Богдан Лановик
Микола Лазарович
Роман Матейко

Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям
КНИГА ПАМ`ЯТІ

70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років,
пам'яті невинно убієнних мільйонів українських селян присвячується

Комуністичний геноцид українського народу

Найтрагічнішою сторінкою історії України був голодомор 1932-1933 років. Комуністична система, утверджуючи свою владу на 1/6 земної кулі, прагнула довершити чорну справу російських імператорів щодо ліквідації української нації як окремого європейського етносу. Якими ж були передумови цього масового наступу комуно-більшовицького режиму на українство?

У середині 1920-х років, просуваючись рейками непу, економіка України завдяки величезній енергії та працьовитості народу наближалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки Першої світової війни та революції господарства в основному завершилася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Основна частина її населення була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села залишалися перенаселеними.

За роки непу економічно зміцнів значний відсоток українського селянства. Він вороже ставився до більшовицького режиму. Зростанню рівня його національної свідомості сприяв розвиток української літератури і мистецтва за умов українізації, а також впровадження у школах обов'язкового вивчення української мови. Лідерам правлячої партії і держави таке становище видавалося загрозливим. У них міцніла ідея необхідності радикальних змін для порятунку і поглиблення "соціалістичних завоювань". Переконані в тому, що неп є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено.

У ВКП(б) (Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків)) розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи "будівництва соціалізму". По суті, вона служила прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. Наприкінці 1920-х років Йосип Сталін, генеральний секретар ЦК партії, та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опозиційною і антипартійною. Сталіністи стали ініціаторами демонтажу нової економічної політики, як такої, що, на їх думку, вичерпала себе. Вони почали втілювати в життя ідею "побудови соціалізму в одній окремо взятій країні". Це насамперед передбачало перетворення СРСР - якнайшвидше і за будь-яку ціну - в передову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетворень розробили у 1928 р. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Перша п'ятирічка 1928-1933 рр., зі слів Й. Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів продукції, особливо легкої, харчової і хімічної промисловості, затвердженого обсягу виробництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.

Основними джерелами індустріалізації були націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд крб., тобто 18,3%, що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн населення), отже - для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн чоловік) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін - в другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки - 14,5%. Частка ж Росії зросла до 71%. Така ситуація змусила вченого-економіста Михайла Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила - Україна залишилася колонією Росії. Однак голос М. Волобуєва та інших вчених-економістів на захист суверенних прав України в умовах утвердження тоталітарного режиму був голосом волаючого у пустелі. Україна у 1930-ті та наступні роки була остаточно позбавлена навіть залишків національної економіки.

Визнаючи це, слід пам'ятати також, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. в сім разів перевищував показник 1913 р. В той час з'явилися такі велетенські підприємства, як "Криворіжсталь", "Азовсталь", "ДніпроГЕС", Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг. Значних обсягів набирала примусова праця в'язнів, передусім політичних.

Щоб збудити ентузіазм, використовували різноманітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки СРСР. Це значною мірою підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобутками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки "паперові" показники.

Одним із основних джерел фінансування індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи.

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927-1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати його державі за нижчими цінами. За підрахунками радянських економістів, через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами, якщо український селянин до Першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже у 1929 р., названому "роком великого перелому". Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Яковом Яковлєвим (Епштейном), встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 р." Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1-1,5 року.

Для проведення колективізації з міст у села на початку 1930 р. відряджали "двадцятип`ятитисячників" - робітників-комуністів з великих промислових підприємств. Насправді, як зазначає відомий дослідник Ярослав Грицак, їх було більше, аніж 25 тис. - лише в одній Україні до кінця зими 1930 р. налічувалося 23 тис. присланих з міст робітників. Здебільшого це були росіяни. На допомогу їм в села направлялися комсомольці, рядові солдати і молодші командири, які пройшли спеціальні курси для проведення колективізації. Посланцям з міста доручалося керувати новоствореними колгоспами, хоча більшість з них не мала жодного уявлення, як вести сільське господарство. Але комуністи керувалися власною логікою. Як заявляв один з провідних сталінських економістів Струмилін: "Закони нас не обмежують. Нема таких фортець, яких більшовики не могли б узяти".

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Ті, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі шкіл, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.

"У колгосп батько зразу не пішов, - згадує Олександра Шостак, яка під час голодомору проживала у селі Шаповалівка Борзнянського району теперішньої Чернігівської області, а нині мешканка Тернополя. - Тоді місцева влада наклала на нього податок - 60 пудів хліба. Перший раз він виконав хлібопоставку. На третій раз уже не було що везти у червону валку. Тоді батька забрали, посадили в м. Борзні в тюрму, засудили по ст. 119 Кодексу від 1928 р. ("злостное невыполнение продналога…") на чотири роки і заслали на Соловки. А нас розкуркулили… Заїхали у двір підводами, забрали все, що тільки можна було забрати, в хаті залишилися голі стіни, нас вигнали на мороз і сніг, а хату замкнули. Це було в лютому…"

Про те, якими методами здійснювалася колективізація, оповідав і Петро Гуменюк, котрий у той час проживав у селі Мітлинці Гайсинського району на Вінничині, а згодом мешкав у Тернополі: "Ми, цікаві до всього діти, зазирали в вікна сільради. Кожного разу картина була одна й та ж, лише дійові особи мінялися. Дядько, наш, сільський, стояв посеред кімнати, а за столом сидів уповноважений з району, і між ними йшла сварка. Тут же були активісти - сільське начальство. Уповноважений кричав, зривався з місця, перехилявся через стіл, махав руками, вихоплював наган і трусив ним перед дядьком. А дядько стояв, як укопаний, тільки зрідка піднімав голову і щось несміло говорив. Ми здогадувалися, що все те означає, бо в сім'ях тільки й розмов було про це. Одних примушували записуватися в колгосп, інших допитували, чому не здають хліб, не сплачують податок".

Особливо активним був наступ проти заможних селян - так званих куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску - встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору: селяни, які активно протистояли колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші - виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарі, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій щодо всього селянства. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис., то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як "спецпоселенців" чи, радше сказати, кріпаків заслали на Північ і до Сибіру, де вони масово вмирали, бо жили і працювали у нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима...

До розкуркулювання залучалися "двадцятип`ятитисячники", "активісти" з числа селян, місцеві керівники. Проведення операції в одному селі займало декілька годин. "Траплялося, - пише Ярослав Грицак у "Нарисах історії України…", - що поки селянин активіст брав участь у розкуркулюванні в одному кінці села, в іншому кінці експропріювали його власне майно. Куркулям дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Босих і погано вдягнених селян вантажили у вагони і переправляли у віддалені російські райони - Мурманськ, Вологду, Архангельськ та ін. - або ж у Казахстан. Якщо депортація відбувалася зимою, людей вивантажували прямо в сніг. Без сокири і пили у лютий мороз вони будували собі житла з гілок. За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. Смертність була дуже високою: за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. Ті, хто виживав, опинявся на становищі "спецпоселенців" - їм не дозволяли залишати свої поселення, вони перебували під наглядом чекістів і змушені були тяжко працювати у радгоспах, підприємствах важкої промисловості, вугільних шахтах. Режим "спецпоселень" наближався до кріпацтва ще в одному: якщо вільні дівчина або парубок брали шлюб із "спецпоселенцями", вони самі переходили до цього стану. Оскільки переселенці здебільшого були винятково працьовитими людьми, дехто з них навіть на новому місці міг досягти добробуту - тоді їх розкуркулювали і висилали вдруге".

"Ліквідація куркульства як класу" мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір "суцільній колективізації". Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928-1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. В багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тисяч чоловік. На їх придушення були кинуті регулярні війська, в тому числі й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація та хімічна зброя.

Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Йосипа Сталіна "Запаморочення від успіхів", де засуджувалися "перегини" у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "викривлення партлінії" Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, вина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їх кількість становила понад 50%. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті цього до кінця 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі.

Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Залякавши репресивними заходами, їх, по суті, перетворили на людей "другого сорту". Всі ці заходи партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте керівництво СРСР не бажало рахуватися із зовнішньоторговою кон`юнктурою і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовлено значно менше - 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались.

Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років. Проте таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшення експорту зернових. Вважаючи, що причини низької врожайності криються у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею "побудови соціалізму в країні", воно вирішило їм помститися.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932-1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акцiя мала лiквiдувати основу української нацiї i нацiонального вiдродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянськiй владi. Москва усвідомлювала, що, за словами історика Ігоря Гирича, українське селянство і в 1917, і потенційно у 1930-х роках було соціальною базою для створення незалежної української держави, і тільки зламавши та деморалізувавши, його можна було сподіватися на екстенсивний розвиток більшовицько-тоталітарної держави росіян, якій потрібні були безземельні, знеособлені, зденаціоналізовані раби-манкурти для "будівель комунізму".

"Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями", - писав американський професор Роберт Конквест. Голодомор повинен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях - у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...

Справжню мету страхітливого плану винищення українства розуміли і деякі дипломати, котрі в той час працювали в СРСР. Так, консул посольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод в Україні, стверджуючи, що цей голодомор "уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції", і підкреслював, що в основі такої політики "є напевно призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена. Я тієї думки, що її перевищили і що, мабуть, уже її досягли". Закінчуючи своє послання, консул зазначав: "…сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм".

