Богдан Лановик
Микола Лазарович
Роман Матейко

Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям
КНИГА ПАМ`ЯТІ

70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років,
пам'яті невинно убієнних мільйонів українських селян присвячується

Голодомор 1932-1933 років у літературній творчості та фольклорі

Анекдоти

Професор

Поїхав Сталін до своїх земляків у Грузію. Йде по Тбілісі. Чистильники взуття одне знай загукують його — чоботи в нього добрячі, заробити можна. Він і сам глянув на свої чоботи, підійшов до одного.
Грузин задрав голову і впізнав:
— Тебе, батька, без очереді, — каже. І щітками — раз-два, раз-два.
До цього чистильника черга стояла. Якийсь професор — ззаді йому не видно переднього — репетує: як це так без черги. Коли Сталін пішов, професор став лаяти чистильника ще дужче за безлад.
— А ти хто такий? — питає той.
— Я професор!
Чистильник розвів руками:
— Професор? Який з вас професор? Ґрип був, ґрип є! Тиф був — тиф є! Малярія була — малярія є! Ото професор, — показав він у бік Сталіна. — Хліб був — хліба нема! Ковбаси були — ковбас нема! Вино було, тепер вина нема. А ви говорите: про-фе-сор!

Піклування

Захотілося Сталіну побачити свого друга, з яким він колись ще дома по чужих садках лазив. Приїхав той у Москву на ослі. Переодягли його в суконний костюм, дали прості, проте добрі, чоботи і впустили в Кремль.
Сидить він з Сталіном, говорить і поглядає крізь вікно на двір.
— Чого ти все у вікна зазираєш? — запитав Сталін.
— Дивлюсь, чи не знайшов мій осел паші.
— Даремно ти турбуєшся про одного осла, — порадив Сталін, — у мене мільйони людей завжди голодні  і то мені байдуже.

Мудрість

— Доброго ослюка ми купили. Вчений та мудрий. Мати поставила молоко на лаву, а він вискочив на неї, встромив у миску передні ноги і носа, попив усе молоко, а тоді стоїть, облизується... Як би його назвати?
— Якщо він справді мудрий, то назви Йоськом. Ослик підходить по натурі до Йосипа Сталіна. Той теж мудрий лазити в чужі миски. На своєму віці весь час залазить залазить в миску українську, то в білоруську, то ще в якусь іншу.
 

Прохання рятівника

Спіткало на курорті Сталіна нещастя: купався і ледве не втопивсь — рибалка витяг посинілого в човен.
— Чим тебе нагородити: патефон, вельосипед чи може орден Леніна дати?
— Не першого тебе, чоловіче, рятую, віддячували, але не так, — здивувався рибалка. — Хто ж ти є, що можеш орден дати?
— Невже не пізнаєш? Я Сталін!
— Сталін?! — викрикнув, бо аж злякався рятівник.
А потім шепотом, щоб бува хто не почув, хоч нікого поблизу не було:
— Так ви Сталін? Ні патефона, ні ордена мені не треба... Мовчіть, ото й буде найкраща нагорода. Бо як узнають колгоспники, що я врятував від смерті вас, Сталіна, то, їй-же Богу, вб’ють мене за це.

Чому корови з дороги звернули?

Їхав Сталін з Молотовим автомашиною на курорт. Чередники гнали з паші чимало корів — було це на початку колективізації. Курява, як туман, розляглася. Авто догнало череду, дає сигнал, а корови дороги не звільняють.
— Зараз пропустять, — сказав Молотов. Він виліз з автомобіля і заїкаючись:
— Корови, — говорить, — дайте дорогу, бо як не звернете, то запишу до колгоспу.
Злякались корови і повтікали хто — куди. Череди, як не було. Сталін з Молотовим поїхали далі.
 

Вгадав

Їздив Калінін розпитувати, чи добре живеться селянам України — годувальникам Совєтського Союзу.
Їде він одного разу і бачить на станції бірваних, голодом заморених людей, що їдуть у протилежному напрямі.
— Хто ви такі? — запитав.
— Українці, селяни.
Калінін від здивування аж за борідку схопився. На картинах, плякатах, у кіно він завжди бачив українських селян вусатих, у вишитих сорочках, які в руках мали пшеничні колоски. А тут сиділи якісь неголені та обірвані.
— Куди ви їдете? — знову запитав.
— Шукаємо, де краще живеться.
— Добре там, — говорить Калінін приказкою, — де нас нема.
— Вгадав: отож ми й їдемо туди, де вас чортма, — відповіли селяни.

Не жив — мучився

Судили мужика.
— Скільки ви прожили вже років?
— 30.
— Чому ж тут написано більше?
— Родився я сорок років тому, 10 був у колгоспі. Хіба ж то я жив — мучився!

Темпи

Повернувся селянин з Москви, де був делегатом. Розповідає, як добре годували, водили по місту переодягнених у нові костюми, розказували про ріст індустрії, темпи.
— Найголовніше, — з’ясував один, — темпи... Може спитаєте, що це таке? Пам’ятаєте, за селом до розкуркулювання були великі загони для овець. Тепер там гробки, у голод 33-го року вони щоденно, хоч на одну могилу, а збільшувалися...
Оце зростання і зветься темпами.

Рятуйте!

В найстрашніші часи колективізації в одному селі вперше проводили радіо. Коли провели, якийсь селянин зайшов у приміщення, обдивився радіоприймач і несміливо запитав:
— І ото воно без дротів передає?
— Без дротів.
— І всюди чути?
— Всюди.
— І за кордоном?
— І за кордоном.
Тоді дядько швиденько підбіг до радіо й прокричав:
— Рятуйте!

На всі

У часи голоду 1933 року на Україні пухлий селянин підходить на станції до каси і, простягаючи повну жменю паперових грошей, просить квиток.
— Куди? — питає касир.
— На всі...
 

Слухняні виконавці

У часи колективізації хлібозаготівель і інших стягувань з села в район з центру прибуває телеграма: «Негайно заготуйте сорок тисяч воробйов». Район поставив на ноги всіх мисливців, які постріляли горобців де тільки можна було. Згодом з’ясувалося, що в телеграмі мовилося про хліб, а «Воробйов» означало підпис.

Семенко Ю. Народне слово. Збірник сучасного українського фольклору. Львів, 1992. — С. 48-50, 53-54, 58, 60, 71-72.

До змісту книги "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям"