Під час минулої війни ім'я Олександра Маринеско наводило жах на екіпажі надводних кораблів гітлерівців. Нині це ім'я увічнене й в Севастополі.

Олександр Іванович Маринеско народився (2) 15 січня 1913 року в Одесі. Батько його був румун, мати  українка. Румунське закінчення прізвища на "у" ще у батька,   який   замолоду переселився з Румунії до Одеси, на Україні перетворилось на "о". За свідченням біографів Олександра Маринеска, він вважав себе українцем. Письменник Олександр Крон в своїй книзі "Капитан дальнего плавання" писав про дитинство Маринеска: "З ранніх літ хлопчик бачив любовно-шанобливі, хоча і без зайвих сентиментів, стосунки батька і матері, слухав спокійну, з блисками українського гумору мову..." В 13 років він почав плавати на кораблях учнем матроса, а коли йому було 14 років, він вперше з борта корабля “Севастополь" побачив Крим. Вчився в школі юнг, потім в 1930-1933рр. в Одеському мореходному училищі, після закінчення якого в 1933 році був призначений на пароплав "Красний флот". На цій "старій посудині", як він сам казав, Маринеско ходив по Кримсько-кавказькій лінії. За спасіння торпедного катера, на якому з Севастополя йшло високе начальство, другий помічник капітана 0. І. Маринеско отримав подяку й грошову нагороду від командування Чорноморського флоту і в 1934 році був зарахований до військового флоту і відряджений на Балтику. Перед війною він достроково закінчив спеціальні короткотермінові курси командного складу в Севастополі і в 1939 році був призначений командиром підводного човна М-96 "Малятко" на Балтиці. Потопивши на цьому човні на самому початку війни німецький транспорт, Маринеско отримав більш могутній човен "С-13", на якому в перший вихід в море він потопив ще один транспорт ворога. На цьому човні Маринеско проплавав до кінця війни, і це був єдиний човен з тринадцяти тієї серії на Балтиці, що вцілів, незважаючи на "нещасливе" число. З секми офіцерів субмарині чотири були українці. Один з відсіків називали “хохляцьким”, бо в ньому мешкали лише українці та один росіянин. Маринеско завдав гітлерівцям втрат стільки, скільки решта  підводників Балтики разом. Найвидатнішим подвигом Маринеска було потоплення вночі ЗО січня 1945 року німецького океанського дев’ятипалубного комфортабельного лайнера "Вільгельм Густлов", що вийшов з Данцігу в супроводі кількох десятків кораблів охорони. Корабель носив ім’я лідера швейцарських націонал-соціалістів, забитого єврейським терористом.  На ньому німці вивозили з Лібави(Лієпаї) учбовий загін підводного плавання - 70 повністю укомплектованих команд підводних   човнів,   3700 підводників, а також багато інших чинів вермахту, разом біля восьми тисяч гітлерівців. Західні історики вважають цю подію найбільшою морською катастрофою в світі. Можна уявити, яких втрат завдали б кораблям країн антигітлерівської коаліції ті 70 німецьких підводних човнів, команди яких пустив на дно Маринеско. В Німеччині було оголошено загальний траур. Гітлер наказав розстріляти адмірала  командира конвою і заніс ім'я Маринеска до списку своїх особистих ворогів. Маринеско ж через кілька днів після цього торпедував німецький транспорт “Генерал фон Штойбек”, на якому було 3600 солдатів і офіцерів вермахту і багато військової техніки.

Капітан 3 рангу Олександр Маринеско був нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора й медалями і був представлений до присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу. Однак цього звання він не отримав, бо мав... родичів за кордоном в Румунії, хоча ця країна в кінці війни стала союзницею СРСР. Штабне начальство Маринеска не любило... як і він його, маючи гордий, незалежний характер. Відчайдушний сміливий в морі, на березі Марннеско міг "гульнути", а одного разу запізнився з короткотермінової відпустки, за це йога в 1945 році було понижено в званні до старшого лейтенанта. В 1946-1948рр. йому навіть не довіряли капітанського містка, і він плавав помічником капітана, а потім був звільнений зовсім і без пенсії за наказом наркома ВМФ М.Г. Кузнецова. Через 23 роки адмірал – сам жертва репресій – покаявся перед Маринеском в статті в журналі “Нева”. Ім'я його було піддане забуттю, подвиги ніде не згадувались - ні в книжках, ні в пресі. Та й чи маємо дивуватись - адже Сталін на прийомі на честь учасників параду Перемоги підняв тост за великий російський народ, Маринеско ж до цього народу не належав. Його звільнили й з торговельного флоту.

Згодом проти Маринеска в Ленінграді була створена наклепницька справа про крадіжку: він взяв в інституті переливання крові, заступником директора якого працював з 1948 р., ліжко в тимчасове користування, що було в найгіршому випадку дисциплінарним проступком. Крім того, Маринеско був звинувачений в прогулах і запізненнях на роботу, що було лише порушенням трудової дисципліни. А головне – за згодою директора (котрий потім про це “забув”наказав розвезти торфобрикети, що валялись на подвір’ї інституту, низкооплачуваним працівникам. “За розкрадання народного майна” 14 грудня 1949 року Маринеско був засуджений на три роки позбавлення волі. Засуджених за дрібні адміністративно-господарські провини звичайно не відправляли далеко. Маринеска ж вислали на Колиму , як оповідав потім в одному вагоні зі злодіями й колишніми політв'язнями. Повернувшись  звідти   до Ленінграду, він жив в злиднях, ходив в латаній одежі, мав лише одну сорочку, працював вантажником, топографом, робітником на заводі "Мезон", здоров'я його підупало, він був визнаний інвалідом другої групи, та пенсія була дуже невелика. Друзі допомагали по можливості. Пив... та хто ж його за це засудить? Помер 25 листопада 1963 року, проживши лише 50 літ. Похований в Петербурзі.

Бойові побратими клопотались про реабілітацію Маринеска. В 1990 році йому нарешті було присвоєно  звання  Героя Радянського Союзу. Та ніхто з військово-морського начальства не хотів вручити посмертну нагороду дочці Героя Тетяні, і це зробив мер Петербурга А. Собчак. 1999 р. в Одесі йому поставили пам’ятник. В Севастополі одна з нових вулиць між   п'ятим   і   шостим мікрорайонами Очеретяної бухти була названа іменем Маринеска. Але п'єсу про нього, яку написав севастопольський драматург Ігор Макаревич, керівництво Чорноморського флоту поставити в флотському театрі не дозволило, мовляв, це не той герой, якого треба прославляти...

До змісту книги "УКРАЇНСЬКИЙ СЕВАСТОПІЛЬ"