Аналiз тодішніх подій переконливо засвiдчує, що в українському селi мали мiсце всi елементи полiтики геноциду. Такого висновку дійшли i члени Мiжнародної комiсiї з розслiдування голоду в Українi (до її складу входили провiднi юристи свiту), яка працювала в 1988-1990 рр. На сьогодні це також офіційно визнали Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, Аргентина. Низка парламентів світу, зокрема прибалтійських країн, готують такі визнання. Через сімдесят років після української національної трагедії свій громадянський обов`язок перед пам`яттю мільйонів людей нарешті виконала Верховна Рада України: 14 травня 2003 р. вона визнала голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу.

Головною причиною голодомору 1932-1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталiн визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчiв не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфiсковувала бiльшу їх частину, в тому числі й зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики i попередження українських представникiв з місць. Це прирекло мiльйони людей на смерть вiд голоду, який неможливо назвати iнакше, як штучний.

Вище партійно-державне керівництво УСРР (так до 1937 р. іменувалася УРСР), зокрема генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор та голова Раднаркому Влас Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках. Несміливо натякаючи на зростання голоду в Україні через нереальні плани хлібозаготівель, воно передусім переймалося тим, щоб не викликати незадоволення Москви, звідки і без того вже настійно лунав нестримний потік погроз "про вжиття репресивних заходів" щодо українських селян. "...Рішучо викорінювати ці контрреволюційні елементи, - зазначалося в тогочасних московських партійних документах, - шляхом арештів, ув`язнення в концтаборах на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання… За відомих умов - розстріл". Політбюро ЦК КП(б) У сумлінно дублює ці документи: "... організувати в прискореному порядку суд, а вирок суду, а також його виконання публікувати у місцевій районній пресі".

Керівники областей і районів, голови сільрад, рятуючи власні шкури, ревно виконували постанови, директиви, розпорядження вищих партійних органів. Адже, як зазначають дослідники, ще напередодні голодомору, вже після основної хвилі розкуркулювання і колективізації, у 1931 - першій половині 1932 р. в Україні було замінено 80 % секретарів райкомів партії - головним чином на присланих з-поза меж республіки. За будь-яку спробу протистояти жорстким директивам "згори" секретарів райкомів, голів райвиконкомів та інших місцевих працівників виключали з партії та віддавали до суду як зрадників і організаторів саботажу. Тодішній керівник ДПУ УСРР Всеволод Балицький доповідав у Москву про дії "органів" у 1932 році: "За 4 місяці після початку хлібозаготівель до 15 листопада було заарештовано по хлібозаготівельних справах 11 тис. чол. За місяць - з 15 листопада по 15 грудня - 16 тис. чол., у тому числі 435 партійців, 2260 чол. із колгоспного апарату, в тому числі 409 голів і 441 бухгалтер і рахівник, а також 107 голів сільрад. До розстрілу трійкою засуджено 108, але ще на розгляді 100 чоловік".

У липні 1932 р. було скликано ІІІ партійну конференцію комуністів України, де тодішній голова уряду СРСР В`ячеслав Молотов і перший заступник Сталіна Лазар Каганович, по суті, започаткували кампанію масового винищення українських селян. Звинувачуючи у невиконанні хлібозаготівельної кампанії усіх більшовиків України, В. Молотов у своїй промові заявив: "Тепер є спроба приховати недоліки в сільському господарстві України, зваливши негативні факти останньої хлібозаготівельної кампанії в Україні на "зовнішні" причини (Скрипник, Шліхтер), на розмір хлібозаготівельного плану (Чубар) і т. д. Треба дати відсіч цим антибільшовицьким спробам". А щоб у керівництва України не виникало сумнівів у рішучості Москви щодо вилучення українського хліба, він наголосив: "…не буде поступок чи хитань у питанні виконання завдання, поставленого партією та радянським урядом". Конференція ухвалила забрати в рахунок хлібоздачі всі колгоспні насіннєві фонди, включно з посівними. Таким чином селян приречено на голодну смерть, бо засіяти землю вже не було чим. Крім цього, припинено видачу селянам заробленого ними в колгоспах хліба, а також забрано від них видане раніше зерно в оплату трудоднів. В додаток до цього сільським кооперативам заборонено продавати будь-що тим, хто не матиме довідки про повну здачу хліба державі, знаючи наперед, що таких довідок ніхто не дістане.

Тим часом для влади голоду не було. У кожному районі працювали створені згідно з постановою Раднаркому СРСР від 2 листопада 1932 р. закриті розподільники та їдальні для партійно-радянської номенклатури, які охороняла міліція. Від голоду також не страждали і родини командирів Червоної армії, колгоспне начальство, "буксирники" (формування сільських активістів, як правило, декласованих елементів, яке займалося організацією хлібозаготівель) - їх винагороджували пайками і часткою від "витрушених" у сусідів пожитків.

Тиск на українське селянство посилювався з кожним днем. Про це переконливо свідчать сторінки тогочасної компартійної преси. Гадяцька районна газета "Будівник комунізму" надрукувала постанову бюро райкому партії від 1 січня 1932 року, в якій сказано: "Ударна декада по хлібозаготівлях, проведена з 20 по 31 грудня 1931 року, не дала жодного зрушення. У зв'язку з цим ухвалюємо: до 15 січня виконати план хлібозаготівель, піти в рішучий наступ на глитая та його агентуру... До відстаючих сіл направити 30 буксирних бригад з партійців, комсомольського активу". Але підсумки хлібозаготівель у районі й далі були невтішні. Тому зі шпальт газет пролунали заклики: "До суду шкідника!".

Газета "Більшовицька правда" - орган Вінницького обкому КП(б)У за 5 жовтня 1932 р. писала: "Викорінювати буржуазно-власницькі тенденції, рішуче і швидко реагувати на опортуністичний опір хлібозаготівлям".

За 17 жовтня 1932 р.: "Трощачи куркульський опір, рішучо піднести темпи хлібозаготівель в одноосібному секторі".

За 20 жовтня 1932 р.: "Зламати опір куркуля", "Примусити куркуля здати державі хліб".

Газета "Червона Зірка" - орган Дніпропетровського обкому КП(б)У за 28 листопада 1932 р.: "Задавити куркульських недобитків, що зривають хлібозаготівлю, підривають колгоспну міць".

Газета "Шляхом Ілліча" - орган Кіровоградського обкому КП(б)У за 5 грудня 1932 р.: "Розчавити куркульське шкідництво і махінації в колгоспних коморах. Знищити куркульсько-петлюрівське охвістя залізною мітлою революційної законності, змести саботаж куркулів".

За 22 грудня 1932 р.: "Найжорстокішими репресіями вирвати в саботажників останні відсотки хлібного плану. Передчасна демобілізація - рівнозначна зраді".

Та вжитих заходів режимові було замало. У грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР знову повертаються до питання про хлібозаготівлі в Україні. Вони визнають ситуацію незадовільною і доручають "виправити" її Лазару Кагановичу та Павлу Постишеву як "окремо уповноваженим". Одночасно в Україну скерували цілу когорту агентів, які мали виконувати роль політкомісарів, наглядачів та інформаторів. За офіційними даними, до кожного району прибуло близько 30 чоловік - загалом понад 15 тисяч. В результаті їхньої діяльності було зроблено відповідні "оргвисновки", внаслідок яких замінено від 60 до 75 % секретарів низових і районних парторганізацій. Жертвами репресій передусім стали керівники, котрі, за словами журналіста Сергія Чалого, зберегли рештки совісті і намагалися якось допомогти своїм співвітчизникам. Ті ж, хто поводився з українцями гірше, ніж згодом нацистські окупанти, залишилися на посадах і зробили кар'єру.

Були й такі, що, усвідомивши справжні масштаби трагедії, яка розігралася в Україні, і свою відповідальність за неї перед народом, не могли далі терпіти і заподіювали собі смерть. 13 травня 1933 р. застрелився видатний український письменник і громадський діяч Микола Хвильовий. Він залишив листа до ЦК КП(б)У, в якому звинувачував партію за те, що вона зрадила революцію. 7 липня того ж року покінчив із собою заступник голови Раднаркому УСРР і голова Держплану УСРР, член політбюро ЦК КП(б)У, член ЦВК СРСР Микола Скрипник. З його смертю, зазначав Всеволод Голубничий, "скінчилася ціла течія національного українського більшовизму, що щиро вірила в ленінізм, інтернаціоналізм, у рівність усіх націй, в ідеальний Союз РСР. Цю течію залізною п`ятою розчавив могутній російський бюрократичний шовінізм, що саме наступав по всьому фронту в Україні в особі Павла Постишева".

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнiшої сили на початку 1933 р. Від постійного і тривалого недоїдання селяни виснажувалися, пухли, вмирали цілими родинами. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тисяч чоловік, щогодини - 1 тисяча, щохвилини - 17… "Пам'ятаю той час, - згадує Єфимія Дзюбенко, яка під час голодомору проживала у селі Новомиколаївка Новоукраїнського району теперішньої Кіровоградської області, а нині мешкає у місті Бучачі, - коли від масового мору на сільському цвинтарі не встигали копати могили для захоронення. Тоді вирішили викопувати великі ями і звозити в них людей кілька днів підряд. Коли могила наповнювалася трупами, її засипали.

Мені, 18-річній дівчині, разом із односельчанкою довелося підводою, запряженою коровою, їхати по селу і, заходячи в кожну хату, забирати мертвих людей. Тіла обгортали в рядна, бо ні трун, ні матеріалу на них не було".

За словами іншого очевидця, Данила Моргуна, який під час голодомору проживав у селі Барахти Васильківського району теперішньої Київської області, нині мешканця міста Бережани, "тоді по селу була дана команда не замикати хат. Бо ж, якщо хтось помирав, бригада грабарів мусіла забрати труп і відвезти до спільної могили за селом. Тим могильщикам, підібраним таки із здорових односельців, колгосп також видавав якийсь харч, аби не охляли і не "пішли" туди ж, за відвезеними тілами. Кожен їх проїзд вулицею підводою з накиданими трупами справляв гнітюче враження, хоч іще існуючі люди проводжали їх вже збайдужілими поглядами. Може, й думали, що завтра-позавтра так же повезуть і їх. Сунула та підвода з мертвими тихо, без погейкування погоничів, такою ж мертвою вулицею, де живої душі не виднілося, ані собака чи кіт не пробігав, - що можна було з'їсти, люди вже з'їли. Навіть лободи ані кропиви ніде не залишилося, - повискубували до корінців. То ж і саме село подобало на велетенську чорну домовину".

Залишившись без хлiба, селяни їли мишей, щурів та горобцiв, кiсткову муку i кору дерев. Мали мiсце численнi випадки канiбалiзму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфiскацiї збiжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цiлi села. Нерідко від селян вимагали здачі такої кількості зерна, яка перевищувала фактичний урожай. За вказiвкою московського емісара Молотова, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хлiба не було, забирали сухарi, картоплю, сало, солiння, навіть зерно з динь, кавунів і гарбузів - тобто всi запаси їжi. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Подібного визиску не було в жодному неукраїнському реґіоні.

Про те, як у подібних умовах людям удавалося виживати, згадує Наталія Дзіс, яка під час голодомору проживала у селі Забужжя Брацлавського району теперішньої Вінницької області, а нині мешкає у Тернополі: "У нас протікає річка Буг, ми ходили до неї і шукали в намулі скойки-черепашки, приносили їх додому і висипали на сонці. Від нагрівання вони роздвоювалися і ми вирізали з них клаптики м`яса для юшки. Ловили також жаб і ящірок. Літом брали ножа, торбу через плече і йшли до лісу, де обрізали з липи кору, обривали липове листя, листя берези і березові бруньки, а також бруньки ліщини. Рвали бур`яни, які тільки потрапляли під руки і які можна було їсти: кропиву, молочій, кінський щавель, лободу, калачики, глуху кропиву, кульбабу та багато інших.

Кукурудзи ми не бачили, у нас її всю конфісковували, залишаючи нам тільки качани. Забирали також пшоно, а нам залишали лушпиння з проса. Все це ми сушили, товкли, перетирали з бур`янами і варили супи, пекли млинці. По суті, його неможливо було їсти, воно скреготало під зубами, але ми їли, бо хотіли жити, хотіли вижити.

Чула, але не бачила, що їли людей, які повмирали. А що там було їсти? Одні кістки та шкіра".

"Я з жахом згадую про голод, - ніби продовжує попередню розповідь Марія Козак (Горяєва), яка під час голодомору 1932-1933 рр. проживала на Київщині, а нині мешкає в селі М. Вікнини на Збаражчині. - У селі тоді було тихо. Люди ходили, як примари, не гавкали собаки, не ревли корови, не кудкудакали кури, навіть пташки робили гнізда дуже високо, щоб голодні не змогли їх дістати. Горобець для голодного був порятунком, і голодні люди ловили їх. Я до сих пір боюся тиші".

Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції, мобілізовані партійні й комсомольські організації, прокурорів - сотні тисяч відданих "багнетів", яких для сміливості озброювали наганами й гвинтівками. Їм допомагали так звані "буксирні бригади", сформовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садиби, нишпорили по льохах, залазили в димарі, заглядали в колодязі, трусили стріхи... Силою забирали хліб, вимітаючи все до зернини, а також картоплю й буряки, вигрібали з діжок квашену капусту, огірки, били жорна і ступи; нерідко мародерствували. Підставою для пошуків їстівних припасів був уже сам факт того, що люди ще залишалися живими. "Раз твои дети живые, значит, чем-то кормишь. Показывай, где спрятано", - цинічно вимагав колгоспний активіст від матері Віри Шукаєвої, яка під час голодомору проживала у селі Петрівка Красноградського району теперішньої Харківської області (пані Віра нині мешкає у Тернополі).

"Два рази на тиждень, - оповідає Олександр Маліновський, який у ті страшні часи проживав у селі Тлітенка Хмільницького району теперішньої Вінницької області, а нині мешкає в селищі Гусятин, - приходила спеціальна комісія до нас на подвір'я і проводила обшук: відкривали піч і шукали, чи щось варилося їсти; в коморі, підвалі перевіряли, чи є щось заховане з продуктів; проходили по городі, саді з великими металевими штирами і протикали землю, чи не заховане зерно; оглядали дерева, чи там часом не завішана торбина з сухарями".

Один із учасників цього варварства, слова якого цитує Роберт Конквест у своїй праці "Жнива скорботи…", пізніше згадував: "Я чув, як діти... душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, - він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.

"Візьміть це. Усе заберіть. Є ще горщик з борщем у печі. Він, правда, пісний, без м'яса. Та все ж має буряк та картоплю з капустою. І солений до того ж! Краще візьміть його, товариші громадяни! Ось зачекайте. Я зніму черевики. Лата на латі, але може таки матимуть якусь користь для пролетаріату, для нашої рідної радянської влади".

Було болісно бачити та чути все це. І ще гірше брати в ньому участь... Я переконував себе, пояснював собі. Я не повинен капітулювати перед жалістю, що розслаблює. Ми здійснювали історичну необхідність. Ми виконували свій революційний обов'язок. Ми добували зерно для соціалістичної вітчизни. Для п`ятирічки.

Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено - брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці, всіх, хто був перепоною на шляху".

Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили власноручно написану Сталіном постанову "Про охорону соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася "вища міра соціалістичного захисту" - розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон "законом про п'ять колосків". "Ми, діти, - згадував Петро Гуменюк, - ходили в поле збирати колоски. Це також вважалося розкраданням соціалістичної власності і було небезпечним. Безглуздя: колоски проростали або приорювалися, але ніхто не мав права їх збирати. Сторожі пильнували поля, ловили порушників, приводили до сільради, де заводили судові справи. Тому старші боялися збирати колосся, посилали дітей".

Про те, як діяв закон "Про охорону соціалістичної власності", видно й зі сторінок уже згаданої гадяцької районки "Будівник комунізму" за 1933 рік. У номері за 12 липня вміщено замітку "Заклятого ворога до розстрілу!" з підзаголовком: "Когоспники вітають вирок суду", де повідомлялося про те, що мешканець села Мартинівки І. Дуля зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограм колосків. Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду засудила "одвічного ворога всіх трудящих" І. Дулю до розстрілу. В номері від 18 липня чергове повідомлення про аналогічний факт, що трапився в селі Рашівка: "Брати Кирило та Сергій Богомоли впіймалися з нарізаними колосками. Злодіїв Богомолів засуджено до розстрілу".

Незабаром з'явився ще один закон - про "боротьбу зі спекуляцією", який передбачав ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, щоб вижити, намагалися обміняти домашні речі на харчові продукти.

Забороняючи селянам займатися "спекуляцією", тобто обміном речей на харчі, держава тим часом сама активно використовувала її як засіб викачування у людей дорогоцінних металів. У містах спішно відкрились "торгсіни" (торгівля з іноземцями) - продовольчі магазини, в яких за золоті і срібні речі можна було купити продукти харчування. На їхніх полицях красувалися високі пухкі паляниці, крупи, жири тощо, за які люди віддавали останнє, щоб вижити - хоч не самим, а врятувати дітей. Обмін, звісно, здійснювався за грабіжницьким курсом: пара золотих сережок "тягла" на чотири буханці хліба, каблучка - і того менше.

"В сім'ї було 9 чоловік, - згадував мешканець міста Підгайці Григорій Гладкий, який під час голодомору проживав у селі Дівички Переяславського району теперішньої Київської області. - Врятувало нас те, що батько, який повернувся з І світової війни з трьома золотими медалями і золотим хрестом, їздив у Київ і міняв ці нагороди в магазині торгсіну на хліб. За одну золоту медаль давали 15 буханок хліба".

Проте навіть за коштовності не завжди можна було отримати продукти харчування. Про один з таких випадків оповів мешканець селища Козова Григорій Сім'я, який під час голодомору проживав у селі Локня Роменського району теперішньої Сумської області: "Зупинились біля магазину з дивною назвою "Торгсин". Зайшли. Вітчим вийняв з кишені свою військову нагороду - срібний георгіївський хрест - і подав продавцеві.

