голоду найменший брат Юрій. Вижили ми за рахунок того, що батько працював фельдшером. А у селі був сильний голод, пухли люди з голоду і помирали масово, дехто виживав, а більшість помирали. Знаю з розповіді батьків, а самого голоду не пам'ятаю.

під час голодомору проживала у селі Куниче Крижопільського району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Петрики

На час голодомору в Україні мені виповнилось 11 років. Батьки були в числі перших, хто вступив у колгосп. Жили дуже бідно. В сім'ї було семеро дітей - четверо хлопців і троє дівчат: Емілія, Сава, Дорохтей, Станіслав, Василь, Зоряна, Надія.

До вступу в колгосп сім'я користувалася двома моргами поля. Під час голодомору від нестачі кормів здохла корова. Це вже було справжнє лихо. Від постійного недоїдання опухли ноги. Харчувалися лободою і мерзлою картоплею. В селі був випадок людоїдства. Моя сім'я вижила за рахунок допомоги брата, який служив в армії надстроково, де виділялися пайки продовольчих товарів...

під час голодомору проживала у селі Ільченково Токмацького району теперішньої Запорізької області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Родини не пам'ятаю, виховувалася в дитячому будинку, потім мене всиновили. Під час голодомору жила в цих батьків, але не знаю їх біографії, бо потім пішла від них. Батько - Саранча Андрій, мати - Саранча Парасковія Григорівна. У нас ніхто не помер. Я вижила, бо працювала в колгоспі, а там давали пайок - якусь баланду і 300 грам хліба, то можна було вижити.

під час голодомору проживала у селі Пасіки Змієвського району теперішньої Харківської області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Я народилася в селі Велика Гомільша Зміївського району, але в 30-х роках нашу сім'ю розкуркулили і з 1930-го по 1943 р. я проживала в с. Пасіки того ж району. В сім'ї було нас п'ятеро: я, брат Павло 1921 р.н., брат Микола 1928 р. н., мама - Михайличенко Ольга Олександрівна - 1898 р. н. та батько - Михайличенко Конон Михайлович 1890 р. н.

У 1932 р. батька забрали насильно на роботу в Донбас. Брата Миколу мати залишила в Харкові в 1932 р., бо вижити неможливо було. Його сліди загубилися. Ми ходили в ліс збирали жолуді, кислиці, грушки гнилі вибирали з-під снігу. Жолуді товкли в ступі, кислиці мололи, а як муку використовували тирсу з осики.

В 1934 році померла мати, через виснаження від голоду.

Весною 1932-33 років ми збирали лободу, щирицю, варили і їли.

під час голодомору проживала у селі Сидори Глобинського району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у селі Лучка

Народилася я в селі, яке загубилося в полтавських степах на відстані 15 км від районного і 160 км від обласного центру. Село нараховувало біля 70 дворів, населення небагато, зате після голодомору залишилося три цвинтарі.

Мені тоді було 1,5-2 роки, подій я не пам'ятаю, зате з розповідей батька знаю багато. Наша сім'я небагата, у батьків було три гектари поля, свій кінь, господарський інвентар і був новий будинок, покритий бляхою, що в той час було рідкістю.

Почалася колективізація. Батьки зразу не хотіли іти до колгоспу і нас розкуркулили. Забрали все до найменших дрібниць. Залишили сім'ю без надії на виживання. Троє малих дітей і четверо дорослих. Невдовзі померла бабуся, за нею татова сестра. Не було чим накрити дітей, а головне - як підтримати сім'ю? І чим? Батько, весь набряклий від голоду, пішов у Білорусію, щоб хоч трохи виміняти харчів. Для матері настали чорні дні. Майже кожної ночі приходили будили нас, матір ставили серед хати з розпущеною косою в нічній сорочці і допитували де чоловік, де заховали зерно, знущалися з дітей. Вижили ми дивом, завдяки нашій матері-козачці. Цілі сім'ї вимирали з голоду, а на городах уже наливалося колосся жита і пшениці. Нікому було збирати. Мама вночі нарізала колосків, висушувала в печі, запрягала коня і їхала на хутір до діда, там змолола і до ранку спекла нам коржиків. У діда, який жив на відстані 3-х кілометрів, був млин-вітряк. Вимирали цілі сім'ї, не було кому ховати людей. З трудом відвозили на цвинтар і кидали до одної ями. Ми, діти, вижили тільки завдяки колоскам, з яких ми витягали зернятка і їли їх. Найтяжче прийшлося мамі. Повернувся батько з Білорусії, стан його був дуже важкий, на межі смерті. Мама витягла і його з лабет смерті. І тоді подала заяву до коргоспу. Віддала решту, що мала: землю, коня, весь інвентар. Почалася друга кабала.

Я була найменшою в сім'ї. Мама розповідала, що я сиділа на печі, вибирала зернятко за зернятком і їла їх. Батько лежав прикутий до ліжка, не вставав, надії на життя не було. Одного разу сказав: "щоб хоч те найменше померло". Та так вийшло, що ми обоє вижили. Страшно тепер подумати, до якого відчаю треба довести людину, щоб таке побажати своїй дитині.

Я вже 51 рік живу в Західній Україні та коли буваю в селі, де я народилася і виросла, відвідую цвинтар і віддаю шану тим людям, які загинули під час голодомору і тим, які вистояли, але вже і їх нема в живих.

Батько Борис Михайлович Герлинський 1900 р. н. помер у 1931 р., коли найменшій дочці було 6 місяців. Мати - Герлинська (дівоче Литвин) Текля Григорівна 1902 р. н. сама утримувала 4 дітей: Зінаїду 1920 р. н., Марію 1928 р. н., Михайла 1925 р. н., Терезу 1931 р. н. Дуже важке становище було, не було що їсти. Мати не мала надії, що діти виживуть, а думала, що цей голод переживе лише син Михайло, бо дочки були дуже кволі і попухли з голоду (ноги і руки були худі, а животи попухли, очі позападалися). Мати ходила у сусіднє село за 12 км сапати кукурудзу, з собою брала сина, а дочок залишала вдома із старшою дочкою Зінаїдою. Ввечері приносила з роботи суп (розколочена мука) по 1 хохлі. Зіна годувала сестер тим супом, а сама ходила в город пастися осетом. Восени 1933 р. привезли по 10 кг жита на кожну сім'ю. Із того жита варили куліш, бо не було на чому змолоти жито.

У 1934 році приїхали в Підволочиськ (їхали 1 місяць). Хотіли їхати в Товстолуг, не пустили. Арештували маму і дітей. Маму сильно били. Вночі прийшов один мужчина і сказав: "Жінко молися, бо зранку тебе мають розстріляти".

