У листопаді 1920 р. після евакуації військ Врангеля з Севастополя до нашого міста прибув з Одеси керівник Юг РОСТА Володимир Іванович Нарбут для створення тут аналогічної установи. Він заснував у Севастополі Крим РОСТА і створив її філії в Симферополі, Ялті та Євпаторії. У Криму він пробув тоді три тижні, написав вірші про Ялту і море. Це був видатний український поет-акмеїст, соратник Ганни Ахматової, автор 13 книжок, нащадок запорізьких козаків.

Рід Нарбутів – литовського походження. Перший відомий за документами – Войцех Нарбут – згадується під 1506 роком. Рід розділився на три гілки – польсько-литовську, українську й російську. Родоначальником останньої став у 1655 році Микола Андрійович Нарбут, котрий після захоплення московськими військами Смоленська залишився у московському підданстві. В польсько-литовській гілці було кілька видатних діячів, з яких найвідоміший – Людвіг Нарбут, один з керівників польського повстання 1863 року, котрий загинув у бою з російськими військами. В українській гілці першим відомим з документів був Мусій Нарбут – знатний товариш української сотні у XVII ст. Він побудував собі недалеко від давньої гетьманської столиці Глухова хутір Нарбутівку в 1678 році. Хорунжий Глухівської сотні Роман Нарбут згадується в універсалі гетьмана Мазепи в 1694 році. Родина Нарбутів пишалась своїм походженням. Їх предки – лицарі – вкрили себе бойовою славою в Литві й на Україні. Один з представників цього роду у 1854-1855 рр. командував батареєю в Севастополі на Язонівському редуті, загинув і був похований на Братському кладовищі на Північній стороні.

Володимир Нарбут народився в 1888 р. в Нарбутівці. Ветху дідизну його батька, збіднілого шляхтича, важко було назвати “дворянським гніздом”, але дітям там велося добре.

В 1906 р. Володимир та його брат Георгій (1886-1920), в майбутньому видатний художник-графік, закінчивши гімназію в Глухові, вступили до Петербурзького університету. В 1908 р. Володимир Нарбут починає друкувати свої вірші й оповідання. Перша книжка віршів вийшла в 1910 році. В 1911 р. він увійшов до складу так званого Цеху Поетів, щойно створеного М. Гумільовим, а в 1912 р. – до гурту з шести поетів, котрі назвали себе акмеїстами (Гумільов, Ахматова та ін.). Вірші писав він панівною російською мовою, але “його мова – багата, в ній чути відгуки України, перегуки з Гоголем і Сковородою”, - вважав російський критик Лев Озеров. Як поет В. Нарбут був належно поцінований сучасниками вже з перших кроків, особливо після збірки “Аллілуйя”, яка в 1912 р. була спалена російською цензурою. В 1913 р. Гумільов писав Ахматовій: “Я цілком впевнений, що з усієї постсимволістської поезії ти та Нарбут виявитесь найзначнішими”.

Під час громадянської війни В. Нарбут був покалічений і мало не загинув. У вірші “Кров’ю спливає Росія” він писав про цю війну як про страхітливу трагедію: “Мати, чи це твої діти?”. Його брат Георгій був одним з засновників Української Академії мистецтв, творцем славнозвісної української абетки, перших українських грошей, ілюстратором багатьох книжок і т. ін.

В 1921 р. В. Нарбут був призначений директором РАТАУ (радіотелеграфної агенції України) і замешкав в тодішній столиці України Харкові. В 1922 р. його було переведено на службу до Москви, де він створив одне з найбільших на той час видавництв – ЗіФ (“Земля і фабрика”).

У 1928 р. він був усунутий від керівництва видавництвом і виключений з партії. У жовтні 1936 р. його було заарештовано і заслано. У квітні 1938 р. в бухті Находка охоронець зіштовхнув Нарбута з баржі в море. Коли іспанські фашисти забили Гарсіа Лорку, весь світ протестував. Вбивство Гумільова й Нарбута російськими комуністами не мало такого резонансу…

А нині до Севастополя прибув небіж Володимира Нарбута, син його брата Георгія Данило Георгійович Нарбут – на жаль, не він сам, бо він нещодавно помер (в 1998 році), а його картини: в Севастопольському художньому музеї відкрилась виставка під назвою “Квіти України”.

Г.Я. Нарбут – народний художник України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка, народився в 1916 році. Довелось йому спізнати всі “розкоші” сталінського режиму – і концтабори, і примусову працю на Біломорканалі. В другій половині 30-х років, після заслання, він працював художником в театрах східної частини СРСР. Лише після війни він зміг повернутись на Україну і з 1965 року працював головним художником театру в Черкасах. Він створив сотні картин з історії України, об’єднаних у цикли “Київська Русь”, “Гетьмани України”. До жовтня 1994 року був головою Всеукраїнського братства “Тарасові джерела”.

Газета “Слава Севастополя” 12 травня визнала, що він яскраво виражав і пропагував справжній український стиль у мистецтві, але 15 травня назвала його “яскравим представником російської культури”…