25 липня 1998 р. газета “Слава Севастополя” в черговий раз притягла світле ім’я адмірала Нахиміва для досягнення своїх ідеологічних цілей. Вона опублікувала нотатку під титлом “Душою чист и море любит”. Згадався класичний японський вірш:

Чисті води в Мітама
І прозорі аж до дна.
А твоя, скажи, душа -
Чи така ж вона?
(переклад автора)

Якщо скерувати це питання авторові нотатки Валерію Шаталіну, можна дійти висновку, що принаймні цю нотатку він складав не з чистою душею. Бо ж він пише про батька і дядька адмірала Нахиміва: “Они привили мальчику любовь к истории”. Виникає запитання: “Якої історії? Яких країн і яких часів? Греції чи Риму, Японії чи Китаю?” Мабуть, будь-якої держави, лише не України. Автор продовжує: “Они рассказывали о славных подвигах героев 1812 года”. А це вже явне бажання виставити тут Росію, бо це ж вона вела згадану війну, хоча в її армії були й українці, і грузини, і багато представників інших народів, що перебували тоді у складі імперії. Та чи могли батько й дядько Павла розповідати йому про героїв війни 1812 року? Війна щойно точилася, і батько майбутнього адмірала секунд-майор у відставці Степан Мануйлович Нахимів, записавшись до смоленського ополчення, відрядив дружину й сина до Харківської губернії до свого брата у других українського поета-сатирика і байкаря Якима Миколайовича Нахиміва. Про ставлення ж останнього до війни 1812 року що нам відомо? Про героїв цієї війни жодного вірша він не написав, натомість у байці “Жалюгідний лев” він передвіщав вибух народного обурення проти російського царя, а в байці “Моська й Собака на прив’язі” він викрив страшенну несправедливість: ті самі герої 1812 року, відносно яких фантазує В. Шаталін, повернувшись додому, знов потрапили в рабство до “своїх” поміщиків. Остання байка українського сатирика мала великий розголос в тодішньому суспільстві. “Український вісник” отримав листа від гурту ветеранів війни 1812 р., у якому вони писали, що їх становище власне таке, як у названій байці Якима Нахиміва.

А розповідав він своєму небожу Павлу про героїчне минуле їх народу - українського, бо, наскільки нам відомо, саме в цій історії він кохався. Складовою частиною історії України була й історія роду Нахимових.

Яким Миколайович Нахимів народився 8 вересня 1782 року в маєтку свого батька, незаможного поміщика, відставного офіцера на хуторі під Харковом. Частим гостем Миколи Нахиміва був великий український філософ Григорій Сковорода, і під його  впливом він вирішив дати своїм синам гарну освіту. Так Яким опинився в Москві в університетському пансіоні. В московській пресі з’являються його вірші й переклади з французької й німецької мов. Закінчивши пансіон, Яким Нахимів за родинною традицією пішов до війська і став юнкером Маріупільського гусарського полку, але згодом перейшов на цивільну службу у Петербурзі. Та й урядовцем він був недовго. Він на все життя зненавидів чиновництво і затаврував його в одному з кращих своїх віршів, написаному пізніше (1809р.) - “Елегія”: “Восплачь, канцелярист, повытчик, секретарь, надсмотрщик, возрыдай и вся приказна тварь!”

Що ж трапилось? 6 серпня 1809 року за ініціативою М. М. Сперанського було видано указ про введення іспитів з загально-освітніх дисциплін для цивільних урядовців. Цей вірш розповсюд-жувався по країні в десятках списків. З різних міст Росії люди писали до своїх знайомих до Харкова з проханням надіслати текст. Рядок з “Елегії” - “О чин асессорский, толико вожделенный!” став крилатим висловом. Цей рядок зацитував Пушкін в своїй “Мандрівці до Арзруму”; а в одному з віршів писав про себе: “Не рвусь я грудью в капитаны и не ползу в асессора”.

Покинувши чиновницьку кар’єру, Яким Нахимів деякий час жив вдома як поміщик, а коли 1805 року в Харкові відкрився універ-ситет, він вступив до нього на відділення російської словес-ності. Закінчивши його 1808 р., він став сам викладати в ньому - мешкав у своєму маєтку і постійно приїздив читати лекції.

Харківський університет відразу після свого заснування став не лише науковим і навчальним закладом, але й важливим громадсько-політичним і культурно-освітницьким центром України. Поряд з поважними науковими товариствами й клубами, що створювались вихованцями університету, існувало й товариство, яке іменувало себе “зграєю римачів”. До нього топтали стежку не лише студенти, а й викладачі університету, в тому числі відомий вже тоді на всю Росію Яким Нахимів, а також харківський письменник, директор місцевого театру Григорій Квітка-Основ’яненко та ін. На зборах товариства читались вірші, доповіді, виношувались плани видання книжок, заснування газет. Серед виданих в університетській друкарні книжок чимало належало членам “зграї римачів”. 1812 р. у Харкові стала виходити перша на Україні газета. Вся освічена громада України сміялась над витівками сатиричного журналу - відчайдушного дитяти Якима Нахиміва та його друзів.

Яким Нахимів жив недовго, у 1814 році він помер від сухот, маючи лише 42 роки. Пiсля його смерті друзі видали збірку його творів, яка мала такий гучний успіх, що наступного року її перевидали. Приятель і соратник Якима Нахиміва харківський поет-сатирик Василь Маслович, переїхавши до Петербурга, у 1818 році видав там книжку “Память о харьковском стихотворце Акиме Николаевиче Нахимове”. В ній він писав, що Яким Нахимів був середнього зросту (портретів його не збереглося), частіше бував замисленим, ніж веселим, а будь-яка несправедливість доводила його до шалу. Бєлінський писав, що Нахимів “оставил себе громкое имя в литературе своего времени постоянным вдохновением против кривосудия”.