Вранці, коли маму вели на розстріл, вона крикнула до дітей, що її ведуть розстрілювати. Діти вибігли і почали кричати, плакати, солдатів дерли і таки впросили, щоб маму не розстріляли. Пізніше відправили в Суми на хутір Зелений Гай до 1942 р., потім на 3 роки вивезли у Німеччину. Повернулися з Німеччини у 1946 р. Восени перебралася у Товстолуг. Померла мама - Герлинська Текля Григорівна в 1959 р. в с. Товстолуг.

під час голодомору проживала у селі Бурти Златопольського району теперішньої Кіровоградської області, нині мешкає на хуторі Анастасіївка

У нашій сім'ї було восьмеро дітей. Живими залишилося троє. Життя було нестерпним: люди пухли з голоду (їли шкарлупи з картоплі, мертвих тварин). Люди були обезсилені, випиваючи одну-дві ложки молока, вмирали, не доходячи до рідної хати. Я була найстаршою, брат Степан помер тут, на Тернопільщині, про сестру ніяких відомостей немає (ми розлучилися після приїзду в наше місто). В Тернопіль приїхали в 1937 р. Їхали сюди в товарному поїзді. Мене взяли на роботу доглядати за худобою (доїла корів, годувала свиней) на хутір Анастасіївка. Зараз там проживаю, займаюся господарством.

під час голодомору проживала у селі Москвитянівка Грицівського (тепер Полонського) району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селі Дичків

Під час голодомору 1932-1933 років проживала з батьками, братами і сестрами. Батько - Тимошук Яків Федорович, мати - Ефімія Григорівна, сестри - Варвара, Галина, брати - Василь, Володимир.

Під час голодомору в селі голодували всі. В матері з голоду попухли ноги. Весною збирали померзлі бараболі і в землі шукали корені буряків, які залишились з осені. Їх мати варила. Збирали також лободу і кропиву, тим і харчувались. В селі багато людей повмирало з голоду.

під час голодомору проживала у селі В. Мочулка Теплицького району теперішньої Вінницької області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Нас проживало четверо душ: батько - Трач Володимир Сергійович, мати - Трач Пестомія Потапівна 1906 р. н. і моя сестра Васька 1926 р. н.

У голодомор ми виживали за рахунок того, що мати ходила на роботу за 10 кілометрів в радгосп, а там давали бовтушку і 300 гр. хліба і вона вечірню пайку приносила нам, дітям. Батько був в лікарні аж у Вінниці, а коли вийшов з лікарні - ми нажали колосся вночі і на жорнах змололи, спекли паляницю, батько голодний наївся і з того помер.

Їли люди листя з дерев, лободу, але її вже ніде не було. А в сусідів був страшний випадок зарізали дочку і сина (дітей) і варили холодець з голів і ніг людських. З комина йшов дим, а дверей ніхто не відкривав, а як прийшли із сільської ради і сусіди виважили двері, то побачили страшну картину - порізаних дітей.

Ходили посіпаки по хатах забирали зерно, крупу в мисках, в горщиках і висипали на сміття. А бараболі викопали вночі до ліхтарів і все забрали, а людям нічого не залишили.

Ми із сестрою вижили за рахунок того, що мати впросила голову сільської ради, нашого сусіда, і він допоміг нас влаштувати в "майдан" - свого роду садік для більших дітей.

під час голодомору проживала у селі Новоставці Теофіпольського району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селі Великий Глибочок

Голодомор 1933 року я пам'ятаю мало, адже мені було тільки три роки, але дещо закарбувалося в моїй пам'яті, а дещо розповідали мої старші брати. В сім'ї тоді було нас четверо дітей. Брат Мар'ян 1923 р. Брат Кузьма 1925 р. і сестра Леоніда 1928 р. Всі ми вижили і навіть не пухли з голоду. Щось збирали з городу, щось вродило в садочку, їли лободу, кропиву, зелену цибулю, якісь старі шкіри, чи то з кожуха чи з чобіт, мама різала на кусочки і варила, з якихось бур'янів пекла палянички і ми весь час щось їли хоч і не наїдалися ніколи.

Батьки десь працювали, особливо батько (Поплавський Леонід Олександрович 1896 р. н.), бо мама (Поплавська Саліна Франківна 1905 р. н.) більше доглядала нас, щось латала, перешивала, а що краще промінювала на харчі для нас.

Батько нічого не одержував за свою працю, бо тоді видно ніхто нікому не платив, тільки часом щось приносив в кишені і казав, що це від зайця. Наші сусіди чомусь більше бідували, хоч мали менше дітей і такі самі умови. Дві мої ровесниці Ганя і Зіна померли і казали з голоду. Я пам'ятаю, як ми бавились в поросі, а вони не хотіли, чи не могли гратися, бо лежали на землі з великими животами, мабуть, попухлі. Нас ще виручала корова, яку пасли мої брати і доїли її по кілька разів на день. Розказували мені і моїй сестрі страшні історії про те, що крадуть дітей, ріжуть і їдять з них м'ясо. Я, правда, цього не бачила, а що ворон варили сусіди, те пам'ятаю, але не їла. Пам'ятаю Великдень, коли мама дала нам по кусочку дуже гарного коржика і сказала, що то паска з ріпаку. Але вона була тоді дуже смачна. Можна ще говорити, але краще це все уявити.

під час голодомору проживала у селі Холодець Волочиського району теперішньої Хмельницької області, нині мешкає у селі Жовтневе

На той час, коли почався голод, я мала 11 років. Пам'ятаю, як з восьми літ ходила з мамою до церкви. Церква наша була багата: 2 золоті чаші, 2 срібні підноси, образи, покриті золотом. Згодом ці цінності зникли, як казали батьки, спродали у магазині. А незадовго ми, діти, зі свого городу спостерігали, як скинули шнурком хреста з церкви, а потім її почали розбирати.

А в 1933-му почався голод, земля була неорана і незасіяна, люди пухли з голоду. Одного разу якийсь чоловік привіз у село мак, щоби посіяти. Ми з мамою ходили перебирати маківки. Хто ще міг, приходив на цю роботу, і за це нам варили пшоняну кашу. А були й такі, які вже не могли навіть і цього робити, і вмирали з голоду.

Почалася зима. Людей кидали на сани і вивозили на цвинтар. Хто не мав сили викопати глибшої ями, то засипали тіло землею, пригнувши коліна, щоб їх не було видно.

Мій дід по матері був добрим господарем: мав коні, корови, вівці, бджоли. Забрали все.

А вижили ми так: моя мама зшила торбини на 4-5 кг зерна, і ми ті торбини з зерном заховали у в'язках соломи нагорі. Ми на тому зерні прожили рік, а коли воно закінчилося, то ми ходили по городах і збирали лободу. З неї варили якусь подобу їжі.

А наш дядько, мамин брат, ловив на капкан ворони; з них ми варили зупу.

