Сентенції, що вказують на правду,
допомагають краще формувати звичаї.
Феофан ПРОКОПОВИЧ

Афоризм – один із найзагадковіших жанрів світового письменства. Ось уже яке тисячоліття він живе напрочуд активним життям. І авторським, і читацьким. Зміщуються, змінюються, а то й просто зникають ландшафти й формації письменства. Виникають нові його течії, стилі, манери, але афоризм залишається.
Більше того. Якщо в давніх і взагалі в “досучасних” літературах афоризм жив, входячи, переважно, у сюжетну та іншу архітектуру текстів, то кілька століть тому, на порозі так званого Нового часу, він, у бага-тьох авторських випадках ніби виокремився з традиційної “архітектури”, жанрово емансипувався і зажив цілком самостійним літературним життям. З’явилася – у кожній національній літературі – шерега письменників, які спеціалізувалися саме в новому жанрі – афористичному.
Відтак в уявній світовій бібліотеці маємо ніби “афористичну” полицю, що на ній постали, постають і, напевно, далі поставатимуть збірки – і навіть грубезні – афоризмів гросмейстерів, просто майстрів чи, принаймні, ентузіастів цього жанру.
Ось, нарешті, на цій полиці з’явилася збірка афоризмів українських авторів.
Кожний афоризм кожного із них, зрозуміло, має свій суто суверенний зміст і, відповідно, свою художню конструкцію. Але таке необхідне його “самостійництво” не тільки викликає, а й передбачає смисловий та стильовий зв’язки – з певною “афористичною” сумою. Інди-відуально-авторською. Національною. Нарешті – світовою...
Естетична кон’юнктура європейського афоризму за останні сто з чимось років склалася так, що у ньому чи не найбільше поціновується авторська особистість – та ще й вкрай гіпертрофована. Власне, відхилення особистості від усталеної норми. Аж до повного розриву із загальноприйнятим. Розриву доволі часто в режимі вже світоглядного скандалу. Афоризм Ніцше, Уайлда чи, скажімо, навіть Карла Крауса – то вже не просто “парадокс”, цей, загалом, необхідний за своєю синтаксичною чи семантичною ексцентрикою “одяг” певної групи афоризмів. То вже, передовсім, – агресивний пароль агресивного егоїзму. Який, ніби навперейми, вибігає назустріч тим чи тим масовим уявленням. “Потопаючого втопи”. “Ти ідеш до жінки? То захопи батога!” Шкода, звичайно, розпочинати ділову історико-літературну розмову про явище афоризму з цих знавіснілих ніцшевських імперативів. Але ми свідомо йдемо на це. Щоб на основі рішучої незгоди з останнім віднайти автентичну генезу й функцію цього жанру. Власне, його справжню буттєву сутність, що широчезною рікою розлилася по всьому світовому письменству. Від давніх часів до представлених тут сучасних авторів. Декотрі з них чи не дебютанти. Що, зрозуміло, не зайвий раз свідчить на користь активного життя жанру. Нагадує про тривку й по сьогодні його “біологію”.
Тож розпочнемо саме з того, що європейський афоризм останньої його генерації – від так званого “кінця віку”, себто, літературної та іншої субкультури останніх десятиріч XIX ст., до афористичної ж акробатики згаданого Карла Крауса чи його “жанрового” послідовника Теодора Адорно – то, головно, присмерки жанру. Присмерки, зазвичай, ефектно освітлені інтелектуальним блиском видатних персон тієї “вечірньої” культури. Але, на жаль, саме присмерки. І, всупереч славнозвісному гегелівському афоризму про “сову Мінерви”, яка, мовляв, вилітає саме “в присмерках”, навряд чи тій “сові” пощастить віднайти витоки жанру.
Давній світанок жанру – ото і є світогляд афоризму.
Структура афоризму – то його історія.
І навпаки...
З огляду на це поки що відсторонімося й від формальних визначень афоризму, що їх так багато у літературних словниках та енциклопедіях ХХ століття. “Афоризм – стислий вислів...” Так, афоризм справді має бути стислий. Як, зрештою, й епіграма, новела, анекдот і т. ін. Очевидно, епітет “стислий” потребує пояснень – і ґрунтовних.