- Хочу, щоб мені дали за нього муки. Той повертів у руках і сказав:

- А, то ти царський прислужник! Добре воював за царя-батюшку, що "Георгія" заробив.

- Я не воював. Я закінчив школу ротних фельдшерів і на фронті був фельдшером. Лікував поранених, виносив з поля бою.

- І офіцерів?

- Траплялось. Поранених ми всіх рятували.

- Отже, лікував офіцерів! Панів! Ворогів революції! Так? Ану геть звідси, поки я міліцію не покликав!

Вітчим, ні слова не мовивши, вийшов з магазину. Без муки і без хреста. Я вийшов за ним.

- Що то за магазин такий? - запитав його.

- Та я добре не знаю, що те слово означає. Тільки знаю, що там за золото і срібло можна купити муку, пшоно і всілякі крупи, сало, масло і навіть товар на чоботи. Та за хрести, бачиш, не дають, бо вони царські, а за царські золоті і срібні монети - дають...

Лише пізніше я збагнув, що штучний голод був також засобом викачування у людей дорогоцінних металів".

Прагнучи врятуватися, тисячi селян, незважаючи на те, що шляхи, якi вели до мiста, були блокованi, все ж пробивалися туди в надії купити хлiба. Однак сiльським жителям продавати хлiб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. Вмирали мовчки, без сліз, без стогону, з відкритими до неба очима. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих вiд голоду кожного ранку збирали i вивозили до братських могил.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для прохарчування, їм не дозволялося також найматися самостiйно на роботу на промисловi пiдприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони внутрішніх військ, які розстрілювали втікачів з України. Українським селянам наказом наркома залізниць СРСР було заборонено продавати квитки. Уздовж залізниць, за словами очевидців, лежали незліченні жертви з числа тих, кого посеред полів спецгрупи депеушників безжально скидали з поїздів напризволяще конати... Україну, за словами академіка Миколи Жулинського, свідомо перетворювали у гігантську резервацію, де володарював голод.

ДПУ УСРР 12 березня 1933 р. так інформувало про продовольчі труднощі і ураження голодуванням районів України: "Найбільше число фактів голоду зареєстровано в кінці лютого і на початку березня. В окремих місцях це явище набуло масового характеру.

Голодуючі сім`ї вживають у їжу різні сурогати - кукурудзяні качани і стебла, просяне лушпиння, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо. Зареєстровано факти вживання в їжу м`яса кішок, собак і дохлих коней.

Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина їх належить до 3-ї декади лютого і початку березня. 19 випадків людоїдства припадає на Київську область. У лютому також мали місце 13 випадків трупоїдства".

Трагічною була доля селянських дiтей, яким випало відчути на собі пекло голодомору. "Була весна 1933 року, - згадує один із очевидців, - білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. В той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: "Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!"

"Нас в сім'ї було п'ятеро дітей, троє ходили до школи, - оповідає Анастасія Джума (Максимчук), яка під час голодомору проживала у селі Волиця-Польова Теофіпольського району теперішньої Хмельницької області, а нині мешкає у селі Коцюбинці на Гусятинщині. - Навесні зовсім не було що їсти. Діти ходили по садках, попід плотами збирали травичку, кропиву, дикий щавель. Усі були худенькі, з опухлими ногами, заплаканими очима. Дуже хотілося їсти. Моя хата була поблизу цвинтаря, там було найбільше зелені, і ми, всі діти з вулиці, йшли з торбинками, щоб нарвати щось на борщ. Кожного ранку до цвинтаря під'їжджала підвода, навантажена мертвими людьми, серед яких було багато дітей, наших однолітків. Пам'ятаю довгий виритий рів, куди скидали трупи худих, чорних, напіводягнених, з розкритими очима. Два старших чоловіки присипали їх землею. Ми стояли, дивилися, але ніхто не плакав. Тільки було дуже страшно і від того ще більше хотілося їсти.

Потім стало легше. На городах було багато лободи, після цвіту опадали зав'язки яблук, вишень, і ми могли цілий день збирати і їсти.

Літо. Достигали колоски жита. Ми вибирали зеленуваті зернинки і їли. Вони були дуже смачні.

Почались жнива. Дорослі, хто як міг, йшли жати, косити, а діти з торбинками йшли збирати колоски, за що нам давали по скибці хліба. Але нас вже було небагато. Більша половина дітей була похоронена в тому довгому страшному рові, не дочекавшись нового хліба".

Траплялися випадки, коли діти помирали прямо на шкільних уроках. Дослідник Іван Шульга у восьмому числі журналу "Київ" за 1993 р. наводить спогад жителя Поділля К. Терещенка про один з таких сумних випадків: "Із наближенням весни до школи приходило все менше і менше дітей. Під час переклички почали частіше чутися голоси: "Помер. Прийма Іван, Пустильник Петро, Лаврега Сашко, Слинько Меланія…" Із 30 учнів у групі в кінці травня залишилося 10-12 дітей. На парті попереду мене сиділа Марійка. На уроці української мови вона нараз стрепенулася, видушила із грудей незрозумілий звук, схилилася на парту і померла. Учителька Параска Григорівна заплакала, схопилася за голову і вибігла із класу".

Окремі школярі, по своїй наївності, зверталися по допомогу до голів колгоспів, сільрад. Лист одного з них, учня 7-го класу Сальницької школи Свиргуна, цитує згадуваний вже Іван Шульга: "Кузьма Петрович! - Писав учень. - Тиждень, як помер від голоду батько. Мати лежить хвора на печі і вся пухла. Окрім мене, залишилося ще троє дітей. вони попухли. На мою долю випало бути головою двору. Допоможіть, чим можете. У нас сьогодні на вечерю не залишилось і буряків. Рятуйте маму, дітей. Ми вступимо в колгосп. І буду я так з мамою працювати, щоб забезпечити всіх дітей хлібом.

Не відмовте, Кузьма Петрович. Невже я 7 років вчився, щоб померти голодною смертю?" На жаль, ні автор листа, ні його мати допомоги не дочекались. Вся сім`я Свиргуна вимерла.

Рятуючи дітей вiд голодної смертi, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до мiста i залишали в установах, лiкарнях, просто на вулицях. "Хто не мав іншого рятунку, - згадує тернополянка Раїса Дзюбіна (Ошкало), яка під час голодомору проживала у селі Соснова Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської області, - виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе". Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той же час в інших дев`яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці і групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, здійснювали дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а в липні - 1340 голодних безпритульних дітей. Таке ж становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій же станції Козятин знайдено 15 померлих дітей. "Як установлено лікарем, - відзначено в акті, - їх смерть наступила від голоду".

Сталін та його оточення сприймали трагедію українського села як чергову перемогу комуністичної ідеї. Один із соратників "вождя народів" Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди".

У подібному дусі висловлювався і Лазар Каганович. Коли під час його промови на січневому (1933 р.) об`єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) один із учасників кинув репліку про те, що в селах "уже людей почали їсти", він цинічно відповів: "Якщо ми дамо волю нервам, то їсти будуть нас з вами… Це буде краще?.."

Сталін у ті трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки "харчові труднощі в ряді колгоспів". У промові на організованому партапаратом Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно, заспокійливо заявив: "В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою".

Незважаючи на те, що радянське керівництво категорично заперечувало факт голодомору в східноукраїнському селі, правдива інформація про цю трагедію появилася на сторінках закордонної преси. Наприклад, 29 березня 1933 року британські та деякі американські газети вийшли із заголовками "Голод в Україні", "Росія охоплена голодом", "Хліба, ми голодуємо". Це були слова Ґарета Джоунса, молодого британського журналіста, що повернувся з Радянського Союзу. На прес-конференції в Берліні він заявив, що мільйони гинуть від голоду в Україні, на Північному Кавказі та в Казахстані. "Я пройшов через села і колгоспи, - відзначав британський журналіст. - Звідусіль чулося лише: ми не маємо хліба, ми помираємо". Його повідомлення було першою не анонімною згадкою про голод.

У цей же час Малькольм Маґґерідж, інший британський журналіст, на сторінках "Манчестер ґардіан" поділився з читачами враженнями від поїздки по Україні і Північному Кавказу. У трьох своїх статтях він описував страхітливі сцени голодної смерті у Радянському Союзі (до речі, після першої з них іноземним журналістам було заборонено їздити в реґіони, постраждалі від голоду). Проте із побоювань за своє життя М. Маґґерідж не підписувався, а тому читачі і не дуже довіряли цим повідомленням.

Не до кінця повірили вони і Ґарету Джоунсу, хоча він говорив правду. І як було повірити, запитує журналістка Марія Щур, якщо перед тим відомий експерт, кореспондент "New York Times", що провів 11 років у Москві, лауреат найпрестижнішої журналістської нагороди США - Пуліцерівської премії Волтер Дюранті (зараз його посмертно намагаються позбавити цієї нагороди) заявляв, що "Сталін найвизначніший політик сучасності", і що голоду немає. А навіть якщо мільйони і гинуть з голоду, то "неможливо зробити омлет, не розбивши яєць", а крім того, це ж "були лише росіяни", цинічно говорив лауреат. У той самий час відомий британський письменник Бернард Шоу повернувся з Росії і писав, що не бачив там "жодної голодної людини, молодої чи старої". Аналогічно повівся лідер радикальної партії Франції Едуард Ерріо, який двічі обирався прем`єр-міністром своєї країни. Побувавши в Україні у серпні-вересні 1933 року, він заявляв, що не побачив там жодних ознак голоду, і тому засудив ті статті, в яких йшлося про голодомор 1932-1933 років.