під час голодомору проживала у селі Баштанково Вінницької (тепер Одеської) області, тривалий час учителювала на Чортківщині та Бережанщині

…Тоді, будучи восьмирічною дівчинкою, вона жила разом з батьками… Батько Галини Терентій Міщенко і вся його родина з діда-прадіда були добрими і заможними господарями у великому і красивому селі. Крім, старшої Галі, в сім'ї підростали ще дві сестрички - Євгенія і Марія. Батьки змалку привчали дітей до роботи, бо господарку мали велику; і добротну. Була у них своя земля, коні воли, вівці, свині, птиця, хліви, стодола, стіжки. Всьому цьому треба було давати лад і справді все йшло дуже добре і вправно у цій родині, а самого господаря люди прозивали "щасливим", бо йому добре велася господарка.

Воно б і надалі все було добре, якби на долю українського селянства не випали страшні випробування і муки. Головною причиною всіх цих бід була відсутність власної держави.

Все почалося з колективізації і розкуркулення заможних селян. Прийшла черга і до родини Міщенків. Досить того, що забрали всю землю, худобу, збіжжя, весь придбаний сільськогосподарський інвентар, то ще й хотіли забрати хату, а сім'ю вивезти на Сибір. Галина Терентіївна пригадує, як одного суботнього вечора до них прийшли двоє уповноважених і сказали віддати - хату під "сотню" (щось на зразок сільради). Мати категорично відмовилась, бо куди ж їм діватись з трьома маленькими дітьми. "Я нікуди не піду зі своєї хати, хіба що виселите нас", - сказала вона. Тієї ж ночі, під ранок, коли всі міцно спали, вороги підпалили хату і всю господарку, згоріло все. Ледь вдалося врятувати дітей, які спали на п'єцу.

Перелякана мати винесла спершу молодших сестричок, а старша Галинка дуже злякалась і заховалась у куточок, плачучи. Вибившись із сил, мати витягла нарешті старшу дочку надвір. Сильний біль обпечених ніг розжареними вугляками і біль дитячої душі вилився в сильний крик ненависті до режиму, який приніс людям таке горе. Галина Терентіївна пригадує, як вона перелякано кричала: бандити, злодії, що ж ви наробили! Ось так недавно заможна сім'я залишилась без, нічого, просто неба на дорозі.

Батька на другий день забрали у ЧК, допитували, катували і сильно побили - через тиждень, не витримавши болю, він помер. Хоронили всім селом - люди шкодували його, бо він часто допомагав односельчанам.

Мати з дітьми поселилася у недогорілому шпіклірі, в якому примайстрували кухню і п'єц. У селі почався голод, а найманці приходили ще і ще з піками - шукали зерно в землі, думали, що є закопане. В помешканні мати заховала трішки муки під припічком - знайшли, забрали останнє.

Люди вимирали, падали прямо на вулиці з голоду. Нам допомагало те, що мати була доброю кравчинею, вміла шити чоловічий і жіночий одяг - шила людям, тож люди якийсь час допомагали вижити. Та наставали все гірші часи, в передновок в 1933 році ще більше почастішала смертність, на вулицях лежали трупи дітей. Прийшла біда і в нашу хату, з голоду померла найменша сестра Марійка - їй було всього три рочки. В цей час вже достигали бараболі і мати зварила кілька картоплинок для маленької, але вона вже не змогла їх з'їсти. Щоб якось врятувати старших дочок, мати пішла на поле і вжала кілька недостиглих колосків жита, за що її засудили. Важко було виживати двом сестрам, і мати, відчуваючи щось недобре, втекла з тюрми, встигла лише побачити в дітей, як за нею приїхали чекісти і знову забрали. Галина Терентіївна пригадує, як було важко двом дівчатам виживати без мами, до сьогодні пригадується присмак сирої кукурудзяної муки, якої одного разу довелось вдосталь поїсти.

Як би там не було, але Галині Терентіївні вдалося закінчити семирічку в селі, а пізніше пішла вчитися в Одеське педучилище. Ще до війни встигла закінчити два курси. Почалась війна, тож навчання затяглося надовго.

Закінчила навчання вже після війни, але щоб одержати атестат, потрібно було відробити три роки на Західній Україні. Було страшно їхати на роботу в чужу сторону, але разом з групою дівчат приїхала в Тернопіль, звідси разом з подругою Зоєю була направлена у с. Білий Потік біля Чорткова, потім працювала завідуючою дитячим садочком у Бережанах.

Відтак Галину Терентіївну перевели в тодішній Новосільський район, а звідти у Голошинецьку початкову школу, де й пропрацювала вчителькою 36 років.

В Голошинцях знайшла свою долю, разом з чоловіком Мирославом (який вже покійний) виростили і виховали двох дітей - сина Бориса і дочку Лілю.

Радіє бабуся за своїх трьох внуків, які працюють і навчаються в Києві, ще більше радіє за правнучку Надійку, яка вже першокласниця. Дуже пишається колишня вчителька своїми вихованцями, бо ж не одне покоління людей пройшло через її життєво-мудру школу.

Ще й зараз Галина Терентіївна дуже переживає за майбутнє молоді, бо страшно дивитися на запущені, зарослі бур'янами поля, розтягнуті будівлі; несвідомі люди ламають і розтягують все готове, не задумуючись, що-хтось все це будував, а масове безробіття змушує, багатьох виїжджати за кордон.

Зараз пенсіонерка живе у селі і сама дає собі раду. Тримає невелику господарку, город, бо за 36 років педагогічної роботи заробила мізерну пенсію, трохи ображена й тим, що не отримала земельного паю.

Витираючи з лиця непрошену сльозу, Галин Терентіївна сказала: "Життя - не цукор, воно жорстоке, та в ньому головне - здоров'я".

Ось так доля однієї родини: дає нам можливість замислитись і згадати одну з найважливіших сторінок історії України.

Гонтковський П. Відчула на собі // Гомін волі. - 2003. - 26 квіт.

під час голодомору проживала у селі Анетах Ярунського (тепер Новоград-Волинського) району теперішньої Житомирської області, мешканка міста Чортків

Я була ще мала, але деякі епізоди страшного 1933 року запам'ятала на все життя.

Мій батько Віцентій Якубовський хворів легенями і працював бухгалтером у колгоспі. Мама завжди старалася, щоб найкращий шматок попав саме батькові. Звичною була сцена: до нас часто забігали Ганна Михальчук, Олена Ярмольчук, Текля Раюк. Вони розповідали мамі, що бачили, як батько віддавав свій провіант зустрічній голодній дитині. А це означало, що він сам залишався голодним на цілий день.

Пам'ятаю, як одного дня до хати зайшла жінка з хлопчиком. Бабуся саме витягла з печі горщик з картопляним лушпинням для поросяти. Жінка була у відчаї і благала дозволити їй з'їсти те лушпиння. Бабуся кивнула, посадила її на стілець, дала видельце і горнятко молока. Жінка з хлопчиком жадібно їли, а бабуся витирала сльози. Потім жінка щасливо всміхнулася і кинулася цілувати бабусі руки, і обидві плакали.

