Марія Олександрівна Вілінська народилася 22(10) грудня 1833 року в сім'ї дворянина - дрібного поміщика в його невеличкому маєтку в Єлецькому повіті Орловської губернії (нині Липецька область). Її батько походив з "офіцерських дітей" з Ярославля і служив в гренадерському полку. Полк не мав постійної дислокації, і коли він опинився в Орловській губернії, Олександр Вілінський пошлюбив там дочку єлецького поміщика. Навесні 1840 р. майора Вілінського через хворобу було звільнено у відставку із званням підполковника. Влітку він помер, не доживши до 40 років. Його дочці Марії не виповнилось ще семи.

На батьківщині з раннього дитинства Марійка зустрічалась з дикістю кріпосництва, що панувало в Росії. В Єльці мати водила її до Гостиного двору. Там, на ринковому майдані по один бік торгівельних рядів дівчинка бачила виставлену на продаж худобу, а по інший бік - людей-кріпаків. Пізніше їй довелося читати про ясир-базар - ринок рабів, що був колись в Кафі. Але там татари й генуезці продавали на турецькі галери слов'ян - людей іншого племені й віри, а тут росіяни й християни продавали один одному таких же росіян і християн, яких вони називали хрещеною худобою. Такі ринки работоргівлі, як в Єльці, були й у інших містах - в Росії було багато Каф.

В 1845-1846 р.р. Марійка перебувала в приватному благородному пансіоні Мортеллі в Харкові. Тут жив брат давнього знайомого родини Вілінських і в університеті навчався один з його синів. Маруся відвідувала будинок цього пана, де збиралися студенти - її краяни – орловці. Серед них були й українці. Тут Маруся вперше познайомилась з українською культурою, вперше почула ім'я Шевченка і його вірші, довідалась про харківського письменника Квітку-Основ'яненка, професора університету А. Л. Метлинського, ректора П. П. Гулака-Артемовського. На ярмарку вона вперше слухала кобзаря. Так почалося її зачарування Україною.

 Вийшовши з пансіону, Марія оселилась у своєї тітки в Орлі. В салоні тітки бувало багато люду - весь орловський бомонд. Там Марія познайомилась з Опанасом Васильовичем Марковичем - колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства, засланим в 1847 році на 3 роки до Орла. Маркович служив помічником правителя канцелярії губернатора. Високий, чорнявий, із задумливим поглядом, тип щирого українця, народник, але особливого штибу - закоханий у козацьку старовину, етнограф, фольклорист. Він зацікавив Марію українською історією й культурою, духовними скарбами українського народу.

Марія Вілінська була українсько-польського походження. Одна її бабка полька, як вона казала, "щира литвинка" - княжна Марія Радзивілл - втекла з дому з офіцером, уродженцем Орловщини, а потім вдруге одружилася з Петром Даниловим, дідом Марка Вовчка. Його син, брат матері Марка Вовчка, Микола Петрович Данилов вільно розмовляв українською мовою - свідчила Маруся. Батько її хоч і походив з Ярославля, гарно співав українські пісні. Після його смерті залишився нотний зошит зі словами й мелодіями його улюблених пісень, серед яких була "Малесенький соловейку, чом ти не щебечеш?". Українську мову Марія вперше почула від нього.

Як розповідали в родині, цю пісню записав ще дід письменниці. Від діда вона перейшла до сина, від сина - до онуки, котра чула українські пісні й від батька, й від матері. Але народившись і зростаючи в Росії, Марія була вихована росіянкою. Тепер же під впливом Опанаса Марковича вона почала вивчати українську мову, збирати українські народні пісні. М. С. Лєсков потім писав про неї: "Її розвиток цілком належить її чудовому чоловікові, якого я дуже добре знав і любив та й завдячую йому всім моїм спрямуванням і пристрастю до літератури".

В січні 1851 року сімнадцятирічна Марія одружилася з О. Марковичем, котрий був на одинадцять років старшим за неї. Він отримав посаду коректора чернігівської міської газети, і молоде подружжя виїхало до Чернігова. В газеті Опанас Маркович фактично очолив її "неофіційну частину".

Марія продовжувала вивчати українську мову, спілкувалась з селянами, і перед нею розкривалась духовна краса українських людей.

