Артилерійський унтер-офіцер Григорій Микитович Вакуленчук був керівником повстання на панцернику “Потьомкін”. Пам’ятники йому встановлено на вулиці його імені в Севастополі, в селищі Великі Коровинці (нині - селище міського типу Чуднівського району Житомирської області), де він народився в 1877 році в селянській родині, а також в Одесі.

    Григорій Вакуленчук почав службу на флоті в 1898 році. В 1900 він закінчив мінно-артилерійську школу і був призначений комен- дором на панцерник “Потьомкін”.

    Україна тоді перебувала під подвійним ярмом - національним і соціальним, і матроси Чорноморського флоту, в переважній більшості українці, брали активну участь в боротьбі проти російського царату. А українці на Чорноморському флоті складали саме біль- шість. Достатньо зазирнути до судового журналу панцерника “Потьомкін” і відразу відпадає питання, чи був Чорноморський флот українським: інженер-механік Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко і Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров- ’янський, унтер-офіцери і матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко і т. д.

    Повстання почалось (14) 27 червня 1905 року з фрази, вимовленої Вакуленчуком
українською мовою: “Та доки ж ми будемо рабами!”. Це було повстання української стихії, за висловом Івана Багряного, повстання кріпаків князя Потьомкіна, нащадків Самійла Кішки і всього українського Запоріжжя.

    2 липня того ж року вибухло повстання на учбовому судні “Прут”, яке очолили українці Адаменко, Чорний, Захарченко, Бойко, Козуба, а також Петров з Казані. Пам’ятник  їм установлено на севас- топольському кладовищі Комунарів. Поруч пам’ятник на могилі лейтенанта Шмідта та його товаришів. Повстання на крейсері “Очаків” очолив кондуктор Сергій Часник, перетворений царськими русифікаторами на Частника. Повстання на “Георгии Победоносце” очолили Дорофій Кошуба та Семен Дейнега.

    На самому початку повстання на “Потьомкіні” Г. Вакуленчук був смертельно поранений старшим офіцером панцерника. Тоді повстання очолив мінний машиніст (відав носовими мінними апаратами) Панас Матюшенко. Пам’ятника Матюшенкові в Севастополі, на жаль, немає, але є гора Матюшенка (недалеко від пам’ятника Вакуленчуку, колишня Рудольфова гора), вулиця Матюшенка і бухта його імені на Північній стороні. Панас Миколайович Матюшенко народився в селі Дергачах, нині - районний центр Харківської області, в родині шевця. Світогляд його формувався під впливом односельця, письменника і вченого Гната Хоткевича – вони товаришували в дитинстві. Працював робітником  в Харківському паровозному депо, потім в Одеському порту. З 1900 року служив на Чорноморському флоті. Після поразки повстання Матюшенко та інші його учасники зійшли на берег в Румунії і залишились там як політичні емігранти. Царський уряд вимагав від Румунії видати їх як ніби кримінальних злочинців (це у Росії в правилах: зараз чеченських борців за волю також оголосили кримі- нальними злочинцями), але Румунія відмовила. Та все ж вони були змушені залишити Румунію. Матюшенко виїхав до США, де пробув близько року, потім повернувся до Європи, був в Англії, Франції, Швейцарії і, нарешті, після дворічних поневірянь в 1907 році повернувся на Україну, але в Миколаєві був схоплений. Його закували в кайдани і на спеціально надісланому міноносці під охороною 7 офіцерів і 60 матросів привезли до Севастополя. Тут він сидів до суду у флотській в’язниці, яка була на місці нинішнього музею Морзаводу. 17 жовтня відбувся суд. Приміщення було оточене конвоєм із ста чоловік. Матюшенко відмовився від захисників і всю провину за повстання взяв на себе, жодного прізвища товаришів не назвав. Вирок суду - страта через повішення. Касації про помилування Матюшенко не подав. Рано вранці 20 жовтня у дворі в’язниці вирок було виконано. За спогадами, Матюшенко прийняв його мужньо і спокійно. Там зараз встановлена меморіальна дошка. В 1926 році севастопольська міськрада прийняла постанову зарахувати в свій склад незмінними почесними членами матроса Матю- шенка, лейтенанта Шмідта і його соратників Часника, Антоненка й Гладкова. На батьківщині Матюшенка в Дергачах є будинок-музей  і пам’ятник йому.