... Пам'ятаю ще... Мама в лікарні "купила" мені братика. Він лежав у візочку на подвір'ї. Раптом мама несамовито скрикнула і вибігла з хати до візочка. Під вікнами втікав якийсь старий чоловік... Мама страшенно бліда влетіла з братиком до хати і, ридаючи, кричала: "Ще хвилинку - і Стасика вже не було б".

Залишився в пам'яті ще один спогад... Через відкриту хвіртку на подвір'я дуже повільно зайшов "солідний" чоловік. Мама скрикнула і, підтримуючи його, посадила на стілець. На крик вибігла бабуся, "Мамо, то мій учень, Антон Бовсуновський". Бабуся поїла його молоком, а мама рушником витирала йому обличчя і дуже плакала. Потім він розповідав, що весь хутір Бовсуни (там мешкали виключно поляки) недалеко від села Кудиновичів - пустий. Всі вимерли, не залишилося нічого живого, навіть миші. "Від нас забрали все - від картопельки до зернятка..."

Згадую той страшний 1933 рік, і жах заповзає в душу, льодом огортає серце, коли думаю, як спокійно з якоюсь холодною байдужістю люди говорили про смерть цілого села, про нечувані злочини божевільних від голоду людей.

Про те все знав, із задоволенням посміхався в московському Кремлі вусатий дракон із злими жовтими очима і подзьобаним віспою обличчям. І мало було йому трупів по дорогах, і мало було посмалених дитячих голівок. Пізніше ще лилася кров, бо настали 1934 і 1937 роки. Лилася кров тих, які уціліли від голоду. І знову ґрунт удобрювали людським життям...

Якубовська Я. Голод // Вільне життя - 1993. - 10 вер.

під час голодомору проживала у селі Федорівка Мелітопольського району теперішньої Запорізької області, нині мешкає у місті Шумськ

Було мені тоді всього три роки, але у пам'яті спливають епізоди тих страшних років, розповіді мами і дитячі спогади.

Наша сім'я була маленька: я, мама і тато. У той час, - говорила мама, - податок з кожного двору був дуже великий, коли здавали одну поставку, за нею слідом йшли збирати наступну і так, поки нічого не залишилось. У нашій коморі в баночках мама зберігала крупи. Однієї ночі вікно вийняли й винесли все, до крупинки, до зернини. Мама ламала руки, але була в нас годувальниця і рятівниця - корівонька, вона і врятувала. По селу крали корів, різали і їли, та ми якось встерегли свою. Було що і людей їли в ту зиму. Вимерло багато. У селі не залишилось жодної старої людини. Особливо вмирали старі та ще малі діти. Дітей теж мало дожило до весни.

А весною зійшла лобода. Чогось поросла всюди - і по дорогах, і по подвір'ях, та така висока - в пояс, то ми збирали її і варили, робили лободяні паляниці.

Сіяти не було чим, а хто доберіг картоплю, то вирізав маленькі вічка з шкарлупок і так садили.

Врожай в цьому році був дуже великий, але рідко хто дожив до нього. Ще пам'ятаю, як заколосилось зерно, то голодні люди крали незрілі колоски і їли, а потім вмирали, бувало, що тут же, на полі.

під час голодомору проживала у селі Шамраївка Половецького району теперішньої Київської області, нині мешкає у селі Залісці

Село наше розташоване між містами Сквирою і Білою Церквою. У селі протікає річка Роставиця. Є великий став і цукровий завод, який побудувала ще пані Браницька і який бездоганно працює до цього часу.

Мені ще й не було повністю восьми років, а добре пам'ятаю, що голод був зроблений штучно, щоб знищити український народ. Спочатку було забрано весь хліб у селян і на всіх складах і коморах, а потім була створена спеціальна бригада з активістів села, очолювана чужими присланими людьми. Всі вони були озброєні металевими палицями, загостреними на кінцях і дуже довгими. Ця бригада вирушала в похід у село і не минала ні однієї хати. Увійшовши в хату вони починали обшукувати буквально скрізь. Отут і пригодились їм металеві списи, якими вони скрізь пробували в землі, чи не сховав хтось хліба чи інших продуктів у землі. Заглядали скрізь, у кожну щілину і все забирали.

У нас була пара коней і батько з іншим чоловіком рятував свою і його сім'ю. У селі Тхорівці працював спиртовий завод. Спирт виготовляли з проса, якого багато сіяли на наших землях. Ото вони брали великі дерев'яні діжки і їздили за відходами з проса (брагою) і її з насолодою всі поїдали до кого вона потрапляла. Коли вони в'їжджали у свою вулицю, то вже на обох сторонах вулиці їх чекали люди. Вони жадібно простягали руки і просили "хоч трішки, щоб закропити душу". До дому привозив батько четверту частину тієї браги, бо роздавав по дорозі голодним.

Люди були одні опухлі, а другі сильно худі, тільки одна шкіра і кості.

Одного разу батько поїхав у Тхорівку за брагою і довго не повертався, бо ділив усім людям, які просили по жмені тих відходів. Я теж була пухла і вже мене винесли на сонечко і посадили на призьбі під хатою. Сусідка побачила мене і коли батько з'явився на своїй вулиці, побігла на зустріч і загукала: "Петро, їдь скоріше додому, бо Антоніна помирає". Забрали мене в хату і я ще трішки з'їла тої каші. Мене положили на лежанку... Скільки пройшло часу ? Не знаю... мені стало розвиднятись в очах.

Отаким чудом я залишилась ще живою і ще жива до цього часу. Значить мені не судилось помирати.

Мене врятував Бог в якого я вірила ще змалечку. Так ми були виховані в сім'ї всі. А нас було семеро дітей. Нас горе не обійшло стороною. Померло в нашій сім'ї з голоду троє. Сестри - Марія і Віра та братик Андрій. Хоронили ми їх без трун і почестей. Батько копав яму, а тоді робив печеру в стіні ями і клав туди труп, щоб земля не сипалась зразу на покійника.

Нарешті батько вирішив зарізати коня а спрягатись з сусідом, який теж мав коня і так їздити за брагою. Мати спекла м'ясо і батько переносив його в ночі до річки. Прив'язав мотузками до верби, яка нахилилась над водою. М'ясо таким чином було сховане у воді. Наче ніхто і не бачив - була ж ніч. Рано з'явилися ті самі люди, які забирали все і забрали з печі м'ясо печене і ще знайшли квасолю в горщику, і теж забрали, і з води м'ясо витягнули. Ми всі були приречені на голодну смерть. Вижило нас четверо і батько.

Страшна голодна смерть...Трупи лежали скрізь по вулицях, подвір'ях. Їздила підвода, збирали трупи і скидали в братську могилу на кладовищі... Господь не допустив всіх знищити людей. В нашій річці Раставиці ніколи не було "жабурниць". Вода в річці стала прозорою, чистою, а дно вкрилося "жабурницями". З ранку до вечора всі люди збирають їх і несуть до дому мішками. Тоді їх висипають на дека, в піч кладуть солому і запалюють, а деко з ними на рогач і вони всі від вогню розкриваються - тільки вибирай біле м'ясо. Пекли і їли. Вже ніби вибрали всі, а на другий день їх знову все дно вкрите і так кожного дня. Так частина людей, які залишились, врятували своє життя ними. Де вони брались? Тільки Бог посилав людям, які мали вижити.