На думку дослідників, така цинічна позиція провідних західних громадських діячів та журналістів пояснюється, з одного боку, тим, що в СРСР їх просто обманювали, показуючи не звичайні селянські садиби, а своєрідні демонстраційні комплекси, а з другого - вони самі свідомо замовчували події початку 1930-х років в Україні. "Під час великої депресії 1929-1933 рр., а особливо після приходу Гітлера до влади у Німеччині у січні 1933 р., - пише Ярослав Грицак, - вони (західні інтелектуали. - Авт.) виявляли сильні прорадянські симпатії і відкидали будь-яку критику СРСР як вигадки нацистської пропаганди. […] Подібно англійський та американський уряди мали докладну інформацію про голод, але не вважали за потрібне поширювати її, як довго це не зачіпало безпосередньо їхніх інтересів". Про те, що голодомор 1932-1933 років в Україні "залишався поза увагою більшості англійських русофілів", заявляв і видатний англійський письменник Джордж Орвелл.

Значно більше про голодомор знали в Західній Україні. Тим паче, що вже із зими 1932-1933 років тут почали з'являтися селяни-втікачі з радянського боку. Їх не зупиняли ні укріплений кордон, ні польські власті прикордонних воєводств, які робили все, аби зупинити потік біженців. Газета "Нова зоря" писала, що, якщо в 1931 р. кордон перейшло 324 родини, то у 1932 р. тільки за січень-березень - уже 359 родин. За словами втікачів, причиною переходу була "страшна нужда" в Україні.

"На весну 1933 р., - читаємо у спогадах Теодора Даниліва (Нова доба. - 1993. - 14 вересня), який тоді проживав у місті Бучачі, - майже ціле одне надзбручанське село перейшло річку Збруч, втікаючи перед голодовою смертю, і перейшло на територію Західної України. Мужчини, жінки, діти - голі, босі, простоволосі, як кажеться в народньому говорі.

Частину їх залишено в Чортківському повіті, а решту, душ так з 70, які прийшли до Бучацького повіту, розміщено по селах повіту, і з поміччю місцевого населення вони поволі загосподарювались.

Людей тих я бачив і з ними говорив тоді.

Коли у 1939 більшовицькі війська перейшли Збруч і зайняли Західну Україну, всіх тих людей більшовицькі власті вишукували і арештовували".

Про те, як удалося втекти з комуністичного пекла, згадує Марія Ковалик, яка під час голодомору проживала на хуторі Новачиха Миргородського району Полтавської області, а нині мешкає в місті Бучачі: "Мій батько, уродженець теперішньої Івано-Франківської області, в 1914 р. потрапив у полон до Росії і там одружився з полтавчанкою Килиною Симчук. У їхньому господарстві було трохи землі, були конячка і корова. Батько працював на Оріховському цукрозаводі столяром, а мати займалася господаркою, сплачуючи високі податки і здаючи контингенти хлібом.

Наприкінці двадцятих - на початку тридцятих років уже починали розкуркулювати хазяїв і вивозити до Сибіру їхні сім`ї. Батька поки що не чіпали, тому що він був підданим іншої держави, а також робітником. В 1932-1933 роках почалося викачування хліба, забирали все до зернини, не залишаючи нічого навіть для посіву. Поля залишалися неораними і незасіяними. Худобу забирали, щоб не було чим обробити землю. Люди починали голодувати, а в 1932-1933 роках поголовно вмирали з голоду…

Батько на той час уже почав виробляти документи, щоб виїхати до себе на батьківщину. Тільки нова біда: батька пускають, а мене і маму - ні, оскільки ми були громадянами Радянського Союзу. Скільки батько не писав, не їздив, але зробити нічого не міг. Тоді хтось йому порадив: ти виробляй собі документи одному, а сам бери в мішок хліба печеного, їдь під границю і там домовся тихенько з робочим, який працює на пограничній ріці, через яку переправляють рибу за кордон; якщо вдасться, то переправить тобі дружину з дитиною на той бік, де їх і зустрінеш, зійшовши з поїзда. Отже їдь поїздом, а дружина з дитиною нехай тебе провожають до кордону, де їх зустріне той чоловік, що має ними далі опікуватися. Так і зробили. Через ріку мене і маму переправили в бочці з-під оселедців. А 10 березня 1933 р. батько зустрів нас уже на польському березі".

Значну допомогу біженцям надавала "Просвіта". Її члени, відповідальні за цю справу, підшуковували прибулим притулок, діставали хоч якісь кошти, допомагали знайти роботу.

Про біженців час від часу сповіщала західноукраїнська преса. Так, 18 червня 1933 року газета "Діло" писала: "До канцелярії Народної Організації у Львові зайшов високий плечистий чоловік у лахміттях з проханням допомогти йому. Це був висохлий скелет, який вирвався від більшовиків. Бувший член УГА і УНР. В неділю втікачеві з Великої України зробило зустріч товариство "Воля". Слова його робили гнітюче враження... Після виступу робітник С. Грициняк вручив йому 5 злотих, Г. Андрієць теж 5 злотих і численні інші робітники клали свої гроші допомоги, а М. Матвіїв - робітник взяв його ночувати додому".

Отримуючи чимраз жахливіші відомості про штучний голодомор в УСРР, населення Західної України прагнуло хоч трохи зарадити страшному лихові. Все більшого поширення набувало збирання коштів для допомоги голодуючим. Започаткували цей рух священики панахидами за упокій жертв голодомору і в кожній проповіді закликами до пастви робити пожертви для рятунку братів за Збручем. Активно взялися до цього праведного труду численні громадські організації, передовсім Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), "Просвіта", Організація українських націоналістів, "Союз українок", "Рідна школа", українська кооперація...

Не стояла осторонь святої справи і Тернопільщина. Зокрема, активну діяльність розвинула колишня вчителька з села Денисів Тернопільського повіту, письменниця Іванна Блажкевич. Як директор Подільського союзу кооперативів, вона їздила по селах і проводила збори кооператорів. У Народній Книзі-Меморiалі "33-й: голод" вміщено спогад про одні з них, проведені в селі Драгоманівка (тепер Козівського району), яким поділився житель села Андрій Білий.

"Якраз на Різдвяні свята 1933 року, - згадував він, - приїхала до нашої Драгоманівки письменниця і громадська діячка Іванна Блажкевич і попросила зібрати людей. Говорила вона недовго, але щиро й запально. Її слова западали в душу і тому запам'яталися.

"Дорогі жителі Драгоманівки! - сказала вона. - Ви весело святкуєте Різдвяні свята, бо маєте що їсти й пити. А на Великій Україні голод, страшний смертельний голод. Дуже сумно й невідрадно в тих колгоспних селах, куди силоміць загнали людей. Діточки просять хлібця в своїх матерів, простягають до них маленькі худі рученята. А висохлі голодні матері нічим не можуть зарадити голодним діткам. Матері не мають в грудях молока для немовлят. Вони самі пухнуть з голоду, бо хліб і бараболю в них забрали.

Страшна картина в тих українських селах. Там люди вмирають з голоду. Вмирають нащадки славних запорозьких козаків, про героїчні подвиги яких гриміла слава по всім світі. Порожніють села на землі славного Івана Котляревського, безсмертного Тараса Шевченка, великого вченого, борця за правду народну Михайла Драгоманова, чиїм ім'ям назване ваше село. Я закликаю вас, кооператорів, допомогти хлібом вашим єдинокровним братам з Великої України, що тисячами вмирають з голоду щоднини. Вірю, що Драгоманівка однією із перших подасть допомогу".

Після тої запальної промови селяни відразу ж погодились дати хто по корцеві (центнеру), хто два. Відразу ж було складено список жителів із зазначенням пожертви. А Микола Гарматій пообіцяв навіть повезти фіру зерна до кордону на Збручі, щоб особисто віддати хліб голодуючим".

За словами відомого українського історика Миколи Литвина, архів Комітету рятунку України, який у роки Другої світової війни був вивезений зі Львова, але не доїхав до Німеччини і нині зберігається в Бібліотеці Народовій у Варшаві, засвідчує немалі збірки грошей практично у всіх галицьких містах і селах. Прилучилися до цієї благородної акції й такі ж комітети в Берліні, Брюселі, Софії, Бухаресті, Празі, а також за океаном.

Як особисту трагедію сприйняли голодомор волиняни. Зокрема, як подає історик Василь Чоповський, 17 жовтня 1933 р. у Луцьку в приміщенні товариства "Рідна хата" відбулося засідання Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Україні. У своїй відозві він закликав усіх жителів краю надавати допомогу голодуючим у підрадянській Україні. "Про це передавайте з хати до хати, - говорилося у відозві. - Хай у день збірок, що їх встановить президія комітету на Волині, не буде байдужих! Усі організовано поспішимо з допомогою нашим братам на Великій Україні".

