З усіх видів народного мистецтва пісня чи не найглибше розкриває багатство душі народу, його творчі сили. Тому при описах того чи іншого народу завжди багато уваги займає питання, яке місце в його духовному житті посідають поезія, пісня, музика, здатність творити духовні цінності. Здавна народна пісня враховується при визначенні історичного обличчя нації, її місця у світовій культурі. Якщо хочете судити про творчу індивідуальність народу, про те, що в нього найпотаємнішого, найціннішого, то найкраще можна досягнути цього, вивчивши його народні пісні. Так говорив визначний французький письменник Ромен Ролан, подібно висловлювалися й інші визначні діячі світової культури...

У всіх слов'янських мовах збереглося й живе слово "пісня", яким визначається жанр поетично-музичної масової творчості. Це означає, що термін цей виник у давню епоху слов'янської єдності і зберіг за собою первісне значення аж до сьогодні. Пісню у ті давні часи співали, ведучи хороводи під час гуртової праці, на весіллях, уродинах і на похоронах. Про це маємо згадки в давніх записах іноземних істориків та мандрівників. Іноземці ще до створення Київської держави в описах життя "русинів" звернули увагу на дивну для них рису цих мирних людей: вони за різних нагод співають пісні і дуже опоетизовують навколишню природу — гаї, дерева, рослини, озера. Константин Багрянородний (X ст.) розповідає, що на острові Святого Георгія був священний дуб, "якому руси приносили жертви". У літописних записах є свідчення, що слов'яни поклонялися криницям, озерам, гаям, лісам. Тож не дивно, що у слов'янських, і зокрема українських піснях найдавнішого походження, таке велике місце посідає опоетизована природа.

У VII — Х ст. у Європі і країнах Сходу складається думка про слов'ян як про людей, що люблять музику, пісню, танець, мають пристрасть до мистецтва і художнього промислу. Так, арабський мандрівник Ахмед Ібн-Фадлан       (X ст.) був якось присутній на похороні "знатного руса" і досить докладно описав цей ритуал. З померлим русом, розповідає арабський письменник, мали поховати й дівчину. Прощаючись із подругами, вона "заспівала довгу пісню". Що це була за пісня, Фадлан не пояснив. Можливо, дівчина співала про героїчні діла "знатного руса", а можливо, прощалася із світом.

Є ще одна дуже цікава подробиця у його описах похорону: у тимчасову могилу покійника близькі й друзі поклали "гарячий напій", плоди і лютню". Пригадаймо, що й козаки, ховаючи своїх героїв співців, клали в могилу (чи на могилі) кобзу або якийсь інший музичний інструмент.

Дуже цінні відомості про музичні інструменти слов'ян знаходимо у "Книзі добрих скарбів" (930 р.) арабського письменника Ібн-Даста, який скористався також писемними творами інших авторів. Він засвідчує,  що слов'яни люблять музику, мистецтво. "Є у них різного роду лютні, гуслі і сопілки, їх сопілки на два лікті (завдовжки), а лютня їх восьмиструнна". Це дуже цінне свідчення, бо з нього довідуємося, що стародавня  кобза мала вже й восьмиструнний стрій. Для тих часів це велике досягнення.

Наведені факти засвідчують, що слов'янські племена ще в добу формування і зміцнення  Київської держави мали і в Європі, і в Азії добру славу як музиканти, співці, творці пісень, як здатні до художніх ремесел. Пізніше ці прикмети стали характерними рисами майже кожної слов'янської нації. Тривкі творчі традиції принесли цінні плоди...

На багатство української пісенної поезії в Європі звернули увагу ще за доби Відродження. Мистецтво тієї доби прагне до реалізму. В суспільному житті виявляються демократичні тенденції, а це загострює увагу до народу, творця і носія пісні.

Найбільшим і найталановитішим заступником народної пісні за доби Відродження був відомий французький учений-гуманіст Мішель де Монтень (1533—1592), родоначальник жанру есе. Монтень чи не перший підкреслив естетичну вартість народної пісні, взагалі народної поезії, витвору людей, що живуть природним життям. Він же один із перших у своїх "Досвідах" розповідає про окремі епізоди з історії України.

Апологетика природи й природності в житті й  мистецтві була характерною для поглядів багатьох діячів культури й науки доби Відродження. А оскільки для цієї доби було характерним пізнати якомога більше нових світів, то й українські пісні стають об'єктом зацікавлень насамперед тих  народів, які мали безпосередні контакти з Україною.

Доба Відродження, пробудивши інтерес Європи до Україна, принесла й перші записи текстів українських пісень ("Дунаю, Дунаю" — у граматиці чеського ученого Яна Благослава) і фрагменти нових записів українських мелодій (у чеських збірниках духовних пісень). Тоді ж Ян Благослав у примітці до тексту української пісні подав дуже цікаве свідчення: "Є у тій мові пісень та віршів або рим багато... Мають багато метафор та інших фігур". З цього виходить, що півтисячі років тому на Заході про українську пісню уже "ходила добра слава", і залетіла вона туди не через письмо, а була наслідком живого зв'язку українського народу з його сусідами.

Багато місця займає українська дума і пісня у польських джерелах доби Відродження, а також у німецьких, особливо лютневих табулятурах, де збереглося кілька записів українських мелодій то під заголовком "козачок", а то й просто як "рутенські" танці чи приспівки (коломийки). Як засвідчують листи французьких духовних осіб ХVІІ ст. до короля, пісні українських козаків-невільників справляли на європейців велике враження. Українські думи сприяли виникненню не тільки поетичних жанрів під такою ж назвою (у Польщі), а й музичних творів, що також називалися "думи". Починаючи з XVI ст., в Європі вже говорять про українську пісню з пієтетом.

У добу Просвітництва інтерес до народної поезії узагалі, а зокрема й до української, на Заході дещо послаблюється. У Польщі українськими думами й піснями цікавляться тільки деякі літератори й історики, у Франції інтерес до України підтримують історики, філософи, зокрема Вольтер. У XVIII ст., мабуть, найбільше "описів" і довідкових видань про українців з'являється німецькою мовою. У них не обминається і культура та фолкльор, хоч, звичайно, з розвитком капіталізму Європа все більше приглядалася до природних багатств, до економіки прославленого краю козаків. Згадується і про те, що українці веселі, співучі, привітні і дуже люблять музику та пісню. Про думи та пісні України ще на початку XVIII ст. з захопленням говорить відомий німецький поет Ф. Гаґедорн, у своїх подорожніх записках (1787) Галемард про українські пісні говорить як про відомі і давно прославлені в Європі. За свідченням     Я. Штелліна, українська бандура в середині XVII ст. була "добре відома в Німеччині". Нарешті, в 2-ій пол. XVIII ст. з'являється перший переклад (І. Міллера) української історичної пісні німецькою мовою. Наприкінці XVIII ст. публікуються переклади українських пісень французькою, англійською мовами. Почався новий період знайомства чужоземців з українськими піснями в перекладах мовами народів світу. Музична творчість України проникає у духовну культуру інших народів.

Загальновідомим є те, що в надрах Просвітництва зародилися перші паростки романтизму, тієї течії у суспільному і мистецькому житті народу, яка виявила особливу прихильність до народної поезії.

Народна пісня стає джерелом для письменників, стимулом розвитку літератури.Велику популярність серед романтиків мали ідеї Й. Гердера (1744—1803), одного з найбільших прихильників і популяризаторів народної пісні.

Гердер висуває тезу, що початки історії і мистецтва слід шукати в середовищі простого народу. В народній поезії, зокрема піснях, закладена душа народу. Народні співці, барди, кобзарі є голосом народу. Народна поезія являє собою велику історичну і естетичну цінність, вона — засіб "братання народів", її треба записувати, видавати, вивчати. Голоси пісень — це світова симфонія. Ідеї Гердера полонили багатьох, зокрема й Ґете, який також починає записувати народні пісні. На думку Гердера, чим ближче до природи стоїть народ, тим вища і цінніша його пісня. Таким народом він вважав українців і всіх слов'ян, у зверненні до яких Гердер закликає боротися за самобутність, звільнитися від ланцюгів рабства — "і ви зможете користуватися вашими прекрасними землями від Адріатичного моря до Карпатських гір, від Дону до Мульди, справляти на них ваші стародавні свята мирної праці і торгу" ("Ідеї до історії людства"). Про минуле слов'ян і місце їх у європейському світі Гердер висловлюється кілька разів і висуває т. зв. концепцію "голубиного народу", яку сприйняли й інші вчені, зокрема Коллар. У книжці "Ідеї філософії історії людства" (ч. І, кн. XVI, розділ IV) Гердер охарактеризував слов'ян як народ гуманний, гостинний, мирний і волелюбний, противник усякого насильства, як схильного до мистецтва, музики, співу, а українській пісні і думі пророкував великий успіх. Це особливо сприяло зростанню інтересу європейських народів до творчости народу України. Поза слов'янським світом українська народна поезія найбільше
зацікавлення викликала в Німеччині, Австрії, де перші переклади з'явилися ще у XVIII ст., а найбільшими її пропагандистами були Й. Гердер, Й. Венціґ, X. Тідґе, К. Вальдбріль, Ф. Боденштедт та ін.

Досі вважалося, що англійська громадськість зацікавлення "варварським Сходом" виявила найпізніше, та виявлені нами нові матеріали спростовують це, і ми можемо ствердити, що Англія була в числі перших прихильників і популяризаторів українських дум, балад і пісень. Ще у XVIII ст. були спроби публікувати українські пісні англій-ською мовою. У Лондоні 1816 року вийшла перша нотна збірка російських та українських пісень англійською мовою. Це взагалі була перша збірка слов'янських пісень на Заході Європи, видання сербських пісенних зразків з'явилися 1827 р. Переклади дум і статті про них також з'явилися уперше англійською мовою 1840 р. У Франції україн-ська народна поезія набувала слави у зв'язку з популяр-ністю козацтва і козацької теми в літературі (П. Меріме).

Через Англію ще на початку XIX ст. слава про україн-ську пісню прийшла і до США та Канади, де про неї написала прихильні статті Тальві. Про красу української народної поезії пишуть також Ю. Словацький, А. Міцкевич, Й. Шафарик, Я. Коллар, В. Ганка, до її джерел звертаються композитори В. Бетховен, Ф. Ліст, М. Глинка та інші митці початку XIX ст.

Доба романтизму звеличила і примножила славу української думи та пісні, спопуляризувала кобзарів-бандуристів як живих рапсодів слов'янського світу. Відомий німецький дослідник Г. Адам звернув увагу на те, що жодна європейська країна не дала так багато поетичного матеріалу для романтизму, як Україна. Романтизм вбачав у природі матеріальне підґрунтя поезії кожного народу. Багата, кольористична, лагідна природа України, за їхніми твердженнями, породила таку ж народну поезію. На Україні, як писала Тальві, кожне дерево, кожна билина, кожна гілка мають своїх поетів, а історія народу надала пісні й думі своєрідного змісту. "Під брязкіт зброї народ ставав музикальним", — пише канадський дослідник Тальві.

Романтизм розбудив також великий інтерес до перекладання українських пісень різними мовами світу. Романтики проголошують культурний обмін між народами природним станом загальнолюдських взаємин...

Європейська література доби романтизму розвивається під великим впливом ідейно-естетичних принципів народної пісенної поезії, не обходячи й скарбів українського фольклору (письменники "української школи в польській літературі", німецькі, австрійські, французькі, чеські, словацькі, словенські прозаїки, поети, драматурги).

Авторитету пісні, завойованого в добу романтизму, вже ніхто не може похитнути, її трактують як мірило ступеня розвитку культури народу. Одною з провідних думок філософії позитивізму (XIX ст.) було заперечення можливості проникнути в суть речей, отже, завдання науки, мовляв, тільки описувати, систематизовувати їх. Пісня також стає об'єктом опису і систематизації, науковим документом, а не явищем мистецтва. Естетичний критерій при вивчені пісні відходить на другий план, навіть для культурно-історичної школи. Тому майже всі дослідники, які писали про історію розвитку світової цивілізації, про культуру народів, вдавалися і до пісенних джерел як документів духовної еволюції людства. Поряд із пісенним матеріалом, зібраним з усіх континентів, широко використовується і українська, переважно обрядова, пісенна творчість. Нею послуговуються як ілюстративним допоміжним матеріалом автори загальних етнографічних праць про Україну або окремих  її етнографічних територій (французи А. Мільєн, Л. Ле- же, барон Де Бе, англійці В. Ральстон, австрійці й німці     Р. Кайндль, Г. Бідерман, чехи Ф. Ржегорж, В. Полєвка та ін.). З публікацій В. Ральстона деякі українські матеріали були внесені до популярної роботи Д. Фрезера "Золоте руно" (1890).

Значне місце займали українські думи і пісні як матеріал для порівнянь у працях історико-філологічного характеру В. Ягіча, Ф. Міклошича (про епос і епічний стиль) або Б. Хаджеу. В процесі таких зіставлень ясніше вирізьблювалися обличчя українського пісенного фольклору, вироблявся погляд світової наукової громадськості на питання про місце і значення української народної поезії в загаль-ній системі світової культури.

У 2-ій пол. XIX ст. з'являються спроби європейських учених і літераторів дати ґрунтовну характеристику української народної поезії, особливо історичної. 1874 р. у Києві побував французький учений А. Рамбо, де слухав народних співців і кобзарів (Вересая), а наслідком цього з'явилися його ґрунтовні розвідки про епос ("Епічна Русь"). Тісні зв'язки з Україною і українськими діячами мали італійці А. де Губернатіс, Д. Чамполі, англієць В. Морфілл, німець П. Кремер (який також слухав спів Остапа Вересая і висловив оригінальні погляди на думи), француз Де Бе, чехи Л. Куба, Ф. Ржегорж, словак  Й. Абрам, угорець Я. Ердеї та багато інших визначних діячів культури. Їхні праці вже мають узагальнювальний характер.

У 2-ій пол. XIX ст. за межами України широко обговорюються фольклористичні видання. Добру славу завоювали видання пісень В. Антоновича та М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Рудченка, Б. Грінченка, "Етнографічний збірник'ebогічними розвідками про українську народну поезію у ті часи з'являються й музикознавчі праці, в яких порушувалися досить важливі питання, пов'язані з вивченням специфіки української народної музики та її мелосу (роботи чеха Л. Куби, англійця Ф. Бартілетті, німецьких та австрійських музикознавців).

Від добірок у періодичних виданнях до окремих збірок — так можна сказати про стан публікації перекладів українських пісень і дум икознавців).Від добірок у періодичних виданнях до окремих збі-   рок — так можна сказати про стан публікації перекладів українських пісень і дум мовами народів світу в ХІХ ст. Пісні та думи, підібрані за жанровим або тематичним принципом, часто зустрічалися на сторінках чеських, словацьках, угорських, французьких, німецьких, данських, дещо менше англійських, сербських, італійських та інших періодичних видань. Більші або менші публікації пісень і дум з'являються майже всіма мовами народів Європи, водночас українські пісні дедалі більше проникають у побут простого люду і в репертуар народних хорів, особливо сусідніх держав.

Перекладаючи пісні, поети прагнуть увести її до хати свого народу вже якоюсь мірою опрацьованими в дусі мистецьких традицій своєї нації. "Народні пісні поза рідною хатою, — писав італієць Д. Пітре, — усе одно, що гості, яких запрошують до родинного вогнища, запропонувавши їм попередньо переодягнутися"¹. Переодягнуті — деякі з них цілком акліматизуються в чужому середовищі, а деякі лишаються тільки ріднею або знайомими. Так акліматизувалися у Данії переклади українських пісень Тора Ланге, у Німеччині — А. Тідґе, у Канаді і США переклади відомих і невідомих авторів. Принагідно скажемо, що на цьому ґрунті пісня і дума інспірували зародження україністики в багатьох країнах Європи, зокрема в Румунії, Угорщині, Данії, Італії тощо.

Європейська фольклористика 2-ої пол. XIX ст. у своїх наукових пошуках намагалася тримати в полі зору здобутки творчості багатьох народів світу. Зіставляються теми, мотиви, образи, музичні стилі пісень, витворених протягом багатьох століть. Як до української пісенної творчості ставилася світова громадськість, можна судити з таких слів визначного німецького ученого Р. Вестфаля: "Літературна естетика, прийнявши українську пісню в коло світових порівняльних досліджень, визначить їй безумовно перше місце між народними піснями цілого світу".

На початку XX ст. концепція фольклору в культурі європейських народів зазнає певної девальвації, і хоч підноситься на досить високий рівень (наприклад, у Франції), усе ж пісню дехто, особливо з табору т. зв. модерних літературних течій, намагається трактувати як народний примітив. Треба сказати, що українська пісня за цих обставин не втратила своєї доброї слави, здобутої у добу романтизму. Її змістовність і краса, незаперечне народне походження були великим аргументом на користь тих, хто обороняв художньо-естетичну вагу народної поезії.

Виконання цих пісень ще більше утверджувало їх красу й силу. У XIX ст. хорові співи українських пісень у Європі були випадкові й рідкісні. Чули їх у Чехії, частково в Німеччині, а загалом український хоровий спів був практично незнаний, хоч і охарактеризований кількома музикознавцями, зокрема Л. Кубою. Сенсаційними стали виступи хору О. Кошиця 1919 р. Європа ніби заново відкривала "музичні скарби" українського народу. "Нововідкритий Сфінкс", — так писали про неї швейцарські газети, — "правдивий скарб невідомої досі літератури", "золотий потік мелодій класичної простоти" — такими й подібними висловами пересипані статті базельських газет, що писали про українську пісню як про "великої ціни дари". Заголовки статей сімнадцяти лондонських газет у лютому 1919 р. мали майже всі такий характер: "Музика великого чару", "Блискучі українські пісні" і. т. ін., а концерти української пісні величалися як "мистецький бенкет". Особливо великий успіх мав "Щедрик" в обробці  Леонтовича, названий в Англії "Новорічною серенадою"."Україна має правдиве, велике мистецтво", "Україна — рай народної пісні", "У піснях лунає ввесь зміст України", "Український народ може бути гордий своєю піснею", "Україна — країна пісень"... Такими й подібними висновками і заголовками рясніли тоді газети й журнали Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Австрії, Швейцарії після того, як там почули живий голос пісень з України. Творчість українських композиторів М. Лисенка, В. Леонтовича, К. Стеценка та інших фахівці Європи називали "новим словом у музиці". Українська пісня знову заохотила декого на Заході повернутися до музичних джерел народу.Активними пропагандистами української народної музики у світі на той час були також визначні митці — С. Крушельницька, О. Руснак, О. Мишуга, М. Менцинський, які у програми своїх концертів за кордоном постійно ставили народні пісні...Державна заслужена хорова капела "Думка" перше турне за кордон здійснила 1929 р. Французька преса писала тоді про неї як про "капелу всесвітньоєвропейської слави" — і значну частину її репертуару ("Веснянка", "Щедрик", "Дударик", "Заповіт" і ін.) французька фірма "Колумбія" записала на грамплатівки.
<...>
Українські композитори знайшли ключ до поєднання професійної і народної музики, виробили властиві естетичні засоби творчості в цьому напрямку й були для закордонних музикознавців та композиторів, для всієї громадськості таким же несподіваним відкриттям, як і взагалі українська пісня, народна музична культура. [...] Отже, на різних етапах розвитку суспільного життя світ по-різному сприймав українську пісню і думу: то як екзотику маловідомого народу (доба ренесансу), то як нові варіанти гомерівського епосу (доба романтизму), то як зразки природної поезії, то як етнографічний матеріал для наукових народознавчих студій... Але чим більше пізнавали, тим більше говорили про них як явище мистецтва; поетичний аспект з часом займав у наукових дослідах і літературних публікаціях усе більше місця і уваги.Які ж питання найчастіше обговорювали іноземні діячі культури у зв'язку з вивченням української народної пісенної творчості? Перше — місце її у світовому культурному процесі. Українська пісня і дума стали предметом розмови за межами нашої Вітчизни ще в XVI ст. Та найтривкіша слава приходить до неї за доби романтизму (на початку XIX ст.). коли світова культура виявляє великий інтерес до естетики фольклору. Тоді якраз вийшли перші збірники українських дум та пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського. Яке враження справила українська народна поезія на Західну Європу після появи перекладів з цих збірок, найкраще передала американська письменниця і перекладачка Тальві, приятелька Ґете: "Виняткова краса козацької поезії вразила літературний світ". Цими словами можна було б охарактеризувати й подальші етапи ознайомлення народів світу з нашою піснею — аж до XX ст. Про український народ говорять як про народ поетичний і музикальний, намагаються дошукатися причини такого явища. Ще 1816 р. автор передмови до збірки "Російській трубадур, або Збірник українських балад" (Лондон) писав, що Україна "є колискою народних мелодій". Читаючи лекції паризьким студентам, А. Міцкевич назвав Україну "столицею ліричної поезії", яка звідси розходиться по цілому слов'янському світі. Збірці пісень і дум у перекладі німецькою мовою Ф. Боденштедт дав назву "Поетична Україна", і з таким епітетом наша земля іде з тих часів по всьому світу. "Колосальна співуча країна" — так швейцарська преса писала вже у XX ст. про Україну у зв'язку з виступами Українського хору. Якщо взяти і переглянути періодичні видання Західної Європи за останні 150 років, то у статтях про українську пісню й думу, написаних різними мовами, неодмінно натрапимо на здивування, викликане нововідкритим світом поезії і музики.