під час голодомору проживала у селі Новоградівка Токмакського району теперішньої Запорізької області, нині мешкає у місті Шумськ

Я була ще зовсім мала і мало, що згадую. Та в пам'яті є один епізод. Наша сім'я була віруючою і одного разу прийшли місцеві атеїстки перевірити, як ми виживаємо, що їмо. Не знайшли нічого, крім насіння квасолі. Ту останню нашу поживу вони кинули в болото, сказавши при цьому мамі: "Нехай Бог нагодує твоїх дітей". А сім'я була велика... Але, Богу дякувати, ми вижили, виросли. До цієї пори хоч, яка я була мала, а цей випадок пам'ятаю, ніби вчора.

під час голодомору проживала у селі Новоградівка Токмакського району
теперішньої Запорізької області, нині мешкає у місті Шумськ

У 1933 році мені було дев'ять років. У той час ми проживали з сім'єю в Київській області. Сім'я була велика, я найстарша в сім'ї. Мама не працювала, а тато був машиністом паровозу. Можливо це і врятувало нашу сім'ю від вимирання. Бо для такої категорії робітників був додатковий пайок, та тато їздив по всій Україні. Ми голодували. Поблизу дому був ліс, то ми малі збирали чорниці, суниці, інші ягоди і так рятувались. Сім'я наша була віруюча. Я згадую, як тато приніс із зібрання консерву, яку передали з Америки місія для голодних. Той смак я не можу і досі забути...

Знаєте, у місті було прожити трохи легше, а от мій покійний чоловік Іван Сергійович ріс в селі. Рано втратив батька. У сім'ї залишилось восьмеро дітей. Під час голодомору померло п'ятеро. Всі були пухлі від голоду. Їли все, що можна було їсти. Чоловік і свекруха до кінця своїх днів не могли їсти м'яса з кролика, бо він їм нагадував голодні роки, коли кіт був делікатесом. В чоловіковому селі вимерло більше половини сімей, а ті, що лишились, втратили не одну рідну людину.

під час голодомору проживала у селі ЩербинівкаЗолотоноського району
теперішньої Черкаської області, нині мешкає у місті Шумськ

Наша сім'я, аби не померти з голоду, молола насіння буряків. Ми з нетерпінням чекали весни, адже не треба було думати про взуття. Картоплі, щоб посадити город, після голодної зими не було, а тому бур'яни рятували нас від голоду. Звісно, від кропиви не розтовстієш, але все ж краще, хоч якась страва, ніж нічого. А ще ми вдячні допомозі інших людей, завдяки яким ми і вижили.

Нас рятувала деякий час маленька діжечка квашених буряків, яка стояла в оселі. Мати давала нам по крихітному шматочку бурячка та сирий квас. Спочатку померла від виснаження бабуся. Потім смерть забрала старшого брата - він став такий висохлий - одні кістки, обтягнуті шкірою, перед смертю сльози горохом котилися з його очей - це ж настільки безглуздо: померти в молодому віці тільки через те, що не мали що їсти. Замотали його в ряднину, вивезли на могилки. Доїли ми з діжечки бурячки, допили квас. Мама і того не їла, все для дітей лишала, а сама злягла, вже більше й не вставала. Як не стало що їсти, мене з меншим братом Віктором забрали у майдан-притулок, який нагадував сьогоднішні дитячі будинки. Там нас годували юшкою із січовиці - наваром з бобових культур. З них пекли нам якісь балабушки. Давали також малесенький брусочок хліба розміром з сірникову коробку. Вихователька слідкувала за тим, щоб ми всі при ній з'їли власну пайку хліба. А я юшку вип'ю, сховаю хлібчик під пахвою, бо в кишенях вихователька знаходила, і йду додому. Мати лежить, опухла від голоду, я годую її цими крихтами. Вона відщипне трохи і хоче брату Івану дати. Він, бідний, рвав молочай, корінь лопуха, їв сам і маму підгодовував. Одного разу приходжу до нашої хати, а на подвір'ї стоїть підвода, якою трупи звозили. Чоловік, який приїхав на ній, зайшов до хати, стягнув брата з печі, що лежав там двоє діб мертвим, й потягнув на віз.

під час голодомору проживала у селі Довгалівка Нікопольського району
теперішньої Дніпропетровської області, нині мешкає у селі Матвіївці

У нашій сім'ї було дев'ять чоловік. Жили в передмісті, старші брати працювали в місті. На той час мені було п'ять років. У пам'яті спливає ніч, коли до хати принесли мішок кукурудзи. Дуже боялись, щоб хто не дізнався про врожай, що зібрали з клаптика біля дому. Вікна завісили ряднинами, всі сіли навколо купки золотих каганів і лущили. Брати говорили тихо і розмова їх зводилась до одного - що і те можуть забрати.

У селі була комуна, і до міста не далеко, великого голоду не було у нас, та якось до нас прийшло два хлопці, літ 12-13. Були дуже голодні. Мама прийняла їх жити і вони лишились. Хлопці тікали від голоду з рідного села. Тут вони пішли в комуну та за працю отримували їжу - кукурудзяну кашу.

В ті роки мене хотіли усиновити інженери з міста і мама віддала мене. Пам'ятаю, як ішла до школи і в торбині мала кусок хліба. До мене підійшла дівчина..., до сьогодні пам'ятаю з якими очима вона сказала: "Дай мені хліба, я тобі - мого м'ячика".

під час голодомору проживала у селі Плоске Таращанського району
теперішньої Київської області, нині мешкає у місті Шумськ

Це було на Україні, Господи, це було на білому світі. Довгі десятиліття ця кривава рана в історії народу була щільно оточена безмовством. 55 років в України не можна було й згадувати про трагедію 33 року.

Хоч я була мала, але добре пам'ятаю, як витрушували в селян хліб до останньої зернини, виконуючи план хлібозаготівель. Не раз бачила сльози на очах матері, що не мала ніяких продуктів. Не було з чого варити їсти, а про хліб навіть і не згадували, бо забули, який він і на смак. Було нас шестеро - мама, тато, два брати, сестра і я. Господи! Як ми хотіли чогось доброго поїсти. А цього не було. Що ж ми їли? Коржі, які мама пекла з полови і мерзлої картоплі, яку викопали весною в себе на городі. Їли, а були голодні. Мама ділила кожному, ніхто з нас не просив більше, бо ми знали, що нема. Крупів, жирів у хаті не знайдеш. Їли все пісне. Варили борщі із кропиви, супи із лободи. Щоб не вмерти з голоду, то шукали ягоди бузини, калини, пасльону, яблука-кислички, грушки-дички. І це нас трохи рятувало. Стає зараз аж моторошно, коли згадуєш це страхіття - голодомор. І думаєш: як ми всі вижили? Адже в колгоспі навіть не давали збирати колосків на полі, за це карали. Дітей також туди не пускали. Колоски висипались, проростали, але людям не давали їх збирати.

До початку колективізації батьки були не заможніми. Ото і нічого їм у них забирати в колгосп. Односельці навіть обрали батька, Якова Спиридоновича, головою сільського комітету незаможників. У 1932 році восени з колгоспу забрали весь вирощений урожай. Худоба пропадала вся, бо її нічим було годувати. А ту, що залишилась, аби врятувати, роздали людям. Нам попалась теличка, яка незабаром отелилась. Вона нас хоч трохи рятувала молоком. Звичайно, ним ми ще ділились із сусідами.

Яка ж була жорстока влада! Вона навіть не співчувала тим сім'ям (а їх було дуже багато), у яких діти пухли з голоду. На них було страшно дивитись. Не могли вже ходити, а деякі шкандибали, простягали руки і просили милостиню в селян. Вони хотіли хоч трохи допомогти своїм батькам. Під час голодомору найбільш страждали маленькі діти. Опухлі, обтягнуті прозорою шкіркою з божевільними оченятами, вони не розуміли, чому так мучаться.

У моєї тітки Марії, батькової сестри, було п'ять дітей. Всі вони пухли з голоду. Як мучились, як просили батька й матір, щоб їм дали хоч кусочок маленький хліба, хоч малесенький... І так батька і четверо дітей забрала земля.

Люди все продавали, міняли одежу і все, що в них було, на продукти, а самі ходили в дранті. Родом я з Київщини, Таращанського району села Плоского. Скільки тут померло дорослих і малих від голоду, холоду і всяких хвороб. Люди гинули, а говорити про голод боялися. Не раз, коли заходила мова про це в хаті, чула від батька: "Мовчи, бо на Соловки заберуть!" Не одного тоді з села забрали, ніхто й не знав куди. Навіть собак і котів поменшало. Односельчани говорили, що їх поїли. І я впевнена, що це було насправді так.

Хотілося б одного тепер: щоб наші діти та онуки не відчули того, що довелося нам пережити, щоб держава не допустила, аби люди пухли від голоду, щоб ця трагедія ніколи не повторилася. Я сьогодні звертаюся до всіх, хто живе в Україні: Люди! Віддайте всі свої сили, знання на те, щоб швидше побудувати нашу незалежну Україну. Усе зробіть для своєї держави, щоб вона була багатою, могутньою, щоб усі були щасливі, радісні й заможні.

під час голодомору проживала у селі Велика Загрудівка Зіньковецького району теперішньої Полтавської області, нині мешкає у місті Шумськ

Згадую, як я з дітьми копала коріння, збирала різні трави і лісові зілля. Мама те все парила і варила. Багато людей померло. Особливо жаль молодих. Один з односельців, що мав велику сім'ю пішов на поле і нарвав якоїсь трави. Чи то буркуну, чи якої конюшини, що якраз дозріла в колгоспі. Його побачили і збили так, що бідолаха помер через кілька днів. А жінка залишилась з сімома дітьми на руках. Половина вмерло ще в селі, а вона з рештою подалась на Західну Україну. Чи хто з них вижив? Наша сім'я жила під лісом, земля піщана і так нічого не родила, а тут ще забирали і ті крихти, що виростали. Врятував ліс - збирали ягоди, яблука, копали коріння їли зілля.

під час голодомору проживав у селі Тростянець Тиворівського району
теперішньої Вінницької області, мешканець міста Шумськ

Одна з найбільш трагічних сторінок історії України - голод 1932-1933 років. Про вчинений сталінським режимом проти українського народу геноцид не дозволялося навіть згадувати, а не те, що говорити відкрито в офіційних документах та засобах інформації. Понад п'ятдесят років не знімалося це табу. Та спогади про голодомор з пам'яті народу не змогли викорінити навіть найсуворіші заборони.

Добре пам'ятає ті страшні часи сімдесятилітній шумчанин Василь Павлович Ольховенко. Родом він з Вінницької області, села Тростянець Тиворівського району. До колективізації мала сім'я Ольховенків 10 гектарів землі. Начебто й не мало, крім ріллі, в наділі земельнім було пасовище, трохи лісу. Та що то для сім'ї, де шестеро малих дітей. Найстарша дочка Ганя з 1914 року, за нею молодші на два-три роки сестра Надя, брати Степан, Михайло, Андрій і найменший Василь. Хоч працювали батьки важко, та хліба до нового врожаю не вистачало, і доводилось батькові - Павлу Гнатовичу - йти до багатих євреїв позичати під великий процент.

- Колективізація у нашому селі почалася з 1929 року. Хто не хотів землю у колгосп здавати, того з усією сім'єю у Сибір вивозили. Батько, щоб туди не потрапити, став землю продавати. Для господарства залишив з неї гектар поля, та й з нього половину в колгосп забрали. Залишилися з п'ятдесятьма сотками городу біля хати. Батько не пішов в колгосп працювати. Влаштувався їздовим на молочарню, там же й сестра Надя вже працювала.

Про себе голод дав знати ще в тридцять першому році, а в тридцять другому голодувала майже кожна сім'я в селі. Восени стали забирати зерно для хлібозаготівель. Батько закопав трохи зерна в землю під вишнями, а мама понасипала його у пляшки, були тоді такі великі з синього скла, сховала в землю під вербами. Активісти, здебільшого з місцевих голяків, ходили по хатах і шукали хліб. Четверо чоловік з металевими щупами прийшли й до нашої хати, щупали ними під піччю, в підлозі, по всіх закутках. Ті пляшки таки знайшли. Впала мама навколішки перед ними, голосила, я сховався за неї, просила не забирати, бо шестеро дітей нічим годувати. Не послухали, побили пляшки з зерном, чимось облили і підпалили, - такими нерадісними спогадами про своє дитинство ділився Василь Павлович.

Страшною була зима 33-го року. Забирали не тільки хліб, а й худобу. Ольховенки свою корову ховали у хаті. Голодна смерть стала косити людей. Досі пам'ятає Василь Павлович солодкуватий присмак мерзлої картоплі, яку знаходили на городі.

- На вулицю тоді боялися виходити. Щезли з села не те, що коні, а й коти, собаки. Люди з голоду пухли, ходячи, вмирали. Мертвих підбирали ті ж активісти і скидали в рів, виритий біля кладовища. У нашій родині з голоду помер батьків брат. Ледь живим прийшов якось до нас, побачив буряки, став їх їсти сирими, хотів води напитися, та впав біля криниці вже неживим.

Що тоді з людьми робилося! Пропав мій шкільний приятель Мишко. Стали його у селі шукати. Жахнулися від того, що виявилося. Хлопця з'їли його ж батьки.

Наша сім'я рятувалася тим, що щось приносили з роботи батько і сестра, добували брати, виручали ті кілька крапель молока, які давала корова. Мама розводила ним затірки. Чого тільки не добавлялося в страви, до борошна. Навіть листя липове. Їли черепах, жаб.

Видно в області та в районі трохи спам'яталися і стали людей помалу від голоду рятувати. На колишній панській економії поставили два великих котли і в них людям варили їжу. Зранку ставали до котлів люди в чергу. Ми з братами мали горнятка-близнюки, щоб їжі взяти більше, - продовжив згадувати про жахливу трагедію Василь Павлович.

Всі з надією на порятунок чекали весни. Прийшла вона на порожні поля, а засіяти їх нічим було. З найпотайніших місць діставали жінки насіння, тоді воно було найбільшим скарбом. Не було зерна, картоплі, замість них садили кукурудзу, сою, квасолю.

Те, що робилося на колгоспному полі, коли почали наливатися колоски, словами не передати. Ніяка охорона не могла стримати людей, які рвали зелені колоски і жменями їли їх. В тій же пшениці багато селян померло, - таким залишився в пам'яті Василя Павловича 33-й рік.

Нині здається, що все пережите тоді - страшний сон. В порівнянні з тим жахом всі дальші біди, нестатки здавалися дрібницями. Хоч мерзли зимою, мали на двох одну одежину та чоботята, ходили в них до школи позмінно, та в печі мама готувала якусь юшку, картоплю. А далі вже й вряди-годи копійку до школи дадуть. Найбільшою смакотою була халва, 12 копійок за сто грамів, французька булочка за 7 копійок.

Йшли роки, підростали Ольховенки-молодші. Перед війною Василь закінчив семирічку. Ще не визначилися батьки, що з хлопцем далі робити, як нове горе прийшло. Не минуло нікого. Забрали на фронт старших братів - Степана та Михайла. Вже влітку 41-го увійшли в село німці. Прибіг якось до них знайомий хлопчина і розповів, що вночі зайшла у їхню хату німецька розвідка. Вступали в бій з німцями червоноармійці, які ховалися в лісі, багато їх загинуло, ті, які живими лишилися, відступили. Село знову вимерло. Як могли, ховалися Андрій та Василь. Квітневого дня 1942 року пригнали з пасовища корову, тільки у двір, а там вже німці з поліцаями. Андрій встиг утекти, а Василя схопили. Погнали полонених колоною на станцію, пробував хлопець втекти, та не вдалося. Завезли його у фашистську неволю. Три роки працював на військовому заводі у місті Франкфурті-на-Майні. По 16, а то й більше годин працювали невільники з України, інших країн. Звільнили їх американці і передали радянським військам.

Думалося, що скінчилася неволя, накінець повернусь додому. Та не так сталося. Зі звільнених відразу сформували робітничий полк. Його відправили до Новоросійська працювати на цементному заводі. Не дозволили хоч на день поїхати додому. Тримали там на казарменому режимі, заставляли тяжко працювати, били кирками, ломами, молотами каміння. Мені ж повезло, взяли на службу до начальства. Тоді ж навчився керувати автомобілем. Тільки в 1947 році дали відпустку. Приїхав додому і застав осиротілу хату. Загинув на фронті брат Степан, відвоював Андрій, у Західній Україні служив брат Михайло. А в хаті знову голод. Батько, вже зовсім старий, їздив на Західну Україну міняти речі на хліб. Добрався назад ледь живим, - пригадує своє дальше життя оповідач.

Вирішив Василь сам поїхати до старшого брата Михайла, той служив у Шумську. Ніколи він не думав, що це містечко стане йому близьким та рідним. Тут зустрів свою долю, дівчину з Черкащини - Марію Стеценко, прислали її в тодішню МТС разом з дівчатами-трактористками. У 1950 році одружились. Василь у тій же МТС працював водієм, а Марія - бригадиром тракторної бригади. Довелось дружині поміняти професію, спочатку працювала в пекарні, а потім, аж до виходу на пенсію, кухарем в дитячому садку.

Майже все своє життя в Шумську прожив Василь Павлович з дружиною на одній вулиці - є така тиха, біля церкви, вулиця Шевченка. Тут сини Віктор та Василь народилися. Тут збудували нову хату. Звідси провів з синами свою Марію Петрівну в останню дорогу. Без неї виростають онуки.

Все повоєнне життя Ольховенко пропрацював на одному місці, назва тільки підприємства мінялась - МТС, РТС, райсільгосптехніка, АТП-2065. Пішов у шістдесят літ на пенсію, та ще 12 років працював водієм. Не міряв наїжджених кілометрів, перевезених вантажів. Мав за працю подяку і шану.

Не думав, що у мирні дні в його хату постукає війна. Забрали в Афганістан сина Василя і живе вже той спогадами про свою війну.

На свої літа виглядає Василь Павлович добре, енергійний, непосидющий, завжди знайде собі діло по господарству. Коли ж огортають спогади про лихоліття, гонить їх від себе з одним бажанням: щоб не довелося пережити подібного його дітям і внукам, усім людям на землі.

Левчук Т. Голодомор. Устами очевидця // Новини Шумщини. - 2001 - 24 листоп.

під час голодомору проживала у селі Другожовтневе Волчанського району
теперішньої Харківської області, нині мешкає у місті Шумськ

Згадую один епізод. Мама дала мені саморобний казанок, зроблений з консервної банки і я пішла в колгоспну столову, де голодній дитині налляли супу, яким годували колгоспників. Сьогодні важко уявляти, але той найкращий на землі наїдок був просто рідкою вареною дертю.

під час голодомору проживала у селі Сергіївка Братського району
теперішньої Миколаївської області, нині мешкає у місті Шумськ

Мені було сім років... Пам'ятаю, як я, голодна, смикаю маму за фартух і прошу: "Мам, їсти". Мама плаче, притискає мене до себе - їсти не має що...

Навесні, коли розцвіла акація, батько її зрізав а ми їли той цвіт і називали його "вареничками". Тільки-но зацвів молочай, як ми стали їсти і його - спочатку пров'ялювали на сонці, щоб не був таким гірким, а потім їли.

Якось тато роздобув десь і приніс додому кукіль. Його змололи на жорнах, а мама напекла чуреків (так називали ті чорні-чорні паляниці), смак їх був, як смак полину - до рота не донесеш - а ми їли.

В родині тата померла бабця. Її завернули в ряднину, положили на тачку і повезли на цвинтар. Страшна картина похорону спливає в пам'яті. Могилу копати не було кому, тож викопали невелику яму і так поховали. Той цвинтар... Могили були не глибокі, собаки розрили сусідню з бабусиною могилу і з неї стирчали об'їдені кістки.