Афоризм, далі повчають енциклопедії, – це ще й певна думка, лаконічно сформульована. Тоді чим він відрізняється від так званого “образу”? Цієї необхідної, обов’язкової клітини будь-якого художнього організму. А надто – словесного. Адже не випадково один критик мимохідь назвав літературу – “мисленням в образах”. Можна сперечатися з цією колись дуже популярною дефініцією Вісаріона Бєлінського. Її неодноразово спростовували. Але ж то неспростовний факт – обов’язкова присутність бодай якоїсь думки у навіть найменшій “молекулі” певного літературного тексту.
Зрештою, до фундаментальної “жанрової” істини несподівано, попри зовнішню наївність, наближаються ті визначення афоризму, які простодушно вказують на  “мудрість”. Як на невід’ємну його рису.
...1920 року, в Києві, геть поруйнованому війною, вийшла друком книга російського педагога німецького походження Моріца Міхельсона “Енциклопедія думки”. Насправді “енциклопедичний” збірник афоризмів. Десь, здається, чи не семи народів. Давніх і нових. Пан Міхельсон в “Енциклопедії думки” продовжив-завершив багаторічні зусилля свого колеги і теж німця Георга Бюхмана. Скромний берлінський гімназичний учитель усе своє життя поклав на збирання “мудрих думок” чи не з усіх сторін літературної карти світу. 1900 року побачило світ німецьке (двадцяте!) видання його “Крилатих слів”, які облетіли весь тогочасний шкільний і, зрозу-міло, видавничий світ.
Міхельсон і Бюхман та їхні численні послідовники, з їхніми різного обсягу й калібру “Збірниками” з обрядовою назвою “У світі мудрих думок” наголошували передовсім на присутності в афористичному полі саме “мудрості”. Здавалося б, та лексема – обрядовий риторичний жест упорядників-видавців. Але насправді то і є автентичний смисловий та естетичний ключ до афоризму. Абсолютний ключ до ядерної структури його змісту, його способу і вислову.
Людина, від самої своєї появи і по цей день, попри всі негаразди і катастрофи, відчувала і відчуває дивовижну усталеність і облаштованість світобудови. Саме як колосальної будівлі з дивовижною взаємоузгодженістю всіх її складників – рухомих і незворушних, ніби тимчасових і, вочевидь, вічних.
Давні міфології і спадкоємні першосвітоглядам релігійні системи поступово зафіксували ту усталеність. Ту небесну і земну архітектуру в усій її цілісності, у взаємодії всіх її складових. Це першоосмислення світу залишило ніби неозорий, але на диво “структурований” космос відповідних уявлень, супровідні їм обрядовість і тексти. Усні, а далі й писемні.
Отож, людина перших своїх “свідомих” тисячоліть, поставши перед фактом цілісності світу, – і відтворила її у безлічі геніальних словесних формул. Передовсім космологічних. Будь-яка з них, від аж найдавніших до плачу Ярославни, дивним чином нагадує нам пізнішу афористичну літературу.
А проте, порівнюючи давню місткість людської думки з її новітнім “лаконічним” оформленням, ми доволі необережно порушуємо ієрархію явищ. Це вже не “давнє” нагадує нам про “нове” й “новітнє”, а навпаки: новоєвропейський афоризм, у тому вигляді, в якому він кристалізується у Монтеня, Паскаля, Ларошфуко, Лабрюєра чи, скажімо, у нашого Касіяна Саковича, їхнього сучасника, постає як нескінченно віддалений, вже хоча й “перетворений”, але виразний відгомін давніх – дуже давніх – світоглядних систем. У тих чи тих знаках, образах, сюжетах, темах тощо віддзеркалюється мудра цілісність світу нашого. Його мудрість або, кажучи мовою того ж Касіяна Саковича, Пре-мудрість. Названа спочатку в “народній”, а потім і “фаховій” теології – “Софією”.
Згадані французькі й український автори – діти барокової доби. Яка, серед іншого, так полюбляла дзеркала і відлуння (улюблений ефект барокової музики). Світ як безнастанний процес, що у ньому одне явище віддзеркалює інше, відлунює ним... Відповідно і має постати необхідно лаконічний – задля полегшення та й збільшення його комунікативності – словесний “протокол” того опосередкування. “Велике дзеркало завжди затьмарює інше”. “Сни залежать від денних думок”. “Не особою гетьман, а військом є славний, // Також гетьманом – військо, і доказ то явний”. Це – саме Касіян Сакович. “Доказ то явний”, що тогочасний афоризм якраз переживав свою індивідуалістично-авторську, сказати б, “персоналізацію”.
Різне було в бурхливому житті галичанина Касіяна-Калліста Саковича. І ректорство у Києво-Братській, отже, православній школі. І, можливо, козацька шабля в молодості. І очевидна світоглядна криза, яка призвела спочатку до прийняття ним унії, а потім – до остаточного переходу в лоно католицької цивілізації. Сакович помирає капеланом у Кракові – якраз напередодні Хмельниччини. Одне слово, “хто собі який віз, живучи на цьому світі, приготував, на такому й буде заведений туди, куди його спрямує вирок Божий”. І взагалі – “На цьому минущого життя бойовиську смерть є найпевнішою, а далі що буде після смерті, не питай”.
Проте ця барокова українська біографія аніскільки не поменшила очевидний Касіянів пафос світу, що у ньому має невід’ємне місце певна впорядкованість. Якась, може, і не завжди зрозуміла, але абсолютна за своїм характером “каузальність”. Пафосність, віддзеркалена у згаданих афоризмах. Які за своєю семантикою є оформленням тієї причинності, впорядкованості і каузальності.
Барокова людина від Києва до Кадікса, з одного боку, переживає всі аж демонічні глибини розколеного, пошматованого антагоністичними пристрастями світу (його, за словами великого португальця Камоенса, “дисконцерт”). А з другого, тогочасна людина із надзвичайною силою відчуває якусь аж грізну гармонію його загальної структури.
Колись один мемуарист, який пройшов через табірне соловецьке пекло, розповідав про свою зустріч там з великим мислителем о. Павлом Флоренським (до речі, пов’язаним безліччю світоглядних ниток з київською бароковою спадщиною). “Знаєте, о. Павло завжди говорив – ніби афоризмами”. Але ж і шекспірівські діалоги – то теж ніби поспіль афоризми. А монологи в шекспі-рівських комедіях – то таки афористичні водограї. На відміну від монологів у шекспірівських трагедіях – тих страшних афористичних водоспадів…
Одне слово, XVІІ століття, мов о. Павло Флоренський, говорило афоризмами. Цими коштовними філологічними відламками давньої цілісної істини – Пре-мудрості. Того абсолютного Змісту, який, за спостереженнями і переконаннями, скажімо так, “досучасної” людини, насичував світобудову у всіх її виявах і напрямах.
“Софія” – це давній “портрет” світу, у вигляді ожіноченої персоніфікації його “мудрості”. І водночас, вживаючи математичний термін, – “алгоритм” цього світу. Відповідно вся сума текстів, витворених під таким світоглядним дахом, так чи так резонує, як колись казали, “софійністю”. У кожному своєму знаковому атомі...
Звідси й походить наша новоєвропейська ілюзія – ніби суцільної “афористичності” цих текстів. Тоді як насправді сучасний афоризм, цей дивовижний витвір світоглядної давнини, – у тому чи тому ступені, тій чи тій тональності, “просто” відлунює давниною. Якщо вдатися до спеціального терміну сучасної акустики, в афоризмі “реверберують”  (повторюються в режимі послідовного затухання) саме “досучасні” начала.
Колись Фрідріх Шиллер, досліджуючи техніку давнього епосу, писав, що часовою першоосновою епосу, головним часом, є так зване абсолютне минуле (приміром, троянська доба в Гомерових епопеях). “Абсолютне минуле” і диктує давньому поетові всі його вартості, сюжети, фабули. Сам спосіб виготовлення художньої тканини латиною – “текст”.
Афоризм, як бачимо, теж має власне  “абсолютне минуле”, своє буттєве “дно”, що на нього – й тільки на нього! – він опирається. І світоглядно, і художньо. У будь-якому “афористичному” випадку (за винятком, зрозуміло, тих, хто хвалиться своїм демонізмом, сум-нівною близькістю до того, що Гайдеггер, слідом за Ернстом Юнґером, колись назвав “нульовим меридіаном” сучасного нігілізму).