З нестримним ентузіазмом українську пісню сприймали визначні діячі слов'янського Відродження. Для Шафарика українська народна поезія була напевно дорогоцінністю, яка розкриється повністю і ще більше здивує світ після того, як українці зберуть усе і видадуть, щоб ствердити давність і буйність слов'янської культури, у якій пісня займає найповажніше місце. Дехто вважав тоді, що перше місце слід розділити між українськими і сербськими піснями. Однак у 30—40-х рр. XIX ст., коли було видано і перекладено деякими європейськими мовами найкращі зразки пісень і дум, в англійських, австрійських та німецьких джерелах з'являються судження письменників і філологів, у яких (не без впливу слов'янських романтиків) народна поезія України висувається ва перше місце. Найпопулярнішою була теза Ф. Боденштедта, що джерело народної поезії ніде в світі так не розквітло, як на Україні. У плані "Поетичної України" Боденштедта характеризує пісні та думи "Козацької нації" А. Люкшіч. Його вислів "Українська народна поезія найбагатша і найкрасивіша в світі" швидко поширився по всій Європі і навіть був часто цитований у різних наукових і мистецьких виданнях. У 2-ій пол. XIX ст. про першість української пісні говорять і в скандинавських країнах, зокрема Тор Ланґе представляє її своєму народові (у багатьох своїх перекладах) як "найкращу і найніжнішу поезію на ввесь світ". Протягом кількох століть світ не скупиться на добірні, теплі епітети, коли мова заходить про українську пісню і її становище у світі. І не так уже й важливо для нас, чи міжнародна громадськість відводить їй перше, друге чи якесь інше місце в пантеоні світової культури. Важливим є те, що творчі здобутки нашого народу дістали інтернаціональне визнання, що їх з радістю і приємністю сприймають інші народи.Відомий французький учений Сеньобо, прослухавши виступ Хору Кошиця у Парижі, писав, що український народ має "високу музичну культуру", а його пісня і мистецтво хорового співу "демонструють перед світом його незрівнянно могутню та музичну душу". Англійські газети не раз писали про те, що їх дивує "найвищий і найделікатніший" природний музичний смак українців, що й сприяло виробленню такої мистецької пісні. Але річ, очевидно, не тільки у природних здібностях народу, а й у плеканні, культивуванні музики. В українців, як і всіх слов'ян, писала 1920 р. французька "Тулузька газета", "спадковий музикальний смак виробився до незвичайних тонкощів з допомогою нечуваної музичної культури". Малася на увазі музична освіта мас, народні хори, праця над народною піснею композиторів.  Звичайно, що фольклор нашого народу тісно пов'язаний з життям, але є, очевидно, різні ступені цього зв'язку і відображення у ньому як зовнішньої, так і внутрішньої історії широких народних мас. Іноземці підмітили цей історизм української народної поезії і її реалізм.Німецький музикознавець і поет початку XX ст. Роберт Прехтель звернув увагу також на оптимістичний настрій пісні. Певність за майбутність і незнищенність існування народу, а також творчий самобутній дух "живуть в українських народних піснях". Відомо, пише він далі, що "народ живе так довго, як довго він творить народне мистецтво", бо самобутнє "правдиве мистецтво постає з батьківської землі".Ідея волі, як пишуть іноземці, — одна з ознак змісту української пісні і думи. Як влучно зауважив визначний італійський учений Д. Чамполі, "свідомість волі робила з козака воїна і поета". Тому для козака "шабля — його хрест, перемога — його Бог, а пісня — його молитва".