3. Міф перший: «Севастополь готовится к третьей обороне»,
або про «коварных и себе на уме» українців...

Bласне, виникнення такого чергового міфу ( начебто й суто регіонального значення, яке, між тим, враховуючи специфіку  цього регіону, розростається до міждержавного) і призвело до  започаткування цього дослідження. У просторіччі такі специфічні міфи, спрямовані на недовготривале поширення зумисне брехливої інформації, презирливо називають «качками». Так от, ця чергова «качка», тиражована засобами масової інформації (далі — ЗМІ) Росії, поширювала міфічні чутки про погрозливі воєнні приготування українського війська навколо Севастополя — тут тобі і риття окопів довкіл міста, і «осідлання» основних  доріг, і повні турецької зброї пароплави, котрі нібито «уже разгружаются» у Феодосії, і ще чимало подібних жахів, від яких буквально кров холонула у жилах.  А якщо комусь наведених «жахів» видасться замало — зверніться  до творінь визнаного фахівця з питань н а г н і т а н н я психозу  навкруг Криму Г. Поженяна — про його «вікопомний» витвір, опублікований в московській «Литературной газете», розповімо нижче — де-де, а  там цього добра вдосталь... І хоча на кожну із подібних «качок» чекає однаковий фінал — вона невідворотно гигне, — однак не варто применшувати їх впливу на зовсім незахищену від подібних психологічних диверсій свідомість рядового обивателя.

Не так вже й важко здогадатися, як це претензійне  «зведення бойових дій» вплине, скажімо, на відпочиваючу в  Керчі матусю чи бабусю, у котрої на руках малюки. Та ще коли воно приправлене компетентним і безапеляційним «мнением  экспертов», що Севастополь — ні більш, ні менш! — «готовится к третьей в своей истории обороне». Не  кожний посміє не повірити, коли сам не бачив, а от обізнані  люди — стверджують! А надто — коли на руках діти... Отож, як не  крути, а — мусиш вірити. Не повірить хіба той, хто точно з н а є, але таких, як завжди, абсолютна меншість. Та, зрештою, не на  них все це й розраховане.

А розраховане воно якраз на тих, котрі мешкають подалі від  місця ймовірних подій, наприклад, у ближньому зарубіжжі. Як, наприклад, м о ж е  відреагувати на все це нормальний москвич? А  він на той час уже доволі начувся про «коварных и себе на уме» українців, котрі просто сплять і бачать, як би якомога дошкульніше вколоти довірливу  сусідку. Отож, начитавшись у газетах — котрим він з в и к, як і  всі ми, в і р и т и, — про жахи, з яких ми навели тільки дрібку,  він змушений буде п о в і р и т и, що дійсно над «исконно русским городом» нависла реальна загроза. Та й як їм, цим самим ЗМІ, не вірити, коли сказано ж: четверта в л а д а. І не такі  вірять!

Тож і не дивно, що й нашого москвича згадані ЗМІ  змусили повірити у нав’язуваний ними ж сценарій подій. Як  же ж він відреагує на все це? А — нормально: буде в и м а г а т и від рідного парламенту негайного вжиття реальних заходів для захисту «русскоязычного населения» [нині «реформаторська» Росія намагається скористатися  новоствореним жупелом «захисту інтересів російськомовного  населення» на теренах колишнього СРСР так само, як ще зовсім  недавно її радянській попередниці «прапор пролетарського інтернаціоналізму» давав право втручатися у внутрішньо-політичне життя інших країн]. Воно нібито й відчувається, ніде правди діти, сяка-така р і з н и ч к а між російськомовним населенням загалом і суто російським зокрема, та коли тут, до біса, розбиратися, хто дійсно росіянин, а хто «русскоязычный» українець, котрого відучили від рідної мови? «Защитим», про всяк випадок, усіх, а потім (як той дивакуватий лев, що спочатку відривав і тільки після того —  підраховував...) — розберемося! Для парламенту ж воля народу,  як глас Божий, — мусить виконати. І повелів російський  парламент: «А придать-ко в некотором смысле украинскому городу славному Севастополю да и статус российского города!» І — надали! Бо дуже вже той  с т а т у с непроста для розуміння  штука: з одного боку місто нібито й українське, а з іншого — зась! Про таке наш народ каже — і злодіїв не було, а батька вкрадено... Тепер же — хоч плач, хоч скач — уже пізно: рішення  ухвалене. І залишилося лишень зреалізувати його.
Згаданий москвич одначе з реалізацією не поспішає: одна  справа піти під стіни власного ж парламенту, а зовсім інша —«гостеприимная (та й то ще —  надвоє баба ворожила...) Таврида». Не настільки вже він войовничий, щоб кидати усе у такий  відповідальний період суцільної ваучеризації та мчати світ за очі. Та й сумнів, цей незмінний сателіт інтелекту й інтелігентності, точить: «А может, там не совсем все так, как нам  т у т говорят? Все же эти украинцы не казались такими уж кровожадными [можливо, що французький  часопис «Ле Монд» [67] й перебільшує, стверджуючи, нібито  «б е з л і ч (тут і надалі виділення моє. — М. Л.) росіян не можуть вибачити» Україні «прагнення жити власним життям»?]. А с другой стороны — ведь высаживал же этот жуткий Хмара свой десант в Крым! М-да...  Призадумаешься тут...» Що ж, нехай подумає — корисно за  будь-яких обставин.

А от не такий далекий і не занадто обтяжений подібною інтелігентністю славний кубанський козак (дарма, що, ймовірно,  він є прямим нащадком не менш славних запорізьких козаків!),  який у приймах з а б у в уже про кровну спорідненість, довго  вагатися не звик: вхопив улюблену «шашку», перехрестився на батьківські потьмянілі, як і пам’ять, образи і — в Крим, бо  там, мовляв, н а ш и х б’ють!
Отакої! Одні, дуже інтелігентні, надали українському місту винайдений ними ж «статус», а інших направили б згодом (як це було вже відпрацьовано у Придністров’ї та інших «гарячих» точках) його встановлювати. От і  заварилась би така жадана для РД-патріотичного серця «каша»!  Такий собі, як бачите, невеличкий, але доволі динамічний сценарійчик...

Як люблять постійно наголошувати філософи, тільки практика  є критерієм істинності будь-якої теорії і, додамо, будь-яких абстрактних припущень, включаючи й ті, до яких вдалися  російські ЗМІ. А тому тут варто було б спитати про всі ці жахи  в тих, котрі там в цей час були, ба більше — там проживають і усе б а ч а т ь. Саме так і зробила студія «RUTHENIA» — безпосередньо на  місці подій зняла детальний телерепортаж, присвячений  практичному дослідженню стану справ у чи не найгарячішій точці  молодої української держави — Севастополі, і пізнього серпневого вечора подала матеріал на суд глядачів. Незаперечна,  як на мій погляд, цінність цього матеріалу саме у тому і  полягає, що це не оскомні висліди кабінетних роздумів, а —  живий репортаж з місця подій. І що ж він п о к а з а в?
По-перше, якби навіть під час того телерепортажу й не велося  жодних розмов з мешканцями Севастополя, а телерепортери тільки  пройшли б із камерою по місту, то й цього було б достатньо, аби упевнитись, що обстановка там ненормальна — явно  відчувається певна напруженість: люди чимось стурбовані. Але,  незважаючи на те, що проведене виявлення позицій вочевидь показало існуючу полярність у баченні громадянами можливих шляхів виходу із кризового стану, тої істеричності, яку так настирливо роздмухують певні засоби масової інформації РФ та Криму, а також політичні діячі такого ж гатунку, я, признатися, не відчув. Скажу більше, хоча це, зрозуміло, дуже суб’єктивно — я спокійніше себе почував у кінці репортажу, ніж на його початку (наприклад, мене дуже здивувало, що жодного разу ніхто навіть не спробував, як можна було б очікувати,  перервати ту, на часі непросту і нелегку, розмову київських журналістів із севастопольцями бодай одним викриком чи звично звинуватити їх у потуранні націоналістам). Ну, а що  різні ЗМІ набріхують, звично вішаючи усіх «собак» на Україну, то прикладам цього, як мовиться, й ліку нема. З огляду на це  вважав би за доцільне відкрити нарешті на УТ щоденну постійну  рубрику типу (скористаємося термінологією М. С. Горбачова) «Хто є ху», або «Щоденний хіт-парад брехунів» (можливі варіанти).  Щоб і їх, і їхні побрехеньки знали і в Криму, і в Україні, і деінде.
По-друге, сподіваної одностайності кримчан у баченні шляхів подолання кризи теж не виявилось. Незважаючи на деякі кате-горичні заяви на кшталт «только с Россией!», не менш кате-горично звучало й таке: «Не надо нам ни России, ни Украины — лучше самостоятельный Крым». Але були й такі, котрі вважали, що й з Україною буде непогано, та треба «навести порядок». Не було і розрекламованої підтримки широким загалом ультра-патріотичних проросійських організацій на кшталт  РДК (як і ко-лишньої, що відкрито іменувала себе «российским движением», так і нинішньої, котра, піддавши себе легкому, косметичному оновленню, сором’язливо замінила вказану  розшифровку першої літери на «республиканское», що, ясна річ, ніяк не вплинуло на внутрішній зміст цієї одіозної організації — та це й не стояло на меті). А сама РДК, як незаперечно  п о к а з а в репортаж із зали засідань, більше нагадує, організацію, що об’єднує, за влучним висловом «України молодої», «політично заклопотаних пен-сіонерів». Та й ті, з ким велася розмова на вулицях Севастополя, теж в основному репрезентували саме цю категорію громадян. Але, звичайно,  стверджувати, виходячи з такого спостереження, що буцімто молодь міста взагалі байдужа до згаданої напруженності у регіоні, було б невиправданим спрощенням реальної обстановки.

Тож давайте-но поспитаємо самих славних севастопольців: а чи справді відбувалися у місті ті події, з тверджень про які в деяких ЗМІ і розпочалося різке нагнітання обстановки? Чи ж то й насправді таке страшне у вашому місті д і є т ь с я, а чи — не  приведи, Господи — хтось цілеспрямовано оббріхує і українське військо, і сам славний Севастополь?

І розказали славні севастопольці святу п р а в д у, анітрохи не  покрививши душею. І виявилося, що  в с і  ті «сведения» не мають під собою ж о д н и х підстав і тому викликали в місцевих  мешканців о д н о с т а й н у (зверніть увагу — про одностайність мовиться вперше) і до того ж — різко негативну оцінку. «НИЧЕГО ТАКОГО НЕ БЫЛО!»  — однозначно заявили опитані  мешканці міста. А коли так, то виникає закономірне, як на мій  погляд, запитання: чи вперше згадані ЗМІ вигадують те, чого не було, а те, що було в дійсності, перекручують11. І — для чого  т а к е робиться? Чи не здається вам, шановні громадяни славного Севастополя, що дехто, безсоромно маніпулюючи вашою дійсно щирою стурбованістю за долю міста і свою долю, брутально використовує вас як розмінну карту у с в о ї й брудній г р і? І чи не пора б вам запитати цих «діячів», доки буде розігруватись  севастопольська «карта» на догоду цим силам та на безсумнівну  шкоду і Севастополю, і Криму, і Україні? Та, зрештою, не на користь і Росії12...
Однак весь час знаходяться окремі добродії, які вперто не бажають цього зрозуміти. І ці «окремі», особливо якщо вони  перебувають у  владних чи політичних структурах держав, здатні значною мірою сприяти ускладненню стосунків. І треба бути сліпим, аби не бачити, що не тільки в  Росії, а й в Україні є сьогодні сили, зацікавлені у погіршенні стосунків між нашими державами. І діють вони у строгій  відповідності з ленінською теорією захоплення влади, одним із наріжних каменів якої є постулат про відшукування «наиболее слабого звена цепи». Саме такою ланкою і є сьогодні Крим, а  надто — Севастополь.