... Дід, мамин тато, лежав під хатою весь спухлий від голоду, над ним зігнулась бабця. Вона з силою заштовхувала в рот діда окрайчик хліба, що заміняла на останню свою хустку... Дід помер. Помер, так і не проковтнувши ні крихти того хліба.

У вересні ми, хто дожив, пішли до школи. Ходили кожен день, бо у школі давали їсти. В меню була бовтанка з кукурудзяної крупи, після якої миски не треба було мити - діти їх вилизували.

під час голодомору проживала у селі Буда-Варовичі Поліського району
теперішньої Київської області, нині мешкає у селі Мізюринці

Страшно робиться, коли говорять про війну. Війна - це вдови, сироти, каліки, а ще страшніше згадати про голод. Це було у 1933 році. Мені було тоді шість років, а запам'яталось це так, що ніби вчора відбувалось. Батьки мої робили в колгоспі, за трудодень грошей не платили. Те, що вродило на присадибній ділянці, треба було здати державі. Накладали такі податки, що навіть не вистачало урожаю, щоб розрахуватись. Ходили бригадами по дворах, коморах, льохах і забирали все, що було. Зривали підлогу, щоб щось знайти. Нас було в сім'ї шестеро дітей. Ходили рвати по полях горобчиків-щавель, журавлини, лясківку. Збирали в лісі верес, з липи рвали листя. Липове листя сушили, товкли в ступі і сіяли муку з листя, змішували з вересом, який так само сушили і товкли. І пекли пампушки з неї та варили галушки, забілені молоком. Старша сестра роздає нам ту їжу (бо батьки змушені були йти на роботу), а ми поїмо і знов пищимо їсти. Сестра страшила, що нас втопить у колодязі, якщо будемо просити їсти. Я просилась, що не буду просити їсти, тільки не кидай. Як вона пустить, то й знову плачу, що хочу їсти.

Багато в нас різали корів: варили і їли без хліба і без нічого. Я також просила маму, щоб зарізала корову. Кажу: "Дядько Василь зарізав і їсть тепер м'ясо, заріжмо і ми корову". А мама каже: "Корову з'їмо і не буде, а молочко буде кожен день".

Сестра моя, якій було три роки, вже перестала ходити. Мама підкормлювала молоком, а я побіжу до сусіда, дядька Василя, і кажу мамі, що вони такі гладкі, наїлись м'яса. А мама каже - то вони попухли з голоду, бо корову з'їли і нема що їсти. Через кілька днів двох з тієї хати вмерло. І багато повмирало з голоду в нашому селі. А ми щодня ходили в ліс: збирали верес, листя липове, корову гнали в ліс на верес пасти. Варили такі бульйони, молоком забілювали і їли. А їсти дуже крепко хотілося! Нас мама вигодувала.

під час голодомору проживала у селі Зазим'я Броварського району
теперішньої Київської області, нині мешкає у місті Шумськ

Мертва тиша стояла в хаті. На столі горіла лампа, біля якої мама і тьотя пряли коноплі на полотно, яке потім робили на верстаті, а у березні, квітні, ранньою весною, коли води Десни покривали зелені луки, виносили жінки на коромислах і відбілювали на сонці. Цілими днями жінки рано розстилали, а вечором забирали по домівках, це полотно. З нього шили нижню білизну і, окрасивши у різні кольори, шили спідниці для дівчат, а хлопцям сорочки і штани. Бабуся примостилась біля печі, бо у комені горіла лучина, біля якої вона пряла клоче на мішки та рядна. На столі з вечора я готовила уроки, а потім м'яла клоче, щоб добре було бабусі прясти. Сестри були ще малі і бабуся співали, щоб не задрімати, а тепер бабуся про себе молилась, а у мами по обличчі раз-по-раз скочувались сльози, які були такі великі і дуже блищали на щоках. Всі чекали тата, а його довго не було, а коли приходив, то довго ходив по хаті й мовчав, а потім сідав біля столу, брав голову в обидві руки. Ніхто нічого не питав, а мовчки підіймались і розходились по своїх місцях спати. Мене батько відводив на моє місце, гладив по голові й спині, вкривав, а в хаті гасили лампу і так починалась для нас ніч. Так продовжувалось цілу осінь. 1932 року батька брали до школи, щоб писав заяву до колгоспу, а селяни сиділи за північ і не хотіли вступати. От одного разу батько прийшов раніше і сказав: "Я вступив до колгоспу! Я не хочу, щоб мої діти померли в Сибіру!" Всі мовчали, а бабуся агресивно накинулася на тата: "Можеш віддати хоч усе, а я свого нічого не дам!" Ми, діти, гладили сиву батькову голову і обіцяли, що будемо йому допомагати - цю свою обіцянку ми чесно виконували все життя. Батько ж, пригорнувши нас до себе, гірко ридав. Так наша сім'я стала колгоспниками. Через декілька днів прийшли і забрали обох коней, одну з двох корів, клуню, плуг, борони, обидва вози, сани. До весни один кінь не витримав тих умов, у які потрапив, і пропав.

Кожному двору було доведено план здачі зерна, картоплі, городніх культур. По обійстях тих, хто не здав поставки, ходила бригада, яка шукала сільськогосподарську продукцію при допомозі металевих прутів на горищах, у землі, відкопувала й забирала.

Так, разом з колективізацією, на весну 1933 року прийшов великий голод. Хто працював у колгоспі, тим давали їсти суп, шматочок хліба, і тоді йшли на роботу всі, хто міг рухатись. Селяни-колгоспники повинні були здавати молоко, яйця, м'ясо, платити податок за кожне дерево, за кожний кущ. Доведений був мінімум трудоднів для жінок і чоловіків. Хто не виробив мінімуму, в того землю відрізували по саму хату.

Пухлі люди ледве ходили, лежали по вулицях. Діти вмирали по хатах, бо їхні організми були ще слабші, ніж у дорослих. Я в той час навчалася у четвертому класі і з жахом спостерігала, як з кожним днем серед живих залишалося все менше й менше моїх однокласників - третя частина їх вмерла від голоду. А старші учні - з 4 по 10 клас - уже працювали на нормах, у колгоспі. Головою колгоспу був робітник з заводу "Арсенал" Мілевський, який і помер в нашому селі від туберкульозу.

Рідко в якій хаті був хліб, бо всі землі у колгоспі були засіяні городніми культурами, а на луках збирали траву для колгоспної худоби. У селах повирубували садки, кущі, бо вже в січні нараховували на них податок незалежно від того, вродить сад чи ні. Працювали люди в колгоспі з шостої години ранку аж до заходу сонця. Сільським жителям не давали паспортів - якщо би вони й хотіли піти на роботу в місто, то без документів їх ніде не приймали.

Нас рятувало ще й те, що село було розташоване біля Києва - селяни інколи пішки ходили туди на базар, і несли рештки яєць, молоко, які залишилися після обов'язкового здавання поставок сільськогосподарської, щоб продати й купити у Києві хліба. За хлібом там виникали великі черги, в яких потрібно було стояти годинами.