Активна учасниця тих подій І. Леванчівська згадує: "Президія Комітету вирішувала, в який спосіб збирати кошти: чи влаштовувати благодійний концерт або виставу, чи речову безпрограшну лотерею, котра мала завжди великий успіх (а речі на неї жертвували жителі Луцька - від поштівки чи книжки до поросятка або телятка), чи збирати гроші на вулиці. Це проводилося так: по всьому місту, найкраще в неділю, на перехрестях вулиць, біля церкви, біля кінотеатру стояли пари: хлопець тримав "карнавку" - металеву запечатану скриньку з прорізом зверху, а дівчина - кошик з квітами або щит з начепленими на нього шпильками, які прикрашалися блакитно-жовтими стрічками. Тому, хто кидав гроші в карнавку, усміхнена дівчина давала квітку або пришпилювала на груди бант зі стрічок". У кожному повіті було організовано роботу повітових комітетів - Луцькому, Ковельському, Сарненському, Любомльському й Володимирському. Заходами Волинського комітету 23 листопада 1933 р. відбулася вистава у луцькому міському театрі за п'єсою Володимира Винниченка "Гріх".

Та марними виявилися прагнення західних українців допомогти своїм зазбручанським братам. Не пішов на схід уже замовлений ешелон, не повіз своєю фірою Микола Гарматій пшеницю до Збруча. Колишній кооператор, житель села Денисів Микола Коваль, розповідь якого також є в Народній Книзі-Меморiалі "33-й: голод", згадує: "Взимку 1933 року крайова Центроспілка, що містилася у Львові, провела широку агітацію серед галицького населення, щоб людям Великої України надати посильну допомогу хлібом і врятувати їх від голодної смерті. Цим зайнялись повітові спілки кооперативів. Кожен господар-хлібороб - член кооперативу - підписував декларацію, що по своїй спроможності він дасть для голодуючих певну кількість зерна. Середні господарі підписувались на один корець, статніші - на два і три. Вони були готові здати це зерно на першу ж вимогу. При підрахунку декларацій з`ясувалось, що галицькі селяни спроможні дати для голодуючих Великої України один мільйон корців зерна.

У Львові в той час містилось радянське консульство. Центроспілка і звернулась до консула з пропозицією подати допомогу зерном голодуючим Радянської України у кількості один мільйон центнерів. Через кілька днів консул відповів, що Москва категорично відмовляється від цієї допомоги і не прийме її".

Відмова приймати допомогу викликала цілу хвилю маніфестацій протесту перед радянським консульством. Та глухими лишилися його мури до людських страждань, адже прийняти допомогу - означало визнати факт голоду. На такий крок комуністичний режим піти не міг. Крім прагнення заробити на демпінговому продажу української пшениці за кордоном, він хотів покарати українців за їхнє прагнення зберегти своє національне єство. "Ми чули той стогін людський, нам ввижались ті тисячі трупів, що на розпуттях велелюдних розкидані по всій Україні, - згадувала Іванна Блажкевич. - І серце обливалося кров`ю, що зарадити їхньому лихові ми не могли. Навіть тодішня Польська держава не заперечувала проти допомоги - а Радянська її не прийняла". (У подальшому зібрана допомога в основному надавалась біженцям-наддніпрянцям, які нелегально переправлялись через Збруч у Скалатський і Борщівський повіти. Звідти їх переправляли углиб краю).

Особливо рух протесту проти нелюдської політики комуністичного режиму посилився після оприлюднення 24 липня 1933 р. "Послання Українського Греко-Католицького Єпископату до всіх людей доброї волі". "Україна в передсмертних судорогах! - зазначалось у документі. - Населення вимирає голодовою смертю. Побудована на несправедливости, обмані, безбожництві, деправації - людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни…

На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах.

Безсильні подати яку-небудь матеріальну допомогу конаючим братам взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародньою жалобою, жертвами і всіми можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч.

А перед цілим світом знову протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, а гнобителів обвинувачуємо перед Судом Всевишнього...

Усіх християн цілого світу, усіх віруючих у Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в якнайдальші країни світу". Послання підписали найавторитетніші мужі, духовні провідники цілого краю: Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосафат Кациловський, Никита Будка, Григорій Лакота, Іван Бучко, Іван Лятишевський.

На заклик пастирів відгукнулися мільйони людей. Усі західноукраїнські культурні, політичні, господарські організації краю (крім Комуністичної партії Західної України) надіслали протестаційні петиції до радянського уряду та в Ліґу Націй.

Багато часописів вмістили тоді рубрику "На протестаційному фронті". Газета "Новий час", наприклад, повідомляла у номері за 7 серпня 1933 року під цією рубрикою: "6 серпня, у неділю, 150 осіб робітників Львова протестували проти голоду на Великій Україні.

Вони казали: "Взиваємо всі народи світу не купувати у совітів збіжжя поти, доки нейтральна комісія не ствердить, що на Україні немає голоду". 6 серпня протестували члени "Просвіти" в Грушові, повіт Дрогобич".

Ще 24 червня 1933 року провід УНДО заявив: "Центральний Комітет Українського Національно-Демократичного Об'єднання якнайгостріше осуджує... грабіжницьку, обраховану на фізичне й моральне винищення українського народу політику комуністів на Україні й закликає все українське громадянство по цей бік ризької границі протиставитися місцевим агентурам московського комунізму, який є найзавзятішим ворогом самого існування української нації".

Протестний рух проти комуністичного режиму набув у Західній Україні такого розмаху, що незабаром назріла потреба узгодження дій різноманітних груп. 25 липня 1933 р. з ініціативи Української парламентської репрезентації у Львові утворився Український громадський комітет рятунку України (невдовзі подібні Комітети постали на місцях та у повітах, а також у тих країнах Європи та Америки, де проживали українці). Його створення, за словами згадуваного вже Теодора Даниліва, "всі українці на західноукраїнських землях прийняли з почуттям певної полегші та надії, що все ж таки відкриються якісь можливості допомоги голодуючим".

У гарячому прагненні допомогти врятуватися Комітет об'єднав Наддніпрянщині 35 культурних, економічних, політичних організацій краю. Мету своєї діяльності нова організація вбачала в тому, щоб "не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й заворушити сумлінням цілого людства, поставити на ноги весь світ", аби він прийшов на допомогу українському народові. "Львівський Громадський Комітет, - зазначали його ініціатори, - поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном і в найкоротшому часі оголосить подрібний її план. У своїй праці Комітет рахує на загальну, масову підтримку. Повний віри в успіх початого діла, Комітет кличе до дружньої співпраці всіх українців, що щиро хочуть з'єднатися в болю зі своїми гнобленими наддніпрянськими братами".

Головою Комітету було обрано нашого земляка, уродженця села Вікно Скалатського повіту, Василя Мудрого - головного редактора газети "Діло", заступника голови краєвої "Просвіти" і заступника голови Українського національно-демократичного об'єднання. Його заступницею стала також наша краянка, уродженка Зборова, Мілена Рудницька - голова Союзу українок у Львові (від 1934 р. - голова Світового союзу українок), депутат до польського сейму від УНДО, делегат від західних українців до Ліґи Націй у Женеві. До керівництва Комітету ввійшли також такі відомі громадські діячі, як депутати до сейму Дмитро Левицький і Зеновій Пеленський, Іван Ґижа та інші.

У перший же день Український громадський комітет рятунку України ухвалив спеціальну відозву до українського народу, яку підписали керівники 35 українських організацій і товариств. "До культурного світу! Вимирає з голоду на очах Європи великий, багатомільйонний український нарід, - зазначалось у вказаній відозві. - Вимирають доведені до краю насильницьким визиском завойовника - червоної Москви - Радянська Україна та інші південні області Радянського Союзу - як Кубань і Донщина, заселені переважно українцями... Вимирають цілі села. Трупи голодних валяються по вулицях міст і на дорогах сіл. Прокидається людоїдство. А більшовицька влада, замість помочі, без жалю стягає останнє збіжжя з краю і вивозить до Московщини та нечуваним терором задушує всякий протест".

Для того, щоб мати документальні дані про справжнє становище в УСРР, Комітет звернувся до українського громадянства з проханням збирати і надсилати "листи з Великої України з описами про тяжке положення тамошнього населення, про голод, тощо". "Ці листи потрібні Комітетові, - йшлося в комунікаті від 7 вересня 1933 р., - в його заходах у справі голоду на Україні перед міжнародними гуманітарними орґанізаціями. Листи мають бути віродостойні, тому треба їх надсилати з копертами. Комітет ручить за тайну листів і назвиськ надавців та адресатів і, використавши їх, може на бажання звернути їх власникам. На збирання цих листів повітові місцеві комітети повинні звернути особливу увагу.

Одночасно повітові місцеві комітети, як теж поодинокі громадяни, в місцевостях, де є свіжі збігці з Великої України, повинні постаратися, щоби ті збігці, коли вони зовсім грамотні, самі давали письменні описи сучасного положення на Великій Україні, а від неграмотних списувати їх дослівні зізнання і надсилати до Львівського Комітету. Ці описи і зізнання мусять бути завірені щонайменше двома свідками".