Без особливих коментарів: у романі-метафорі колумбійця Габріеля Гарсії Маркеса “Сто літ самотності” у маленькому креольському містечку раптово вибухає епідемія тотального забуття. І тоді мешканці Макондо, рятуючись од амнезії, вивісили на головній площі великий плакат із написом: “Бог – є!”
Такий напис, у режимі ніби кінематографічної подвійної експозиції, і проглядає в кожному афористичному, сказати б, “зображенні”, яке теж має потвердити, що “Бог – є!”
Зрештою, як уже зазначалося, в “кінці віку”, який незрідка прагнув до силуваного кінця багатьох позитивних устремлінь і тенденцій попередніх світоглядів, з’явився й афоризм, що на ньому, в режимі вже зовсім іншої, метафізично вкрай небезпечної “подвійної експозиції”, зловісно просвічує щось на кшталт: а “опонент Бога таки є...”, “Потопаючого втопи...”
І все ж таки – чому всі дороги з уявного великого міста давніх світоглядів, давньої словесності, а відтак і письменства вели до афоризму? Принаймні, до жанру, котрий під цією назвою був конституйований світовою літературою саме в XVII столітті?
“На все свій час, і година своя кожній справі під небом... час розкидати каміння і час каміння громадити” (Книга Еклезіастова, 3,1,5). Так говорив Проповідник Еклезіаст.
Книга Еклезіастова – одна з найбільших пам’яток давньої афористичної словесності. Четверте чи третє століття до Р. Х. Неймовірна напруга попередніх велетенських релігійних зусиль уже спадає. Адже, напевне,  людство не може  постійно жити на горішніх поверхах буття... Рано чи пізно воно таки сходить в його долини.
Але все ж таки треба зберегти бодай частку тих зусиль, певну міру його енергії.
Отож, на тогочасному Сході, в дуже великому хронологічному діапазоні його історії, і випадає у твердий “афористичний” осад незмірна мудрість того світу. Нагромаджена тисячолітнім спогляданням Пре-мудрості. Виникає, таким чином, спеціалізована літературна мудрість, яка бере початок саме з тієї містичної Пре-мудрості, але вже позначена свідомістю, ослабленою рефлексією й історією. Постає величезний східний масив такої словесності. Підкреслено афористичної за головною базовою художньою структурою. Хай не ображаються його фахові дослідники, але то вже немов “комікси” з грандіозних давніх світоглядів. Скажімо, Книга Еклезіастова у великому часі історії вже ніби трохи ближче до нас, аніж до Книги Буття... Не випадково сучасний нам песимізм безнастанно її цитує.
А проте і Книга Еклезіастова, і вся супровідна їй східна афористична словесність, попри очевидне пониження її онтологічної температури, все ж таки перебуває на тому майдані, де колосальними літерами написано: “Бог – є!” І на це в нашого сучасника, хоч би як він  прикрашав свій нігілізм цитатами з Еклезіаста, нема ради. Ні літературної, ні, тим більше, світоглядно-філософської. Сповнені нескінченної космічної меланхолії, давні афоризми водночас вкрай далекі від такого нині актуального “нульового меридіану”. “Бо марнота в численності снів, як і в марності слів, але ти бійся Бога” (Книга Еклезіастова, 5, 6).
Серед іншого, у Книзі, в якійсь моторошно особистісній інтонації, загадковим ліричним потоком занесеного до наших днів відчаю, сказано про те, що “жінка – гірша за смерть”. Що “пастка вона, її ж серце – тенета, а руки її – то кайдани!.. Хто добрий у Бога – врятований буде від неї, а грішного схопить вона!” (7, 26).
А проте тут геть відсутня позиція з позиченого саме з цих рядків пізнішого афоризму про “жінку” і необхідний “батіг” для неї...
І все ж таки – час розкидати каміння.
Каміння великих світоглядних споруд минулого.
І поступово від них залишаються виокремлені камені-афоризми. Лаконічні знаки-сигнали колись розлогих систем-положень.
Шлях від Книги Буття до Книги Еклезіаста, від попередньої світоглядної гіперсистеми до короткого сигналу-афоризму від неї і про неї – модельний і обов’язковий для всієї світової історії і відповідно світової культури шлях.
Велике залишається у минулому, але людство збе-рігає-таки пам’ять про нього через афористичну мініатюру...
