* * * 
                    
                    Ти ждеш мене... 
                      
                                  
                      Минають роки... 
                      Ні, не повернуться літа... 
                      
                      Лиш озвіріла самота 
                      Залишить в грудях шрам глибокий. 
                    
Зів’яне листя, жовтим 
                      стане. 
                      Пристигне і пожухне цвіт 
                      І після довгих сірих літ 
                      Усе в могилу чорну кане. 
                    
А я хіба свої окови 
                      
                      Тобі на пам’ять принесу 
                      І, як кришталь, живу сльозу 
                      
                      І свій живий вінок терновий. 
                    
Ти ждеш... 
                       «Не жди!» - шепоче розум. 
                      
                      А серце плаче і болить, 
                      І завжди кров’ю обкипить, 
                      Як лиш згадаю твої сльози.