Закордонні дослідники української пісні звернули увагу на достоїнства поетичного слова і музики пісень та дум і майже одностайно засвідчили їх оригінальність та гармонійність. Особливо високу оцінку дають іноземні дослідники музичній природі пісень та дум. "Те, що ці пісні виявляють у царстві музики, часами є вражаюче, оригінальне і нове"². "Оригінальне і нове" — це типовий вислів для зарубіжних видань, у яких обговорювалося питання про те, що принесла Україна в світову пісенну культуру. Протягом ХІХ—ХХ ст. в Європі багато говорилося про мелодійність, гармонійну єдність слова і мелодії, про грацію і гумор української народної поезії, однак з усіх прикмет найбільше враження справляло природно розвинене багатоголосся, або, як його назвали музикознавці — "природний контрапункт". Ще в XV ст. мандрівники відзначили у своїх подорожніх нотатках, що на Україні розвинений хоровий спів. Якийсь час на Заході не вірили, що "на землі кобзарів" народ без будь-якого дириґента співає на різні голоси. Коли у 2-ій пол. XIX ст. на Україну приїхав Л. Куба, щоб записати з уст народу пісні, він, як пише у спогадах, був дуже здивований, як то так сталося, що пісні, вибагливі "контрапунктні твори", складають і виконують тут люди, які ніколи й ніде не навчалися музики, не проходили спеціальної музичної підготовки. Він чи не перший заговорив про це ґрунтовно перед європейською науковою громадськістю і з того часу все більше й більше музикознавців нагадують про "загадку походження" східнослов'янського багатоголосся, про одну з причин великого чару українських пісень.Багатоголосся як найважливішу рису української пісні виділили й французькі та німецькі дослідники.Фольклор європейських націй майже не знає багатоголосся. На Заході воно розвинулося тільки з піднесенням професійної музики. Коли, як і за яких обставив воно розквітло у східних слов'ян — лишається загадкою і донині.Українські пісенні мелодії у ХІХ—ХХ ст. привернули увагу багатьох визначних композиторів світу: Л. Бетховена, Ф. Ліста, К. Вебера, П. Чайковського, М. Глинки, Б. Бартока, Ш. Лефлера, за різними принципами вони вводили їх до своїх оригінальних творів.Таку ж високу оцінку дала міжнародна громадськість і поетичним текстам пісень та дум, які, за висловом дослідників, настільки мистецьки досконалі і мають виразно окреслені думки, що їх можна читати як вірші і від цього мати велике естетичне задоволення. Французький музикознавець Р. Шарпантьє тексти українських пісень назвав "просто розкішними", вони відкрилися для світу як "правдивий скарб невідомої літератури"³. Українська народна поезія — це велика народна література, яка своїми ідейно-змістовними і мистецькими якостями стоїть на рівні літератур світу, а суспільно-філософські та соціальні ідеї, висловлені з українських піснях та думах, є на рівні передових поглядів європейських мислителів⁴. Шляхетність поетичного вислову, ідейна спрямованість. висока моральність, волелюбність і віра в майбутнє чарують усіх, хто хоч трохи пізнавав українську пісню. "Душа захоплюється цими піснями, які виявляють глибоку віру, гордість... презирство до грошей, культ жінки і танцю, а над усе – прагнення свободи"⁵.
Оскільки слово в пісні та думі несе велике змістовне навантаження, як зауважив французький учений, міністр освіти А. Рамбо, під час співу воно всіма засобами (особливо дикцією) чітко виділяється, щоб підкреслити його зміст або семантичний відтінок.З усіх жанрів української пісенної творчості найбільшу увагу привернули ліричні пісні, балади і особливо думи. Ще в XVI ст. їх називають "русинськими" піснями, коли ж на початку XIX ст. з'явилися їх переклади різними мовами, про них почали писати як про унікальне явище в історії світової культури.Тепер збірники дум опубліковані англійською, французькою, німецькою, чеською, польською, румунською та іншими мовами.Велична будівля, яку ми називаємо світовою культурою, творилася цілим людством. Кожний народ поклав у її підвалину свою більшу чи меншу частку, яка увійшла в гармонійну єдність з іншими такими частками, зберігши самобутнє і всотавши корисне від сусіда. Цей віковий процес приводив тільки тоді до щасливих наслідків, коли в ньому діяли співпраця, взаємні зацікавлення і порозуміння. Взаємодія між культурами може інтенсивно тривати тільки за умов, коли кожний народ має щось власне, реальне, оригінальне, чого не мають інші і що може доповнити, збагатити світову скарбницю творчого духу людства і цим зміцнити інтернаціональну єдність. Українська пісня почесно виконує цю функцію.

1 Коккьяра Д. История фольклористики в Европе. — М., 1960. —  С. 380.
2 Michigan Daily and Arbor, 1923, 14, II.
3 Le Comedia, 1919, 8 листопада.
4 Побратимство (Югославія), 1981, № 12.
5 Journal de Liege (Бельгія), 1919, № 1.

* Нові дні (Канада, Торонто). — №№ 2—3. — 1984.