Слід зазначити, що серед висловлених припущень щодо походження цих небезпечних побрехеньок було й таке, як на мене, дещо несподіване. Оскільки, на думку чималої кількості городян, найбільшими недоброзичливцями Севастополя і Криму є,  звичайно ж, горезвісні українські н а ц і о н а л і с т и, то цілком закономірним було виникнення і такої версії: «Эти слухи распускают украинские националисты!» Що ж, сповідуючи принцип «дружина Цезаря — поза підозрою», можна б припусти-тися й  такого, але... Чи так уже й багато у Криму, а надто у  Севастополі цих самих «українських націоналістів»? Чи не замало їх для проведення такої широкомасштабної дезінформаційно-психологічної операції? А оскільки до неї були широко залучені ЗМІ РФ і Криму, то для пояснення цього довелось  би припустити, що ті націоналісти контролюють усі ці засоби. І  це — на «ворожих» їм територіях, де вдосталь є підрозділів СБ, розвідок і контррозвідок як України, так і Росії, котрі мають величезний досвід боротьби з цими горезвісними  українськими націоналістами. Тож — чи не занадто сміливим є подібне припущення13?

Та й, погодьтеся, н а в і щ о  цим міфічним націоналістам  загострювати обстановку в регіоні, де і без цього більше, ніж  будь-де, домінують сепаратистські настрої? Я певен, що горезвісне (і, дійсно, страхітливе для нормальної людини будь-якої національності, не виключаючи й українців) гасло «Крим — або український, або безлюдний!» не могла задекларувати жодна нормальна людина, а не те що справжній націоналіст, для  котрого найвища мета — побудова для народу України (а не тільки для етнічних українців, як це нав’язливо втовкмачують у довірливу, а може, залякану свідомість людей, далеких від розуміння суті націоналістичної ідеї, ненависники всього українського) власної держави, бо відомо, що найкращою суспільною організацією, здатною створити найсприятливіші умови  для будь-якого народу, є саме д е р ж а в а. Навіть радянський  енциклопедичний словник подає, що саме «державі належить...  важлива роль у формуванні н а ц і ї» ([73], стор. 485). А відомий у колишнім Союзі філософ Олександр Ціпко, якого з  будь-якого боку навряд чи запідозриш у співчуванні «буржуазному» націоналізмові, висловлюється ще радикальніше [74]: «Государство есть величайшая ценность, выработанная  человечеством. Если интеллигенция этого не осознает, стало быть она напрочь  у т е р я л а  инстинкт самосохранения. Если же и вся  нация не понимает ценности государства, то она просто смертельно б о л ь н а»14.

Як відомо, в ХІХ—ХХ століттях державотворення в Європі  перейшло переважно на національні рейки, що, певно, й дало  підстави відомому історикові Річарду Пайпсу назвати ХХ століття добою націоналізму. Схоже, ця тенденція збережеться, ба навіть  посилиться, й надалі: на думку англійського професора Е. Сміта, «нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні чи пригноблені у наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності» (цит. за кн.: [20], стор. 5). То, може, з огляду на таке розуміння  націоналізму та його дійсного місця в історичному процесі, у с і громадяни, що бажають добра своєму народові і своїй державі, мали б задекларувати свою підтримку цих ідей15?

Та й чи існує взагалі у світі держава, збудована без будь-якого використання об’єднувальної національної ідеї? Навіть у такій полінаціональній державі, як США, прихильність якої до демократичних засад є чи не взірцевою, наявність масового націоналізму, себто гордощів, навіть дещо хворобливих, за с в о ю державу просто кидається у вічі. І що ж? Чогось не  чути, аби їхні сусіди волали: «Пробі! Рятуйте, люди добрі, — нам загрожує американський буржуазний націоналізм!» А от  українцям любити свою батьківщину — та боронь, Боже! «Світе мій, — записав у своєму щоденнику О. Довженко 19 січня 1944  року ([77], стор. 180), — чому л ю б о в до свого народу є  націоналізм? В чім його злочин? Які н е л ю д и придумали  отсе-от знущання над життям людським?..». З точки зору  нормальної людини це, дійсно, незрозуміло, а от із позицій великодержавного ш о в і н і з м у — пряма  з а г р о з а  «братній» імперії, бо, як слушно застерігали деякі її речники, хто н а д т о любить с в о ю Україну, той не зможе достатньо вірнопіддано любити їх «матушку-Россию», а тому — «Гвалт! Рятуйте нашу єдинонеділиму від отих підступних і небезпечних  українських націоналістів, котрі  люблять тільки свою Україну, а нас любити не хочуть!» Так і до виникнення надзвичайно небезпечного для імперських підвалин «українського питання» — один крок. А це вже пряма загроза «благополучию  в е р н о п о д д а н н ы х» — то ж боялися вони цієї «неправильної» любові не на жарт і боролися з нею всією імперською потугою.

Так, зокрема, в 1847 році після розгрому  Кирило-Мефодіївського товариства, коли «заслали Шевченка, Куліша, Костомарова й инших» ([78], стор. 207), «цензорам було крепко наказано», аби вони пильно стежили за  українською літературою, «не давая перевеса любви к родине (до України. — М. Л.) над любовью к (імперському. — М. Л.) отечеству», бо, користуючись термінологією Володимира Маяковського, з точки  зору «тупой полицейской», чи то пак імперської, «слоновости», це — зовсім р і з н і речі.

 Так само «крепко» стояла на сторожі тієї «любви» й більшо-вицька Москва: червоному українському письменству без спеціального дозволу (давали ж його лишень у рідкісних випад-ках – таких, наприклад, як 300-річчя «возз’єднання» України з Росією – та й то в дуже обмеженій кількості) не вільно було й заїкнутися про любов до рідної землі. Досить згадати, як на початку 50-х років московські блюстителі ідеологічної «чистоти» люто цькували Володимира Сосюру за написаний ще у 1944 р. вірш «Любіть Україну», російський переклад якого пізніше надрукував (на свою голову!) московський журнал «Звезда». «…под таким творчеством подпишется любой недруг украинского народа из националистического лагеря, скажем, Петлюра, Бандера и т. п.» – лютувала московська «Правда» [78а]. Цілком невинний за змістом ліричний вірш, подібні якому російські поети – зрозуміло, про любов до Москви чи Росії – писали без жодних подібних наслідків сотнями, було заплямовано тавром «идейно порочного» у самій його основі. За що ж, власне, така немилість? А все за те ж – за недостатню «любовь к советской Родине», за те, що українського поета, бач, «волнует извечная (а не «социалистическая», як того вимагають непорушні постулати соцреалізму. – М.Л.) Украина с ее цветами, кудрявыми вербами, пташками, днепровскими волнами», що він, бач, «воспевает «простор вековой», «небо ее голубое», «вечные ветры», а мав би – за тими ж постулатами – «будить любовь к советской Родине». Та цим ідеологічна ущербність опального вірша, як виявилося, ще далеко не вичерпалася, бо, як сказано, «уж откровенно националистически звучат слова поэта, грубо искажающие правду жизни: Ничего без нее мы, как пыль в поле, дым, / Гонимые вечно ветрами…» Тож – «ату!»  його, позаяк під кожним словом його, дійсно, «подпишется» к о ж е н українець, а не те що Петлюра чи Бандера.

Принагідно дісталося не тільки «украинской печати» (про літературу – годі й говорити!), яка, звинувачує «Правда», вчасно «не раскритиковала порочного стихотворения» – перепало на горіхи за «извращения в идеологической работе» й іншим «областям искусства», зокрема і Київському театрові опери та балету, керівництво якого через згадані «извращения», видать, геть розперезалося: на столичній сцені «была поставлена опера «Богдан Хмельницкий», либретто которой, как у ж е отмечалось в «Правде», содержит серьезные ошибки». Не попустив безжальний судія і Рильському, який, як виявилося, «особенно захваливал» оте «идейно порочное», хоча, «как известно (ніщо не вислизне з поля зору непогрішимої «Правды»! – М. Л.), сам в прошлом…» Аж ось і висновок: «идейно-воспитательная работа с интеллигенцией на Украине поставлена с л а б о». І це, як незаперечно свідчить досвід російського більшовизму, не просто слова – попереду були 60-ті, 70-ті, 80-ті…

Далі

До змісту