Українська мова формувалась на основі мови Київської Русі, тоді як на формування російської мови вирішальний вплив мала мова давньоболгарської церковної книжності. Українська мова зокрема зберегла у закритому складі звук “і” на місці староболгарського “о”: кінь – коня, віз – воза і т.п. Так, Севастопіль – Севастополя. Тож немає жодної потреби руйнувати усталену конструкцію, нав’язуючи українській мові форму “Севастополь” замість природньої “Севастопіль”.

“Поліс” – слово іноземне, але й “кіш”, наприклад, також іноземне і походить від турецького – кош. Але в українській мові тюркська лексема ко зазнала фонетичної відозміни – звук “о” в закритому складі, що притаманно українській мові, перейшов в “і” (кіш – коша).

Подивимось видання “Вишневих усмішок кримських” 30-х років. Там надруковано “Севастопіль”. Чи Остап Вишня був менш освіченим від нас, чи гірше відчував особливості української мови? М.В. Лисенко писав: Севастопіль, Симферопіль – див. його листи до дітей в червні 1902 р.

Українська мова більш гнучка і розвинена, на відміну від російської, що має тенденцію костеніти. Наприклад, в українській мові відмінюються такі іноземні слова як “пальто”, “бюро”, “кіно”, тоді як в російській мові навіть прізвище бідолашного Шевченка не відмінюється, хоча за його життя воно відмінялось, як і слова типу “пальто”.

Мало хто зараз знає, що коли Олександр Дюма – батько приїздив до Росії, його прізвище росіяни відміняли і казали: «романы Дюмы».

Що українська мова більш жива й гнучка в порівнянні з російською, можна побачити і на прикладі слів жіночого роду, яких в російській мові не існує: поет – поетка, секретар – секретарка, журналіст – журналістка, космонавт – космонавтка і т.д.., так для своєї укоханої Терешкової в Росії нічого кращого не могли вигадати, як “женщина-космонавт”. А було ж колись не так: осоружна Катерина ІІ була все ж цариця, імператриця, а не “женщина-царь” чи “імператор”. Мабуть, якби Пушкін жив в наш час, йому довелось би писати:

Будь одна из вас женщиной-ткачом,

Російська мова, яку нам нав’язували колись і нав’язують прибічники «двуязычия» як другу державну, явно деградує, і нам не личить перед нею схилятися з рабською покорою. А що ми чомусь саме схиляємось видно й на прикладі написання слова “Симферопіль” як “Сімферополь”. Це ж явне повторення російської вимови. І тут навіть іноземні слова приходять на допомогу:

сим-біоз (суспільне життя двох організмів);

сим-вол (знак, що нагадує щось інше), симболон;

сим-патія (збіг почуттів);

сим-фонія (співзвучність, гармонія звуків);

сим-позіум (співставлення позицій, думок).

Отже, і “місто-збирач” Симферопіль. Ми ж не пишемо “сімфонія” чи “сімпозіум”.

І ще такі приклади. Росіяни пишуть і кажуть “Сибирь”, ми ж не пишемо “Сібір”, а “Сибір”. Прізвище автора вірша “Жди меня”, надрукованого вперше в феодосійській газеті, Костянтина Симонова росіяни вимовляють – Сімонов, ми ж писали й пишемо “Симонов” (подібно як Симоненко).

Відмовляймося від рабської покори перед Росією у всьому, починаючи з того, що нам ніби треба створити з нею та з Білорусією союз, бо інакше не виживемо (і як це маленька Латвія виживає – просто дивно) і до написання окремих слів. Невже хтось думає, що коли кобзарі співали про “місто славне Севастопіль”, то вони знали, що то грецьке слово і його треба вимовляти по-грецькому? Вони були українці і не знаючи ніяких “полісів”, співали так, як це природно для української мови – Севастопіль. Існує закон аналогії: іноземне слово вимовляється так, як подібні слова власні. Тому якщо Бориспіль, то й Севастопіль.

Відроджуючи своє національне життя у XIX столітті, неросійські народи Російської імперії були змушені пристосовуватися до російської вимови. Але нині Україна здобула незалежність, і ніхто нас не змушує звертатися до російського зразка в написанні й вимові окремих слів. Хіба що наша консервативність.

Український правопис було помосковлено чотири рази: в 1923, в 1928, в 1934 та 1945 рр. Дехто називає той правопис, яким пишуть українці за кордоном, діаспорним і каже, що не треба йти на догоду діаспорі. Це не вірно, бо діаспора пише “скрипниківським” правописом, або “харківським” 1929 року, вони просто не підкорилися нарузі над українським правописом, вчиненій в тридцятих роках. Фахівці вважають правопис 1929 року найбільш відповідним українській фонетиці. Мовознавців, які розробляли той правопис, репресували. Нині, коли Україна домоглася незалежності, треба припинити мавпування, настав час дерусифікації, мова літератури й преси має бути щиро українською, не враженою російською іржею, ми не повинні ходити й далі у ярмі русифікованого правопису. Треба очистити нашу мову від російських кальок, водночас повертаючи насильно вилучені за совєцьких часів елементи, притаманні саме українській мові, наближаючи правопис до фонетичної структури нашої мови. У приснопам’ятні часи, коли аж вуха боліли від закликів до зближення мов і народів, партійні “мовознавці” кожне українське слово намагались перетворити на кальку з російської. У бідолашні українські голови вдовблювали з настійливістю відбивного молотка політичну вигадку про братство трьох слов’янських народів, що народились в одній колисці. Нашій діаспорі, котра запопадливо берегла історичну пам’ять в нашій мові, слід лише подякувати. Ті, хто з русифільською затятістю підганяє кожне українське слово під московське звучання, руйнують нашу споконвічну характерну вимову і нехтують нашою старою національною культурою. Зокрема це відбувається в географічному назовництві, а також у написанні імен і прізвищ. Тому як слід друкувати – Севастополь чи Севастопіль, Нахімов чи Нахимів – вирішення цього питання має засадниче значення.

В крайньому випадку, якщо для деяких осіб якісь форми написання назв чи прізвищ надто незвичні аж до неприйняття, не треба забувати існуюче правило: “Зберігається правопис автора”. Автор на це має право.