Севастопольці добре знають меморіальну дошку на стіні будинку 38 першої вулиці міста, що звалась спочатку Балаклавською, потім - Катерининською, а зараз зветься вулицею Леніна. З неї ми довідуємось, що тут був будинок, в якому в середині ХІХ ст. лунали українські пісні та чулося українське слово.

Вірніше, написано інше - що в цьому будинку 18 березня (ст.ст.) 1843 р. народився великий російський письменник-мариніст Костянтин Михайлович Станюкович. Народила ж його українка Любов Федорівна - добра, лагідна жінка, дочка офіцера Чорноморського флоту. Це вона співала над колискою сина українських пісень, а пізніше читала йому вірші Шевченка і найулюбленіший - “Садок вишневий коло хати”.

Стіна з інкерманського каменю, на якій висить меморіальна дошка - це частина будинку Станюковичів. На підмурку їх будинку зведено сучасний. Розкішний сад не зберігся.

Мати заронила в серці майбутнього письменника любов до людей, мрію про справедливість на Землі. Впродовж всього свого творчого життя він боровся за цю ідею. К.М. Станюкович починав свою літературну діяльність як поет. У 1859-1860 рр. він надру-кував у журналі “Северный цветок”, який видавав його сташий брат Олександр, вісім віршів: сім власних і один переклад - улюбленого вірша матері “Садок виш-невий коло хати”.Шевченко спра-вив помітний вплив на його творчість. Він високо поціновував та-кож Марка Вовчка, особливо її повість “Жива душа”, і ставив у приклад жінкам її героїню, котра відмовилась від забезпеченого, але бездіяльного життя в домі своєї тітки і пішла сама зароб-ляти собі гроші на існування.

Станюкович залучив до участі в своєму журналі “Дело” відо-мого українського народника і письменника С. М. Степняка-Кравчинського, доручивши йому переклад роману Джованьолі “Спартак”(опублікував у 1881 р.). У 1868-1870 рр. мешкав у Харкові, працюючи в управлінні залізницею. У Петербурзі він приятелював з М.М. Миклухою-Маклаєм. Серед численних героїв Станюковича, поряд з російськими моряками, ми зустрічаємо й українців - захисників Севастополя яличника Бугая, матроса Ткаченка, а також татарина Ахметку та ін. Станюкович писав російською мовою, бо це була панівна мова в державі, як наприклад, його добрий знайомий напівукраїнець-напівполяк В.Г. Короленко та інші, котрі вважались і вважаються російськими письменниками, хоча за походженням росіянами не були.

Батько письменника був литовцем з стародавнього литовського роду Станюковичів. Його прапрадід Дем’ян Станькович прийняв російське підданство в 1656 році, і з того часу предки письменника перебували на державній військовій службі в Росії. Коли народився Костянтин, батько його Михайло Миколайович був контр-адміралом, під час Кримської війни - віце-адміралом, військовим губернатором Севастополя і командиром севастопольського порту. Помер він в 1869 році повним адміралом в Симферополі, де і похований.

Литовсько-український чинник досить помітний в історії Севастополя й цілого Криму. Великий князь Литовський Ольгерд (Альгірдас 1296-1377), вступивши на престол після смерті в 1341 році свого батька Гедимина, розпочав звільнення від татаро-монгольського панування українських земель, приєднуючи їх до своєї держави: Новгород-Сіверське, Чернігівське князівства, в 1349 році - Волинь (Польща тоді ж захопила Галичину), Підляшшя. 1362 р. Ольгерд взяв Київ. До складу його держави входила вся Білорусія, в тому числі частина Смоленщини. Це було початком зворотного руху європейських народів проти монгольських кочівників, до того непереможних, поворотом всієї європейської історії.

1363 р. в битві під Синіми Водами (річка Синюха, лівий приток Буга, Дніпро-Бузький лиман) Ольгерд розгромив татарських мурз, що кочували в пониззі Бугу й Дніпра і майже не підкорялись центральному улусові. Це було за 17 років до розписаної у всіх підручниках Куликовської битви. Він звільнив від ординців все Поділля і вийшов до Чорного моря, за Очаковом. Врешті-решт вся колишня Київська Русь, крім її північно-східних земель, опинилась під владою Ольгерда. Маленька Литва перетворилась на велику литовсько-українську державу “від моря до моря”. В ній більшість населення становили українці, панівною мовою була давньоукраїнська, було прийняте українське право, українці служили у війську, хоча головною силою його була литовська кіннота. 1363 р.,  після перемоги від Синіми Водами литовсько-українське військо вступило до Криму, взяло Херсонес - нинішній Севастопіль. Це було за 420 років до завоювання Криму Росією і заснування міста під назвою Севастопіль. То хто тут раніше з’явився – росіяни чи українці? Однак в путівниках по Херсонесу післявоєнних часів нема і згадки, про цю подію, ніби ні Ольгерда, ні українців тут не було.

Перебування України у складі Великого князівства Литовського було важливим етапом її історії. У 1386 р. син Ольгерда Ягайло (Ягелло) пошлюбив польську королеву Ядвігу і виникла об’єднана держава - Жеч Посполита. На жаль, в ній Україна не посіла рівноправного місця. Зараз, коли всі три наші народи домоглися незалежності, балтійсько-чорноморська співдружність держав має велике майбутнє.

Литва вела героїчну боротьбу з своїми ворогами і на заході (хрестоносці), і на сході. У 1368, 1370 і 1372 роках Ольгерд здійснив три походи на Москву, обложив її і примусив підписати вигідний для нього мир. Ольгерд відібрав у Москви Брянськ, Ржев, Курськ. 1382 р. Москву взяв і спалив хан Золотої Орди Тохтамиш. У 1392 р. Великим князем Литовським став Вітовт(Вітаутас) (1350-1430), небіж Ольгерда. У 1395 р. він відібрав у Москви білоруське місто Смоленськ. Вітовт уклав союз з Тохтамишем, і у вересні 1397 р. їх об’єднане військо здобуло перемогу над суперниками Тохтамиша під Кафою. Під час цього походу Вітовт вивів з Бахчисараю нащадків хозар-караїмів і поселив їх у себе в Литві для поповнення своєї кінноти. Там вони живуть і зараз. Наступного року Тохтамиш знову зазнав поразки і втік до Києва до Вітовта. Там вони домовились про розподіл сфер впливу. Тохтамиш поступився перед Вітовтом своїми правами на Русь і віддав йому Москву, що вважалась ханським улусом. За це Вітовт обіцяв допомогти Тохтамишеві повернутися до Сараю.

Вітовт, проголошений королем Литви і Руси, постановив об’єднати всю Східну Європу під своєю владою. У 1402 р. він взяв Вязьму, у 1404 р. знову взяв Смоленськ, до того втрачений і в 1406 р. підступив до Москви. Але на штурм не пішов, зберігаючи сили. Якби він знав, що настане такий час, коли Москва, оговтавшись, захопить його Литву... Необачність Вітовта сталася більш як за 200 років до необачності Сагайдачного.

К. М. Станюкович одначе мав більше сентименту до своїх українських предків, і це почуття посилила оборона Севастополя, під час якої йому, тоді 11-річному юнакові, довелось зустрітися і з матросами Кішкою й Шевченком, і з адміралом Нахимівим, котрий не раз бував у домі його батька, і з іншими українцями. Його старший брат Микола був тяжко поранений на 4-му бастіоні і помер від ран. Хлопчик Костя був нагороджений медалями - срібною на георгіївській стрічці за захист Севастополя і бронзовою на андріївській стрічці в пам’ять війни 1853-1856 рр. Героїзм російських і українських солдат і матросів К.М. Станюкович, ставши письменником, описав  у своєму оповіданні “Севастопольський хлопчик” та в інших творах і до цієї теми звертався неодноразово.

Адмірал М. М. Станюкович вважав, що рід Станюковичів вічно має бути пов’язаний з флотом і віддав свого сина Костянтина до морського кадетського корпусу контр-адмірала С.С. Нахиміва, брата севастопольського героя, з проханням відрядити кадета Станюковича у тривале плавання, “щоб вибити з голови дурість”. Під час трирічної навколосвітньої подорожі (1860-1863рр.) К. М. Станюкович побував зокрема в Індокитаї, де був свідком підкорення цієї країни французькими колонізаторами, котрі все нищили на своєму шляху, “і все це називалось цивілізацією, - писав Станюкович, - привнесенням світла дикунам”. 18 лютого 1863 р. він відбув з Сайгона на кліпері “Гайдамак”, і ця назва не могла не навіювати аналогій про українських борців за волю - гайдамаків.

Повернувшись до Петербурга, К. М. Станюкович все ж не послухався батька і 30.11.1864 р. був звільнений у відставку в чині лейтенанта. Батько відмовився від неслухняного сина і позбавив його спадку. Більше вони не бачились. К. М. Станюкович обрав шлях літератора - долю нестатків і поневірянь. Задля шматка хліба він служив у різних установах і водночас співробітничав у пресі. В грудні 1882 р. він придбав у власність журнал “Дело”, в якому друкувався до того, але грошей мав недостатньо, і М. К. Цебрикова віддала йому всі свої заощадження. У квітні 1884 року Станюковича було заарештовано. Його звинувачували в тому, що в своїх творах він “вставляет невежественность, косность, отсталость России от европейской жизни... особенно желчно относится он к экономическому строю России. В России жить тяжело, всюду царят неправда, беззаконие”. Обвинувачували його також у зв’язках з народовольцями. Після року ув’язнення в Петропавлівській фортеці в травні 1885 р. він був засланий на три роки до Сибіру. Це була для нього повна фінансова руїна і він втратив свій журнал.

1888 р. Станюкович повернувся до Петербурга, з 1895 р. мешкав у Москві. Неодноразово бував у рідному Севастополі, відпочивав в Ялті й Алупці. Коли в 1897 р. московський видавець Карцев почав друкувати твори Станюковича в 13 томах, міністр внутрішніх справ наказав не допускати це видання до громадських бібліотек і читалень, і хоча з тих 13 томів лише 3 складали морські повісті й оповідання, саме вони користувались найбільшою популярністю. Мрія батька здійснилась - Станюковичі залишились пов’язані з флотом, хоча і в інший спосіб. В ніч на 7 травня 1903 р.(ст.ст.) К. М. Станюкович помер від діабету, ускладненого іншими хворобами, в Неаполі, там же й був похований. Ніхто йому востаннє не заспівав тих пісень, що співала йому мати в Севас-тополі. Одна з бібліотек в нашому місті носить ім’я Станюковича, а також одна з вулиць, але не та, на якій він народився, а на Зеленій гірці - он як високо підняли в Севастополі пам’ять про нашого видатного краянина...