Власне, мова йде про малодосліджений ще феномен самоорганізації культури, з особливим її компенсаторним механізмом, котрий дає змогу згадані великі втрати великих планів цієї культури відшкодувати на диво місткими її формами.
Що ж, це теж “Пре-мудрість” культури в її основоположних стратегіях. Спрямованих передовсім на збереження людського досвіду. Хай і через таку його ніби парадоксальну трансформацію великого в “мале”.
При цьому належить звернути увагу на один особливий акомпанемент давнього афоризму. Почасти проблематизований, а почасти просто втрачений у явищі, скажімо так, афоризму модерного. А надто наближеного до того “нульового меридіана”.
Знову про агресивне ніцшевське – про “жінку” і “батіг” для неї. Адже  то, по суті, – агресивне перетворення не лише згаданих рядків із Еклезіаста.
“Не вдар жінку навіть квіткою”. Це вже – із давньо-індійських “законів Ману”. Манавадхармашастра. Юридичний збірник початку нашої ери. Дві з половиною тисячі двовіршів-афоризмів. І кожен з них належало не просто пам’ятати, а й – виконувати.
Ото і є нині призабута особливість давнього афоризму. Який поєднує майстерну мовно-естетичну побудову з етичним імперативом. Таким афоризмом не лише милуються, його не тільки цитують – його ще й виконують.
Десять Божих Заповідей у Старому Заповіті. Затим настанови Нового Заповіту. І, нарешті, урочиста афористика Корану.
Першоістини світу викладені тут у спосіб короткого, незрідка аж грізного оклику. І мають вони не просто абстрактно-нормативний характер.
Вони вимагають від індивіда точного їх виконання.
Це обов’язково входить до структури давнього афоризму. І відповідно давнього буття. Повідомляючи тому й тому якості, чи не зовсім відсутні у нашому літературному побуті, продукція якого при зустрічі читача з тим чи тим її літературним текстом, створеним ніби у наказовий спосіб, зовсім не передбачає, щоб читач негайно кинувся виконувати імперативи того “тексту”...
Російський поет Тютчев у перших двох славнозвісних рядках свого вірша “Silentium” категорично вимагає “мовчання” як абсолютної норми індивідуального буття. А проте півжиття цей поет витратив на нескінченні, хай і  блискучі теревені в аристократичних салонах… І вже зовсім не збігається життєвий стиль, скажімо, Шопенгауера, цього “дрібного капіталіста, що філософствує” (Томас Манн), з понурою “нормативністю” його понурої афористики... Хочеш – виконуй закладені тут настанови, а хочеш – ні... Сам Шопенгауер, як промовисто свідчать його біографи, не хотів...
Отут і полягає велетенський вододіл поміж давнім і новим світоглядами. І, відповідно, поміж конкретним буттям їхньої афористичної продукції.
І все ж таки слід пам’ятати, що афоризм Нового часу – це унікальний в літературі відгомін часу попереднього.
Отож, Новий час, “розкидавши каміння”, почав, нарешті, і “громадити” його.
1500 року Еразм Роттердамський уклав збірку давніх, переважно античних, висловів. Уклав у світі, який уже хутко ставав “новоєвропейським”. Той збірник – “Agida” – безсумнівно допоміг, передовсім у XVI столітті, становленню новоєвропейської афористики. Серед іншого, допоміг становленню й української афористики, барокова доба якої відлунює тим античним текстам.
То була доба, коли на карті цілісної християнської Європи з’явився неуникний візерунок кордонів національних держав. Спочатку Європа, а вже після Французької революції і весь світ починає процес повсюдної національної самоідентифікації.
Виникає, зрештою, світовий концерт підкреслено національних культур.
Сваряться при цьому народи, дуже сваряться. А проте в основі тих культур залишається єдиний світоглядний канон: прихована, але наскрізно єдина ціннісна система, усе ще діє, у підвалинах вже нової історичної будови.
Відповідно, іншими стають історичні доля і функція афоризму. Відтак він, за всієї своєї лаконічності, фактично виконує обов’язок попередніх великих світоглядних систем. Які, попри всю грандіозність, або ж взагалі зникають, принаймні на європейських обріях, або ж замикаються у конфесійних межах.
От чомусь саме тоді і з’являється європейська фаланга майстрів і навіть гросмейстерів афоризму. Фаланга, яка ніби наїжачилась “семантичними” списами часто просто-таки геніальних висловів.
Приміром, “Думки” Блеза Паскаля.
Свого часу Марсель Пруст пропонував, щоб його сучасник замість ранкової газети знаходив у своїй поштовій скриньці ті “Думки”. Ці “Думки” виникали у час, коли в Європі вже не бракувало газет, хай ще примітивних. Однак, афоризм саме тоді починає своє смислове протистояння довколишньому часові. Він нагадує про одвічні – “не газетні” – цінності в “умовах людського існування” (вислів Паскаля з тих “Думок”).
Ось тут і придалася місткість афоризму. Його підкреслено лаконічний характер. Його “стисла”, але вкрай комунікативна стратегія...
Тож Еразм із Роттердама добре знав, що робив, збираючи і видаючи античні та інші “приказки”. Які, врешті, зіграли величезну естетичну роль у подальшому становленні афористичного жанру європейських літератур.
Належить зрозуміти, що в прадавні часи по суті ще не було“фольклору” у сучасному розумінні. А була певна міфологічно-світоглядна система, яка обіймала рішуче весь той чи той людський колектив.
Кажуть, що нібито Арістотель першим почав збирати “приказки”. Але насправді культура звернула на них увагу доволі пізно. І от уже “Дон Кіхот” – переповнений народними приказками. Переважно у Санчовому викладі. Так виникають передумови для зустрічі “авторського” афоризму і народної приказки.
Афоризм, обережно кажучи, це за походженням – “інтелігентська”, “персоналізована” приказка. Тобто приказка, яка має автора… Характерно, що Еклезіаст чомусь вдає з себе царя Соломона, який жив за багато століть до нього, а творець чи не сучасних Еклезіастові “Законів Ману” вдає першолюдину Ману, який, може, взагалі не жив... Отож, афоризм – то вже персонально-авторський акт.
А приказка – необхідно імперсональна. Колективний інтелектуально-естетичний продукт. Який так само, як і афоризм, вказує на найістотніше в “умовах людського існування”. Але вже під обов’язковим кутом тієї колективної, отже конкретизованої у якомусь національно-естетичному напрямі поведінки.
Приказки – дивовижно точне знакове свічадо пове-дінки тієї національно-естетичної спільноти.
Ось так світовий афоризм, раніше трохи “космопо-літичний”, і познайомився, сказати б, з національним афоризмом. З приказкою. І багацько у неї навчився.
Власне, національне оформлення європейського афоризму починається саме у могутній “пареміологічній” тіні (пареміологія – історія і теорія приказки). Геніальна місткість приказки та її обов’язковий “місцевий колорит” (власне, національний характер) могутнім диханням наповнює обшири європейського, а потім уже і світового афоризму. Відтак афоризм уже постає як явище національних культур.
Тут, у пропонованому збірнику афористичної укра-їнської культури сто авторів (зрозуміло, доволі умовне число вітчизняних представників жанру: насправді їх, на щастя, незрівнянно більше) маніфестують весь потенціал, усі особливості і всі можливості афористичного жанру. Від київсько-руської і барокової старовини до найзлободеннішої, аж “постмодерністської” сучасності.
Годі у цій велетенській суті шукати якісь спеціальні – наскрізні характеристики. Український автор вповні виявляє тут свою необхідну, природну несхожість з іншими колегами – по національній афористичній академії. І чим ближче до сучасності, тим ця несхожість виразніша. Перепрошую, трохи аж скандальна у своїх відмінностях.
Проте є в цьому національному афористичному Монблані єдине його світоглядне підніжжя, спільне для всіх представлених тут авторів. Від Івана Вишенського до Івана Драча. Від Івана Котляревського до Івана Франка. Від Климентія Зиновіїва до Оксани Забужко і Євгена Ященка. Десятки імен. Сотні й сотні афоризмів. За всієї своєї семантичної і синтаксичної розмаїтості вони виконані саме у світоглядному полі повсюдного національного переконання у наявності Істини. Ось таки справді перед нами книга, що так нагадує той знаменний напис на головному майдані маркесівського Макондо “Бог – є!”
...На початку 1912 р. М. Пунін, один із найблискучіших представників петербурзького “срібного віку”, занотував до щоденника: “Пам’ятай же, що нема істини”. Що ж, якщо істини нема, а є тільки безоглядний людський волюнтаризм, який ставить себе на місце істини, то не буде і всього іншого! Окрім, зрозуміло, неодмінно жорстких сеансів цього волюнтаризму. В одному з яких і загинув трагічний автор того теж по-своєму трагічного афоризму.
Автори пропонованого збірника, попри всю свою інколи аж гротескну несхожість один на одного, глибоко переконані: істина – таки є!
В цьому й полягає, власне, скільки болючий, стільки ж і головний нерв цієї книги. Спрямовуючи рішуче всі  зусилля її авторів у бік тієї Істини, що її, може, як і праведників у апокаліптичному сні Родіона Раскольникова зі “Злочину і кари” ніби ніхто ніде й не бачив. Але вони все ж таки – є:
“Іди – і обрій розшириться!” (Дмитро Арсенич).
“Дух часу: послати всіх до чортів і кинутися до Бога” (Флоріан Боднар).
“Усякий знає:  хто солодко живе – той гірко умирає” (Левко Боровиковський).
“Неправді властиво не стояти на одному місці” (Іван Вишенський).
“Є каяття, да вороття немає” (Леонід Глібов).
“Заборони релігію – опіумом стане наука” (Володимир Голобородько).
“Де плачуть, там немає вже краси!” (Павло Грабовський).
“Прославитись ми можемо тільки смертю” (Олександр Довженко).
“Замість слухання в собі Vox  Dei – прислухування до змінного Vox populi” (Дмитро Донцов).
“Господи! Як грішно бути завжди праведним!” (Євген Дудар).
“Відходити вчасно – то теж, що не кажіть, знак богообраності” (Оксана Забужко).
“Легенди бувають правдивіші за історію” (Павло Загребельний).
“Буде милість твоя зайва, коли суд лукавий” (Семен Климовський).
“В тьму сонце не перейде” (Михайло Козачинський).
“Не все в цьому світі є, що може бути” (Георгій Кониський).
“Всі слова уже були чиїмись” (Ліна Костенко).
“У природі нічого не зникає, крім самої природи” (Андрій Крижанівський).
“Звиклі до темряви сліпнуть від світла” (Андрій Коваль).
“Шукай у власних глибинах” (Юрій Липа).
“Руїна одного у нас сьогодні потягне за собою руїну іншого завтра” (В’ячеслав Липинський).
“Не маш любви, не маш згоди” (Іван Мазепа).
“Беріть мене, глибини, бо вас не збагнути” (Іван Максимович).
“Хто має уші – хай слуха! Хто має серце – люби!” (Олег Ольжич).
“Через каяття – до нових перемог!” (Олександр Перлюк).
“Кожна частина Землі є центром Землі” (Лев Силенко).
“З видимого пізнавай невидиме” (Григорій Сковорода).
“Для землі не бажайте позбутися неба” (Мелетій Смотрицький).
“Якщо болить серце – тобі, друже, поталанило” (Василь Стус).
“Вміти сказати “ні”, коли від тебе вимагають “так” (Олена Теліга).
“З рук смерті люди дістають безсмертя” (Леся Українка).
“Шукай краси, добре шукай! // Вона є все, вона є всюди. // Не йди в чужий за нею край, // Найперш найди її в своїй груди” (Іван Франко).
“Воля до влади – то вічно голодна воля” (Назип Хамітов).
“Без правди горе!” (Тарас Шевченко).
А спільним знаменником процитованих афоризмів є такий вислів Стефана Яворського: “Мудрість, отже, сильніша у світі над силу, // Бо не дасть їй смертельну розрити могилу”.
Не забуваймо, що цей, по суті, одностайний світоглядний пароль нашої еліти всіх її часів, поколінь, цехів і напрямків, отаке наскрізне її гасло – постали в Україні, що її найбільший аристократизм у всі і на всі часи – полягав у невимовних стражданнях та катастрофах,  чиї страхітливі параметри ще не обчислила до кінця жодна статистика. Бо її суворо раціональний науковий апарат просто розбивається біля підніжжя тієї неозорої і загадкової ірраціональності, яка час від часу, у режимі якоїсь диявольської періодичності, оволодівала цією країною. Що ж, можна було впасти у відчай. Відкрити ті двері, за якими залишилось, здавалося б, кілька світо-глядних кроків до того “нульового меридіана”, що на його модерному західному узбіччі розбилося стільки геніальних воль. Інтелектів. Художніх обдаровань.
Ні!
Фундаментальний висновок, що його зробила Україна у своєму афористичному набутку, перебуває, як бачимо, у буттєвому полі світового світла. А не на боці його демонічної альтернативи.
Дуже ризиковано прогнозувати майбутнє. Надто – нині. Але, принаймні, оці афоризми, оці іскорки вітчизняної Пре-мудрості, зібрані докупи, можна і треба взяти з собою – на дорогу в майбутнє...
І ще одна особливість українського афоризму, яка засвітилася вже у Котляревського, який перший упритул зустрівся з українською народною стихією. І найперше – з її гумором.
Гумор української афористики – очевидний, невідпорний, і водночас тримається берега.
Ще Олександр Блок у ті ж часи, коли було сказано-написано: “Пам’ятай же, що нема істини!”, – з тривогою, а то й з відчаєм писав і говорив, що довколишній світ заполонила іронія. Нещадна до будь-яких сталих критеріїв “умов людського існування”. Гумор у цій книзі дуже часто винахідливий, іноді аж віртуозний, але у жодному разі не збивається до іронії такого типу.
А тим більше у бік її “постмодерного” нащадка – чорного гумору.
В американця Амброза Бірса, майстра похмурих сентенцій, є збірки афоризмів з промовистими назвами. “Словник циніка”, “Словник диявола”.
Україна не має афористики такого типу. І це, по суті, добра ознака. Було б дивно, якби на берегах Дніпра, Збруча або ж “зачарованої Десни” хтось би та загаласував: “Потопаючого втопи” і т. ін. Не той тон, не та країна. Україна витратила чи не весь свій Новий час на боротьбу з довколишнім середньовіччям. Та ще й у вкрай брутальних його формах і спазмах.
Отож, національного часу на такі ігрища з дияволом нема.
Має бути достеменно позитивна робота заради майбутнього. Що від нього цю країну знавісніла історія час від часу – від лихого до ще гіршого – відлучала. Як це робилося – про те можна дізнатися зі специфічної групи наведених тут афоризмів національно-революційного плану і чину. Ті афоризми – то вже, схоже, не так полі-тика, як крик болю людини, з якої знімають шкіру. А вона, скільки може, опирається… Читайте! Думайте!
Та, на жаль, ми не поспішаємо – думати і читати. Хоча,  загалом, і поспішаємо. Це і зауважив Остап Вишня: “Кияни – народ хороший, тільки їм усім дуже ніколи”.
Власне, це дуже обережна, але й дуже точна формула тієї не лише “київської”, а й вселюдської суєти. У якій, ніби з диявольської намови, в режимі безнастанного побільшення тієї суєти (філософи називають це “відчуженням”), пропадають у непам’ять великі світоглядні стратегії, що саме з них колись дебютувала людина як людина.
Але, всупереч тій планетарній і нібито “національній” суєті, культура виробила оцей, здавалося, малий свій жанр, який, насправді, безперестанку і доволі успішно, нагадує про великі завдання і можливості людини.
Комунікативна здатність афоризму дивовижна. На це звернув увагу ще Гомер в “Іліаді”. “Епeа птepoeнтa”. Крилаті слова.
Саме тому слова, уникаючи зайвого інформаційного галасу, а то й легко долаючи його, перелітають від людини до людини. Від народу до народу. І здійснюють свою комунікативно-інформаційну функцію. Зрозуміло, і всередині кожного народу.
Тут – українського.
І теж – переконливо.
Колись теорія інформації спробує обрахувати кількісні характеристики такої циркуляції.
 А проте, все ж таки, в афоризмі головне для його адресата – не тільки прислухатися до відлуння у ньому тих чи інших абсолютних сенсів світу цього, а й спрямувати саме своє буття назустріч тим сенсам.
Світ буде порятований, якщо слідом за добрим афоризмом одразу поставатиме відповідна йому добра читацька, власне людська, поведінка.
Почнемо з цієї книги?..

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ,
доктор мистецтвознавства, професор