Наймасовішою акцією, яку організував Український громадський комітет рятунку України, став "День національної жалоби і протесту", проведений 29 жовтня 1933 р. у містах і селах Західної України, а також у багатьох країнах Європи та Америки, де проживали українці. Того дня відбулися масові зібрання і віча, на яких обговорювалося становище українців у СРСР, ухвалювалися резолюції з протестом проти більшовицького насильства, збиралися добровільні пожертви (західним українцям було запропоновано постити того дня, а заощаджений гріш жертвувати у фонд допомоги голодуючим). У церквах пройшли жалобні Богослужіння і панахиди за померлих від голодомору, які благословили митрополити - греко-католицький Андрей Шептицький і православний Діонізій.

Активною у вшануванні жертв голодомору була Тернопільщина, з найдальших закутин якої надходила інформація про проведену акцію. "Як глибоко відчув наш нарід те, що діється на Наддніпрянщині, - читаємо у газеті "Діло" від 21 листопада 1933 р., - найкраще ілюструє село Августівка (Бережанського повіту. - Авт.), в якому люди самочинно зібрали 614 підписів під протестом та зложили, незважаючи на теперішню нужду нашого села, квоту 80 зол. для голодуючих". Такі ж заходи відбувалися на Бучаччині, Заліщиччині, Копичинеччині, Підгаєччині, в інших місцевостях Тернопілля.

На жаль, не кращим чином проявили себе в той час польські власті, які, за словами відомого українського історика з Івано-Франківська Миколи Кугутяка, у зв'язку з підписанням радянсько-польського договору всіляко обмежували, а часто й забороняли відзначення Дня національної жалоби і протесту. Виступаючи з цього приводу в сеймі, депутат Дмитро Левицький з гіркотою заявив: "Ждемо, коли остаточно прокинеться совість польського народу! Поки що нам, українцям, заборонено збирати тут складки для несення помочі умираючим з голоду нашим братам на Совітській Україні. З невисказаним жалем і болем дивимося на ту трагедію" В ряді сіл польська поліція заборонила священикам зачитати пастирські листи з приводу голодомору на Наддніпрянщині. Цій темі була присвячена проповідь о. Омеляна Ковча, виголошена в м. Перемишлянах тодішнього Тернопільського воєводства. За таку "провину" перемишлянський парох був засуджений владою на три тижні. Та ніякі репресії не могли спинити могутній рух протесту західноукраїнського населення проти більшовицької політики народовбивства.

Важливою справою Українського громадського комітету рятунку України була відправка за Збруч приватних посилок з продуктами. Це тривало досить довго, поки радянські власті не знайшли способу перекрити останній канал порятунку. "Хтось може зауважити, - пише один із дослідників голодомору Василь Пахаренко, - що там ті посилки - крапля в морі. Так, крапля, але воістину життєдайна. В ті апокаліптичні часи, дослівно, жменя борошна, одна-однісінька картоплина, вчасно віднайдена, рятувала людині життя. Навіть одна врятована душа - не дрібниця. А скільки наддніпрянців досі топче ряст, скільки побачило світ завдяки отим приватним посилкам із Західної України.

Ті пожертви допомагали людям залишатися людьми, християнам - християнами, а українцям всоте довести перед усім світом, що вони таки українці, якими б кордонами їх не ділили. А те, що Москва брутально відштовхнула милосердну руку помочі, ще раз потвердило, на що здатна большевицька диктатура і хто справжній хазяїн "суверенної" УСРР".

Щоб допомогти голодуючим братам західні українці намагалися використовувати й інші можливості. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в тих українців, які намагалися підхопити плоти з харчами.

Розуміючи, що силами одних лише українців, які проживали поза межами СРСР, неможливо надати ефективну допомогу голодуючим, Комітети порятунку, як зазначає Василь Чоповський, спрямовують свої зусилля на привернення уваги світової громадськості та урядів західних країн до трагічного становища українського народу і використання їх авторитету для впливу на політику Сталіна щодо України, щоб домогтися від червоного диктатора дозволу на допущення до голодуючих селян зарубіжної допомоги. З цією метою видавалися відозви, бюлетені, заклики, меморіали, які знаходили широке висвітлення у пресі. Зі спеціальними зверненнями виступали громадські організації. Так, у червні 1933 р. Союз українських журналістів і письменників за кордоном (Прага) у своїй відозві "До культурного світа" писав: "Тепер на Україні пустують села й міста, колись родючі ниви лежать облугом, щодня умирають тисячі голодних - дорослих і дітей. Голодна людність України вже давно харчується сурогатами - травою, корінням диких рослин, корою з дерева, вже поз'їдали котів, собак. До якого страхіття дійшов тепер голод на Україні, видно з того, що множаться випадки людоїдства. Ми розуміємо, що культурний світ має багато своїх турбот і нерозв'язаних проблем економічних та політичних. Але ми вважаємо за свою повинність звернутися до людства доброї волі, що світова господарська криза загострюється саме завдяки таким методам політики, які ми бачимо на Україні під російським більшовицьким режимом, що зруйнував господарство України, відрізав пребагату країну від нормального економічного зв'язку зі світом і цим допоміг поглибленню кризи в цілому світі".

Активною була позиція українського жіноцтва. Апелюючи до усіх жінок світу, "Союз українок" у Львові в спеціальному зверненні відзначав: "У нечуваному горі, яке переживає під цю пору український нарід... ми, українки Галицької землі, звертаємося до Вас, сестри усіх країн, за підтримкою, за допомогою!.. Не дозвольте людству брати на свою совість страшної співвідповідальності за небувалі в історії злочини червоної диктатури на Україні! Бо хто не протиставиться тим злочинам - цей стає спільником Москви в її кривавому погромі України".

З відозвою до усіх діячів культури світу 8 вересня 1933 р. звернувся й Український громадський комітет рятунку України. "Комітет звертається із закликом до суспільности культурних народів світу, - говорилося там, - протестувати проти грабежу, поневолення і фізичного винищування українського народу більшовицькою Москвою, та має надію, що культурний світ прийде нам, що мешкаємо поза межами більшовицьких страхіть, з поміччю для полегшення долі голодуючих наших братів під московсько-більшовицьким пануванням".

З цією ж метою Комітет скерував у Женеву до Ліґи Націй представницьку делеґацію, яку очолила Мілена Рудницька. 25 вересня 1933 р. вона адресувала Голові Ліґи Націй офіційного листа, в якому говорилось: "Факти голоду є незаперечними, не дивлячись на зусилля, що совітський уряд вживає, щоби прикрити правдиву дійсність, заперечити існування цієї справжньої катастрофи, спричиненої голодом. Цей факт підтверджується тисячами листів, які ми отримали від наших земляків з того боку совітського кордону, свідченнями сотень українських біженців, свідченнями, складеними як акти офіційні, свідченнями і сторонніх нейтральних осіб, головним чином чужинецьких журналістів, яким вдалося, не дивлячись на заборону совітських влад, побувати на українській території, на якій лютує голод... Ми апелюємо до Ліґи Націй, щоби остання прийшла з допомогою голодуючим, бо ця допомога - це справа людської солідарності".

Як завжди, радикалізмом відзначилася Організація українських націоналістів. Щоб привернути світову увагу до трагедії та помститися за наругу над українським народом, за наказом її керівництва було застрелено аташе радянського консульства у Львові Олексія Майлова, як представника комуністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодомор у радянській Україні. Вирок здійснив 21 жовтня 1933 р. 19-річний студент Львівського університету Микола Лемик. Одразу ж після трьох револьверних пострілів юнак заявив поліції, що є "членом ОУН і виконав замах на її приказ, щоб таким чином запротестувати проти поневолення України Москвою і проти більшовицьких страхів на Україні". За словами М. Литвина, до оборони підсудного зголосилося два десятки досвідчених адвокатів, але суд допустив лише трьох - Степана Шухевича, Володимира Старосольського і Степана Біляка. Зрозуміло, виграти цю справу не вдалось, але постріл Миколи Лемика став відомим усьому західному світові. Уже 30 жовтня юнакові було оголошено вирок: довічне ув'язнення. Невдовзі такий же присуд отримав організатор цієї зухвалої операції Степан Бандера, один із керманичів Краєвої Екзекутиви ОУН.

Рішучий голос протесту на захист поневоленого українського народу піднімали українські депутати в польському сеймі. Виступаючи на засіданні сейму 3 листопада 1933 р., голова УНДО Дмитро Левицький говорив: "Не наші джерела, а чужинців, наочних свідків, англійців і французів, стверджують, що на найбільше родючих землях Європи - на Україні померло з голоду 2 міліони людей, що там поширене людоїдство, і що цього року ця катастрофа ще зростає у своїх розмірах. А діється це не наслідком якоїсь небувалої стихійної катастрофи, а наслідком свідомої своєї мети більшовицької політики. Той страшний голод, самогубство члена українського уряду Скрипника, самогубство українського письменника Хвильового, масові репресії інтеліґенції, а в першій мірі галичан, - ось жахливий образ положення українського народу на Радянській Україні. У тій важкій хвилині весь український народ стоїть сконсолідований одним фронтом".