В січні 1853 р. Маркович отримав посаду бухгалтера Київської палати державного майна. Мешкаючи на околиці Києва, Марія досконало оволоділа українською мовою, такою м'якою й співучою, ніби навмисне створеною для пісень. "Краще над українських пісень нема у всьому світі великому", - писала вона. З чоловіком ходила по селах навкруги, слухала кобзарів, записувала пісні й казки, прислів'я й загадки.
В серпні 1855 року Опанас Маркович отримав призначення на посаду вчителя географії немирівської гімназії. Немирівський період життя Марії був надзвичайно плідним. Тут вона також відвідує навколишні села - збирає український фольклор. Свого сина, котрий народився в жовтні 1859 року в Києві, Марія назвала Богданом на честь Богдана Хмельницького, і виховувала з самого початку щирим українцем. Вона тішилась : "Богдась хоч би однісіньке словечко сказав по-руськи, по-нашому, та по-нашому. Я бачу, як він сумління в одпалих українцях будить”. В спогадах сучасника про Марію Марковичеву читаємо: "Коло неї купчилися милі люди - лицарі честі й слави. Всі вони були малороси, шанувальники Тараса Шевченка". Значну частину населення Немирова становили тоді поляки, і Марія повністю оволоділа польською мовою і зацікавилась польською літературою.

Пізніше поляки казали, що вона мала чудову варшавську вимову, хоча в Варшаві була лише короткий час проїздом.

В 1856 році, коли впав Севастополь і була підписана принизлива для Росії Паризька мирна угода, Марія Маркович написала свої перші оповідання українською мовою.
Рід Марковичів був стародавній і розгалужений, він дав Україні багато літераторів, істориків, етнографів, громадських діячів. Гадають, що цей рід веде свій початок з Сербії. Коли перший Маркович прибув на Україну, невідомо. Достовірно відомий козак Марко жив у XVI столітті. За свою сувору вдачу він був прозваний "Вовком . Такої ж вдачі був його старший син, котрого прозвали Вовчком. Довідавшись про цей родинний переказ, Марія Маркович вигадала собі літературний псевдонім - Марко Вовчок, її норову це ім'я також відповідало - вона була мовчазна, дещо похмура, мала силу волі і твердий характер, непримиренність.

Крім того, в Немировському районі було село вовчок. Чоловік надіслав її оповідання Кулішеві до Петербургу.

В грудні 1857 року Панько Куліш видав збірку Марка Вовчка "Народні оповідання" У вступній статті він назвав авторку "геніальною актрисою", яка перевтілюється у своїх героїв і діє за них. Він писав: "Одна пані родилась у Московщині і вже замужем почала вчитися по-нашому, зрозуміла красоту нашого слова і наче піснею заговорила! Чудо! Чудо! Нічого подібного ще не було в літературі нашій". Він порівнював її з бджолою, що втягує в себе нектар з квітів української народної мови.

Збірка мала величезний успіх на Україні і в Росії. П. Кропоткін писав: "Вся освічена Росія захоплювалась повістями Марка Вовчка і ридала над долею її героїнь - селянок". Ці оповідання мали не менший розголос в Росії, ніж "Хатина дядька Тома" Г. Бічер-Стоу в Америці. В 1859 році вийшла збірка оповідань Марка Вовчка, написаних російською мовою -"Рассказы из народного русского быта". Російський критик М.0. Добролюбов писав про цю збірку: "Оповідання Марка Вовчка є доказ того, що благородні малороси вміють цінувати нарід російський". Деякі оповідання Марка Вовчка було надруковано книжечками-"метеликами", що розповсюджувались за копійчаними цінами серед простолюду – офені розносили їх по селах, продавали на ярмарках.

Приїхавши до Петербурга, молода українська письменниця вразила петербуржців і своєю зовнішністю. Білявка, висока, ставна, з дещо уповільненими, спокійними рухами, скромна, задумлива, мовчазна, з розкішною русявою косою й густими темними бровами... Її великі сірі очі світились розумом та українським гумором. Вона була струнка і вміла вбиратися зі смаком. Це було рідкісне поєднання таланту і поетичності з особистою чарівністю. За виразом Є. Водовозової, вона була “краща за будь-яку красуню". П. Куліш прозвав її “Мовчуще божество”. Мешканка Коктебеля К. Юнге відзначала: “Всі чоловіки сходять від неї з розуму, Тургенєв лежить коло її ніг”.
Краянин Марка Вовчка І. С Тургенєв, зачарований її оповіданнями й самою авторкою, вивчив українську мову, щоб перекладати її твори. Він писав про Шевченка "На моє запитання якого автора мені слід читати, щоб швидше навчитись малоросійської мови? - він відповів: " Марка Вовчка !".

В 1859 році в Петербурзі вийшли в перекладі Тургенєва "Украинские народньые рассказы" Марка Вовчка, в 1860 році - повість "Інститутка". Лев Толстой (котрий, як відомо, знав українську мову) запросив Марка Вовчка співробітничати в його журналі "Ясная Поляна", надіслав ті числа, що вийшли і прохав написати відгук про них.
Відомий російський філософ і критик Костянтин Леонтьєв вважав, що Марко Вовчок стоїть "вище за найбільші таланти наші!". Критики навіть висловлювали сумнів в авторстві Марка Вовчка - чи могла вона, росіянка, писати такою чудовою і багатою українською мовою. Була зачарована Олена Пчілка.

В той же час критика і журналістика кріпосницького табору зустріла твори Марка Вовчка цинічною огудою й лютою ненавистю. Критик О. В. Дружинін використав ім'я Марка Вовчка як привід для нападу на всю поступову літературу. Письменників, які дотримуються правди життя, він оголосив "задерикуватими писаками", а їх твори "філантропічним мотлохом".

Для Марка Вовчка найбільше значення мала оцінка її творчості Тарасом Шевченком. В 1858 році він мусив кілька місяців провести в Нижньому Новгороді, чекаючи дозволу на в'їзд до столиці. Панько Куліш писав йому туди:
"Побачиш, які дива у нас творяться. Московка преобразилась в українку, да такі повісті видала, що би й тобі прийшлись би в міру!" І коли книжка вийшла, він надіслав її Кобзареві. 18 лютого Шевченко занотував в своєму щоденнику: "яке вивищено прекрасне створіння ця жінка. Необхідно їй написати листа і дякувати за надану радість". Він звернувся з листом до М. Лазаревського з проханням повідомити її адресу.

Приїхавши до Петербурга, Шевченко організував збір грошей серед українців і надіслав Марку Вовчкові у Немирів золотий браслет. 24 січня 1859 року вони познайомились в Петербурзі. На згадку про цей день Шевченко створив вірша "Марку Вовчку":

Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
 Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав, Господь послав
тебе нам...

Згодом батько Тарас подарував Марусі рукопис поеми "Неофіти", свій портрет і примірник Кобзаря з написом; "Моїй єдиній доні - Марусі Маркович і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко". Між ними тривало жваве листування аж до смерті великого поета. Тургенєв писав пізніше: "Госпожа Маркович, уроженка Орловской губернии, ставшая в замужестве малороссиянкой, сделалась в прозе тем, чем Шевченко был в стихах".

Ще в Немирові Марія читала "Колокол" Герцена, а в серпні 1859 р.  Герцен прийняв подружжя Маркевичів у себе в Лондоні. Він гаряче підтримав творчість Марка Вовчка, а її оповідання "Игрушечка" назвав "справжнісіньким діамантом". Марко Вовчок передавала Герцену й Огарьову для "Колокола" матеріали з України.

Чоловік Лесі Українки Климент Квітка твердив, що лише єдиний раз Леся вжила слово "заздрю" у своїх прискіпливих оцінках творчості письменників. Слово те стосувалося Марка Вовчка. Вона, як твердила Леся Українка, "знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких ніхто не знає або виповісти не вміє".
Юрій Федькович писав стосовно західноукраїнської літератури: "Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка і нема зіроньки, як наша Марковичка. А про Марковичку скажу, що краще не годен ніхто написати".

Про світове значення творчості Марка Вовчка пізніше писав Іван Франко. Він вважав, що по глибині і безпосередності відображення народного життя творам Марка Вовчка належить визначне місце у всій світовій прозі, і вони сприяли утвердженню за українською літературою почесного місця серед літератур світу. “Шевченка і Марка Вовчка я вважаю найбільшими талантами нашої літератури”. Та Марко Вовчок писала не лише українською й російською мовами, а й французькою, якою вона вільно володіла ще з дитинства . Українські ж її твори виходили у Франції. Найбільший успіх мала повість "Маруся", дія якої відбувається після смерті "козацького батька" Богдана Хмельницького. "Українська Жанна д'Арк" пожертвувала своїм життям у грізний час ворожої навали. Французька Академія відзначила "Марусю" спеціальною премією, яку паризький муніципалітет призначив її для нагородження учнів, а міністерство народної освіти окремою постановою рекомендувало її для шкільних бібліотек. Потім з'явились переклади "Марусі" англійською, німецькою, італійською та іншими європейськими мовами.

Марко Вовчок, вивчивши за кордоном також англійську, німецьку й італійську мови, переклала велику кількість творів французьких, англійських, німецьких і польських письменників, в тому числі 14 романів Жуль Верна котрий передав їй виключне право перекладу його творів російською мовою. Нові романи Жуль Верна  виходили  майже одночасно в Парижі і перекладені Марком Вовчком в Петербурзі. Жуль Верн був у захваті від того як вона тонко відчуває і чудово знає французьку мову. Марко Вовчок подарувала російському читачеві цілу бібліотеку європейських письменників, при тому вона перекладала переважно тих, з ким була особисто знайома. В журналі “Отечественные записки”, очолюваному М.О. Нєкрасовим (уродженцем Немирова), Марко Вовчок керувала закордонним відділом, а потім створила власний окремий журнал перекладів до якого залучила багатьох перекладачок і письменниць.

На превеликий жаль така широка й успішна діяльність української письменниці викликала незадоволення й заздрість багатьох російських інтелігентів навіть у т. зв. демократичному таборі. Відома шестидесятниця Людмила Шелгунова взяла до своїх рук ініціативу в організації цькування Марка Вовчка. До неї приєднався й чоловік відомий публіцист і громадський діяч М. В. Шелгунов. В кінці 1871 року в цю компанію включилась відома громадська діячка Н. В. Стасова разом з реакційним журналістом Буреніним та своїм перекладацьким гуртом, для якого Марко Вовчок була небажаним конкурентом.

Н.В. Стасову підтримав підлими наклепницькими статтями в одній з петербурзьких газет її брат, відомий російський мистецтвознавець, критик В.В. Стасов, який в Росії вважається безумовним демократом. Неприязнь його до Марка Вовчка почасти була пов’язана з його ворожим ставленням до Тургенєва і Гюстава Флобера. Тургенєв в романі “Новь” (1876) вивів Стасова в сатиричному образі всеросійського критика Скоропихіна, а Салтиков-Щедрин дав Стасову прізвисько Неуважайкорито. Прибічники Стасова називали його Бєлінським в мистецтві, що хіба вірно: Бєлінський цькував Шевченка, а Стасов – Марка Вовчка. І хоча на захист Марка Вовчка виступили Салтиков-Щедрін, Лавров і сам Г.Х. Андерсен, про переклад чиїх казок йшла мова, Марко Вовчок втратила свій журнал і знов почала бідувати, як і до того. Один з ідеологів російського народництва М.Б. Ткачов опублікував злобливу статтю про роман Марка Вовчка “В глуши”, хоча Тургенєв вважав його гарним, а Чернишевський казав синові Марії Олександрівни, що на засланні він перечитав цей роман близько п’ятидесяти разів. “Він вважав, - писав Богдан матері з Астрахані, - що відтоді кращого ще нічого не написано”.

Після горезвісного Валуєвського циркуляру 1863 року, що заборонив видання українською мовою ("Ніякої малоросійської мови нема і бути не може") для Марка Вовчка створилось дуже критичне становище. На початку 1869 року в Одеському учбовому окрузі було заборонено мати в бібліотеках твори Марка Вовчка. В червні 1873 року ухвалою комітету міністрів було знищено 1775 примірників (майже весь наклад) "Сборника рассказов в прозе й стихах" за те, що в ньому було надруковане оповідання Марка Вовчка "Кармелюк".Твори Марка Вовчка зазнавали подвійного переслідування – за їх зміст і за українську мову. В списку книжок, схвалених для шкіл, починаючи з п’ятого видання, не було жодної української книжки. Твори Марка Вовчка друкували за межами Російської імперії в Галичині та на Буковині. Так званий Емський акт Олександра II 1876 року був практично повною забороною українства. За таких обставин в 1878 році Марко Вовчок вирішила назавжди залишити Петербург. "Якби ви знали, - писала вона в одному з листів, - як я рвуся з Петербурга і як мені обридла петербурзька суєта. Про те тільки й думаю, як би його найшвидше втекти кудись далеко в степ, де б не зустрічати нічого схожого на тутешні обличчя, звичаї і брехню. Я тепер лише про те й думаю, що визволюсь із Петербурга і відпочину від нього, всіх його скверн. Хай Марко Вовчок щезне, наче у воду кане, і хай залишиться під водою аж до самої смерті".

Вона звернулась до свого давнього знайомого Ф. М. Лазаревського, котрий був з 1859 року керуючим удільними конторами в Орлі, а з 1870 р. в Ставрополі з проханням взяти на службу її другого чоловіка Михайла Демяновича Лобача-Жученка(0панас Васильович Маркевич помер в 1867 році від скоротечних сухот) і разом з ним виїжджає до Ставрополя, не залишивши нікому (крім одного знайомого)своєї адреси. Коли Олександр II запитав де вона, шеф жандармів міг відповісти лише:” Перебуває за кордоном”.

Згодом звільнилось місце управляючого удільними маєтками в Сочі, Дагомисі й Абрау-Дюрсо, і Лобач-Жученко був переведений на цю посаду. На жаль, скрупульозно чесний Михайло Демянович в ході своїх інспекційних поїздок по фермах і виноградниках виявив велике зловживання і спекулятивні операції Лазаревського. Довелось написати в головне управління уділами і Марія Олександрівна вирушила з цією доповідною запискою до Петербурга. Вона писала синові Богдану про Лазаревського:” Він колись був чесною людиною . А може, то мені тільки здавалося, бо ж сила-силенна таких чесних відкинулось зовсім у інший бік. Окрім того і змінюються як люди”.

Їхала вона пароплавом “Великий князь Михаил” з Новоросійська через Керч до Севастополя, а звідти потягом. З дороги вона писала чоловікові 10 листопада (28 жовтня) 1881 року: “Доїхала вчора до Керчі о 5 г. вечора. 3 Севастополя завідомлю, якщо встигну. Лежу в каюті, пробую читати книгу “Оборона Севастополя “, а думки у вас там. До Севастополями приїдемо завтра вранці, отже на потяг не спізнюся - він відходить, кажуть, ввечері".

Книжка, яку вона читала в дорозі, - це були спогади учасника оборони Севастополя Т. Я. Бугайського "Оборона Севастополя (рассказ очевидна)" видана в Петербурзі в 1877 році. Обороною Севастополя Марко Вовчок цікавилась не лише тому, що наближалась того дня до нашого міста. Вона знала, що двоюрідний брат її матері Андрій Дмитрович Данилів, журналіст, брав участь в обороні Севастополя. Під час облоги Севастополя подружжя Марковичів перебувало в Києві. Пан Опанас отримав доручення сформувати в Київській губернії "візкову бригаду і кінну роту рухомого магазину для діючих військ". Він виконав це завдання і отримав подяку від імператора, але при цьому багато разів стикався з кричущими зловживаннями службовців - "героїв тилу", котрі нечувано збагачувались на військовому постачанні і створювали свій добробут на всенародній біді, коли з Криму через Київ тягнулися скорботні валки з покаліченими солдатами й матросами. Про севастопольську трагедію вона чула від її учасників – лікарів Л.О. Галузинського і С.Д. Носа, котрі лікували її, художника В.І. Якобі та ін.

10 листопада 1881 року Марко Вовчок, судячи з її листа, провела в Севастополі цілий день з ранку до вечора. Отже, вона мала досить часу не лише для того, щоб перевезти свої речі з Графської пристані на залізничний вокзал, поїсти і відпочити, але й оглянути місто. 24(12) листопада вона писала чоловікові з Петербурга: "Миле моє серце! Здається, все влаштується. Як нудно тут! Думаю виїхати за три дні. 19-го буду в Севастополі. Твоя вірна Маруся, котра везе гостинці". Отже, на зворотньому шляху до Новоросійська Марко Вовчок вдруге побувала в нашому місті. Потім її менший син Борис писав у своїх спогадах: "Мама цілими годинами розповідає про Севастополь, що ще в руїнах після Кримської війни".

Лазаревський подав у відставку “через хворобу”. На його місце прибув новий начальник. Коли ж його в 1885 році було призначено управляючим Київською удільною конторою, він взяв з собою М. Д. Лобача. Так здійснилась мрія Марка Вовчка - знову пожити на Україні. Жили вони в містечку Богуславі Канівського повіту.

Наприкінці 1893 року Михайла Дем’яновича переводять у Саратовську удільну округу на більш високу оплату. В Саратові на той час жив і працював син Марка Вовчка Богдан. Саратов їй не сподобався. Вона писала звідти сину Борису:” Ти запитуєш, чи звикла я до Саратова? Нічого в ньому нема привабливого. Я б віддала його за одну гілочку чебрецю, що росте над Россю.”

 Своєму французькому видавцеві вона писала:”Ці росіяни жахливі. Безперечно є винятки, але то лише винятки.”

 В 1899 році її чоловік прийняв пропозицію ставропольського губернатора зайняти посаду земського начальника в одному з повітів . Так вони знов опинились на Північному Кавказі. В листопаді 1905 року Михайло Дем’янович вийшов у відставку. В березні 1906 року подружжя Лобачів поселилось на околиці Нальчика. "Кабардинці, - дуже добрий народ , схожий на казковий” ,- писала Марко Вовчок .Та недовго їй судилося жити серед цього симпатичного їй народу, бо в наступному році вона померла і була похована на своїй садибі. Закотилась ясна зоря нашого письменства, - писав у ті дні Іван Франко.

Зв’язки Марка Вовчка з Севастополем не обмежувались дводенним перебуванням її в нашому місті. Серед її знайомих були  севастопільці, або ті, хто в різні роки бував в Севастополі і так чи інакше був з ним пов'язаний: Я. П. Полонський, І. С. Аксаков, М.С. Щепкін, М.І. Костомаров, Поліна Суслова (“ждруг вічний” Достоєвського), художники О. П. Боголюбов , Г. Г. Мясоєдов та інші, не кажучи вже про Льва Толстого.

В 1895 році в Севастополі побував молодший син Марка Вовчка Борис і надіслав звідси листа матері. Він з дитинства мріяв про військово-морську службу (“Боря хоче стати адміралом”) і почав плавати з 19-річного віку. Марія Олександрівна писала йому: “Це я винна в твоїй пристрасті до моря. Ти, ще не вмеючи читати, цілими годинами слухав моє читання про різні наутилюси”. Марко Вовчок любила море. В другому її шлюбі з нею виявились пов’язані, як вона казала, “морські сили”. Борис Михайлович Любач-Жученко багато років прослужив морським інженером, написав чимало творів з свого фаху і в кінці життя за свою службу отримав від совєцької влади в нагороду заслання на Соловки і примусову працю в трудколонії в Болшеві під Москвою. Обидва його сини також були морськими офіцерами. Борис Борисович з 1927 по 1930 рр. служив в Севастополі в школі морських льотчиків. Вийшовши у відставку в чині підполковника, він зайнявся вивченням життя й творчості своєї бабусі і опублікував кілька творів про неї. Два сини старшого (першого) сина Марка вовчка Богдана Марковича також були інженерами-механиками на флоті. Обидва загинули в роки сталінських репресій (1937-1939).

Можна сказати, що севастопольці також трохи прилучилися до вивчення життя і творчості Марка Вовчка і увічнення пам'яті про велику українську письменницю.   Севастопольський присяжний повірений (адвокат) Григорій Миколайович Прозрителів (1849-1934) в 1901 р. очолив у місті комісію по відзначенню 50-річчя з дня смерті М. В. Гоголя в лютому 1902 року. В жовтні 1901 року Марко Вовчок отримала від нього листа, в якому він прохав її посприяти комісії порадою й особистою участю. Згодом Прозрителів за участь у визвольному русі був засланий до Ставрополя. Там він очолив архівну комісію і, будучи шанувальником Марка Вовчка , після смерті письменниці запропонував її старшому синові Богдану Опанасовичу Марковичу вмістити статтю про неї в "Трудах" архівної комісії. Богдан Маркович надіслав йому з Петербурга свої спогади про матір. Вони були опубліковані 1913 року в 6 випуску "Трудов ставропольской архивной комиссии", а потім вийшли окремою брошурою.

Відомості про перебування Марка Вовчка в Севастополі й про зв'язки письменниці з нашим містом, зібрані в даній статті, доповнюють український образ нашого міста.