Своєрідною формою тиску на міжнародну громадськість були петиції протесту, в яких містилась інформація про голодомор в Україні, викривалася злочинна політика комуністичного режиму щодо українського селянства, засуджувалися спроби заперечувати факт голоду. Ці петиції українські культурно-освітні, політичні, господарські організації і установи Західної України надсилали до Ліґи Націй, а також на адресу радянського уряду. Окремі листи з повідомленнями про акції протесту і допомоги надсилалися у Велику Україну, щоб голодуючі знали, що про їх трагічні муки поінформована світова громадськість. "Коли навіть лише незначна частина цих листів дійде до адресатів, - читаємо в одному з документів, - то вістка про допомогову акцію за кордоном розійдеться дуже швидко по цілій Україні. Побоюватися переслідувань відбирачів цих листів більшовицькою владою нема чого, бо від голоду загинуло більше люду, ніж через заслання та розстріли".

Одним із свідчень того, що трагедію наддніпрянських братів західні українці сприймали як власну, стало самогубство М. Стронського. Про його причини львівська газета "Новий час" 5 серпня 1933 р. розповідала так: "Микола Стронський застрілився! В четвер у Львові на Погулянці (Погулянка - лісок за Личаківським цвинтарем. - Авт.) Микола Стронський - це сотник УСС, командант усусуського обозу, найкращий товариш і найулюбленіший усусуським братством старшина. М. Стронський після війни перейшов у табір комунізму, працював на становищі урядовця совітського консуляту у Львові.

М. Стронський побачив, що він жахливо помилився, і покінчив з собою. Стріляючи в себе, М. Стронський стріляв в московських обманців".

Глибоким патріотизмом і співчуттям до наддніпрянців був продиктований і вчинок таких видатних українських вчених, як Михайло Возняк, Кирило Студинський, Філарет Колесса, Василь Щурат. Їхній внесок в українську науку був настільки вагомим, що, хоч і жили у Львові - за кордоном УСРР, 1929 року були обрані академіками Всеукраїнської академії наук. Як академіки вони одержували в доларах чималу зарплату з Харкова, тодішньої столиці УСРР. І ось 1933 року на знак протесту проти нечуваних злодіянь комуністичного режиму вчені відмовилися від тих грошей. 4 жовтня 1933 р. на засіданні президії ВУАН розглядалося "питання про вчених з-за Збруча". У постанові президії зазначалося: "Академіки Возняк, Колесса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє бажання брати участь у культурному будівництві Радянської України, були обрані на цій підставі до ВУАН. На ділі Возняк, Студинський і Щурат тісно зв'язалися з тими колами панівних класів Польщі, які проводять політику інтервенції проти Радянського Союзу. Вони продалися польським поміщикам, що прагнуть закабалити трудящих України, відновити на Україні поміщицький лад. Зважаючи на це, президія ВУАН постановляє: академіків Возняка, Колессу, Студинського, Щурата виключити зі складу Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас України".

Тоді ж був позбавлений радянської стипендії і славетний письменник Василь Стефаник, який відмовився від пропозиції більшовицького режиму дати від свого імені повідомлення в пресі про те, що нібито в УСРР немає голоду. Більше того, він заявив, що до нього самого приходило кілька втікачів з Великої України, яких він приймав і годував, та які розповідали про страхіття голоду. Довідавшись про цю історію, митрополит Андрей Шептицький призначив Василеві Стефанику свою пенсію.

Не можна не погодитися з висновком науковця Миколи Кугутяка, що під впливом антинародної колективізації та голодомору в підрадянській Україні відбулося загальне поправіння суспільних настроїв на західноукраїнських землях Це, зокрема, проявилося в самоліквідації прокомуністичних і радянофільських газет та журналів. Редактор відомого радянофільського часопису "Українська Думка", що виходив у Львові, Юрій Танчаковський в липні 1933 року писав "Отсим подаю до відома, що як видавець і відповідальний редактор тижневика "Українська Думка" припинив я дальше видання цього часопису з хвилею, коли до Львова прийшла страшна вістка про самогубство М. Скрипника". У 1933 році перестає виходити останній радянофільський журнал "Критика" (спадкоємець "Нових Шляхів"), редактором якого був Антін Крушельницький. Тоді припинили свою діяльність всі леґальні прокомуністичні та радянофільські політичні партії. Таким чином, за короткий час радянофільство, як суспільне явище, зникло з громадського життя Західної України. Все більшого впливу в краї набував український націоналізм.

На жаль, точної цифри жертв голодомору сьогодні назвати не зможе ніхто. Тим більше, що комуністична влада вміла приховувати свої злочини: слово "голод" не згадувалося навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У або у протоколах політбюро ЦК; всі документи ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) мали гриф "цілком таємно". Місцеву владу також змушували переписувати або знищувати книги метричних записів, фальсифікувати жахливий реєстр голодних смертей. Наприклад, Вінницька міськрада 25 квітня 1934 р. прийняла рішення і розіслала його підлеглим їй сільрадам, в якому зокрема говорилося: "Негайно відберіть книжки загсу про реєстрацію смертності за 1932 та 1933 роки і надішліть такі до спецчастини міськради".

За будь-які спроби сказати правду про голодомор нещадно карали. А коли після перепису населення, проведеного в СРСР у 1937 р., виявилися істотні демографічні втрати порівняно з попереднім переписом 1926 р., Сталін наказав репресувати всіх тих, хто його проводив. Був також ліквідований усесвітньо відомий Демографічний інститут АН УСРР. Що ж до самого перепису 1937 р., то його оголосили скасованим і провели новий у 1939 р.

Загалом же, за різними пiдрахунками, вiд голодомору 1932-1933 рр. в Українi загинуло від 7 до 14 млн. чол. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи - їх більше нікому було відвідувати. Цим самим пiдривалася етнiчна основа української нацiї - село, знищувався той прошарок, вiд якого залежали процвiтання суспiльства, здатнiсть його до розвитку.

Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував у повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Партійному керівництву, як зазначає Ярослав Грицак, не йшлося про гуманні цілі. Воно боялося повністю втратити своїх годувальників. "На носі" була нова посівна кампанія, а по селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів. Починаючи з травня 1933 р. колгоспне керівництво намагалося повернути до життя кожного, хто подавав надії на виживання. Але більшості селян вистачало сил хіба для того, щоб дійти до колгоспного поля. Аби компенсувати недостачу у робочій силі, а також щоб приховати справжні наслідки трагедії, у порожні і напівпорожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На "вільні" українські землі переселялися селяни з центральних районів Росії. Їм видавали спеціальні харчові пайки, дозволяли оселятися в спорожнілих хатах. "У селі було 400 дворів, - згадує мешканка селища Козова Ганна Завійська (Дорош), яка під час голодомору проживала у селі Криничка Піщанського (Балтського) району теперішньої Одеської області, - а після голодомору залишилося 120. Пригадую, як замість померлих українців привозили росіян, і вони займали якнайкращі хати".

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За своїм масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та своїми наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, незворотно вплинула на генофонд нації. Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. в четверту суботу листопада у нашій державі щорічно відзначається День пам`яті жертв голодомору і політичних репресій.

У звернені Верховної Ради України до українського народу від 15 травня 2003 року сказано, що українська національна катастрофа 1932 - 1933 років стала першим випадком в історії людства, коли конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Тому в умовах незалежної України страхітливу правду про ці роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним світовим товариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду. Це матиме принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, стане важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам поновити в Україні нову диктатуру та нехтувати найголовнішим правом людини - правом на життя.

Схиляючи голови у жалобній скорботі по жертвах звірячого злочину комуністичного режиму, мусимо думати і робити все для того, щоб трагедія багатостраждального українського народу ніколи не повторилася. Адже й досі комуністи не погоджуються з тезою про голодомор і цинічно заявляють, що, мовляв, в усьому винні погодні умови, неврожай 1932 р. А їхня фракція у Верховній Раді при оголошенні спеціального засідання парламенту з метою вшанування пам`яті жертв голодомору 1932-1933 років демонстративно залишила сесійну залу. Важко усвідомлювати й той факт, що Верховна Рада лише 226 голосами з 450 визнала голодомор геноцидом українського народу, тоді як Сенат Канади 19 червня 2003 р. ухвалив резолюцію про це одноголосно. Незрозумілим є і те, чому, як інформує газета Верховної Ради "Голос України" від 20 червня 2003 р., на сімдесятому році української національної трагедії чиновники окремих місцевих держадміністрацій чинять опір дослідникам голодомору? Чому в херсонському музеї трагедію 33-го року пояснюють... посухою? Чому на Миколаївщині твердять, що в них голоду не було, а ряди безіменних могил - це "просто так, масові поховання"?..

"Коли вимирають люди на війні - це закономірність, нехай гірка, та неминуча, - пише у своїх спогадах Валентина Павленко, яка під час голодомору проживала у селі Пустовойтово Глобинського району на Полтавщині, а нині мешкає у місті Бучачі. - Коли ж у мирний час люди вмирають тому, що не мають що їсти, бо так комусь заманулося, - це злочин, якому ніколи й ніде не буде прощення". Цій меті підпорядкована і дана книга, яку ми присвячуємо 70-річчю страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам'яті невинно убієнних мільйонів українських селян.

До змісту книги "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям"